приходить. Мабуть, тому, що гадка його цiлком реальними шляхами мандрує. У нього багато дiла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тiльки гармати, зброю, припаси амунiцiї, але також якнайбiльше грошей, срiбла, дорогого посуду й iншого добра, i треба вивозити так, щоб найбiльше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має свiтлiйший iз-за того, щоб якнайосновнiше прослiдити Мазепину зраду, в повний рiст розкрити цю iсторичну подiю. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловiк, хоч би, примiром, вiн Меншиков, поти Українi нема що довiряти. Що казать - багато турбот у Меншикова! Ось, примiром, вiн не може вирiшити, як йому забиратися до Мотрi,- гостро чи полiтичне. Петро Павлович казав, що вона хвора. Коли б справдi не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподiяну Кочубеєвi, нагороджуючи його жiнку й дiтей, так тодi треба, щоб i Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, бiльше, нiж iншi. Крiзь вiкно побачив свiтлiйший тих, що їх мали судити,- козацьких старшин i знатнiших мiщан, яких, здобувши город, вхопили зi зброєю в руцi. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубанi, скривавленi, до людей неподiбнi. Милосердитися над ними? Нi, такого почуття князь Меншиков не припускав до свого серця. Не смiє! I Меншиков крiзь вiкно дав знак, щоб пiдводили пiдсудних. "Починаємо!" -- сказав, приступаючи до стола. Всi вiдiткнули, нiби їм легше, зробилося. Скорiше почнемо, скорше закiнчимо. Бiля дверей стояли два високi солдати, здоровi, кремезнi, з шаблями наголо. Меншиков кивнув головою, i один з них вiдчинив дверi, переступив порiг i за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака, зi зв'язаними руками. Нi рангу, нi заможностi не можна було по нiм пiзнати. Одiж порвана, волосся скуйовджене, весь, нiби його з колеса зняли. Стояв, потупивши зiр. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий. "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, голосом мало що не байдужим, i запитаний назвав своє iм'я i полк, в котрiм служив, i ранг. "Твiй полк з гетьманом Мазепою за Десну пiшов. Чому ти тут залишився". "Не весь мiй полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, i я з нею". "Значиться, окремi доручення дiстав. Якi вони? Кажи!" Той мовчав. "Говорять тобi, щоб ти виявив, якi доручення вiд Мазепи дiстав!" Мовчав. "Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, якi доручення мав вiд гетьмана-iзмiнника, i остерiгаю тебе, що його величество цар - (тут суд пiднявся з мiсця, постояв хвилину i назад сiв),його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль i покаються. Їм будуть поверненi їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще бiльшими, а тих, що триватимуть у великому, досiль нечуваному в нас грiху, ждуть кари жорстокi i смерть... Говори!" Мовчав. "Говори!" Жертва глянула на своїх мучителiв поглядом, в котрiм була злiсть, ненависть i погорда, але не було каяття. "Чого ви знущаєтеся надi мною,сказав голосом рiшучим.Карайте, я вам нiчого бiльше сказати не маю i не скажу, так менi, Боже, допоможи во Тройцi Твоїй святiй!" Меншиков нервово порушився на крiслi. "Вивести його геть! - гукнув на Солдатiв.- 3 пристрастiєм питать. Скотина! Гадає, маю час на довгi розмови. Тю! Там ось скiльки стоїть. Коли ж я скiнчу, як з кожним стану вести такi розговори. Тю!" Солдати вiдчинили дверi i хотiли за руки вести козака. "Лишiть. Не доторкайтеся до мене. Сам пiду, знаю куди". * * * Меншиков нервував. Уявляв собi, що пiсля всiх тих жорстоких звiрств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як вiск, i що виспiвають, як пташки, все, що тiльки знають про Мазепу i його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо i з дальшими буде такий клопiт, так до чого цей суд? Краще їх без суду сколесувати, почетвертувати, повсаджати на палi. Вже мав дати такий наказ, коли пригадав собi, що треба ж царевi послати якийсь матерiал про Мазепину зраду, треба ж iз тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч тiльки натяки якiсь, а - треба. I Меншиков звернувся до наймолодшого з офiцерiв: "Вийди, Осипов, на рундук i промов до них. Ти вмiєш їхньою мовою балакати. Промов ]м до розуму i до совiстi. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин синовi балакав, тому сотниковi собачому, щоб не треба кожному зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка-цар - (всi встали i знову присiли),що цар, у великiй милостi своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усiм їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль i покаянiє i як скажуть усе, що знають, тут передi мною, перед його свiтлiстю князем Меншиковим, мов на сповiдi святiй. Хто ж i далi триватиме в вiдомому хохлацькому упрямствi, котре на нiщо нiкому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такi жорстокi муки, про якi нiхто ще досi й не чував. Iди!" Офiцер вийшов, i за хвилину чути було, як вiн українською мовою повторював наказ Меншикова, нiби диякон апостола читав. Один iз суддiв, розсiвшися вигiдно в фотелi, похилив голову на груди i захропiв. Меншиков глянув у той бiк i зiрвався з мiсця. "Милостивi господа! - гукнув.