потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасiння ваше прийме. Може, дiти, що бачитимуть цей сором, вжахнуться його i виростуть кращими й чеснiшими вiд батькiв своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжiть мене, ведiть до караулу, продавайте за iудиний грiш i впийтеся за нього, щоб позабули себе i свiй грiх". Мов зачарована стояла громада. Нiхто i пари з рота не пустив. Старi козаки сумно голови похилили, жiнки втирали сльози. Чечелевi жаль груди роздирав. Душу хотiв виговорити з себе, не тому, щоб живим звiдтiля вийти, а щоб правду сказати, хоч би за неї прийшлося заплатити життям. Чув гiркоту на вустах, i гiркi були його слова, як полин. "Батьки i дiди вашi куди бiльших вiд мене на муки i на смерть видавали, кажучи: "Хай iдуть за голови нашi!" Навiть батька Богдана чернь двiчi видати хотiла, так не було руки, котра б пiднялася на нього. Я не Богдан, я тiльки полковник Чечель, той що Батурин боронив, та не оборонив, бо зрада вiдчинила ворота, а зрада вiд хоробростi сильнiша. Чого ж ви чекаєте, поспiшайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замiсть у пiхву в груди свої вложити, так тодi пропадуть вашi грошi, пропадуть царськi милостi. Поспiшайте!" Та нiхто не важився пiдступити до полковника Чечеля. Рука не пiднiмалася. Стояв вiн, як живий докiр за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совiсть бачила в Чечелю образ усiх тих провiдникiв козацтва, котрих чернь носила на руках, а опiсля кидала в болото або у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табiр. Не лиш гiркими словами, але й ранами своїми, цiлою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її кривди супроти одиниць, за непорозумiння помiж ними i за незрозумiння спiльного добра. Не розумiли, що залежали вiд себе. Навiть тi, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як гукала колись жидiвська юрба: "Розiпни, розiпни Христа", навiть тi замовкли тепер, нiби в рот води набрали й дивилися тiльки, куди б то їм непомiтно вислизнути з майдану. А вислизнувши, ховалися мiж клунями й хатами, бо хотiли сором сховати. Сховалося i сонце у хмарi, з котрої замiсть бiлого снiгу став накрапати зимний, куди гiрший вiд снiгу, дошкульний зимовий дощ. Тьмився свiт, нiби це не до полудня йшло, а бралося пiд вечiр. Сутенiло. Бiля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище, з котрого ворог утiк. На колодах сидiли старi дiди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одне, чого не розумiли колись, зрозумiли тепер i, як могли б, то заховалися б пiд землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душi палив, їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобi, Боже, що не прийшло до того. За тими думками не зчулися й не помiтили, як до села наближалася ватага гультяїв, котрi, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зi своїх криївок, збиралися у великi купи i з темряви нiчної виходили на свiтло дня. Почувши, що цар прощає усiм, хто проти гетьмана заявиться i що москалi платять за видачу мазепинцiв, пустилася на тi промисли поганi. Грiш їх манив, манила їх надiя наживи. А все iнше не мало для них нiякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотiли, а як, якими промислами - їм байдуже. Допомагали караулам царським виловлювати мазепинцiв, ставали за собак у тих поганих ловах. Iшли по слiдах батуринських утiкачiв i забрели аж сюди. Головна рiч Чечель. За нього заплятять москалi бiльше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дiстать! Награбували коней, запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нiчнi, а прямо якась вiйськова частина. Вже в них свiй отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть. Обступили майдан, налетiли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде! Даремна оборона. Налiт неприготованим застав село. Хазяїни, вiдрiзанi вiд своїх хат, з майдану виходу не мали. Голiруч супротивлятися не станеш. Дiди очам своїм не вiрять. Невже ж вони дожили аж до того? Невже ж сподiвалися таких часiв, воюючи колись хоробро i чесно за своїх молодих лiт? Невже ж це Україна, невже ж оте я розбишацька ватага - це їхнi земляки, люди одної вiри й одної кровi? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас. Чечель зрозумiв, що з тими нiякої балачки бути не може. Це вже найгiршi зi злих. До них слово приступу не має, на них є одно - сила. Та вiн безсильний був. Права рука горiла, на тiлi повно ран. Мозок кров'ю запливає. "Ось вiн, Чечель! Бери!" - I заки зрозумiв цi слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках i ногах, побачив очi, як вовчi слiпаки, i сопух горiлки, що бив, як вiд куф, i завзяття гiдне кращої справи. "Боже, муки мої за прощення їх грiхiв прийми!" - промовив, попадаючи в отупiння. Бачив, як хазяїн, у котрого вiн останню свою нiч ночував, бився за нього, як iншi старi козаки допомагали виривати його з рук гультяїв, як навiть тi наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотiла навiть грошi за полковника Чечеля платити,- не помагало нiщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить. Бiльше вони у своїх мозках чорних не кмiтували нiчого. Чечель чув, як його волокли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села, прикрiпили його посторонками, щоб i повернутися не мiг, накрили кожухом, i сани рушили з мiсця. _Нi уток, курочок"_ _Нi хати, нi жiнки,_ _А стократ болячок_ _У твої печiнки._ Сани скрипiли, соромiцькi пiснi супроводжували їх. Кривда, якої Чечель не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матiр, навiть Господа Бога в небi. Хотiли перекричати голос совiстi, що все-таки десь там на сподi п'яних душ ворушилася, скиглiла, як у шуварах смертельною кулею поранена чайка. _Поспiшайся, Чечелику,_ _Чекає москаль,_ _Вже для тебе пристроєно_ _Осиковий паль._ _Гу-у!_ _Вже для тебе застругано_ _Гостроверхий кiл,_ _Не трать сили, Чечелику,_ _Спускайся удiл._ _Гу-у!_ Вiтер утiкав. Не хотiв на свої буйнi крила брати такого спiву. Чечель закусив губи. "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять". Сумував серед села болiт укритий майдан. Холодний зимовий дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе. Дiдуся з полинялими очима дiти i внуки пiдiймали з того болота, витягали з-помiж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,- не жив. Вiдтирали його, трусили i дивилися, чи не поламанi костi. "Лишiть мене,- просив,- дайте хай сконаю. Не хочу такого сорому пережити, дiти!" Котрийсь iз хлопчикiв пiдняв iз болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тiльки малесенький шматочок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блiдих устах. "Правдива козацька шабля..." Бiльше нiхто нiчого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли зi смородливого болота i поклали за образ у тiй свiтлицi, де Чечель останню свою нiч ночував. _...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ_ Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 р. писав цар iз своєї квартири у Погрiбках: "Пане полковнику Чернiгiвський! Писав нам пан генерал князь Меншиков о злiм учинку i о зрадi гетьмана Мазепи i хотiв, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому дiлi, про що вчорашнього числа до вас, генеральної, i до всеї старшини i полковникiв висланi нашi укази, щоб заїздилися на нараду про це дiло i на вибiр нового гетьмана по правах вольними голосами; i нинi це пiдтверджуємо, щоб з'їздовi тому були в Глуховi, а вас бажаємо собi, якнайскорiше тут у себе побачити, i об тiм дуже потрiбнiм дiлi усно з вами балакати, обнадiюючи вас при тiм нашою милостею. _Петро"._ А до непевного царевi полтавського полковника Левенця писав цар Петро тiєї самої днини: "Благородний пане полковнику Полтавський! Об'являємо вам, що гетьман Мазепа, позабувши страх божий, зрадив нас i переїхав к королю шведському таким отсе образом: зразу оповiстив вiйську, що дiстав вiн, гетьман, наш указ iти за рiку з вiйськом проти неприятеля, а коли перейшов, тодi уставив його в бойовий стрiй i, коли до них неприятель наблизився, тодi вiн тому вiйську, що було при нiм, заявив, що вiн, гетьман, прийшов на службу до короля шведського, i тому-то тодi шведи вiйсько його оточили, i в такий спосiб старшини попали в руки неприятеля. "Того ради" пiслали ми укази до старшин i до полковникiв i до iнших чинiв, щоб вони збиралися на вибiр нового гетьмана, i вас особливо "напоминаємо", що подбати треба, щоб "малоросiйський народ" не попав пiд володiння польське, а церкви i монастирi святiї, щоб не були оскверненi i в унiю поверненi; того ради желаємо, щоб ви якнайскорiше сюди до нас для ради i "упрежденiя" всього того прибули й обнадiюємо вас при тiм нашою високою милостею. _Петро"._ Подiбнi листи вiдправлено до наказного нiжинського полковника i до iнших старшин, а також до єпископiв. Усiх їх цар ,негайно кликав до себе для вибору нового гетьмана, щоб колишнiй гетьман не "возмущав" народу, щоб випередити i знiвечити його злочиннi намiри, в чiм "крайняя нужда i спасiння всеї Малої Росiї состоїть". Цар виявляв себе не лиш "государем", але й "оборонителем малоросiйського края" i нагадував, старшинам, що вони також "ревнителi о православiї" i що вони мусять стати "за вiру й отечество своє". Всiм їм цар обiцяв за це свою особливу високу милiсть i жаловання царське. В манiфестах до всього "малоросiйського" народу кидав цар наклеп на колишнього гетьмана, буцiмто вiн хоче Україну Польщi запродати, а церкви й монастирi святi вiддати унiатам на поталу. За те себе представляв оборонцем України, знаючи вражливiсть народу на податки й iншi тягарi матерiальнi, казав, що гетьман позаводив деякi новi податки "хитростiю своєю, без царського указу, будьте на плату для вiйська, а на самiм дiлi ради збагачення свого. Ми же нi єдиного пенязя в казну нашу во всем малоросiйском