а, як у подвiр'ї то ставав i наслухував, то вухом прилягав до землi. "Тут, Мотре Василiвно,- казав,чуєте, як кують? Або мiни гадали пiдложити, або вдертися на замок. Одне краще другого. Та не дiждуть. Застукаю їх. Для всякої безпеки будемо й тут рити". Свиснув - прибiгло кiлька сердюкiв. Показав, як i де копати. "Тiльки без крику, нишком, i свiтла не свiтiть. Як до потайника дiйдете, притаїтися i чекати мого знаку". Побiг. Мотря пильнувала роботи. * * * "Хто пiде зi мною на дуже небезпечне дiло, може, й на смерть?" -- питався, прийшовши до першої сотнi свого полку, котру найбiльше любив. Зголосилися всi. "Треба менi двадцять людей, але готових на все. Хай виступають такi, що нема в них нi старого батька, нi мами, нi коханої дiвчини, нiкого, хто плакав би за ним!" Виступали, голосилися. "Досить! Бiльше менi не треба. Решта - мовчiть. Нiкому нiчого не казати. Лише Кенiгзен хай заступить мене. Бувайте!" * * * Навшпиньки двадцять сердюкiв з Чечелем вiдiйшло. Подiлив їх на два десятки. Для першого десятка провiдника назначив. Сказав, де мають перелiзти мур, як попiд замкову стiну скрадатися тихо, поскидавши чоботи,- як тiнi, дожидаючи, поки вiн з другого боку з другим десятком надiйде... Чечель сам своїх попровадив. Вiдчинили вiкно, перекинули драбину, почули, як шумiв Сейм. За Сеймом уздовж московського табору густi огнi горiли, перекликалися варти, патрулi вiд одної до другої ходили. Москалi боялися, щоб обложенi не наскочили на них, перейшовши десь далеко Сейм, або щоб шведи не напали на них знiчев'я, бо нiч була темна. Чечель i його сердюки зiскочили по драбинi на вал, зсунулися по валу, крiзь рiв з водою кинули мiсток, рачки перелiзли по нiм i зирнули вдiл. Тихо було. Над Сеймом, кiлькасот крокiв вiд них, гренадери будували мiст. "За мною!" - прошепотiв Чечель, першим зiскакуючи на землю. Скакали босонiж мiж густi корчi верболозу. Просувалися, як вужi. Тiшилися, що вiтер свистав, викручуючи корчами. Нiхто не запримiтить їх, а запримiтять - так буде запiзно. В кожного в руцi нiж. За поясом для всякого випадку пiстоль i ручнi бомби. На них щолиш в останнiй потребi черга. Тепер нi. Чечель сунувся першим, десять тiней за ним, а десять перед ним, з другого боку нори. При норi варта. Чечель здеревiв. Вартовi з фузiями стоять i дивляться перед себе - в напрямi московського табору. Вже нiчого бiльше й не побачать. Може, й не знали, хто їх на другий свiт послав. Крикнути не мали коли - повалилися в лозах, як на полi снопи. Чечель наказав їх втягнути досередини, бо кожної хвилини могла прийти змiна варти. В норi було темно. В глибинi, крокiв, може, з двадцять, свiтилася лiхтарня. Кiлька людей лежало на землi i лупало скалу. Були так зайнятi своєю роботою i такий луск iшов вiд джаганiв, що не чули, що дiється за ними. Тим часом Чечель половину своїх людей залишив бiля входу, а з другою кинувся наперед. Нерiвна боротьба не тривала довго. Котрийсь з козакiв ухопив лiхтарню, боролися в темрявi. Ворог не знав, хто напав на нього, заскочений i перестрашений боронився несвiдомо, стихiйно, як боронить чоловiк своє життя. Нiкому пощади не давали. Чорне пiдземелля скрило в собi, як у могилi, жахливу тайну нерiвного бою. Тиша. "Давай лiхтарню!" Подали, щоб побачити вислiд своєї роботи. Страшний... Та на мiркування не було часу, Чечель наказав засипати вхiд до яскинi. Безпечнi були, що ворог не дiстанеться туди. Вибуху вже не боялися, не страшний змiй, коли вирване жало. Розглядаються: два москалi принишкли до землi - як трупи. Пiдняли їх - вставай! Перестрашено дивляться на козакiв i благають ласки. Чечелевi не хочеться мордувати безборонних - гидко. Вiдбирають вiд них зброю i кажуть копати далi. Чечель знає батуринський замок, як свою власну хату, по планах i по тайнах, якi йому повiрив гетьман. За той час, як готовився до оборони, зазирнув у кожний куток, власними ногами змiряв кожний перехiд, кожний крок землi. Бачить, москалi добре копали. Просто на потайник iшли. Хтось свiдомий показав їм дорогу. Ще трохи й дiбралися б до потайника, котрий виходить якраз на подвiр'я. З нього є також тайний перехiд до порохової вежi, до того останнього прибiжища обложенцiв. За той час, як Чечель розглядається, козаки й москалi копають. Ще сажень, а найбiльше два i доберуться до залiзних дверей. Тут розпочнеться замковий фундамент, бо те, що прорили москалi, то тiльки прохiд попiд валами. "Копати!" Козаки митцi до такої роботи. Однi гребуть, iншi землю й камiння позад себе сунуть до входу. Чимраз грубша стiна вiддiлює їх вiд свiту, чимраз ближче до залiзних дверей. Праця йде скоро. Москалi копають, як у гарячцi. Радi, що не погибли, як їх товаришi. Ще кiлька ударiв джагана i дзвiнкий луск розлягається пiд землею - залiзнi дверi. Скоро вiдгребують решту землi i пробують їх вiдчинити. "Мотре Василiвно! - гукає Чечель.