- i цей наступ вiдбито.
   "Ви ще тут?" - питався Чечель, побачивши Мотрю.
   "Хотiла знати, як воно скiнчиться".
   "Тут, може, вже й докiнчилося, але  там  починається  наново",-  i  вiн
побiг, куди його кликав важкий обов'язок.
   В Мотрю вступив дух. Оживала надiя. Бачила, що Батурин не  здасться.  А
там - гетьман свiтлянi сигнали посилає. Може, вiн iде, а з ним i  її  муж,
Чуйкевич. Коли б швидше. Коли б їх Господь  у  цей  мент  принiс!  Скiльки
радостi було б, який трiумф!
   Уявляла собi тую щасливу хвилину. Не  в  Київ,  а  в  Батурин  гетьман,
вiдбивши ворога, в'їжджає. Батуринцi вiтають  його,  як  свого  спасителя;
забувають про пожежу, про втрату свого маєтку, про стiльки жертв у  людях,
а радуються разом iз ним, що врятована справа, що  чесно  перетривали  тую
важку спробу, спробу невгнутостi, без котрої народ все одно  що  глина,  з
якої чужий гончар, який схоче, такий й вилiпить посуд.
   Цей ясний образ набирав тим бiльшої краси, що являвся  серед  дiйсностi
грiзної, з кожною хвилиною грiзнiшої.
   Чечель, вiдбивши один завзятий приступ, спiшив  у  друге  мiсце,  котре
ворог пiдiбрав собi, щоб вдертися на мури, не йшов, а  бiг,  а  по  дорозi
доносили йому, що приступ уже також з тилiв починається.  Мабуть,  москалi
пiд охороною ночi оточують Батурин. З усiх бокiв лунали  пострiли  й  чути
було бойовий крик. Мабуть, москалi, побачивши завзяту оборону твердинi вiд
сторони Сейму, пробують добути її з другого боку. Не виключене,  що  таким
робом гадають роздiлити сили обложенцiв, знаючи, що вони в них не  дуже-то
й великi.
   Сам город Батурин не укрiплений як слiд, може, вiн i не устоїться, тому
треба було наскоро замок i вiд сторони мiста забезпечити. Чечель дав наказ
сипати новий вал.

   * * *
   Закипiла  робота.  Робiтники  забували   за   нею   про   небезпеку   i
заспокоювалися. Не один, замiсть бiгати з мiсця на  мiсце,  щоб  запопасти
новин, брав заступ  i  копав,  нiби  вiд  того  нового  валу  залежало  їх
спасiння.
   "Скорiше! Скорiше!"
   Сотки рук кинулися гасити пожежу на пiдзамку.  Гаками  зривали  останки
стрiх, тручали стiни й димарi, пожежу присипали  землею,  бо  замало  було
води.
   Другi копали  рiв,  нову  греблю,  вiд  котрої  мав  вiдбитися  ворожий
прибiй...
   "Хутчiш! Хутчiш!"
   Iнженернi старшини зазначували, куди повести цей вал i рiв, а до роботи
ставав усякий, великий i малий, старий i нелiтнiй, мало  що  не  дiти.  Не
силували нiкого. Всякий i без того розумiв, що тут не чиєсь, а його власне
дiло.
   Мотря теж подалась туди. Взяла  заступ  -  копає,  її  примiр  заохочує
iнших. Тисячi рук риють глибокий рiв, з виритої землi росте  високий  вал,
вбивають його, деяке лишнє камiння на замку, деяка  ще  камiнна  стiна  на
згарищу стирчить - стягають на вал, скрiпляють,  забезпечують  палями,  за
палями становлять вози, борони  зубами  вверх,  роблять  усе,  щоб  тiльки
ворога зупинити.
   "Спiшись! Спiшись!"
   Дотлiваючий Батурин присвiчує їм до працi, червонi обличчя  робiтникiв,
червоне їх убрання, нiби весь свiт обiллявся кров'ю.  Вороги  стрiляти  не
перестають. За кожним пострiлом крик  i  зойк.  Кулi  недаром  лiтають.  З
кожною хвилиною бiльше жертв, але й завзяття бiльшає.
   "Не дамось!"
   Все новi вiстi наспiвають - про новий наступ  i  про  новий  вiдбiй.  З
котрого боку не вдирався ворог, скрiзь вiдбито його з великими жертвами  -
для нього. Дивно, що наступати не перестав. Знати - багато б нього людей i
не щадить їх. Московськi генерали нiколи не щадили своїх солдатiв.
   Глибшає рiв i крiпшає вал. Мотря не бачила ще такої жвавої  роботи.  Що
лиш тепер розумiє, яка-то сила громадське  зусилля,  викликане  розумiнням
спiльного хiсна та спiльної потреби. Скрегочуть заступи, добувають з землi
якiсь кiстки, навiть черепи людськi. Мабуть,  не  раз  боролися  тут  нашi
предки.  Попадаються  i  поломанi  шаблюки.  Все  те   вiдкидають   набiк.
Похоронять, як прийде час. А може, хтось похоронить i їх разом  iз  нашими
кiстками? Україна - побойовище одно.
   Та не пора на жалiснi гадки!

   "Поспiшайсь! Поспiшайсь!"
   Робота кипить. Ще трохи й кругом замку вiд сторони мiста виросте  новий
вал i розвернеться новий глибокий рiв, новi труднощi для  ворогiв  i  нова
охорона для наших.
   Старшини бiгають, розглядають те, що зроблено, i наказують, що треба ще
зробити. Тисячi рук виконують їх наказ без супротивлення, навiть тi, що до
чорної роботи  зроду  не  звикли  i  не  звикли  слухати  нiкого.  Спiльна
небезпека та спiльна оборона з'єдинює  i  рiвняє  усiх.  Скриплять  тачки,
лунає вiдгук молотiв - вал росте. Ще трохи i буде за ним безпечно.
   Вже й сердюки займають на тiм  валi  свої  новi  становища,  примiщують
мушкети, приносять ящики з порохом i кулями.
   Нараз огонь притух, кулi здержалися  в  лету,  кров  стялася  в  жилах,
божевiльний вереск зiрвався i летить ген з-поза замку.
   "Ой-ой! Ой-ой! Ой-ой!"
