. Свiтлiйший виїмкова людина. Як вiн умiє взяти себе в руки. Нi на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як вiн тими хитрими зiницями свердлував його, аж до споду душi! Чи доглянув що?.. Войнаровського пройняла дрож. Хотiлося гукнути на прислугу, щоб допомогла розбиратися, погасити свiчку, накритися з головою i спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навiть свiчки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надiйде варта i виявиться, що вiн уже не гетьманський небiж, а прямо закладник у Меншикова або ще гiрше - царський в'язень. На згадку про те окинув очима кiмнату. Невеличка, низька, з одними дверима i двома малими вiкнами на вулицю. Обкопчена, брудна, нiби справжня в'язниця. "А це що? - i вiн вiдгорнув занавiску над постелею. Побачив ще третє вiкно, цiлком мале, так що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля.- Тим вiкном можна б утiкати,- погадав собi,- коли i бiля нього не поставлять сторожi... Втiкати? Ще заскоро. Може, вiн непотрiбно турбується, може, це прямо його хворобливi вигадки пiсля трудiв дороги i пiд впливом переживань за останнi тривожнi часи? Треба пiдождати i впевнитися, що Меншиков дiйсно хоче його насильно затримати при собi". Заспокоївшися, роздягнувся i погасив свiчку. Осiння нiч. Зi стрiхи скапує дощiвка, шумлять в саду безлистi гiлляки. Десь далеко, на старiй дерев'янiй дзвiницi чи в дуплавiй вербi, пугутькає сова, смерть ворожить комусь... Може, йому? Хоче заснути - не може... "Явдошка, старайся!" "А бодай би вас перша куля не минула - чорти!" Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя вiд його клопотливого положення. Там прямо слiпе сповнювання наказiв, а поза тим - їж, пий, гуляй, твори Содому й Гоморру!; тут - почуття вiдповiдальностi за кожний крок i за кожне слово, вiд котрого залежить усе. Кожний нерв дрижав, напиналася кожна жила. Хтось iде. Може, по нього? Витягнуть з постелi й поведуть на допит. Меншиков не хотiв робити шуму i тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани. Наслухує. Хтось вiдчинив ворота, вже на ганку, вже в сiнях... входять до сусiдньої кiмнати. Видно, не до нього i не по нього... Вiдiтхнув... Заснути! Годi, вибився зi сну. Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, нiби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезi прийшли - чи не офiцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють - по-нiмецьки, значиться, рейтари. Лiжко пiд самою стiною, кожнiське слово чути. "Та й пили ж бо нинi!" "Дурiли". "Наскучило таке гуляще життя. Нiчого цiкавого не почуєш - все про дiвки". "Про що ж їм балакати? Здебiльшого люди необразованi. Тiльки знають що пити й ширити розпусту". "Хай би про вiйськове дiло розмовляли". "Не розбираються в ньому. Кожний з них провадить свiй вiддiл, а в iнше не встряває. Пощо? Воно зробиться i без них". "Наскучило". Затрiщали лiжка - старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилинi: "Ти спиш?" "Нi. Я бачиш нинi нi п'яний, нi тверезий, а тодi мене, звичайно, сон не береться". "Мене також нi. Що ти скажеш на того гетьманового небожа, що нинi приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цiлою кiнницею". "Як не вмре". "А може, вiн цього небожа на своє мiсце прислав". Войнаровський сiв на лiжку й вухо до стiни притулив. "Смiйся з того. Хiба ти не чув, що за столом казали?" "Нi, не чув. Я в костi грав. Кажи, що?" "Говорять, гетьман непевний чоловiк". "Як то?" "А так, що до Карла тягне. Нiбито докази мають у руках". "Певнi?" "Бог його зна, чи певнi. Я на власнi вуха чув, як наш одноокий, коли цей Войнокi..." "Не Войнокi, а Войнорокi..." "Коли Войнорокi пiшов на свою квартиру до Меншикова, приставав, щоби вiн його, того Войнокого..." "Войнорокого..." "Щоб вiн Войнорокого заарештував i не пустив, поки не виясниться справа". "А Меншиков?" "Мабуть, послухає, бо не перечив". "Жаль чоловiка. Такий iнтелiгентний". "Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спiм, бо вже пiзно". Замовкли. Войнаровський до стiни прикипiв. Не завело його погане прочуття. Дiло, очевидно, вирiшене. Тому-то Меншиков i запрошував його на довшу гостину. А не заарештував вiдразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно - втiкати... Наслухував хвилину. Нiмцi хропiли. Твердо сплять пiсля нинiшньої гулянки. I Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув два добрих пiстолi, впевнився, чи не забув грошей, i вiдчинив вiконце до городу. Повiяло на нього гнилим холодом осiнньої темної ночi. Тишина - тiльки дощ цяпотить. Квартира була далеко, на передмiстi. На городi стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клунi. Вози понакриванi шкурами. Пiд ними його люди. Один стоїть на сторожi. Войнаровський закликав його по iменi. Козак пiдбiг. "Менi треба до Борзни, сей час, важне дiло". "Повозом?" "Конем. Поїдеш зi мною". "Добре, ваша милосте". "Знаєш тутешнi сторони?" "Ще й як". "Як проведеш щасливо, кiнь твiй". "А сiдло?" "Цiла збруя твоя". "Спасибi вашiй милостi. Проведу". "Але так, щоб московськi вартовi не зупинили". "Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там - проїдемо. Бог ласкав. Нiч темна, дощ. Варти грiються бiля огнищ, здалеку видно". "Так їдьмо". "Зараз?" "Негайно. Вiзьми два найкращi конi, окульбач i проведи за цвинтар. Нiкого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!" Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його: "Степових бери, легких, щоб скоро йшли, i гнiдих або чорних, розумiєш?" "Розумiю. А як збудиться хто?" "Кажи, що з листом бiжиш. Не говори, що я їду". "З листом? На двох конях?" "Для скоростi, щоб можна пересiсти". "Слухаю". "Дай менi свою шапку, для себе вiзьми в котрогось з товаришiв, мою ткни в який вiз". "Будь ласка". Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою i побрiв полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вiрного козака ждати. Привiв коней, сiли, перехрестилися i кинулися в обiйми темної ночi й широкого поля. * * * Мчали засiяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, рiчки переходили вбрiд, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрiчати людей. (Буває, що раднiше стрiнешся з вовком, як з чоловiком.) Прямували в напрямi Борзни. Козак дiйсно знав добре тутешнi сторони. Як побачили свiтло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторi свiтиться, чи в лiсника, чи вартiвники огнища розложили. Не поступали нiде. Добрий кiнь кiлька годин без вiдпочинку пiде. Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав i надслухував... Тихо... Це лунав вiдгомiн копит їх власних коней. Згодом привик до ночi, до бездорiжжя, до їзди навмання. Кiлька разiв зайцi перебiгали шлях або птиця зривалася з корчiв. Спиняли коней, давали їм вiдсапнути, гладили по шиях i - далi, щоб дальше вiд Городка, вiд Меншикова, вiд усього, що мало статися i дякувати Боговi не сталось. "А що далi?" - питався Войнаровський. "Що Бог дасть - вiдповiдав собi.Тут уже вороття немає. Треба скорiш сповiстити дядька, що ворог попав на слiд. Не може дожидатися приїзду свiтлiйшого. Завтра, а краще казати нинi, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьмановi найдальше в суботу треба тiкати з Борзни, до Карла або до Батурина, де вiн, як того треба буде, зможе замкнутися в твердинi. Зробить, як схоче, це вже його рiч, моя - сповiстити". Скорiше! Скорiше! Дорогами не їхали радо. При дорогах, буває, засiдається гультяйство, втiкачi, горлорiзи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневi попiд ноги або вигребуть рiв поперек дороги i - пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цiлою бандою. Женуть. Нараз щось засичало в повiтрi, вдарило козака по лицi i вiдскочило. "Аркан!" - крикнув козак i конем повернув у протилежний бiк. Войнаровський за ним. Кiлька чорних тiней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але нiч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгiм дрючку, не допомагало. Втiкачi мчали стрiлою. "Вiдбiгли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вiсьта, понад балку з озерцем". Повернули. Та не доїхали до балки, як козак скочив убiк i свиснув на свого коня. Побачив бiля балки двох їздцiв на сивих конях. "Щастя, що сивi, хоч нiч, а видно". Летiли як хорти. Бiлi тiнi за ними. Їх конi притомленi, тамтих свiжi. Войнаровський озирнувся. Ще трохи i засягне його аркан. Витягнув пiстоль, i грохот покотився полями. Ще раз, i ще. Крик - бiла тiнь зупинилася. Друга присунулася до неї. Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня... Помчали... У БАТУРИН Гетьман стояв у Борзнi. Не стояв, а лежав, бо з осiнньою негодою здоров'я його погiршилося. Хвилювався, по ночах не мiг спати, лiкарi турбувалися ним. Казали, що гетьмановi треба спокою i вiдпочинку, бо вiн до краю вичерпав свої сили. Гетьман, почувши таке, усмiхався. "Добрi лiки, але мiй аптекар не вмiє їх готовити". Орлик не вiдступав вiд нього. Ще недавно маломовний, беззамiтно сповняючий накази свого гетьмана, останнiми днями геть вiдмiнився. Думав, радив, писав скоро, бистро, вправно. Гетьман що лиш тепер пiзнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки i, не розпитуючи багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрiсть його думки й енергiя руху. На довгi розмови не було часу, прийшла пора на дiло, скоре, рiшуче, добре. З розвiдок i з переловлених язикiв знати було, що i шведи, i москалi хапаються перейти Десну. Якщо скорiше перейдуть шведи, Мазепi треба остатися на цiм боцi, щоб сполучитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорiше перейдуть москалi, тодi козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспiшати на той бiк, щоб лиш не бути разом... Пора! Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподiвався, що вiн принесе новi вiстки про становище шведської армiї i про воєннi плани короля Карла в цей рiшаючий мент. Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офiцером-полоненим, що мав йому бути за провiдника й товмача, як увiйдуть у шведськi лiнiї. Цiлий план цiєї небезпечної мандрiвки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, i гетьман не сумнiвався, що вiн вдасться, тим бiльше, що i Бистрицький, i цей офiцер-полонений - люди меткi й проворнi. Сподiвання не завели гетьмана. Шведський офiцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтня, прибув щасливо до Борзни. Його зараз покликали до гетьманського лiжка. "Вернувся? Лепський молодець! - привiтав його гетьман.- Як же там? Кажи!" Бистрицький хотiв розказувати все з кiнця - i як їхав, i яких пригод зазнавав по дорозi, i як його прийняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив його зараз на перших словах: "Це лиши на пiзнiше. Послухаємо колись. Тепер кажи, що Карло?" "Його милiсть короля Карла стрiнув я у Панорiвцях, що на рiчцi Ровцi, 26 верстов вiд Стародуба, на шляху вiд Стародуба до Десни". "Ого! Значиться, недалеко шведи! I що переказав менi король?" "Король Карло обiцяв дня 22-го, в п'ятницю, себто нинi, бути бiля Десни i, вiдпочивши, почати переправу своєї армiї i табору". "Бiльше нiчого?" "Його милiсть король казав, що гетьман сам знатиме, що i як йому супроти того робити". Гетьман обдарував свого посланця, а сам, не зважаючи на заборону лiкарiв i аптекаря, встав з лiжка. Нiби нараз подужав. "Не пора хворувати,- казав до Орлика.- Краще здоровий хорунжий, як хворий полковник",- жартував. Нараджував зi своїми старшинами i на всi сторони свiта розсилав уснi накази довiреними людьми, поперебираними за попiв, лiрникiв, нищих, навiть за циганiв, що з ведмедями волочаться. Журився одним - долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков i чи таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гнiву. Але потiшався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав вiн час i нагоду навчитися дечого вiд свого дядька i що Меншикову, мабуть, не легко прийдеться застукати його. Грiшми теж запасся, а грошi - важна рiч. Так тодi при Божiй помочi якось вiн не пропаде. I Войнаровський дiйсно не пропав. * * * Гетьман чимало стривожився, побачивши крiзь вiкно двох по вуха заболочених їздцiв, що гнали в напрямi його квартири. Гадав - знов гонцi вiд царя. Але, впiзнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний вибiг до ворiт. Войнаровський зiскочив з коня i кинувся до дядькових колiн. Гетьман пригорнув його до грудей, як рiдного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у свiтлицю: "Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернувся Бистрицький з вiсткою, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тодi, чому я не спiшився до нього, i притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут". "Я впору втiк. Князь Меншиков у недiлю коло полудня прибуде до Борзни". "Меншиков? До Борзни?" -I гетьман аж за голову взявся. "Казав, що хоче вiдвiдати недужого Iвана Степановича". "Тепер, коли шведи над Десною, вiдвiдувати? Не бажаю я собi такого гостя". Гетьман нiяк не мiг скрити свого збентеження. То клався на лiжко, бо вiдзивалися болi, то ходив по свiтлицi, блiдий, виснажений, з почервонiлими вiд недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сiв на стiлець, так i прикипiв. Ноги йому пашiли, болiла кожна кiстка, почував в цiлiм тiлi втому. "Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'їж щось теплого i кладися спати, бо пiд вечiр чекає нас дальша дорога". Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав i пустився йти: "Орлика менi поклич. Хай негайно йде!" Орлик прийшов. "Пилипе! В недiлю коло полудня буде тут князь Меншиков. Приїде вiдвiдати мене. Ясна рiч, не сам. Непотрiбно тобi казати, як може скiнчитися така гостина". "Не пустить вашої милостi вiд себе". "По те вiн, мабуть, i їде. Розумiється, що дожидати свiтлiйшого в Борзнi не буду. Нинi-таки рушаємо в Батурин. Приготуй усе, як слiд. Люди, канцелярiя, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в недiлю вранцi вирушимо далi, щоб не зустрiтись з Меншиковим по дорозi. Спiшись!" Нiби буря зiрвалася над Борзною. Гетьманський двiр лаштував скринi, ящики, шкуратянi мiшки, навантаженi походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бiгав, накази давав, сердився, коли їх не сповнено зразу або не так, як вiн хотiв. Козаки за весь час свого побуту в Борзнi стояли напоготовi. Їм не вiльно було вiдходити вiд своїх коней, возiв, пушок i заборонено було вiддалюватися вiд квартир. Заграла сурма, роздався похiдний клич, i мов з-пiд землi виростали вiддiли козацькi, останки великої армiї гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть i по що. Iшли. Бiльшiсть їх гадала, що наближаються шведи i що