що залишається їй. I вона бореться, не думаючи, як, не застановляючись, не мiркуючи над вислiдом боротьби, перемiняється в частину тiєї збiрної душi, яка борониться вiд насилля, вiд нечестi, вiд перемоги. I дивно Мотрi, що тая боротьба так довго триває, що сили людськi такi невичерпанi. Звiдки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер досi непобiдимi середнi лави подаються i розступаються на боки? Боковий удар? Чому нашi не вiдпирають його? Невже ж в останнiй мент бракло вiдваги, щоб вмерти так хоробро, i як хоробро боролись? Мотря вжахнулася. "Вперед! Вперед!" - i кидається навмання. Але чує, що чиясь залiзна долоня приковує її до себе i вiдсуває набiк... Коваль... Так, це вiн... Вiн останки своїх борцiв полуоборотом повертає управо, в напрямi валiв i мурiв, бо несподiвано з мiста наспiла йому визначна пiдмога - Чечель з сердюками. Скiльки їх? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж їм у мiстi нiчого бiльше робить? На всi тi питання Мотря не вмiє вiдповiсти, а думати над ними нема часу. Чечель весь у кровi, без шапки, в порванiм кунтушi, роззвiрений, страшний, як фурiя, як сам бог вiйни, з такою силою напер на москалiв з боку, так нагло й несподiвано для них, що їх товпища зжахнулися, захиталися i, помимо закликiв своїх офiцерiв, помимо усяких зусиль, щоб вдержати їх у бойовiм строю, подалися назад, залишаючи на мiсцi чималi втрати в забитих i поранених. В Чечелевi лави вступає коваль зi своїми недобитками, дехто вспiв i свого пораненого товариша потягнути за собою, скоро i без вагання, вiдбиваються направо й налiво - шаблями, прикладами мушкетiв, кидають бомби ручнi i промощують собi шлях до валiв, до того мiсця, котре заздалегiдь вибрав собi в своїй уявi Чечель i до котрого їх веде, поклавши все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула зрада, супроти якої безсиле навiть найзавзятiше лицарство. Чечель хоче з останками хороброї залоги перебитися i вискочити з твердинi, перейти Сейм, а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай кожний спасається, як може. Жаль козакiв. Вони ще придадуться, а в мiстi чекає їх або безцiльна смерть, або допит i жахливi муки. Сердюки слiпо йдуть за своїм хоробрим полковником, не питаючися, якi в нього задуми i плани. Вперед, вперед, бо за ними лише сором i муки... Москалi заливають Батурин. Гасять пожежу кров'ю i трупами людей. Живих кидають туди; дiтей, що вiдбилися вiд своїх батькiв i бiгали по городi, розпучливо взиваючи порятунку, ловлять їх i з насолодою, якої не виявляють навiть звiрi, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар, як на сковороду м'ясо, як вареники в окрiп. Займається одiж, шкварчить живе тiло людське, i противний сопух розноситься кругом. Неймовiрне, страшне автодафе. "Нелюди! Звiрi!" - верещать жiнки, кидаючися як левицi на ратникiв царських, але їх розпачливий крик стрiчається з тупоумним насмiхом людей-звiрiв. "Ось вам!" - i вони за волосся волочуть безталанних жiнок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетiв. Перемога, побiда, звiрське божевiлля! Навiть старцi й калiки, що ютилися пiд мурами, бо нiяк i нiкуди їм було втiкати, не знаходили пощади. I їх вбивали безпощадно, з глупим i безцiльним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську. Так лютує i скаженiє тiльки вода, прорвавши греблю, i пожежа, вихопившися з тих меж, у якi вложив її промисел людський, так скаженiє безумне й бездушне живло. У звiрiв куди бiльше милосердя. Роззвiрений чоловiк вiд живла i вiд звiрюки страшнiший. Це не вiйна, а рiзня, не здобута твердиня, а сам спiд, сам останнiй круг пекла. Не здержати того злочину страхiтнього, не спам'ятати побiдникiв, не пригадати їм, що й вони люди. Нi! Нi!.. Втiкати, втiкати вiд них. I Чечель щасливо пробивається в напрямi Гончарiвки. А з ним коваль i його гурт, з ними i Мотря. Москалi, не зустрiчаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якiсь вiддiли i, не знаючи, що це їхнi брати, якi з другого боку увiйшли в мiсто, беруть їх за козакiв, котрi подалися взад, i стрiляють на них. Тамтi вiдстрiлюються, добру хвилину триває це непорозумiння, а за той час Чечель зi своїми щасливо доскакує до Гончарiвки, заводить по дорозi бiй з вiдiрваними московськими вiддiлами, що пустилися на дозволену грабiж, як гiєни й шакали на жир, i, користуючися загальним безладдям i суматохою,_ _в котрiй не розбирається нiхто, добре вiдомими стежками й хащами вискакує з мiста i окривається в байраках i очеретах. Летить за ним дика оргiя звукiв, трiск пожежi, луск самопалiв, плачi, зойки й ридання мордованих людей, п'янiї крики побiди, жалiсний рев худоби, все це перемiшане з собою, страшне, жахливе, велике, як кiнець свiта. Летить, спиняє його, як докiр, як грижа совiстi, як проклiн, за те, що вiн кидає безталанне мiсто i що не гине разом iз ним. Але останки тверезого розуму кажуть йому рятувати те, що в кожнiй вiйнi найважнiше й найцiннiше,- останки регулярної армiї, за котру вiн, як вождь, має вiдповiдь дати. Рятує. Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бiк рiки, вже й заграва, що б'є вiд догорюючого мiста, не зраджує їх ворогам. Приймають збiгцiв у свою опiку лiси й поля. ПОЛIТАВ СНIГ Полiтав снiг. Зразу дрiбними, а там i великими, щораз густiшими платками. Та не бiлими, а червонуватими, рудими, нiби паленiв вiд того, що дiялося кругом. Сипався снiг. З чорно-бурих хмар, мов з величезного решета, сипався тихо, густо, одноманiтно на руїни мiста, на згарища i на безчисленнi трупи, що лежали кругом,- нiби милосердне небо хотiло вкрити смертельним рядном того великого покiйника, якому iм'я - Батурин... Втихомирися, засни, ти заслужив собi на вiчний упокiй! Але вiтер не хотiв спокою. На пожарищi зривалися вiтрянi труби, поривали попiл, iскри, недотлiлi ганчiрки, жмутки людського волосся, гралися ними, мiшали все те з бiлим снiговим пухом у сумiшку брудну й несли на Гончарiвку. З глумливим смiхом i з реготом диявольським кидали на гетьманський двiр. Чорт женився з бiдою. Тiшився радiстю великою з приводу свого нинiшнього трiумфу. Такого Каїнового вчинку не бачив вiн давно. Квiтуче мiсто перемiнено в одну довгу та широку могилу, людському тiлу завдано нову велику рану, яка не загоїться довго. Цiлi столiття буде палити свiдомiсть народiв, як тавро, випалене на серцi розпаленим залiзом. Пожежу гетьманського двора вже пригашено. Варти стоять кругом i не пускають нiкого. Не одна ватага солдатiв заганялася туди, прочуваючи добру наживу. Але їх здалеку вiдганяли, як крукiв вiд падлини. Свiтлiйший наказав, щоб у грабiжникiв стрiляти, а кого з награбованим добром приловлять - того на гiлляку. Перед головними ворiтьми, у сторожiвнi, стоїть московський офiцер. Вiн пильно стежить, щоб нiхто до двора не наближався. На липах в'їздової алеї хитається кiлька чорних мiшкiв. Так здалеку, в нiчних сутiнках, виглядають повiшельники, яких звiльна присипає, мов вибiлює, снiг. Жадоба гетьманських скарбiв завела їх туди. Тихо круг гетьманського двора. Живої душi тепер у ньому нема. Лиш бiла панi ходить по покоях, руками чеше довгi коси i зiтхає. Двiрська прислуга, розумiючи, що не оборонить панської домiвки, розбiглася на чотири вiтри. Кого догнали i вбили, а кому поталанило добратися крiзь великий гетьманський сад до очеретiв i човном передiстатися на другий бiк. Тiльки старий дворецький не втiкав. Як надбiгла перша московська ватага, вiн собою заступив їй дверi. "Покажи нам, де гетьманськi скарби?" "Не знаю. Я їх не ховав". "Половина тобi, а половина нам. Не бiйся, не скривдимо. Покажи!" "Не знаю i не покажу". "Так ми тебе",-i почалася намова не словами, а дiлом. Питали його батогами й вогнем - не виявив нiчого. Скатованого вкинули до темницi, щоб нарозумився. Там вiн руку на себе наложив. Старий лiрник нав'язував струни на обсмаленiй бандурi, нiби вiн важнiшого дiла й не мав. Так його й застали грабiвники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обiджений бандуру на головi кривдника розбив. За те й лежить тепер пiд старими липами бiля двора i зимний снiг накриває його i його розбиту бандуру... Присипає. Гойдаються на гiлляках повiшельники, гiлляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве. Вартовi зустрiчаються з собою. "Рiжуть нашi". "Та же не гладять". "Здалеку страшно, а зблизька привикаєш". "Всякого норову люди бувають. Наше дiло робити, що велять". "А совiсть?" "Бачив ти її?" "А ти?" "Вiдколи мене в гамашi встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер нi совiстi, нi Бога, а є одно - начальство". "На-чальство..." - i розходяться у рiзнi боки, бо з вартiвнi вийшов офiцер. Але й вiн, почувши нестяменний зойк i гул, затулює вуха рукою i подається назад. Скриплять гiлляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний снiг, великими, густими платками, крiзь котрi, нiби крiзь сiтку, мерехтить червона заграва. Снiг перемагає огонь. Гасить те, чого не згасила людська кров. Вже його кругом двора нападало стiльки, що весь двiр, нiби в бiлу сорочку вбрався. А все ж таки, як сильнiше вiтер повiє, на тiм бiлiм ряднi видно золотi та кривавi смуги. Хитаються гiлляки, i вiд них чорнi тiнi на бiлий снiг падають. Снiг iде. * * * Великий гетьманський сад. Зразу у ньому липи, ясени, клени, а помiж ними - стежки, вулички в'ються, то знов - розлогi муравники зi статуями i грядками всiляких заграничних квiток, то ставок з мiстком до острова, а там уже нi стежок, нi грядок, лише усяка деревина, усякi корчi густо, по власнiй уподобi ростуть, нiби це не сад, а прямо дикий байрак, котрому й кiнця немає. Тiльки де-не-де захована помiж корчами самотня лавка стоїть. Тут гетьман любив вiдпочивати. Дивився на небо, на хутори далекi, розкиненi кругом, на церкви