их несло горiлкою i людською кров'ю, вiн скидався на чужинця, на мешканця з iншої планети, що припадкове заблудив туди. Нiби за кару його доля послала. З затисненими п'ястуками стояв, неподвижно, мов статуя, котра оживає нараз i дивується, побачивши своє оточення. Меншиков - дiйснiсть, Скорiн - фантом, мрiя майбутнiх людей. Стояли супроти себе i мiряли свої сили. Все принишкло кругом. Що значили при них тi пахолки, прислужники, раби царської волi? "Чого тобi, Петре Павловичу? - спитав князь, насилу здержуючи свiй гнiв.- Хворий, так iди! Не спиняй дiла". Скорiн, замiсть вiдповiдi, ступив кроком вперед. Князь крок подався назад. Реальний, тверезий ум свiтлiйшого з вправою московського торговця став перечислювати усi здобутки i втрати з отсього ризиковного дiла. Скорiн не будь-хто. Його полк пропадає за ним, Скорiна шанує цар, жорстоке поведення з вищим офiцером могло б викликати небажаний настрiй серед офiцерських кругiв. I на козацьких старшин могло погано вплинути. Треба, значиться уговкати цього дивака-фантаста, тую перевернену голову... "Петре Павловичу, чого тобi? - ну скажи, чого тобi?" - спитався лагiднiше. "Князю, це жiнка! Пошануй її горе, доволi того знущання". Князь Меншиков глянув на Скорiна пронизливо, довго i кивнув на драгунiв рукою. "Винести її геть, до найдальших кiмнат! Вартових приставити до дверей. Пiд вiкнами також. Нiкого не впускати, крiм матерi. Чекати дальшого розпорядку". Мотрю винесли. Князь Меншиков приступив до вiкна. Тарабанив пальцями по шибках i дивився в напрямi в'їздової брами. Там виростали палi один бiля одного, i на них вилися в муках люди. "Бунтарi!" - вицiдив Меншиков крiзь зуби i повернувся на залу. Скорiн усе ще стояв. "Чого тобi, ну чого тобi, Петре Павловичу? Ти, мабуть, з глуздiв збився. Пора отямитись. Причарувала тебе хохлачка? Офiцер, полковник! З потомственних дворян!" Скорiн мовчав. Але вуста його дрижали вiд множества слiв, котрi тиснулися на них з глибин душi. "Ти ще торчиш?" - i Меншиков пiдступив до нього. Глянув i згордливо всмiхнувся. Чув, що небезпека минула. Тепер залишалося пiдскочити, замахнутися i грiмким поличником покiнчити цей дивний iнцидент. Але княжа рука не пiдiймалася на цей божеський архiтвiр. Заложив руки в кишенi й пустився кругом стола. "Господа офiцери,- казав,- так бути не може. Я знаю, що вiйна роздратовує чоловiка до краю. Але на те ми офiцери, щоб панували над собою. Хто хоче побiджувати других, мусить в першу чергу побiдити себе. Жадаємо дисциплiни вiд солдатiв, а самi її не вмiємо тримати, чого доказом нинiшнє поведення Петра Павловича. Чоловiк здоровий i при повному умi чогось такого нiяк зробити не може..!" "Князю!" - пробував його перебити Скорiн, але князь обернувся наглим зворотом, став .бiля стола, лiву руку опер на нiм, а праву випрямив в напрямi дверей. "Проч менi з очей!" - гукнув, аж усi, що були в залi, присiли i зi страху дух у собi заперли. Розумiли, що це рiшаюча хвилина. Двi вдачi, два свiти стиралися з собою. За одним була правда, а за другим - сила. Один боровся за право людини, другий - за право поневолювати її... Котрий з них побiдить? Скорiн випрямився, як струна, кинув собою вперед, зробив два кроки в напрямi стола i став: "Князю! Так далi не можна. Доволi того, доволi!" "Проч!" - повторив князь, показуючи далi на дверi. Скорiн глянув на князя поглядом повним жагучої погорди, повернувся i - вийшов. Нiхто не дивився за ним. Всiх очi прилипли до блискучої вiд брильянтових перстенiв руки свiтлiйшого. Тая рука в мiру того, як Скорiй наближався до дверей, опускалася все нижче. А коли дверi замкнулися за Скорiном, упала на стiл. Князь Меншиков вiдiтхнув свобiднiше. Побiда була за ним. Сiв i почав щось писати на листах грубого, зеленавого паперу гусячим пером, карлючками, котрi придумав для власного вжитку. В залi було так тихо, що чути було стогони колесованих на подвiр'ї людей i рев насаджуваних на палi сердюкiв. Нараз усi пiдскочили на своїх мiсцях. Князь також. Його перо, як лемiш, що вихопиться з руки ратая, заскребло на паперi, залишаючи за собою чорну борозну й кiлька цяток, мов кiлька грудок викиненої з борозни землi. Хтось вистрiлив. I то недалеко. В перший мент здавалося, що в залi. Вбiг драгун. "Ваша свiтлосте, позвольте доложити вам, що його високородiє, господин полковник Петро Павлович Скорiн зволили наложити на себе руку!" Князь Меншиков устромив у чорнильницю перо i вiдсунув вiд себе паперi. "Петро Павлович Скорiн?" "Так, ваша свiтлосте. Полковник Скорiн застрiлився". "Де?" "Отут, перед сходами. Ще живий. Але куля пройшла крiзь лоб". "Лiкар є?" "Покликали". "Так - добре. Можеш вiдiйти". Князь Меншиков подався на спинку фотелю i закрив долонями очi. Обчисляв усi плюси й мiнуси того так несподiваного iнциденту. Скорiн пустив собi кулю в лоб. Сам, з власної i непримушеної волi. Це факт. А все iнше - неважне. Скорiна любив цар. Одного