мерть i життя, здатися, значить, вiддати себе i город на певну загибель. Про те вони й не гадали. Витримати, поки гетьман зi шведами не прийде на вiдбiй. Менш смiливi й завзятi та слабшi характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердинi. Так зробили Нiс i Кандиба, але не всiм воно вдалося. Були такi, котрих переловлено. З ними поводилися, як зi зрадниками. Роздратована товпа робила з утiкачами коротку розправу. Бо не такий страшний той ворог, що зверху, як той, що всерединi,повторювали за Чечелем гетьмановi слова. Не тiльки козаки, але й мiщани соромилися, що лучаються мiж ними такi нiкчемнi душi. По кожнiм такiм випадку Батурин довго не мiг заспокоїтися. Розказували собi всiлякi вiстки. Привиджувалися їм москалi. Розвiдчики вертали збентеженi й переповiдали те, що зачули вiд сусiднiх селян про переднi сторожi царської армiї, якi вночi перелетiли крiзь їх село. Вiстi, зродженi з батька страху i з матерi тривоги, котрих годi було справдити. А по кожнiй з них цiла залога ставала в поготiвлю. Чечель обходив брами, а Кенiгзен справляв дула нечисленних гармат туди, звiдки нiбито мав пiдiйти ворог. Чекали годину, двi, а коли ворог не показався, радiли, потiшаючися думкою, що, може, вiн i не прийде, може, вже зi шведами в бою стоїть. Усiма люблений диякон, що, вiдправивши службу божу в своїй церквi, обходив вали й мури, не раз ставав, знiмав очi вгору й молився: "Да отнiметься чаша сiя от нас!" Аж 31 жовтня вранцi варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить. Заворушився город. Хто почував себе спосiбним до бою, бiг у замок. Жiнки несли харчi, питво, воду, старi дiди, що вмiли осмотрювати, i бабусi-знахарки, що знали зашiптувати рани, й собi шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немiчнi й безсилi молилися в церквах: "Да отнiметься чаша сiя". Невеликий московський вiддiл наближався. Вже й голим оком, i не з вежi, а з валiв можна було почислити людей i коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тiльки посланцi для переговорiв. Так воно є, бо наперед висунулося три драгуни з бiлою хоругвою. "Не стрiляти!" - гукав, оббiгаючи мури, Чечель. "Дожидати знаку!" - наказував Кенiгзен. Тиша. "Князь Дмитро Михайлович Голiцин",зауважив хтось. "Цей самий, що ми вже його раз не впустили". "Лiзе, як свиня в город. А бий же по рилу!" "Не смiй стрiляти!" - гасив цей запал полковник Чечель. "Чекай знаку!" - наказував Кенiгзен. Голiцин пiд вали не пiд'їхав. Послав своїх парламентарiїв. "Пустiть нас у город!" - кричали вони до козакiв. "У город не можемо нiкого впустити, гетьман не велiв. I не впустимо, ми вже вам раз це сказали". "Лист вiд його величества царя веземо". "А щоб ти пропав разом з отсим листом". "Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас". "Ти, небоже, мабуть, адресу помiняв - замiсть до пекла до Батурина привiз". "Та що з ним балакати, москаль! Стрiляй! Це всякому зрозумiла мова". "Не важся - бiла хоругов!" "Так що? Закрасiм її на червоне". Командант насилу здержував козакiв. "До кого лист?" - питає. "До сердюцького полковника Чечеля",вiдповiдає москаль. "Давай його сюди!" "Кого? Лист чи москаля?" "Лист". "Не треба нам його листу. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його змiст: пiддайтесь, я помилую вас". "Не вiримо царевi, вiн не раз слово ломив. Чого стоїш? Стрiляй!" Чечель сердиться: "Не вам тут наказувати, а менi, на мене гетьман команду здав. Лист треба прийняти й прочитати. Так не може бути!" Спустили з валiв драбину, пiд'їхав царський посланець i на кiнцi списа подав козакам лист, який доручено Чечелевi. Цар сповiщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя i Україну, злигавшися зi шведами i з поляками на шкоду робучого народу i на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської пiхоти, а то для бiльшої безпеки. Заспокоював батуринцiв, щоб не боялися шведiв, бо скоро вiн сам, цар, у власнiй своїй особi до Батурина приїде. Лист був написаний так, нiбито цар нiякого сумнiву в вiрностi Батурина i в прихильностi Чечеля до себе не має i нiбито йому дуже на добрi й на безпецi Батурина залежить. Чечель, прочитавши лист, задумався. Не важко було догадатися, що мiг вiн мати тiльки два завдання: або спробувати востаннє переломити вiрнiсть батуринських борцiв для гетьмана i перетягнути їх на свiй бiк, або прямо пiддурити їх, щоб дiстатися на замок, захопить його в свої руки i тяжко покарати козакiв i мiщан за їх дотеперiшнiй непослух i за вороже вiдношення. I те, i друге було Чечелевi не по душi. Вiн хотiв додержати присягу на вiрнiсть гетьмановi, але ж i долi Батурина не хотiв брати на свою совiсть. Тому-то й попросив Голiцинових людей пiдождати, а сам скликав своїх старшин i визначних батуринцiв на раду. Двiчi прочитав їм царський лист. "Хитрощi! - крикнув Кенiгзен.