з золоченими хрестами, що мерехтiли в синiй далечинi, дивився i думав про долю тiєї країни. Тепер - усе те присипане снiгом, нi стежок-дорiжок не пiзнати, нi статуй, тiльки на однiй з лавок, ген далеко в глухiм гущавнику, вiд поля, щось чорне бовванiє. Снiг iде... Снiг, бiлий, зимний, так рiвно, спокiйно iде. Може, вiн горами великими ляже, аж до неба... Може, вкриє собою i живих, i трупи, i зло, i добро. I не буде нi пожежi, нi кровi, лише один великий, бiлий, нiмий i бездушний спокiй. (Думка вривається, як павутина, Мотря не може її зловити. З'являється нова.) Тими стежками колись "вiн" ходив. Може, це його думки шелестять з останнiми листками... (Вжахнулася...) Вiн?.. Грiх думати про нього... О, ох, який там плач, який там шльох... терновий вiнець, коли ж тому кiнець?.. (Мотря хусткою голову обтулює щiльно.) Снiг iде... (Думка шовковою ниткою снується.) ... Там, у тому дворi, прощалася з "ним"... Як поїду за Десну, не верну аж на весну... Гадала, на крилах прилетить - не до неї, а до столицi... Не поспiв... А тепер - запiзно... Тепер усьому кiнець... лиш не їй... (Затулює вуха руками.)... Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш - хiба сховаєшся у себе... (Замiсть думок з'являються питання.) Чому не поїхала з "ним"?.. Просив, благав, не послухала... Вартiвником у Батуринi залишилась... Мала ключ вiд iншого свiта... (На цей спомин здригається цiла.)... Огонь-лiд, лiд-огонь, лiд... Снiг iде... (I знову питання.)... Чому з Чечелем не пiшла?.. Тягнули її, пробивалася, дiйшла аж сюди, а далi сил не стало. Ледве дотягнулася до лавки... I добре. Добре так. Сказала собi, що Батурина не кине... I не кине... Тiльки хвилину посидить, сил набере... (Щоб тiльки в очах не було так чорно!) I в город!.. (Питання)... По що?.. (Вiдповiдь)... Як то по що?.. Захищати його... (Питання)... Попелища i трупи?.. (Вiдповiдь)... Хоч би й те. Вона i Батурин - одно... Вiтер регоче в корчах: "Ха-ха-ха!.. Весняний дощ i суховiй, дiйснiсть i мрiя, ха-ха!" Вiд того смiху зимнiше, нiж вiд холоду. В кiстках i в головi болюча порожнеча. Тiльки той гул, що вiд городу летить, як гураган. Втiкати, втiкати перед ним у нетрi власної душi!.. ...Ковалiвка, Батурин, Бахмач, сонце i смiх, стужа i плач... Поранковий усмiх днини, i довгi, темнi, вечiрнi години, i нiч, глуха, нiма, в котрiй нiчого нема, лише горе, широке, безкрає, як безодня, преiсподня... бе-бевх!.. Душа, завiшена в просторах, мiж небом i землею, в болючiй нерiшимостi, в безсильному, тимчасовому триванню, перехилюється i падає стрiмголов... Бе-бе-вх! Снiг iде... ЗНАЙШЛИ Вартовi з офiцером перешукували гетьманський сад, чи не сховався хто. Зi смолоскипами бiгали, заглядаючи мiж корчi. "Жаль, що собак нема, собака носом чує". "Солдат вiд собаки не гiрший". "А все-таки нюх не такий. Куди!" "А розум?" "Гадаєш, собака дурна?" Балакали, як за добрих часiв, i бавились снiгом. Попереду офiцер. "Цс!" - дав знак рукою, щоб стали. Сам, як кiт, причаївся i - прискочив до лавки. "Ти хто?" I вiдтрутило його, як звичайно вiдтручує живого чоловiка вiд мерця. "Посвiтiть!" Розмотав хустку, струснув снiг: "Гум! Жiнка i не з простих. Та ще нiчого собi... Мабуть, не заков'язла". Вiдiзвався в нiм iнстинкт мужчини. Казав двом солдатам взяти її уважно i вiднести в двiр - пiд вiдповiдальнiстю за недоторкальнiсть особи. Знав своїх людей. "Як береш? Ну, як береш? Це ж не снiп? Бачиш? З панiв, не Матроша яка! Скотина!" Якнайобережнiше взяли й попрямували до двора. "Зрозумiй їх! Казали iстреблять усiх без розбору, хлопiв i жiнок, старих i дiтвору. А тут - пiд вiдповiдальнiстю". "Бо панi. Не Матроша. Чув?" "Всi вони руку за собою тягнуть, тi пани". "Крук круковi не виклює ока". Оглянулися, чи хто не слiдкує за ними. Впевнившися, що нi, нарiкали далi: "Дурнi ми з тобою, брате". "А тобто чому?" "Бо тому, що не мудрi. Наш брат мордує бiдного хохла, а нам би так укупi та, ще попросивши вольницю донську до спiлки, одної нiченьки темної та невидненької та зробити усiм тим баринам-кровопивцям отак о!" - вiн рукою показав на горло. Товариш зацитькував його: "Ще чого доброго збудиться i зачує". "Не бiйсь! Її вже iєрихонськi труби не збудять. Така, як кiсть". "То нащо двигати трупа?" "Спитайсь його. Вони до живих не мають iнтересу". "Правда. Цар трупiв у спирт кладе i платить". "За трупи?" "I за спирт з аптеки - особливо". "Трупiв у Батуринi набере нинi, скiльки схоче". "Та не таких, як йому треба. Вiн хоче особливих". "0-соб-ли-вих". Доходять до двора. Там ще й декiлька незруйнованих кiмнат. В однiй примiщують Мотрю на шкiрянiй канапi. "Нiчого собi",- зауважує солдат. "Красива, та не для нашого брата. Нашому братовi i порiзаних досить". Солдати лихi, що не дали їм в мiстi погуляти. "Багато того добра змарнували нинi, ой багато!" "На мене, то досить, коли б вирiзати хлопiв". "I старих баб". "Хай буде i старих баб, а дiвок, та ще гарних, нiяк нi. Грiх". "Грiх марнувати дар божий". "Свiтлiйший i дiвок рiзати велiв, щоб не плодилася iзмiна". "Не вигубиш черкаської породи i не викорiниш iзмiни". На тiм i вривається розмова. Але солдатам не спiшно розходиться. "Красива бариня",- мляскає товстими варгами один. "Не для пса ковбаса!" - зауважує другий. "Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! - гукає вiд порога офiцер.