тре. Ще нинi виберемося з того пекла. Переїдемо в мiсце захисне, безпечне, заживемо. Одужаєш, розвеселишся, будемо дякувати Боговi, що пощадив нас". "А їх?" "Кого?" "Усiх... Гадаєш - Мотря, голубка сизокрила, гадаєш, вона гетьмана любила, Чуйкевича, тебе? Не любила я нiкого i всiх. Не бажала я нiчого - це грiх. А бажала я усього для всiх - волi i слави. Чому ти не така, мамо, як колись". "Яка, доню, яка?" "Горда, невгнута. I тебе доля зломила. Доля, то сила, а ми тiльки люди. Доля i люди - вороги споконвiчнi". "Лиши це, Мотре. Господь усьому суддя. Нехай славиться його iм'я святе. Вiн не забуде про нас". "Про Україну забув". "Господь не забуває про нiщо". "Забув. Ворогам її кинув на поталу". "I вороги не вiчнi. Нинi нам, а завтра їм". "Завтра буде запiзно... Чуєш, мамо? Дзвонять дзвони. Похорони... похорони... ховають Україну. Насипали могилу аж до хмар. А на могилi не хрест, лиш цар... Агуш! Агуш! Агуш! Женiть, женiть його! Бо шкода душ, бо шкода душ!.. Не прогнали... Пропало... 0-го!" Любов Хведорiвна заспокоювала доньку. Нема такої могили, щоб можна Україну похоронити. Ще бiльшою i кращою воскресне. "Але коли?.. Нас тодi на свiтi не буде. Настануть поколiння - з болем у душi i страхом у серцi. Поколiння - раби. Страшно, мамо". "Бог милосердний - не вiдвернеться, простить". "Великi нашi грiхи. Не знаю, чи схоче простити!" "Треба вiрити, Мотре. Будемо молитися до Бога". "В монастирi?.. Молитися треба дiлами". Любов Хведорiвна не знала, що вiдповiсти. Пригадала собi першу мандрiвку Мотрi в монастир. "Поки що - там, бо нинi там тiльки й безпечно. А втишиться - так переїдемо на хутiр". "З ласки царя... А може, у Сибiр... Не ти, а я". Любов Хведорiвна одне мала на гадцi, щоб заспокоїти Мотрю. Кожної хвилини могла заїхати карета, бо свiтлiйший велiв, щоб ще нинi, вночi, зруйнувати двiр до основ. Треба Мотрю забрати. I Любов Хведорiвна нахилилася над постелею. "Монастир недалеко вiд Десни. А за Десною, ти знаєш..." - прошепотiла. Донька глянула на маму. Поки пiдносилися, зiницi росли й наливалися життям. "Як поїду за Десну, не верну аж на весну". "Їдьмо, мамо!" - i пробувала встати. Але голова тягнула її назад на подушки. Любов Хведорiвна натирала виски старим вином. "Я тобi, доню, i вбрання тепле привезла, шубочку соболеву, тую, що ти так любила. Дай, я вберу тебе". Мотря не противилася. Лежала без чуття. Думки порозлiталися , як птахи, i в головi зробилося тихо. Лиш того вiдчуття, немов-то її розтягають i розшарпують, не могла позбутися. Вiдчуття прикре, аж болюче. Коли б заснути крiпко, крiпко i не будитися бiльше... * * * Погасла коротка днина. Любов Хведорiвна запалила свiчку i готовилася в дорогу. Мотря лежала вбрана. Не рухалася. Заснула. В Любовi Хведорiвни тiльки й гадки було, щоб її вирвати з того пекла й перевезти в монастир. За тою гадкою забувала про все, про свої маєтки i про синiв. Сини - мужчини, дадуть собi раду, а маєткiв - пощо їй маєтки. Коли б Мотря жива. Сини... i Любов Хведорiвна здригнулася... Пригадала собi сина Василя, що був оженений з Апостоловою донькою. Апостол з Мазепою пiшов. Коли б цар не хотiв карати зятя за провину тестя. Але ж бо Василь покiйного Василя Леонтiєвича син. Що син, то не зять. Батько ближчий вiд тестя. I вона заспокоїлася. Якось Бог дасть, коли б тiльки щасливо перевезти Мотрю. Заторохтiла карета, хтось легко постукав у дверi. "Увiйдiть". Увiйшов офiцер, котрому Меншиков доручив конвой. Вдвiйку винесли Мотрю, примiстили в каретi, обтулили, i карета двигнулася з мiсця. Торохтiла по замерзлiй землi. Любов Хведорiвна нахилилася над донькою, долонi свої тримала над її очима. Боялася, щоб Мотря не побачила страхiтних палiв. Але Мотря не приходила до себе. Втратила пам'ять чи спала. Карета скоро переїхала вулицю i повернула на поле. Потонула в густiй iмлi, як у хвилях моря. Лишала за собою згарища, трупи, руїну - жахливе дiло переможцiв. Стада воронiв i крукiв налiтали, як хмари. Крякали й билися над трупами, хоч їх було скрiзь так багато. Тисячi. Перед мостом карета зупинилася. Тут збивали тратви, на котрих мали пускати шибеницi з козаками. Любов Хведорiвна перехрестилася, вiдвернулася вiд Мотрi i важко заридала. "Беззаконiє моє прости i грiх мой перед тобою єсть вину",- шептала слова псалмоспiвця. _ДИВУВАВСЯ СЕЙМ..._ Дивувався Сейм, перепливаючи попри Батурин, чому там нинi так тихо. Звичайно навiть серед ночi свiтилося у деяких вiкнах. В'їздовi брами i замковi мури пильнувала озброєна сторожа, вартiвники з лiхтарками й галябардами проходили вулицями й вигукували: "Обережно з огнем!" Не було ночi, щоб до гетьманського двора не прискакав на баскому конi якийсь посланець, щоб не надтягнув, опiзнившися в дорозi, якийсь полковник, сотник або iнший старшина. Чумаки радо спочивали в Батуринi, знаючи, що тут їм не буде нiякої шкоди. Чужi купцi приїздили з возами, навантаженими всяким добром. По заїздних дворах не раз i цiлу нiч