Тimео Dаnаоs еt dona ferentes. Рiшуче противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вiрностi моєму регiментаревi, на те я офiцер. Офiцерське слово - рiч свята". "Один полк,- зауважив Левон Герцик,для нас нестрашний. Нас бiльше тут". "Хоч би ми тiльки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увiйшов". "Можна розоружити". "Щоб мати ворога не лише перед собою, але i всерединi? Тодi пильнуй не тiльки мурiв i валiв, але й того полку. Не впускаймо". Генеральний осаул Гамалiя був теж тiєї гадки - щоб не впускати: "Впустимо, перейдуть браму i хто нас впевнить, чи зараз-таки не почнуть бою. Вони всерединi, а iншi полки зверху, в двох огнях не устоїмося. I хто його зна, який це полк, може, двi-три тисячi людей. Впускати нiяк не можна". "А що ж ви скажете, пане городничий?"-спитався Чечель. "Що я скажу? Скажу, що город теж хоче i бажає собi додержати вiри свому гетьмановi Мазепi. Ми ж мешканцi його столицi. Коли столиця зрадить, чого ж тодi сподiватися вiд iнших мiст? Батуринськi мiщани не бажають собi москалiв. До мене з усiх вулиць приходять люди i просять, щоб не слухати лестощiв царських, обiцяють терпiти обстрiл, голод i всякi невигоди, дожидаючи гетьмана i шведiв на вiдбiй. Не впускаймо грецького коня до нашої Трої". "I як же їх впускати? -озвався батуринський сотник.- Хiба ж ми дiти, щоб вiрити влесливим царським словам. Це ж пiдступ, бiльш нiчого. Хочуть здобути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить її, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так,- гадають собi москалi,- пiддуримо легкодушних черкасiв i без труду i без всякої втрати дiстанемо їх у свої руки". "Спробуйте,- кричав Гамалiя,впустити. Город спалить, мешканцiв перерiже, а нас на муки вiзьме". "Це саме станеться,- зауважив Герцик,- якщо москалi Батурин здобудуть". "Станеться або нi - надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? - обстоював при своїм Кенiгзен.- Як гинути, так краще зi зброєю в руцi, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хiба по моїм трупi москалi в Батурин увiйдуть, так менi, Боже, допоможи!" Козаки, розставленi скрiзь по замку, i собi гукали: "Не впускати Москви, не вiрити царевi, це пiдступ, звичайнi хитрощi московськi, ми замку не здамо!" "Як же тодi i що - гадаєте маю я вiдповiсти царевi?" - питався Чечель. Гамалiя радив вiдповiсти щось на зразок листу запорожцiв до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрiй, коли люди перестають спокiйно думати. I вiн завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньої кулi i до останньої краплi кровi, але розумiв, що на всякий випадок царевi треба вiдповiсти полiтичне, бо лайливi слова негiднi такого поважного моменту. "Напишемо,- казав,- що ми вояки i що наша рiч сповнити наказ вождя. Наш вождь - гетьман. Що з ним сталося, не наше дiло знати. Хiба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, i вiдмiнить наказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всiма вiльними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Українi". Такого змiсту лист привезли московськi посланцi Голiциновi. Вiн прочитав i, не надумуючися довго, подався назад. Городом знов заволодiла радiсть. В церквах служили молебень, тiшився народ, що Чечель не впустив москалiв, нiчого так не боялися батуринцi, як того. Як би воно не було, а небезпека вiдсунулася на якийсь час - може, на все. Залога хоробра, старшини досвiдченi, Кенiгзен знає своє дiло, гетьман теж не за горами - чого ж тодi тратити надiю? Та не тiшився Чечель. Вiд догадувався, що незабаром, за Голiцином появиться московське вiйсько й розпочнеться облога. Треба було вiддати останнi накази. Чечель наказав позривати мости на Сеймi, щоб коли не припинити, так вiдтягнути на якийсь час переправу московського вiйська. Для обложених тi мости вже непотрiбнi. Що мали привезти до мiста - привезли, хто з сiл i хуторiв мав приїхати - приїхав, i Чечель дав наказ. Затрiщали поруччя, падаючи в воду, заломився помiст; що можна було з лiвого боку перекинути на правий - перекидали, що нi - пускали на рiку, щоб хвиля несла. Поспiшно пiдрiзували палi i стовпи, повбиванi в рiку, бо виривати не було часу,- москалi надходили. Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кiнний вiддiл робiтникiв. Задуднiла земля, застогнали конi пiд натиском острогiв. Теслi й пiонери мiряли очима вiддаль мiж московськими їздцями i Сеймом i далi робили свої дiло. Ще кiлька стовпiв хоч з другого боку пiдрiзати, ще треба перевести човни, що їх забуто в шуварах, ще балки забрати, щоб ворог не мав готового матерiалу пiд рукою,- ще, ще! "Кидайте мiст! - гукали їм з валiв.