- Пашол вон!" I солдати розскакуються, як собаки вiд ласого шматка. Офiцер залишається сам на сам з невiдомою. Вiн продрог. Ходить по кiмнатi, потираючи руки. "Та й погода яка. Гу-у-у!" - Пiдступає до годинника на магоневiй комодi. Годинник стоїть... Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хатi хтось умре. Йому хочеться, щоб годинник iшов,вiдраднiше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арiю, але вриває її нагло i шипить, харчить, нiби насмiхається злобно. "От тобi i гетьманськi часи". Пригадав собi незнайому, пiдступив, дивиться i йому робиться страшно. "Не дихає, бiла, як труп, а все ще така гарна. Може, це вiдьма?" Пригадує собi давно забутi казки про вiдьом i опирiв. Вiн утомлений, бо цiлу днину "дерся", голодний, як пес. Найкраще пiшов би спати, хоч би й тут на якому фотелi, i спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кiнець. Чує, що розгулялися нерви. Надивився нинi на таке, що - тю! Спльовує. "Нема нiчого страшнiшого, як здобувати твердиню". Має повнi вуха тих верескiв i стогонiв, сотки очей дивляться на нього, страшним поглядом передсмертним, сотки рук чiпляються за його кафтан, за рукави, за пальцi, навiть за вiстря шаблi. "Фу, чорт! Погано, противно, аж млосно". Млоїть його вiд запаху кровi i вiд смороду паленого людського м'яса - позiхає широко, безконечно, тим позiханням, що свiдчить про крайнє вичерпання нервiв... "Офiцер!?"... Це слово пiдбадьорює його. Соромиться слабостi своєї. "Це ж iзмєннiки, на них iншої кари й бути не може". "А невже ж iзмєннiки не люди?" - вiдзивається слабий голосок десь iз споду душi. "Авжеж, що люди! - притакує несмiло i знову позiхає, широко вiд вуха до вуха. Послав по лiкаря. Чому ж вiн не приходить, хоч би фершал який. Може б ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрiбнi, бiлесенькi руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупiв там! Не знає чому, але хоче, щоб вона жила,- хоч вона! I без неї стiльки життя змарнували нинi, стiльки краси, радостi, щастя. Вже досить, досить... Якiсь спомини давнi, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє - кiньми розшарпують його. Не витримає. Затулює очi руками, падає в фотель i плаче, як дитина, вiн - царський офiцер, та ще драгунського полку, а до того потомственний дворянин. Почуває себе грiшним, ненавидить свiтлiйшого i всiх генералiв i самого царя-антихриста. "До чорта їх!" - вихоплюється йому з уст. "Гiєни, озвiрюють безвинний народ, i Бог дивиться на те..." Повiяв вiтер, захиталися на гiлляках трупи повiшених грабiжникiв, закракали ворони. "Випустять з клiток звiрiв, а потiм вiшають їх за те, що кусаються. I де ж тут правда!" З сильнiшим вiтром ще сильнiше спалахнула заграва i в її блисках оживилося блiде обличчя Мотрi... "Оживає?" I йому зробилося страшно. Не може пiдвести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з тою тiчнею вовкiв, прощення просити за тих, що лежать порiзанi, помордованi, що шкваряться на вуглях, як м'ясо смажене їх свiтлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти... "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. I годинник стоїть... А там все ще мордують людей. Виволiкають їх iз закутин мiських, з пивниць, з-пiд звалищ, з-пiд жужелицi, i рiжуть, як худобину, людоїди! Кому того треба? Защо? По що? Плутаються гадки... Бачить свiй батькiвський двiр, iкони з вiчними лампками, батька, що читає Святе Письмо, матiр, що постить, сповiдається кожного свята i недiлi. Пригадує собi, як вчила його заповiтiв Божих, i прощення, i милосердя, i нараз - вiн цiлий у кровi, як тигр, i весь у багнi, як свиня. Iменно - як свиня!.. Соромиться самого себе. Як же вiн представ би на судищi Господнiм, коли б його влучила була нинi яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хiба те, що не один вiн винуватий i що не один кається своїх Каїнових учинкiв. Є їх чимало. Так усi вони, усi, нiщо супроти царя, царя з Божої волi i з Божої ласки. "А я ж вам вiльну волю дав",- скаже Господь. "Але ж i цар з Божої волi",- вiдповiсть, не придумає нiяк, як йому це все звести докупи. Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихоманцi. (Коли ж цей фершал прийде?) Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батуринi, котрого завтра не буде,останеться тiльки руїна, велика купа вугiлля, кiсток i стерва... Гидко! (Чому ж той фершал не йде?) Наслухує, але чує тiльки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город. Не бачити, не чути, забути! Але як? I знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрiбнi дiточi пальцi складає, щоб хрестився по закону, як пильно вважає, щоб вiн не перекрутив якого слова в "Отченашi", або у "Вiрую", бо це грiх, дуже великий грiх!.. А людей рiзати не грiх?! Свиня - iменно: свиня! Зачиняє вiкна i дверi, щоб не чути виску. Ага!.. Мабуть, i мерцiв розбудив цей крик, i вони перевертаються в гробах... Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебiгав через кладбище, побачив солдатiв, що перевертали гроби. Добували трухлi домовини, пiдносили порохновi вiка i з мерцiв здирали коралi, перстенi, золотом перетиканi пояси... I тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сiдаючи до страви, зараз-таки, ще нинi. Соромно, гидко! Свиня! I, як побачив це, не втерпiв, стрiляв в труподерiв. Уявляв собi, що у шакалiв стрiляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерцiв,- новi мерцi... До чого воно подiбне, Боже?! I пригадав собi ще жахливiшу картину. Зарiзана дiвчина лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батькiв. А над нею солдат. Тримав у руцi шнурок перлiв i зубами розкусував одну, пробував, чи правдива... Голову вiдрiзав, щоб не розiрвати шнурка перел. Щоб не розсипались... Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розiрветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а вiд зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас i мовчати? Одно, що робиш,- бiлим снiгом притрушуєш оте гидке i на всякий вислiв жахливе багно... "Бiлим снiгом..." I вiн усмiхнувся гiрко. Ще сильнiше повiяв вiтер i ще яснiше озарила заграва цiлу кiмнату. Якi гарнi тi шовковi обої, золоченi стюки на стелi, важкi оксамитнi занавiси бiля вiкон! Дивно, що солдати не подерли їх ще на онучi... Мабуть, для свiтлiйшого залишили. Вiн гарненько пообдирає те все i, як крук, затащить до свого гнiзда. (Мало ще накрав!) I за те, щоб багатилися свiтлiйшi, мають гинути тисячi невинних жiнок i дiтей. До чого воно подiбне? Чому хто не скаже їм ув очi, що вони не люди? Чому вiн не кине шаблi царевi пiд ноги, бо це не цар, а звiр, "урод", гидкiший вiд усiх тих "уродiв", якi вiн стягає з цiлої Росiї i маринує у спиртi, у своїй кунсткамерi. На саму гадку про можливiсть такого моменту кров стинається у жилах. Бачить того мужчину, вищого вiд усiх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, i з випулистими очима. Гидкий, але великий,- не от миру сего. Все нишкне, мертвiє й малiє перед ним, вiн - цар!.. "Творю державний народ,- каже, мов грiм гримить,- будую нову Росiю. Без болю не родиться нiщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офiцер! З потомственних дворян! Кисляк, мерзотник, от що таке ти!" I офiцер кулиться в гетьманському фотелi, ноги йому ще гiрше трясуться, очей пiдвести не смiє, щоб не побачити царя. Це не цар, це - мус... Чує шурхiт якийсь... Треба ж дiйсностi глянути в очi, не втече перед нею - треба. I вiн вiдносить утомленi повiки. Перед ним не цар, лиш очi, не очi, вiкна у якийсь iнший свiт... Чиї вони тi предивнi очi? Вiн їх бачив колись... Коли? Де?.. Де?.. I пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через подiї нинiшнi, вчорашнi, чимраз далi в минуле. Вiдкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, i прочищує шлях. Вже знає. Тi очi бачив вiн тут, у гетьманському дворi на Гончарiвцi, може, навiть у тiй самiй кiмнатi на балу, на котрий прийшов зi своїм командантом. Такi очi мала там лише одна людина i не лише там, але й на цiлому свiтi,- Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офiцеровi вiрна служба царевi. З тої пори, як глянув у них, згубив себе... "Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?" - i вiн зiрвався на рiвнi ноги. Витягнув шию вперед, глянув - так, це вона! Вона пiдноситься i теж подається вперед, руку прикладає до чола - може, й вона його пiзнала? Господи, як же вiн гляне у тi великi очi, вiн, червоний вiд кровi, як тигр, i брудний, як свиня, iменно - "як свиня". Що, вiдповiсть, коли вона спитається про батуринцiв i про сам Батурин? Чи будуть балакати, як тодi, на балу, коли кругом була така розкiш, лише розкiш. Як пояснити їй той нелюдський рев i гул, що все ще висить над мiстом, як буря? "Мотря?.. Кочубеєва Мотря?.. Мотря Василiвна?" Спускає очi, хилить голову до землi, вдаряє закаблуками, робить три кроки назадгузь i нараз, хапаючи голову в руки, нiби зi страху, щоб вона не луснула й не розлетiлася на шматки, вибiгає в сiни. "Мотря! Кочубеєва Мотря!" В сiнях на фершала наткнувся, на нiмця. Iшов, не поспiшаючи. Совiсно та спокiйно робив свою службу. За те й грошi брав. Дивувався тiльки, чому це його до двора кличуть тодi, як на вулицi так багато дiла. Але кличуть - iде. Побачивши вищого офiцера, здоровить його. "Фершал?" "Так, ваше високородiє, з