забавлялося веселе товариство. Нинi нiби гураган перелетiв туди. Камiнь на каменi не остався. Нi один двiр не залишився цiлим. Анi краса, нi стариннiсть будинкiв не спинили руїнницького завзяття. Гинули жiнки зарiвно як i мужчини, дiти, як i старцi, вимордовано дiдiв, батькiв i внукiв. Трупи не похованi лежать там, де їх заскочила смерть. Для бiльшої зневаги, для постраху населення вiдмовлено їм останньої християнської прислуги. Хай над ними небеснi зорi замiсть ярих свiчок свiтять, а вовки хай їм "вiчную" спiвають. Замiсть людей гайвороння, круки i всяка чорна птиця з усiх сторiн злетiлася на похорони. Але зорi не хочуть свiтити, мiсяця не видно, тiльки вiтер виє, раз нiби плаче, то знов нiби злобно регочеться... Дивується - бо нiщо не спиняє його лету, нi хати, нi мури, нi навiть дерева крислатi. Ще тiльки останки замкових мурiв стирчать, нiби останки зубiв у розторощенiй щоцi велетня. Але й цей останнiй слiд могучостi колишнього Батурина залишиться тiльки до слiдуючого ранку. Замок мають знищити до основ, щоб нелегко було його вiдбудувати. Наказ царський i завзяття князя Меншикова повисли над гетьманською столицею. Батурин має стрiнути доля Нiневiї, Трої, Карфагену i Єрусалиму. На вербах над Сеймом мають повиснути не арфи старозавiтнiх спiвцiв, а трупи повiшених батуринцiв, щоб степовi вiтри, як на струнах, грали на них свою журливу пiсню, пiсню, яка довго-довго лунатиме широко й далеко крiзь простори вiкiв. Дивується Сейм, перепливаючи попри Батурин, що таке сталося нинi з резиденцiєю гетьманською... Лише не дивуються московськi караули. Привикли до руїни. Слова "цар" i "кара" зливаються в одне поняття. Iван Грозний i Новгород Великий, цар Петро i Батурин. Цар Петро цiлi повiти нищив i вилюднював. Основне, безпощадно. Буде, як вiн велить. Два вартових на руїнах Батурина розмовляє з собою. "Завзятий народ, тi черкаси. Боронилися, як чорти. Соромно казать, але вiд мене якийсь дiд вiдбивався голiруч. Я на нього зi штиком, а вiн на мене з кулаком". "I що?" "Що ж би. Все-таки, що штик, то не кулак. Поклав я його. Але натомився чимало. Прискакував проклятий, пiдстрибував, присiдав i кiлька разiв так мене штовхнув, що аж свiчки засвiтилися в очах". "Зi мною, брат, ще гiрше було. Вбiгаю до якоїсь мiщанської хати, а там жiнка з шаблею у руцi. Так на мене наперла проклята баба, що треба було подаватися назад на подвiр'я. Як вовчиця вовченят, так вона боронила своїх дiтей". "I ти втiк?" "Не втiк, а завалив дверi i хату пiдпалив". "Згорiли?" "Авжеж. Нi живої душi не випустили ми звiдси. Знаєш, коли б не те, що був-таки добре випивший, то, мабуть, не дiждав би нинiшньої ночi. Нам не жалiли горiлки, а горiлка додає вiдваги". "Розiгрiває". "Не лиш розiгрiває, а таке щось робить з чоловiком, чортзна-що. Такої хоробростi набираєш, що по-тверезому i згадувати страшно. Сам себе не пiзнаєш". "А все ж таки, брат, страшно". "Чого?" "Людей ми порiзали, не поросят". "Звiрi звiрiв гризуть, а люди людей. Не будь вiйни, то намножилося б стiльки народу, що й плюнути не було б де. Та ще черкасiв. Дуже-то плодний народ, тi черкаси". "Плiдна земля, так i народ плiдний. Вся сила вiд землi. Коли б ми не знищили Батурина, то вiн за декiлька лiт вирiс би, як Москва". "Може б, i на Москву пiшов". "Може б, i пiшов. А не ходили козаки на туркiв?" "I наших вони побивали. Згадати Конотоп. Мiй батько пiд Конотопом упав". "Там наших вигинуло багато". "Отож-то, брат. Знає батюшка-цар, що робить". "Знає". Вiтер ухопив якийсь снiпок i крутив ним. Снiпок пiдскакував, як живий. "Чорт весiлля справляє". "Багато нинi радостi мiж чортами". "Людям горе, а чортам радiсть". "Не згадуй чортiв серед ночi!" Хрестилися тричi й вiдрiкалися сатани i всiх дiл його. "Чуєш?" "Що?" "Наче хтось стогне". "Пустяки... Це так. Пiсля кожної рiзнi причувається чоловiковi, нiби хтось стогне i плаче. Поналазить того в вуха i не дає спокою". "Нi, таки стогне. Пiду подивитися що". "Iди. Постою. I так нiчого боятися. В Батуринi самi мерцi". За хвилину той другий вернувся. "I що?" "Козак якийсь не мiг умерти. Не дорiзали добре. Просив добити". "I ти добив?" "Ще б там! Маю досить на совiстi того грiха. Я йому свiй штик. Проколовся". "Страшно, брат!" "Чого?" "Стiльки кровопроливства ми нинi учинили". "Ми? Робимо те, що нам наказує цар". Присунулися до себе й шепотом розмовляли далi. "Цар? А може, це не цар, лиш антихрист". "Може... А нам не один чорт". "Певно, що не один. За антихриста Бог каратиме". "Як антихрист побiдить, тодi вiн буде Бог". "А як нi?" "Дурний! Молчать i не розговарiвать. Що таке ми? - I солдат сплюнув.- От бачиш, що наш брат: тьфу! ...Я ранiше боявся теж. Хотiв утiкати в лiси, душу спасати. Кажуть, по наших лiсах чимало таких, що перед антихристом тiкають. Але гадаю собi: пощо? Душа вiд Бога, хай Бог турбується нею. Що я тут мудрого своїм дурним розумом придумаю? Або Бог сильний, а тодi треба слухати його. Ми тiльки люди". "Люди! - i другий злобно засмiявся.