- Перед нами дiло великої ваги, так сказати державне дiло, а ви спите, як на запiчку баби. Того я нiяк не стерплю". Сплячий офiцер не чув. Тепло i м'який фотель вколисали його до сну. Навiть усмiхався крiзь сон. Це ще гiрше дратувало свiтлiйшого. "Розбудити його!" Сусiди штовхали сплячого офiцера, але той вiдганявся вiд них i далi хропiв. Аж хтось-таки доволi дошкульно штовхнув його в бiк i вiн очуняв. Розiкрив повiки, глянув, лице його скорчилося, очi заклiпали i вiн, побачивши в чiм дiло, став виправдуватися. Кiлька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Виправдовувався. Свiтлiйший сiв у свiй фотель i гукнув: "Подавать там!" Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбраннi, хоч подертому та з гарного матерiалу, i по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тiльки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крiзь тую наскоро наложену перев'язку проступала кров. Мабуть, не легкi були рани. "Ти хто такий?" - спитав Меншиков, дивлячись грiзно на нього. "Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексiя, сотенного писаря тутешньої сотнi". Говорив голосно i певно. В його голосi не почувалося нi жалю, нi тривоги. Меншиков нахмурив брови: "Значиться, ти чоловiк не простий, може, навiть читати вмiєш". "I писати",- додав сердюк. "Так тодi понiмаєш, яка провина за тобою i яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся моєму наказовi". "Нiякої провини я за собою не чую". "Як?" - гукнув свiтлiйший, визвiрюючись на нього. "Не чую нiякої провини за собою",повторив спокiйно сердюк. "А супротивлення волi його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руцi зловили! А твої "дерзкi" вiдповiдi на судi!" Сердюк мовчав. Один iз суддiв пiднявся: "Ваша свiтлiсть позволять доложити собi, що я цього чоловiка впiзнав. Вiн "дрався", як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скiльки наших людей зарубав. Вiн мого коня поранив, на мене напирав, це я його обезоружив". Меншиков дав знак, i офiцер присiв. "Що ж ти на це?" - спитав сердюка. "Я козак. Моє дiло слухати наказiв старшини. Не здаватися, а битися". "Ти знав, що гетьман зрадив, що його накази, значиться, не обов'язують нiкого, чого дрався?" "Про нiяку зраду я нiчого не чув, для мене гетьман - це гетьман i - край". Меншиков скипiв. Смiливi вiдповiдi козака доводили його до нестяменної злостi, але, з другого боку, в нiм все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навiть у найжорстокiшому серцi на вид хоробростi. "Гарно,- казав князь, поправляючи на своїх грудях ордени.- Гарно. Ти, значиться, слухав свого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну пiдставу. Але тепер, коли я тобi це обвiстив, ти обов'язаний покоритися i виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здiшнього сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайнi чорняки не знають". "А саме?" - спитав тим самим байдужим голосом сердюк. "От хоч би, де захованi гетьманськi клейноди". Сердюк розсмiявся вголос: "А хiба ж я їх ховав? А хоч i сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого напали, нi, нi! - Махнув здоровою рукою.- От i придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди". Та ще вiн не вимовив того, як офiцер, що перед хвилиною хропiв на своїм фотелю, прискочив на нього: "Хахло! Мужва! Як ти смiв? Як ти, сукин син, смiв вiдзиватися так до його свiтлостi князя?" - I, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний i болючий, бо офiцер уразив сердюка в болючу руку. Той затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима i, теж не надумуючися довго, здоровою рукою вiдбив удар так сильно, що офiцер похитнувся i полетiв геть пiд вiкно. Рейтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, вiн вiдбивався ногами. Офiцери кинулися на нього, з шаблями. Тiльки Скорiн сидiв, бiлий, як стiна. Ним трясло, як у пропасницi. То вставав, то присiдав знову, нiби не мiг рiшитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяностi i справедливостi. Хотiлося встати, махнути рукою на все i йти, куди очi понесуть. То знову нiби хтось радив йому, кинути шаблю пiд ноги свiтлiйшому i сказати, що вiн згiдний бути вояком, але не катом. Був навiть мент, коли Скорiн хотiв скочити на порятунок сердюковi. Але всi тi хотiння являлися тiльки вiдрухами не зiпсутої ще до останку душi, вiдрухами так дивними й не згiдними з життєвим досвiдом, що Скорiн не мiг зважитися на те, щоб перевести їх у дiло. Закусив зуби i дивився, нiби не при умi. Бачив, як катували парубка, як вiн пручався усiм тiлом, вiдбивався ногами, кусав i як все ж таки остаточна пiддавався перемозi. I пригадалися Скорiновi всi жахливi картини минулої ночi: той солдат, що вiдрiзав голову дитинi, щоб не розiрвати шнурка перел, тiї рейтари, що трупiв добували з гробiв, щоб поздирати з них трухлi вбрання i золотом перетиканi пояси. Пригадалися порозчереплюванi голови й повипусканi з черев кишки, i Меншикова кiнь у червоних панчохах, i тi трупи, що хиталися на гiлляках, як мiшки,- все, все! i - Скорiновi зробилося так гидко, так скучно, так нудно на свiтi, що не хотiлося вже нiчого, лише, щоб раз покiнчити з тим усiм. Годi довше, годi! Але в його свiдомостi, десь глибоко на сподi, як iскра в попелищi, жеврiла ще одна гадка: що буде з Мотрею? I її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатимуться над нею. Не дожидати того, не бачити! - протестувала душа, але останки розуму казали витримати, щоб там i не було. I Скорiн бачив, як князь Меншиков зiрвався зi свого мiсця... Який же вiн смiшний, дарма, що гарний. Як вiн пiдстрибує, мов лялька на шнурку, як кумедно розвiваються поли його зеленого кафтана, показуючи червону пiдшивку й бiлi шкiратянi штани з великою латкою на задi. Яке воно жахливо-смiшне отсе цiле життя! "Панове, на мiсця! На мiсця, панове!" - гукав свiтлiйший на членiв високого суду, котрi возилися бiля дверей з сердюком, як з ведмедем собаки. Почувши голос вождя, розскакувалися, поправляли кафтани, ордени, волосся i вертались на свої мiсця. Бiля дверей стояли рейтари, а мiж ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, пiдскакувало в судорогах передсмертних i постогнувало важко. Князь Меншиков пiдступив до вiкна. Вiдчинив його i плеснув у долонi. "Кiлька людей тут!" До зали вбiгло кiлька рейтарiв. "Того тут на паль!" - наказав свiтлiйший, показуючи блискучою вiд брильянтових перстенiв рукою на те щось, що лежало бiля дверей. Пiдняли й винесли геть. Хтось хотiв замикати вiкно. Меншиков не велiв. Хай провiтриться. В залi, хоч як вона була простора, дiймаво, аж млiсно, чути було людський пiт i кров. Крiзь вiкно влилося холодне повiтря. Але разом iз ним з мiста стали напливати дими, свiжий згар i людське голосiння. I свiтлiйший велiв-таки зачинити вiкно. Члени суду приходили до себе. "Фу, чорт! - нарiкали на сердюка.- Проклятий хохлай, геть менi подряпав руку". "Який народ!" "З ними по-людськи годi. Огнем їх i залiзом". "Нiякого послуху не знають. Iвана Iвановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загудiло. Може, й бебехи вiдбив". "Можливо. Та ж то звiр. Росте, як степове бодяччя. Нiкого не боїться. Нiякої дисциплiни цi проклятi черкаси не знають". Майор Iван Iванович сидiв у своїм фотелi, згорблений, скулений, тримався руками за черево i - то жовк, то зеленiв. Нишком поглядав на свiтлiйшого i не смiв нiчого казати. Свiтлiйший ходив по залi, як по клiтцi тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, як би нею збирався розбивати мур. Груди його пiдносилися високо i скоро, аж побренькували ордени. "Фу, чорт!" Зала принишкла. Князь сердився. Офiцери знали, що не на них сердиться князь, а все-таки страшно. Невиспанi, голоднi, як собаки пiсля довгих ловiв, почували в душi злiсть i злобу до свiтлiйшого, проклинали його невгаваючу енергiю, але нiхто з них не важився виявити назверх найменшого слiду отсього невдоволення. Навпаки, кожний готов був усмiхатися солодко або робити поважну, дiлову мiну, вiдповiдно до того, що буде потрiбне. За вiчним i повсякчасним страхом забували про iншi почуття. Князь сердився! Одинока турбота, що вiн рiшить. I князь рiшився. Пiсля доволi довгого проходу вернув на своє мiсце. Але не сiдав. Стояв за столом, поклавши на нього обi свої перстенями блискучi руки. Голову задер, нiби зазирав кудись далеко. Нiздрi роздувалися, як у звiрюки, котра вiтрить криваву поживу. Офiцери спiдлоба глипали на нього. Дух запирали в собi. "Господа! - почав свiтлiйший.- Менi бачиться, дiлу нашому кiнець". Господа вiдсапнули. "Славити Бога",говорив кожний в душi. "Казус, котрого свiдками були ми перед хвилиною, настiльки жахливий своєю неймовiрною смiливiстю i настiльки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кожному з нас ясно, що тiї люди нерозкаянi". "Авжеж, авжеж",- зашепотiло кругом. "У мене дiла повнi руки. А врештi я теж чоловiк. Я не з залiза. Не можу бiльше жертвувати собою, як можу". "Авжеж, авжеж",- притакували йому. "Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотiв зворушити їх совiсть i промовити до розуму. Та куди!" "Куди - куди!" - притакував весь стiл. "Так тодi...