гетьман поспiшає за своїм вiйськом, щоб спинити ворога при переправi через Десну. Тiльки чури, котрi перебували бiля старшин i пiдслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися про правду, але не говорили нiкому, боячись суворої кари. * * * Вiдправлено передню сторожу, за нею пiд вечiр рушили гетьманськi вози, за ними сердюки й компанiйцi, а там i гетьманова карета переїхала мiст i покотилася болотистою дорогою на пiвнiчний схiд. За гетьманом їхали старшини, що були при нiм, молодшi - на конях, старшi - в каретах. Ще якийсь вiз, ще якийсь їздець, що припiзнився, i Борзна навiки втратила свого гетьмана з очей. Небо затягалося хмарами - надовго. ОСТАННЯ НIЧ Темнiло, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вiтри вiд Сейму навiвали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахiв i мурiв, непевно i тривожно блимали свiтла у вiкнах, бовванiло фантастичне туловище замку. Подробицi його чудової архiтектури затиралися - знати було тiльки загальнi обриси занедбаного архiтвору нашого будiвельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з пiднятими раменами, з руками спертими на меч, з головою схиленою вдiл, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашiптував Сейм i що на своїх крилах приносили пiвнiчнi вiтри. Нараз - вiдчинив очi, зиркнув, затряслась на чорному шоломi червона китиця пер, велетень, нiби крiзь сон, став гукати, нi то радiсно, нi то тривожно: бам, бам, бам!.. З веж замку запримiчено гетьманську валку i вдарено в дзвони. Гетьман наказав здержати карету i послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стрiляли з гармат i не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканцiв. Гiнцi поскакали, але все-таки бiля в'їздової брами зiбралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидали гетьмана. На всiх обличчях помiтна була радiсть, що вiн приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних i непровiрених вiсток, всякий почував себе безпечнiшим пiд опiкою гетьмана. "Гетьман приїхав!" - залунало кругом, i всякий вибiгав з хати, щоб на власнi очi переконатися, чи правда це. Але всiх дивувало, що ясновельможний не вiтався зi своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднiшими людьми, не кинув жодного веселого, жартiвливого слiвця, що звичайно любив робити, а чим вельми пiдбивав собi всiх, лиш поспiшно прийняв хлiб-сiль, поцiлував хрест, подякував короткими словами за привiтання, сiв у свою карету i покотив на Гончарiвку. Гетьманська карета не посувалася звiльна, поважно, як звичайно, лиш, не зважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж пiдскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летiли за нею на баских конях прибiчнi сердюки. Ворони зривалися з голих гiлляк i з непривiтним краканням втiкали вiд шляху. Гетьман сумно вдивлявся у свiтла, що били з вiкон його улюбленого двора. Смуток розлуки охоплював його. Але зараз у його душi будився протест. "Не пiддаватися жалевi. Витримати. Не пора на смуток". При пiд'їздi, на першому сходi, стояли Чуйкевич i Мотря. Вiн - з ключами на пiдносi, вона - з хлiбом-сiллю. Гетьмановi пригадалася Мотря з трояндами бiля ворiт двора в Ковалiвцi. Два образи зустрiлись на хвилину i нiби пiд землю сховалися. "Не пора на смуток". Привiтався, Мотрю перед себе в покої пустив. "Ви, як бачу, вечерю наготовили,сказав, переходячи попри столову,- спасибi вам.- На хвилину спинився. Щось думав.- Знаєте,- почав, усмiхаючися - дав би я, не знати що, щоб мiг нинi гарно з вами повечеряти i посидiти за розмовою ген поза пiвнiч". Зiтхнув i, поспiшаючи в дальшi покої, додав: "Годi, годi". Глухо якось гомонiли по пустих кiмнатах вiдгуки його легкої ходи. Курантовi годинники дзвонили i, як ковалi, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї вiдчиняли, i зачиняли за ними дверi. Гетьман деколи ставав, пiдносив голову й дивився на образи. "Так, так",- говорив до себе. Доторкнувсь рукою до магоневого комоду, викладеного шiльдкретом, перлiвкою i срiблом. "Гарна". Статую на коминку долонею погладив. Мотря мовчки дивилася на нього... Жаль. В кабiнетi було вiдчинене вiкно. Вiтер пiдносив занавiску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблi вiтрило. Нiби гетьманський двiр збирався кудись вiдпливати. Гетьман зупинився бiля вiкна i глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що народилася тут. "Так, воно так, Мотре Василiвна,сказав, обертаючись нараз i беручи її за руку.- Навiть з хатою розставатися важко". Мотря догадувалася про решту. "Поїдемо!" - докiнчив i хотiв зачинити вiкно. Але вiтер повiяв з такою силою, що занавiска вихопилася з оксамитової петлi, котрою була прикрiплена до стiни, i стала лопотiти й розвiватися, як хоругва. Пiдскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю i зачинив вiкно. "Буря зривається",- сказав гетьман, сiдаючи в фотель бiля свого стола. "Буря зривається",- як вiдгомiн повторила Мотря. "На виднокрузi мигтить",- завважив Чуйкевич. Гетьман зiрвався. "Хай буде буря-поїдемо... Мотре Василiвна, поїдете з нами?" Здивовано глянула на нього. "Куди, ваша милосте?" - запитала. "На другий бiк, з котрого немає вороття...