за настроєм загалу. А загал рад був тiй змiнi-iзмiнi. Не всмiхалася їм надiя стрiчатися в бою з хоробрим вiйськом шведським, про котрого лицарськi вчинки та воєнну вправу ходило чимало всiляких, навiть перебiльшених вiсток i оповiдань. Знали, що де король Карл зустрiчається з царем Петром, побiджує перший. Хотiлося пробувати воєнного щастя по сторонi побiдника. Його хвалили, не лише як великого лицаря-вождя, але також як чоловiка доброго й людяного, котрий на свою совiсть не радо бере жорстокi, воєннi вчинки. Розiрвалося живе колесо козацьке, цей величезний круг, що в пiзнiй осiннiй день так несподiвано появився на лугах i полях на правому березi Десни, i гетьман Мазепа при звуках сурм i литаврiв в оточенню старшини двигнувся вперед у напрямi Орлiвки. * * * Орлiвка - мiстечко на рiчцi Убiдi, недалеко Новгорода-Сiверського. Козацькi розвiдки доносили, що у слободi за Орлiвкою стоїть передня сторожа, зложена з двох драгунських полкiв короля Карла пiд командою Гєльма та Гiллєнштiєрна. Туди треба було гетьмановi негайно послати своїх людей, бо шведськi розвiдки певно вже запримiтили перехiд козакiв через Десну i не важко, щоб вони не почали якої ворожої акцiї. Гетьман пiслав Орлика й Ломиковського, щоб звiстити про свiй перехiд до його милостi короля Карла. * * * Перед Орликом i Ломиковським їхало три сердюки, посерединi - хорунжий з бiлою хоругвою. Шведи втiшилися, гадаючи зразу, що це московський цар посилає своїх людей переговорювати з королем Карлом i просити миру. I мiж шведами було чимало таких, що тужили до нього, жадiбно дожидаючи моменту, коли в шведськiй армiї затрублять на остаточну "вiкторiю" i коли вiйсько стане збиратися в похiд до свого рiдного краю, виснаженого довголiтнiми славними, але й коштовними вiйнами молодого, завзятого короля. Драгуни, що стояли на сторожi, перейняли гетьманських посланцiв iз зав'язаними очима провели їх до Гєльма i Гiллєнштiєрна. Шведське вiйсько зустрiчало їх мовчки, покоряючись силi та значiнню бiлого прапора. Гарнi, породистi конi, пишне вбрання, як на вiйну навiть за розкiшне, i дорогоцiнна збруя, так приваблива для ока всякого вояки, вiдразу велiли догадуватися, що не будь-якi гостi прибули отсе до передньої сторожi армiї його милостi короля Карла. Це, що їм зав'язано очi, не дивувало нiкого, бо такий воєнний звичай. Чужi люди не повиннi бачити i знати, що дiється в таборi. Це ж вiйна. Що лиш на квартирi, в свiтлицi якогось старого двора, Орликовi й Ломиковському розв'язано очi. Перед ними стояли полководцi шведськi Гєльм i Гiллєнштiєрна, здивованi несподiваною появою невiдомих гостей. По вбранню, по голеному обличчю, по цiлому виглядi знатi було видно, що це не москалi. Що не поляки - це теж догадувалися Карловi старшини, бо в їх армiї була шляхта польська, сторонники Станiслава Лєщинського. Ясна рiч - це козацькi старшини вiд гетьмана Мазепи. Карловi генерали й полковники знали, що їх король переговорює з гетьманом Мазепою, що гетьман стоїть за Десною i що вiд нього кожної хвилини можна сподiватися послiв. Але наслухалися також усяких фантастичних оповiдань про Мазепинi хитрощi, i тому привiтали Орлика i Ломиковського чемно, але недовiрливо, боячись якого хитрого, воєнного пiдступу. Орлик в латинськiй промовi з'ясував цiль свого приходу. Його милiсть гетьман Iван Степанович Мазепа перейшов з п'яти тисячами козацького свого вiйська бiля Оболоня рiку Десну i просить побачення з його милiстю королем шведським, щоб з його потугами сполучити свої вiйськовi сили i дiлити долю й недолю дальшої вiйни. Гєдьм i Гiллєнштiєрна слухали гарної i вправної латини гетьманського молодого посланця i дивувалися, що козаки так вчено балакають i так полiтичне й шанобливо поводяться, а що не всього, як слiд розумiли, так довелось гетьманському аптекаревi, котрого Орлик i Ломиковський привели з собою, перекладати й розтолковувати дещо на нiмецьку мову. "Вiтаємо, шановних панiв,- вiдповiв Гєльм,- i тiшимося тим, що вони отсе довели до нашого вiдома. Просимо не дивуватися i не гнiватися, що не вiримо легко на слово, але вiйна обережностi вчить. Панове залишаться дорогими гостями в нашiй вбогiй i невигiднiй квартирi, а ми пiшлемо своїх людей до Оболоня, щоб провiрити дiло". Орлика й Ломиковського залишили в свiтлицi й просили розгоститися. Незабаром появилася й перекуска з тонким шведським пивом. Гетьманськi посланцi дивувалися тому спокоєвi, який царював у слободi за Орлiвкою, в котрiй стояли два драгунськi полки передньої сторожi шведського короля. Нашi селяни не виявляли тої тривоги, яка звичайно буває там, куди увiйде вороже вiйсько. Не чути було нi розпачливих крикiв, нi плачу. Шведськi команданти перейшли до другої свiтлицi й нараджувалися хвилину, що їм робити. Орлик i Ломиковський, особливо ж перший, справили на них гарне враження. Зразу видно було, iцо це люди чiльнi, високi козацькi достойники, а не шпигуни, анi авантюристи, котрi шукають