   Безтяменний  жах,   гнаний   батогами   розпуки,   звiрський   перепуд,
позбавлений усякого застановку, якась потвора, обезвiчена й покалiчена  на
душi й на тiлi сунеться i реве: "Ой-ой! Ой-ой!"
   Спиняється нараз робота: "Що се? Що?"
   Котяться випущенi з рук тачки, падуть заступи й джагани, люди, що перед
хвилиною працювали так пильно, кидають усе i бiжать навмання.
   "Що там сталося? Невже ж?"
   I Мотрю пориває людська хвиля, як стихiя, вона не має сили спинити  її,
бiжить, летить, жене. Одне має на тямцi, щоб не спотикнутися,  не  впасти,
не дiстатися пiд ноги, бо тодi всьому кiнець. А в неї ключ!
   В неї ключ...
   Чiпляється тiєї гадки, як потопаючий соломинки. Пробує зупинити натовп:
   * "Люди, стiйте! Заждiть, так не можна. Не  толочте  себе.  Ради  Бога,
спинiться!"
   Нiхто не слухає її, жах сильнiший вiд голосу розуму- женуть.
   Чiпляється когось за руку, сильно, мабуть, стискає до болю.
   "Це я, Кочубеєва Мотря, стiйте! З нiг впаду, порятуйте мене!"
   Якiсь перестрашенi очi повертаються до неї, дивляться, i розум  до  них
вертає. "Мотря Василiвна? Невже ж...  Люди,  стiйте.  Рятуйте  Чуйкевичеву
Мотрю!"
   Дехто  стає,  решта  натовпу   пересувається   далi,   назустрiч   тому
божевiльному вересковi, в котрiм, крiм безтяменного "ой-ой!",  почуваються
уже й iншi голоси, грубi, поганi, як звiрський рев.
   Мотря нараз починає розумiти в чiм дiло.

   * * *
   В замковiй стiнi була колись  в  одному  мiсцi  входова  брама  низька.
Склепiння зарисувалося, замiсть направити  його,  зачинено  браму.  Згодом
земля засипала її, вибуяла трава, розрослись кущi й закрили цей вхiд. Люди
забули, що там теж колись був доступ до замку. Ворог про нього не  знав...
Аж тепер довiдався? Як? Хтось показав, якийсь новий Ефiяльт. Хто?.. Нiс.
   Отея жахлива правда вернула їй втрачену пам'ять i енергiю.
   Не пустити ворога, боронитися, а коли буде втрачено все, останеться  ще
ключ.
   "Москалi вриваються  крiзь  круглу  браму,  не  пускаймо!"  -  крикнула
голосом не розпуки, а нового завзяття.
   "Зупинiм утiкачiв. Ставаймо  в  кiлька  рядiв,  тримаймося  крiпко,  не
пускаймо... Хай хто бiжить до оружної вежi, може, там ще є якi мушкети!"
   Рiшучий наказ -  це  одинока  рада  в  такому  моментi.  Натовп  дiйсно
зупиняється, пробує супротивлятися, але, побачивши, що годi,- повертається
грудьми до ворога.
   Вiн недалеко, крокiв, може, двiстi, борiкається зi  жменькою  сердюкiв,
що  першi  прискочили,  зауваживши  зраду.  Не  пiддаються,  живим   муром
виростають ворогам на дорозi. Але їх мало. Треба їм на помiч поспiшати.
   "В кого мушкет або сокира - вперед!"
   Декiлька мужчин вискакує i  бiжить  на  певну  смерть.  Iншi  починають
розумiти, в чiм дiло.  Позбувшися  першого  страху  i  побачивши,  що  тут
вирiшується питання їх життя i смертi, скоро зживаються з  тiєю  гадкою  i
рiшаються згинути або побiдити. Нiчого третього не бачать.
   "Перепустiть жiнок!.."
   "I дiтей..."
   "Парубки - вперед!"
   "Ранених вiднесiть на тил!"
   "Лавою, лавою вперед!"
   Батуринський золотар, колишнiй запорожець, дядько лiт  коло  шiстдесят,
бере провiд.
   Невеличкий гурт мужчин i селян,  що  з  недалеких  хуторiв  схоронилися
перед ворогом у столицi, люди  здебiльшого  старi,  давно  забувшi  воєннi
дiло, перемiнюються у вiддiл добровiльних оборонцiв твердинi.
   Однi - з мушкетами, другi - з джаганами, заступами посуваються  вперед.
Ворог увiйшов був у браму.
   Жменька сердюкiв не могла їх спинити. Мало хто остався живим, а тi,  що
осталися, обливалися кров'ю. Такого завзятого бою нiхто з них не пам'ятав.
Бралися попiд сили, давили себе за горло, очi видирали собi. Це  вже  була
не битва, а рiзня, не дiйснiсть, а томлячий сон. Ворожа хвиля вдиралася на
греблю, розривала її, роздирала, перевалювалася на другий бiк, аж  трiщали
кам'янi одвiрки, аж брама хиталася в основах.
   Золотар глянув перед себе, зрозумiв, у чiм рiч i гукнув позад себе:  "З
джаганами - по мурах на браму! Хутчiш!"
   Не потребував їм казати, що там мають робити. Наказ зрозумiли як  слiд.
Брама була глибока, крокiв, може, на двадцять. У її мурах були вартiвнi  i
входи на верх i якiсь магазини. Все це занедбане, запущене,  прямо  руїни.
Склепiння зарисувалося давно. Треба було тiльки трохи зрушити  його  вниз,
прямо на голови ворога, що густою лавою заповнив  цiле  пiдсiння,  давлячи
себе, тратуючи i дбаючи тiльки про одно, а саме: як би вийти з тiєї дiдчої
тiсноти - вперед, в Батурин, бо ззаду напирають на них  новi  роти,  гнанi
наказами царських старшин. Стисненi з  бокiв  мурами,  як  клiщами,  ззаду
здержуванi своїми, а спереду оборонцями Батурина, москалi,  що  увiйшли  в
довге  пiдсiння  брами,  склеплене,  досить  низьке   i   темне,   справдi
переживають пекло. Добувають усiх зусиль, щоб вийти з нього,  штовхаються,
напирають на себе, мiсять ногами, нагадуючи ракiв у кобелi  i  хробiв  пiд
каменем, стогнуть, ревуть, вiдходять вiд розуму i  не  чують,  як  над  їх
головами  лунають  джагани,  дрижить  склепiння  i  як  нараз  з  ломотом,
неподiбним до нiчого в свiтi, валиться, гнiтить, придавлює їх, торощить  i
сотнi людей перемiнює в безобразну купу людського м'яса i -- гною.