любимця, значиться, менше. Це важно. Мiг згинути в бою, згинув з власної руки. Хай з Богом спочиває. Рахунок, значиться, не найгiрший. I Меншиков глянув кругом стола. Офiцери сидiли, як i ранiше. Сонний майор, не виносячи мовчання, борiкався зi сном. Клiпав своїми вузькими очима. Той, котрого копнув сердюк, вже не жовк i не зеленiв, але все ще тримався за черево руками. Горiлка з перцем розiгрiвала його. В деяких очах помiтне було здивовання. Сенсацiя. Єсть нова тема до "коришпонденцiї". Але щирого жалю не виявляв нiхто. Покiйний Скорiн був вояк хоробрий i товариш чесний, та - дивак. З нiким вiн близько не зiйшовся, ходив, як не вiд свiта того. Почувався чужим серед своїх. Може, так i краще, як вiн зробив. З таким чоловiком годi себе почувати безпечним. Нiколи не збагнеш, що вiн гадає i що може зробити. Що для всiх бiле, це для нього чорне. Хай з Богом спочиває. "Панiв офiцерiв,- почав князь Меншиков,- беру на свiдкiв, що я покiйного Петра Павловича не довiв до того, що вiн з собою зробив. Не повинен я в смертi його". Офiцери пiднялись зi своїх мiсць. "Я з ним поступив лагiднiше, нiж нашi вiйськовi приписи велять". Всi притакнули, а сонний майор додав: "Покiйний Петро Павлович не вiд нинi шукав собi смертi. У боях лiз де найгiрша бiда". "За це ми й пошануємо його, як хороброго офiцера непобiдимої армiї його величества царя,- заявив Меншиков, але пригадав собi нараз, що може Скорiн ще й не вмре, бо не вiд кожної кулi люди вмирають. Вiн плеснув у долонi.- Принести Петра Павловича сюди!" Принесли труп й поклали посеред покою. Обступили його кругом i дивилися без спiвчуття. На вiйнi труп - це явище звичайне. Лiкар стояв оподалiк. "Врятувати не мiг?" - спитався його князь. "Нiяк не мiг, ваша свiтлосте. Куля застряла в мiзку, увiйшла правим виском". Несмiливо пiдiйшов i пояснював, що спричинило смерть. Внутрiшнiй розлив кровi, тут безсильна всяка помiч лiкарська. Свiтлiйший приклонив колiна, перехрестився й прошепотiв молитву. Всi пiшли його прикладом, навiть лiкар, хоч про нього казали, що вiн лютер i в Бога не вiрить. "Такий красунь i так опоганив себе,сказав князь, встаючи та стрiпуючи порох зi своїх колiн.- Свиня, iменно свиня! Бога в серцi не мав. Як можна таке безобразiє з собою робити! Ось до чого, милостивi господа, доводить фiлософiя. Iменно фiлософiя. Не роздумуй над життям, а лише живи, та ще коли тобi лiт мало що понад тридцять i коли носиш офiцерський мундир. Для офiцера потрiбна шабля, а не книжка, послух i карнiсть - це для нього закон. Накрить його!" Хтось накинув на покiйника плащ, бо свiтлiйшому здавалося, що Петро Павлович пiдносить лiву повiку i дивиться на нього... Шкода таких очей. Другого такого офiцера в цiлiй армiї нема. Щоб цар не затужив за ним. Може, ще раз схоче глянути на нього. "Залишити його до завтрашньої днини тут. А завтра вранцi поховати з почестями серед саду!" Свiтлiйший надумувався хвилину. Потiм кивнув на лiкаря. Вiдiйшли набiк i балакали пошепки. "Як гадаєш, не можна б забальзамувати те тiло?" "Важко, ваша свiтлосте, не берусь. Матерiалiв нема i дiла того нiколи я не робив, не вмiю". "А що ж ти вмiєш? Живих краяти? Не дивуюся, що вас люди не люблять". Фiзiкус здвигнув раменами: "Багато ми маємо ворогiв на цiм свiтi". "А на другiм ще бiльше,- додав свiтлiйший. А по хвилинi: - Але голову Петра Павловича можеш вложити в спiрiтус?" "Це я можу зробити". "Так вложи. Може, цар схоче колись подивитися на неї, а може, примiстить у своїй кунсткамерi - отже! Лиш вiдтинай так, щоб нiхто не бачив. Люди суєвiрнi, дурнi - розумiєш?" Лiкар притакнув, поклонився i подався назад. "Господа!" - звернувся свiтлiйший до своїх офiцерiв. Нам тут бiльше нiчого робить. Поїдемо в город!" Поправив шаблю i ордени, вбрав капелюх, йому подали царськими соболями пiдбитий плащ i вiдчинили дверi. _"ТАЇНСТВО"_ Пiд окопом гурток ордонансiв розмовою скорочував нудьгу дожидання. Солдати водили старшинських коней по боковiй алеї. Конi задирали голови, витягали шиї й iржали. Вiтер грався листками, розносив згар. Клаптi чорної сажi падали на коней i на людей. Конi порскали, люди чхали: "Здоров!" Годi було вгадати, чи це вечiр, чи ранок, осiнь чи зима, ява чи томлячий сон. Брудно, гнiтючо, тьмаво. "Фу, чорт! Який поганий день!" - сказав свiтлiйший, ступаючи по сходах. Гадав, що дихне свiжим повiтрям, а тут дими. "Ще не згасили? Доволi того фейєрверку!" Послав у мiсто ордонансiв i наказав гасити пожежу. На стежцi, недалеко сходiв, ступив у калюжу кровi. (Червонiла на бiлiм снiгу. Видно, що люди обминали її.) Кiлька крапель бризнуло на бiлi штани свiтлiйшого... Кров Петра Павловича. "Свиня!.. Чом не запрятали?" Набрав у пригорщу снiгу й витирав пляму. Але кров не сходила. Тiльки розмазав її. Пригадав собi народне повiр'я. Кровi, котра про вбiйника свiдчить, не змиєш... Дурне! Як би це правда, то не один ходив би червоний вiд нiг до голови. Перший цар... Свiтлiйшому пiдвели коня. Вичищений, бiлий, без червоних панчiх. Свiтлiйший поплескав його по шиї. Але кiнь вiдвернувся вiд нього. "Чого ж ти вiдвертаєшся вiд мене, дурню!" - i притулив своє лице до гарної голови звiряти. Чув, як кiнь дрижав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтiли. Кiнь, то дивився перед браму, де стирчали людьми оздобленi палi, то озирався позад себе, де на подвiр'ї мучили "бунтарiв". Припiкали, колесували, здирали шкiру. "Чого дрижиш, ну чого дрижиш, дурнику? Тобi не зроблять нiчого. Не дам".