- Є ви там? вiдчиняйте!" "Нема ключiв",- вiдповiдає Мотря. "Кажiть - виважити дверi!" Виважили, i на Чечеля повiяло свiжим повiтрям. * * * "Ви ще й полонених привели?" - запитує Мотря, побачивши москалiв. "До роботи здадуться",- вiдповiдає Чечель. Каже їм зав'язати очi й вiдвести туди, де козаки й мiщани пильно бiля валiв працюють. Вiн знає, що москалi пiдкопу не залишать. Якщо вони ще раз спробують висадити замок, так ранiше вилетять самi. Якраз там, де застукав москалiв, значиться, не пiд мурами замку, а пiд валом, закопує бочiвку пороху i рiвцем попiд землю проводить льонт поза залiзнi дверi. Решту пiдкопу каже завалити землею i перед залiзними дверми ставити мур. "Скоро, скоро!" I принаглювати не треба. Знають в чiм дiло. Скiнчена праця, вiдходять. В потайнику залишається варта. Вартовi дiстають наказ пильно наслухувати. Як почують глухi удари пiд землею, негайно запалити льонт. Таким чином небезпека для Батурина на якийсь час вiдсунена. Чечель скрiплює варти на тiй частинi замкових мурiв. Каже, щоб пильно стежили, чи москалi не пiшлють до пiдкопу нових людей. Бо й це можливе, хоч не дуже правдоподiбне. Або догадаються, що сталося, або погадають собi, що земля обiрвалася i засипала копачiв. Так чи iнакше - не вдалася проба, i на тiм самiм мiсцi вдруге її робити не треба, тим бiльше, що наближається ранок. Сiрiє... ГРЕЦЬ Настав осiннiй, мрячний ранок. За якоюсь густою i мокрою занавiсою готовилося щось невiдоме - як у театрi. За Сеймом чути було придавлений гул i гамiр. Тисячi людей суєтилися. Iржали конi i скрипiли вози. Деколи полями пролiтав гук пострiлу, вiдгомоном вiдбився вiд мурiв замку i нiби прилипав до них. Може, московськi вiстовi знаки давали, що новi скрiплення надходять, а може, офiцер карав на мiсцi непослушного солдата: Ще, ще, i - тихо. Iмла. Деколи з-поза тiєї занавiси висуваються люди, пiшi й кiннi. Наближаються до рiки. Напувають коней, снуються вздовж берегiв, пiд'їздять до мостiв. Батуринцi пильно стежили за кожним рухом ворога. Не лиш тi, що на вартах стояли, але й мiщаци. Як побачили щось замiтне, давали Чечелевi знати. Годi було провiрити всi вiстi, бо "в страху великi очi". Люди бачили й те, чого не було. Верболозовi корчi брали за вiддiли ворожi, котрi окружують город, шум рiки-за тупiт надходячого вiйська. Диякон невтомно ходив по мiсту, i де тiльки появлялася його висока стать- збиралися люди, особливо жiнки й дiти. Потiшав їх то словами зi Святого Письма, то жартами. "Що чувати?" - питалися його. "Питаєте рибу, що чувати в полi,вiдповiдав.- Хiба ж я полковник? Я звичайний диякон. Буде, що Бог дасть. Чого турбуватися?" Залунали пострiли. Народ збентежився. Втiкали i диякона тягнули за собою. "Лишiть. Без Божої волi волос менi з голови не впаде, а як Бог схоче, то мене куля i в церквi знайде". Сердюки на замок бiгли. Народ до них. "Де стрiляли? Хто почав? Нашi, чи ворог?" Москаль пiд охороною ночi переправився через Сейм i здалеку обходив Батурин. Нашi зауважили це й почали пальбу. Якогось московського майора вбили. "Як здохне лис, то кури не плачуть,жартував диякон.- Лиш даром не стрiляйте, дiти! Мушкет без куль i кочерги не вартий". Знов смiх. Iмла, як занавiса, пiднiмалася вгору. Показався табiр, котрий безнастанно суєтився. Поодинокi частини змiняли позицiї в мiру того, як вождь змiняв свiй план облоги. Особливо пiшi, бо на кiннi полки прийде черга щолиш тодi як здобудуть твердиню. Вони, гордощi Меншикова, тепер стоять по свободах i хуторах круг Батурина, дожидаючи наказiв. Так само пiд час ночi уставлено й замасковано гармати. Їх i не видно. Для звичайного ока, бо Кенiгзен вже здебiльшого знає, звiдки сподiватися перших пострiлiв. Перед його бистрим оком не скриється жоден рух ворога. По тiм, куди i як перебiгають московськi гармашi, вiн догадується, де стоять батареї. Вiдповiдно до того i свої справляє. Нема чого дурити себе, нема чого сподiватися несподiваного випадку, переговори скiнченi, треба числитися з тим, що, як тiльки пiднесеться мряка, москалi почнуть обстрiл. Так само не дурить себе Чечель. Вiн уже обiйшов усi становища, розглянув ворожi позицiї i негайно заряджує всiлякi змiни, вiдповiдно до того, як через нiч змiнив свої плани ворог. Тiльки невправному оку здається, нiбито москалi стоять там, де i вчора. Чечеля не пiдведеш. Вiн добре знає хитрощi воєннi. У вiйнi не все побiджує лев, часом над ним бере перемогу лисиця, хитрощам покоряється хоробрiсть. Скрити свої намiри, щоб ворог не догадався про нашi плани,- це головна рiч. А друге - заставити його робити те, що нам пригоже, щоб вiн ускочив у яму, яку ми вигребли для, нього. Хочеш посуватися на схiд, кажи на заходi направляти дороги, почуваєш себе доволi сильним, щоб кинутися на ворога, то до останньої хвилини вдавай слабого, збираєш свої сили докупи, так посилай поодинокi частини направо й налiво, нiбито ти гадаєш сколювати неприятеля, маєш сильний табiр, так стягни його, нiби вiн