   "Гу-у! У-у! О-о!"
   Мотря долонями затулює вуха, щоб не чути тих зойкiв, стогонiв, реву. Це
вже не люди кричать, а добуває з себе останнi,  передсмертнi  звуки  якась
жахлива звiрюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед  чим  деревiє
людська  свiдомiсть  i  на  що  є  одна  тiльки  вiдповiдь,  одне   тiльки
заспокоєння - конечнiсть... Те,  що  сталося,  було  рiвно  несподiване  й
непередвиджене - для батуринцiв i для москалiв. Людська хвиля рiвно далеко
вiдбилася  по  обидва  боки,  залишаючи  посерединi  мiж  собою  румовища,
помiшанi з глиною людськi тiла, нiби нову перегороду, греблю  помiж  двома
ставами людської злостi й завзяття.
   Москалi гадали, що батуринцi висадили замок у  повiтря.  З  перестрахом
слiпим, який не знає стриму, кинулися втiкати назад, в напрямi Сейму.
   Але бiля моста наткнулися на новi вiддiли московського  вiйська,  котрi
вислав Меншиков, щоб спинити втiкачiв.
   "Куди тiкаєш, стерво!" - гукали царськi офiцери.
   "Завертай назад!"
   В  неслухняних  стрiляли.  Це  збiльшало  заколот.  Солдати  скакали  з
берегiв, щоб перейти рiку. Тонкий лiд заломлювався, i вони  тонули.  Деякi
плили з кригою, благаючи рятунку.
   Та нiхто їх не слухав.

   * * *
   В цей мент бiля ворiт з'явився диякон. В правiй руцi - шабля, у лiвiй -
хрест. Бiля нього донька, а коло них - старий золотар.
   "З Богом - вперед!" - гукав диякон, ступаючи по камiнню i трупах.
   "Дiти, за нами!" - кликав золотар, повертаючись до невеличкої  громадки
мiщан  i  козакiв,  старцiв  i  хлопцiв-недолiткiв,  якi   з   безтяменним
завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнiшого вiд
себе. Диякон їх веде. Не питаються, якi в  нього  плани,  якi  вигляди  на
успiх, йдуть за ним, за тим хрестом, пiднятим угору, в  котрого  остаточну
побiду привикли вiрити змалку.
   Може, вiн i сам не знав, куди їх веде, розумiючи тiльки одно, що ворога
треба якнайдальше вiд мурiв.
   Iшли...
   I Мотрю потягнула за собою ця стихiя. Та не далеко. Пригадала собi,  що
в  неї  є  своє  окреме  завдання,  котре  вона  мусить  сповнити,  насилу
вiддiлилася вiд гурту, притулилася до останкiв муру, переждала, аж  натовп
перевалився на другий бiк, i по сходах, що  вели  до  колишньої  вартiвнi,
вийшла на замковий вал.
   Озирнулася.
   Батурин все ще горiв. Одно велике червоне море шумiло й гудiло там,  де
ще вчора жили люди в своїх затишних  домiвках.  З  того  моря  тут  i  там
здiймалися стовпи й димарi, як щогли  потопаючих  кораблiв,  стирчали  пнi
обсмалених дерев, як кiстяки. Висока дзвiниця палала, як жертвенний  стiс.
Обривалися дзвони i з зойками глухими спадали вниз. А  за  кожним  iз  них
пожежа бухала горючим стовпом угору, нiби дзвони перемiнювалися в духiв  i
летiли до хмар. На землi їм не було вже дiла.
   Не задзвонять на свято побiди, коли гетьман в'їздитиме в свою  столицю,
визволивши її.
   Разом iз отими дзвонами обривалися Мотринi мрiї i сподiвання  й  летiли
кудись у безвiсть, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.
   Нема що довше обдурювати себе. Треба дiйсностi глянути смiливо в очi.
   I Мотря глянула круг себе.
   Ворог оточував Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем  залiзним,
то за хвилину стисне, здавить, сторощить.  Вiн  у  кiлькох  мiсцях  маскує
приступ. Та це лиш звичайнi воєннi хитрощi, щоб обложенi не знали,  де  їм
найсильнiше треба б оборонятися.
   Мотря, знаючи Батурин, як свою рiдну хату, розумiє дуже добре,  що  бiй
рiшається на двох точках: тут, бiля забутих ворiт, i там, недалеко  шляху,
котрим нинi Герцик виїжджав на герць.
   А мiж тим батуринцi в першу чергу обороняють замок. Поза замком  козаки
наче нiчого й не бачать. Кожному здається, що бiй вирiшується там, де  вiн
стоїть, i  що  того  мiсця  йому  за  нiщо  в  свiтi  здавати  не  вiльно.
Почувається, що  нема  Кенiгзена.  Вiн  був  не  тiльки  завзятий,  але  й
тверезий, холоднокровний. Завзяття не заслiплювало його.
   Сказати те Чечелевi, попросити, щоб зараз послав який сердюцький вiддiл
на пiдмогу дияконовi, котрий пiшов на розпучливу нерiвну боротьбу,  бо  як
нi - то ворог вдереться у мiсто.

   * * *
   I Мотря повернулася у той бiк, де диякон з донькою i  старим  золотарем
вiдпирав вiд брами москалiв. Бачила,  як  перед  ним,  наче  перед  якоюсь
вищою, надприродньою силою, подавались москалi, як  золотар,  забувши  про
свiй вiк, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подiбний до
косаря смертi. I дияконська донька, сестра-жалiбниця, не гоїть,  а  завдає
рани. За ними густою лавою пруть батуринськi мiщани i жменька тих козакiв,
що не погибли ще обороняючи ворота. Як вони б'ються! Це  вже  не  люди,  а
боги помсти, фурiї, доведенi до крайньої розпуки. Це вже не бiй, а рiзня i
гризня, в якiй тямиться одно - не датись!  Полягти  або  побiдити,  нiчого
третього для них нема.
   Не  устоїть  ворог  проти  такого  фiзичного  й  морального   завзяття.
Подається. Диякон чимраз далi посувається вiд брами. Не бачить нi  трупiв,
нi поранених, нi своїх, нi чужих, заслiпив його успiх, полонила ум  жадоба
побiди. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.
   Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить  його  намiр,  котрого  вони  там
удолинi, серед бою, не помiчають.. Вiн лишає тi  вiддiли,  що  з  дияконом
б'ються, i посилає свiжi роти, щоб  поза  його  плечима  увiйти  в  браму.
Одинцем, гусаком, скрадаються попiд мур, ближче, ближче до брами...
   Пiдходять пiд вал, стають у четвiрки, в  бойовий  стрiй,  з  мушкетами,
ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.
   "Вертайтеся!"
   Може, диякон i побачив свою важку похибку, може, й  рад  би  вернутись,
але це неможливо. Йому остається одна  тiльки  дорога,  пробиватися  далi,
через рiку, в поля, ген - ген, може, аж на Сiч.
   Пробивається...
   А мiж тим ворог вдирається на замок. По камiнню, по трупах повзуть,  як
хроби, як гаддя, як потоп... Пропало!

   * * *
   "Тепер на тебе черга",- сказала Мотря, збiгаючи вдолину.
   Добре вiдомими тайними переходами пустилася туди, де бовванiла перед її
схвильованою до краю уявою порохова вежа.
   "Щоб лиш добратися до неї!"
   Боялася не тiльки ворога, але й своїх,- людини.
   Нiкого не бачити, не чути людської мови, не думати про  нiщо!  Сповнити
своє дiло, вiдчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за
хвилину.
   Не хоче бачити його i - не буде.
   Спотикалася на теплих ще головнях i на  холодних  уже  трупах.  Падала,
пiдносилася, з жахом пiзнавала знайомих  i,  насилуючи  почуття  людського
жалю й  милосердя,  гонила  вперед.  Нiчого  вже  бiльше  не  знала  й  не
пам'ятала, нiякого бiльше бажання в душi своїй не чула, крiм того  одного,
щоб якнайскорiше дiстатися до тiєї вежi, в котрiй  було  її  спасiння  вiд
мук, вiд сорому i вiд неслави, її i її землякiв.
   Бiгла попiд мури, обтовкаючи собi ноги й руки й обдираючи одяг на собi.
Скорiш, скорiш, бо ворог настигає.
   Щоб до вежi - там усьому край. Один момент i  буйний  лет  у  невiдомий
свiт, крiзь дим i пожежу, крiзь сором i знущання, до  хмар,  до  неба,  до
Бога. Останнiй гiн, остання дорога;  серце  б'ється,  як  дзвiн,-  ворогам
проклiн, ось ваша перемога! Добiгла  до  голодової  ями.  Спотикається  на
сухих корчах, падає. Господи, невже ж ти не дась  сповнити  їй  дiло,  вiд
котрого так багато залежить? Невже ж у тiй яскинi, в котрiй вилися  колись
її ближнi, як червяки, ворог допаде її? Нi, нi!  Не  вiдмов  її  сил,  дай
крил, щоб долетiти,- Боже, свiте!
   ...Встає. Ще трохи, ось i вежа, ось i низькi, в землю врослi дверi.  Де
замок, де ключ?
   Це все таке просте, звичайне, а так тяжко  звести  докупи,  так  дивно.
Ключ не входить до замка, замок зiржавiв, не слухає ключа, гарчить,  дверi
не подаються, скриплять завiси, не зрушуванi здавна,- насилу  вiдчинила  й
увiйшла.
   Сопух i темрява кидаються на неї.
   Останками сильної волi перемагає їх. Руками чiпляється стiн,  бо  сходи
ковзькi, повищерблюванi, непевнi. Але й  стiни  вогкi,  зимнi,  як  хребет
гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальцi - невже ж це смерть?
   ..."Ще нi, ще нi - не тепер, за хвилину!.."
   По сходах збiгає вдолину, падає... Вставати, йти!
   Але як? I - де?.. В грудях гуде, в  головi  гуде,  склепiння  валиться,
падає. Кiнець...
   "Ще нi, ще нi! Боже, дай менi сил сповнити останнє дiло!"
   Добула чир i кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить.
Притулила до кремiня чир, б'є.  Замiсть  у  кремiнь  попадає  в  пальцi...
кров...
   Не зважає на бiль, б'є - i знов, i знов, аж скочили iскри,  i  запалила
скiпку. Ожило пiдземелля, низьке, вузьке,  страхiтне.  Пригадалися  казки,
оповiдання, i тiтка, i старенька няня, i  все,  що  було,  минуло,  неначе
огнем спалахнуло, горить... Цить, серце, цить! Досить.
   Скiпка невелика -  спiшиться.  Пивницi,  як  лабiринт,  управо,  влiво,
сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах  мигтить  селiтра,  лiтають
кажани... Чи дiйснiсть це, чи лиш страхiтнi сни?.. Спiшись!
   Вiдчинила залiзнi дверi, побачила бочки... Ось вони!
   Треба одну розбити... Але як i чим?..
   В пивницi нема нiчого, крiм отсих бочок...
   Чому ж вона не передбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
   Вертатися?.. Нi, нi, запiзно. Там,  певно,  вже  ворог  обсадив  замок,
подвiр'я,  зловлять  її,  не  пустять,  поведуть  перед  Меншикова,  її  -
Чуйкевича дружину.
   В крайнiй розпуцi добуває стилет, пiдносить, валить  ним  у  бочку,  аж
глухий луск вiдбивається далеким вiдгомоном  вiд  низьких  склепiнь...  Чи
вiдгомiн це, чи чиясь хода?
   Наслухувати нема коли. Скiпка дотлiває.
   Спiшись, спiшись!
   Нараз - кров стинається у жилах! Хтось  ухопив  її  за  руку,  стиснув,
здавив, скiпку пiдошвою притовк. Погасла.
   Чорно в очах, i чорно в душi - усе, усе пропало.

   * * *
   Коли Мотря прийшла до себе, зрозумiла, що чиїсь крiпкi руки виносять її
з пивницi. Дихнуло на неї подихом тютюну i горiлки  -  мужчина.  Козак  чи
москаль? - мов блискавка майнуло через  голову  Мотрi.  На  всякий  спосiб
хтось, хто знає дорогу. На потемки йде, дверi наглухо затрiскує за собою i
несе її, як безборонну дитину.
   "Пусти!" - кричить i пручається Мотря, але десять  пальцiв,  як  десять
гакiв, приковують її до широких, мужеських грудей.
