"Але так бути не може,- говорив далi старий лавник.- Переказуємо Меншикову, що город хiба на наших трупах вiзьме,- а на мою гадку, спершу спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання". "Ми вже це сто разiв казали, що або оборонимо Батурин, або загинемо всi". "Чи одно чоловiк каже, а iнше собi гадає, а ще iнше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвiрнiшого гетьманового чоловiка, а де вiн тепер? Де Iван Нiс, що такого лицаря з себе виявляв, i де багато других, котрих iмен навiть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рiднi i приятелiв". "Ви нас кривдите, батьку,- перебили йому,- порiвнюючи з Носом i з Кандибою". "Нiкого не кривджу, браття i дiти мої, але говорю, що менi розум велить, бо люблю свiй рiдний город i тую нашу землю, матiр святу". "До чого ж ви свою рiч ведете, кажiть?" "До того, щоб ми по добрiй i непримушенiй волi заприсягли перед Господом всемогучим, що нi один з нас слiдами Носа не пiде, що всi ми, як тут стоїмо, так i постоїмо за президiю нашу. А хто того не може або не хоче - хай iде. Перший руку вгору пiдношу" Пiдняв руку i дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всi пiшли за ним. "А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вiтер, пiду, винесу з хати, що в нiй цiннiшого є, i сховаю на замку, а хату власною рукою пiдпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серцi тiльки одно - честь i слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собi новi хати, ще кращi вiд отсих, а не оборонимо, так нам тодi вже нiчого й не треба. Хай москаль не гадає собi, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кiстки з попелища добуде, от що!" Не одно серце стиснулося з болю, почувши тi грiзнi слова. Як же так? Червоного когута пiд власну стрiху пускати? Хто бачив це? Iде зима, де притулитися з родиною? На замку для всiх мiсця не стане. Не окривалися з тим. Старий жалiбним оком подивився кругом. "Кажете, що по трупах ваших увiйде ворог у город, а шкодуєте своїх теплих стрiх. Ось яке-то тверде ваше слово. А я при своїм стою: пiдпалю свою стрiху, щоб не тремтiв за неї. Обороняймо вали, мури i замок, а не оборонимо, так гиньмо". "Як пiдпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги i припустить штурм". "Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Пiдпалю. А ви, як хочете собi". Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нiвечити надбання кiлькох поколiнь. "Вам час, а менi спiшно, бо я боюся ночi. Боюся, щоб знов якi Носи не перейшли на другий бiк". "Не пустимо. З городу i пес не вискочить". "Замiсть дивитися, щоб ворог не ввiйшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна менi оборона твердинi". Вiн задумався, а потiм грiмким, рiшучим голосом крикнув: "Пiдпалю!" "Не смiй того робити. Громада противиться такому грiшному дiлу. Не дамо!" Старий лавник нiби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мову: "Що ти, полковнику, скажеш на це? Твоє слово - наказ. Ти наш командант. Рiшай!" "Рiшати? - Чечель задумався, потер чоло i шарпнув свiй вус.- Я одної думки з тобою, батьку,- сказав.- Твоє добро, так ти й роби з ним, що захочеш. Нiхто тебе спинять не посмiє. Жертву приносиш, ще й яку! Жаль, що тiльки один". "Знайдеться бiльше таких,вiдiзвався найбагатiший з мiщан.- Якщо гадаєте, що треба, так i балакати нема що. Ходiм!" Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кiлька. Iншi залишилися. Незвичайне рiшення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собi гадали, а такого нi. Бо кому може прийти на гадку пiдпалювати свою власну хату. Стояли, понуривши голови. В мiстi шумiло. Бiгали i кричали люди. Ревiв товар, прочуваючи щось зле. Лунали пострiли, глухо вiдбиваючися вiд мурiв, котрi давно не чули пальби. Вулицями переходили вiддiли сердюкiв, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рiвноваги, легко гарячився i брався зводити всiлякi порахунки. Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то i смертi. Замкова зала роз'яснювалася в мiру того, як пiднiмалося сонце i вступалася мряка. Але громадка мiщан все ще стояла в тьмi. "Як же нам?"-спитав хтось, повертаючись до сусiдiв. "Як? Як iншi, так i ми. Якщо треба палити - палiм. Хай летить червоний когут". "Хай летить червоний когут..." --вирiшили i розiйшлися. ТАЙНИКАМИ Мотря, оглянувши Зажарського, попросила його поснiдати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло. "Мотре Василiвно, Мотре Василiвно!" - бiдкався московський посол. Коли б ви знали, як мене кожна кiсточка болить!" "Потерпiть, добродiю, за спасiння роду людського i за славу божу, може, Бог тiєї жертви хоче вiд нас". "Нащо вона Боговi потрiбна, тая жертва? Через глупоту людську терплю". "Не ви один терпите, добродiю. Може, терпiння душi, вiд тiлесних гiрш болючi". Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собi трагедiю її батька, погадав, скiльки болю мусило зазнати це добре жiноче серце, i його гнiв на проклятих батуринських мiщухiв трохи ущух. "Так, воно так, ласкава добродiйко, великими терпiннями пробує нас Господь". "Так тодi не збiльшуймо їх, бо Господь велiв прощати кривду, яку творить нам ближнiй". Говорила, як проповiдник, як пройнята божественними заповiтами сестра-жалiбниця, її слова тим сильнiше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про свiтлiйшого князя Меншикова i про своє важке та несповнене як слiд завдання i пiддавався всецiло чарам тiєї прегарної жiнки. Коли б сказала йому: "Оставайсь бiля мене, борони мене, гинь разом зi мною!" - остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотiла, щоб вiн не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батуринi, щоб не повторяв усiх тих зневаг, якi посипалися тут на його голову, а лише переповiв однодушне бажання цiлого обложеного городу - згинути, а президiї добровiльно не здати. "Погано вони привiтали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродiйко, я забуду про них, а тямити буду про вас". "Спасибi вам, не поминайте злом. А тепер пiдемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають". "З вами я i до пекла готовий. Ходiм". Подякував за гарну гостину i за те, що вирвала його з рук роззвiреного натовпу. "Нiби ангела небесного послав менi Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василiвно, а з дякою ще одне прохання". "Яке?" "Переконайте тутешнiх людей, що їх опiр безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тодi даремнi зусилля, пощо такi жертви? Краще впустити царське вiйсько в мiсто". "Того я вам обiцяти не можу". "Нi?" "Бо того я сама не бажаю". Зажарський видивився на неї. "Коли б я бачила, що хочуть вiдчинити браму, положилася б на порозi, хай спершу сторощать мене... Ходiм!" "Ходiм",- повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку: "Позвольте вам зав'язати очi. Не дуже то ввiчливо, але конечно". "Такi руки не жаль щоб i свiт зав'язали",-вiдповiв. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечi якусь бурку i повела в пирницю. "Як дивно,- говорив, тримаючися її,ведете мене Бог вiсть куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина". "Бо вiрите менi". "Вiрю, що нiчого нечесного не зробите ви зi мною, Мотре, Василiвно". "Як тую вiру затратять люди, тодi їм i нiякого рятунку не буде. А до того воно йде" "Гадаєте?" "Бачу. От i москалi про нiщо iнше й не думають, а тiльки, як би нас пiдiйти i винищити до останку". "Не такий чорт страшний, як його малюють". "Може, й страшнiший. Невже ж i вас присилав свiтлiйший без тiєї задньої гадки?" "Не знаю. Може. Як менi це знати? Я в добрiй вiрi йшов". "Значиться, i вас пiдвели. Так тодi вважайте себе щасливим, що хоч потерпiли самi, та не стали причиною людського горя, куди ще бiльшого". Зажарському зробилося соромно перед жiнкою. Виправдовувався i впевняв, що поганих намiрiв у нього не було. Iшли. Пробирав їх гнилий холод пiдземних мурiв. Свiчка в руках Мотрi кидала фантастичнi тiнi. Мiсцями доводилося схиляться, щоб головою не вдарити в склепiння. "Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо". "Ведете мене, як на другий свiт. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар". "Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це дiло". "Ви словами краще залiчуєте бiль, нiж лiкар мазями". Мотря вдавала, що не чує. "Кажу, щоб ви собi не кмiтували ходу". "Не турбуйтеся. Моя нога тут бiльше не постане. Хай собi здобувають Батурин - я на нього не пiду. Скажу, що хворий". "I добре. Менше одного ворога матимем". "Я не ворог ваш, а приятель нинi". "Спасибi. Коли б тiльки щирий, бо краще ворог, нiж нещирий приятель". "Коли б я не був таким, то - подумайте, нас тут двоє, я - мужчина i ви - жiнка. Одним махом скинув би опаску з очей - i ви були б у моїй властi". Мотря вжахнулася. Не подумала над тим. "Того я не боюся",-вiдповiла рiшуче. "Ого!" "А так. Бо з того пiдземелля ви не вийшли б без мене. Отсих дверей не вiдчинить нiхто, що не знає тайного способу". Зажарський усмiхнувся: "Я навiть не буду пробувати, хоч воно i дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодiти такою, як ви. В менi говорить мужчина". "Краще кажiть-звiр". "В кожнiй людинi чаїться звiрюка, в тiм я впевнився нинi, там, у замковiй залi. Та ви не бiйтеся, панi. Ведiть: Йду, як дитина". "Так тодi схилiть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доведеться лiзти рачки. Так..." I вони опинилися поза замковими мурами, в глухiм зарослiм садку. Пройшли. Мотря вiдчинила ворiтця i вийшли на тиху, далеку вуличку поза мiсто. Тут їх обскочили вартовi. Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Натовпу тут не було, не було кому знущаться. "Спасибi вам, Мотре Василiвно,кликав здолини Зажарський,- спасибi, що провели мене!" "Перекажiть свiтлiйшому, що всi ми тут помремо, а президiї не гадаємо здавати",- вiдповiв йому згори дзвiнкий жiночий голос, як жайворонкiв спiв. БАТУРИН ГОРИТЬ Довго стояла Мотря на валах i дивилася, як Зажарський прямував до рiки, як повернув управо, дiйшов до того мiсця, де ждали на нього драгуни з конем, як сiв на нього, переїхав мiст i загубився в густiй товпi всiлякого вiйська. "Дивна рiч. Балакаєш з чоловiком - i нiби вiн справдi чоловiк. I чує, i розумiє, i навiть нiби нiчого злого тобi не хоче. I може, не один з тих там тисячiв такий, як цей. А все-таки iдуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловiка перемiняє тих людей у звiрiв. Тисячi, великi тисячi пiдчиняються волi одиницi... Одиниця думає за них, наказує, бажає, будує державу. В нас не те... I в нас нема держави..." Поступила до лiчницi, обiйшла поранених i хворих, козакiв i мiщан, котрих було, чимало, бо розпочався перестрiл i все новi жертви приносили,- аж утомлена повернула на замок i зайшла до мами. Любов Хведорiвна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на блiде, на цей раз не пiдмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда i невгнута, це була iнша жiнка. Мотря глянула на неї, i в її серцi озвалася любов доньки до мами. Так - це була її мати, бiдна й терпляча, але куди ближча, нiж колишня, сильна й своєвiльна. Мовчки припала до її руки. Любов Хведорiвна другою рукою пригорнула її до себе i погладила по головi. "Доню",-ледве вимовила тихо. Перший раз у життi почула це слово Мотря. "Мамо,- вiдповiла, цiлуючи руку, вiд котрої стiльки кривди зазнала.- Не гнiваєшся на мене, мамо?" - питалася. "Бог менi свiдком, Мотре, що нiякого гнiву в серцi не маю. Втратила я гордiсть, а здобула доньку". "А я - маму",-доповiла Мотря. Наслухували, як ревiли гармати. Московськi кулi не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмiстя, з котрого люди вже давно перенеслися пiд крила замку, бо не почували себе досить безпечними/ "Стрiляють москалi",- сказала Мотря. "Стрiляють, та не влучають. Може Бог дасть, що великої шкоди не зроблять. "Може..." Куля влучила в замковий мур, i замок задрижав, аж посуд на столi задзвенiв. "Попали... Привикаймо",- сказала, зiтхаючи, Любов Хведорiвна. "Пiсля того, що менi велiв Бог пережити, нiчого не боюсь, готова я на все. I чого менi бiльше хотiти? Свiй вiк пережила. Багато грiху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тiльки знає, що я перестраждала. Дивно, що з ума не зiйшла. Як судили покiйного Василя Леонтiєвича, як карали його, я пальцi собi гризла, волосся з голови виривала, аж задубiла з горя, як тая Лотова донька". "Не потребуєте менi того казати, мамо". "Аж одної ночi, коли я вiд ума вiдходила, покiйна мати моя, а твоя бабка, привидiлася менi. Осiнила мене хрестом святим i сказала: "Прощаються тобi грiхи твої, Любове, прощай їх ближнiм своїм". I розгорнула передi мною псалом покаяння i казала читати його. З тої пори, якщо помста пiдступає до мене, говорю його й легше робиться на серцi. Живу, дожидаючи кiнця. Може, вiн i недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край моєму грiшному життю". "А може, кулi тiєї ще й не вiдлили, мамо",- потiшала її донька. "Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовiмся, Мотре. Не маю я надiї, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить... Це щолиш початок. Ще не обстрiлялися гармати. З кожним пострiлом будуть краще попадати в цiль". "Але i нашi не дармують. Кенiгзен славний артилерист. А так,- дасть Бог, що й гетьман на вiдбiй поспiє". "Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нiкого собi так не бажаю, як його. Та чи прийде вiн? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Вiн же тепер не сам. Зв'язався з Карлом i нiчого на свою руку робити не може". "Прикро, що все ми вiд когось iншого залежнi". "Залежнi, бо не визволились вiд власних грiхiв. Знаю це по собi. Я теж у тiй грiховнiй неволi довгi роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рiдний край не дбала, хотiла, щоб на моїм стало, хоч би свiт перевернувся догори дном. А це грiх, це великий грiх, Мотре. Таких грiшникiв у нас дуже багате, i тому ми й помремо, мабуть, у неволi, бо Господь закаменiлих грiшникiв тяжко карає". Знову здригнулися мури, дверi вiдчинилися i зачинилися нараз, шибки у вiкнах задзвенiли, замок нiби заскреготав з болю зубами. "Бачиш,- влучають,- сказала Любов Хведорiвна, наслухуючи, чи не валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, застряла в камiнню, не перебивши стiни. Любов. Хведорiвна перехрестилася.