Люди! Христос наказував любити ближнього, прощати". "Або я знаю, що наказував Христос. Попи знають, а попи за царем". "Не всi". "Правда, що не всi. Але ж попи благословлять нас хрестом святим, випроводжаючи в похiд. Чорт їх знає, де правда. Краще не думати над тим, бо збожеволiєш". "Кажуть, у Батуринi було нинi багато божевiльних, особливо жiнок". "В жiнок розум слабший. Не витримували довго. Я сам бачив таку, що подавала себе за святу Катерину". "Одна казала, що вона ангелиця з неба. Пiдскакувала, руки розгортала, як крила, нiби до неба летiла i - не могла. Багато смiху було, поки ми її не вбили". "Гарна?" "В Батуринi багато гарних жiнок. Аж жаль. Я на таку дiвчину попав, кажу тобi, на таку гарну, що хоч пальцi цiлуй". "I?" Солдат тiльки рукою махнув: "Хотiв з нею отак-о погратися трохи, розумiєш, а вона як не лусне мене в пику, аж менi зуби захиталися. Красуня!" "I - що? Що?" - допитувався товариш. Йому хотiлося почути щось веселе, живе. "Вбив я її. А тепер жалiю, бо вже на таку гарну не попаду. Але не мiг поздержати злостi. I таки заболiло. Сильно вдарила". Присунулися ще ближче. Шептали собi до вуха. "Знаєш, брат, у нашiм батальйонi є такий, що живих жiнок не любить". "Нi?" "Навiть не дивиться на них". "А як?" "До вмерлих охоту має". "До вмерлих? - i той другий сплюнув.- Того я навiть слухати не люблю. Живi з живими, а вмерле, то вже другий свiт. Нам до них не торкатися". "Грiшне". Замовкли й дивилися перед себе у пiтьму, нiби хотiли розв'язати вiчну загадку, що таке вмерлi i що другий свiт. Нараз лiктями один другого торкнув. "Бачиш?" "Що?" "Нiби хтось ходить". "Де?" "По кладовищу. Бачиш?" Другий притакнув. "Нiби ходить... Вмерлець!" Перехрестилися i змовили молитву. "Говорять, душа дев'ять днiв не покидає того мiсця, де жило її тiло. Звичайно на вiнику сiдає i стирчить". "Я чотирнадцятого дня душу на вiкнi бачив. Притулилася до шибки, така бiла-бiла й дивилася так сумно на свiт". "Бiдна душа, жаль їй вiдходити вiд нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловiк привикає". "I не тiльки те. Що на цiм свiтi - кожний знає з нас, а що на другiм - не знає нiхто". "На другiм краще". "Для праведних, а для грiшникiв пекло". "Пiдемо, брат, до пекла". "Га, що ж, як треба, то пiдем". "А тiї тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всi свої грiхи". "Подякують нам". "Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладовищу". "Сновигають... Говорять, пiсля битви душi погибших у бою далi з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно". "Чого не побачиш на хмарах. На хмарах i кораблi пливуть, i палаци знiмаються, i люди товпищами снуються. Багато цiкавого на свiтi". З острахом дивилися на недалеке кладовище, по котрiм щось снувалося. Попiдносили комiри, повсували руки в рукави i мовчали. На кладовищу з одної гробницi вилiз дiд. Його поранили були, пролежав мiж трупами до ночi, а як скiнчилася рiзня, хильцем, хильцем, то повзучи, як вуж, долiз до кладовища. Всунувся у гробницю, котру вiдчинили солдати, ограблюючи домовини, i там пересидiв до пiвночi. Темно, вiтер снiгом i попелами мете, солдати сплять, кого горiлка приспала, а хто втомився, "працюючи" над мiру, i дiд зважився вилiзти зi свого сховку. Розглядався кругом. "Рiзуни окаяннi! Такого грiха натворили. Не пощадили нi жiнок, нi дiтей. Бог би їх побив!" Припадав до тiл, мацав чи теплi, вухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смертi проймало його. Дiд не боявся трупiв. Прожив бiльше нiж сотню лiт. За молодих лiт не в однiй пригодi бував. Раз у битвi цiлий його курiнь полiг. Вiн один остався. З-поза трупiв, як з-поза валу на ворогiв стрiляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповiданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батуринi остався i внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правдi уста. Шукав живих. Як же втiшився, натрапивши на якогось недобитого козака. Оглянув рану, заволiк його до гробницi i примiстив, "Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам i крукам залишать його на жир. А ми, сину, на злiсть їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапратуємо покiйникiв, поживемо ще. Життя навiть вiд царiв сильнiше". Якогось хлопця на плечах принiс, бо цей сил не мав iти. I теж примостив його поза домовинами в могилi. Молодицю якусь привiв. "Не плач, доню, не плач. Досить тут слiз пролилося. Який iз них хосен? Хосен може бути лиш з дiла. Дiло робитимемо". Вiрив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшеницi знайшов. В землю його загрiб i ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землi скiльчилося, виросло й видало стократний плiд. Дiд вiрив, що i з Батурином так само буде. Не пропаде вiн, о, не пропаде! Останеться. Хоч би лише вiн один - дiд. Розкаже живим, що претерпiли покiйнi. Живi, хай живе гадають. Правди i волi не заховаєш у землю i не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою. Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скiнчився свiт. Дiд вiрить у його безконечнiсть, вiрить, що Україна не вмре. Скiльки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, той i ворог. А вона оживала, обновлювалася i процвiтала новою красою. Невмируща вона. "Одно страшне,- говорив до себе дiд,- що робучий народ дивиться на свiт не своїми очима. Дивиться i не бачить, де ворог, а де свiй. Суєтиться. Пiсля кожної пригоди вину на провiдникiв спихає, бони завинили його нещастю". Дiд вжахнувся. Пригадав собi, як народ вождiв своїх ворогам видавав. "Хай ваша голова за нас iде". От що болiло дiда. Вiн сам був не з панiв, але з "подлих", як москалi казали. Та поживши чимало й роздивившися в свiтi, побачив, де свiтло, а де тiнь. Батька Хмельницького часи пам'ятав. I його двiчi хотiли видавати. Та вiн не з таких був. I помiж козацтвом мав чимало вiрних собi, що скорiше дали б себе покраяти на шматки, нiж видали б свого вождя. Втомившися важкою працею, дiд присiв на каменi бiля гробу й думками сто лiт життя свого пробiгав. Який довжезний шлях i скiльки на ньому горя! А все iз-за тiєї суєтливостi. Не вмiємо ми однодушне постояти за свою правду. Батурин стояв... Дiд кляк i молився довго-довго: "Господи, Боже, життя i радостi подателю, судiє справедливий i безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбiльшу з дотеперiшнiх, за прощення наших грiхiв. Не досвiдчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогiв невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власнiй хатi. Дай нам, Боже, добитися волi, щоб славилося твоє iм'я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними вустами". I молився дiд, щоб Господь не велiв йому вмирати з прокльоном на вустах, лише позволив з надiєю в душi вiдiйти з цього свiту. Вiн чесно прожив на ньому сотню лiт, не жалiв трудiв, не жахався нi ран, анi мук, витривало боровся за волю i за славу. Не доведи, Господи, щоб пiсля того, що сталося з Батурином, народ показав себе негiдним найвищого добра, своєї власної держави. Не доведи, щоб вiн у заслiпленнi, мов у слiпотi, iснував, не розбираючись, де вороги, а де приятелi його, щоб вiн зраджував провiдникiв своїх. Був би це грiх важкiший вiд усiх грiхiв наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, столiттями цiлими. "Господи! жизнi i блага подателю, не опускай нас". Московськi караули понасували комiри на вуха, повпихали змерзлi руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар. "Страшно, брат!" "Страшно..." ГАРМАТИ Бiля кожної гармати два щонайсильнiшi драгуни, як кати. В кожного в руках молоти двопудовi. Диво, як їх чоловiк може двигнути. Пiдносять, жили їм набiгають, як посторонки, обличчя наливається кров'ю... у-ух! Молоти, як удари грому, в дула гармат валять, гармати здригаються i дзвонять, як на соборах щонайбiльшi дзвони. Ще голоснiше, гучнiше, тривожнiше. Нiби порятунку благають. Нiхто на порятунок не йде. Хоробрий гарматний осаул Кенiгзен, побачивши, що Батурин пропав, даром дожидався, коли разом iз замком полетить до неба. Догадався, що Мотрi не довелось свого сповнити, й хотiв сам собi зробити кiнець. Не довелось. До його приставили сторожу, старому хiрурговi батогами грозили, що не добре стерiг. А раннiм ранком посадили обох у волоську пiд будою брику i вiдправили за Сейм. Кенiгзен з обозом московським поїде до царя. Йому, Чечелевi (як зловлять) i iншим визначним старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки та й окрема смерть. Пушкарi здебiльшого загинули, бо не хотiли здати своїх гармат. Тих, що живими в московськi руки попали, ще перед виїздом з мiста покарають. Вони, збитi в гурт, зв'язанi по руках i по ногах, що ворохнутися годi, бiля муру на свiй кiнець чекають. Догадуються, яку нагороду за їхню хоробрiсть придумував для них князь. Чекають. А драгуни гармати розбивають, важкi, котрi з мiсця рушити годi, щонайбiльшi. За кожним ударом сипляться рештки мурiв, охає земля, ворони зриваються з трупiв i з криком якнайдальше вiд того мiсця летять... "Ух-ух-у-ух!" I за кожним ударом вiдлiтають з гармат мистецькi, гарно виробленi оздоби - з арматурами, з написами, з роками, коли їх вiдлито. Деякi ще з Богданових часiв, iншi гетьман Мазепа придбав, не жалiючи великих грошей. Всiм їм тепер кiнець. Батурин треба безборонним лишити навiки-вiкiв. Череп'я з дул, особливо гарно повироблюванi голови, князь Меншиков з собою забере. Меншi гармати поїдуть перед ним, як полоненi, як свiдки його великої побiди. Прощайтеся з мiстом своїм, з мiсцями, на котрих так довго стояли. Заревiть ще раз, чи не забули ревiти, чи вас Кенiгзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром - пiдождiть. I до кожного дула прив'язують одного з гармашiв. Руки до дула, ноги до колiс, студене гирло доторкається теплих плечей. "Пали!" Гармата пiдстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро i разом iз ним плює шматками порозриваного людського тiла. Прощаються з Батурином гармати. Пiдкочують пiд них колiсницi, впрягають по двi-три пари коней, не скорих, а крiпких, i гармати найближчою дорогою з городу виїжджають. Та дорога, хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупiв переїхало на нiй. Костi поторощили, а тiло перемiсили зi снiгом, з попелом, жужелицею, заморозею земною. Переїжджають гармати, фальконети i гакiвницi, за ними вже не конi, а люди на низьких, залiзом кутих вiзках вивозять усяких розмiрiв моздирi. За гарматами останки мунiцiї з Батурина вивозять в ящиках i в бочках, шкiрами, полотнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо снiг полiтає мокрий i легко топливний. А за мунiцiєю тягнуться вози, навантаженi шаблями, рушницями, самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломiв i молотами до розвалювання панцирiв, вози, навантаженi бердишами i списами дев'ятилiктевими, вози, повнi усякої зброї з рiзних фабрик i рiзних часiв, котрої чимало призбиралося в мiстi i в гетьманських складах. Усе, що з димом не пiшло, що не змарнувалося в бою i чого солдати не розiкрали, як круки, вивозив з Батурина князь. Їхали на возах цiлi гори кожухiв, свиток, кунтушiв, делiй, гунь, байбаракiв, усякого мужеського, жiночого й дiточого вбрання, а за ними, як зi снопами, торохтiли вози з бiлизною, шнурами крiпко поперев'язуванi й рублями згори попридавлюванi, щоб не губилося те добро по дорозi. А на дальших возах, телiгах, мажах - тисячi пар чобiт, юхтових, грубо кутих i сап'янцiв жовтих та червоних без пiдкiвок, бо їх здебiльшого солдати, збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевики з тонкими пiдошвами, оксамитнi, й мешти шовковi, а далi - всiлякi пояси, хустки, скатертки, занавiси, звої полотна й постави сукна, стiльки того, що можна б кiлька ярмаркiв великих заповнити, можна б одягнути i прибрати кiлька мiст, хоч би й на яке велике свято. I меблi, i посуд не залишив князь. Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартiсть, забирав свiтлiйший iз собою. Його в Батуринi не треба. Батуринцям уже нiчого не треба. Їх трупи лежать голi, обдертi, нiмi. Не треба крукам добиратися до тiла. Вовки не потребують роздирати чобiт. Легше пообжирають тiло аж до костей. Коли б був час, свiтлiйший казав би розкопати мiсто, бо, мабуть, не одне в землю позакопували мiщани. Та йому спiшно. I так забарився довго. Щокраще й цiннiше - перськi коври й турецькi макати, срiбну посуду й соболевi шуби - свiтлiйший велiв зiбрати на окремих, шкiряними будами понакриваних, возах. Вони пiд сильною ескортою їдуть. А посерединi - скринi з гетьманськими скарбами, їх добре треба мати на оцi, бо солдати, а навiть офiцери "болiє клонятся к лакомству i карману, нежелi к службє". Не треба доводити їх до грiха. А на останнiх возах, помiж чурами та конюхами, помiж усяким "подлим" стаєнним та кухонним народом, сидять жiнки, дiвчата й молодицi. Хто їх там нинi розбере. Це здебiльшого тi, що по шинках i по гостинних дворах служили, нетутешнi,- квiтки вiтрами з чужих пiль занесенi. Гасили вони не тiльки жагу горла, але й сердечну спрагу своїх гостей, i, як умiли приговорювати до них колись, так i тепер договорилися до того, що їх пощадили. Нехай там пригодяться. Це не шкiдливий народ. I їхав цей нешкiдливий народ на новi непередбаченi пригоди, на новi дикi забави в нових, чужих панiв. Понасували собi хустки на очi, бо соромилися тих трупiв, що з нiмим докором, скляними очима дивилися на них. За возами ступали вiддiли московського вiйська. Бруднi, обплямленi кров'ю, притрушенi сажею i димами, грiмко вистукували чобiтьми. Кармани повiддувалися. Годi їм було поховати всього добра. Офiцери приставали до них: "Бач, як набухався, злодюга". "Дещицю запопав, ваше високородiє. Грiх, щоб марнувалося добро". За вiйськом везли поранених. Їм одним не поталанило. Вивозили з Батурина порозбиванi голови та покалiченi руки й ноги. В Батуринi боронилися навiть жiнки. Перед Сеймом спинилася та довга, рiзноманiтна валка. Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки їх впустять на мiст, роззявлювали роти i дивилися на Сейм. Вдруге такого не побачать. Сеймом плили дошки, колоди, тратви. До дощок i колод поприбиванi або поприв'язуванi козаки. Тiльки вбрання на них, що власна кров. Це їх червона китайка, заслуга козацька. Приймає Сейм козакiв у свої обiйми, несе, колише, гойдає їх на своїх хвилях, нiби заспокоїти хоче їх болi важкi i їх сором великий. Колоди на криги попадають, борiкаються з ними, криги беруть їх пiд спiд, перекидають, перескакують через них. То знову крига вдаряє об колоду, вискакує на неї i лягає козаковi на груди. З берегiв i з мосту розлягаються крики i смiх. "Накрився, щоб теплiше було!" Через другого лиш перевалилася, шкiру поздиравши з нього. "Не все в середу Петра",- гукає натовп. Крига колоду пiд