менший i слабший, нiж у дiйсностi. I навпаки. Коли ти його ослабив, так розтягни, буцiм вiн бiльший i сильнiший зробився. Це останнє запримiтив тепер Чечель. Табiр Меншикова, здавалося, вирiс через нiч. Але Чечель дуже добре бачив, що вiйська в ньому менше. I вiн довго пильно стежив за тим, куди це вiйсько пiшло. Пiд охороною темної осiнньої ночi i мрячного свiтанку переправилися поодинокi частини через Сейм i зайняли становища перед Батурином iз супротивного боку. План Меншикова ясний. Вдавати, що вiн усi свої сили звернув проти замку, а мiж тим з противного боку вдарити на мiсто i здобути його. Мiщани, заскоченi нечайно, попадуть у розпучливу тривогу, настане панiка, треба буде перед втiкачами вiдчинити замковi ворота, а з того скористають москалi, щоб в цей мент виконати рiшаючий приступ i здобути твердиню. Чечель хоче недопустити до того. Треба в першу чергу показати вороговi, що батуринцi вгадали його намiр i що їх неприготованими не заскочиш. Чечель скликав своїх старшин на раду. Не прийшли, а прибiгли на його визвання. Перше враження, яке вони робили, це було завзяття. Про те, щоб здавати "президiю" i мови не було. Здавалося, що коли б хто вихопився з такою гадкою, то його роздерли б на шматки, як зрадника. "Панове товариство! - почав Чечель.Ворог хоче на нас вдарити ззаду, гадаючи, що ми всю свою увагу зосередили на його таборi. Треба йому подати знак, що воно так не є. Як, може, дехто з вас зауважив, москалi перебралися через Сейм i сколюють нас великим i далеким луком. Що радите робити?" "Якщо ти, пане полковнику,- вiдповiв Кенiгзен,-зауважив їх позицiї, треба на найсильнiшу з них вiдчинити артилерiйський огонь. Це буде Меншикову найвиднiший знак, що ми догадалися про його плани". "На мою гадку,- противився Герцик,спершу треба їх вивабити на поле, а тодi i вгостити гарматними кулями. Хай вони даром не пропадають, бо їх не багато в нас". "Вивабити, але як?" - питався Кенiгзен. "Це вже моя рiч,-обстоював свою гадку полтавський полковник.- Якщо товариство дасть менi дозвiл, розпочну грець. У мене небагато кiнницi, але вона добра". "В обложенiм мiстi годi багато кiнницi тримати, це всякому вiдомо, але ж тим бiльше треба її щадити. Пригодиться". "I це ви вже на мене здайте,-заспокоював їх Герцик.- Не першина менi такий випад, а для козакiв грець рiч бажана дуже. Пiднесе дух. Коли ж визначиться козак, як не тодi? Iз голими руками звичайно не вертають. Що ж ти на це, Чечель?" Чечель не противився, але радив вилiзти на дзвiницю - мряка пiдноситься, а з дзвiницi далеко видно. Розглянутися навколо. Пiшли. Дзвiниця була обсаджена людьми. Особливо молодi не злазили з неї. Як ластiвки ютилися пiд дерев'яними в'язаннями, деякi чiпалися шнурiв, навiть дзвонiв, щоб iншим понад голови глядiти. З жалем робили мiсце старшинам, нетерпеливо дожидаючи на цвинтарi, що вони скажуть i що там побачать. З дзвiницi був дiйсно вiдчинений широкий i далекий вид на полуднє й на захiд, на Бахмач i на Борзну. Тiльки осiння мряка все ще мутним серпанком прислонювала виднокруг, звужуючи його значно. Голим оком видно було не далi, як на кiлькасот сажнiв. Треба було допомагати собi склами. Мандрували вони з рук до рук, бо не всякий узяв їх з собою. "От там, бачите,- казав Чечель, показуючи на борзенський шлях,- бачите в iмлi щось нiби клубиться, кiтлує, перевертається, нiби хмара встає з виднокруга i надвигається на нас,- це москалi". "Бачимо,- вiдповiв Герцик,- а з тої хмари нiби блискавки вибiгають, червонавi цятки, жовтуватi язики, хмара темнiє,мабуть, щось запалив ворог, хату або повiтку". "Може, й не ворог,- зауважив Кенiгзен,- а селяни дають нам сигнал, що ворог там". "Можливо,-- вирiшив Чечель,- i якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу налiво, нiби на Бахмач, а тодi щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його лiговища, заманити на поле, побити i - назад". Герцик, не дожидаючи наказу, прожогом метнувся з дзвiницi, тiльки дерев'янi сходи пiд ним жалiсно затрiщали. Побiг до своїх полтавцiв, i за хвилину кiнна сотня тихо й непомiтно висунулася з мiста i невеличкими вiддiлами рiзними дорогами й дорiжками, а то й без дорiг, прямо полями, двигнулася в напрямi Бахмача. Чечель з дзвiницi слiдив за нею. "Герцик, грецик, йому в це грай!" - казав до старшин Чечель. "Не вiн один,- вiдповiв Гамалiя.