Бiжiть, бо замикаємо брами!" З жалем дивилися на недокiнчену працю. Бiгли в замок. Два смiльчаки ще борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали i його та пустили за водою. Хай пливе i хай дає людям знак, що Батурин зiрвав за собою останнi мости. "Скорiше! Скорiше!" - принаглювали їх з мурiв... Ускочили... Чечель наказав брами позасипати землею. Сотнi мотик кинулися рити землю. Сотнi тачок привозили її з майданiв i огородiв. Брами загачено землею, камiнням, старим деревом, непотрiбними возами так, що хоч би їх ворог i вiдчинив, так мусив би прокопуватися крiзь той насип, а це нелегка рiч. * * * Сонце продиралося крiзь осiннi хмари й освiтлювало московськi полки, що наближалися до Сейму. Пiдходили i на вiддалi гарматного стрiлу ставали на полях табором. Все новi прибували, пiшi й коннi, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хлiб. Обложенi дивилися на той караван, на той живий обруч, котрим Москва збиралася скувати i здавити Батурин, як удав трощить костi своєї жертви. "Бiльше ворога - бiльше честi!" - доповiдали смiливiшi. Кенiгзен з файкою в зубах ходив вiд гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм накази. Мiщани бiгали з одного кiнця мiста в iнший. Кожний хотiв побачити ворога на власнi очi, чи великi його сили, скiльки гармат, чи витримає Батурин їх натиск? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосiбних до оборони. Решта мусили вдоволятися тим, що вiд iнших зачули. "Москалiв, як сарана, як круки злiтаються на Батурин. Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости..." Кенiгзен викотив з замку шiсть гармат i дула їх направив на московське вiйсько. Ще трохи i вони промовлять своє слово - розпочнеться бiй. Найстрашнiшi першi стрiли, перший рев гармат; пролунає i вухо привикне. До всього привикне чоловiк,- потiшали себе батуринцi. Аж, гляди, через Сейм переправляється кiлька людей. I знову бiла хоруговка в одного на списi. I знову: "Не стрiляй, наказу жди!" Батуринцi пiзнають сотника Жарковича. I вiн тут, нащадок гарних предкiв, на службi у москалiв? Сором! "Чого тобi?" "Вiд свiтлiйшого з останнiм словом приходжу. Пустiть!" - гукає Жаркович. "Ми вже двiчi те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок i миш не просмикнеться". "Спiзнилася його милiсть, пан сотник",- починають глузувати з нього. "А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу i добрих вареникiв поїсти". "Мабуть, наскучив московський квас". "I позаушники його свiтлостi князя". "Не сором тобi, сотнику, нам у вiчi лiзти?" "Зрадницьке дiло робиш!" - кричали йому. "Я на вас хлiбом, а ви на мене каменем",- вiдповiдає Жаркович. "Кращий наш камiнь вiд твого хлiба",- кажуть йому i радять вертати з чим прийшов. "З останнiм рятунком приходжу, впустiть, а то пожалiєте",- остерiгає їх сотник. "Не жалiємо, що не впустили князiв, обiйдемося i без сотника Жарковича". "Обiйдеться циганське весiлля без марципанiв". Насмiхаються. "Кров ваших батькiв i дiтей впаде на голови вашi! Пустiть!" "Як впаде, то не на нас, а на таких зрадникiв, як ти". Розмовi не видно кiнця, аж вiд Чечеля приходить наказ, щоб Жарковича витягнути по стiнi. "Найкраще б,- радять козаки,- петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тодi ми вже й потягнемо". "Ще й високо,- додають другi,- там, де i слiд такому собацi!" Насмiхаються, а все ж таки слухають Чечелевого наказу. Спускають довгу i сильну линву з петлею на кiнцi. Жаркович суне туди правий чобiт. "Не чобiт, а голову сунь!" -кличуть. "Голову, кажуть тобi!" Жаркович руками чiпляється за линву i пробує, чи нога крiпко стоїть: "Тягнiть!" "I кишки витягнемо з тебе, як попросиш",- вiдповiдають йому з-поза муру, налягаючи на линву. Жаркович спинається вгору. "Тримай, щоб не випустив з рук!" - наказує сотник, що пильнує тiєї "факцiї". "А може б так справдi пустити?" - радяться козаки. Жили їм понабiгали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути. "Їй-Богу, не вдержу! - репетує один.- Поможiть, а то пущу того ведмедя, що на липу за медом лiзе". "Не пускай! Не бiйсь, не заб'ється, як кiт на всi чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому..." Тягнуть. "Та-бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобi б у Москвi по мачтi спинатися, може б, пляшки горiлки доскочив". Навмисне не спiшаться. Як Жаркович долiз до середини стiни, стають. Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру. Жаркович в крик: "Це знущання над послом вiд його свiтлостi?" "Над зрадником України",поправляють його. "Хай трохи наїсться страху, худоба",- заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скорiше тягнули. "Пiзнiше прийде, пiзнiше обiрве,кажуть,- бо народ йому не дарує". I дiйсно народ не дарував. Як тiльки сотник Андрiй Жаркович перелiз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулакiв, як довбнями, стало складати його. "Царський прислужник!" "Москалiв на нас веде!" "Катюзi по заслузi!" Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру i плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим iз рук натовпу та ледве довели до Чечелевої квартири. * * * Довго не мiг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познiмав жмутки вирваного волосся i чемерки, насилу обмився i поперев'язував рани. "Гарно в вас, пане полковнику, вiтають царських посланцiв",- сказав до Чечеля з докором. "Якi гостi, так їх i вiтають",-вiдповiв Чечель. "З чим, пане сотнику, приходиш?" - запитав. Жаркович переводив дух. Його обступили Герцик, Гамалiя, городничий i iншi. "Напийтеся води",- радили. ("Iз Сейму",- докинув хтось стиха). "Дайте чоловiковi горiлки,- радив Гамалiя,- як є, так є, а все ж вiн козак". Подали. Жаркович пiдкрiпився i заспокоївся трохи. "З чим приходжу, питаєш, пане полковнику,- почав, повертаючись до Чечеля,- з доброю радою, щоб ви впустили князя Меншикова i його вiйсько. Попросiть його, може, простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуриновi проти сили армiї його величества царя". "Цього ми не смiємо зробити",вiдповiли йому. "Чому?" "Бо гетьман не велiв нiкого в город впускати, ми вже це двiчi переказували свiтлiйшому, i дуже нас дивує, що вiн ще втретє, i то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме". "Але ж ваш гетьман зрадив i перейшов до ворога",- доводив їм Жаркович. "Тим самим усi ви звiльненi вiд обов'язку слухати його i тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всi ми його вiрнi пiдданi". "Ми не холопи царськi i не пiдданцi, ми люди вольнi, козаки. А пiдданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обiдливе для козацького вуха",- вiдповiли. "Навiть i гетьман,- обстоював своє Жаркович,- i гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми виннi послух царевi, Меншиков його мiнiстр, як же ви можете перед ним замикатися?" "Не смiємо робити того, чого нам не дозволив гетьман, а що вiн переїхав до шведiв - того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в недiлю вранцi гетьман виїхав з Гончарiвки, а куди вiн поїхав, це вже його рiч, не наша. Нiколи гетьман не оповiдався куди вiн їде, наше дiло слухати його, а не наказувати, що вiн має робити",- вiдповiв Чечель голосом, який не залишав нiякого сумнiву, що цей хоробрий полковник не говорить на вiтер i що за словом своїм схоче i потрапить постояти по-козацьки. Жаркович насилу пiдвiв своє пiдбите око, глянув у вiрлине обличчя Чечеля й похитав головою. "Пане полковнику,- казав, добираючи лагiдних i нiби жалiсливих звукiв.- Пане полковнику, як ти можеш менi таке казати. Я ж чоловiк свiй, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб пiддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвiдомих. Про Мазепину зраду вже й горобцi цвiрiнькають на стрiсi". Схопився Гамалiя: "Що там собi цвiрiнькають горобцi, того ми не знаємо, бо їхньої мови не училися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут нiякого Мазепи нема, а був, є i буде ясновельможний пан гетьман Iван Степанович,зрозумiв?" Жаркович бачив, що його посольство бажаним успiхом не увiнчається. А жаль! Бо свiтлiйший обiцяв його велику нагороду, може, й полковницький пiрнач. Тепер їх чимало буде до роздачi. Жаль... I Жаркович зiтхнув. "Безталанний городе,- промовив,- жаль менi тебе!" "Жалiй себе, пане сотнику,- вiдповiв Кенiгзен ломаною українською мовою.- Жалiй себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свiй народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих воякiв, до зради намовляєш. Не гарно ти, пане сотнику, робиш i ми дуже дивуємося, що ти на таке дiло пiшов". "От краще,- радив Гамалiя,- не вертай до москалiв, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобi мiсце. Не осоромиш свого чесного роду. Постiймо за нашу святу справу, дотримаймо вiри нашому гетьмановi, лишайся". Жаркович захитався. В його душi будилися спомини колишнiх походiв, колишнiх воєнних переживань, козак брав на хвилину верх над вигiдним обивателем, котрий хотiв запопасти царської ласки i сподiвався на тiм буйнiм конi заїхати далеко, куди далi, нiж бiля гетьмана заїде. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вiрла, на спокiйного, задуманого Герцика, на хороброго нiмця Кенiгзена, для котрого вiрнiсть своєму вождевi була першим i найважнiшим законом життя, на смiливого й палкого Гамалiю, глянув - i йому жаль зробилося такого товариства. Навiть батуринський сотник i городничий були люди умнi й чеснi, з котрими не сором хлiба-солi з'їсти, але яка їх будучнiсть? Вiн знав потуги царськi i не вiрив, щоб батуринцi могли устоятися проти них. "Добрий посол,- сказав по хвилинi задуми,- добрий посол - повертає туди, звiдки його послали. Яку ж вiдповiдь маю занести князевi". "Таку, як чув, а саме, що ворiт Батурина не вiдчинимо i царського вiйська не впустимо, бо гетьман не велiв". "З тим ви мене й вiдпускаєте, пане полковнику?" "З нiчим iншим вiдпустити не можу. Козацька честь i совiсть християнська не дозволяють". "Так тодi гаразд. Пiду. А жаль, великий жаль i вас, i городу того". "Себе жалiй, не нас,- загуло кругом.