краю брать не повеливаєм". Та признавав цар, що народовi дiялися кривди, але тепер вiн "войскам своим великоросiйским под смертною карою запретил малоросiйскому народу никакого разоренiя й обид отнюдь не чинить". Таким способом цар Петро хотiв прихилити до себе тих старшин, що з гетьманом за Десну не пiшли i в Батуринi не замкнулися, а також збаламутити народ, що попав мiж молот i ковало, мiж шведiв i москалiв. Але й про найближчих гетьмановi людей цар не забував. Казав, що тi, якi "iзмiною вора Мазепи були заведенi в неприятельськi руки", можуть спокiйно зi шведського вiйська вернутися i зайняти свої попереднi уряди, не боячись нiякої кари. "Милостивеє отпущенiє вини їх, содержанiє чинов i маєтностей їх без усякого умаленiя i впредь наша ц. в. милiсть". Зате ж усi вони, що протягом мiсяця не повернуться до царя, будуть позбавленi чинiв i урядiв при "войську нашiм запорожськiм", а жiнки їх i дiти будуть взятi пiд "карауль, прислани кь намь, великому государю, которые сосланы будуть вь ссылку". Гетьман Мазепа i король Карл теж не мовчали. Король Карл писав, що на прохання гетьмана Мазепи вiн бере в свою оборону цiлий український народ i обiцяє захищати його вiд "неправого й неприязного московського панування", пiдтримуючи народнi змагання до привергнення вольностей прежнiх. Король розкриває полiтичну систему московського уряду, котра веде до того, щоб, зломивши всяку опозицiю з боку мiсцевого населення, змосковщити весь край. "Если крiпко тому не запобiжите, знайдете погубу цiлому народу настоящую". Тому-то король Карл i закликав усiх українцiв до борьби за права i вольностi, нiвеченi царями. Але що ж! Король i гетьман Мазепа були ген за Десною, а царськi вiйська стояли бiльшими й меншими залогами по рiзних мiстах, як ось у Переяславi, Нiжинi й Чернiговi. До того Батурин упав i разом iз ним упав страх на людей малої вiри й невеликого характеру. До царської квартири у Погрiбках i до Глухова, де мали вiдбутися вибори нового гетьмана, тягнули старшини, козаки, духовники свiтськi й чернечi цiлими валками, щоб заявляти про свою непохитну вiрнiсть царевi, а гнiв i ненависть - для колишнього гетьмана Мазепи, за його нечуваний та невиданий злочин,- за зраду його величества царя, того самого царя, котрого вони самi називали антихристом i котрому приписували вину за всi свої кривди й терпiння, за здирства невиносимi, за угнiти всiлякi, на якi не раз перед гетьманом нарiкали. А тепер вiн, той самий цар-антихрист,- заступник, покровитель, прямо ангел хранитель України, живий архiстратиг Михаїл, а гетьман Мазепа, котрий стiльки величних церков побудував, школами i всякими приютами повсякчасно печалився,- ворог краю i народу, який не дбає про самостiйнiсть України, лише хоче повернути її пiд владу польського панства, а вiру святу подати у наругу. Прикро, соромно, страшно! Полковник Чечель, їдучи на санях невiдомими шляхами й бездорiжжями, роздумував над тим. Шнури й посторонки, котрими був прикрiплений, в'їдалися в його руки й ноги, давили груди i спиняли вiддих, рани пекли, змагався жар, спрага налила його. Але вiн терпiв душею, ще бiльше, нiж тiлом. На постоях пiдходили до нього його мучителi, гидкi, бруднi, п'янi, щоб подивитися, чи живий вiн ще. I замiсть попустити шнури, замiсть подати йому води, насмiхалися над його терпiнням. _Поспiшайся, Чечелику,_ _Чекає москаль,_ _Вже для тебе зготовлено_ _Осиковий паль._ _Гу-у!_ Чечель повертав голову на другий бiк, примикав те одне видюще око i твердив одне: "Прости їм. Господи, бо не знають, що творять". У тих божеських словах вiн почував одиноку потiху, одиноку, останню розраду. Сани пiдскакували на ровах i на груддi, не прикритiм снiгом, i кожух зiсувався з нього. Вiддихав свiжим повiтрям i дивився кругом. Бачив, як далекими шляхами мандрували козацькi прошаки до царських милостивих стiп. "Летять круки на жир. Бiжать вовки й шакали, зачувши трупа".- I Чечелевi здавалося, що вiн чує цей поганий сморiд, яким несе вiд падла. "Падло, полiтичне падло, от що ви таке!" Пригадувалися часи, коли-то князi й бояри нашi їздили до темникiв татарських i до Сараю до ханiв, кланялися, клеветали однi на других, впевняли в своїй вiрностi й любовi непохитнiй, щоб випросити ярлик на мiста й волостi для себе. Подiбно, як тепер. Пригадувалися ворожнечi й каверзи галицьких боярiв, як вони, щоб ослабити владу своїх власних, рiдних князiв, накладали з ворогами й накликали їх на свою державу, бо вище клали вони свої власнi вигоди вiд державного добра. Як i тепер... Пригадалася безталанна Настася Чигрiвна i мудрий князь Ярослав Осмомисл, пригадався лицар-слiпець князь Василько Теребовельський, i багато-багато сумних, чорними красками мальованих картин аж до Виговського, Дорошенка, Сомка, аж до гетьмана Мазепи... Шнури чимраз глибше в'їдалися в тiло i спрага чимраз дошкульнiше пекла. Чорно, червоно робилося в очах, голову розпирали гадки. Якщо муки його