Всякому з нас любiше й безпечнiше в полi, нiж у замкнутому городi. Сидиш, як борсук у норi, чекаючи, поки викурять тебе". Кенiгзен вiрлиним оком лiтав по цiлiм виднокрузi. Його обличчя справдi нагадувало скального вiрла, котрий шукає добичi i готовиться до лету. Не втерпiв: "Дивiться здоровi, я ж iду до своїх гармат". "Пiдожди, осауле, побачиш, як i куди справити гармати". "Я вже знаю",- вiдповiв коротко i пустився по сходах. Герциковi полтавцi, проїхавши кiлькасот сажнiв, стали повертати вправо. Виглядали на розвiдку, котра несмiливо й обережно посувається полями. "Добре веде,- казав Чечель,- пiзнати вправного грача. Ось уже зауважив його ворог". В цей мент вiд хмари стали вiдриватися шматки. Нiби вiтер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки, то пiдлiтали в бадьорих пiдскоках, то спинялися й поверталися назад, щоб других тягнути за собою. "Московськi драгуни виступають Герциковi назустрiч. А вiн вдає, нiби ворог заскочив його,зупинився..." Сотня розпадається на кiлька вiддiлiв, проти кожного виступають драгуни. Не дуже смiливо починають собi, хоч перевага за ними". "Ще й яка! На кожного з наших пять-шiсть москалiв". "Дадуть раду, що їх тiльки заманили в поле". "Нашi вдають, що настрашилися,втiкають". "Москалi пускаються за ними. Але ж багато їх! Нiби вiтер листя полем мете". "I доля їх, як зiв'ялого листя... Зiгниють". "Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерiї тисяч двадцять". "З нашими чи без?" "Чорт його зна - багато. Але не добрих. Лицарського духа не мають. Цар їх страхом до бою жене". "Це й тепер видно. З ними i грець поганий. Татари куди кращi". "Татари вродженi їздцi. I поляк, як лучиться їздець, то добрий, а москалi, нiби в пiжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем i проїхав мимо". Московськi драгуни, хоч могли наших обскочити з усiх бокiв i рознести шаблями, кидалися в бiй без завзяття. Герциковi їздцi то вдавали, що втiкають, то нараз скорим рухом оберталися i кидалися на драгунiв, приневолюючи їх до бою. Смiливiшi з москалiв, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель i пiстолiв. Козаки робили шаблями вправно, а стрiляли влучно. Їх легкi конi, нiби розумiли своїх їздцiв, вгадували їх гадки; поверталися зi скорiстю блискавок вправо i влiво, знiмалися високо на заднiх ногах, гризли, кусали драгунських коней, нiби свiдомо брали участь у бою. Московськi конi, здебiльшого недавно вiдiрванi вiд воза i плуга або вирванi зi стаднин, полошилися вiд пострiлiв, боялися шабель i зраджували охоту втiкати до своїх стаєнь. Мiж драгунами було чимало калiцтва, не тiльки вiд козацьких шабель i пiстолiв, але й вiд своїх власних коней. Не один з них лежав на землi, придавлений своїм конем, з-пiд котрого нiяк не мiг вибратися, не одного кiнь волочив по дорозi, бо той не встиг упору вирвати чобота iз стремена. Новi вiддiли, що безнастанно наспiвали на помiч, збiльшували тую суматоху. Зчинився крик, гамiр, рев, котрий аж у Батуринi чути було. Батуринцi повилазили на дерева й на дахи своїх хат, щоб побачити, як Герцик з москалями б'ється. За той час Кенiгзен вспiв перевести двi гармати i направити їх якраз туди, де йшов цей дивний бiй. Не здаючися на гармашiв, сам налягав на дула, осмотрював замки i пiдбирав кулi. Чекав тiльки, щоб Герцик, заманивши драгунiв в поле, пустився назад, а їх залишив, як мету, для Кенiгзенових стрiлiв. Та Герцик не спiшився. Завзятий козак нiяк не мiг розстатися з ворогом. Драгуни пiзнали в нiм полковника i кiлька разiв наважувалися на нього. Два офiцери з двох бокiв обскочили його. I то не молодики, а грачi вправнi, старi. Був такий мент, що здавалося, ось-ось i кiнець полтавському полковниковi. Вiн довго вiдбивався шаблею, махаючи нею то вправо, то влiво, так скоро, що казав би ти, в його руцi не шабля, а блискавка срiбна, аж нараз, саме в ту хвилину, як один з них наряджував пiстоль, вiн кинувся на другого i шаблею звалив його з коня. Не турбуючись ним далi, звернувся проти другого. Цей вистрiлив, куля перелетiла через Герцикову шапку, але не поранила його. Герцик, наче у вiдповiдь, шаблею засягнув московського офiцера по руцi, перетяв поводи i кiнцем рубнув його по щоцi. Удар був такий несподiваний i сильний, що москаль захитався i, облитий кров'ю, повалився на землю, а сполошений кiнь вiтром полетiв назад. Даремно драгунськi старшини посилали проти Герцика своїх людей. Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогiв на полi. "Це чорт, не чоловiк",- казали москалi, повертаючи до своїх. Не менш пильним жнивом мiг похвалитися Герцикiв старий сотник. На чорнiм конi, сам чорний як циган, не кидав собою по полю, як це люблять молодi робити, а лиш пильно розглядався довкола i де побачив котрого з козакiв у важкiй пригодi, туди несподiвано являвся, щоб одним махом своєї кривої, широкої шаблюки, котру не всякий мiг би й гаразд двигнути, бо була важка, як царева дубинка, вирiшити непевний двобiй. Рiшення не виходило на московську користь. Зауважили "старого чорта" москалi i пустили на нього одного iз своїх найвправнiших грачiв. Сотник, побачивши його, спинив свого коня так, що кiнь аж присiв на заднiх ногах i голову високо вгору пiдняв, закриваючи нею їздця. З диким криком летiв на нього москаль, великий, сутулуватий, як ведмiдь. Сотник чув його зневажливi слова, вiд кожуха несло тютюном i горiлкою, бачив червонi лиця драгуна i його короткий грубий синiй нiс i, здавалося, задеревiв зi