- Для нас краща смерть, нiж пiдле життя". "Iудами не будемо. Досить їх i без нас на Українi". Жаркович мовчав, боявся дратувати козакiв. "А як же менi вертатися?" - спитав по хвилинi. "Так як прийшов",- вiдповiв Чечель. "На линвi?" "Еге ж..." "А як не хочеш на линвi,- докинув Гамалiя,- то Кенiгзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обiйми свiтлiйшого". Жаркович нiчого не вiдповiв. "Прощайте!" "До побачення на страшному судi!" "На судi iсторiї",- додав Кенiгзен. Чечель плеснув у долонi. Увiйшов чура. "Зав'язати сотниковi очi й вивести за город". * * * Коли за ним зачинилися дверi, Кенiгзен сказав: "Терпiти не можу таких людей. Стервом вiд них заносить. Поки їх _-_ поти й України нема". "Але буде! - потiшив його Чечель.Покажiм, що буде. На мури, панове, на вали! Кожний свого дiла пильнуй. Поки Батурин - поти й нас. Згинемо, а не здамо його". Мали розходитися, як у квартиру увiйшла Мотря. Не виспанi очi, кiлька днiв гарячкової працi i тривожне дожидання витиснули слiди на її прегарному обличчi. Очi зробилися ще бiльшi, уста паленiли, здавалося, цiла вона горить якимось великим бажанням. Поклонилися Кочубеєвiй доньцi з пошаною, якої навiть її батьковi не давали. "Пане полковнику,- сказала, звертаючись до Чечеля.- Мiй чура помер вiд ран, якi завдав йому Iван Нiс. Згинув, обороняючи не лише мене, але й Батурин, бо не з добрими намiрами носився Нiс". "Вiчная пам'ять молодому козаковi,вiдповiв Чечель.- Жаль, що Господь не дав йому зажити бiльшої слави". "Хочу поховати його з почестями козацькими". Чечель притакнув головою: "Заслужив собi на це". "Чи дозволите пальбою попрощати його?" Чечель звернувся до батуринського сотника: "Вибери десяток козакiв, щоб вiдвезли домовину хлопця i щоб тричi стрiлили з самопалiв, як спускатимуть тiло до гробу". "Спасибi, пане полковнику,- дякувала Мотря,- покiйний нiчого так не бажав, як козацької слави". "Хлопчики бажають її, а мужчини, такi, як отсей Жаркович..?" - I Кенiгзен з погордою сплюнув. НА ОБОХ БЕРЕГАХ СЕЙМУ Коли в московському таборi почули залпи, що тричi залунали над батуринським кладовищем, вiддаючи честь вiрному й хороброму чурi, табiр затривожився. Москалi гадали, що обложенцi починають пальбу на тiї вiддiли, що посувалися понад Сейм, оточуючи Батурин. Царськi полковники почали рештувати свої полки - артилерiя пiдкочувала гармати, офiцери з наказами вождя скакали на баских конях, гаркали бубни i сурмiли труби. Обложенцi що лиш тепер побачили всю ворожу силу, кiнну, пiхотну й гарматну, куди бiльшу, нiж осталося всiх людей у Батуринi. Якщо загаїться гетьман зi шведами, то ледве чи можна буде вiдбтити тую навалу. Город не був ще оточений з усiх бокiв. Поки москалi не перейшли Сейм, можна ще вийти з нього i пробувати щастя у чистому полi. "В кого нема вiдваги,- казав Чечель,- хай iде, такий народ тiльки ослаблює витривалiсть i вiдпорнiсть твердинi. Краще хай буде менше, а завзятих, нiж багато, а страхополохiв". Почувши згоду вождя, деякi мiщанськi родини зi своїм небагатим добром висувалися з городу i подались в напрямi Борзни й Конотопу. Залишалися багатiшi, котрим жаль було маєткiв, i тi, що не могли кинути город iз-за дрiбних дiтей, через недугу або тому, що уряд не пускав. Крамарi i торговцi зачинювали крами й магазини i крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий випадок. Що лиш тепер, коли ворожа армiя стала рештуватися i ставати в бойовiм порядку, город нiби зрозумiв усю вагу моменту. Мiщанин чув, що приходить кiнець його звичайному життю i що зi спокiйного громадянина треба йому перекинутися в бойову людину. Перехiд для всякого важкий i не всякому бажаний, i не всякому бажаний i любий. Московськi полки двигнулися з мiсць i великими чотирикутниками наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт,_ _карнi, мовчазливi, грiзнi, наїженi гострими списами й фузiями з крем'яними замками, на котрi застромлено довгi триграннi штики-багнети. Не було це давнє московське вiйсько, зложене з людей охочих, з дворян, з боярських дiтей та зi служивого народу, котре не вмiло поводитися з пальним оружжям i в боях боронилося списами й бердишами, i то тупими, кладучи три й чотири свої голови за одну ворожу. Петрова армiя складалася тепер головно з рекрутського табору, з тих рекрутiв, котрих примусово доставляли тяглi двори, а котрих чужi iнструктори вимуштрували на заграничний лад, а свої суворi кари привчили до послуху слiпого. (Чимало було тут людей без носiв i без вух, чимало плечей, покраяних шпiцрутенами, бо пройшли крiзь стрiй.) Була це армiя постiйна, а служба в нiй досмертна, хто попав у камашi, не сподiйся скинути їй скорiше, аж станеш неспосiбним носити фузiю i махати списом. Люди, котрi лишили життя ген за собою, а перед собою бачать тiльки смерть - свою або ворожу. Униз берегом посуваються полки, розпадаючись кожний на два батальйони, батальйон - на чотири роти, рота - на стiльки ж плютонiв. На чолi полку - полковник, за ним його помiчник, батальйонами проводять майори, ротами - капiтани, плютонами - капрали. В кожнiм полку одна рота гренадерiв, високих, сильних, їх пiзнати по шкiряних касках i по ручних бомбах, котрими мають кидати в неприятеля. Головна сила - пiхота: кафтан iз зеленого сукна по колiна, з мiдяними гудзиками й червоними "обшлагами", на ногах - панчохи й черевики з мiдяною пряжкою або високi чоботи, на головi - низька трикутна шапка. Козацьких частин у Меншикова не видно, але все-таки попадаються i козацькi кунтушi й круглi мазепинськi шапки. Це тi, що запопадають ласки свiтлiйшого i ведуть його на свою власну резиденцiю, зацитькуючи свою совiсть тим, що гетьман зрадив. Побачивши рух у царському вiйську, обложенцi висилають п'ять сердюкiв. Полки сповiльняють ходу. Помiтний рух офiцерiв до квартири команданта, що стоїть у хуторi ген за Сеймом, i вiд нього до вiйська. Частини спиняються, стають. Москалi гадають, що батуринцi перестрашилися їх великої сили, й посилають своїх людей для переговорiв з князем. Штабс-капiтан з кiлькома капралами пiдходить до самого Сейму так, що козаки можуть розглянути їх пузатi обличчя, а вони бачать- з яких полкiв i з яких сотень бунтарi. В московськiй армiї радiсть. Облога - рiч важка, може, й довга, а може, й безуспiшна, бо шведи за плечима, найкраще було б, коли б мазепинцi город здали. Погуляли б царськi люди! Батурин багатий, а батуринки гарнi, як мальованi. * * * Два ворожi гуртки - помiж ними Сейм. Козаки долонi до уст прикладають, кричать, та не те, чого сподiвалися москалi: "Куди йдете,- гукають,- куди? Як силою пiдете, то почнемо вас бить". Руками показують на тi шiсть гармат, що свої дула витягнули в напрямi царської армiї. "Здавайте городi - летить з правого берега Сейму на лiвий.- Не остоятись йому. Дивiть, якi нашi сили!" "За нами правда i Бог,- вiдповiдають козаки.- Не йдiть!" "Так присилайте до нас двох-трьох чоловiкiв на розмову",- просять москалi. "Не люба нам розмова з вами, не хочемо її, ще раз говоримо, не йдiть, а то будемо бить!" "Гетьте, свинячi рила!" - доповiдають з валiв. "Чого лiзеш, Москва? Давно не бачили вас, бiсовi дiти! Вертайте в свої болота, кацапи". "Пашол вон, пашол!" * * * Штабс-капiтан з капралами вертають до армiї, переповiдають свою розмову з козаками. Москалi бачать, що це звичайний грець, щоб на якийсь час вiдтягнути вороже "дiйствiє". Меншиков дає наказ вiдбудовувати мости, хоче переправитися через Сейм. Спускають два здоровi човни, вскакує до них 50 гренадерiв i вiдчалюють вiд берега. На замку помiтний рух. Обложенцi не знають, що робити. Не хочуть першi починати бою. Хто першим стрiлить - бере вiдповiдальнiсть на себе. "Не стрiляти, не стрiляти!" - гукає Кенiгзен. "Чекати наказiв!" - повторює Чечель, з мурiв замку приглядаючися до рухiв московської армiї. Вечорiє. Видно ще, як човни з гренадерами посуваються по хвилях холодного Сейму, помiж кригами, як переходять на другий берег, але не стають у бойовiм строю, лиш приймаються за роботу коло вiдбудови моста. П'ять сердюкiв вертаються до замку, закочують туди також шiсть гармат, бо невiдомо, що нiч принесе. На мурах запалюють огнi. Золотиться i червонiє вода в Сеймi. Здвоюють варти, не лише на замку, але й кругом мiста, пильнують, щоб ворог не перейшов Сейм i не вдерся з другого боку в Батурин. Нiч. Хоч як бистрi козацькi очi, вiд ворога не встережешся. Суєтяться гренадери на лiвому березi Сейму, недалеко вiд замку, чути луск їх сокир i бердишiв, плюскочуть весла. З правого берега човни довозять будiвельний матерiал. Направляють мiст. До рана може бути готовий. По ньому перейде пiхота, перекотяться гармати, кавалерiя перепливе вбрiд, її не багато, при облозi мiста вона потрiбна хiба для зв'язку i для штафетiв та для патрулювання. Нарано почнеться облога. Нiч тривожить людей. Слабне бадьорий настрiй, зникає завзяття. Не одного сон морить. Хочеться де-небудь голову прихилити i спати, хоч годину, хоч двi, щоб забути про все, щоб нових сил набрати, а там хай буде, що хоче,- раз мати родила. Мiщани гуртками на майданах стають, перешiптуються. "Чи не пiслати нам людей до гетьмана, щоб скорiше йшов?" "Гетьман сам знає, у якiй ми потребi. Як обiцяв, прийде". "Але коли?" "Як зможе". "Та чи зможемо ми витримати до того часу?" "Хай тим журиться Чечель". Дивляться в сторону Погрiбкiв. Тамтої ночi десь над Десною мiсяць горiв, як огненний стовп. Батуринцi певнi, що це гетьман свiтляний сигнал їм давав, щоби трималися. Не знали, що це горiла дзвiниця, котру Меншиков облягав. Дивляться, чи й нинi якого сигналу не буде. Темно... Темно на небi, темно не в одного в душi. Гетьман нiякого знаку про себе не дає. "Гетьман про нас забув". "Важнiше дiло має". "Забув про свою резиденцiю, про своїх вiрних людей". Нiч зневiрою окутує душi, холод остуджує запал. Сумно батуринцям стає. * * * "Диякон, диякон iде! З донькою. Може, вiн що нового знає..." Люблять старого диякона. Колись вiн на Сiчi жив, у походах бував, ще й тепер iнодi