третього походного лазарету, Якоб Беме". "Спiши! У тiї дверi, просто до голубої зали. Вона ще живе. Може, врятуєш. Спiши!" Побiг. Якоб Беме озирається за ним вiд порога: "Здурiв?" СКОРIН Той офiцер звався Петро Павлович Скорiн. Вiн вiдзначався не тiльки великою хоробрiстю та божевiльною, як казали, вiдвагою, але також незвичайною уродою. Був це такий. красунь, що не тiльки жiнки ставали, мов навроченi, коли вiн переходив вулицею, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку. Кращого мужчини годi собi подумати. Навiть цар любив Скорiна i не бив його в злостi, як iнших,- прямо не пiдносилася рука. Дякуючи тiй вродi, Скорiй чимало побував за границею. Його посилали, як особливого кур'єра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед свiтом, чимсь незвичайним. А незвичайним являвся Скорiн не тiльки вродою, але також дуже полiтичним поведенням, котрим здобував, собi загальну прихильнiсть i доброзичливiсть. А все ж таки близьких друзiв вiн не мав. Не тому, щоб не мiг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо - Скорiн був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпачливо рукою i виходив. Анi в винi, нi в костях, нi в дiвчатах не знаходив смаку. Найбiльше ще з усього любив конi. Бувало, як не має служби, то сяде на коня й траплялося, що й пiвднини гуляє Бог вiсть де. А по ночах книжки читав, чужомовнi. Який кому хосен з такого друга? Скорiн був мовчазливий, але язик мав гострий, як бритва. Як бувало затне кого, то вже не вiдлижешся нiколи. Коли б не цей язик, вiн нинi був би вже, може, близько до самого царя, як Меншиков. Але Скорiн не пiдлещувався до нiкого, навiть до царя нi. I тому, хоч i був вищим офiцером, але до найвищих не дiйшов. Вiд лiт трьох, з того часу, як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балу, ще бiльше став мовчазливим. Говорили собi, що в головi йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попiд руки його водив i знайомив з найкращими i найбагатшими "черкашенками", мiж iншим - з Кочубеєвою Мотрею. Та дiйсної причини мовчазливостi i вiдчуженостi Скорiна нiхто не знав. Скорiн влюбився в Мотрю. Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза. Бо всi говорили, що Мотря дуже носа дере i не на пiрнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а вiн корiнний москаль. Так i не захочуй печеного льоду. I Скорiн наказав своєму серцю мовчати. Потiм стала вiдома iсторiя Мотрi з гетьманом, потiм вона вiддалася за Чуйкевича i - аж нинi зустрiнувся з нею уперве пiсля того незабутнього для нього балу. I, бач, яка зустрiч! Скорiн сидiв у вартiвнi i роздумував над усiма подробицями тiєї дивної стрiчi. Нiби хтось вигадав таке, нiби це казка, як взагалi усе, що нинi дiялося в Батуринi,- одна страхiтна казка, пiсля якої, мабуть, вiн довго не засне. Як добули москалi Батурин, Меншиков дав Скорiновi наказ обсадити гетьманський двiр, бо гадав, чи нема там важних паперiв i "перзон" до гетьмана близьких, вiд котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав вiд Носа, що в Гончарiвцi захованi також гетьманськi клейноди, а може, й другi скарби, бо всього в такiм поспiху годi було забрати. Скорiн, заки добували Батурин, "дерся як диявол", вiн загалом бився останнiми часами так одчайдушне, що всi казали - смертi собi шукає. Але дивитися на солдатськi звiрства i злочинства в здобутому мiстi йому було незвичайно важко, i тому вiн утiшився, як Меншиков послав його захищати гетьманський двiр. Це вiн i зробив рiшуче, скоро, безпощадно. На жаль, заки прийшов туди, "братiя" погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста i ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана "перзон" не знайшов тут Скорiн нiкого, якщо до таких не вчисляти Мотрi. "Мотря?" - i вiн задумувався, чи йти до неї, чи нi. Хiрург сказав, що вона жива, тiльки виснажена дуже i "стурбована сильно". Боїться о її ум. Не всяка "комплекцiя" може перенести такi "пертурбацiї" та "iритацiї", а жiноча зокрема! Скорiн знав, що йому, як командантовi двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще пiд свiжим вражiнням подiй i заки не придумає яких викрутiв, щоб затаїти правду, але, з другого боку, вiн не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її. "А якщо Мотря Василiвна втече?" - прийшло йому на гадку. Як царський офiцер, вiн стривожився, як Скорiн - нi. Навiть хотiв, щоб утiкала. Вiдповiсть... Нехай! Вiн же мужчина. Краще вiдповiдати йому, нiж їй. А до того - так надоїло життя. Надоїло жити в розрiз зi своїми переконаннями. Досить тiєї облуди... Але вона не втече, раз,- що не може, а по друге,- тому, що не схоче. Не з таких вона, що втiкають. I Скорiновi зробилося страшно за Мотрю. Один допит... "Треба щось порадити на те". Довго бився з гадками. Поки що вiн тут командант. Всi мусять слухати його. Може, вивезти Мотрю... Вивезе... Конi є, а вiз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, вiзьме ескорт i виїде з мiста. Полковника Скорiна нiхто не здержить. Хай спробує? I, не задумуючись довго, пiшов у двiр. * * * "Мотре Василiвно,- говорив, несмiливо пiдходячи до неї, як винуватець,- я полковник Петро Павлович Скорiн. Ми знайомi з балу у гетьмана в отсьому самому дворi. Пригадуєте собi?" "Полковник Скорiн?.. пригадую собi... Чого тобi треба вiд мене, пане полковнику?" Не знав, як їй це сказати, але почував радiсть, що вiдiзвалася до нього. Голос її впливав на нього, як пiсля бурi музика. Хотiлося слухати, не зважаючи на змiст, лише сам звук. Легше ставало на душi. "Мотре Василiвно,- почав тихо й лагiдно, нiби не офiцер.