- I свiтлiйший поцiлував коня у бiлий лискучий лоб. "Iди з ним у бокову алею!" - наказував солдатовi. "В сад. Бачиш, звiрина полошиться, нервується. А ти чiпиш тут, не знать чого. Не бачив, як саджають на паль?" Солдат узяв коня за поводи й повернув ним у сад. "Не шарпай трензлею, уважно провадь, скотина!" За свiтлiйшим пiвколесом стояли офiцери. "Пiдемо, панове, до Мишки",- сказав князь i усмiхнувся, нiби провадив їх туди, де грають серби, танцюють циганки, а карли творять непристойнi жарти. Мишка подвизався. Докладав усiх зусиль, щоб показати себе справжнiм митцем. "Молодець Мишка!" - гукав на нього свiтлiйший. "Рад послужити вашому величеству",вiдповiв катюга. "Дурний ти, Мишка, я не величество, я тiльки свiтлiйший",- поправив його князь. "Як звав, так звав, коби що дав",не засмiявся, а нiби заiржав Мишка. Меншиков добув з кармана таляр й кинув йому. "Славний малий, та розуму в нього, як у здохлого теляти. Пiдемо". Увiйшли у велику гетьманську маштарку, бо повози поїхали з гетьманом, а тi, що залишилися, вiдставлено до московського обозу. В кутi дрiмали ще якiсь двi старосвiтськi брички, спадок по Самойловичу. В них спали мертвецьки п'янi солдати. Загалом тверезих тут не було. Мученики - п'янi вiд болю, мучителi - вiд горiлки. Миша не жалiв її - ради "усерднiйшого дiйствiя". Вже само повiтря п'янило. Слабших офiцерiв млоїло, їм робилося недобре. "Нагидив скотина!" - сердився на них свiтлiйший. "Пошол вон! Ще чого доброго облюєш менi кафтан". Щасливi, що таким дешевим способом увiльнилися вiд дальшого обов'язку бути свiдками "таїнства", вибiгали на двiр. "Бачить скотина, що вiддасть учорашний обiд, i чекає. Офiцери! Вам треба було бачити, як цар усмирював стрiльцiв. А то їх млоїть, як хохлам добираються до шкiри". Свiтлiйший дiйсно сердився, дивлячись на тую м'якосерднiсть. Вiн привик до страшного "Преображенського уставу", куди не раз заходив з царем, подивляючи його невичерпанi концепцiї в вигадуваннi щораз нових способiв мучення людей. Меншиков завидував царевi не тiльки його царського вiнця, але й тої велетенської сили, того "твердого характеру", котрому нiщо й нiколи не могло устоятися. Вiн хотiв наслiдувати царя, щоб стати гiдним його спiвробiтником. На кару батуринцiв дивився, як на завдання великої ваги. Скинувши рукавицю з правої руки, брав розпалену шину i водив нею по голiй спинi прикрiпленого до лавки старця, приговорюючи: "Отак його, сукина сина, полегеньку та помаленьку, щоб руку нашу почув. Тверда московська рука, що, хохли питльованi, га?" Тiло шипiло, надувалося, шкварилося, як на сковородi м'ясо, i по маштарцi розходився противний м'ясний сморiд. "Чого ревеш? - гукав свiтлiйший,- ну чого ревеш? Не хотiв роззявити рота на судi, так i тепер мовчи". Жертва не видержувала муки. Благала милосердя i пощади, обiцяла сказати все, що знає. її вiдчiпали вiд лави, обливали водою i заставляли зiзнавати. Та з зiзнань нiчого не виходило. Однi якiсь нерозгаданi фантасмагорiї. Виносили труп з маштарки, щоб не заважав. "Духом вони крiпкi, черкаси-то, але тiлом наш чоловiк сильнiший",- говорив князь. "У наших бiльше вправи",- зауважував сонний майор. Вiн щолиш тут продрухався, мабуть, тому, що бачив дiло, а не слова. "Так,- притакнув свiтлiйший,- наших б'ють, а козаки, нiби шляхтичi польськi, походжають собi безпечно, мов якi графи. Але заждiть! Провчимо ми i вас. Буде одна держава, один цар i один кнут - незалежники!" Меншиков сердився на привiлеї хохлiв. Що ж то, вони з iншої глини, як москалi? "Натягай крiпко!" - кричав на тих, що помiж двома лавами розтягали якогось здорового й крiпкого сердюка. "Це не баба на постелi лежить, а хлоп, як дуб, його хоч волами розривай. Та-ак!" Костi хрустiли й вихоплювалися зi вставiв. Сердюк, зцiпивши зуби, глухо стогнав. Свiтлiйший допитував його, де гетьманськi клейноди. Мученик, замiсть вiдповiдi, тiльки страшно глянув на своїх катiв. "О, того лиш пусти,- шипiв князь,так вiн скочить тобi до очей, як тигр. Уговкаємо ми вас, бунтiвники, заговiрники, iзмєннiки!" Меншиков пiдступив туди, де батогами били. Вiн любив пописуватися своєю силою. Щоб не гадали люди, що малий, так слабий. Подивiться. Вихопив батiг з рук солдата, плюнув у жменi й замахнувся. Удар був настiльки сильний, що кров приснула з тiла просто свiтлiйшому в очi. "От так його!" - похвалив сам себе i наказав подати води, промити лице. Наставив долонi, один з офiцерiв лив воду з гарно поливаного полтавського збанка, а свiтлiйший долонi пiдносив до лиця, розмазуючи кров по цiлiй головi. Довго не мiг її обмити, нарiкаючи на тонку козацьку шкiру. "В нашого чоловiка вона, як пiдошва, груба. Взагалi ми грубошкурий народ, а в них шкiра тонка, жiноча. Лиш доторкнися - i сикне, як фонтан". "Погодiте, задам я вам пам'ятку, до нових вєнiков не забудете! - повторив улюблену погрозу царя.