- Ще не та, дякувати Боговi, ще ми живi. Тут, Мотре, щонайважнiшi папери. Заховай їх. Ти краще знаєш замок i його таємнi сховки, нiж я". Мотря прийняла згорток i за пазуху уткнула. "Та ще слухай i затям собi добре. В нашiм садi, вiд головної дороги бiля третьої стежки направо, вiд третьої липи крокiв двадцять i три, закопаний мiй клад: золото й дороге камiння i дещо дзвiнкого гроша. Якщо Господь покличе мене на свiй суд, а тебе оставить живою, добудь його. Оздоби церквам i бiдним роздай, по половинi, а грошi поклади в гетьманський скарб. Скажи, це на потреби державнi, нашої, української держави. Завинила я перед нею багато, може, хоча малу частину того боргу сплачу. Совiсть не дає менi спокою. Не знаю, хто гетьманом буде, чи залишиться Iван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що Любов Хведорiвна вiтає його й бажає йому всякого добра, щоб жив i регiментував Українi на славу". "Що ви це, мамо? Вiдженiть чорнi думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то згинемо обi". "Я стара, менi все ближче до смертi, нiж тобi, тому й готуюся до неї. От, може, за хвилину побiжиш куди, до хворих або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!" I мати обiйняла доньку, пригорнула до грудей й зимнi уста притулила до її гарячого обличчя. Цiлувала. Довго, сердечно, за всi часи. Материнська любов, здержувана гордощами великої i багатої панi, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптанi права. Нараз всi меблi спалахнули червоним вiдсвiтом. В мiстi почувся шум, луск i крик. Мотря кинулася до вiкна. Глянула й закрила його важкою занавiсою. "Побiжу, довiдаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!" Побiгла. Любов Хведорiвна осталася сама. Певно, москалi здобули Батурин,- прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї i зарубають її, жiнку покараного царем на смерть Василя Кочубея i матiр Мотрi Чуйкевичевої, котрої муж пiшов з гетьманом до шведiв i котра залишилася в Батуринi й обороняла його. Здивувалася, бо Мотря не повернулася стривожена, не тягнула її кудись у пiдземелля, щоб перед ворогом рятуватися утечою таємними хiдниками, а спокiйно посадила її на шкiратянiй старосвiтськiй канапi i просила не турбуватися. "Це мiщани пiдпалили свої хати",казала. Любов Хведорiвна не вiрила своїм вухам. Хто чув, щоб люди сповна розуму палили свої домiвки? "Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринцi на все готовi, що їм нiчого щадити й жалiти, що в них тiльки й дiла, що оборона замку". Любов Хведорiвна терла рукою чоло, нiби будилася зi сну. "Батуринцi Батурин палять,- шептала зiв'ялими устами.Самi його палять, щоб ворог не мав що палити. Значиться, вони дiйсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а ворога в мiсто не впустять. Значиться..." - i вона припинилася на хвилину. Те, що хотiла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що воно потрiбне, конечне, неминуче це слово i дiло, що за словом пiде. "Значиться... Мотре! Ходiм!" - сказала, беручи доньку за руку. Мотря не допитувалася, може, догадувалася про намiри мами. Як вийшли на замкове подвiр'я, мимохiть зупинилися. Обдало їх гарячим, гаром, чадом. Батурин горiв. Горiв їх рiдний город, пiдпалений руками своїх власних мешканцiв. Ця гадка збiльшувала грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожi стрiльна пiдпалили дахи i стрiхи батуринських будинкiв, старих, дорогоцiнних стариною, i новiших, побудованих чималою витратою труду та гроша, так це було б звичайне та приходне, а так... Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз побачили перед собою. Долонями заслонювали очi. Iскри летiли на них. Струшували їх з волосся i з одежi. Дими спиняли вiддих. Задуха била з мiста, як з велетенської печi. Чути було трiск, ломiт, гук. Валилися дахи й димарi. Поломiнь притихала на хвилину, то знов ще з бiльшою силою виривалася з хат i домiв, крiзь челюстi обезвiчених вiкон i крiзь вирванi дверi, й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами пiдлiтала вгору, до хмар, до сонця, до самого Бога, як самопальная жертва, як автодафе. Зробилося гарячо, немов це не пiзня осiнь, а лiтнє .полуднє. У повiтрi, як огненнi птахи, лiтали гонти, горючi трiски, вiдiрванi вiд вiкон, дiвочими руками так пильно й гарно мережанi й вишиванi занавiси. Горючi книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтворялися i, як червонi вiрли, втiкали вiд пожежi. "Ходiм!" - сказала Любов Хведорiвна, притулюючися до доньки. "Куди?" - питала її Мотря. "До нашого двора". "На замковiм подвiр'ї?" "Нi, до нового". "Ходiм". За димами не бачили дороги. Пожежа знiвечила план мiста. Пускалися в добре їм вiдому вулицю, котрою проходили не раз, i мусили завертати в iншу, бо тамтою нiяк було пройти. Полумiнь через дорогу подавала собi руку, горiли й валилися тини, плоти, паркани, високi, дубовi брами, тесанi сокирами дiдiв,- останнi свiдки їх загарливої працi. Деякi хати вже дотлiвали. Стирчали огненнi кiстяки, димар, як обсмалений хребет, недотлiлi крокви, як ребра, дубовi сволоки, як руки, опущенi в безсиллi i в розпуцi. Ще хвилина, луск, трiск, гук i - кiстяк валився на постелю з