- Хвилину мовчав.- Що ж поїдемо, чи нi?" Не зрозумiла гаразд. Але душею вiдчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося дiлом, що дiйсно надходить пора, коли треба кидати цей бiк, сiдати в човен i переїздити на другий, з котрого немає вороття. "Не надумуйтеся довго, Мотре Василiвна. Не маємо багато часу". "Аж так, милосте ваша?" "Так, Мотре Василiвна. Нинi рiшаюча нiч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде". "Не буде? - запитала, не довiряючи собi. Чекала того менту, як спасiння, прийшов i - вжахнулася. Зрозумiла важнiсть його, почула велику вiдповiдальнiсть, яку доводиться приймати на себе.- Невже ж нинi? - запитала несмiло.- Зараз-таки, негайно?" "Нинi, Мотре, бо завтра може бути запiзно. Завтра, коло полудня, приїде Меншиков до Борзни, щоб вiдвiдати мене. Не застане. Довiдається, що я в Батуринi i поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому менi завтра в Батуринi не бути". Глянув на неї. Стояла стурбована - хиталася, не знала, що вiдповiсти. Розумiв, що рiшалася i не могла рiшитись, душа її роздвоювалася. "Приходиться нам,- казав, встаючи, гетьман,- починати нову главу iсторiї. Почнемо... Чуйкевич поїде зi мною. Не багато в мене таких вiрних, як вiн. А ви?"- звернувся до Мотрi. "Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке дiло. Сповню". Надiйшов Войнаровський. Схвильований i перетомлений повною пригод поїздкою до Городка. "Ти все ще бентежишся,- говорив до нього гетьман.- Заспокойся, то не добре. До часу дзбанок воду носить. Колись мусило статися те, що станеться тепер. Колеса в повнiм бiгу не спиниш i не повернеш у другий бiк. Повечеряємо i до роботи. Завтра тут мусить бути пусто". Ще раз окинув оком гарно прибрану свiтлицю. "Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе i дуже, на замок i на вали. Гончарiвка укрiплена не найгiрше. Батуринцi, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходiмте!" Вечеряли мовчки. Мотрi нагадувалися гарнi вечерi в Бахмачi, нагадався святий вечiр, колядники, вертеп. Цiле життя - вертеп. Доля людьми, як ляльками, суває i вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власнiй, непримушенiй волi. Дожидаючи нинi приїзду гетьмана, вона уявляла собi зовсiм iнший вечiр, а вийшло ось що. Душа бунтувалася, це ж примус, це насильство, не пiддаватися долi, силою iти проти неї. Не пiддаватися смутковi, радостi бажати! Життя - це боротьба, бiй за щастя, як не за своє, то за iнших, своїх. Сердилася на себе, на той сумовитий настрiй, котрому пiддалася. За вiкнами гудiло. Грали осiннi вiтри. Трiщали старезнi липи в садку. Бувають липи, що мають двiста-триста лiт, чому ж чоловiк живе так коротко?.. Мотря вiдганяла вiд себе такi гадки. "Будьте нинi нашою хазяйкою, Мотре, - просив гетьман.- Гостiть нам. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрiю, подати щонайкращого вина". Войнаровський сам пiшов до пивницi i сам налив чарки старим, пахучим вином. "Вип'ємо за добрий успiх нашої справи. У вашi руки, Мотре!" Чоломкнулися чарками. "Так. Жаль такого вина. Скiльки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба пiслати по Чечеля, Кенiгзена i по сотника Дмитра. Хай приходять зi своїми офiцерами, з певними, з самими найпевнiшими". Войнаровський пiшов ключниковi давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його: "Про Орлика забув. I по нього пошли, по нього в першу чергу. Не натiшився вiн жiнкою i дiтьми, та нiчого не вдiєш - треба". "Я сам по Орлика конем поскачу",-вiдповiв Чуйкевич. "Гаразд. Скажи йому, щоб жiнка й дiти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Iди". Чуйкевич вибiг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали. "Непривiтний вечiр",- почала Мотря. "Нiч,- поправив гетьман.- Але завтра знову буде день, може, й гарний". "Дав би то Бог". "Дасть". Пускався дощ. Лупотiв по покрiвлi, нiби сто бубнiв у Ковалiвцi грало. "Дощ". "Злива". Не могли розпочати розмови. Безодня вiдчинялася помiж ними. Боялися зазирнути туди. "Мотре Василiвно,-почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зiницями,- ви не маєте жалю до мене?" Збудилися приспанi гордощi колишньої Мотрi. "Я? Жалю? За що?" Пiдняла голову, смiливо глянула на нього. "За тiї гарнi хвилини, що пережила в Ковалiвцi i в Бахмачi? Дякуючи їм, я нинi iнша людина". "Спасибi, Мотре!"