- Чого не дописав Мазепа в кореспонденцiї з Карлом, це я вам напишу на спинах. Мого письма нiякою водою не змиєш". Меншиков краще травив, коли виговорився гаразд. Услужливий офiцер, той, котрого сердюк штовхнув був у черево, побачивши, що його свiтлiсть миється, а нема в що втертися, забув про бiль, побiг у палату й принiс гарно вишиваний рушник. "Спасибi тобi,- дякував свiтлiйший, втираючи свiжо вмите лице.- От до того вони митцi, черкаси тi. Скрiзь люблять оздобу i розумiються на кунштах. Сховай цей рушник, пригодиться. Лиш не вкради, бо всi ви природженi злодiї, вори. "Болiє клонитеся к лакомству i карману, нежелi к службє",-повторяв Петровi слова, а, нахилившися, шепнув:- Та не за те злодiя били, що вкрав, а що дався зловити". Оба розсмiялися сердечно. Людей карали далi. Цiла величезна маштарня перемiнилася в один великий бiль, в один страшливий стогiн, в одне благання смертi. Тут вона являлася одинокою надiєю, останнiм схоронищем перед жахливими муками катiв. Свiтлiйший ходив вiд жертви до жертви i оком знавця приглядавсь до операцiй. Любив совiсно повнити свою службу i хотiв мати чисту совiсть перед царем. Не можна сказати, щоб не любив тiєї роботи. Вона йому давала бiльше емоцiї, нiж театр або концерт, била на нерви, загострювала апетит. Свiтлiйший бiльш їв i краще травив, надивившися на муки людськi. Краще смакувало йому його власне безпечне життя. "Безпечне?" - i вiн задумався. Невже ж може хто бути безпечним у Росiї, поки тут царює Петро? I в душi свiтлiйшого "решпект" перед царем боровся з ненавистю до нього. Це друге почуття перемагало. Свiтлiйший чув, що вiн не любить царя, тiльки боїться його. Царя не любить нiхто, навiть рiдний син, нi. Бiдний цар... I свiтлiйший зiтхнув. "Всi ми з рабською покорою всепiдданiше коримося перед ним, але дякували б Боговi, коли б послав його до чорта. Всiм нам вiн скорiше або пiзнiше голову скрутить". "Як б'єш? Не спiшись! Кнут не втече!" - гукнув свiтлiйший, i удари залунали з новою силою. По них чувся вже не зойк i не стогiн, але тихе, ледве помiтне скомлiння. "Ваша свiтлiсть,- пiдiйшов до нього услужливий офiцер,- позволять сказати собi, що лице ще не вмите як слiд". "Кров?" "Точно так". "Де?" "На правiй повiцi". Свiтлiйший плюнув на палець i потер повiку. "Зiйшла?" "Ще не зовсiм". "Нехай їй чорт". А в душi погадав собi: все змиєш з себе, тiльки людської кровi - нi. Все одно - на штанах чи на повiцi, Петра Павловича чи котрого iз хохлiв. "Пiдемте!" - звернувся до офiцерiв. "Тут уже без. нас закiнчать". Вийшли з маштарки i побачили тих, що їм недобре зробилося. Стояли блiдi, як стiна. "Офiцери!" - сказав до них згордливо князь.- 0-фi-це-ри! А може, в вас совiсть нечиста? Треба наiзусть вивчити воєнний устав. I треба все як слiд робити, що вiн велить". Випрямився i вiдiтхнув глибоко: "Знаєте, панове, такий моцiон корисний для нашого здоров'я. Найкращий аргумент на це - його величество цар. Iсторическiя i фiлософскiя книги, псалми, акафiсти, кантики i мадригали, танцi i спiви - все одно нiкуди не годиться. Мужеська душа потребує трудiв, небезпек, боїв, без того вона м'якне i бабiє. Пiдемте, господа, туди, де подвизається мiй Мишка". Мишка подвизався. Колесував. Це була його найулюбленiша робота. Вiн так "iскустно" прикрiплював свою жертву до колеса, що вона не могла навiть скорчитися, не то розпростувати члени. Та ще вмiв Мишка не спiшитися, а робити дiло з "промежутками". Як спинялося колесо, прискакував знов i врадувано гукав: "Лiва рука вже пiшла до чорта". То знов: "Але ж покололася права лаба. I сам ляйбмедiкус не поскладав би її тепер докупи. Ого!" "А як би не так?" - зауважив хтось. "Так що? Гадаєш, не видержу? - i Мишка шкiрив свої великi, рiдкi зуби.