   "Не втечеш, аж тепер ти моя!"
   Тi звуки врiзуються в свiдомiсть, як нiж  у  серце.  Пiзнає  голос.  Це
говорить прилуцький наказний полковник Iван Нiс, найосоружнiший для неї iз
усiх людей на свiтi.
   Сто гадок, як сто вогникiв,  займається  у  мозку.  То  спалахнуть,  то
погаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гiрша темрява кругом.
   ...Iван Нiс, цей що Батурин зрадив.
   I тепер вона у його руках - безборонна.
   Коли б так нiж, коли б їй стилет?
   Чiпляється тiєї гадки, як останньої дошки порятунку. Може, вiн є у неї?
Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.
   "Не шукай, бо не знайдеш. Твiй стилет  залишився  там  бiля  бочок.  Не
пручайся даром. Я не ворог тобi. Люблю тебе, врятую, заховаю".
   "Краще забий мене".
   "Дiточе базiкання. Щаслива будь, що впору наспiв".
   "Чорт наднiс тебе? Хто тобi сказав, що я тут?"
   "Нiхто менi не казав, я здогадався, знаючи твою вдачу.  Того  тiльки  й
боявся, щоб ти не висадила  вежi.  Дякувати  Богу  -  саме  впору  наспiв.
Подякуєш менi, побачиш".
   Замiсть вiдповiдi кидається на нього й руками обхоплює, за шию, давить.
   Падають обоє на сходах...
   Але вiн сильнiший. Вiдiрвав руки вiд горла i вхопив обi, в  свою  праву
долоню.
   Крiзь дверi чути, як Батурин реве, там - страшний суд.
   "Пусти, а то голову об мур розiб'ю".
   "Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай - чи не краще  по-доброму
зi мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу".
   "Не хочу я твоєї ласки, проклятий!"
   "Не проклинай. I без того багато лиха на свiтi".
   "Ти його спричинив, зраднику!"
   "Хто не зраджує нинi?"
   "Не так, як ти. Для наживи, для пiрнача".
   "А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?"
   Хоче пiдняти її i далi нести.
   "Не пiду. Лиши мене тут".
   "Невже ж я з глуздiв збився. Балакаймо, Мотре,  на  розум.  Нас  тiльки
двоє..."
   "I Господь Бог над нами".
   "Можливо, але вiн мовчить. Я мушу  врятувати  тебе.  Послухай.  Проведу
тебе за город. Там мiй вiз завезе тебе в безпечне мiсце. Просидиш, поки не
втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все, i пiрнач, i хоч би
булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без  тебе
немає для мене життя".
   "Наказний полковнику,- почала Мотря.- За кого ти маєш мене? Я  ж  перед
хвилиною хотiла висадити замок у повiтря, а тепер мала б  осоромити  себе,
щоб рятувати життя? Не буде того нiколи! З Батурина не вийде! Що станеться
з ним, хай дiється зi мною".
   Мовчав. I вона замовкла... В Батуринi ревiло. Чути було  луск  стрiлiв,
грюкiт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собi, що  там  дiється
тепер.
   "Пусти мене, пусти! - стала благати  Носа.-  Якщо  в  тебе  є  крихiтка
серця, послухай мого благання. Життя,  яке  ти  обiцяєш  менi,  гiрше  вiд
смертi. Краще вбий мене!"
   "Хочу, щоб ти жила,- мусиш жити!"
   "Противний ти менi".
   Наглим рухом вiдтрутила його вiд себе, так що покотився  стрiмголов,  а
сама стала втiкати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бiгла,
але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колiнах, важкi, зимнi, як два
стовпи льоду. Руками чiплялася за стiни, але стiни були ковзькi  й  долонi
зсувалися по них, як по склi.
   Останки свiдомостi рвалися, як шматочки  мережива,  як  нитки  шовковi,
розпливалися, як хмарки по блакитi, канули в порожнечу.
   Останнi звуки, якi болючо вверчувалися в її вуха,- це був  луск  важкої
мужеської ходи.
   Iван Нiс доганяв її. Той самий Нiс, наказний прилуцький  полковник,  що
вбив її вiрного чуру, перейшов до москалiв i показав  їм  тайний  вхiд  на
замок.
   Ще трохи i вона знов попаде в його руки...
   Ще тiльки два-три сходи...
   Як добре, що якраз тодi перед нею розтворилася безодня i вона  полетiла
туди, забуваючи про все,- як добре, що її нема!
   Нема нiчого... ГУРАГАН
   Мотря вiдiтхнула свiжим, зимним повiтрям i  розплющила  очi.  Довго  не
могла зрозумiти, де вона i що таке дiється з нею.  Повисла  мiж  життям  i
смертю i нiяк не могла перехилитися нi в один, анi в другий  бiк.  Хай  би
скотилася у тую прiрву, з котрої немає  вороття,  хай  би  усьому  прийшов
кiнець!.. Коли б так нiж... I вона мимохiть повела правою рукою.  Рука  не
ворохнулася... Невже ж їй вiдняло руки?
   Це питання, нiби обухом, ударило її. Почула приплив кровi до  вискiв  i
стукiт власного серця.
   Хвилина чорно, а тодi - нiби блискавка  озарила  свiт.  Пригадала  собi
усе, що сталося нинi, i зрозумiла, де вона i що дiється з нею.
   Прилуцький наказний полковник  не  вспiв  її  занести,  куди  хотiв,  i
покинув тут, на замку, в глухому кутi, куди нiхто не заходить,  а  щоб  не
втекла, щоб не добралася вдруге до вежi, зв'язав їй руки й ноги.
   Зубами розмотала пояс, котрим  були  зв'язанi  руки,  руками  увiльнила
спутанi ноги. Але встати не могла. Голова, як  камiнь,  тягнула  її  взад.
Падає на заморожену землю горiлиць.
   Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Днiпровi не ревуть так голосно,  як
вiн. Здається, не лише живi  зняли  цей  нестяменний  крик,  але  й  мерцi
ридають i стогнуть, плаче кожна грудка землi.
   Батурин борiкається зi смертю.
   А вона лежить безсила й чекає кiнця.
   Це усвiдомлення доводить її до розпуки.
   Збирає останки виснажених сил, пiдпирається руками, сiдає.
   Насилу вiдчиняє повiки. Хоче бачити, що тут дiється.