легкої наживи. Годi було гадати, що вони брешуть i впроваджують шведiв у блуд, але ж для всякої певностi треба було перевiрити справу, щоб не вiдповiдати пiзнiше перед королем за несповнення вiйськового обов'язку. Треба було послати людину, знаючу українську мову, а найкраще когось, хто бачив гетьмана Мазепу i що певно сказати може, що це дiйсно вiн у своїй власнiй особi, а не хтось пiдiсланий ворогами, щоб пiдманити шведiв i втягнути їх у бiду. Таку людину вони на щастя знайшли мiж собою. Був це офiцер - iталiєць, що ранiше служив як наємник у московському вiйську i знав гетьмана Мазепу особисто. Покликали його, дали iнструкцiї, додали кiлькох драгунiв для скорости i разом iз тими сердюками, що супроводжали Орлика й Ломиковського, виправили до козацької армiї, яка, перебравшися крiзь плавнi й мокруватi оболоння над Десною та вийшовши на горбкуватi поля, розтаборилася для вiдпочинку. * * * З Орлiвки до козацького табору пiд Оболонням мчав невеличкий вiддiл їздцiв. Їх повели до гетьмана. "Команданти передньої сторожi армiї його високостi короля шведiв Карла,- промовив iталiєць,- посилають мене з привiтанням вашої милостi i висловлюють свою радiсть з приводу переходу славного козацького вiйська вашої милостi за Десну". "Дякую панам командантам передньої шведської сторожi, а вас прошу розгоститися у мене та не погордувати козацьким хлiбом-сiллю". Iталiєць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивнi очi i в тую усмiшку, якою, здавалося, нi одно друге обличчя не всмiхалося. Так, так, це був гетьман Мазепа. Гетьман догадався, по що приїхали шведи i запитав: "Що ж пiзнали? Мазепа чи нi?" "Так, ваша милосте, i пiд присягою мiг би сказати, що отсе маю щастя розмовляти з його милiстю гетьманом України Iваном Степановичем Мазепою". "Так тодi нема нам чого гаятися. Поїду з вами до панiв Гєльма та Гiллєнштiєрна, перед котрими засвiдчите, що це я, не хто другий, не якийсь облудник-самозванець, що пiдшивається пiд моє iм'я i пiд мою особу. Розгостiться, панове, а я ще побалакаю з моїми старшинами". Гетьман попровадив гостя до похiдного шатра, котре мiж тим було розбито, а сам скликав старшин на раду. "Як же гадаєте, панове товариство,запитав.- Що менi тепер робити? Йти до шведських командантiв чи пiдiждати на зустрiч iз самим королем? А може, в вас є яка iнша рада. Кажiть!" Старшини не надумувалися довго. "Що тут багато радити",- казали, тривожно розглядаючись по широких полях i лугах над Десною. Козацькi бистрi очi летiли мало що не до самого Сейму, бо лiвий берег Десни був рiвний, злегка тiльки схвильований гайками й очеретами, мiж котрими окривалися селища людськi. Не одному здавалося, що ось-ось i висунуться московськi патрулi, ось-ось i погоня. Москалi, як покмiтять зраду, в першу чергу схочуть недопустити козацького вiйська до сполуки з армiєю шведською. Схочуть клином вбитися помiж них. Це перший i найпростiший спосiб. "Сказав аз, так кажи i буки,говорили старшини.- Чим скорiше сполучимося зi славним вiйськом шведським, тим для нас краще й безпечнiше, їдь, гетьмане, негайно до передньої шведської варти, iншої ради ми й не знаємо". "I я так собi гадаю",- вiдповiв гетьман, почуваючи, що ступає отсе на шлях, з котрого вже нiякого повороту нема й бути не може. "Їдьмо!" Вибрав почот, котрий мав супроводжувати його, дав накази, куди i як двигнути вiйсько, i сiв на коня. Втомлений недугою, турботами й подорожнiми невигодами, сам собi дивувався, звiдки в нього береться стiльки енергiї. Поки їх - поти й життя. Усвiдомлення важного моменту i почуття великої вiдповiдальностi за свiй iсторичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скорiше пiдбадьорювали його. "Їдьмо!" - i вiн пустив свого коня, поскакав полями за сердюками з бiлою хоругвою. Шведськi команданти вистроїли своїх драгунiв i привiтали гетьмана Мазепу з почестями, якi приписував їх вiйськовий устав при зустрiчi чужого полководця i володаря землi, на котрiй вони стояли. Заходяче сонця побачило гетьмана у шведiв. ЦАРСЬКИЙ НАКАЗ У Нових Млинах, мiстечку на рiцi Сеймi, три години їзди iз Сосницi, свiтлiйший князь Меншиков довiдався, що гетьман бiля Оболоння переправився з кiлькома тисячами свого вiйська за Десну. Свiтлiйший хвилювався. Його гарне обличчя поганiло вiд злостi i вiд бажання помсти. Не так сам вчинок гетьмана Мазепи бентежив свiтлiйшого, як гризла його злiсть, що вiн, Меншиков, дав себе пiдвести старому гетьмановi. Меншиков їхав вiдвiдувати вмираючого Мазепу в Борзнi, а цей труп за той час успiв упорядкувати свої дiла в Батуринi, вивести з городу до оборони неконче потрiбнi вiйська й перевести їх за Десну. "От чому-то,- гукав князь Меншиков, ходячи нервово по своїй квартирi,- от чому-то Войнаровський вночi, з п'ятницi на суботу, так несподiвано i навiть не попрощавшися зi мною, виїхав з Городка, залишаючи свої дорогi карети! Ось чому Мазепа на всi сторони висилав з Батурина царських ратних