в церквi, нiби на козакiв перед фронтом, гукне: "Господу помолiмся!". Аж здригнеться народ. Диякон завзятий чоловiк. Вiдколи гетьман з Батурина поїхав, нiхто не знає, коли вiн спить. Все на ногах, ходить, заохочує, крiпить. Донька бiля нього. Весь Батурин знає її, гарна й вiдважна. До Мотрi забiгає. Тепер вони подруги, все вдвiйку. "Диякон, наш диякон iде!" Диякон батуринцiв знає, як батько своїх дiтей. Здалеку вiдчуває їх пригноблений настрiй. "Чого ж ви так посоловiли, люди? Ще бою не було, а ви вже ниєте зi страху. Це не по-козацьки. Пiдождiть, вранцi заревуть гармати, веселiше буде. В мене вже тепер долонi сверблять, а вам страх. Чого? Раз мати родила, раз треба вмирать. Коли б лише чесно, щоб без сорому предстати на страшному судi. Погадайте, скiльки душ дивитиметься на нас. Як ви Батурин боронили? - спитають. Вважайте, щоб не важко було дати отвiт. Господь не одного грiха простить тому, що чесно вмре. А яка ж чеснiша може бути смерть, як не в оборонi батькiвщини своєї перед антихристовим зазiханням? Антихрист на нас iде, боронiться, дiти, не пускайте його!" В батуринцiв вступає дух. Молодшi i в пекло пiшли б за ним. Його слово велику силу над ними має. Але в старших все-таки тяжко на душi. "Великi дуже сили москаль привiв". "У Бога бiльша сила. Буде, як вiн дасть. Давид Голiафа побив, тiльки вiри не тратьте. Знаєте, як казав Христос: коли б ви вiри за макове зерно мали, то сказали б горi: "Рушся" - i гора рушилася б з мiсця. Вiра - велика рiч!" "Буде, як Господь дасть. Коли б тiльки гетьман не забув про свiй Батурин". "Гетьман про нiкого не забуває. Знаєте, яка в нього пам'ять". "Знаємо, лиш чому вiн нинi нiяких знакiв не дає?" "Тамтої ночi були свiтлянi сигнали, нинi нема". "Стривайте!" - i диякон попровадив їх на церковний майдан. Вилiз з городничим i щез з кiлькома мiщанами на дзвiницi i крiзь темiнь осiнньої ночi дивився в напрямi Десни. "Є знак, є!" - гукнув, утiшений. Ген, далеко за Десною, нiби червона зоря займалася, блисне на хвилину i згасне, i знов, i знов. "Гетьман свiтлянi сигнали дає з Дехтярiвської дзвiницi, щоб ми городу не здавали..." "Тримаймося!" Нова охота в батуринцiв вступає. "Гетьман пам'ятає про нас!" * * * Чечель, зачувши про сигнал, вибiг на замкову вежу i дивився крiзь скло. Дiйсно, якесь свiтло мерехтiло, то запалювалося, то гасло. Пригадував собi всi вищi пункти за Десною i мусив згодитися на те, що тiльки з дзвiницi в Дехтярiвцi могло це свiтло бити. А що перше його нiколи не було видно, так це, мабуть, сигнал. Значиться, шведи недалеко вiд Десни, i гетьман з ними. За кiлька днiв можуть бути тут. Кiлька днiв треба витримати облогу. Треба, та чи можна? Ворог з великими силами прийшов. Гармати, певно, ще й тепер надходять пiд охороною ночi, бо чути, як земля дуднить. Скiльки їх? Якi? Де їх уставлять, з котрого боку почнуть огонь? Сто питань насувається Чечелевi на гадку. Вiдповiдь на них одна: коли б так на день-два вiдтягнути облогу. Кожна година цiнна, скiльки-то людей може згинути протягом години... Треба пробувати, може, вдасться. Посилав Меншиков своїх людей до Батурина, чому не послати до нього? "Пiшлю",- сказав собi Чечель, сходячи з вежi i простуючи до своєї квартири. Покликав туди Кенiгзена, Гамалiю та iнших. Кенiгзен противився, бо це викличе в ворогiв вражiння, що Батурин боїться, погадає собi Меншиков, що на замку нема згоди, що не всi хочуть його боронити до останньої краплi кровi, i вiн тим скорiше i з тим бiльшою силою почне обстрiл, а може, й до наступу пiде. Але Герцик i ще кiлька казали, що пiслати людей не зашкодить, бо може москалi пiдуть на переговори i вiдволiчеться облога, а це - найважнiша рiч. "Я ще й тому,- казав Кенiгзен,противлюся, щоб посилати до Меншикова людей, бо це може легко викликати заколот помiж козаками й мiщанами. Скажуть - старшини город здають, старшини продають нас, а ви знаєте, що воно значить. Краще стiймо на тiм, що ми з ворогом нiякої згоди не бажаємо". "Козакiв,-вiдповiв Герцик,-можна сповiстити про наш намiр, мiщан теж, i нiякого заколоту не буде. Чому не пробувати, може, нам вдасться вивести князя в поле". "Не вiрю. Хитрiший вiн, нiж це вам здається, але якщо бiльшiсть за тим, щоб послати, так шлiть". Вибрали трьох людей i вивели з мiста. Кiлька сердюкiв смоляками просвiчували дорогу, один нiс бiлу хоругву. Обскочили їх московськi патрулi, взяли на човна, везуть. * * * Заки вилiзли на берег, позав'язували їм очi й повели до квартири свiтлiйшого. Свiтлiйший стояв на хуторi, за тилами армiї, куди гарматнi кулi не долiтали. Свiтлiйший якраз писав реляцiю до царя. "У тих зрадникiв, що замкнулися в твердинi, не видно нiякого почуття до доброго, нiякої охоти покоритися перед волею царською. Вони хочуть триматися до останнього чоловiка. Тому iншого виходу не бачу, тiльки скоро свiт почати пальбу, здобути замок i безпощадно знищити це гнiздо зради". Почувши, що з Батурина посланцi прибули, Меншиков перервав свою реляцiю i наказав їх покликати до себе. В сiнях розв'язано їм очi, вiдчинено дверi й вони побачили ласкаво всмiхнене обличчя свiтлiйшого. "Кого ж я бачу! - сказав, нiби вiн дiйсно дуже втiшився ними.