потрiбнi для спокутування отсих грiхiв - Господи, хай дiється воля твоя! Сани зупинилися. Ватага збентежилася. Видно було, що щось несподiване зайшло. Чечель чув, як його мучителi, залишивши тiльки двох людей при конях, самi подались у ярок. Звiдти долiтали до нього їх вигуки i крики. Перечилися, сварилися, не могли дiйти до згоди. Незабаром зрозумiв, у чiм дiло. Вони побачили здалеку, як надтягала армiя московська, i не могли погодитися, як їм пiдходити до неї. Однi казали, що гуртом, а iншi - що краще вислати депутатiв, бо хто зна, як до них поставляться москалi, чи не заберуть вiд них Чечеля i, замiсть нагороди, чи не поступлять з ними, як з бандитами. Тамтi, що були за тим, щоб назустрiч царськiй армiї цiлою ватагою iти, боялися, що, як пiшлють тiльки делегатiв, так тiї заберуть грошi для себе, пiдуть з москалями, а їх оставлять дурнями у ярку. Нiяк не могли дiйти до згоди. "I мiж ними нема однодушностi,думав собi Чечель.- Скрiзь колотнеча. Нiхто нiкому не вiрить, гризуться, як за кiстку собаки. Коли ж тiй гризнi прийде кiнець?" Московська армiя наближалася. Здалеку чути було грюкiт барабанiв, тупiт кiнських копит i стукiт тисячiв чобiт. Побiдоносна армiя царська йшла з Батурина у Глухiв. За передньою сторожею везли батуринськi гармати, закопченi, заболоченi, по осi в кровi. Глянув Чечель, i кровлю серце йому зайшлось. Пригадав собi Кенiгзена, хороброго гарматного осаула, що так славно орудував ними. Коли б не Нiс i не Кенiгзеновi рани, тi гармати ворога в Батурин не впустили б. Ревiли б на мурах, як леви, ригали б вогнем на ворога, як смоки, громами рокотiли б грiзно, поки рокоту цього не зачув би гетьман. А так - глухо дудонить земля пiд ними. Котяться окервавленi колеса, гармати запираються, грузнуть, стають, бо нiяк не хочеться їм iти в полон. Сорому бояться, бояться, щоб не казали їм стрiляти на своїх. А за гарматами щонайсильнiшi драгуни несуть хоругви козацькi. Пошарпанi, подертi, як крила вiрлiв, що в час бурi попiд хмари лiтали. Скiльки побiд бачили вони, скiльки козацьких очей дивилося колись на них, як на свої святощi найдорожчi! Головами лягти, хоругви не здати. I полягли батуринцi, а не здали своїх прапорiв. Вiд трупiв забрали їх москалi, а не вiд живих. Тримайте, тримайте їх крiпко в руках, а то повiдриваються з держакiв i розвiються, як хмари по блакитi. Свiтлiйший князь Меншиков навмисне казав їх розпускати, бо наближалися до Конотопу, до того Конотопу, бiля котрого колись гетьман Iван Виговський сорок тисяч московського вiйська трупом поклав. Нехай козацькi прапори невольниками туди ступають, куди колись побiдниками ходили, хай бачить український народ, що добра доля вiдвернулася вiд нього i хай спокiйно кладе свої руки в кайдани. Чужi хорунжi вимахують хоругвами, хочуть, щоб вони розвiвалися буйно, щоб усякий пiзнавав їх,- так хоругви розвiватися не хочуть, соромно хиляться вниз i прилягають до своїх держакiв. А за хоругвами - бунчуки, бунчуки, що з гетьманом ходили, де гетьман, там i бунчук. А тепер вони перед полководцем царським бранцями йдуть. А за бунчуками, Боже, чи це йому ввижається, чи правда це, московський старшина гетьманську золочену, самоцвiтами густо оздоблену гетьманську булаву в руках держить. Пiдносить, вимахує нею, нiби знаки дає, насмiхається. I Чечель примикає повiки, щоб не бачити того. Але бачить. Жахливий образ врiзується у мозок. Не забути його, не забути! Простує спину, пручається, шнури трiщать та не подаються. В Батуринi свої сили залишив. Дивися, хоч ти один дивився на клейноди гетьманськi iншими очима, як на них дивляться вороги i свої, що уздовж шляху лобами до землi припадають, поклони б'ють, але не перед тими святощами, а перед силою побiдника. А за клейнодами йдуть їх оборонцi, козаки i старшини, котрих Меншиков на мiсцi смертю не скарав, а веде їх у трiумфальнiм походi своєму царевi на втiху, а їм на смертну кару в Лебединi. Нема мiж ними нi одного не порубаного й не покалiченого. Здоровими, значиться, не здались. I Чечель вiдiтхнув. Хоч за те хай буде Боговi милосердному дяка. Дивiться, дивiться, земляки, i знайте, що є ще хоробрi помiж вами, є ще козаки справжнi, що скорiше згинуть, нiж осоромлять себе i предкiвську славу свою. Дивися, земле рiдна, i тiшся, що ти ще не пустоплодна, бо не родиш самого хабузу, самих степових бурянiв, самого перекотиполя, котре летить, куди ним вiтер буйний повiє. А мiж ними у повозi найхоробрiший з-помiж них гарматний осаул Кенiгзен. Посадили його високо, попiдпирали, бо вiн о своїх силах сидiти не може, а Меншиков не хоче, щоб вiн лежав. Нехай народ дивиться на цього нiмця, що вiрнiсть своєму вождевi вище царської ласки поклав. Сидить гарматний осаул фон Кенiгзен високо, нiби це вiн, а не Меншиков у трiумфальному походi їде. Очi йому смертельною мрякою заходять, але на обличчi його саме горде завзяття, сама погорда до всiх, що гордостi не мають. Переїжджає повiз