-тут свiтлiйший потер лiвою рукою чоло, хвилину помовчав, нiби остаточно рiшався,- так тодi,- вiн пiдняв голову ще вище i, звертаючись до придворних рейтарiв, гукнув: - вiдчинити дверi нарозтвiр. Вiкна теж, усi, усi!" Рейтари в одну мить сповнили його волю. Зала наповнилася димом, шумом, гуготом, усiма голосами, що неслися вiд мiста. Офiцери пiднялися зi своїх мiсць i повернулись, хто в напрямi дверей, хто до вiкон. Крiзь дверi й вiкна видно було живий вiнок людей, покалiчених, окервавлених, що стояли на зимнi, пов'язанi мотузками, ременями, навiть ланцами вiд возiв, а за ними мур московських солдатiв з шаблями й рушницями. Були там сердюки, хоч немилосердно-скатованi, а все ж здоровi, рослi, гордi, були й старi, ремiсники, мiщани, привиклi до почестей та пошани вiд своїх i чужих, були хлопцi-недолiтки, котрi за честь собi мали стояти поруч своїх батькiв i дiдiв у тiй важкiй не по їх вiку i силам пригодi. Всi вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотiли сповнити свiй обов'язок супроти рiдного мiста й гетьмана свого. I цей присуд вони почули. "Бунтарi, хами, iзмєннiки! - гукав на них Меншиков не своїм голосом, високим, як свист, i пронизливим, як скрип колеса.- Розбишаки, злодiї, горлорiзи нерозкаянi, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищiй волi царськiй i як зневажати мене, представника царської влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим вiдпаде охота до усякого бунту i зради, що вашi будуть зриватися зi сну, а жiнки прес... вашi родитимуть уродiв на свiт. Черкаське кодло мерзотне, ви, ви...- i вiн, виведений iз рiвноваги, пiдскакував, бив кулаками по столi i приступував чобiтьми, аж побренькували остроги.- Я вас, сукиних синiв, заставлю так умирати, як не вмирав ще нiхто на свiтi, що вiд того дерева повсихають i земля зробиться неродючою надовго. Я ваше зрадницьке гнiздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб i слiду не осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу!" Офiцери стояли, витягненi, як струни. Нiхто не поворухнувся. Солдати задеревiли. Лише котрийсь iз козакiв не втерпiв. "Та й розходився як! -промовив до свого сусiда.- Верещить, мов на пуп". Свiтлiйший зачув цей шепiт. Це його роззвiрило ще гiрше. Вiдсунув стiл, перевернув свiй фотель, вискочив крiзь дверi та з шаблею кинувся на безборонних. Офiцери вжахнулися. Могла зчинитися рiзня, котрої вислiду годi було передбачити. Розумiли, що нiяк їм оставатися безмовними свiдками такого "iнциденту". Хтось кинувся у дверi. За ним побiгли й iншi. Оточили князя: "Ваша свiтлосте, позвольте вам сказати, що тi хами негiднi гинути з вашої достойної руки. Лишiть це дiло "палачевi". Вони на таку честь собi не заслужили". Свiтлiйший отямився. Але все-таки нiяк не мiг заспокоїтися. Велика вiдповiдальнiсть за батуринське дiло, непевна полiтична ситуацiя, важкi втрати в людях пiд час облоги, все воно схвилювало князя, утратив тую владу над собою, яка була основою його дотеперiшнiх незвичайних успiхiв. В таких моментах Меншиков робився iншою людиною. Тонка, хоч блискуча поволока легко набутої культури й товариської оглади облiтала з нього, i свiтлiйший князь виявляв первiснi iнстинкти пiдмосковського громила-кулачника. Стуливши п'ястук, штовхав ним старцiв у груди, пiдбивав бороди, що аж зуби скреготiли, плював у лице: "Ви ж якi! Падло! Тю!" Жертви княжого гнiву безмовним поглядом дивилися на нього. Але нi один не упав на колiна i не благав пощади. Охопило їх нестяменне завзяття, зимне, як сталь, i тверде, як криця. Всi вони з погордою дивилися на свого дикого переможця i як бажали ще чого, то хiба, щоб найскорше вiдiйти вiд нього. Те хохлацьке завзяття дратувало Меншикова до останку. Безмовнiсть жертв вiдбирала в нього ту звiрську насолоду, яку мучителям дає жах i тривога мученикiв. "На колiна! - гукнув.- На колiна!" Та нiхто перед ним на колiна не впав, хоч солдати штовхали козакiв ззаду - хотiли їх сокрушити. Князь повiв очима по натовпi, скочив, як тигр, i, вхопивши лiвою рукою за груди якогось сивоголового старця, правою рукою став його бити по головi, по висках, по лицi. "Не смiй! Лиши! Лиши!" - зверещав молодий сильний голос. Якийсь парубок продирався крiзь натовп. Вiн розiрвав ланцюг, котрим були зв'язанi його руки i, побренькуючи ним понад головами натовпу, кричав: "Це мiй батько! Не смiй!" Меншиков вiдскочив, подався у дверi, солдати загородили дорогу до сходiв, офiцери оточили князя. "На паль його! - гукнув свiтлiйший.Сейчас на паль. Тут перед брамою. Берiть!" Рейтари кинулися на парубка. Почалася борня. "Живим не дiстанете мене!" - сказав козак, вихоплюючи штик i пробиваючи себе. "Щотретього - на паль, щочетвертого - колесувати, iнших повiсити, як собак,- наказував свiтлiйший.- Нiкого не щадити. Хай чують, що вмирають, стерво вонюче!" Цей наказ заспокоїв його. Вийняв хустку, обтер лице й руки. "Мишка тут!" - гукнув. З-помiж солдатiв висунувся мужчина середнього росту, вiспуватий, з маленькими, нiби заспаними очима, з солодкою усмiшкою на широких, мов напухлих вiд ужалення оси, устах. Короткi ноги, довгi руки й високо пiднятi широкi рамена робили його подiбним бiльше до горили, нiж до людини. Це був найвправнiйший з мучителiв у цiлiй армiї князя Меншикова. Людина дiйсно без серця i, здавалося, навiть без розуму. Робив своє дiло цiлком спокiйно, зимно, тупо, без нiякого вражiння, усмiхаючися заодно. "Чого ж ти стоїш? - питався його князь.