- Але мене-то на колесо за що? Хiба я вiрно не служу батюшцi-царевi?" Це був його перший i останнiй аргумент. Поза ним Мишка нiчого бiльше не знав. Вiрна служба царю й отечеству i - хай свiт цiлий валиться. На черкасiв дивився, як на завзятих ворогiв. Мучив їх з насолодою. Але й без того мучив би кого-будь, кого б сказали. Навiть свiтлiйшого, коли б приказав цар. Хiба не все одно?.. Щоб давали роботу, щоб дурно хлiба не їв. Колесували на майданi, прилюдно, для бiльшого постраху людей. Тих, що не погибли у нiчному бою, що їх виловили по далеких садах, витягнули з пивниць, з ям, добули з очеретiв, гнали туди, хай дивляться, яка кара чекає кожного, що важиться ставити опiр царевi в його задумах великих... Бунтiвники! Свiтлiйший хотiв такого страху нагнати Українi, щоб вона присмирнiла навiки. Коли вiн входив зi своїми офiцерами на майдан, Мишка якраз колесував якогось хлопця. Ломив йому руки, ноги, одну з другою, "з промежутками", безсердечно, по-звiрськи, гiрш звiра. Свiтлiйший глянув в обличчя мученика й вiдвернувся. Такого болю вiн не бачив ще в нiкого i нiколи, хоч бачив так багато. "Ну, годi, Мишка, годi!" - сказав i скривився. "Бачиш, то ще дитина. Не годиться". Але Мишку годi було спинити, як годi вирвати зловлену пташку з зубiв старого кота. Свiтлiйший шаблею вiдрубав голову хлопчинi. "Тут уже й нас не треба, панове!" - сказав до офiцерiв. "Не хотiв би я попастися до рук отого Мишки. Звiр, iстинний звiр. "Рад вдоволити ваше величество",впевняв свiтлiйшого кат i вiддав йому по-вiйськовому честь. I Меншиков вiдвернувся вiд нього з омерзiнням: "Кровожадний тигр, без совiстi, без серця!.. Поїдемо в мiсто, панове". "А з тими що робити?" - спитав Мишка, показуючи на натовп на майданi. Князь надумувався хвилину. Було їх кiлькасот. Деякi виглядали так нещасливо. Будили милосердя навiть у душi Меншикова, так недоступнiй для того благородного почуття. Меншикову хотiлося помилувати хоч тих, що не мали нiякої вини за собою, крiм тiєї, що черкасами родилися. Все ж таки це християни, православнi люди, одної вiри народ. Може, вони й не брали участi в бою... Помилувати?! Так, але на це треба багато часу, щоб розслiдити дiло й перевести суд. Меншиков має на нинi суду досить. Напсував собi кровi досить чимало. Тут треба поступати скоро, нагло, рiшуче. Тi люди не пускали його в мiсто. Насмiхалися над ним з мурiв. Зневажали його. Меншиков зневаги нiкому не простить, хiба - сильнiшим вiд себе. "Половину з них,- вирiшив,повiсити, iнших скоротити о голову! О голову, бо вони зависоке її держать". "Рубати?" - спитав кат. "Рубати!" - вiдповiв князь. Мишка почухав потилицю: "Багато дiла буде". "Старайся, Мишка,- заохочував його князь.- Тiльки, чуєш, не сiдай нинi до обiду. Пiдожди - повечеряєш". Меншиков знав, що спрацьований Мишка був спосiбний з'їсти й цiлого барана. А потiм клався спати i спав два-три днi. I не було тодi такої сили, щоб рушила його. Можна було гарматами котити - не чув. Лежав надутий, як гора. Постогнував крiзь сон. Кидав собою, як зловлений сом. Годi було перейти попри його; не затуливши носа. * * * Коли Свiтлiйший переїздив попри палi, на котрих сидiли "бунтiвники", його гарний кiнь сполошився. Ставав дуба, рвався на боки, стогнав. Услужливий офiцер вiдступив свiтлiйшому свого коня. Цей iшов спокiйно. "Чому це так? - питався свiтлiйший офiцера.- Мiй не хоче йти, а твiй iде спокiйно". "Бо мiй кiнь, ваша свiтлосте, вже мало що видить. Слiпне зi старостi",- вiдповiв той. Свiтлiйший оком знавця дивився на палi: "Нiчого,- казав. А все-таки краще застромлювати на залiзнi шпилi". "Хохлам i дерев'яних досить",- зауважив офiцер. "Правда". Свiтлiйшому пригадалася Красная площадь у Лобного мєста в Москвi. Там вiд року 1698 стирчали на залiзних шпилях голови збунтованих стрiльцiв. Сам цар їх повiдрубував i позашпилював "собственною рукою" при звуках сурм i при грюкотi бубнiв. Чи не зробити б у Києвi такого параду? Не зашкодило б. Навiть найстрашнiшi кари забуваються згодом.-Стають казкою давно минулих днiв. Людям треба "argumentum ad oculos". А тим паче хохлам. Це вельми свавiльний народ. Нiкого не боятися. Треба їм раз нагнати страху. Всiх їх не вирiжеш. Особливо тепер, коли царевi треба багато вiйська на вiйну зi шведом. Хохли - воїнственний народ. I свiтлiйший зажурився. Чи не буде сердитися цар, що вiн вигубив так багато людей, та ще таких спосiбних до бою козакiв..? Свiтлiйший скаже, що згинули з оружжям у руцi,- i цар заспокоїться. Скаже, що не хотiли здаватися. А безборонних вiн винищив розмiрно мало. Кiлькасот людей покарав примiрно для постраху. Цар губив куди бiльше... Переїжджаючи вiльною ходою попри палi, роздумував над тим, якi б то новi придумати кари, щоб слава про них розiйшлася широко й далеко по збунтованiм краю, бо сам Батурин на завтра стане городом мерцiв. Пишуться тут тiльки згарища i трупи. Iнакше бути не може... За проїжджаючим князем поверталися посадженi на своїх сiдалах жахливих сiдельники страшнi й водили за ним кривавими очима. Годi було зрозумiти, чи благали пощади, чи посилали свiй останнiй проклiн... Все одно! I свiтлiйший стиснув острогами слiпуватого коня. Минаючи останню палю, запитав: "Добре сидiти?.. Що?" _ГЕТЬМАНОВI СКАРБИ_ Офiцери їхали за князем на пристойному, воєнним уставом приписаному, вiддаленнi. Деякi здригалися, але не показували того по собi. То поправляли плащi, то погукували на коней, що нерадо проходили крiзь страхiтну алею. На деяких обличчях малювалася дивна, тупоумна цiкавiсть, яка буває звичайно в малорозвинених людей, коли їм доводиться бачити людськi муки. Нi жаху, нi спiвчуття. Тiльки тi, що їм недобре робилося