   З глухого рогу  видно  одне  море  пожежi.  Стирчать  димарi,  валяться
останки сволокiв, крокв, лат. Батурин дотлiває.
   Чорнi тiнi людей перебiгають туди й назад, одинцем i  гуртами,  шукаючи
виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город i замкнув його  з  усiх
бокiв... Вставати, йти, боротися i гинути разом iз ними...  Або  нi...  Ще
раз добратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом  бочки  й  пiдпалу
дожидають. Вхопити головню з  пожежi  й  кинути  їм.  Хай  бухнуть  силою,
стократ сильнiшою вiд ворожої злостi,  i  замiсть  жахливої  боротьби  хай
дадуть своїм i ворогам тихий мир i вiчний упокiй. Вставати - йти!
   Мотря пiдноситься i опирається об мур.
   З'ясовує собi, де вона i куди найближча дорога до вежi.
   Недалека, та, мабуть, нелегко пройти.  Мабуть,  у  всiм  Батуринi  нема
тепер  такої  стежки,  такого  перевулка,  котрим   можна   б   непомiчене
просунутися.
   Спробує.
   Крадеться попiд мур, як тiнь.  Як  побачить  людей,  що  з  божевiльним
криком бiжать, не знаючи по що й куди, притулюється до холодного  камiння,
пережде й посувається далi.
   Не хоче нiчого бачити, нiчого розумiти, хоче добратися до вежi.
   Ось вона. Чорна, загравою облита, грiзна й мовчазлива,  неначе  свiдома
своєї страшної тайни. Мотря пересунулася попри головну яму i  нараз  стає.
Де ж дiлися дверi до вежi?
   Їх нема. Вони заставленi балками, трамами,  закиданi  останками  возiв,
ворiт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вiсть звiдкiль.  Помiж  тим
хламом купи людських тiл. Деякi ще ворушаться,  стогнуть,  повзуть  з  тої
гидкої купи, як  раки  з  кобелi,  i  вiдсунувшися  кiлька  крокiв  набiк,
простягаються i мертвiють. Мотря догадується, що тут було. За вхiд до вежi
йшов бiй. I цей бiй уже закiнчився. Не увiйдуть туди нi нашi,  нi  вороги,
страшна сила, яка окривається у вежi, пропаде там навiки. А разом  iз  тим
пропала також остання дошка рятунку. Лишається одне - боротьба до  витрати
останкiв сил.
   I це робить Батурин.
   Москалi вдерлися воротами, котрi показав їм Нiс.
   Та не легкий  їм  хiд.  Козаки  вiдпирають  їх  назад.  Нiби  два  моря
зударилися,  перебивши  перешийок  землi,  що  вiддiлював  їх  вiд   себе.
Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед.
   За кожний крок,  за  кожний  шматок  землi  доводиться  платити  життям
багатьох людей. Але ворогiв, як сарани. Гинуть, а  на  їх  мiсце  сунуться
новi. Багато має їх цар i не щадить.
   Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин  стрiляє.  Артилерiя
мовчить. Ворог з двох бокiв увiйшов до твердинi.
   Знає це Чечель i скiльки має живих i здорових людей посилає туди.
   Сам на мурi стоїть.  Пожежа  освiтлює  Батурин.  Гетьманський  двiр  на
Гончарiвцi теж горить. Його гасять  -  там  залишилося  ще  чимало  добра.
Мiщани,  навiть  старцi  та  хлопцi,  б'ються,  всiх  обгорнуло  нелюдське
завзяття. Нiхто й не гадає здаватися. Хто б вимовив таке слово  -  смерть.
Розiдруть на шматки.
   Навiть жiнки поруч мужiв своїх стоять i бороняться, як левицi.

   * * *
   Та не у всiх було стiльки фiзичної i моральної  сили,  щоб  перетривати
борню.
   Деякi, побачивши свою домiвку в огнi, вжахнулися з нужди  -  бездомного
скитальства, зимових довгих ночей без даху над головою, без  теплого  кута
для дрiбних дiтей - i  перед  тiєю  гадкою,  як  перед  страхiтною  марою,
втiкають навмання з безтямним криком: "О, горе!"
   Iншi, згубивши дiтей, пробiгають вулицями  горючого  мiста  й  жахливим
голосом, вiд котрого мороз прошибає кiстки, кличуть їх.
   Одна з таких, побачивши Мотрю, кидається до неї,  руками,  як  клiщами,
стискає її i питається: "Бачила їх? Хлопчик i дiвчинка, кажи,  бачила?"  I
трясе Мотрею, неначе вiдповiдь хоче витрясти з неї.
   "Не бачила я дiтей твоїх, жiнко".
   "0-ох!" - нiби мечем, тим криком прошибає повiтря i  бiжить  далi,  щоб
знов когось стрiнути й питати, поки не наткнеться на ворогiв i поки тi  не
заспокоять її навiки. Там знов молодиця, з розпущеним волоссям,  з  очима,
пущеними в стовп, бiжить  навмання  крiзь  попiл  i  жужелицю  гарячу,  не
зважаючи на те, що вогонь запалив її спiдницю, що лiзе по нiй, добирається
до живого тiла,- бiжить i благає милосердя людського,  щоб  порятували  її
мужа, якого тяжко поранило там бiля брами.  Чiпляється  до  кожного,  кого
лише стрiне, завертає з дороги, не може зрозумiти, як це нiхто  не  слухає
її, не спiвчуває, i з божевiльним прокльоном кидається в  огонь.  Не  може
перетривати свого горя.
   I бачить Мотря, як поранений у груди козак, затуливши рану  рукою,  щоб
вгамувати кров, бiжить до своєї квартири,  забувши,  що  вона  спопелiла,-
бiжить, спотикається й падає. Огонь обхоплює його, займається одежа, i вiн
горить.
   Не один. Таких багато тепер. На пожарищi скрiзь дотлiвають труни.
   Гидкий сопух розходиться кругом...
   Утiкати, утiкати звiдтiль!
   I Мотря попадає в крутiж людської юрби. Як хвиля  трiскою  в  ополонцi,
так юрба кидає нею. Зрозумiла, що доходить  до  одного  з  тих  мiсць,  де
рiшається бiй, до брами.
   Нашi ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупiв,  москалiв
i козакiв. Нашi з-поза того валу обороняють приступ до мiста.