диму, сажi, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вiкон топилися й котилися блискучими кулями. Нiби мiсто плакало останнiми, пекучими сльозами. На подвiр'ях, як гори, лежали живцем згорiлi конi й корови. Чути було немилий запах шерстi, лою i паленого м'яса. Загулювали нiс, затримували вiддих у грудях, щоб не чути того, i йшли далi крiзь огненне море. Люди, як круки, лiтали кругом. Жiнки борикалися зi скринями, хотiли їх викотити в безпечне мiсце - в садок або на город. Але скринi горiли, тлiло в них заховане добро. Мами тулили до лона перестрашених дiтей i проклинали своїх мужiв за окаянне дiло. Де ж хто чував, щоб хазяїн пiд свою власну стрiху червоного когута пускав! Подурiли хлопи! Пан Бiг їм розум вiдiбрав! Людський крик, вереск, зойк додавали нових пронизливих акордiв до тої пекельної оркестри. Слiпий дiдусь з бандурою втiкав. Бандура горiла, вiн її руками гасив, вiд бандури зайнялася борода. Дiд робився подiбним до огненного стовпа. Мотря припала до нього. Скинула жупан i обгорнула бандуру, Любов Хведорiвна долонями гасила обсмалене дiдове волосся. Огненний стовп погасав. Дiдусь благословив їх. Врятували неповинну Душу. "Пiдете з нами, дiдусю!" - сказала Любов Хведорiвна i потягнула старого за собою. Слiпий далеко не зайшов би. Кочубеїв двiр стояв серед великого саду. Йому поки що не грозила пожежа. На дубах висiло ще зимне i мокре вiд дощу листя, гiлляки й здоровезне галуззя, дерев були мокрi, вогонь не вчепиться їх скоро. Але челядь все-таки виносила дрiбнiшi меблi i посуд далеко в сад, на другий бiк вiд пожежi. "Не треба! - гукнула на них Любов Хведорiвна.- Лишiть! Як горить людське, хай горить i моє!" Здивовано дивилися на неї. Мабуть, з ума зiйшла. Вiд смертi Кочубея Любов Хведорiвна не та стала. А до того - облога, пожежа, якщо збожеволiла, то й не диво. "Лишiть, кажу!" - повторила рiшуче i в покої ввiйшла. Мотря за нею. Проходили кiмнати, нiби прощалися з ними, з усiми радощами i смутками, якi в них пережили, вони i батьки їх, бо двiр, хоч називався новий, а основами своїми, боковим крилом, до котрого добудовано переднi покої, пам'ятав давнi часи. Вiкна здивовано дивилися на них, дверi не хотiли їх пускати вiд себе, замикалися важко. Любов Хведорiвна зняла той самий образ Розп'яття, в чорних рамах, котрим вiдбирала колись присягу вiд черця Никанора, запалила свiчку i пустилася на горище. Мотря вхопила її за руку. "Мамо, ви куди?"- У неї майнула гадка, чи, не дай Бог, не збожеволiла мати. Любов Хведорiвна подивилася на неї уважно, тими самими мудрими i бистрими очима, до котрих Мотря привикла вiд дитини. "Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували вiд людей. Весь тягар спихали на них. Так не годиться. Коли горить Батурин, хай i Кочубеї з димом iдуть". Мотря побачила те, про що догадувалася тiльки. Затремтiла душею. Їх гнiздо мало з димом пiти. Не жалiла матерiального добра, а жаль їй було родинних пам'яток, споминiв, все одно - сумних чи веселих, хоч останнiх i не так-то багато зазнала в тiм дворi. Тут радо проживав її безталанний батько. "Годi, Мотре, ходiм! Нема що пристращатися до маєткiв. Може, вони й не добром набутi. Хай Господь їх у жертву прийме, може, якого грiха простить. Має попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що ми готовi разом з ним терпiти. Так краще, так конечно - ходiм". Вийшли на горище i ще раз глянули навкруги. Ще раз побачили як горiв Батурин, як дими жалiбною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табiр, в котрiм помiтний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табiр летiли кулi, здавалося, йшли собi назустрiч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть i руїну. Московськi кулi все ще здебiльшого не попадали в замок. За кожним разом, як влучала котра в мiсто пожежа ще гiрше лютувала. Ще вище знiмалася полумiнь, сичiла, вищала, кривавими язиками здiймалася до неба. Мотря мовчки за мамою iшла. Могла вирвати свiчку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони. На горищi була одна комiрка, повна всiлякого хламу - постелi, бiлизни, непотрiбного вбрання. Любов Хведорiвна вiдчинила до неї дверi. Поставила на столi Розп'яття, перед ним свiчку i перехрестилася. "Хай Бог прийме за прощення наших грiхiв,- сказала, пiдпалюючи комiрку. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тодi дверi затрiснула наглухо.- Вертаймось!" Вхопила Мотрю за руку i скорим ходом збiгла з нею надолину. З сiней вискочила на ганок. На кам'яних сходах сидiв слiпий дiдусь. Дрижачими руками водив по обсмаленiй бандурi та числив непорванi струни. Мало їх було, i бандура не хотiла грати. "Приютiть старого,- говорила до слуг.