в маштарцi, понурили голови й поплескували коней по шиях, нiбито конi бояться, а не вони. Проїхали. Довго ще бiгли за ними стогони й важкi зiтхання. Чiплялися кiнськi копита, хотiли завернути князя. Але князь не любив вертатися з дороги. Нема нiчого небезпечнiшого для вождя, як на вiйнi показати себе м'яким. Тiльки чоловiк твердого серця може втримати дисциплiну. Хай конають. М'якосерднi офiцери пiд'їхали до себе. Їх конi ступали рядом. "Страшно, брат, що?" "Життя один жах. Краще не думати, а жити". "Мого дядька теж посадили на паль в Москвi, на Краснiй площадi, бiля Лобного мєста. Розказувала мати, що три днi й три ночi сидiв. Страшно мучився". "Один сам собi життя вiдбирає, а другий - рад би вмерти i не може". Пiд ногами хлюпотiло болото - зi снiгом i кров'ю перемiшане. "Гидко так. Не дивуюся, що Петро Павлович наложив руку на себе". "Тiльки ти, чуєш, не спробуй. Дивись на мене, брат. Мiй батько був стрiльцем. За царiвною стояв. Зарубали. А я все ж таки, славити Бога, капiтан. I зi мною всiляко бувало. Як дуже зле, то гадаю про матiр. Усе треба про когось гадать". Над городом висiв туман. Густий, сiрий, аж чорний. Все губилося в тiй мутнiй iмлi. Тiльки iнодi спалахне щось, скипить, заклекотить, полум'я бухне високо й гасне. Солдати гасили пожежу. Бiгали по Батуринi, як по пеклi чорти. Як привиди суєтилися їх чорнi силуети. Конi стиралися боками о себе, їздцi штовхали себе чобiтьми. Вiдраднiше було. "Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я живу, чи менi тiльки сниться". "Кажу тобi, не думай. Горе думаючiй людинi". "Гадаєш - цар i Меншиков не думають?" "Їм вiльно, а нам нi. Вони за всiх думають i вiдповiдають за всiх. Наше дiло слухати й робити, що нам велять. За роботою забуваєш про все". "Гарна менi робота!" Їх конi перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах. З перерiзаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрiзь грудьми. Конi жахалися i вiдскакували набiк. Треба було поводи крiпко тримати в руках. Iржали. Те iржання далекою луною гомонiло серед мертвецької тишi. Солдати не кричали, не кляли, як звичайно. Здавалося, що й вони вжахнулися зi свого нiчного дiла. Гасили останки пожежi та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти, їх черевики i чоботи, гамашi i штани були поляпанi кров'ю, як у рiзникiв. "Жорстокий наш народ",- почав молодий капiтан. "Кожний народ жорстокий, i нема нiчого страшнiшого, як пустити людей на людей". "А все ж таки чого ми так мордуємо тих хохлiв?" "Щоб вони не мордували нас". "Хохли?" "Гадаєш, що не вмiють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?" "Але до нас вони не пхаються". "Бо не потребують. Мало в них землi i всякого добра?" "Тому, гадаєш, поруйнувати треба". "Треба чи нi - це знати царевi, не нам. Цар, кажуть, до моря iде, крiзь Роntus Еuхinus, до Персiї та до Iндiї багатої, цiлий свiт пiдiб'є, як другий Олександр... А ми люди його". "На мене, то найкраще дома сидiти. В нас деревенька така у ю т л и в а, ставок, i рiчка протiкає. Перед хатою на стовпиках рундук. Як сядеш увечерi i задивишся перед собою - на поля, на лiси, на шуварi, повнi водної птицi, так прямо рай. Нiчого тобi й не треба. Та ще коли б дружина люба й вiрна, та двоє-троє дiточок..." Минали хату, перед котрою на подвiр'ї лежала цiла вирiзана сiм'я. Батько, мати, дiдусь i кiлькоро дiточок. Сам дрiб. Чiплялися за одежу батькiв, i так їх порiзали. Офiцер зняв капелюх i перехрестився. "То ще нiщо,-потiшав його товариш.Я тут бачив куди ще жахливiшi картини. Випорювали дiтей з матiрних лон... Тьфу!" "Ну, брат, кажи, що хоч, а таки наш солдат, то дич". "Солдати такi, як їх офiцери". "А офiцери, як вождь". "Вiд вождя накази йдуть. Вiн вiдповiсть за все". "Перед ким?" "Перед Господом Богом вiдповiсть". "Чекай псе, нiм кобила здохне". Доїздили до майдану. Тут свiтлiйший зупинив позиченого коня й пересiв на свого. Цей стренувся, почувши пана. Не полошився, лише квiчав, як свиня. Меншиков гладив i заспокоював його: "Здурiв кiнь, сказився! Заспокiйся же раз!" На майданi "пiд караулом" стояв спорий гурт козакiв. Мiж ними чимало старшин, iменитих родiв сини. Порубанi, посiченi, покалiченi й обезвiченi, в подертих сорочках, бо свитки й кунтушi, навiть чоботи москалi з них позабирали для себе, справляли враження вiдiрваних вiд шибениць або знятих з лави тортур. Нагадували перших християн в римському Колiзеї, кинутих на поталу диким звiрам. Меншиков переїхав конем перед тим фронтом. Пильно заглядав кожному в очi. Шукав мiж ними знайомих, в першу чергу Кенiгзена i Чечеля, котрих конче хотiв дiстати в свої руки. Їх не було. Князь сердився. "Де полковник Чечель? - гукав.