страху. Нараз скочив конем вбiк, так що москаль пролетiв сажнiв, може, двадцять вперед. Тодi сотник погнав за ним i, як яструб на голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то злiва, то налягаючи сильно, то нiби втiкаючи вiд ворога, аж нараз добре вимiреним i сильним ударом вибив йому шаблю з рук. Шабля зi свистом полетiла вгору i з бренькотом упала на землю далеко вiд тих двох, що зчепилися в рукопашнiм бою. Оба великi, сильнi, вкритi курявою, потом i кров'ю, нагадували казкових богатирiв, що борються на смерть i життя. Нiхто не важився спiшити їм на помiч. Де два таких лицарiв б'ється, там третiй не мiшайся. Здавалося, i козаки, i москалi без переговорiв заключили перемир'я, поки не рiшиться цей двобiй. Не тривав вiн довго. Жилавому сотниковi поталанило вхопити сутулуватого москаля i стягнути його з коня. Занiмiв Батурин i задеревiли москалi, побачивши, як їх найкращий грець, нiби мотиль на шпильцi, вертиться у сотникових руках, вимахуючи руками й ногами i викидаючи з себе щонайгидкiшi слова i щонайважкiшi прокльони. Аж, здавлений за горло, посинiв, вибалушив кров'ю забiглi очi i захарчав. Сотникiв кiнь летiв у напрямi Батурина. Сотник ломив москаля, як жнець ломить снiп, щоб покласти його наспiд, пiд полукiпок, аж, зломивши, вiдкинув геть вiд себе. Сотник дихав важко. 3 його правої руки i з лобу спливала широкими струминами кров, котрої не було як i коли тамувати. "Нас сколюють!" - кричав до Герцика. Герцик дав знак, i його люди пустилися в напрямi обложеного городу. Не всi. Декiлька заплатило життям за цей смiливий випад. Товаришi старалися пiднести їх i взяти помiж себе. Одного, щоправда, невеличкого й неважкого, ще молоденького козака, котрий насилу впросився до нинiшнього, так небезпечного випаду, вiрний кiнь вхопив зубами за пояс i нiс з кривавого бiй-поля, нiби розумiючи, яке горе чекало б його тяжко пораненого пана, коли б вiн так попався в руки роззвiрених ворогiв. Московськi драгуни не спiшилися збирати своїх поранених i трупiв. Мають час. Боєвище за ними. Вони збитою лавою кинулися наздоганяти козакiв. Але їх конi не рiвня козацьким. Козаки вiтром летять, розсiявшися невеличкими вiддiлами по широких полях, нiби стадо сайгакiв, наполохане стрiльцями. Їх жменька, москалiв цiла хмара, чорна, грiзна, небезпечна. Нараз не з хмари, а в хмару ударили громи. Заревiли Кенiгзеновi гармати. Грiзна хмара перервалася на кiлька хмарин. Клекотить у них, вариться, кипить. Чути крик, вереск, стогони. Валяться конi, люди. Кулi .виривають землю, розшарпують i розкидають людське тiло i кiнське м'ясо. Даром принаглюють московськi офiцери своїх людей до дальшої погонi. Грозять пiстолями, декiлькох трупом кладуть. За той час козаки вже в половинi дороги до Батурина. Батуринцi пiзнають, хто з них цiлий, а хто облитий кров'ю. "Скорiйш! Скорiйш!" - принаглюють до бiгу. Козакiв i наглити не треба. Їх конi черевами доторкаються озимого збiжжя, котре вже вспiло вирости так, що в житi могла би сховатися курка. Куди вони пробiгли, жито принишкло до землi i забагрилося кров'ю, бо не один козак навiть не знає, що його важко поранено в бою. Аж тодi, як прийдеться скидати чобiт, побачить, що треба розрiзати халяву, бо нога спухла i чобiт повен кровi. Москалi далi женуть. Вони знов збитi в одну хмару, котра грозить загладою усьому, що стрiне по дорозi. Та тiльки грозить. Бо Кенiгзен знов обiйшов свої гармати, дав знак, гармашi прискочили з запаленими льонтами, приклали, вiдскочили i гармати вдруге заревiли, як буйволи дикi, викидаючи зi своїх ший добре вимiренi кулi. I знову крик, зойк, суматоха. Тiльки декiлька драгунiв далi жене, не маючи спромоги спинити коней в шаленому розгонi. Решта густої лави здержується, тратує себе, перевертається i завертає з дороги. Тих, що проскакали вперед, батуринцi беруть на око з мушкетiв. Це вже не битва, а лови, стрiляють драгунiв, як зайцiв, виполошених з лiса на поле. За той час Герцик зi своїми щасливо проскакують у Батурин. Перед ними на розтвiр вiдчиняють браму. Окровавленi, в пошарпаних одягах, з поламаними шаблями, на покалiчених конях в'їжджають полтавцi в гетьманську столицю. Хтось ударив у дзвони. Народ вибiгає з хат i з погребiв. Вiтають козакiв, виносять питво i їжу. Герциковому коневi годi продертися крiзь товпу. Бiля церкви священики дожидають їх з хоругвами й хрестами. Благословлять. Диякон грубою рукою сльози радостi втирає. Переїхали. Батуринцi брами засипають землею. "Дали москалям чосу". "Може, їм вiдпаде охота лiзти до нас". "Кажи вепровi, щоб не лiз у город". "I то правда". Жартують, бо щасливий випад надихнув мiщан новою надiєю. "Не здавати столицi за нiяку цiну!" "Помремо всi, а Батурин не здамо". "Аж гетьмановi вiдчинимо ворота". "Дай-то Боже!" "Слава Герциковi! Слава нашим полтавцям!" - довго ще лунає вздовж вулиць, котрими проїжджає на свої постої хоробра полтавська сотня. За нею диякон