- Щоб вiн кривди не мав. Заберiть його геть, щоб не згорiв з двором". Слуги витрiщеними очима дивилися на свою панi... Збожеволiла! "Як умру; то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний - на замок. Там рук до оборони треба. А тут кiнець... ходiмо, Мотре!" I тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад. Вiдiйшовши крокiв, може, двiстi, озирнулися. Дах на Кочубеєвiм дворi займався. Пiяв червоний когут, б'ючи огненним крилом. Та челядь все-таки двiр рятувала. "Як собi хочуть,- сказала до доньки Любов Хведорiвна,- я своє зробила". По дорозi бачили, як хворих i поранених з лiчницi на замок переносили. В лiчницю влучила московська граната i наробила чимало калiцтва. Хворi стогнали, зцiпивши зуби, нiби соромилися свого болю. Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу i на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила бiлою долонею скривавленi козацькi руки. На останнiй носилцi впiзнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий нинi рано такої слави в герцi з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди пiдносилися, мов гора. З вiдчинених уст цiвкою слезила кров. В нього теж влучила московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа нерадо розставалася з хоробрим тiлом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спiтнiлого обличчя, пiдняв повiки i всмiхнувся. "Мотре Василiвно,- сказав,- помремо всi, а президiї нашої не здамо!" Хотiв пiднятися, встати, але тiльки головою рухнув; "не зда-мо!" - випрямився i - замовк навiки. Мотря долонею очi йому затулила, зняла хустку з голови i замiсть китайки прикрила нею козацьке обличчя. ГРАНАТА Батурин горiв. Запалювалися щораз то новi будинки. Не треба було й пiдпалювати, вiтер скрiзь розносив горючi головнi. Кидав ними на церкви й на замок. Як мовкли пострiли i на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшнiший вiд них гул - людське голосiння. Здавалося, що замковi мури ожили й ридають. Мотря декiлька безталанних жiнок з дрiбними дiтьми забрала до своїх покоїв, а сама побiгла на мури. "Мотре Василiвно,- кричав, побачивши її, Кенiгзен,- бережiть себе, тут небезпечно". "Менi не бiльше, як вам",- вiдповiла спокiйно. "Як же вам, пане осавуле, ведеться?" "Гармати лихi. Не доносять. Одну батарею московську я застукав, iншi теж взяв би за чуб, так закороткi руки. А все-таки ворога я приневолив до змiни позицiй. Бачите, свiтлiйший перенiс свою квартиру i посунув назад свiй обоз,- тут йому загарячо було. Гей, коли б так бiльше i кращих гармат". Останнi слова заглушив гук, подiбний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося камiння, дими й копоти закрили свiт. Мотря чула крик, бачила, як бiгали й метушилися люди, мов крiзь сон доходила до неї голосна команда Кенiгзена: "Пали", а потiм якийсь солодкавий, аж млiсний супокiй розлився по її тiлi, вiдбираючи в неї владу i свiдомiсть. * * * Здивувалася, побачивши себе в замковiй кiмнатi у своєї матерi... Невже ж це дiйсно Любов Хведорiвна, отся жiнка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагiдно доторкається її рук i нiг? "Болить тебе що, Мотре?" - питає Любов Хведорiвна. "Нi, мамо, вже пройшло. Не турбуйтеся, дайте, я встану". "Полеж ще трохи. Як принесли тебе, я гадала, що вже тобi кiнець. Бог ласкав, пощадив тебе. Не досвiдчай же його. Це не жiноче дiло, Мотре, лiзти, де кулi падуть. Лишiм це козакам". "А Кенiгзен?" - спитала нараз Мотря. "Кенiгзен, Мотре, Кенiгзен поранений". Мотря очi руками закрила. Побачила в своїй уявi геройську постать гарматного осавула, який мало що не весь день невтомно працював бiля своїх поганих гармат, не довiряючи нi їм, нi нiкому. "Коли б їх у мене бiльше та кращих",- пригадала собi його слова. Тепер вiн i тiї осиротив. "Важко поранений Кенiгзен, мамо?" - спитала несмiливо. Любов Хведорiвна не вiдповiдала. Не хотiла бентежити доньки. "Кажiть, що з ним?" "Що Бог дасть",- вiдповiла мати, i Мотря зрозумiла, що з Кенiгзеном погано i що з Батурином недобре, бо нiхто не заступить його. "Це був лицар",- сказала, сiдаючи на лiжку. "Так, доню, це був чесний i хоробрий вояк". "Нiмець, а боровся краще вiд наших, за нашу, чужу йому справу". "Не чужу, бо вiн пристав до нас душею, аж дивно". "Аж дивно, що в нас тiєї любовi немає". Мотря зiрвалася з постелi. "Ти куди?" "До Кенiгзена". "Не пущу тебе! Бiля нього лiкар. Вiн уснув. Не треба бентежити його, не йди! Тепер нiч. Ти ще не маєш сил, упадеш де. Там лютий бiй. Чуєш, як гармати ревуть. Там, Мотре, пекло". "Самi ви казали, мамо, що де люди, там i ми. Менi до людей треба". "Ти вже потерпiла за них. Сиди!" "Годi, мамо. Там вирiшується бiй, а я тут, як у гостинi сиджу". "Зажди. Чуєш, хтось надходить..." Цей "хтось" був молодий сердюк. "Що там?" - спитала його Любов Хведорiвна. "Боговi дяка, гаразд. Перший приступ вiдбили ми щасливо", Любов Хведорiвна очi пiдняла до неба. "Велике милосердя твоє. Владико. Не вiдмов ласки твоєї для нас,- а повертаючись, до сердюка: - розказуй далi, говори!",-просила. "Коли Кенiгзеновi потрощило ноги й нашi гармати замовкли, москаль