Кенiгзена поряд саней, на котрих лежить Чечель, i їх очi зустрiчаються з собою востаннє на землi. Очi двох оборонцiв гетьманської столицi, двох вiрних, аж до смертi, людей. Як мало тепер таких! Дивуються, здоровлять себе, шанують i прощаються навiки. Повiз Кенiгзена переїжджає, Чечелевi сани стоять серед поля, недалеко шляху, чекаючи, поки не перейдуть останнi бранцi, а за ними мiж царськими офiцерами не надтягне сам свiтлiйший князь Меншиков. Ось i вiн. Побачив сани i шнурами перев'язаного до них козака. Депутати вiд гультяйської ватаги пiдбiгають до чорного коня княжого, б'ють чолом, розкладають руками, щось тлумачать, свiтлiйший здержує похiд i злазить з коня. Чечель знає, що Меншиков пiдiйде до нього, буде оглядати, як зловлену до клiтки звiрюку, схоче впевнитися, чи вiн ще живий i, зрозумiло, не залишить його тут, а забере з собою туди, куди Кенiгзена i iнших веде, куди їдуть батуринськi гармати, хоругви, бунчуки i гетьманськi клейноди... Боже ти мiй, гетьманськi клейноди! I Чечель деревiє. Байдуже йому, що казатиме свiтлiйший, байдуже, яку долю вирiшить для нього, байдуже все. Нi думати, нi вiдчувати вiн уже не може. Мряка, мряка кругом, а з неї, нiби двоє свiтил iз другого свiта, двоє вiрних очей гарматного осаула фон Кенiгзена. Все гасне, вони сiяють крiзь пiтьму. Ех tenebris lux. Сам свiтлiйший князь Меншиков зволив вселаскавiше промовити до полковника Чечеля. Щось питається його, Чечель не вiдповiдає. Доторкуються до його, слухають, чи дихає,- Чечелевi байдуже. Чує, як князь Меншиков каже попустити йому шнури, мало того, велить перенести на вiз i подати йому води з вином. Боїться, щоб полковник Чечель, командант батуринської твердинi, в дорозi не помер. Треба ж його допитувати, судити i карати. Це не будь-хто. Чечель уявляє собi, який цей суд буде, i знає, яку йому кару присудять, та йому i це байдуже. Долi своєї i найскорiшим конем не об'їдеш. Господи Боже, нехай станеться твоя воля свята! Вiз, на котрiм примiщено Чечеля, рушає з мiсця. I його теж не поклали, а посадили й попiдпирали мiшками, повними награбованого в Батуринi добра, бо Чечеля скрiзь знають. Нехай бачать, яким iз здобутого Батурина вертає його командант. В'їжджають у Конотоп. Частини армiї князя Меншикова стають табором кругом мiста, тiльки тi полки, що їх свiтлiйший хоче мати бiля себе для почестi i для всякої безпеки, входять у мiсто. Конотоп майже пустий. Хто мiг, заздалегiдь утiк iз нього, як утiкають люди перед повiнею, як бiжать вiд пожежi. Драгуни бiгають вiд хати до хати й виганяють перестрашених людей на майдан. Хто не хоче розгнiвити свiтлiйшого князя Меншикова, мусить iти дивитися, як каратимуть батуринського гарматного осаула фон Кенiгзена. Свiтлiйшому спiшно. Мазепинець Кенiгзен недужий, i лiкар боїться, що вiн до Глухова не доїде. Щоб не сконав безкарно, треба його в Конотопi на колесо взяти. На болотистий майдан зносять брами i дверi та нашвидку будують помiст, на котрiм укладають приладдя муки. До помосту пiдкочує вiз з Кенiгзеном, знiмають його, кати зривають убрання - спiшись, спiшисьї Спiшаться, волочуть i - колесують труп. Царської кари нiкому не минути. Навiть смерть не увiльнить тебе вiд неї. "Труп колесують" - здригається народ. Зневага покiйника проймає їх жахом. Такого ще на свiтi не бувало. Привикли, що перед маєстатом смертi навiть найзавзятiша злiсть мовкне. Бачать, що тут починається щось таке, що ранiше i не снилося нiкому. А вони безсилi. Гетьман переїхав за. Десну, старшини до царя з чолобитною їдуть. Остається одне - понурити голову, закусити губи i ждати... Ще наша мати не пропала. Труповi костi трiщать. Вжахаються серця, мороз iде по спинах, кров стинається у жилах. Iмлисто, тьмаво, страшно. А крiзь тую iмлу, крiзь пiтьму, котрою осотується перед Чечелем свiт, сяють вiрнi Кенiгзеновi очi, мов свiтлянi сигнали з якогось iншого, кращого свiта. Чечелевi здається, що Кенiгзен кличе його туди. СОЮЗНИКИ Генерал Лєвенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на високому лобi i з латинською книжкою пiд пахвою, випивав третю чарку української горiлки. З видимим вдоволенням мляскав широкими, нiби напухлими устами й, пiдносячи чарку до полковника Гiллєнкрока, говорив, нiби крiзь зуби плював: "Рrosit!" Полковник Гiллєнкрок пiдносив голову вiд карти, торкався своєї чарки i порскав, нiби стратив когось: "Рrosit!" Тодi знову хилився над картою i весь потопав у неї. Звичайно мовчазливий Лєвенгавпт мав якраз нинi велику охоту побалакати собi трохи, та не мав з ким. Генерал-майор Лягеркрона був на роз'їздах в iншому селi, Шпарре i Кройц, як це часто мiж ними водилося, сперечалися на тему якогось "ордр де батай", полковник Аппельгрен їздив понад Десну, вишукуючи мiсце, де найкраще було б перейти ту непривiтну, в шуварах та болотах сховану, рiчку - хоч нiхто йому цього завдання не доручував, i тому Лєвангавпт зайшов до Гiллєнкрока, бо в нього збиралися звичайно вищi офiцери, щоб довiдатися, яка буде дальша маршрута. "До чорта, полковнику! - сердився генерал Лєвенгавпт,- ви мене, як бачу, легковажите собi, iгноруєте". Гiллєнкрок вiдiрвав на хвилину очi вiд карти i спитав, нiби крiзь сон: "А що таке?" "Нiчого, лише договоритися до вас тяжко. Киньте цю прокляту маршруту, бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете?" "Нiкого я у болото не водив",вiдповiв полковник. "А по битвi пiд Равкою?" "Пiд Раєвкою",- поправив полковник. "Хай буде пiд Раєвкою,- продовжив генерал.