людей. Аж тепер менi це ясно". Свiтлiйший сердився i нiчого собi в цей мент так дуже не бажав, як дiстати "iзменнiка" в руки, того старого, пережитого дiда, що важився його, Меншикова, так пiдступно вивести в поле. По дорозi в недалекий Макошин Меншиков пильно приглядався до людей, але нiякої змiни не мiг запримiтити. Народ, нiби нiчого про вчинок свого гетьмана й не знав, нiякої непокiрливостi, неприхильностi, анi неслухняностi не можна було помiтити. От, як звичайно народ. Мало того. Коли розiйшлася вiстка, що Меншиков у Макошинi, стали до нього прибувати з чолобитною сотники i другi старшини iз поблизьких сiл i мiстечок. Всi вони стверджували погану вiстку, що гетьман Мазепа перейшов до шведiв, i дуже його за те ганили. Усiма силами вiдпекувалися вiд якої-небудь спiвучастi в цьому злочинi i, як тiльки могли й умiли, впевнювали свiтлiйшого в своїй непохитнiй вiрностi й вiдданостi його величеству царю. Меншиков лаяв їх щонайобiдливiшими словами, гримав на них, як на своїх пахолкiв, i, нагнавши їм великого страху, вiдпускав у ласцi. Вiдходили застуканi й загулюканi, приниженi в своїй гiдностi людськiй i народнiй, але з надiєю в своїх маленьких, бiдних душах, що, може, царський гнiв далекою бурею прогримить понад ними, може, їм поталанить зберегти себе та свої маєтки. Упоравшись з прохачами, Меншиков написав до царя лист про нечуваний i несподiваний злочин Мазепи i найпокiрнiше радив розiслати з того приводу манiфест. На гадку Меншикова, в тiм манiфестi треба представити Мазепу, як великого ворога всього православного народу, вичислюючи всi злочинства й тягарi, яких гетьман за час свого довгого регiментування допустився. Треба числитися, що Мазепа розiшле й свої брехливi вiдозви до народу, так тодi добре буде, якщо царське слово скорiше й голоснiше промовить до розуму i до совiстi людей. Цей лист вислав Меншиков окремим кур'єром до царя, котрий стояв у Погрiбках над Десною, наглядаючи над рухами шведського вiйська. Що лиш тодi заспокоївся, та не дуже, бо годi було наперед угадати, як цар поставиться до цеї несподiваної вiстки. Можна було боятися, що Петро, не маючи нагоди покарати Мазепу, зжене гнiв на своїх власних людях, в першу чергу на таких близьких до нього, як свiтлiйший. Але потiшав себе Меншиков гадкою, що це не йому, а київському губернаторовi князевi Голiциновi доручено нагляд над тим, що дiється на Українi, як поводиться народ i чи не грозить тут яка небезпека для царя i для Москви. Значиться, не Меншиков, а Голiцин вiдповiдає за злочин гетьмана. Але ж i на нього вiдповiдальнiсть не паде, бо цар в нiякi доноси на гетьмана Мазепу не вiрив, а донощикiв жорстоко карав, навiть таких, як Кочубей i Iскра. Недовго довелось свiтлiйшому дожидати на вiдповiдь царську, бо вже другої ночi цар вислав до Меншикова ось яку вiдповiдь: "Лист ваш про несподiваний i злочинний вчинок гетьмана Мазепи дiстали ми i дуже здивувались. Треба ужити всiх сил, щоб недопустити козацького вiйська переправитися за Десну. Треба вiдрядити кiлька полкiв драгунiв, щоб спинити тую переправу. А полковникiв i старшину, котра не пiшла за Мазепою, звели як можна ласкавiше кликати й казати їм, щоб вони зараз їхали сюди вибирати собi нового гетьмана. А якщо миргородський полковник є де поблизу, то звели його вiдшукати й присилай до мене, обнадiюючи його нашою милiстю, бо вiн був великий ворог Мазепи. I ти, князю, прибувай до нас, не гаючись". Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кожнiсiньким словом i, знаючи дуже добре свого царя, уявляв собi його настрiй. Бачив, як Петро пiд першим вражiнням попав у лють, як кроками великана бiгав по таборi, придираючись до кожної дрiбницi - до не досить сильно пришитого гудзика, до чобота, ненамащеного як слiд, до кiнського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якiй мiг би зiгнати свiй лютий гнiв. Аж вишумiвши, як на пустинi гураган, замкнувся у своїй квартирi, пiд карою смертi не велiв нiкого впускати туди й думав. Не було такої несподiванки, котра могла б його прибити. Навiть вiсть про погану битву не ломила царя, а додавала йому нової енергiї. Мабуть, i тепер так було. Петровi гадки, як блискавки, озарили омрачений краєвид, i вiн побачив усе, що йому бачити треба: шведiв, Мазепу, козакiв, народ. На своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертво-послушним знаряддям у його крiпкiй руцi. Цар обчислив тi вiйська, котрi Мазепа повiв за собою, i тiї, що залишилися, побачив, що останнiх куди бiльше, i рiшився обiцянкою ласк i милостей, запевненнями прощення i нагороди перетягнути їх на свiй бiк. Цар був жорстокий i наглий, як дикун, але почуття справедливостi не було чуже його великiй i, як безодня, незглубимiй душi. Вiн чує й розумiє, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо вiн так слiпо вiрив йому i навiть слухати не хотiв нiяких натякiв про непевнiсть цього зрадника. I Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться пiдставити спину пiд удари дубинки, так це не першина,- на те Петро цар, а Меншиков лише його генерал. Не сповнити наказу царського в цю мить, не виявити поспiху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоров'ям - це була найгiрша провина супроти його височества царя. I Меншиков негайно наказав собi подати коня, взяв невеличкий вiддiл певних драгунiв i пiд нiч пустився у Погрiбки, до царської головної квартири. ПIД ДЗВIНИЦЕЮ Кiлька їздцiв скакало навмання. Дикий крик i свист тривожили вечiрню тишину. Конi аж стогнали, принаглюванi острогами й нагайками до скорого бiгу. У Меншикова серце живiше забилось. Чи не царськi це пiсланцi за ним? Дав трубкою знак - їздцi спинилися. Пiд'їхав i спитав - куди? До найближчих сотень з манiфестом царським - вiдповiли. Заспокоївся. Царськi вершники, впiзнавши команданта кiнницi, вiддали йому честь i показали папери. Не були запечатанi, бо призначено їх до прилюдного оповiщення i до якнайскоршого та найширшого розповсюдження. Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним пiдписом царським i пробiг письмо очима. Цар сповiщав усе козацьке вiйсько, що стояло бiля Десни i по iнших мiсцях, а також усiх духовних i мирян на Українi, що гетьман Iван Степанович Мазепа кудись у безвiсть пропав i що треба бояться, щоб не вийшло яке лихо iз його ворожих факцiй. Тому-то цар взиває усiх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, Щоб вибрати собi нового гетьмана. Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут нiякої небезпеки, треба лиш швидко вiдчути настрiй царя i пристосуватися до нього та пiдiйти пiд царськi бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вiрний пес думки й бажання свого пана. Вiддав письмо i вiдпустив штафету. Їздцi гукнули на коней, тi рванули з мiсць i потонули в пiтьмi. Меншиков i собi пустився в дальшу дорогу. Пiд'їжджаючи до найближчого села, запримiтив незвичайний рух. На майданi, недалеко церкви, горiло вогнище i гарчав тарабан. Селяни, стривоженi одним i другим, вибiгали зi своїх хат i ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратникiв. Нiчого доброго вiд їхньої нiчної гостини не сподiвалися. "Старшина де? - гукав вусатий рейтар.- Чому його чорт не принiс, хоче кулею в безмозкий лоб дiстати?" Сiльський старшина, сивоголовий, поважний дiдусь, висунувся з натовпу i поклонився в пояс. "Прийшов, старий чорт? - привiтав його вусач,- так прикажи свому дiдьчому кодловi, щоб колесом ставали й слухали, що наказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтiвники, супротивники черкаськi!" "Колесом ставайте, люди добрi, колесом, дiтоньки любi, тихо там, добре слухайте, що їх милiсть, люди царськi, читатимуть". Народ оточив колесом огнище i в безмовнiй покорi слухав незрозумiлий манiфест царський. Вусатий рейтар читав його голосом грiмким, але однозвучним, не зважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та вiдпочиваючи якраз не там, де треба,- iз-за чого змiст царського письма затемнювався дорешти. Меншиков зупинився осторонь мiж липами, так що серед темряви його й не бачили, i звiдси приглядався до цiєї цiкавої i з малярського боку дуже ефектовної картини. "Гетьман Iван Степанович пропав... кудись у безвiсть, i звiдси... виникає сумнiв, чи нема... тут... ворожих факцiй",- проголошував вусач. "Брешеш!" - загуло нараз десь здалеку вiд церкви, з-помiж могилок. Натовп стрепенувся, вусач читати перестав. Вiд могилок виходив височезний дiдуган, з бiлими вусами, зi жмутками бiлого волосся на пiдголенiм лобi, весь бiлий, лиш полумiнь кидала на нього вiдблиски червонi. Став пiд дзвiницею, пiд самими дверима, високий i страшний, як опир. Нiхто його не знав, жiнки гадали, що дух. Хрестилися, дiти з криком утiкали в село. "Брешеш! - гукнув, простягаючи в напрямi читаючого солдата свою костисту, довгим життя висушену руку.- Гетьман Мазепа не щез, вiн пiшов по славу i по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!" Говорив так голосно, що Меншиков чув i розумiв кожне його слово. ."Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, вiдрiкаєтеся вiд нього, як Петро вiд Спасителя свого, нiкчемнi труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребiї о ризи його, гризiться за серебренникiв тридцять, поки вас царська пiдошва не розчавить, як хробiв на шляху. Гетьман камiнь двигнув, камiнь, що давив вас i предкiв ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькi черепи вашi i на голови нащадкiв ваших,- раби! Як безмовна скотина, покiрно слухайте i до вiдома приймайте, що вам читає посiпака царський, замiсть навiки затулити його брехливий рот,- труси, падлюки!" Царськi люди збилися в гурт, їх було кiлька, а кругом сотки непевного народу. "Готовись!" - гукав вусач. Як камiнь стояли серед моря людських голов. Дiлило їх вогнище, котре можна було зiтханнями вгасити i затоптати ногами в одну мить. Натовп заметушився. "Як ти смiв?! - верещав вусач.