- Числи! Щотретього - на паль". Мишка рахував: раз, два, три - i щотретього вiдводив на бiк. Їх оточили солдати i повели липовою алеєю за браму. Нiхто не повернувся, нiхто не попрощався з ними. Пощо? Незабаром зустрiнуться з ними там, де нема нi болю, нi терпiння, нi свiтлiйшого князя Меншикова. Мишка став знову числити: "Раз, два, а третiй уже пiшов..." "Числи тих, що осталися",-вирiшив князь, i Мишка числив. Четвертих вiдвели на подвiр'я. * * * "Можемо йти, господа" - звернувся князь до своїх офiцерiв, i вони вернулись у судову залу. Князь велiв позачинювати вiкна i дверi. Ним трясло. Продрог i нервував. Скорiй сидiв бiля стола, блiдий, тер рукою чоло. "Ти, Петре Павловичу, тут?" - спитав князь, побачивши його. "Я, князю, тут",- вiдповiв Скорiн, щоби щось вiдповiсти. "Не цiкавишся дiлом?" "Не здоровиться менi". "Дiло вельми цiкаве, правда, панове? Знаєте, такого цiкавого дiла я в своїй практицi не тямлю. Їй-Богу". Вiн тер руки i ходив по залi. Коли був схвильований, то не мiг усидiти на мiсцi, а до того привик, що й цар так бiгав, коли розсердився. "Кожне зухвальство має свою границю, в хохлiв воно безграничне". Свiтлiйший вдавав, що вiн спокiйно i по-дiловому дивиться на рiч. "Уявiть собi, яке упрямство, яка безгранична злоба, що в тих людях за злiсть!" "Це не люди,- зауважив сонний офiцер,- а звiрi". Князь згордливо подивився на нього: "У кого масло на головi, не лiзь на сонце. Звiрi - звiрi! В тiм-то й бiда, що вони не звiрi, а люди, i то бiльше розвинутi, нiж не один iз вас, господа". Свiтлiйшому хотiлося вилаяти своїх офiцерiв, щоб на них зiгнати решту свого гнiву. Але побачив їх глупо вистрашенi обличчя, вiдвернувся до вiкна i став пальцями тарабанити по шибi. "Отсе хоробрий народ, жаль, що неслухняний такий. З ними я весь свiт пiдбив би, не то, що з вами.- I в гадках князя помiчалися iнодi такi заячi скоки, як у царя. Вiн у не одному хотiв наслiдувати його, розумiється, як царя не було близько коло нього, бо в його присутностi вiн складався, як ножик.- Та нiчого не вдiєш. Хоч хоробрi, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все вiдхотiлося бунту". Князь дивився, чи перед брамою не затiсують палiв. Цiкавий був, чи кiньми, чи волами наволокати будуть. "Один чорт,- вирiшив i махнув рукою.- Пустяки". Повертаючись вiд вiкна, говорив: "Ви, господа офiцери, будь ласка, добре бережiться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повiсимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нинi треба нам це дiло зробити". Нараз зауважив майора Iвана Iвановича, що все ще тримався за черево i з болю то жовк, то зеленiв: "Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга iншого сорту, нiж твоя. Десь тут є хiрург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дiйсно в тебе бебехи вiдбитi. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор". "Майор!" - i Меншиков згордлизо надув свої вузькi, мов до цiлунку сотворенi, губи. "Йому б, ваша свiтлосте,- озвався хтось несмiливо,- горiлки з перцем, це кращий лiк вiд блюмеyтростової мастi". Князь став i глянув на смiльчака: "Може, ти й правду кажеш, брате. Горiлка нiкому не зашкодить. Кажи принести баклажок i двi-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголоднiли ми. Пiди!" Свiтлiйший сiв. "Сiдайте, господа офiцери. Навiть Петро Павлович вип'є". "Спасибi!" - вiдповiв Скорiн. "Овва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомственний дворянин i фiлософ". "Мене i без горiлки голова болить". "Як хочеш, а ми таки вип'ємо за здоров'я його величества i на погибель врагам i супостатам його". Всi встали. Мусив пiднятися i Скорiн. "Дайте й менi,- попросив. Налили й пiднесли йому. Випив i попросив ще. Налили другу.- Ще!" "Нi, Петре Павловичу,- спинив його свiтлiйший,- боюся за твоє здоров'я". "Хочу впитися, князю,- вiдповiв.- Я ще п'яний не був нiколи". "Як не був, так i нинi не треба. Але третю все-таки можна тобi дати, не вп'єшся. Так. А тепер, панове, вертаємось до дiла". Вiн розгорнув перед собою папери, вмочав перо в чорнило, спробував писати, вiдкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило приставало до пера, i нотував собi якiсь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками. "Нам треба переслухати ще одну персону - почав, вiдсуваючи папiр,- i то жiночого рода, не з простих жiнок, а Мотрю Василiвну, доньку покiйного Василя Леонтiєвича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумлiння хитрого зрадника Мазепи. Як вам вiдомо, панове, отся Мотря Василiвна не була чужою гетьмановi Iвановi Степановичевi, i, якщо вона справдi женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподiватися, що вiд неї одної довiдаємося бiльше, нiж вiд усеї тiєї чорної юрби". I свiтлiйший наказав покликати Мотрю Василiвну. "Якщо вона недужа, то можна її сюди принести з лiжком, дверi доволi широкi". Суд поправився на своїх крiслах. Мимохiть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани i поправив пальцями волосся. В залу внесли Мотрю Василiвну, вiдому широко й далеко за казковi маєтки, за фантастичнi пригоди - аж до смертi безталанного батька включно. Всi були цiкавi, як вона буде поводитися перед судом i якi вiдповiдi подасть. Не менше цiкаво було, як свiтлiйший переслухуватиме тую панi, чи так, як козакiв i батуринських мiщан, чи полiтичнiше. Знали, що свiтлiйший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловiка, як звичайно дбають про неї доробкевичi. Внесли лiжко. На нiм лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очi повiками накрила. Двi хвилi темного волосся спливали по подушках. Дивно вражала та жiнка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навiть свiтлiйший, бачилося, забув язика в ротi. Дивився i не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотiв, але й надто уважливо поводитися - теж нi. Вiн же тут пан життя i смертi усiх, отже, i її. Як велить, так i буде. "Ви, Мотря Василiвна, Василя Леонтiєвича Кочубея донька, а дружина Iвана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста?" - спитав голосом рiзким, але спокiйним, без тону зневажливого i злобного. "Я Мотря Василiвна Чуйкевичева",почувся тихий, але виразний голос. "Будь ласка, розкажiть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Iвана Степановича Мазепи. Куди i з якими намiрами вiн вiд'їхав. Вичислiть, хто був при йому, i загалом, будь ласка, говорiть усе, як на судi". Мотря порушилася на лiжку. "Знаю, коли гетьман вiд'їхав, бо при вiд'їздi його з двора була, а на решту питання дозвольте менi не вiдповiдати". Князь Меншиков посунувся зi своїм крiслом в напрямi Мотриного лiжка. "Я, ласкава панi, не дикун, знаю, якої вважливостi гiдна жiнка тої "кондицiї", що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемнiсть мусить уступити перед обов'язком. Мiй обов'язок - вимагати вiд вас точної вiдповiдi на раз поставлене вам запитання". "А мiй обов'язок, князю,мовчати". "Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тiльки судова кiмната, значиться, мiсце, котре нас звiльняє вiд кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язкiв супроти гарних жiнок, вкладаючи на нас натомiсть єдиний та важкий обов'язок пильної i вiрної служби нашому пановi й повелителевi, його величеству царевi". Мотря знову примкнула повiки й лежала в лiжку, як у саркофазi. Байдужим був для неї цей суд, байдужим - князь Меншиков i цiла тая трагiкомедiя. Хоть сонце пiднялося високо, в залi тьмилося вiд димiв, що повисли над мiстом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському садi стинали щонайкращi, найрiвнiшi дерева на гострi палi для непокiрливого козацтва. За кожним ударом мертвецьки-блiде обличчя Мотрi здригалося, нiби це її били. Скорiн мовчки дивився на носи заболочених чобiт, наче вперше їх бачив i нiби дивувався, чому вони такої, а не iншої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свiй звичайний вираз, бездушнiло. Тiльки очi горiли, тiльки в них малювалася та внутрiшня боротьба, котру Скорiн провадив з собою. Його руки лежали спокiйно на колiнах, але й вони за кожним ударом сокири ледве помiтно здригалися. Нiкого бiльше не турбувало те, що дiялося поза стiнами цього дому. Колесування, всаджування на палi, припiкування залiзом - вони до того привикли. А вже вiдрубування голiв або вiшання - це прямо рiч природна, без якої годi собi уявити життя. Як же без того i вдержати "подлий народ" в границях приличностi? Навiть шляхетно уроджений чоловiк мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жiнки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах вiйни, та ще в такому небезпечному краї, як Україна! Нiхто об тiм не думав. Думали, коли свiтлiйший покiнчить дiло з Мотрею. Наскучило. Жiнка вона гарна, то правда, i значна, донька Кочубея, але годi навiть з такою красунею возитися, як кiт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою батiг говорить. Офiцери лихi були на Меншикова. Сподiвалися сенсацiї, а тут нiщо, сiро, як цей пiзноосiннiй день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долiшня щока обвисала йому, очi малiли й уже мав знову задрiмати, як нараз почув якийсь луск i дзенькiт острог. Це свiтлiйший посунув фотелем i, стаючи над лiжком Мотрi, цiдив крiзь зуби: "Ви, Мотре Василiвно, мабуть, привикли до своїх козацьких судiв, а в нас вони iншi. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажiть, або зачну говорити по-руски. Чула?!" I вiн тупнув ногою, як на солдата. Скорiй порушився на крiслi, пiдскочив, але запанував собою i сiв назад. "Чого сердишся, князю?-вiдповiла спокiйно Мотря.