- Хоч би з-пiд землi, а я його мушу добути". Козаки здвигали раменами. "Брехуни, облудники, фарисеї! Вiд вас нiколи не довiдаєшся правди". Наїхав на котрогось конем. Кiнь знявся на заднiх ногах, але на чоловiка не скочив. "Говори, де полковник Чечель?" "Не знаю, ваша свiтлосте. Може, вбитий". "Брешеш! Не вбитий вiн. Солдати скрiзь мiж трупами шукали. Кажи, де заховали, а то язики повириваю, шкiру живцем здеру". Козаки мовчали, як нiмi. Свiтлiйший повернув до своїх. "Привести менi Мишку сейчас. Вiшати й голови рубати може хто-небудь, а менi тут доброго майстра треба, бо тут панове старшини, люди образованi, значиться, не чернь. Знали вони, що таке зраджувати царя, знали"... Свiтлiйший закашлявся, дим зайшов до горла. "Як панове старшини вiтали моїх послiв, так я привiтаю їх. Ще краще, бо князь Меншиков не хоче оставатися в довгу". Ворони налетiли такою великою хмарою, що темно зробилося нараз, зняли такий крик, що свiтлiйшому годi їх було перекричати. Казав стрiляти по них. Птахи розлiталися на всi боки. Нараз двох ордонансiв прискакало на спiнених конях. "Що таке?" "Гетьманськi клейноди знайшлися". "Лиш клейноди?" "I грошей чимало теж". "Де?" "В окремому склепу". Свiтлiйший погладив вус. Блиснув очима, як вовк. Не скрив жадоби до грошей. "Безпечнi там тi скарби?" - спитав. "Так, ваша свiтлосте. Коло того склепу варти ратним строєм стоять i бережуть грошей i клейноди тих накрiпко, щоб крадежi й "утечки" з ними нiякої бути не могло",- вiдповiв, нiби з книжки прочитав, ордонанс. "Добре. Побачимо". Навiть про козацьких старшин забув. Вiсть про Мазепинi скарби полонила його розум. Був певний, що тi скарби чималi. У кого ж i є грошi, як не в Мазепи? Меншикова свербiли руки. Щось до них нинi прилипне. Покликав одного iз полковникiв, котрому бiльше других довiряв. "Передаю на тебе тих людей",показав на козацьких старшин. "Їх треба покарати вiдповiдно до ранг i до заслуг. Добиратися їм до живих печiнок помаленьку та полегеньку, щоб чули, що здихають. Зараз тут Мишка надбiжить, вiн митець. Добре пильнуй, щоб не втiк котрий. Молодшим повiдрiзувати вуха й носи, поламати руки, поприв'язувати до дощок i пустити на Сейм. Старших,- тут Меншиков пiднiс свiй голос,поздиравши їм їх хохлацькi чуби, повiсити й шибеницi теж на тратвах з водою на Сейм пустить. Хай пливуть на пострах неспокiйної країни! Побачимо, чи захочеться хохлам бунтуватися вдруге". Повернув коня, але пригадав собi, що вiн полошиться i пересiв на другого. Кивнув на своїх офiцерiв i пустився назад на Гончарiвку. Сердився, що не прочищено головної вулицi. Скрiзь балки, головнi, трупи. Годi було проїхати. А свiтлiйший спiшився. Тягнуло його Мазепине золото до себе. Ворони знов збилися у велику чорну хмару i летiли за ним. Нiби де князь, там для них i жир. Хоч жиру i без того скрiзь було багато. Бiльше, нiж сподiвався князь. Навiть бiльше, нiж того хотiв. Як сiмейний чоловiк нерадо дивився на помордованих жiнок i дiтей. Але, Боже ти мiй! Це ж вiйна. Ще гiрша, нiж вiйна,бунт! _"САВСЬКА ЦАРИЦЯ МАГДАЛИНА"_ Мотря пiсля допиту лежала в боковiй, далекiй кiмнатi сама одна. Знала, що за дверми i пiд вiкнами стоять вартовi, котрим приказано "со всяким остерегательством" присмотрювати за нею, щоб туди нiхто не увiйшов i щоб вона "утечки не учинила". Дубовi вiконницi на залiзних завiсах при вiкнах, з малими, в олово оправленими шибками, позамикано наглухо. В кiмнатi темно було, неначе серед ночi. I добре. Бо, дякуючи тому, Мотря не знала, що дiялося на майданi i в маштарцi. Чула тiльки пострiл, але за останнi часи так до пострiлiв привикла, що не гук, а тишина бентежила її. Що лиш в тiй тишинi, лежачи безсильно на постелi, почувала всю велич свого горя. Була здана на ласку й неласку ворогiв. Може, вже вирiшено її долю. Може, за хвилину вiдчиняться дверi й увiйдуть кати. Не бентежилася тiєї гадки - деревiла. Пережила стiльки, що тратила чуття. Що гiршого могло статися вiд того, що вже побачила? Очима тiла й душi... Жахливi картини пересувалися перед нею, забираючи з собою останки сил. Iснувала завiшена мiж небом i землею, мiж життям i смертю, рвалися останнi волосинки свiдомостi, терпли руки й ноги, переставало битись серце, ось-ось i полетить стрiмголов, як летiла колись на розгуканiм конi, поки не зупинив його Чуйкевич. Пощо? Чи не краще було згинути тодi, добровiльно, в буйному розгуканнi сил, у вихорi неусвiдомлених бажань? I чи не краще було заснути при останнiх звуках розбитої бандури, заснути i не збудитися бiльше. Не переживала б того, що опiсля прийшло. Батько, мати, гетьман, i - серце починало бити живiше, по тiлу розливалося тепло. Невже ж завмираюче життя хоче ще раз майнути перед нею усiма привабами своїми, цiлою величею своєї буйної краси? Хтось розвивав довгу-довгу, шовками вишивану стяжку, хтось веселку кидав їй пiд ноги, сипав жемчуг довкола, струшував пахуче квiття з батуринських садiв, хтось i буйнi крила причiпав їй до рамен... "Мотре, сонце моє!" Нараз не бiлi, але чорнi конi, й чорний вiз грюкотить по черепах людських. Скаче до очей червоне болото. Яке ж воно гидке! Який сопух розходиться млосний! Болото з тiла, з мозкiв на