- Ми люди царськi, головами заплатите за нас". "Совiстю заплатите за зраду України",- вiдповiв дiдуган. "Авжеж, авжеж!" "Правду .говорить дiд!" "Не слухаймо москалiв, слухаймо його!" Море обливало камiнь, жар потухав... В цей рiшаючий мент Меншиков дав знак своїм людям. З криком i свистом пустили коней в натовп. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилiтали. Люди захвилювалися, розступилися i з криками вiдчаю розбрелись на всi сторони свiта. На майданi осталося кiлька тiл, що звивалися вiд болю i кричали порятунку,- надаремно. "Живим його берiть! Бунтар!" - наказував свiтлiйший, спиняючи коня бiля вогнища самого. Царськi люди кинулись сповняти наказ князя. Але кругом дiда стояло вже кiлька парубкiв з головнями, вихопленими з вогню. Вiдбивалися ними вiд шабель. Iскрами й жаром сипали в очi москалiв. "Спасибi, дiти, що не оставили самого,- говорив дiдуган, напираючи на найближчого рейтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пiтьму нiчну.- Не осоромимо себе, поляжемо за других!" Шаблею даром не махав, кожний його удар смерть або важкi рани, останнiй зойк або розпучливi стогони. "От так їх диявольських синiв! Ще наша слава не пропала". Кiлька ратникiв обiймало i цiлувало мать-землю сирую, пiд дзвiницею жменька оборонцiв слави й волi обливалася потом i кров'ю. "Хто там ще, пiдходь! - кликав дiд.Спiшись на другий свiт, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!" "Пали!" - вiдповiв Меншиков, повертаючись до своїх. Рейтари зiскакували з коней. Конi полошилися, треба їх було вiдводити геть. Боялись огнища, а може, й дiда, що стояв пiд дзвiницею високий, як дзвiниця, страшний, як опир, бiло-червоний,горiв. "Пали!" - повторив Меншиков. Залунали першi пострiли - i два парубки поклонилося землi. "На дзвiницю!" - наказав дiд. Ускочили, дверi загатили, чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонiв. Загудiв найбiльший з них голосно, розпучливо, тривожно, але - надаремно. Нiхто не наспiвав на клич. З дзвiницi було видно, як гасло свiтло в селi. Народ кидав свої вогнища домашнi, люди, як перепiлки по стернi, розбiгалися по полях i ховалися по нетрях i плавнях. Вжахнулося село. Та не вжахнулися тiї на дзвiницi. "Нам виходу з цiєї дзвiницi нема, хiба на другий свiт",- казали, ховаючись вiд куль i посилаючи свої на долину. Мали їх мало. Анi одної даром не пускали. По кожнiй пiд дзвiницею роздався безтямний крик i погана лайка. "Виважуй дверi!" - гукав вусач, той самий, що читав царський манiфест. Але на спину його впав добре пущений камiнь згори, i вiн хрестом поклався на розмiшану чобiтьми землю. Облягаючi розскочились, як вовки вiд вовка, влученого кулею мисливого, i в обложенцiв вступила нова охота витривати в нерiвному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогiв, врятують честь села?.. Та куль вже не було. "Здiймай найменший дзвiн!" - наказував дiд, пускаючи вдiл вiдiрвану лату. Насилу зняли, взяв, розмахнувся i пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руцi стояв свiтлiйший. Дзвiн загомонiв у лету, нiби здивований незрозумiлим для нього бажанням грiзного дзвонаря, i, пролетiвши понад головами рейтарiв, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя. "Не попав,- промовив старий,- а жаль, бо цього в першу чергу треба б пiслати до чорта. Ануте ще раз!" Вiдчепили другий, дiд глянув, затямив собi мiсце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горiлиць: "Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь!" I - замовк. * * * Виважено дверi до дзвiницi. "Посвiтiть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип!" - кричали надолинi. "Прикладами їх, дулами мушкетiв по головi, не пускай!" - лунало на дзвiницi. Билися за кожних схiд, за кожний щабель на драбинi. Москалi дзвiницi приступом взяти не могли. "Здавайсь! - гукали на парубкiв.Свiтлiйший помилує за хоробрiсть". "Хай його милує чорт!" - вiдповiли згори. Замовкли стрiли. Обложенi не мали чим стрiляти, облягаючi не могли, бо їх люди були всерединi. Меншиков наказав огнище перенести пiд стiну дзвiницi, з того боку, куди завiвав зимний, сильний вiтер. "Докидай гiлляк!.. бiльше!.. ще!" Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвiницю, але й стiни церкви, i хрести на могилках, i хустки на хрестах, та розмальовуючи кожну гiллячку старих, безлистих лип. Дим вдирався на дзвiницю дверима й вiкнами, усiми щiлинами розгойданого повершя. Дзвони розгрiвалися,- нiби оживали. "Ось вам ще!" - гукали обложенi, кидаючи вдiл останки балкування. "Пiдпалюй сходи!" - вiдповiдав на те московський пiдстаршина. Надолинi дзвiницi стояли останки старого iконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир. Пiдпалили. Востаннє обличчя святих засiяли надземським блиском, глянули здивовано i перемiнилися в огонь. Дзвiниця спалахнула високим горючим стовпом, вiд котрого розвиднiлася нiч. "А розкажiть там царевi, як ми вiтали його