- i стиснув її руку. Не боронила i не втiкала з нею, як колись. Безпечною почувала себе. "Як мало статися - так сталось". "Може, так i краще". "Так краще, як є. Добре, що й ви тiєї гадки. Легше менi буде. А то совiсть не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вiрте, не хотiв". "Вiрю". "Я вам добра бажав i бажаю, любив вас, Мотре, i люблю". Загуготiли громи. "Пригадав собi грiм, що не прогримiв",- зауважив з легкою усмiшкою, в котрiй почувався i смiх, i глум. "Восени- громи",-зауважила Мотря. "Буває, що i серед зими гримить. Не сподiюся спокiйної зими, цiле моє життя неспокiйне..." Жалiвся. Мотря рада була потiшити його, гордощi не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її. "Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене - i є". "Для тої другої годиться нам позабути про все". "Робити кривду собi й найближчим нашому серцю". "Хоч би й так". "Так ви жалю не маєте до мене?" "Нiякогiського,.." "Спасибi вам, велике вам спасибi, Мотре",- i руку її пiднiс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробiгла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними - нараз затремтiли, вихопилися з його долонi, i - Мотря затулила очi, хотiли здержати сльози. Не змогла. Капали крiзь тонкi, бiлi пальцi. "Мотре, сонце моє!" "Пане мiй...!" Ще один грiм, нiби камiнь покотився в провалля, i Мотря зiрвалася на рiвнi ноги. Нi, так не можна, так не годиться... "Простiть, я стiльки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуватись... Пройшло... Хай ваша милiсть не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа". Всмiхалася. "Лiта минуть, забудеться усе, останеться дiло, велике, святе". Похитав значучо толовою: "Коли б осталося". "Щоб там i не сталося, а робити треба. Пане гетьмане, Мотря своє дiло зробить". Хустинкою очi обтерла. "Пройшло, бачите? Пройшло. Я смiюся. За ваше здоров'я, ясновельможний, за успiх вашого дiла!" Вихилила чарку до дна. "Завтра теж день. Цiла низка днiв, дощових i погiдних, турботних i веселих,- так минає життя. А дiло перетриває нас. Будемо жити в дiлi, хоч умремо в життi... Правда, пане гетьмане? Ви не кинете дiла?. Доведете його до краю? Дiло ведiть! Не було Ковалiвки, нi троянд, нi Мотрi - нiчого не було. Є тiльки дiло". Сумно дивився на неї. "Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нiчого подiбного. З душi кажу. Я вже себе в руках тримаю. I не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матерi, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гiрке? Солодке воно i крiпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю". "Мотре!" "Гадаєте - вп'юся? Нi, мiру собi знаю. Мене до чарки не тягне. Лише такий мент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вiчную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зiйшло або до неба полетiло, як легка хмарка на голубому блакитi, ось-ось, ще видно її, як мрiю, як зiтхання, а за хвилину не буде нiчого, лише синiй-синiй блакит. Пийте!" Гетьман випив одним духом i поставив чарку на стiл. "Доволi! Чую, старшини надходять. Треба менi до них". "Воєнна рада?" "Щось таке, Мотре. Ще раз спасибi вам за нинiшнiй вечiр". "Спасибi за все гарне й добре". "Ми ще не прощаємося, правда?" "Не знаю, може. На раду не пiду". "Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рiшення заждiть". "Для мене вже вирiшене все": "Як?" "Ви перейдете за Десну. Я остануся тут". "В Батуринi?" "З тими, що боронитимуть його. Iдiть, ясновельможний, вас ждуть нетерпеливо. Прощавайте!" "Не вiдходiть, Мотре!" "Нi... До побачення!" ПРОЩАННЯ Дощ лив як з вiдра, вiтер перевертав стiжки. За Сеймом запалило хутiр. Грiм запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Вiд неї багриться вода в Сеймi, нiби хто кровi до неї долив. В бурю i громи з Батурина на Гончарiвку скачуть конi i бiжать вози. До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматний осаул, нiмець Кенiгзен, сотник Дмитро, деякi сотники городових полкiв - лубенського, миргородського i прилуцького i чимало урядовцiв гетьманської столицi. Гайдуки зi смолоскипами присвiчують їм, лакеї впускають гостей у палату, знiмають мокрi бурки, чоботи обтирають з болота, дворовi вiдпроваджують коней i вози до двiрських будинкiв за палатою. Гамiрно в гетьманському дворi. "Але ж бо ллє!" - каже Чечель, вiтаючись з Кенiгзеном. "Еs giеbt in Stromen,-вiдповiдає добродушний нiмець, з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля.- Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!" "Козаки чорта тобi добудуть. Ходiм!" У дверях до бенкетної зали Кенiгзен пускає Чечеля наперед. "Нi, пане осауле, ви гiсть, а я тут свiй, будь ласка",- вiдповiдає Чечель, усуваючись набiк. В залi вже повно людей. Вiтаються i стають гуртками в углах i попiд стiни. Лакеї не сподiвались нїчного зiбрання, що лиш тепер закладають свiчки в павук i в свiчники. "Не жалiти свiчок,- приказує Войнаровський.