спiд бере. "Той уже має спокiй". Другу до берега прибило. "Вiдбивай, вiдбивай, хай i там люди побачать!" Вiдбивають колоду вiд берега, i вона далi посувається, хитається, пiдстрибує, крутиться, гуляє, як трiска. Пливуть червонi, страхiтнi дошки й колоди долi рiчкою Сеймом, звiщаючи мешканцiв хуторiв i сiл прибережних про силу i славу великого царя. "Тратва, тратва пливе!" - i юрба захиталася, схвилювалася, збентежилася. Та не зi страху перед тим, що побачила, а з цiкавостi, якої не може позбутися на вид мук i страдань своїх ближнiх. Нiчого цiкавiшого не знає. Штовхаються, тручаються, деруться, кожний хоче дiстатися на мiсце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать. На тратвах - шибеницi, а на них - козацькi старшини. Чуби їм пообдирали. Висять неначе в червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голi тiла. Червонi тратви, червониться вода. Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка. Хитаються шибеницi, а повiшенi гойдаються на них, як на дзвiницi дзвони. Вимахують руками й ногами - грiзно-смiшнi. Натовп реве. Тратви перепливають i губляться в iмлi. Вже не видно нi дощок, нi трупiв, тiльки на сiрому небi бовванiють червонi плями... Гаснуть... кругом iмла, густа, важка, гнiтуча. Зривається вiтер. Хвилює Сейм, шумить, нiби сердиться. Валка посувається до мосту. Перевалилася. Двигається табiр. За ним залишається руїна. Трупи, калюжi кровi, недогризенi кiстки, гнiй. Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тiльки гайворони хмарами на зруйнований город налiтають, крилами б'ють, кричать, за смачнiший шматок деруться... як люди... По городi бiгають собаки. Шукають своїх хазяїнiв, а, знайшовши їх неживими, сiдають бiля трупiв i виють. По кладовищу снує столiтнiй дiд. Як Агасфер, як Богом забутий грiшник, котрий умерти не може. У нього тепер дiла дуже багато. На дiдовiй головi весь Батурин - останки життя, що зберiглося мiж ними. Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тлiє. Дiд певний, що так само iскри нашого життя ворог не погасив до краю. Дiд у Батуринi хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кожний куток, в кожну щiль i добуде звiдти усе, що живе й цiнне. Недужих лiчитиме, голодних нагодує. Вiн знає, де є хлiб. А тодi й на трупи черга прийде. Добре, що зимно. Полежать. Не дармуватиме дiд. Сто лiт трудився, потрудиться й тепер. Не боїться працi, не праця страшна, а лiнивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дiдовi треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулiв або чи не поскривалися тут якi мародери. Ця порода людей найпоганiша з усього - гiєни. Дiд добуває з-пiд домовини рушницю, набиває її, iде. Озираючися, наслухуючи, ловлячи кожний шелест сухого листка, обходить кладовище i зазирає у мiсто... Тихо, тiльки трупи, круки i собаки. Вночi, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними i всiляке гультяйство, що Бога не боїться. Багато в дiда роботи. Вiн перешукує мiсто. Знає оподалiк вiд замку один тайник. Не великий, але безпечний. Туди стягає усiх недобитих, поранених i здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якiй пивницi задоловано збiжжя i м'ясо, де заховано бiлизну й одiж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому! "Нема, дiтоньки, гетьмана в нашiм Батуринi, анi Чечеля, нi Кенiгзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Вiд безладдя i вiд непослуху все наше безталання". I дiда слухають. Здоровi виходять разом iз ним перешукувати мiсто. Переносять у тайник тих, що в гробницi лежали. Улаштовуються там, як першi християни. Дiд нiкому плакати не дозволяє. Закуси зуби i живи. Живи ворогам на злiсть, на перекiр царевi. "Не винищить вiн нас! Життя сильнiше вiд насилля". А коли втомлений цiлоденною працею стає пiд вечiр на останках мурiв i дивиться туди, куди Меншиков зi своїм вiйськом вiдiйшов, то подобає на опира або на духа помсти. Нiби дух Батурина з гробу встав i грозить царевi Петровi. "Не приборкаєш нас!" Круки з криком лiтають над його лисою головою. "Проженемо вас, пiдождiть",- каже до них. Бездомнi пси впiзнають дiда, ластяться до нього, скiмлять. Вiн i про них обiцяє подбати, нагодувати їх, щоб тiльки не бралися до трупiв, бо це грiх. Потiшає, що на руїнi розпочнеться нове життя, спалахне теплий вогонь, жiнки варитимуть страву, собакам знову своє дiло буде. Не забуде дiд про нiкого i про нiщо. Сходить з мурiв, бо нiч. Як привид по пожарищу снується. Як тiнь всувається до потайника. Життя, винищене угорi, поки що мусить сховатися вниз, у пiдземелля. _УКРАЇНСЬКА ДУШЕ!