- Кiлька днiв. сновигали ми по болотах i мало з голоду не подохли". "Або пригадайте собi, як Лягеркрона до Пу-тша-пу iшов". "До Почепу",- поправив полковник. "Хай буде до По-тше-пу",- притакнув генерал. "Замiсть просто носа - марш-марш! - двадцять миль у право обiйшли i По-тше-пу, той ключ до цiлої України, чорт нам з-перед носа вхопив". "Не маршрута, а хлопи-провiдники в тому винуватi. Ми робимо, що тiльки чоловiк може зробити. Але терен чужий i невiдомий, добрих карт нема, країна, нiби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль вiд нас його королiвська милiсть вимагає". "То правда. Його королiвська милiсть легких завдань i легких побiд не любить. Чим бiльшi труднощi i чим бiльша небезпека, тим бiльше вiн радiє. Тiшиться, в долонi плеще, прямо, як хлопчик, як студент!" "Нiколи не забуду, як вiн Лягеркрона шукати пiшов. 60 миль лiсами, болотами, безвiстями нас водив, бiльше нiж тиждень терпiли ми страшнi, прямо нечуванi труди й терпiння, конi сотками гинули, вози з усяким добром, привезеним iз Саксонiї, поринали в грязюцi, що їх звiдти хiба сам чорт добуде, а вiн був вдоволений i веселий. Ляпалiї, ляпалiї! - повторяв, коли йому хто доносив про нову велику втрату". "Ляпалiї! У його милостi все ляпалiї. Завалиться мiст i сотнi людей потонуть у хвилях - ляпалiї; застрягне батарея у багнi - ляпалiї, наткнеться на армiю неприятеля вдесятеро сильнiшу - ляпалiї. У того чоловiка нема небезпеки, нема втрати, нема катастрофи, все в нього ляпалiї". "Правда. Це не чоловiк, а демон. Дух вiкiнгiв, варягiв, норманських авантюристiв покутує в тiй дивнiй, неспокiйнiй душi. Вiн король? Король дбає про добро своїх пiдданих". "Його милiсть пiдданих своїх одних по широкому свiтi в авантюрах губить, а iнших вдома, в краю,- до жебрацькрї торби доводить". "Мати благальнi листи до нього пише, щоб повернувся, а вiн, читаючи їх, усмiхається тою дивною усмiшкою Мефiста й дитини. Розгадай його, розкуси цей чортячий горiх". "До розпуки чоловiка тою усмiшкою доводить". Наливали чарки й випивали не залпом, а по трошечки, захвалюючи українську горiлку. Куди краща вiд їх тонкого, шведського пива. "Не диво,- казав генерал Лєвенгавпт,- що українцi так багато тiєї горiлки тягнуть. Особливо зимою, так як тепер, вона багато тепла чоловiковi додає". "I гумору",- притакнув Гiллєнкрок. "Гумору, полковнику,- зауважив Лєвенгавпт,- ну, того-то вже менi нiхто додати не може". Вiдкрив латинську книжку i нiби читав, а на дiлi пригадував собi свiй нещасливий похiд i погром пiд Лiсним. Сталося це недавно, кiлька тижнiв тому, i Лєвенгавпт не мiг освоїтися з гадкою, що його, знаменитого генерала, побив Меншиков. "Скажiть менi, пане товаришу, чому його милiсть не пiдождав на мене? Я був пiд Шкловом, король розбив царя пiд Добрим i ще десь-там (нiяк цих кучерявих назв не вимовлю), погнався за ним, ще трохи, i ще трохи, i ще трохи, а були б ми злучили нашi армiї, пiшли на Москву, скинули Петра, посадили на престолi Олексiя, а тодi вже завести лад у Польщi та Саксонiї, то була б прямо iграшка. Ну, скажiть ви менi, чому король не пiдождав мене? Несподiвано повернув на Україну, а мене залишив самого перед неприятелем, мало що не вдесятеро сильнiшим. Десять тисяч людей куштував цей "шпас". Погадайте: десять тисяч.- Лєвенгавпт ухопив Гiллєнкрока за четвертий гудзик на його полинялiм голубiм кафтанi i, вдивляючись йому в очi, повторяв: - Десять тисяч! Що я ще шiсть тисяч сiмсот людей i трохи табору королевi з цеї опресiї урятував - це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажiть ви менi, чому вiн це зробив?" "Не знаю,- вiдповiв перестрашено Гiллєнкрок. Вiн боявся, щоб меланхолiйний генерал не повiдривав йому половини гудзикiв i, нiби виправдуючися, впевняв: - офiцерське слово даю, що не знаю". "I багато ми дечого не знаємо,журливо похитував двома насторошеними жмутками волосся хоробрий генерал.