їде. Хворим слiв потiхи i розради не щадить. Його донька осмотрює рани. Вона й Мотря - це справжнi сестри-жалiбницi. Чиєї рани доторкнуться, той i болю не чує, вiрить, що рана загоїться скоро. Очима, не лише мастями лiчать. Нiхто так не вмiє дивитися, як вони. Це не очi, а вiкна у якийсь кращий i благороднiший свiт. I не один, що крiзь них зазирнув туди, погляду цього не забуде нiколи. ЧЕРВОНИЙ КОГУТ Меншиков зi своєї квартири на хуторi за Сеймом не бачив, що дiялося бiля борзненського шляху. Аж почув далекi пострiли й пiслав розвiдку в цей бiк. Заки вона вернула, сутичка Герцикових козакiв з Меншиковими драгунами закiнчилася. Свiтлiйшому прийшлося прийняти до вiдома некорисний для себе звiт. Був лихий на своїх офiцерiв, що втратили багато людей i осоромили себе перед ворогом. Не мiг переболiти першої невдачi. Вона тим бiльша, що весь план треба змiнити. Ворог вiдгадав його план, значиться, нiчого не вартий. Сердився на проклятих черкасiв, що не хочуть пiти на його хитрощi i гадають обороняти Батурин. От проклятий народ. Здавалося б тихий i смирний, як "агнець", котрого на "закланiє" ведуть, аж нараз таку тобi штуку втне, як Батурин. Царського вiйська впустити не хоче. Меншиков не на жарт турбувався. Мiг осоромити себе. Годi ж це бунтарське гнiздо облягати. Бог вiсть як довго. Недалеко шведи стоять. Кожної хвилини цар може вiдкликати його для розправи з Карлом. Який сором вiдступати з-пiд Батурина, не здобувши його! Все одно, що знiвечити всi свої дотеперiшнi воєннi заслуги, а може, й утратити ласку царя. Меншиков бачить радiсть, яка з того приводу запанувала б мiж його зависниками, ворогами. Нi, вiн до того нiяк допустити не смiє. Ще раз спробує пiдiйти батуринцiв. Пошле їм лист. I так не вiдповiв на їхнє вчорашнє прохання о проволоку на днiв три. Може б, згодитися на те, анiж придумати якусь нову штуку? Дотримувати слова не треба. Що таке слово у вiйнi та ще з бунтарями, такими, як батуринцi? Меншиков не потребував довго заспокоювати своєї совiстi. Сiв i скомпонував лист, в котрiм годився не робити генерального приступу нi нинi, анi завтра, якщо батуринцi цього часу не вживатимуть, анi надалi скрiплювання свого городу, анi на випади з нього, тiльки на наради, як i на яких услiв'ях здати мiсто, i якщо вони за той час пороблять усi потрiбнi приготування, щоб туди впустити царське вiйсько. Лист переписано й пiслано Зажарським, котрий дiстав окремi iнструкцiї, щоб пильно помiчати усе, що дiється в Батуринi, а зокрема, який у ньому панує настрiй мiж козаками й мiщанами. Зажарський заткнув лист Меншикова на спис, почепив бiлу хоруговку i переїхав Сейм. З мурiв замку, як звичайно, привiтали його зневажливими словами: "Ще одна свиня суне рило. А бий!" "Вiд свiтлiйшого з листом до полтавського полковника йду!"- гукав Зажарський. "До чорта, дядька свого, йди! - вiдповiдали йому.- В город не впускаємо нiкого. Не треба". "Пустiть! Свiтлiйший востаннє подобру хоче балакати з вами". "Хай би балакав був учора, як ми до нього своїх депутатiв слали. Нинi ми не цiкавi на його розмову. Будемо балакати мовою куль". "До москаля стрiляй, а не по-людськи балакай. Вiн людської мови не розумiє". "Востаннє питаюся вас, чи впустите?" "Востаннє вiдповiдаємо тобi - вертайся з чим прийшов". "Кланяйся свiтлiйшому i цiлому його бублейницькому родовi. Кажи, що як прийде до Батурина, то бублики на майданi продаватиме". Насмiхам не було кiнця. Але Зажарський не спiшився вертати. Боявся Меншикового гнiву. Дiстав наказ за всяку цiну дiбратися у мiсто i передати Чечелевi лист. "Браття земляки! - кликав голосом благальним,- не йду до вас, як ворог, лиш як приятель. Добру новину привожу вам. Не вiдкидайте дружньої руки, не копайте могили для себе, не руйнуйте свого славного, Батурина!" "Тому, що славний, не хочемо безславити його". Свиснула куля й перелетiла попри саме вухо Зажарського. Вiн похитнувся, кiнь скочив, мало не скинув їздця в рiку. На його щастя надiйшов туди Чечель. Побачивши натовп бiля муру i зачувши останнi слова розмови, догадався, що це знов, мабуть, посол вiд Меншикова, й наказав його шнуром витягнути на мур. Чечелевi залежало на тiм, щоб проволiкати облогу. Вiн знав, що за москалями велика перевага в людях i в гарматах. Вони свої втрати можуть легко поповнити новими пiдмогами, а для Батурина одинока допомога - гетьман. Може, вiн уже надходить, може, за два-три днi появляться голубi шведськi однострої, подавав же гетьман своїй резиденцiї свiтлянi сигнали, щось вони значать. Тому-то й кожна година проволоки золота була варта для нього. I Чечель, зав'язавши Зажарському очi, попровадив його на замок, до тої зали, в котрiй обложенi вiдбували наради - козаки i мiщани вкупi. Натовп стрiчав Зажарського вельми непривiтно. Посли вiд свiтлiйшого, котрi приходили з одним, а саме, щоби впустити московськi полки в Батурин, роздратували всiх. До того нинiшнiй