- За тобою право й сила переможця, за мною тiльки право людини, а вся моя сила - мовчання. Чого хочеш вiд мене? Хочеш карати - карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я нiяк зробити не можу". Лагiдна, переконуюча мова Мотрi заспокоїла князя. Вiн усе ще не тратив надiї, що довiдається дещо вiд неї. Про зносини Мазепи зi шведами - нi, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звiрюватися перед жiнками), але все ж таки повинна вона сказати, котрi старшини перейшли з гетьманом i чи забрав вiн усi iнсигнiї з собою, чи деякi залишив у Батуринi i де. Хоч те повинна_ _йому сказати. Що ж це за тайни? А для нього все-таки важливо знати одне i друге, та ще з її уст. Гетьманськi iнсигнiї - не що-будь. Поминаючи їх реальну вартiсть, вони при виборi нового гетьмана гратимуть велику роль. Iнсигнiї в очах "подлого народу" - це святощi, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати. Вiн погладив вус, притягнув крiсло до її лiжка i почав iншим голосом: "Ну, так. Я бачу. Ви потрапили, так сказати, у важкi обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко менi допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену панi i виставляти себе, як людину грубу, неедуковану. Зрозумiйте мене. Покиньте ви всiлякi упередження i говорiть зi мною, як з чоловiком. Годi ж менi записати в протоколi, що ви не сказали нiчого. В якiм свiтлi показав би я себе перед царем. Нi, нi, Мотре Василiвно, повiрте ви слову моєму, я вам лиха не бажаю, я навiть готовий постояти за вами. Скажу: жiнка, котру важко досвiдчила судьба, втратила батька, перебула чимало всiлякого горя, з рiдною матiр'ю не змогла дiйти до ладу,- гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна.Ц Але ж все-таки вiдчинiть свої уста, покажiть, що ви не легковажите царським судом й не помiтаєте мною. Скажiть хоч дещо!" Мотря глянула на Меншикова: "Чого хочеш, князю?"_._ "Чого я хочу? Ось, примiром, менi цiкаво знати, хто з гетьманом вiдiйшов з Батурина, бо, хто остався знаю, i знаю, що вони тут творили, мiж ними й ви, Мотре Василiвно". "З гетьманом вiдiйшов мiй муж, Iван Чуйкевич. Я їх випроводжала на порiг отсеї хати". "А другi?" "Других не бачила й бачити не хотiла". "Не хотiла. В тiм-то i рiч. Не хотiла... А знали ви, куди вони йдуть?" "Як знала, то про себе". "Про себе. Гарно. Це все одно, що нiчого не знали б. Ще гiрше. Так тодi полишiм це дiло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку не мудро. Бо ми вже й без вас знаємо". "Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що менi балакати важко. Я недужа". "Чого питаю? Бо це мiй обов'язок, панi. Важкий обов'язок. Але, якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажiть, чого це ви, женщина така делiкатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Менi це iнтересно знати, навiть дуже, хоч би для зрозумiння отсього сфiнкса, що зветься жiночою душею". (Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловiком, котрому не тайнi чужi слова, котрий пройшов курс iсторiї, не минаючи й мiфологiї.) "Але,- додав нараз, зриваючися з фотеля,- вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. От-так". "Спасибi, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо вiн ворог, ворог, свiтлiйший князю". Офiцери, почувши новий зворот у допитi, зацiкавилися. Дехто встав i пiдiйшов ближче. Свiтлiйший дав рукою знак, щоб повернулися на мiсця. "Ворог,- повторив, киваючи головою.А я гадав, що ми союзники у вiйнi проти шведiв. Значиться, не знали ми, в якому характерi приходимо до вас". "Союзник не вдирається насильно в мiсто i не здобуває його, знаючи, що мiсто дiстало наказ вiд свого зверхника не впускати нiкого в свої мури". "Але ж цей зверхник зрадив царя, i ваш город не обов'язаний був його слухати". "На це питання Батурин вiдповiв вам тричi. Я iнакше вiдповiсти не можу". "Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибi. Знаємо, хто ми такi та як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої держави, а тут - ми вороги! От тобi що! А чому ж бо то ми, москвичi, значиться, вороги вашої України?" "Тому, що не приятелi, а чому не приятелi - це вже ваша рiч. Видно, не хочете ними бути". Офiцери штовхали себе лiктями. Розмова робилася цiкавою. По рухах князя i по його голосi крiзь зуби знали, що в нiм накипає нова злiсть i що вiн її довго не вдержить. Вибухне i тодi буде цiкаво. "Якi ж то ворожi дiйствi я супроти вашої України помiтили ви за москалями?" "Ще питаєш, князю? Коли славної пам'ятi Богдан Хмельницький за Божою помочею визволив Україну i з доброї волi, зважаючи на спiльну вiру православну, пiддався пiд протекцiю московську, цар пiд присягою зобов'язався у всiх правах i свободах заховати й обороняти вiйсько запорозьке i весь народ козацький-український, землi нашої нi до своїх володiнь не прилучаючи, анi не дозволяючи сусiдам нарушувати їх цiлостi". "Знаємо це i у великiм поважаннi тримаємо iм'я великого гетьмана Богдана Хмельницького". "Iм'я, то так. Але, що сталося з його наслiддям? Хто спустошив землю вiд рiки Случi до Днiпра, перегнав здавна там осiлий народ у слободи, а землю передав у кормигу ворожу?" "Зробили це iсторичнi конечностi, сильнiшi вiд наших бажань. Але невже ж тi землi не заселилися наново?" "Самусь i Палiй кращу вiдповiдь дали б вiд мене. А менi ви позвольте спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собi право...