- Багато ми дечого не знаємо, що робить його милiсть король, i не довiдаємося нiколи. Про його походи писатимуть колись книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть розкусити цей дивний характер нашi внуки й правнуки, коли ми, каролiнцi, Карла не можемо зрозумiти". "Наша рiч слухати його i служити вiрно". "Ну так. Це друге дiло. Це розумiється само собою. Слухати i служити вiрно. Але хотiлося б знати свого вождя, вiдчувати його, розумiти, а як нi - то хоч угадувати". "Угадай вiтер або погоду. Його милiсть стихiя". Лєвенгавпт нервово тер високе чоло посiченою долонею. "Знаєте,- почав нараз,- що менi сказав король, коли я з-пiд Слiсного..." "Лiсного!" - поправив Гiллєнкрок. "Коли я з-пiд Лiсного припровадив йому не цiлу половину моєї армiї i виправдував невдачу?.. ,Ляпалiї',- сказав король i поплескав по раменi, якби я доносив про втрату одного воза сiна. ,Ляпалiї',- повторили генерали, смiючись на все горло". "Було б смiшно,- почав Лєвенгавпт,коли б не було сумно. Я тiєї битви пiд Лiсним, поки мого життя, не забуду". I вiн сотий раз за тих кiлька тижнiв став пояснювати, якi були сили в нього, а якi у царя, як обидвi армiї стояли i який був перебiг того сумного для шведiв бою. "Я,- закiнчив,- не поповнив там анi одної похибки. Але король? Чого вiн з первiсне намiченої дороги - Мiнськ, Смоленськ, Москва - повернув нараз на Стародуб i якийсь там Батурин, скажiть - чого?" "Nеmо оmnia sсirе рotest",-вiдповiв Гiллєнкрок. "Nisi Carolus rex",додав Лєвенгавпт. "Ляпалiї, ляпалiї",- махали обидва руками, наслiдуючи характеристичний рух свого короля. "То правда,- почав Лєвенгавпт,- що цар Петро вхопився до монгольської тактики - втiкати й палити все кругом себе, щоб не було поживи нi для коней, нi для людей, але ж ясна рiч, що вiн не мiг спалити цiлого свого краю, це ж нонсенс! Поспiшними маршами могли ми дiгнати його, зневолити до рiшаючого бою, а як нi, то обiйти московську армiю та ввiйти в Москву". "Язиком..." Генерал Лєвенгавпт здивовано глянув на полковника. "Язиком, пане генерале. Наша армiя втомлена i виснажена, чим далi вглиб Московщини, тим тяжче дiставати з далекої Швецiї скрiплення в людях i в воєнних матерiалах, до того надходить зима, а вона, чим далi на пiвнiч, тим жорстокiша. Я не дивуюся, що його милiсть повернув на Україну". "А там, гадаєте, краще?" "Україна край дуже багатий, медом i молоком текучий. I пiдсоння там, мабуть, теплiше, бо все-таки бiльше на полуднє, а до того - Мазепа". Генерал Лєвангавпт закрив свою латинську книжку i силувався всунути її помiж гудзики свого кафтана. "Кажуть, Мазепа знамените латинською мовою балака". Гiллєнкрок усмiхнувся: "Як Цiцерон. I взагалi людина вiн дуже освiчена, бувала, свiтовий чоловiк, достойний". "Цiкаво",- i Лєвангавпт, вiдсуваючи чарку набiк, зiтхнув. На його пiд вечiр надходив гiрший смуток, прямо меланхолiя. А тепер вечорiло, в квартирi потемнiло так, що Гiллєнкрок нiчого вже не бачив на своїй картi, до котрої, розмовляючи з Лєвенгавптом, все-таки деколи зазирав. "Достойний чоловiк отсей Мазепа, кажете?-повторив Лєвангавпт.- Гарно. Побачимо. Та тiльки я боюсь, чи не пiдступ це, бо говорять, що гетьман - то великий лис. Щоб не перехитрив вiн нашого легковiрного короля. Щоб тiльки рiшився перейти до нас, бо не уявляєте собi, яке важке його положення. Москалi скрiзь на Українi залогами стоять. Цар багато вiйська вiд гетьмана бере, поживи теж чимало вимагає. Якщо Мазепа вирветься з тiєї опресiї, так видно, що вiн грач першої мiри". "А король?" "Король дожидається його. Його милiсть останнiми днями дуже неспокiйний зробився. Хвилини на мiсцi не посидить. На коня i їде кудись. Навiть без асистенцiї. Боюсь, щоб йому знов щось нового не стрiлило до голови". "А де король тепер?" "Питайте вiтра в полi. Може, в Ларинiвцi, в Команi, а може, аж в Орлiвцi, де нашi переднi сторожi з Гєльмом стоять. Носить ним понад Десною, ще де на москалiв наткнеться". "З ким поїхав?" "В тiм-то й бiда, що i тепер асистенцiї не взяв. Кiлькох трабантiв i невiдступний Гультман". "Вiрний, як пес". "Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так дiйсно зустрiнулися де з московською патрулею. Що тодi? Король не втiкав би. Бився б. Знаю його". "Всi ми його знаємо i тому журимося". "Боже ти мiй, що нам з тим хлопчиськом... з його милiстю робити? - поправився квартирмайстер.- Вiн занапастить себе, вiн нiби навмисне своєї згуби шукає". "Нi, згуба шукає його. А вiн, щоб показати, що не боїться, робить те все, що робить". I обидва офiцери стали журитися своїм улюбленим вождем, забуваючи, що перед хвилиною нарiкали на нього. "Може б розiслати окремi патрулi?" "Борони Боже! Не смiйте! Зустрiне, догадається i ще далi поїде. Навмисне, щоб переконати нас, що воля його сильнiша вiд нашої турботи про нього i вiд любовi". "Боже великий, бережи його милiсть короля!" - i обидва повернулися до вiкон. Смеркалося. В таборi розпалювали вогнища, щоб варити страву, грiтися при них i балакати. З вiкна, крiзь котре дивився Лєвангавпт, видно було дорогу з Орлiвки до Гiрок. В Орлiвцi, вiддаленiй о якi три милi, стояли передовi вiддiли шведськi пiд командою Гєльма, а в Гiрках - король Карл. "А що не казав я!" - радiсно вiд свого вiкна крикнув Гiллєнкрок. "Король вiд Гєльма з Орлiвки вертає". Але Лєвенгавпт вiдповiв: "Це не король. Це якийсь бiльший гурт, а ви самi говорили, що король тiльки з кiлькома трабантами i з Гульманом поїхав. Тут людей, як здалеку оцiнити можна, бiльше сотнi". "Бiльше,- притакнув Гiллєнкрок.