щасливий випад пiдбадьорив не тiльки козакiв, але й мiщан. Молодi хлопцi, що ледве двигали мушкет, голосилися добровiльно до служби. На Зажарського всi дивилися, як на ворога i на зрадника, котрий настає на цiлiсть города i на його славу. "Не впускайте вовка в кошару. Пiдшибнiть йому ноги, щоб бiльше не скакав!" Сипалося й камiння. Чечель мусив сердюками оточити посла свiтлiйшого, щоб провести його цiлим. I на Чечеля сипалися за те непривiтнi слова. Йому дорiкали, що грається у пiжмурки з москалями замiсть привiтати їх гiдно - кулями й ручними гранатами, до котрих козаки були великi охотники. Але Чечель вдавав, що не чує обiдливих для своєї гiдностi слiв. Знав, що роздратований народ не вмiє язика тримати за зубами. I не дивувався, бо це облога. Люди вже багато ночей не сплять, мало хто їсть теплу страву, працюють i турбуються не в мiру,- витворюється нервовий настрiй. "Не дайте йому йти! Бачите, вiн рахує кроки, мотає собi на вус план нашої твердинi. На руки його!" "На руки i - з муру стрiмголов! Хай летить до чорта!.. Має пропадати город, хай пропаде вiн... Кращого кiнця не вартий!" "Зрадник! Прислужник московський!" Чечель, щоб не дратувати юрби, наказав сердюкам пiднести Зажарського на руки й вiднести його на замок. Сам iшов бiля нього. "Хто зневажить посла - мене зневажить. До вечора не доживе!" "Ого, ого!"- почулося в натовпi, але жодна рука не пiднялася проти волi наказу полковника. Принесли Зажарського до замкової зали й пустили на_ _кам'яну пiдлогу. Стояв з зав'язаними очима, а козаки тягнули його за свитку, поштуркували й питалися: "Вгадай хто?" Посол свiтлiйшого почував себе дуже погано. Вiн не гадав, що батуринцi так сильно роззвiрилися на москалiв, забув язика в ротi й нiяк не мiг пригадати собi тiєї промови, яку склав собi, йдучи з дорученнями свiтлiйшого, а якою гадав урозумити й переконати батуринцiв. Розв'язали йому очi, й вiн ще гiрше вжахнувся, побачивши кругом грiзнi, ненависнi обличчя. "Чого прийшов, кажи, чого прийшов?" - гукали на нього козаки. "Не знаєш, де кого не просять, на киях виносять",- доповiдали мiщани. "Спасiння городовi вашому приношу",вiдповiв, насилу добиваючися до слова. "Спасай себе. Нам твого спасiння не треба. Загибель ви нам готуєте, спасителi московськi!" "Самi ви губите себе, бунтуючися проти його величества царя i проти наказiв свiтлiйшого". "Свiтлiйший вiн тобi, а не нам". "Нам щолиш тодi i ясно стане, коли тiї свiтлостi погаснуть". "Того ви не дочекаєтеся нiколи!" "Вiн обiджає нас. Гетьте з ним!" "На гак!" "У воду!" "Комiть-головою з муру. Це йому найкоротша дорога, хай iде, звiдкiль прийшов". Чечель бачив, що народ роздратований до краю. "Панове громадо! - гукнув.- Так не можна. Це ж посол". "Такими послами дiдько в пеклi палить". "Може, й так, а на землi вiн все-таки посол". "Вiд Вельзевула. Намовляє нас до злого, iскушає". "Наша рiч не слухати його намови, але зневажати не треба". "А чого ж вiн нас зневажає?" "Я не зневажаю панiв-козакiв, анi шановного мiщанства, я одним i другим лиш добра бажаю",-боронився Зажарський. "Коли ти нам добра бажаєш, так оставайся в нас i борони наше мiсто разом з нами",-гукнули йому в отвiт. "Того я зробити не можу". "Чому?" "Бо хочу дотримати вiри й слова пославшому мя". "Так i ми хочемо дотримати присяги нашому гетьмановi, от що!" "Це iнша рiч. Гетьман зломив присягу царевi, й тому ви, як пiдданцi царськi, звiльненi вiд вiрностi вiроломному Мазепi",- вiдповiв Зажарський. Та ще вiн не докiнчив цих слiв, як на нього з усiх бокiв посипалися удари. Молотили, як снiп на току. Вiн пручався, вимахував руками, заслоняв лице, копав ногами, та оборонитися не мiг. Аж Чечель зi старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим. Повели його в кут i заступили лавою. Але люди все ще шумiли, домагаючися видачi московського пройдохи, котрий мав смiливiсть обiдити гетьмана в його столичному замку. "Безкарно не пустимо обiди!" - гукали кругом. "Постоїмо за гетьмана свого!" "Постоїмо за волю й незалежнiсть". "Хай знають москалi, що наш терпець урвався!" "Хай знають, що прийшов час розрахунку". "Або житимем вольнi, або вольними помремо за волю!" "Батурин не здамо!" "Вiйська царського не впустимо в мiсто!" "Нi, нi, нiяк!" Чечель ждав, поки втихомириться громада. Дiждатися не мiг. "На гак з ним!" "У Сейм!" "Комiть-головою з муру пустiм!" - гукали. Зажарський дрожав, як на муках. Вiн знав, що й попереднiх послiв батуринцi не приймали ввiчливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибiльшували свої подвиги, щоб приподобатися свiтлiйшому. Не сподiвався, щоб у цьому бунтарському гнiздi назбиралося стiльки злостi i стiльки самостiйницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали. Їх не переконає нiхто, на них одна рада: нiж i вогонь. Це вiн перекаже свiтлiйшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це вiн великої надiї не мав. Кожна кiстка болiла його, в ротi чув спрагу, кров спливала йому на обличчя. Ще трохи й затовкли б на смерть. I як тут вийти з цеї яскинi злостi? "Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажити гетьмана та його столицю!" "Шановна громадо!" - гукнув з усеї сили Герцик, входячи з Мотрею у залу. Поява нинiшнього героя i любленої цiлим мiстом Мотрi втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком дивились в той кут, де за спинами старшин у смертельнiй тривозi ютився Зажарський. "Шановна громадо! - говорив Герцик.