перейшов рiку. Полковник Чечель заборонив стрiляти. Допустили ми їх до самих валiв, а тодi гримнули мушкети. Захиталися московськi полки, не один полетiв стрiмголов у рiку. Але й не одного з наших теж не стало, бо москаль з гармат без упину палив. Я самих старшин брав на цiль i, мабуть, кiлькох вiд замку вiдiгнав..." "I що? Що далi?" - питалася Мотря. "Меншиков сильно напирав. Мабуть, помiтив, що з гарматами нашими недобре, i хотiв покористуватись нагодою. Лiзло їх, як сарана. Вже вдиралися на мури, як ось полтавський полковник саме впору з двома сотнями прибiг. Засипали ми їх таким огнем, що летiли з мурiв, як мухи. Хлопцi камiнням жбурляли на них, полився окрiп". "То вже доходило аж до того?" - тривожно скрикнула Мотря. "У велике заходило, панi. Полковник Герцик команду над гарматами прийняв. Чуєте, знову нашi стрiляють. Час менi, прощайте!" I вiн побiг. "Перший приступ вiдбили,- промовила Мотря,- а за першим пiде другий i третiй. Тепер нiч. Тiльки свiтла, що пожежа горить. Хто знає, якi в Меншикова плани. Iду я, мамо". "Пiдеш?.. А що ж я робитиму без тебе?" "Те, що я без вас, мамо. Поблагословiть мене". Мотря приклякла, Любов Хведорiвна руки на голову доньки поклала: "Що доброго я в життi своїм зробила, почисли за донькою моєю, Боже!" * * * Мотря вибiгла з замку. Батурин горiв. Здавалося, пожежа була грiзнiша, нiж удень, бо вночi огонь усе страшнiший. Замковi мури облитi були червоною загравою, нiби це вони горiли. Рудi дими снувалися кругом. Валилися димарi, з луском падали перепаленi сволоки i розсипалися мурованi стiни. Люди вже не кричали. Забули про пожежу, вся їх увага звернена була на останнє прибiжище, на замок. Коли б вiн не упав. "Коли б вiн не упав..." - говорила до себе Мотря, пробiгаючи замкове подвiр'я. Тягнуло її туди, де недавно мало не пожила смертi. Хотiла побачити те мiсце, але пригадала собi маминi слова й завернула з дороги. "Де лежить гарматний осаул пан Кенiгзен",- спитала якогось офiцера. "В гетьманських покоях надолинi",почула вiдповiдь i побiгла туди. Великий склеплений покiй озарений був червоним вiдблиском, подiбно, як цiлий Батурин. Крiзь малi, в олово оправленi шибки вливався вiн, надаючи гетьманськiй спальнi фантастичного вигляду. Бiля лiжка горiла свiчка i хропiв на фотелю старий нiмець-лiкар. Мотря пiдiйшла до хворого i нахилилася над ним. Пiзнав її: "Це ви, Мотре Василiвно?.. Спасибi, що прийшли... Як же там?" Говорив насилу, крiзь великий бiль. "Нiчого. Перший приступ вiдбили". "А гармати?" "Стрiляють. Герцик заправляє ними". "Перекажiть, щоб пороху бiльше пiдсипав. З третьої зряду хай краще не стрiляє, щоб не розiрвало дула. Небезпечна". Мотря хустиною обтерла йому з чола пiт. "Спасибi. Як ваша ласка, подайте води. Палить". Мотря пiднесла йому чарку з водою i збудила старого нiмця. "Гер медiкус, спите?" "Борони Боже. Я лиш так трохи задрiмав". "Ваш земляк хворий, а ви куняєте, як коли б нiчого". Нiмець нахилився над нею. "Що я йому поможу? Тут тiльки й надiї, що на Бога". Кенiгзен зачув останнi слова. "Мотре Василiвно,- прошепотiв.- Будь ласка, як коли б що до чого, не оставляйте мене на поталу москалям". "Заспокойтеся,- вiдповiла Мотря,- у мене ключ вiд порохової вежi. Не пiдемо бранцями в Москву". Стиснув її руку, так крiпко, нiби це не рука, а меч. У неї дiйсно ключ. Доторкнулася його. Чи не забула i чи не помiняла? Так багато їх має. Але другого такого нi: великий, важкий, дивно позазублюваний ключ до старої вежi, до котрої вже й стежки позаростали травою. Нiхто не заходить туди. По що? Там лиш сови пiд дахом гнiздяться. Бiля вежi голодова яма. Склепiння завалилося, яма кропивою поросла, давно нiкого не садовлять туди. А все ж таки люди хрестяться, проходячи повз неї i затулюють вуха руками, щоб серед нiчної тишини не почути стогонiв i ридання. Дивнi i страховиннi речi розказують собi про тую вежу i про яму. Та найстрашнiшої тайни не знають. Там, у глибоких пивницях, лежать бочки, повнi пороху стрiльного. Сухий вiн, тiльки жде на iскру. Може, нинi скiнчаться його дожидання... Ключ i тайну, як вiдчиняти вежу i куди дiбратися до пивниць з тими бочками, передав Мотрi Чуйкевич, прощаючися з нею. Поклялась, що увiйде туди тiльки тодi, як чесна смерть привабливiшою стане вiд нiкчемного життя. Мотря весь час носила цей ключ при собi. Але не думала про нього. Аж нинi, побачивши важко пораненого Кенiгзена, пригадала собi. Коли на сiм свiтi зачиняться перед нею всi дверi наглухо, цей ключ вiдчинить їй ворота у другий, може, кращий, на всякий спосiб iнший свiт. Мотря ще раз глянула вiд дверей на Кенiгзена. "Не бiйся, гарматний осауле! У мене ж ключ, дверi райскiя нам отверзающий". I вийшла. * * * Нiби в огненну пiч входила. За кожним разом, як вiтер повiвав у лице, ставало так гарячо, що - гадала - упаде вiд задухи. Вiтер розносив гонти i тлiючi снiпки. Полумiнь стрiляла