манiфест!" - гукали згори. "Поклонiться гетьмановi Мазепi вiд нас!" "Скажiть, що не осоромили ми себе i його!" Решту заглушив луск. Дзвiниця захиталася, затрiщала в основах i, як пiдрубаний дуб, перехилилася на той бiк, куди хилилася здавна, на захiд. Зойкнули дзвони, i з цiлою силою непроголошених звукiв, з пiснями рад остей i смуткiв, з воскресними й похоронними акордами полетiла вниз. Облягаючi розбiглись, затулюючи долонями очi, наполоханi конi фантастичними звiрами понеслись по полях - свiтлiйший стояв i дивився на дiло рук своїх. "Бунтiвники! Черкаси! Мазепинцi!" Мабуть, перший раз вилетiло це крилате слово на свiт, щоб то чорним птахом, то невмирущим фенiксом, то голубом бiлим лiтати понад полями i степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крiзь темряву вiкiв. У ПОГРIБКАХ Доїжджаючи до Погрiбок, Меншиков побачив на узбiччi вiд села, мабуть, у чималому садi великий, ясно освiтлений двiр. Ворог не так-то далеко, його пiд'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворi не стоїть,- погадав собi свiтлiйший i минув липову алею, прямуючи далi - в село. Цар дiйсно стояв квартирою не в дворi, а в однiй iз селянських хат, котрої малi вiконця поприслонюванi були веретами, щоб не било з них свiтло. Туди справили свiтлiйшого царськi патрулi, розставленi щодвадцять-тридцять крокiв. Чим ближче до царської хати, тим i бiльше тих патрулiв, самi сильнi, здоровi хлопи з волоссям, посипаним борошном, з мушкетами на раменi, стоять як статуї, завороженi наказом грiзного, великого царя. Мимо пiзньої пори в квартирi рух. Кiннi штафети приїжджають i вiд'їжджають звiдтiль. Генерали входять i виходять з хати. На подвiр'ї гуртками стоять офiцери, пiшi, кiннi, артилерiйськi, рiзних полкiв, усякого рода збруї. Вiд двох-трьох годин на накази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо холод добирається до шпiку-костi, а сказати того не. смiй, бо найменша виява невдоволення - це бунт. Смирись i готовий будь летiти, хоч би й на певну смерть, щоб тiльки сповнити волю царя, котрий нiякого супротивлення не знає i знати не хоче, для котрого людина це тiльки одна цифра в його великому рахунку. Добре, що офiцери послух цей виссали з матiрних грудей, а терпеливiсть одiдичили по батьках. Не вiдчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стiною, в звичайнiй селянськiй хатинi сидить той, що їх життя у своїй жменi тримає, великий будiвничий, котрий на своїх людей дивиться, як на камiння, як на сировий матерiал тої будiвлi, котра народилася в його буйнiй головi. Офiцери пiзнали команданта кiнницi його величества i тягнуться, як струни, дарма, що нiч i що свiтлiйший не бачить їх i навiть не дивиться на тую рiзноманiтну товпу. Зiскочив з коня, драгуновi, високому як вежа, кинув свiй кожух, вбiгає у хату, у вiдчиненi дверi налiво. Кидається йому назустрiч задуха i той сопух, який буває в непровiтренiй хатi, в якiй вiд кiлькох годин дихає кiлька десяткiв людей, немитих, некупаних, що Бог вiсть коли перебирали бiлизну. Принесли з собою запах овечих кожухiв, кiнського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну i горiлки. Побачивши малого тiлом, але великого значiнням достойника царського, подаються, роблять йому мiсце. В покорi туляться - прилипають до стiн. Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалi i черкаси. Видно по тiм, як себе тримаючи, як милосердно дивляться, люди, якi тiльки спиняють воєнне дiло. Але чому їх нинi так багато? Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти мiсця тих, що пiшли за Десну, а хай побiдить Карло, до нього кланятися пiдуть. "Падлєци! - подумав голосно свiтлiйший.- Падлєци!" - повторив, додаючи ще декiлька щогрубших епiтетiв. "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, наступаючи на одного з них. Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди. "Ти хто?" - повторив князь. "Сотник тутешньої сотнi, Iван Мотовиленко",- ледве видушив з себе. "Чого тобi?-гримнув на нього свiтлiйший.- Говори!" "Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне",- бубонiв запитаний. "Пiрнача забажав?" "Ваша свiтлiсть зволили вселаскавiше сказати". "Ось тобi - пiрнач!" - i луск малої, але вправної в биттi долонi залунав по хатi. "Iзмєннiки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на гiлляку. Ось де вашi пiрначi, блазнi. Сотнi в руках тримати не вмiє i пiрнач йому давай". Нефортунний кандидат до пiрнача присiв, пiрнув у натовп i поза плечi других протиснувся до дверей, щасливий, що на тiм i скiнчилося. Меншиков до другого пристав. "А ти?" - гукнув, показуючи на нього рукою. "Я, Андрiй Кандиба,- бубонiв цей,канцелярист гетьманської канцелярiї у Батуринi". "Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?" "Певну вiсть приношу, що гетьман не пропав, а бiля Оболоння з п'яти тисячами козакiв до шведа, на правий берег Десни перейшов". "Доказно знаєш?" "На власнi очi бачив, як у недiлю вранцi виступав. Знаю, хто з ним був i хто в Батуринi остався". "Звiдки приходиш?" "Прямо з Батурина. Можу сказати, як укрiплений город, скiлька гармат i де стоять, якi запаси пороху i куль. Все знаю, служити рад". Меншиков пiдступив до нього, глянув в очi i - вiдвернувся. "Нiкчемний! - сказав, нiби у лице плюнув.