Дозвольте менi слово!" "Говори, полтавський полковнику, говори!" "Цей чоловiк з листом вiд князя Меншикова прийшов". "Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми мiсто здавали". "Помремо, а президiї не здамо!" "А може, в листi щось iнше є?" "Ми не цiкавi". "А все ж таки лист прочитати треба". "Не треба! Не треба! - залунало навкруги.- Не читати нам того диявольського листа!" Зажарський, побачивши нових своїх оборонцiв, набрав вiдваги: "В листi тiм,-почав,-князь Меншиков два днi проволоки вам дає". "Два днi проволоки?" "Так, нинi i завтра, щоб ви спокiйно роздумали це важке дiло й покорилися волi всесильного царя". "Тiльки Бог всесильний, а цар, як усi ми, чоловiк". "Антихрист..." - озвалося в натовпi. "Товаришi,- почав знову Чечель.Меншиков дає нам два днi проволоки, це немаловажна рiч". Натовп втишився. Кожний рад був такому дарунковi. "А не брешеш ти, пане Зажарський?" - спитав старий сотник, той самий, що нинi такої слави здобув. "Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю". "Ну, то ти собi, сарако, дуже багато вiд Господа Бога желаєш",-- глумливо вiдповiли йому. "А листа все-таки читати не треба!" - гукнув хтось, i за ним пiдхопили iншi: "Не треба! не треба!" "Шкода часу!" "Краще починаймо бiй. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усi". "Президiї не здамо, москалiв не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом". "На гак!" "У Сейм!" "Стрiмголов з муру його!" Мотря бачила, що на неї черга. Вiдколи вiддалася, весь свiй зайвий час посвятила мiстовi. Пiклувалася приютами для старцiв i недужих, доглядала поранених, щедрою рукою роздавала хлiби й грошi. Не висувалася вперед, не накидувалася i не лiзла людям в очi i, може, якраз тому ще бiльше її любили й поважали. Вiдчувала це i зважилася промовити слово. "Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов,- казала,-хай його Чечель читає. Якщо схоче, переказати вам змiст, хай перекаже, як нi - i без того поживем". "Авжеж, авжеж..!" "Щоб не писав у тому листi князь Меншиков, вiдповiдь може бути одна: Батурин не здамо!" "Так нам, Боже, допоможи во Тройцi своїй святiй!" "Батурин по трупах наших вiзьмуть!" - загуло кругом, аж вiкна задзвенiли. "А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця i ми гетьмановi обiцяли обороняти її, поки вiн на вiдбiй не прибуде". "Слова нашого не зрушимо!" "Та ще тому не пустимо чужого вiйська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу i своє власне вiйсько, хочемо хазяїнами бути у своїй власнiй хатi". "Не хочемо бути рабами!" "I якраз тому треба цiлим вiдпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб вiн переказав це наше незломне бажання". В залi зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жiнка, як ангел хоронитель, виведе його з огненної печi. "Хай iде!" - махнув рукою сотник. * * * "Хай iде!" - притакнуло сто голосiв нараз. Мотря взяла Зажарського за руку. "Спасибi, що послухали мене,-сказала, звертаючися до народу.- Батурин не осоромить себе". Мовчки вивела перестрашеного посла з зали й повела до своїх покоїв, щоб спершу обмити його й оглянути рани. Зала знову загула. "Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай iде й перекаже князевi, що ми президiї за нiщо в свiтi не здамо". "Та чи оборонимо?"-вихопився хтось з гурту. "Як не оборонимо, так погибнемо всi до одного. А хто iншої гадки - хай з мiста виходить!" "Вибiгло зайцiв чимало, виженiм i останнiх. Гетьте геть!" В залi почалась суматоха. Вiдшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з мiста. Вiн боронився, казав, що по щиростi спитався, але кидати рiдного мiста не хоче i не кине, що буде з iншими, хай станеться i з ним. "Цитьте! - озвався старий лавник.Послухайте мене, бувалого чоловiка! Не добре дiється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби, i багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловiка, то всi кидаються iз на нього, як вовки, здається, на шматочки розiрвуть. А настане нiч - i тi самi, що горлали ранком, вистрибують з мiста, як з клiтки кролi. Бог вiсть, куди вони дiваються, може, до ворога йдуть, продають нас... Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, i хто з нас скаже, куди подiвся канцелярист Андрiй Кандиба?" "Правду кажеш, батьку",- притакували йому. Лавник, нiби обухом, валив батуринцiв по головi. "Так воно є, так".