головi, на шпицi й на дзвони колiс. Не спинять воза, жене вперед. Коням з нiздрiв сиплеться полум'я. Вiд нього запалюються на полях збiжа, по селах стрiхи, скрiзь червонi вiхи, горять лiси, жаль божої краси, жаль України?.. Все для царської потiхи... Куди ви, куди, демони руїни? Кривавi вашi слiди, кривавi кидаєте тiнi на життя... Прийде каяття, та вороття не буде!.. Хто ви, люди? Звiдкiль?.. З пiвночi?.. Невже ж там живе така людська порода? Вiд рода та до рода озвiрення народа, яка й кому з того вигода?.. По що ви тут? Жене вас батiг, щоб пiдбивати свiт? По трупах батькiв, на кривду вдiв, на плач сирiт антихрист вас жене... Послухайте мене - вернiться! Не слухають, нi. Звiрячий страх жене... Проклiн їм, проклiн, вiд Сяну по Дiн - проклiн! Петро Павлович?.. Вiн?.. Ти Аполлон чи Арес списовладний? Породила тебе Волга, чи Дон, чи Вавiлон маскарадний?.. Звiдкiль ти гарний такий узявся серед тiєї мерзотної гидоти? В кого ти вдався? Хто ти? Невже ж i тобi в отсiй боротьбi антихриста з Христом приснився сон нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, а життям-буттям потолочений i пошарпаний, поболочений, як сон, що приснився менi? Невже ж там, у твоїй вiтчинi, лучаються теж люди, що мають серце, серце в грудях, а не жовч i їдь, мозок в лобi, а не мiдь, а в утробi не жадобу їжi й наживи, нi! Який ти нещасливий?.. Такий, як я, сестра твоя в Христi, вечiровая зоря над пожарищем. Вiтер свище, виють вовки, в балках хатки опущенi, сумнi... Подай же руку менi. Крiзь провалля вiкiв, крiзь помсту i гнiв помандруємо назустрiч Христовi, в країну нової обнови, далеку, далеку, далеку. Чому не вiдповiдаєш? Чого затис уста? Гадаєш -жiнка я пуста i пустословна? Гадаєш - пiсня я любовна, повна томлячої жаги, кохання без ваги? Савська цариця? Марiя-єгиптянка, Магдалина? Киприди жриця, Содоми дитина? Кинута на українськi лани? Єлена з троянської вiйни? Ах нi. Куди там, куди менi! Я тiльки Мотря, Кочубеєва донька. Знаєш? Того, що голову зрубали, ба забажав булави. Не так вiн, як мати. Не важко булаву до рук своїх дiстати. А важко донести щасливо до могили. Глянь на тих, що досi її носили, i на того, що нинi несе." Де вiн, де, чому так забарився? Забув чи припiзнився, чому вiн не йде? Грiм землею трясе, повертаються вгору рiки, замкни, замкни повiки, бо з ума зiйдеш, збожеволiєш! ...Я Мотря, я тiльки Мотря, Чуйкевича дружина, на левадi квiтка синя, в винограднику китиця доспiлого вина... ...Не пий, бо сон тобi присниться, дивний. Я дивна, непритяменна... Рiдна мати не знала мене. Мати дитину жене у монастир. Круки злiтаються на жир. Бачиш? Скiльки їх! Круки - це грiх! Злiтаються на жир i крячуть. В небi ангели плачуть, що сон, наш нез'ясований, херувимами мальований, серафимами золочений, лежить посеред шляхiв. Мiй сон згорiв, але заграва триватиме вiки... Та заграва це - слава... Мотринi думки розлiталися, як птахи, на всi сторони свiта. Мотрi здавалося, що з ними розлiтається й вона, руки тут, ноги там, голова розколюється, болить, аж до нестями. Встати, насилу встати, доволоктися до кахлевої печi i розбити голову, як глиняну посуду. Пощо її?.. Не зведеться. У неї нi рук, нi нiг нема. Хiба ж це вона? Це не Мотря. Мотря була iнша, Мотря - це була потуга, а тепер - немiч безсила, Мотря, як квiт, котрий, пiдкосила судьби невблагана коса. Де подiлась сила i краса, куди подiлись мрiї i бажання, погасла зiронька остання, темрява i могила. Та не скiнчився свiт, з-над могили сонце встане, усмiхнене, рум'яне, дихне жадобою життя, новi думки, нове чуття - i знов воскресну я. Мотря губилася в думках. Розпливалася в них, як рiчка в морi, як звук у просторi, як слiд вiрла у хмарах. Мотрi - нема. Любов Хведорiвна сидiла бiля постелi доньки й не знала, що їй робити. Пробувала всiх лiкiв, що мала у своїй домашнiй аптецi,- не допомагали. Лiкаря кликати не смiла. Вiн був бiля Кенiгзена. Свiтлiйший наказав, щоб Кенiгзен жив, поки його не переслухають i не покарають. Лiкар старався сповнити наказ свiтлiйшого. До Любовi Хведорiвни свiтлiйший був незвичайно ввiчливим. Не питав її про нiщо, обiцяв ласку царську i заспокоював, що їй не станеться кривда. Вона вдовиця по Василю Леонтiєвичу, що через злобу гетьмана Мазепи втратив життя, спасаючи царя. На прохання матерi згодився злагодити долю її доньки., Хоч вона заслужила собi на велику кару, але заради пам'ятi батька свiтлiйший дозволяє Любовi Хведорiвнi взяти поки що пiд свiй догляд доньку. Обидвi вони не можуть оставатися в Батуринi. Ще нинi дiстануть карету i конвой, їх вiдвезуть у найближчий монастир. Що далi - вирiшить цар. Ще нинi, значиться, їм в дорогу. Як же тут Мотрю везти? Любов Хведорiвна клала зимну воду, розiгрiвала ноги доньки, цiлувала її руки. "Пiднiми свої повiки, глянь на матiр свою безталанну, ти тепер для неї усе". "Мати... Любов Хведорiвна... тут?.. I тебе загнали в цей кут, звiдкiля виходу нема"... "Не бiйся, Мо