Меншиков нетерпеливо порушився на крiслi; Мотря говорила далi: - ...право тримати свою залогу в Києвi з тим, що її начальник не буде присвоювати собi нiяких прав до мiста i до людностi його. А тепер у Києвi сидить воєвода, нiби другий гетьман i нiби сильнiший ще вiд нього. В Переяславi, Нiжинi, Чернiговi i по iнших мiстах теж стоять московськi залоги i не перестають кривдити народ. А наше вiйсько, нашi козацькi полки, що мали обороняти рiдну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекi, на бої важкi, на всiляку бiду, щоб вони вигинули i щоб країна наша не мала своїх оборонцiв. Тодi вам легше буде прибрати її до своїх рук, вольностi нашi покасувати, московськi порядки завести i саме iм'я України загладити навiки. I ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотiв перед вами вiдчинити своїх брам i чому я боролася разом з батуринцями проти вас?" Меншиков слухав i не перебивав довгої промови. На ньому помiтне було здивування, що жiнка, i то молода й гарна жiнка, знає iсторiю й цiкавиться полiтичними питаннями. У них таких жiнок нема. Вони могли вирости тiльки серед лiберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де iдея незайманостi й недоторкальностi людини робилася життєвим, якщо не писаним законом. Його бистрий i вiд природи багато вивiнований ум бачив величезну рiзницю мiж Києвом i Москвою, розумiв, звiдки випливає ворожнеча мiж москвичами й українцями. Два свiти, два iншi свiтогляди, двi культури, котрi важко звести докупи, як важко помирити воду з вогнем. Мiж ними мусить iти бiй, поки один iз противникiв не ляже переможений, знесилений i надовго неспосiбний до дальшої боротьби. В душi признавав вищiсть такому жiночому типовi, як Мотря, вважав його цiкавiшим i привабливiшим вiд покiрної, слухняної i безвольної пiвнiчної жiнки, i коли б не отсе важке батуринське дiло, не вiдповiдальнiсть, яка тяготiла на нiм, вiн радо побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими людьми. Але годi - треба закiнчити дiло. "Позвольте, Мотре Василiвно, завдати вам ще одне питання. Воно вже меншої ваги. Тут дiло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам вiдомо, де гетьман Мазепа заховав свої гетьманськi клейноди". "Менi?" "Кому ж би, як не вам. Ви ж були близька до нього людина. Може, й ховали разом. Скажiть, де вони? Жаль, щоб такi дорогоцiннi предмети попали в руки яких грабiжникiв, котрi їх продадуть торговцям за будь-що. Це в вашiм iнтересi сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже, бачите, я не вимагаю вiд вас нiчого важкого й неморального,- будь ласка, скажiть". Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що годi було не повiрити йому. А що, як хто iз довiрених видасть тайну i як дiйсно клейноди попадуть у руки грабiжникiв, котрi їх поломлять на золото, повилуплюють дороге камiння й понiвечать? Чи не краще, щоб вони. перейшли до ворога, а пiзнiше вернулись вiд нього до рук нового гетьмана. А все ж таки сказати - це значить видати тайну. "Князю!-промовила, сiдаючи на постелi, Мотря.-Ми все ще балакаємо на двох мовах i не розумiємо себе. Пiсля того, що я вам сказала, мала я деяке право сподiватися, щоб ви дивилися на мене, як на людину свiдому, розвинуту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене вимоги, як до жiнки глупої або неморальної..." Тим вона кольнула Меншикова в саме серце. Довго здержувана злiсть добулась наверх з повною силою первiсної людини. "Мотре Василiвно! - гукнув.-Ви кривдите мене. Я до того допустити не можу. Я тут вождь, замiститель найвищої волi царя. Я можу зробити з вами, що завгодно". "Робiть!" "I зроблю. Гадаєте, жахнуся ваших гарних очей i ваших красноречивих слiв! Гадаєте, вчарували мене, як колись старого гетьмана!" "Кривдь, князю, далi. Я безборонна". "Не смiй перебивати мене. Таке поведення дерзке, своєвiльне, недопустиме. Я вговкаю тебе, бiлоручко, дамо, загнуздаю - о загнуздаю, на те я Меншиков!". А звертаючись до своїх офiцерiв, вiн нiби виправдовував себе: "Господа, ви бачили, бачили, господа, як я поводився з нею. Ввiчливо, наче Бог зна з якою дамою. Мав на увазi, що це донька Василя Леонтiєвича, а вона кривдить мене, Меншикова. Не смiй". Пустивши раз поводи своїй пристраснiй вдачi, вiн заганявся чимраз далi: "Фу, чорт! Мальована хохлачка! Гадає, водитиме князя Меншикова, як водила колись за нiс старого Мазепу,- а зась! Поклав твiй батько голову на колоду, можеш ти спину пiдставити пiд батiг. Батiг не ангел, душi не вийме, а правду скаже... Фу!" "Князю!" - почувся нараз голос Скорiна. Меншиков повернувся туди. Глянули собi в очi... Європа - i по-європейськи вдягнена Азiя, людина i її личина, хитро придумана. Скорiн, о голову вищий вiд князя i куди ще вродливiший, нагадував в цей мент не Аполлона, а бога Ареса на полi бою. Серед своїх товаришiв, вiд котр