   Лускають  самопали,  розриваються  ручнi  бомби,  козаки   обороняються
списами. Вождя тут нема. Кожний робить, що йому на гадку прийде.
   Мотря бачить присадкуватого, сутулуватого чоловiка бiля тачок.
   "Розступiться люди!" - кричить. Мотря по  голосi  пiзнає  гетьманського
коваля з Гончарiвки, вiдомого зi своєї нелюдської сили. Вiн  привiз  повнi
тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на  валi,  непотрiбнi
нiкому. Бере одну за другою й високо  понад  голови  своїх  пускає  їх  на
ворогiв. За кожним кидом, з-поза валу чути зойк, знак, що  куля  на  пусте
мiсце не впала. "Моя гармата нiколи не хибить",- говорить вдоволено й далi
пускає пудовi каменюки, нiби це не кулi, а галушки.
   Нiхто не дивується його силi, його тихому завзяттю, бо в кожного є своє
дiло власне. Щасливий, хто має мушкет i набої! Ладує, мiряє,  стрiляє,-  i
знов, i знов, забуваючи за тою пильною роботою про все.
   Але таких щасливих мало.
   Тi з мушкетами на самому передi. Дуло проти дула.
   Їх найбiльше падає. За кожним разом, як ворог, вдереться на вал, на них
перша черга ступати  з  ним  у  рукопашний  бiй.  До  очей  собi  скачуть,
стискаються смертельними обiймами, аж костi трiщать, аж очi  вискакують  з
лоба.
   Таких приступiв вiдбили нашi чимало.
   Ворожа сила ламалася на козацькiм завзяттi. Кому ж би  на  гадку  могли
прийти тi щораз то iншi способи  оборони.  Ось  з  батуринського  присiлка
гончар нiчого не робить, лиш _з_ пожарища здоровi головнi добуває й тягне.
Люди розступаються  перед  ним,  вiн  розмахується  i  горюча  ломака,  як
кольориста ракета, летить на  густо  збитi  поруч  себе  голови  москалiв.
Розступаються, верещать, подаються.
   I знов, i знов.
   Кольористi  огнi  пускає  батуринський  гончар.  А  його  син,  парубок
молодий, як iз мармуру кутий, поборовши москаля в рукопашнiм двобої,  бере
його за ноги, розмахується i, як снiп через  банти  в  стодолi,  перекидає
через вал на другий бiк. "Вертайся до своїх",- приговорює за кожним разом.
   Мотря бачить цi бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм
не вiрить. Як бiгла звiдси до вежi, то гадала, що москалi вже  вдерлися  в
город i що нема сили, котра могла б виперти їх назад.
   А все ж таки їх вiдперли, i раз, i другий, i, може, десятий,- змаганням
немає кiнця.
   Нашi по-лицарськи б'ються.
   Так що ж! I найбiльшому лицарству буває кiнець. Коли б не Нiс,  коли  б
не тая зрада! А так... I Мотря бачить, що в  безладнiй  боротьбi  нашi  не
витримають довго.. Забагато сил тратять.
   Продирається вперед. Дехто  пiзнає  її.  "Мотря  Василiвна  тут!  Мотря
Василiвна з нами!"
   Чує, що радо  вiтають  її,  хоч  що  значить  вона,  жiнка  втомлена  й
виснажена до краю?
   Стає бiля коваля. Вiн уже останнiми кулями кидає.
   "Дядьку! Берiть провiд. Без проводу нас переможуть".
   "Як гадаєте, Мотре Василiвно?"
   "На землю",- говорить Мотря.
   "На землю!" - гукає громовим голосом коваль.
   "Допустити їх до валу, а тодi стрiляй i вали в них, чим хто може".
   Коваль повторює наказ.
   Козаки  з  мушкетами  криються  за  валом,  мiщани,   парубки,   хлопцi
припадають до землi. Москалi гадають, що батуринцi  перестрашилися  нового
приступу i втекли. Збитою лавою  посуваються  вперед  вiд  брами,  вузькою
вуличкою мiж двома високими стiнами старих мурiв до того валу з  козацьких
i московських трупiв, що вирiс  протягом  яких  двох  годин,  мов  остання
охорона загроженої столицi. Посуваються, розтрачуючи по дорозi поранених i
трупи, певнi остаточної побiди, певнi того, що ввiйдуть у город.
   Ще тiльки крокiв, може, сто вiддiлює їх вiд валу, як нараз:
   "Пали!"
   Грюкнули  мушкети,  посипалися  довбнi,  колоди,  запаленi  головнi,  з
могучої долонi коваля вихопилися i зажужжали в повiтрi одна за другою  двi
останнi кам'янi кулi. Ворог, не вспiвши вистрiлити, захитався, заметушився
i з криком та  вереском  подався  назад,  оставляючи  чимало  поранених  i
вбитих.
   "Пали!" - гукнув ще раз коваль, i  в  забарикадованiй  брамi  зчинилася
така суматоха, якої там нинi ще не було, хiба тодi, як  падало  склепiння.
Люди на людей напирали, толочили  себе,  з  мушкетами  кидалися  на  себе,
розбивали собi черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.
   Коваль, побачивши несподiваний успiх,  хотiв,  щоб  нашi  приступом  на
москалiв пiшли. Мотря не радила. "Нам треба щадити  людей.  Пiдождемо,  аж
вони на нас пiдуть". Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не мiг
прийти до i себе. За той час батуринцi винесли  трупи  набiк  i  пораненим
оглянули рани.
   Поранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годi їм  було
видiстатися з безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стрiляючи
або кидаючи чим там безупинно, не  помiчав  навiть,  що  в  нього  ллється
кров,- аж тепер це побачив або почув i вiдходив на бiк, пiд мур, де  старi
козаки тамували кров хлiбом  i  павутиною  або  прямо  стрiльним  порохом,
розпущеним у слинi. Хто з поранених почував у собi силу,  вертав  назад  у
бiй, хто нi - оставався пiд муром, дожидаючи вислiдiв важкої боротьби.  Не
перечислилася Мотря. Москалi дiйсно ще раз наступили, i їх ще раз так само
i з не меншими втратами вiдперто. Дорiжка вiд валу до ворiт,  котрою  вони
наступали, так густо встелилася трупом, що солдати топтали по них,  як  по
подушках. Замiсть тупоту чобiт чути було зойки та стогони, бо мiж  трупами
були ще й живi, тяжко пораненi, що конали пiд пiдошвами своїх братiв.