- Несподiванi гостi, та ще серед ночi. Що ж вас пригнало до мене, шановнi добродiї? Може, чого бракує, кажiть, будь ласка, радо вигоджу сусiдам". Батуринцi, не дожидаючи такого привiтання, збентежилися на хвилину: "Спасибi свiтлостi вашiй. Усього маємо досить, чого лиш душа забажає, i хлiбiв, i пороху, i куль. Тiльки не бажаємо собi проливу кровi, i тому приходимо потолкувати, як би то такого грiха на свою совiсть не брать". "Будьте впевненi, що я теж не кровопивець i що менi теж жаль безталанного вашого города, котрий довiряє зрадливому гетьмановi i противиться волi царя, вiйська його величества не хоче впустити в свої мури" "Чи гетьман зрадив, чи нi,- того ми не знаємо, бо зради його бачити не довелось, а якщо вiн справдi зрадив царевi, то ми залишаємося у нашiй попереднiй вiрностi". Меншиков, почувши це, встав: "Якщо ви правду кажете, панове, так i проливу кровi не буде. Впустiть вiйсько моє, а я вже вас не скривджу, на те вам моє слово". "Ваша свiтлосте,- вiдповiли батуринцi,- не таке це легке дiло, як кому здається. Треба його обмiркувати, треба переконати тих козакiв i мiщан, що хочуть гетьмановi додержати присяги, треба порозкопувати брами i приготовити квартири для царського вiйська". "Усього мого вiйська я в город не впроваджу, лиш два полки, решта залишиться на полi, хочете, може лишитися за Сеймом, тут, де тепер стоїть". "А все ж таки, щоб приготовити це дiло нам треба три днi часу". "Три днi часу, щоб вiдчинити город i впустити вiйсько царя?! - аж крикнув Меншиков.- Нi, добрi люди, як бачу, що ви мене за великого дурня маєте. З вас i одної ночi доволi. Надумайтеся до ранку. Ранком я лист до вашого команданта пришлю: так чи нi? Хай каже". Депутати розкланялися i вiдiйшли. Меншиков ходив по квартирi: "Хитруни мазепинцi. Три днi часу, щоб обмiркувати дiло. А за три днi Мазепа може бути тут i взяти мене в два вогнi. Нема дурних. Завтра рiшиться дiло. Завтра, а нинi треба закладати мiни пiд замок". _РИЮТЬ..._ Мотря, поховавши свого пажа, перенеслася на замок. В мiстi було небезпечно. Кругом його, щоправда, висипано вали й побудовано частокiл, але той вал боронили хiба тiльки старi моздирi i мiлiцiя мiська, челядники шевськi, гончарськi i iншi, бо козаки мали досить роботи на замку. Туди перенеслася також Любов Хведорiвна, хоч i нерадо, тiльки тому, що Мотря не хотiла її самотньою лишати. Мати й донька спали в сусiднiх кiмнатах. Та не спалося Мотрi. З подвiр'я долинали крики козакiв, котрi бiгали по сходах, лускали важкими дверми, бренькали острогами й шаблями. Засне Мотря на годинку i будиться, бо на замку щораз нова тривога. Вартовi дають знаки, що москалi наладили мiст, збираються переходити Сейм, пiдкочують гармати. Мотря дивиться у вiкно, чи не свiтає. Ще двi-три години до ранку. Не спить, думає - про гетьмана, про свого мужа, де вони тепер? Чи вже у шведiв, як їх прийняв король? Коли вирушать з ним назад через Десну? Коли б скорiше! Пригадується казка про королiвну на вежi, на островi серед гнилої, мертвої води. Дудонить земля. Королевич кругом озера на бiлому конi летить. Доступити до вежi не може. Дудонить... Мотря чує цей згук, глухий, далекий, нiби пiд землею. Невже ж так живо казка пригадується їй. Наслухує. Це не вiдгук кiнських, пiдков, а нiби хтось джаганом у пивницях валить. Що таке... Встає. В умивальницi наготовлена вода на рано. Мотря пiдносить свiчку й дивиться на воду. Її плесо дрижить. Може, їй так здається? Клякає й приглядається уважно, нi, вода таки дiйсне дрижить. Нараз, один блиск думки i - Мотря зрозумiла все. Москалi пiдкопуються пiд замок. Пiдкладуть мiни, висадять його у повiтря, бо якраз недалеко i з порохом вежа. * * * Мотря вбирається, будить маму, бiжить до Чечеля i кличе його. Прийшов... Так... Москалi пiдкопуються пiд замок. Ще й облога не почалась, а вони вже за той спосiб беруться. Що ж тепер? ...Замок не видержить мiн, вiн не пiдновлений, як слiд, i не надто крiпкий. Перед очима команданта в повний рiст стає вся небезпека. Вилетить замок, i Батурин пропав. Мотря дивиться в смiливе, вiрлине обличчя Чечеля, як мати в лiкаря бiля лiжка недужої дитини. "Що ж нам робити тепер?" "Одинока рада перепинити роботу, скоро, зразу, поки ще мiн не заложили". "Але як?" "Звичайно. Зайти їх i передушити, як тхорiв у норi. Вдасться - добре, а нi - так пропав наш Батурин". Ще раз глянув на воду, приложив вухо до долiвки, тут i там, бiля самих дверей. "Ще недалеко зайшли, крокiв, може, на двадцять провертiли". "Пiду!" "Ви?" "Так, Мотре Василiвно. На нiкого цього дiла не здам". "А замок?" "Замок на Кенiгзена залишу. Нiхто не допильнує краще... Бувайте!" * * * Вибiг. Мотря за ним. Бачил