- Свiтиться, як за цапову душу. Гетьман сумеркiв не любить". "Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину",- додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, барчистий, як ведмiдь, з чорним грубим вусом, втiлення сили й енергiї. Зала оживає. I свiтлом, i гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешiптуватися не любить. "Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника",- гукає сотник Покотило. "Цитьте! Прислуга",- заспокоює його товариш з Максимового полку. "Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!" "Треба раз показати зуби! Хай знають наших". "Хай буде сяк або так, а то нi се, нi те, нi третє, чортзна-що" "Нi Україна, нi Москва, нi риба, нi рак,- спльовує крiзь зуби.- Тю!" "Таке життя i печеної цибулi не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нинi проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то, ще чого доброго, своїх бити накажуть, поки самого на лаву не покладуть та в нагороду за вiрну службу пiвкопи тобi не всиплють. А тодi: убирайсь! Тут уже не гетьманщина, а губернiї царськi!.. Наскучило". "Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дiстати хоче". "Вiдомо... Хоче..." Збиралися в гурток i говорили тихiше. "Цар обiцяє гетьмана комайдантом над усею кавалерiєю зробити". "А гетьман?" "Не хоче. Кавалерiя - то ще не армiя. Краще йому останками свого вiйська заправляти, нiж .вести цiлу кавалерiю царську". "Авжеж..." "Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерiйське командування це тiльки принада, щоб до руки прийшов, а тодi його: цуп! ,а тусь менi!'... I - запала клямка". "Не пустимо гетьмана до царя". "Хай залишається з нами". "Як буде, так буде, постоїмо вкупi". "Або постоїмо, або поляжемо - але разом, як пiд Термопiлами спартанцi". У залу увiйшов царський полковник Аннєнков, що в Батуринi з московською залогою бiля гетьмана стояв, нiби для бiльшої безпеки гетьмана, а на дiлi, щоб за його рухами стежити. Гетьман i за ним пiслав. Козацькi старшини не знали того, гадали, що Аннєнков, почувши про зiбрання на Гончарiвцi, сам туди прибiг, i стали виявляти з того приводу своє невдоволення. "I того чорт принiс". "Ще його бракувало". "Або ми, або вiн". "Забагато два гриби в борщ". Орлик заспокоював старшин: "Товаришi! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свiдка. I тому його з листом до Меншикова хоче послати. Лишiть!" Заспокоївши, пiдiйшов до Аннєнкова. Той стояв посерединi зали, розкланюючись на всi боки й не знаючи, що з собою серед того чужого зiбрання робити. "Пане полковнику,- сказав Орлик,будь ласка, гетьман вас у своїм кабiнетi дожидає". Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився: "Слава Богу, тепер ми самi свої". "Ще є один чужий мiж нами - нiмець". "Цей вiд своїх певнiший". "Сумно". "Але правдиво, панове". * * * Крiзь вiдчиненi дверi до сiней видно було, як Аннєнков з гетьманського кабiнету вийшов i як Орлик випровадив його на рундук. За хвилину гукнув вiзник: "Гей да, тройка" i на вулицi тоненьким голосом завищав дзвiночок. Аннєнков з листом вiд гетьмана до Меншикова поїхав. Тодi в сiнях почувся луск чобiт i бренькiт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали бiля дверей - на сторожi гетьманської особи. Гетьман iде! Хто сидiв, пiднявся з мiсця. В залi зробилося тихо. Всiх очi повернулися на дверi, з котрих вийшов Iван Степанович. Скорим i бадьорим кроком пройшов залу, вiтаючи всiх ураз i кожного зокрема. Бiля нiкого довше не спинявся, не розпитував про здоров'я його i родини, спiшився. "Панове товариство,- почав, стаючи бiля стола.- Попросив я вас, не зважаючи на пiзню годину i на бурю, бо маю важне дiло до вас". На хвилину замовк, нiби надумувався, що далi казати. За той час хто оподалiк стояв навшпиньках пiдходив ближче. "Наближається важкий момент". Всi насторожили вуха. "Може, здiйсниться те, чого я собi здавна бажав, i чого, сподiюсь, хочете також i ви". Над залою мов ангел пролетiв. Чути було, як скапували на долiвку свiчки. "Може, нам Бог допоможе, що виборемо собi волю". "Дай-то Боже!" - залунало кругом. "Боротьба не легка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам". "Авжеж, нiкому, як не нам",вiдповiли йому. "Батурин - резиденцiя моя. Ворог недалеко стоїть. Боюсь, чи оставить вiн його в спокої". "Хай спробує. Поломить зуби",вiдповiв Чечель. "Батурин так легко не здамо",- додав батуринський сотник Дмитро. "Якi в нас сили?-питався гетьман i став вичислювати на пальцях.- Маємо чотири сердюцькi полки: Чечелiв, Покотилiв, Денисiв i Максимiв, до того частина трьох городових полкiв: лубенського, миргородського i прилуцького. Завтра ще дещо з сiл i пригородкiв прибуде. З мешканцiв Батурина, сподiюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?" "Город, ваша милосте,- вiдповiв коротко Чечель,- не здамо. Це ми вам обiцяємо крiпко". "В добру волю не сумнiваюся, але чи стане сил?" "Облога довго тривати не може,зауважив Кенiгзен.