вгору, як горючий водограй, знiмалася вгору, як хвостатi комети, то знов стелилася низом i повзла, як стоязика казкова гадюка. Стiни замку мерехтiли, нiби їх освiтлювано кольористими огнями. Мотрi прийшов на гадку цар-пiротехнiк. Дивись здалеку, жорстокий тиране, i радуйся, сотворивши пекло! Горить Батурин. Дотлiвають хати, запаленi руками власникiв своїх. Вiд них займаються й сусiдськi оселi, навiть тi в бiчних вуличках, серед садiв. Дерева трiщать, нiби з болю. Птахи, що мали гнiзда на них, пiд хмарами кружляють i жалiсно кричать. Щасливi тi, що скорiше вiдлетiли в вирiй. Щаслив, хто покинув Батурин!.. Збiгала по схiдцях. Якраз у цей мент завищало щось у повiтрi, заскавулiло, завило як пес, i московська граната влучила, як грiм, у недалекий горючий будинок. Засичала сто язиками пожежа, ще вище знялися вогненнi стовпи, ще яснiше зробилося кругом, ще гарячiше. Мотрею захитало, нiби якась невiдома сила їй тручала її назад в замковi зали. Мало не впала на останньому сходi. Вчепилася за поруччя, перебуваючи хвилину в нiмому, безтямному жаху. Знiвечить тебе розгуканий океан злостi й завзяття. "Спасай себе!"-шептало щось до неї. "Нi, нi!" - сказала Мотря, ступаючи на замкове подвiр'я. Товпища безборонних людей тулилися до стiн. Стiни стогнали й ридали, як живi. За кожним вистрiлом гармати, неначе вiдгомiн її, лунав жахливий крик. "Iсусе, Христе!" Жiнки, як божевiльнi, бiгали, шукаючи загублених дiтей i мужiв. Щохвилини приносили когось згори i клали на тiї стоги постелi, котру батуринськi жiнки позносили зi своїх хат на замок. I за кожним разом з-пiд мурiв кидалися туди цiлi сотнi жiнок, дiдiв, дiтей, питаючися: "Хто се?" А пiзнавши, припадали з розпучливим криком до вбитого або раненого i тягнули його в пивницi або хоч пiд мур, де було хоч трохи безпечнiше вiд куль. Загулювали очi на смерть або осмотрювали рани. Про лiкарський догляд i опiку i мови тут не було. Ворог припускає штурм. Чимраз ближче й чимраз густiшою лавою пiдсувається пiд замок. У нього багато гармат, вони вже обстрiлянi, їх кулi попадають як не в замок, то в мiсто. А в батуринцiв мало гармат i бракло того, кого вони слухати привикли, не стало Кенiгзена, що за десятьох працював, а за сотки розумiв гарматне дiло. Герцик на його мiсцi. Мотря бачить чорну тiнь полтавського полковника, що пробiгає по мурах. Бiжить туди, хоч совiсть каже залишиться в подвiр'ї, бiля вмираючих i поранених. Хоче знати, чи не пора вiдчинити вежу. Чечель вже ледве дихає. Побачивши Мотрю, дає знак, щоб не пiдходила ближче. "Як же там, полковнику?" "Бачите як". "Витримаємо?" "Досi всi приступи вiдбили". "А вистачить сил?" "У мене, так. Чи в iнших - не знаю, обiцяють. Ворог теж не з залiза. В нього вдесятеро бiльше втрат, нiж у нас. Боремося на життя i смерть". "Значиться небезпеки нема?" Чечель присiв на хвилину на каменi, щоб спочити, бо виснажений був до краю. Добув люльку i набив тютюном. "Стiльки огню, а люльки нема чим запалити",- жартуючи, кресав кресалом огонь. "Добре, що губка вiд кровi не замокла". Мотря глянула з валiв на долину. "Не пiдходьте над берег,- радив Чечель,- там ще небезпечнiше, станьте тут, бiля мене!" "Питаєтеся, чи нема небезпеки. Нашi вiдбиваються славно. Як витримаємо яку годину, ворог подасться назад, бо втрати має страшнi. Рано знов, сподiюсь, почне переговори". "А гетьман?" Чечель встав, взяв Мотрю за руку i обернувся з нею в напрямi Десни. Довго дивилися туди. Дими й мiсяць вкривали краєвид. Нараз Чечель стиснув сильнiше Мотрю за руку. "Бачите, там? Нiби зоря, то займається, то гасне". "Бачу, полковнику". "Це гетьман свiтлянi сигнали дає. Знаємо, де стоїть,- пiдождемо". "Пiдождемо, полковнику,- спасибi вам". Сховав люльку за пояс i побiг туди, де з новою, безтяменною силою ворог вдирався на мур. Вже видно було рiжкатi трикутнi капелюхи, вже блищали очi п'янi диким, розпучливим завзяттям, ще мент i жива хвиля переллється крiзь греблю, заллє i затопить Батурин. Мотря ключ рукою стискала. Чула луск прикладiв, що торощили людськi черепи, грюкiт тiл, що котилися по мурах, i свист куль, i ломiт камiння, i той гул, рев i зойк, тi прокльони i скавулiння, лайку i благання ласки, весь той хаос звукiв, що сп'янював її, доводив до безтями, а разом iз тим не пускав вiд себе, приковував до мiсця, цiкавив. Боротьба тягнулась, як стихiя; хотiлося вирвати мушкет з рук, котрi його пускали, i, забуваючи про все, вiдбивати ним вiд мурiв тую небезпеку, хотiлося кидати камiння, сокирою вiдрубувати пальцi, що цiплялися мурiв, як не що, то хоч кричати, додаючи собi i iншим вiдваги. А разом iз тим щось здержувало її, велiло ждати дальших, непередбачених подiй, нiби нагадувало: в тебе є свої завдання окремi... Яка ж далека була дiйснiсть вiд примарiв уяви! Коли вiдняла руку вiд очей - хвиля вiд греблi котилася з глухим ревом назад, ослаблена, може, й безсила. Значиться