- Вам тут оставатися годi. Дозвольте перевезти вас". "Мене? Перевезти? Куди ж би то?" "Куди прикажете. Я готовий до ваших послуг". Перестрашено глянула на нього. Благороднiсть ворога гiрше злякала її, нiж злякало би звiрство. Не сподiвалася. Силуючись на спокiй вiдповiла: "Спасибi Вам, Петре Павловичу,- i руку простягнула до нього.- Спасибi, але ви самi бачите, що прихильнiстю вашою менi хiснуватися годi". "Чому, Мотре Василiвно?" "Бо менi й балакати з вами важко, а не то втiкати". "Важко - бо ворог, розумiю... Простiть". "Нi не те, Петре Павловичу, не те. Але я хвора, дуже хвора, балакати не можу". Вiн мовчав, та не вiдходив вiд неї. Хотiлося висповiдатись перед нею, скинути грiхи. Нагадувалися слова псалмопiвця: "Умиєши мя i паче снiга убiлюся". "Примiщу вас у возi,- почав,- як у колисцi, i їхати будете безпечно, не бiйтеся. До Скорiна нiхто придиратися не посмiє". Мотря всмiхнулася гiрко. "Забуваєте, Петре Павловичу,сказала,- що ви полковник в армiї його величества царя". Облила його кров. "Нi, Мотре Василiвно, я це тямлю, добре тямлю. Вiдвезу вас у безпечне мiсце, вернуся i скажу, що зробив. Не жахаюся кари". Подивилася на нього довго-довго: "Ви, Петре Павловичу, справжнiй герой". "Я, Мотре Василiвно, тiльки людина". "Бути людиною в теперiшнiх часах - це найбiльше геройство. Але, бачите, i менi хочеться бути, як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумiйте мене. Я з Батурина втiкати не можу i не хочу. Хочу тут спокутувати свої грiхи... Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам". Сказала це так, що Скорiн не смiв бiльше нi слова вiдповiсти. Побажав спокiйної ночi, вклонився i вийшов. * * * Скорiн вернувся до вартiвнi. "От тобi жiнка!" Вiдiпняв шаблю i кинув капелюх на лавку. "Значиться, нiчого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловiк, тiльки свого призначення - нi". Сiв i голову опер об стiну. Дивився у вiкно. Снiг лiпив. Нiби завзявся вибiлити Батурин. I добре. На рано не буде видно тих калюж кровi, мозкiв, кишок, того всього, вiд чого робиться чоловiковi гидко, аж млосно... В головi йому шумiло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батуринi тихло. Батурин не ревiв, лише гуготiв глухо. "Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили - кати". Несвiдомо ноги згиналися в колiнах. Кляк, голову похилив на стiл i, як над могилою, в котру тiльки що спустили покiйника, став шептати молитву: "...вiчний упокiй даруй, Господи, представшимся рабам твоїм... вiчний упокiй... вiчний упокiй". Втомлена думка нiяк не могла вiдiрватися вiд тих слiв, не мiг спромогтися Скорiн на те, щоб пiднятися i положитися спати, хоч було вже так пiзно... Благовiстилося на день. ЧЕРВОНI ПАНЧОХИ "Петре Павловичу!" - гукав знайомий голос. "Петре Павловичу!" - i хтось шаблею грюкав до вiкна. Скорiй глянув - свiтлiйший. Зiрвався, припняв шаблю, натягнув на голову капелюх i вискочив iз вартiвнi. Побачив Меншикова на чорному конi, за ним гурт офiцерiв, а там вiддiл вiйська, самi кiннотчики. Все невиспанi, але не блiдi, а рум'янi, очi свiтилися, як у вовкiв. Скорiн глянув на Меншикова й перше, що зауважив, це був прегарний карий кiнь, по колiна в кровi, нiби в червоних панчохах. Кiнь iржав, махав головою i нетерпеливо викидував ногами; хотiв скинути з себе тi червонi панчохи. Свiтлiйший поплескував його по гнучкiй, пiною обляпанiй шиї рукою у довгiй шведськiй рукавицi. Рукавиця теж була бiльше червона, нiж бiла. "Кат,- майнуло Скорiновi через голову.- Кат",- хоч свiтлiйший на ката не подобав, бо був дрiбний i невеликої сили. Але якраз тим прикрiше вражала тая кров i злюща усмiшка на його гарних, немов до цiлування сотворених устах. "Здоровi були, Петре Павловичу!" - сказав свiтлiйший голосом, в котрiм почувалося те вдоволення, яке дає лиш свiдомiсть побiди. "Здоров'я желаю вашiй свiтлостi",глухо вiдповiв Скорiн. Князь подав руку вродливому полковниковi. (Треба з ним дружити, бо хто зна, чи завтра не стане вiн любимцем царя). Скорiн з вiдразою всунув свої пальцi в окервавлену долоню князя i, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю. Свiтлiйший зiскочив з коня, подав його своєму ад'ютантовi, обняв Скорiна за стан i пустився з ним до двора. Але снiгу нападало по самi колiна. "Промести стежку!" - гукнув свiтлiйший на солдатiв, а поки це сталося, почав зi Скорiним балачку. "Як же тут? - питався.