_ Чечель з недобитками козацтва крiзь гетьманський сад насилу з обложеного Батурина вийшов. Ворожих вiддiлiв тут не було. Вороги на досить далеких звiдси пунктах вдиралися в мiсто i заливали його. Попадалися тiльки московськi варти, кiннi й пiшi чурi полеглих царських офiцерiв, конюхи, котрi перед кнутами й батогами повтiкали з обозу, i всiлякий iнший хибкий народ. Як вовки студеною зимою крутяться бiля хуторiв i дворiв, щоб зарвати яке теля або хоч вiвцю, так вони мишкували кругом мiста, чи не кине їм доля який шматок зi свого багатого стола. Гетьманський двiр приманював їх зокрема. Казки про його багатства розпалювали їх уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку. Або пан, або пропав. Зi сторожами треба було зводити бiй. I то скоро, нагло, бо це рiшало спiр про життя i смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з останками козакiв з мiста вискакував. Щоб сторожi не подали про це знаку, треба їм навiки затулити рот. Розлюченими звiрами кидалися на них, зводили короткий i жахливий бiй не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками, i щасливо добiгали до Сейму. Гонив за ними рев здобутого мiста, що конало на ножах, серед жахливих мук. Гонили за ними зойки рiзаних жiнок i дiтей, останнi вигуки завзяття хоробрих батуринських оборонцiв. Червоний мiсяць присвiчував їм дорогу. Батурин горiв, як мученик на вогнищi. А вони втiкають! Чечелеве серце розпадалося на двi половини. Одна казала: "Вертай i загинь разом iз iншими", друга радила втiкати, рятуючи спосiбних до дальшої вiйни козакiв. Батурин - це тiльки один стан у визвольнiй боротьбi, хто знає, якi бої чекають ще його. Жаль кожного живого чоловiка. Треба щадити кожну мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття i розум боролися в Чечелевiй душi. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до шведiв; це було його теперiшнє бажання. Кожний козак, якого туди приведе, за сотню вартий - вiн Батурин пережив. Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тiльки сердюки i всяких полкiв козацтва останки, але й мiщани, а навiть дещо чернi, що настягалася до Батурина ще перед облогою i переживала недолю цього безталанного мiста. Цiла ватага - одна велика рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловiк, один, з котрого не спливала б кров, один, котрого душа не страждала б на саму згадку про Батурин. Втомленi, виснаженi до останку, з мозками, розпаленими хворобливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очима, в котрих горiла охота помсти, бiгли за своїм провiдником навмання, обiдранi, пiвголi, здержуючи насилу стогони тiла й ридання душi. Тiльки зуби дзвонили, клацали, як сiкачi, i калiчили до кровi уста. Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на снiг, у болото, тонким льодом, як западня, покрите. Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бiгли, хотiли догнати своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вiтрах i стужi, на бездорожних полях, серед страху, що кожної хвилини настигне їх погоня. Бiжать, падають, головами розбивають лiд, з ран останки кровi витiкають, не врятувати, не спасти їм життя! Обезсиленi, з морозом, а не з кров'ю у жилах лежать у шуварах i лозах понад Сеймом, борiкаються зi смертю. Лежать i слухають, як десь далеко скиглить, зiтхає, ридає i реве їх безталанний Батурин, як чоловiк, що гине i сконати не може. А з-поза Сейму, з лугiв i очеретiв, свiтять, як вогники блуднi, голоднi очi вовкiв. Малiє Чечелева ватага. Чий крик зачує полковник, того пiднесе з землi, вiзьме за руку, рятує. I другi роблять так, як вiн. Але годi вертатися по тих, що прилишились. Полковник Чечель провадить тих, що за ним iдуть. I сам вiн порубаний та посiчений, кров з неосмотрених ран спливає, в жилах то жар, то лiд. Завзяття його на ногах тримає, почуття вiдповiдальностi не дає покластися на землю i сказати: "Робiть собi, що знаєте, я далi не можу йти". Полковник Чечель хоче добратися до гетьмана та здати йому звiт. Розказати, як виконав наказ свого вождя, хоче почути вiд нього виправдання або догану, готов прийняти кару за те, що мiста не вдержав, а, втративши усяку надiю, утiк. Полковник Чечель на всякий випадок перед приходом москалiв декiлька човнiв сховав у шуварах. Знає, де вони, боїться тiльки, чи ворог їх не добачив i не забрав. Тепер туди добратися можна, бо на болотах заморозь стоїть... Човни, славити Бога, є! Добувають їх, знаходять весла, тягнуть до води. Кожний до першого спiшиться. Всi хочуть першими переплисти рiку, нiби на другому березi вже нiякої небезпеки нема - спасiння. Доводиться бої зi своїми людьми зводити, з тою нашою природженою безкарнiстю, з тим кари гiдним безладдям. До розуму приговорює їм, до сумлiння. Бачать же - вiн не спiшиться, жде, поки переправляться усi, останнiй переїде. Насилу вговорює їх, як Харон перевозить українськi душi за Лету, на другий бiк. Допали другого берега, принишкли до землi, дрижать, дзвонять зубами - замерзають. Дехто радить розвести огонь. Людям треба зiгрiтися, тепло додасть їм сили. Без нього вони закостенiють. Полковник Чечель противиться. Каже, що це божевiлля. Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на вiдбiй поспiшає. Самi себе ворогам видадуть у руки. "Розпалюймо вогонь. Рятуймо себе. Не слухаймо його". У натовпi лунають вигуки зловiщi: "Довiв Батурин до загибелi, хоче загубити нас". "Як бачив, що не вдержить мiсто, чому з москалями на переговори не пiшов". Чечель на вигуки не вiдповiдає. "Хто хоче - хай за мною iде, хто нi - хай грiється бiля вогню. Вiдповiдаю тiльки за тих, що слухають мене". Українська душе, хто тебе може збагнути! Як Днiпро ти широка, як пороги шумлива й буйна, неспокiйна, не довiряєш нiкому, сама проти себе стаєш. Всю вину на iнших складаєш, за собою не признаєш грiха. Котрого з провiдникiв своїх не обкидала камiнням i болотом, навiть найбiльшого з тих, що вiчною славою тебе покрив?.. У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ Перед ними блимнуло свiтло, одне, друге, десяте. То мигтiли, то погасали, як блуднi вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але свiтла не змiняли мiсця, значиться, не вовки це, а в селi свiтиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо нiщо так не пiдбадьорює чоловiка, як свiдомiсть, що пiсля довгої, тривожної мандрiвки попадеш до хати, в котрiй тепло й привiтно i в котрiй живуть люди, якi не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дiвається жахливе питання "що далi?", хочеться прямо сiсти на лавi, з'їсти ложку теплої страви й не думати про нiщо. Розбрелись по хатах одинцем, найбiльше по два-три. Нема що триматися купи, хай кожний промишляє, як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо не важко попасти тепер на московський патруль, одинцем все-таки скорiше дась собi раду. Свої не зрадять, а допоможуть. Числили на спiвчуття. Дехто гадав спочити трохи, поживитися i далi йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичi або знайомi. Поранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сiнi, в трощi тощо, є всякi способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примiстилися люди, а тодi його чура застукав до якогось вiкна. Не скоро й не радо вiдчинили. Такi даси, що по ночах краще не пускай незнайомого в хату. "А хто там?" - питав хазяїн, заглядаючи крiзь вiкно. "Спершу впустiть, а тодi й почуєте хто",- вiдповiв чура. Хазяїн, почувши хлоп'ячий голос, вiдчинив дверi i впустив чуру. Той розказав йому, який-то гiсть за порогом чекає. "Боже ж ти мiй! - заметушився хазяїн.- Чому ж ви менi зразу того не казали?" Вибiг, за колiна Чечеля обiйняв: "Простiть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жiнко, докинь до печi трiсок. Подай нам теплої страви. Не сподiвався я такого гостя, куди там, куди!" Вiн колись козакував, а тепер сидiв на невеличкiм хазяйствi; вiтати полковника в своїй хатi, хоч би тiльки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радостi. Але зараз же догадався, в чiм дiло. Знав, що москалi облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-пiд ока на гостя i на його чуру, але питатися не смiв. Не мiг. Важко було. Догадувався, що почує. Зложив укiлькоро коврик i постелив на лавцi. "Сiдайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здороженi. Боже ти мiй, Боже!" Не знав, як йому повести розмову. Чечелевi теж важко було починати. В його душi Ненаситець ревiв, обривалися кручi й летiли у пропасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись. Хазяйка накривала стiл. Ставила страву, хазяїн краяв хлiб i наливав горiлку. "Не знаю, чи смiю вас просити",говорив, подаючи чарку. Чечель випив мовчки. Позволив чурi сiсти за стiл i просив, щоб i йому чарку подали. "Продрог хлопець,- сказав,дивуюся, що не прилишився, як другi". "Славний з нього козак,- похвалила хазяйка й погладила хлопця по головi.- Хай здоровий росте. Хоробрих козакiв нам тепер треба бiльше, нiж коли.- Вона не втерпiла,- а що ж там у Батуринi чувати?" - спитала. Чечелевi почорнiло в очах. Це просте запитання поставило перед ним у повний рiст цiлу велику i страшну подiю. Махнув рукою. "Невже ж?" - спитав тривожно хазяїн. "Еге ж,- вiдповiв за Чечеля чура.Нема нашого Батурина, нема!" Закрив долонями очi й заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе. Хазяїн стояв, нiби стовп. Задеревiв. "Нехай дiється воля твоя святая",- сказав по хвилинi й перехрестився до образiв. Важка мовчанка гнiтила їх. Тiльки хлопець плакав, аж заходився. Нiхто не потiшав його, знали, що вiн за всiх їх плаче i що на цей плач нiякої потiхи бути не може. "Страва стигне,- озвався врештi хазяїн, звертаючись до Чечеля.- Їжте, ваша милосте, крiпiться, бо на тiм, що сталося, ще не кiнець". "Це щолиш початок",- притакнув Чечель. "Початок, а кiнця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпiти, багато ще потече слiз i кровi, поки буде так, як треба". "Iсусе, Христе, Сине Божий, помилуй нас",- молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несмiло: "Як же вiн, той Батурин, здався чи як?" "Нi,- вiдповiв Чечель.- Його москалi здобули". "I зруйнували",- доповiв чура. "Здобули. Я так собi й гадав, бо коли б здався, то не