- Геть менi, проч! Повiтря не троїть, забирайтеся всi, сейчас, вон!" Кланяючися, тиснулися у дверi назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярiї теж. "Ти в сiнях пiдожди, сволоч!" В хатi зробилося пусто. Меншиков сiв на лаву. Долонями по колiнах ударив: "Який народi" Плював. Гнилий сопух йому в носi вертiв. "Сморiд такий, фу, чорт!" Зiрвався i вiдчинив входовi дверi нарозтвiр. Вiтер його за голубу ленту термосив. "У його величества хто?" - спитав нараз чергового офiцера, що навинувсь йому пiд руку. "Свiтлiйший князь Дмитро Михайлович Голiцин",- вiдповiв той. "Довго?" "Вже годину, як зволили прийти". "З годину?"...- i Меншиков вирiшив не входити до царя. Хай Голiцин сам прiє. "Коли б його величество спитали, чи я вже тут, вiдповiси, що князь Меншиков перед годиною приїхав". "Слухаю вашої свiтлостi". Офiцер хотiв iти. "Стривай! Є у вас водка i закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай менi зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!" Вертаючи в хату, почув, як у сiнях канцелярист зубами дзвонив. "Падлєц!"...- i Меншиков знов присiв на лавi. Перед ним поставили пiднос. Поспiшно випив скору чарку царської анижiвки i закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку i на голiй дошцi спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, i з дубинкою. "Тьфу, чорт!" - Меншиков задумався. "Коли ти гриб, так лiзь у борщ",вирiшив, випиваючи чарку. А по горiлцi пiднiс до уст кiвш грiтого пива. Пив i поглядав на дверi, за котрими цар з Голiцином балакав... Вiдчинилися. Меншиков побачив царя. Не цiлого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвiрка. Видно було тiльки чоботи чорнi, юхтовi, лосевi штани й зелений, лентою перепоясаний, кафтан. Гудзики вилискували, як зорi. Нараз цар зiгнувся i переступив порiг. "Данилич! - крикнув, побачивши свого любимця,- ти тут?" Меншиков зiрвався, мало пiднос не перевернув. "Крiпишся? Крiпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарцi. То ще Мазепина анижiвка, славна й вiрнiша вiд нього. Як проковтнеш, то не втече, хiба випустиш сам". Меншиков дивувався, що цар в доброму настрої. Чи не на Голiцинi перший гнiв зiгнав. А може, соромиться, що довiряв Мазепi, i сором за жартами скриває. "Ну, от i бачиш, як цей старий чорт нас з тобою пiдвiв",- почав по хвилинi цар. "Всi вони одного батька дiти тi черкаси,- вiдповiв, махаючи рукою свiтлiйший.- Тiльки й глядять, щоб каменем вiдплатити за хлiб". Цар надумувався хвилину, а потiм руку поклав Меншикову на рам'я. "Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не вiдплачували iнакше. Що?" Смiявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував його. "Що нового, Данилич?" "Бунт..." Меншиков з острахом глянув на царя, чи не пiддається вiд приступовi гнiву. Але цар не гнiвався, лиш далi попивав анижiвку. "Мазепинка",- i мляскав язиком. "А що нам з Батурином робить?" - спитав нараз. "У нас з Батурина чоловiк",вiдповiв свiтлiйший. "Поклич!" "Гей ти там, сволоч, виходи!" - гукнув Меншиков у сiни. На порозi появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярiї довгi лiта писав. З благанням ласки повалився царевi до нiг. Цар чобiт вiдсунув. Сидiв на стiльцi, спиною оперся об скриню i набивав коротку люльку голландським тютюном. Спльовував через зуби, не зважаючи де. Меншиков пiдбiг до печi, добув маленький гарний вуглик i на долонi пiднiс i вкинув царевi до люльки. "Спасибi! Не трудись, ще пальцi попечеш,- усмiхнувся хитро.- Так, так! Уважай, Данилич, щоб пальцiв не попiк". Меншиков зрозумiв натяк i очi додолу опустив. Усмiхався тою усмiшкою, в котрiй можна домiрковуватися усього. Пакнувши кiлька разiв файку, цар, нiби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав бiля його нiг, запоровши носом у землю. "Вставай! - гукнув, штовхаючи лежачого в лоб.- Не люблю таких кумедiй. Говори!.. Або нi. Стривай!.. Данилич, поклич Голiцина й Шафiрова та ще кого гадаєш. Хай чують... Помiркуємо опiсля вкупi, що нам з тим Батурином робити". Меншиков вибiг. За хвилину прийшли Голiцин, Шафiров i ще декiлька генералiв. Канцелярист приютився у кутi. Здавалося, малiє, никне чоловiк, за хвилину не буде його. "Сiдайте!" - сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку вiд покуття до мисника при дверях. "Говори!" - звернувсь до канцеляриста. "А лиш, чуєш, не важся менi брехать, бо язик не твiй, а може, й голова". I каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись i захлипуючись зi страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою i життям. Розказував канцелярист Андрiй Кандиба, як гетьман виїздив iз