   В батуринцiв вступала нова надiя.  Були  й  такi,  що  пiсля  вiдбитого
приступу перелазили за вал i, забуваючи про страх i небезпеку, виривали  з
рук московських трупiв теплi  ще  мушкети,  вiдтинали  вiд  ременя  або  з
ременем здирали порошницi i щасливо вертали до своїх.  Гоститимуть  ворога
їх власними кулями i з їх власних рушниць. Хоробрий коваль  з  Гончарiвки,
не маючи  своїх,  як  вiн  казав,  кам'яних  галушок,  щоб  ними  затикати
ненажерну пельку  ворожу,  пробiгав  свою  "армiю",  порядкував,  роздавав
роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед  челядникiв  у  великiй
кузнi. "Лавами, браття, лавами, помiж  лавами  вiльне  мiсце  лишiть,  щоб
ворожi кулi мали де падати. I не густо в лавах лягайте, чим рiдше,  |  тим
тяжче вороговi попасти!"
   В сю мить кiлькома лавами загатили  дорогу.  Десь  i  рискалi  взялися,
кожний для себе  ямку  гребе,  щоб  голову  за  купиною  сховати,  бо  так
безпечнiше.
   Недавно  ще  товпа,  схвильована,  хоробрiстю  п'яна,  але  непевна   й
несвiдома, що їй .робити,- тепер вiддiл карний i справний, фаланга,  котру
переломити важко. Без крику i вереску  дикого,  без  лайки  гидкої  i  без
нiкчемних прокльонiв, певнi своєї справи, з вiрою  у  свої  сили  чекають,
коли ворог знов кинеться  на  них.  Зайнятi  своїм  дiлом,  забувають,  що
дiється в мiстi i на замку. Але чують, що в мiстi погано.
   Нiчого доброго не вiщує цей божевiльний гул.
   Мiсто, як вулкан перед вибухом, клекотить. А  найгiрше  з  супротивного
боку. Мабуть, там ворог теж  переломив  вали  i  вдирається  на  пожарище.
Загасить його кров'ю!
   Не одному хотiлося б бiгти туди, помагати, бо там  теж  свої,  може,  й
близькi, але про те навiть не думай. Коваль  пробiгає  мiж  лавами,  подає
знак: "Готовись!"
   Ворог ось-ось нахлине.
   Коваль бачить, як за брамою вискакують i знов ховаються  чорнi  ляльки,
як у вертепi, чимраз їх бiльш , - хмара. А з тої хмари  блискавки  падуть.
Москалi обстрiлюють наших. Але їх кулi переважно у людський вал  влучають.
Трупiв за живих беруть. А все ж таки деяка куля i в живого попаде.
   Вже поранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний
син вiддав Боговi духа. Вже й ковалевi куля передiрявила шапку i,  мабуть,
чи не задерла чуприни, але вiн не каже нiкому, щоб заколоту не  було.  Вiн
тут  вождь.  А  все  ж  таки  вже  не  пробiгає  помiж  лавами,  а  повзе,
скрадається, як тигр, кожної хвилини готовий до скоку.
   Добре, що дорiжка спускається вдолину. З кожної лави можна ворога брати
на цiль. Видно кожний його рух, крок, лави, як сходи, знiмаються одна вище
другої, а ворог удолинi.
   Перевалюється крiзь браму, вже не стрiляє, так густо наступає. В коваля
теж мушкет, i в Мотрi- вона бiля його.
   "Не тратить даром куль. Добре на цiль бери... Па-а-ли!"
   Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, свiта божого не видно.
   Чути тiльки, що козаки недаром стрiляють. В вулицi булькотить, хрипить,
гаркотить, як у глотцi страхiтної потвори.
   Дим розступається, видно, скачуть чорнi ляльки,  менше  їх,  нiж  зразу
було, але все ще багато, все ще пiдстрибують, пiдбiгають, наближаються  до
валу.
   "Перша лава - ставай!" -  гукає  коваль,  i  перша  лава  кидається  зi
штиками вперед.
   "Гурра! Гурра!"
   Вал ширшає i росте вгору.
   Заднi лави далi з мушкетiв палять, лупотять стрiли, як цiпи в стодолi.
   "Гурра! Гурра!"
   Нараз... що це таке? В  останнiх  лавах  зойк...  Кулi  ззаду  падають,
влучають...
   Мотрi  чорно  зробилося  в  очах.  Вона  зрозумiла,  що  сталося   щось
найстрашнiше, що в цей мент могло статися,- вони попали в два огнi.  Ворог
бере їх у клiщi. Москалi з супротивного боку вдерлися  в  мiсто.  Частина,
мабуть, вже посунула на замок, частину кинули на них.
   Тi, що на замок пiшли, може, й зупиняться ще на  короткий  час  на  тих
ровах i валах, котрi вирито нинi, але тих, що їм отсе на тили заходять, не
зупинить нiщо. Зрозумiв це коваль i, не задумуючись довго, робить  що  тут
можна ще зробити: каже заднiм лавам повертатися лицем до нового ворога, не
бентежитися, не втiкати, бо нема куди, битися, бо нiчого їм бiльше робить.
   Хоч би й просили пощади, ворог не дасть.
   Як гинути, то чесно, як гинули батьки  й  дiди,  по-козацьки...  Так  i
гинуть.
   Кожний з них декiлькох ворогiв тягне на той свiт з собою.
   Мотря нiколи не уявляла собi, щоб люди могли добувати  з  себе  стiльки
сил i стiльки завзяття,  щоб  вони  спосiбнi  були  перемiнитися  прямо  в
титанiв.
   Це почуття величi  i  подив,  пошана  до  хоробростi  беруть  верх  над
почуттям небезпеки. Мотрi не страшно, що вона за хвилину  згине,  її  душа
переповнена невисловленим захопленням на вид тих людей-героїв. Почуває  до
них не тiльки подив, але i вдяку, i як жалiє чого, то хiба, що вдяки  тiєї
висловити їм не може. Вони гинуть один за другим, i  за  хвилину  з  цiлої
отсеї лицарської фаланги не останеться нiчого бiльше,  крiм  великої  купи
скривавлених трупiв, поломаних шабель i хмари диму,  котрий  розвiється  з
поранковим вiтром, як розвiвається усе.
   Боротися й гинути разом iз ними - це одне,