- Хто ж би то такий?" I обидва, не задумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащi й пiшли, мало що не побiгли назустрiч незнайомим гостям. Перед в'їздовими воротами до села побачили гурт їздцiв на гарних, породистих конях. На людях довгi плащi, дорогими хутрами пiдбиванi, на конях упряж срiбна або й золочена. Помiж ними на бiлому, арабському конi мужчина, якому лiт можна було числити коло 60, у соболевiй шапцi i в такому ж хутрi, з булавою золотою, густо самоцвiтами оздобленою. "Його милiсть король у таборi?" - питався шведського офiцера, що вибiг iз вартiвнi, побачивши несподiваних гостей. Знав, що це не цар, бо цар високий i страшний, а цей був середнього росту i дивно гарного та ввiчливого обличчя. Хто б не був - видно, персона достойна, котру треба привiтати гiдно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами i вiддала честь. "Його милостi короля в Гiрках немає",- вiдповiв офiцер. "А де ж?" "Невiдомо". "Коли його милiсть поверне?" "Не можемо сказати". "Так, будь ласка, доложiть його милостi королевi, що гетьман Мазепа з близькими своїми людьми приїздив вiтати його милiсть короля шведського на українськiй землi". Офiцер витягнувся, як струна. Гiллєнкрок i Лєвенгавпт вiддавали честь належну пануючим. Гетьман вiдклонився, повернув конем, i весь його гурт, як вiтер, помчав дорогою з Гiрок до Орлiвки. "Мазепа!" - промовив здивований Гiллєнкрок. "Гетьман Мазепа!" - вiдповiв урадований Лєвангавпт. "Мазепа! Мазепа!" - залунало кругом. Король Карл повернув пiзно вночi з одної зi своїх небезпечних екскурсiй. Був мовчазливий i хмарний. Нiхто не смiв питатися чому. Але, почувши про гостину Мазепи, оживився. "Гетьман? Мазепа?.. Ляпалiї, ляпалiї". "Нi, милосте ваша, гетьман приїздив тут у своїй власнiй особi. З ним багато старшин, щонайвизначнiших його людей". "Який же вiн?" "Достойний, як володар". "Конi?" "Гарнi, породистi. Упряж i збруя дорога. Одяги теж. Навiть задорогi, як на вiйну. Святочнi". "У них такий звичай. А яке враження на вас зробив?" "Гарне. Навiть дуже,- вiдповiв Лєвенгавпт.- Видно, що люди вiйськовi, але не дикi". "Так i добре. Побачимо". Король зараз-таки цеї ночi вислав людей до гетьманської квартири. Дякував за уважливiсть i за гостину, жалiв, що не було його в таборi, i просив, щоб гетьман зводив потрудитися до нього завтра перед полуднем. Король чекатиме. За вечерею Карл був такий розмовний, як давно. КОРОЛЬ I ГЕТЬМАН Дня 8 (н. с.) листопада, коло 9 години вранцi, на дорозi з Орлiвки до Гiрок появився цей самий вiддiл, що вчора пiд вечiр. В головнiй квартирi знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дiбен заздалегiдь приладив усе, що було потрiбне, щоб гiдно прийняти знатного гостя. Ранок був холодний, але погiдний. Сонце, продиралося крiзь поранню iмлу. I тодi нiби оживали й мерехтiли, аж горiли, дорогi самоцвiти на старшинських спинках, на гудзиках i золотих шнурах, котрими обшитi були їх кунтушi. Сивий арабський кiнь гордовито ступав пiд гетьманом. Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похiдною булавою. За ним маяв бiлий бунчук. Бiля гетьмана, праворуч, Орлик, задуманий, як звичайно, i, як звичайно, нiби сумний. Лiворуч - генеральний хорунжий Iван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними - лубенський полковник Зеленський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухiвський, генеральний обозний Ломиковський i iншi. Далi гетьманський канцелярист Чуйкевич, покойовий Кендзєровськии i вибранi компанiйцi з полкiв Кожухiвського й Апостола. Цi замикали похiд. Усiх старшин годi ж було гетьмановi забрати з собою: залишилися, щоб стерегти козакiв, якi, як воно звичайно в таких випадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведiв, бо i по старiй звичцi краще їм було старе, хоч i погане, але вiдоме, нiж нове, хоч краще, та непевне. На гетьманi не видно було нiякої змiни. Як звичайно, ввiчливо вiдклонювався тим, що здоровили його. i, розглядаючись по таборi шведськiм, балакав на тую тему зi своїми. Заграли козацькi сурми, гаркнули шведськi барабани, вiйськова музика заграла вiтального марша, i гетьман, не дожидаючись нi чури, нi Кендзєровського, щоб притримали стрем'я, жваво, як козак, зiскочив з коня. Король Карл чекав на ганку. Був без шапки. Вiтер розвiвав жмутки неслухняного волосся, що нiби пера стирчали на високому лобi. Гетьман i собi скинув соболеву шапку. Зустрiнулися на сходах i привiталися в латинськiй мовi. Король Карл, як звичайно при зустрiчi з людьми, навiть зi знайомими, був нiби збентежений. Кланявся i запрошував у двiр. В сiнях чури й лакеї допомогли старшинам скидати шуби й плащi, гетьмановi хотiв по старому германському звичаю допомогти король. Назверх обидва вони не вiдрiзнялися вiд своїх людей. Були, може, навiть бiднiше вбранi вiд них. Король - у своїм поли