Батурина, хто з ним поїхав, якi частини полкiв i якi сотнi забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скiльки гармат i мунiцiї там, як укрiплений замок, скiльки поживи у мiщан i в вiйськових магазинах. "На що покладаються батуринськi iзмiнники?" - спитав, перериваючи, цар. "На хоробрiсть Чечеля i знання Кенiгзена". "А Чечель i Кенiгзен?" "На те, що гетьман зi шведами на вiдбiй їм упору поспiє". Цар був вдоволений з вiдповiдi. "Хай сподiваються! - гукнув i розсмiявся, аж хата загудiла: - Ха-ха-ха! Хай сподiваються, правда, Данилич?" "Чим бiльше сподiваються, тим гiрше розчаруються",- вiдповiв свiтлiйший. "Постараємося, постараємося",бубонiв цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя. Думав. Його люди дух у собi заперли. Нараз зiрвався i своїм звичаєм став кроками велетня мiряти невелику хату. Здавалося, що стiни порозсаджує i що стеля впаде й розчавить усiх. За царем бiгала його тiнь, велика, безугарна, на цiлу стiну, стелю i на половину другої стiни. На першiй - ноги, на стелi - тулов, на другiй - голова. Крiм вiдгукiв ходи нiчого не було чути. Хата завмерла, здеревiла в тривожнiм дожиданнi. Цар шаблi при собi не мав, нi пiстолiв, але руками, як довбнями, мiг поторощити всiх. Нiхто не був певний свого життя. Страшно. Цей страх рiвняє усiх. Меншикова, Шафiрова, генералiв з чорнильною душею. "Ти хто? - питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом: - Хто?" "Я, я, Андрiй..." "Все рiвно - Андрiй, Микита чи Охрiм. Кажи, чим ти був у службi в гетьмана Мазепи?" "Кан... це... ля... рис... том". "Чого покинув службу? На кого її залишив? Пощо пришлявся тут, падлєц?! Одвiчай!" "Його величеству вiрним хотiв остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана i його людей". "Сволоч! Нинi гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Iуда!" Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колiнах, голова в рамена влазила, царськi слова придавлювали його, коли б мiг, пiд землю влiз би. Земля не розступалася. Хай би вбив, легше було б, нiж те тривожне дожидання. "Забрати його на конюшню i влiпити 20. Не бiльше. Той падлєц бiльшої порцiї не вартий!" Вивели. За хвилину чути було з конюшнi зойк i рев. "Поруть...- зауважив цар, сiдаючи на своє мiсце й набиваючи люльку своїм голландським, шiперським тютюном.- Мої люди тiльки й умiють, що пороти. Бiльшому я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось..! - Вiн поправився i, звертаючись до Меншикова, диктував: - В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шеремет'єва, Довгоруких, Апраксиних i iнших, що в рiзних сторонах стоять, щоб не далися пiдвести старому лисовi, новому Iудi, котрий 21 рiк був менi вiрним, а над гробом, бiля домовини, зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не менi, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде". Вiдсапнувши, виправдував себе: "Двадцять i один рiк вiрно служив. Як же не вiрити було? На кожний поклик виступав у похiд, козакiв, скiльки треба, давав i не жалiв грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловiк, європеєць, не азiат, як ви. А який благородний на вид, якi вiрнi очi - собака!" Хвилювався, насилу здержуючи гнiв: "Треба оповiстити новий манiфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий i зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумiвся з ними i з поляками, щоб православнi церкви й монастирi в руки ксьондзiв i унiатiв вiддати. Нехай нiхто не вiрить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у Глухiв задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!" В конюшнi заспокоїлося. Не чути було лускоту батогiв, лиш скавулiв хтось, як побитий пес. Цей знак терпiння заспокоював царя. Йому ставало легше. "А з Батурином? - повторив нараз запитання.- Що нам з тим Батурином робити?" Присутнi несмiливо виявляли свої гадки. Однi були за тим, щоб оставити його своїй судьбi. Якщо Карл з Мазепою перейдуть Десну - не пора облягати Батурин. Дехто дивувався, що гетьман все-таки не мало свого вiйська в Батуринi залишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули. Меншиков був iншої гадки. Йому не хотiлося прощати козакам i мiщанам тiєї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в мiсто. "Сам ти, царю, сказав,- почав,- що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринцi супротивилися твоїм наказам царським. Ще й насмiхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурiв обiдливими словами. Батурин заслужив на сувору кару". "Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко i основне, щоб камiнь на каменi не остався! Покарай!" Над Батурином повисло грiзне рiшення Петрове. НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ Днi i ночi минали батуринцям на безнастаннiм вижиданню й в тривозi. По вiдправi, яку дали князям Меншикову й Голiциновi, знали, що їм нi прощення, нi пощади бути не може. Як прийдуть москалi, то треба боротися на с