Усмирили?" "Казав повiсити кiлькох своїх, за грабiж i за мародерство",- вiдповiв Скорiн, несвiдомо кладучи особливий притиск на останньому словi. "Мародерство? - повторив Меншиков i нiби здивувався. Але по хвилинi махнув рукою.- Не зашкодить. I так тої сволочi забагато на свiтi. Хай знають дисциплiну... А з Мазепиних людей не застукали нiкого?" "З Мазепиних людей?" - i Скорiн задумався. "Так. З людей iзмєннiка Мазепи",повторив князь. "На жаль, нi". "То зле. Нам треба добути гетьманськi клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони захованi. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?" "Бо вiн повiсився",- вiдповiв Скорiн. "Сволоч! - гукнув князь.- Сволоч. Завтра накажу питати трупа". Скорiн видивився на нього. "Так, трупа питатиму, i то з пристрастiєм. Це зробить велике вражiння. Хай знають, що кари царської, як справедливостi Божої, нiкому не минути". Скорiновi мурашки полiзли по спинi. "Що ж ти на це?" - питався князь. "Консеквенцiї в такiй процедурi не бачу". "Консеквенцiї? Не розумiю. Висловлюйся яснiше". "Гетьмана,- почав,- маємо карати за те, що не був вiрним, а дворецького, що хотiв ним бути". "Ха-ха-ха! - зареготав князь.Фiлософуємо, полковнику, фiлософуємо. А ми не фiлософи, лише вiрнi слуги й воїни його величества царя. Вiйна має свою фiлософiю, свої принципи i свої власнi консеквенцiї". Скорiн глянув у тi вiкна, в котрих блимало свiтло лоєвої свiчки. Там лежала Мотря. "От я й забув вашiй свiтлостi сказати,- почав, нiби про якесь байдуже дiло.- В гетьманському садi знайшли ми Мотрю Василiвну". "Мотрю Кочубеївну?" - мало не крикнув князь. "Чому ж ти менi зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь-хто!" "Донька покiйного Кочубея, скараного на смерть за вiрнiсть царевi",- поправив Скорiн. "Вже я про ту черкаську вiрнiсть i слухати не хочу,- замахав руками князь. Але по хвилинi задуми признав.- Правда. Кочубей все-таки понiс несправедливо смерть. Але його донька наче iншого гнiзда птиця. Знаємо, знаємо, хто така Мотря". "З гетьманом за Десну не пiшла". Меншиков хитро всмiхаючись, глянув на Скорiна. "Advocatus diaboli" "I не дивуюся. Петро Павлович чоловiк молодий, а Мотря Василiвна жiнка великої вроди. Розумiємо. А все ж таки спитаємо i її, може, нам дещо скаже". "Сумнiваюся". "Побачимо". I вони увiйшли в двiр. НА СУД! Свiтлiйший на скору руку склав суд. I Скорiна покликав туди. Той вiдпрошувався, як мiг. Нiчого гидкiшого i бiльш противного не було для нього, як такi суди. Судити й карати людей за те, що боронили свою справу,- де тут провина? де предмет злочину?.. Не йти, не йти туди за нiщо в свiтi. Прямо сказати: "Судiть мене або карайте смертю i без суду. Не пiду!" Але за кожним разом вiн почував кривду, яку зробив би Мотрi. Лишив би її самою. Як би там не було i що не сталося б, а все-таки бiля неї буде вiн i може прийти такий момент, коли вiн їй допоможе. Як треба - поїде до царя, представить рiч. Як попасти на добрий настрiй царя, то можна i його переконати. I Скорiн пiшов на суд. До його голови нiби хтось молотками валив. По тiлi лазили мурашки, млоїло. А тут вiн - вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати - полковник! Повiв рукою по чолi, протер очi, поправив чуб i мовчки сiв за стiл. Почував на собi хитрий погляд свiтлiйшого. "Тобi, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться". "Так, князю, негарно я себе почуваю". "Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат. Потерпи!" Свiтлiйший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Вiд нього заносило навiть пахощами Фрiзона з вулицi Сан-Онор. Мав начiпанi всi ордени й вiдзнаки, котрi телiпалися на його вузьких грудях i мигтiли за кожним поворотом його неспокiйної фiгури. Iншi члени того так званого суду тримали себе менш бiльш як звичайно, себто ставилися байдуже до дiла. Хiба не все одно, чи когось там ударять десять, чи двадцять разiв, чи будуть припiкати огнем, чи прямо покладуть на колесо або застромлять на паль? Буде, як скаже свiтлiйший. На те у нього й iнструкцiї царськi - а вони, що таке вони? Покликано тiльки для бiльшої поваги, так сказати,- для прикраси. I панове суддi перекидуються очима. Питають один одного, чому свiтлiйший не починає дiла. Скорiше почне, скорiше закiнчить. А свiтлiйшому якраз захотiлося думати. Стоїть при вiкнi i дивиться на зруйноване мiсто, не так, як дивився колись Єремiя, о нi! Йому нагадуються iмператори римськi, Сцiпiо на звалищах Картагiни, Цезарове veni, vidi, vici,вiн пригадує собi всiлякi замiтнi вислови завойовникiв свiта. Хотiлося б i йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нiчого на гадку не