- Король Карл над Десною стоїть. Москалi або пiдуть йому назустрiч, або подадуться взад. Великої сили пiд Батурин не кинуть". "Як вашi гармати?" - повернувся до Кенiгзена гетьман. "Їх не багато i здебiльшого старi. Але гармашi добрi". "А мунiцiя?" "На двадцять днiв хватить, коли не стрiляти даром". "Про двадцять днiв i бесiди нема. До тижня сподiюсь поспiти на вiдбiй - з його милостею королем. А харчi?" Батуринськi урядники стали обчислювати, скiльки в магазинах збiжжя, скiльки його приблизно в торговцiв i доставцiв, скiльки можна завтра з близьких млинiв привезти. "Муки маємо досить, сiль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго, голоду не боїмося". "То й добре. А мури й вали?" "Поправлено дещо,- говорив пiдступаючи Чечель.- Рови прочищенi й наповненi водою, вали пiдновлено, палiсади теж. Маємо дещо бочок зi смолою, кипятку наваримо скiльки завгодно - приймемо ворога гiдно". Гетьман думав. Нiби зводив усе докупи, що чув. "А люди? - спитав i повiв кругом очима.- Як гадаєте, певнi вони? Бо не потребую вам казати, що при кожнiй облозi не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатнiй ворог найгiрший. Якщо ви непевнi в своїх людях, то краще городу не замикати. Заберу вiйсько, оставлю тiльки сторожу з мiщан, хто хоче хай виходить на село,кажiть!" Зiрвалися, як буря. "Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столицi. Вороговi її не здамо. Ваша милiсть можуть спокiйно вiд'їхати до вiйська". "Стоїмо як мур!" - заявив Кенiгзен по-нiмецьки. Загомонiло в залi. Старшини перекидалися словами, пiдходили до гетьмана, впевняли його в своїй силi i в охотi боронити столицю. Тi, що не так певно дивилися в будучнiсть, усувалися назад, знаючи, що перевага по сторонi перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довiрював своїм людям, .обiджав їх. "Ми нiчого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або вiз, або перевiз. З москалями анi в тин, нi в ворота. Вкупi нам не жити. Розлучiмся раз". Гетьман дав знак рукою. "Хто з вас противної гадки, панове,питався,- хай голоситься". Не вiдозвався нiхто. "Тодi, Чечель, вiддаю тобi мою резиденцiю, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що вiднiметься тая чаша вiд вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як нi, то не забувайте, що твердинi боронять не так мури i вали, траншеї i бастiони, як згода i єдиномишленнiсть його оборонцiв, як послух, який виннi обложенцi свому командантовi. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю". Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав. I другi крiпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитнiй охотi пiдчинятися його наказам i не здавати твердинi. "Гармати, на осавула мого пана Кенiгзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милостi Божiй, котра вас не опускає, поки ви не опустите городу того i не здасте його в руки ворога, iз-за чого сталася б нечесть велика всьому вiйську козацькому i кривда мешканцям нашої столицi. Милiсть Божа да будет з вами". "I со духом твоїм",- вiдповiли побожно. "I ще одно прохання. Не погордуйте моїм хлiбом-сiллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкi хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка!" Перейшли до столової. Тут на круглому столi накладено усяких зимнiх страв, печива й м'ясива, пирiжкiв, маринованих риб i грибкiв, сушених i в медi варених овочiв. На пiдносах стояло багато чарок, налитих старим вином, вiд якого пахощi понеслися по свiтлицях. Тiльки крiсел кругом стола не поставлено - знак, що це перекуска наскоро, а не вечеря. З'їж, попий, обiтри вуса i йди. Спiшися. "Вип'ємо, панове, як поляк каже, стремiнного за добру долю города Батурина i всiх мешканцiв його, на потугу його оборонцiв у твої руки, полковнику Чечель.- Гетьман пiдняв чарку вгору i повiв очима докола: - Вiд краю до краю, всiм вам добра бажаю". Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фiзичну i душевну. Гетьман випив i повалився у фотель. На його обличчi появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотiв зрадитися перед старшинами, що хворий, але й сила волi має свої межi. Обличчя гетьмана то жовкло, як вiск, то неприроднi рум'янцi являлися на ньому. Голова хилилася на груди. Прикликали лiкаря, Войнаровський з Чуйкевичем вiднесли хворого в вiдпочивальню. Старшини з жалем i смутком вiдпроваджали його очима. * * * "Що ж тепер? Що нам тепер робити?" - приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися, як на праву руку гетьмана. "Не тривожтеся,- вiдповiв.- Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудiв i на молодого забагато. Спiшiть кожний до своєї роботи. Не спати нам нинiшньої ночi. Городовi частини полкiв лубенського, миргородського i прилуцького треба подiлити. Що потрiбне для оборони Батурина - залишити, що нi - хай готується в похiд. Зi сходом сонця двинути через Сейм у напрямi Коропа, невеликими вiддiлами й рiзними вулицями, без бубнiв, сурм i спiву, щоб батуринцiв не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди спля