Юрiй Логвин. Таємниця одного дiаманта --------------------------------------------------------------- Юрій Логвин, "Таємниця одного діаманта", 1989 Yuri Logvyn "The Secret of One Diamond" © Copyright видавництво "Радянський письменник", Юрий Логвин E-mail: marta_argat@yahoo.co.uk Date: 17 февраля 2006 Spelling/correction Nata&mamka Luo По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь непосредственно к автору по адресу: Internet: marta_argat@yahoo.co.uk Тел. (380 44) 235-2595 Юрий Логвин (Yuri Logvyn) --------------------------------------------------------------- Цю книгу присвячую пам'яті славетного арабіста Агатангела Юхимовича Кримського та київського лікаря Олексія Івановича Вилегжаніна, який був свідком та співучасником останньої подорожі А. Ю. Кримського на Схід і розповів мені про це. Автор Роман Київ "Радянський письменник" 1989 ББК 84Ук7-44 Л69 "Таємниця одного діаманта" - роман про часи, коли арабські воїни почали очищати свою землю від лицарів-хрестоносців. Але їм заважали міжусобиці феодалів та діяльність секти вбивць-асасінів. Ця глибоко законспірована секта, заснована на рабській, фанатичній покорі рядових бійців, наводила жах на весь Близький Схід. Вожді-шейхи з наполегливістю одержимих прагнули до релігійного панування та накопичення незліченних скарбів. Для цього вони використовували убивство й грабунок, отруту й наркотики, торгівлю живим товаром. Свідком усього цього й став юний мандрівник Алі... Редактор О. М. Григор'єв 4702640201-035 М223(б4)-89 " ` I8ВN 5-333-00239-8 © Видавництво "Радянський письменник", 1989 1. КНИГА ДЕЯКИХ ТАЄМНИЦЬ Перед першою світовою війною у Віденській бібліотеці зберігався стародавній рукопис Джаубарі "Аль-Китаб аль-мухтар фі'кафш аль-асрар"... Не знаємо, чи був Джаубарі персом чи арабом, але книга написана арабським письмом. Ми ж з вами, любий читачу, певно що не знаємо жодного з арабських діалектів і не знаємо арабської літературної мови. Тому повіримо давно померлому швейцарцеві Адаму Мецу, який цей манускрипт читав ще десь на початку нинішнього століття. Адаму Мецу він сподобався. І вчений навіть переповів одну історійку з книги Джаубарі. Ця історія про бувалого чоловіка, що ходив по мечетях із товаришем - надзвичайно розумною мавпою - і розповідав найнеймовірніші історії. Стародавній автор чи не знав, чи не назвав у своєму рукописі ймення перехожого та звідкіля він був. Мабуть, тому не згадує його імені також і Адам Мец. Але ми гадаємо, ні, просто впевнені, любий читачу, що цей мандрівець із мавпою був колишній моряк Алі, син убогого й нужденного сміттяра із славного міста Багдада. А Джаубарі описує нам часи десь початку XIII століття. Значить, і Алі жив у той час. І Багдад у той час був ще славний і знаменитий, та найкращі часи для Багдада давно минули. Правда, найгірші часи ще не настали - монголи під рукою Хулагу-хана зарізали останнього халіфа Аль-Мустасіма і сплюндрували Багдад, Місто Миру, в 1258 році від Різдва Христового, що рівнозначно 656 року хіджри. Найславетні часи минули так давно, що вже оповідачі в ханах-заїздах, на базарах-суках, в мечетях, харчевнях та лазнях розповідали про доброго халіфа Гаруна ар-Рашида і його вірного візира, що перевдягались у звичайних обивателів столичного міста і тинялись у такій машкарі ночами по сумнівних закапелках. І, звичайно, попадали у різні неймовірні пригоди. Про інші звички Гаруна ар-Рашида ніхто вже й не пам'ятав. Ну, наприклад, про таке: при підозрі на когось Гарун ар-Рашид покивом голови кликав ката - той завжди був серед челяді. І кат зразу ж уривав нитку життя невдахи-посіпаки. Є відомості, ніби для того, щоб краще рубалося, кат носив із собою шкіряну подушку і підставляв її під шию приреченому. Отаку, наприклад, мав звичку Гарун ар-Рашид, якого нам казки "Тисячі і однієї ночі" розмалювали, як лагідного дивакуватого батька своїх підданих... Але суща правда в казках "Тисячі і однієї ночі" те, що пригоди відбувалися в розкішнім і багатім місті Багдаді. Хоча столиця халіфату так ніколи не писалася ані в грамотах, ані в книгах, ані карбувалася на монетах. Називали Багдад іншим іменем - Мадінат-ас-Салям - Місто Миру, Місто Безпеки, так, як його назвав дід Гаруна ар-Рашида - славнозвісний Аль-Мансур. Його імення було Абу-Джафар, але він вирішив прийняти почесний титул "Аль-Мансур" - тобто "Переможний", з яким і лишився у людській пам'яті. Цей "Переможний" настільки боявся власних підданих, що завів звичай, якого потім дотримувались усі халіфи без винятку, незалежно від їхніх розумових здібностей чи ступеня "переможності". Це звичай "фарас-ан-науба". Тобто в халіфській стайні завжди - і вдень і вночі - стояв добрий кінь під сідлом, щоб на ньому, в разі небезпеки, міг втекти халіф - "повелитель правовірних". Невідомо, чи знали про цей звичай царі, королі та імператори Європи. Але відомо, що через тисячу років з розпеченої серпневим сонцем Москви, охляп на скакуні тікав Петро І до Троїцького монастиря. Щоправда, потім що пригоду історики або замовчували, або подавали не як вияв нестримної паніки, що охопила майбутнього "Переможного", а як вияв бурхливого темпераменту та нестримності!.. Цікаво було б іще знати, чи тоді, коли Катерина II виламувала з царських регалій дорогоцінне каміння і зашивала в одяг, бо чекала чорних звісток про бунт Омеляна Пугачова - цікаво було б знати, чи тримала вона напоготові коней? Чи дотримувалась вона звичаю "фарас-ан-науба"?! Шкода, але поки що про це не доводилось чути, а от про зашиті в одяг діаманти історики згадують. Взагалі щось воно так вже випадало, що в "Переможних" схильність до завоювань і перемог завжди поєднувалась із схильністю до втечі від справжньої чи уявної небезпеки. Іван Васильович, котрий Грозний, наприклад, плекав мрію про втечу на далекі туманні береги Альбіону до скупих та пихатих британців. І собі це за вину не ставив ані перед богом, ані перед своїми підданими, рабами та холопами. А водночас дуже, дуже лютував на втікача - князя Курбського. Не любили, ой не любили "Переможні" помазаники божі втікачів, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втікачів, що наказав рекрутів позначати татуїровкою на руці. А щоб татуїровка найміцнішою була, робили її по живому тілу підпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль і турецьких ятаганів, не схоче накласти головою за царя-батюшку... Та не збиваймося на манівці, а повернімося до головного - до заснування Міста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Він, як свідчать хроністи, довго їздив до Іраку. Бо Ірак підтримав його чорне знамено роду Аббасидів * у боротьбі проти білого стягу халіфського роду Омейядів. Врешті-решт Аль-Мансуру сподобалась місцина поруч із сільцем Багдад, де ніби збирались кінські ярмарки. Отут він і наказав будувати. Але й тоді, як і тепер, робили попередні плани. Тільки тоді було менше керівників і ще менше проектантів. І це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будові міст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, які зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тоді. План Міста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутніми вулицями та майданами свого майбутнього круглого міста, бо в плані місто було як колесо від гарби: ступиця - резиденція халіфа, спиці колеса - вулиці, обід - зовнішні мури з незліченними вежами. З вулиць до резиденції прямого ходу не було. Тільки по галереях мурів через незліченні варти й залоги... Аль-Мансур дбав про те, щоб у місті жили тільки його придворні. М'ясний ринок він взагалі випхав за стіни міста, бо в різників повсякчас у руках довгі гострі ножі. Палац же приголомшував усіх, хто його бачив. І не лише золотом і смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 ліктів. І на бані вершник мідний золочений. Переповідають, що вершник показував списом туди, звідкіля загрожував ворог чи "навіть, ще страшніше, власні піддані - бунтівники". Ми здогадуємось, що розповідь про списоносного стража разом з арабами перенеслася до Іспанії в Гранаду. У переповістках їхніх сусідів-християн Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора. Про чарівного вершника на початку минулого століття написав американський романтик Вашінгтон Ірвінг. Як довела славнозвісна поетеса Анна Ахматова (а без псевдоніму - Ганна Горенко), ця розповідь Ірвінга так вплинула на Олександра Сергійовича Пушкіна, що він скомпонував незабутню казку про золотого півника. І завершив її геніальним гаслом для всіх казкарів, як членів Літфонду, так і початківців: "Сказка ложь, да в ней намек - добрым молодцам урок!" Отож місто збудували. Але ті, хто в ньому мешкав, потребували і їжі, і питва, і різних послуг всяких фахівців. І незабаром Кругле Місто обросло з усіх боків людськими житлами всіх ступенів достатку та вбогості. Ну а при такому оточенні вже ні того страху, ні тої поваги до мурів і башт Круглого Міста, Міста Спокою, Міста Миру. Халіф Аль-Мансур, як достеменно відомо, ніяких вузів не закінчував, теорії та практики містобудівництва навіть екстерном не складав. Тому його наївну футурологію і віру в безпеку власної персони вибачимо. Але навряд подібні речі можна вибачити так галасливо розрекламованому будівництву міста майбутнього, столиці Бразілії. Той же Аль-Мансурівський палац, тільки оточений не мечетями, лавками, лазнями та ханами, а звичайнісінькими бідонвілями. Ось як! І не коли-небудь, а в 70-ті роки останньої ери... Коли маленький Алі, якого, як ми вже вирішили, потім називатимуть Алі аль-Багдаді (Алі із Багдада), народився на базарі і почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарі, то давно вже не було і "Аль-Кубба аз-захаб" - "Золотої бані" з вершником на верхівці - завалилося склепіння ще в 941 році під час страшної повені. А мури палацу стирчали до середини XII століття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за півстоліття до народження малого Алі. Батько Алі, Хасан, жив без жінки і служив сміттярем на базарі. Отож доводилося йому все робити власними руками. І сміття прибирати, і кізяки, які назбирав на базарі, продавати дрібним торговцям, які скуповували й перепродавали не лише кінські та волячі кізяки, а й людські фекалії. Доводилося самому діставати поживу, самому готувати страви і доглядати за малим. Жив сміттяр з малим в щілині між двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювеліра, а з другого боку був будинок лікаря-християнина. Ювеліру батько платив за те, що він зайняв простінок між двома будинками. Платив і лікарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурів. Будинки стояли недалеко від легендарної повноводної річки Тигр. Неподалік від їхньої схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву. Від раннього ранку до пізнього вечора він гуркотів жорнами, безупинно плескав лопатями колеса по каламутній воді і рипів, рипів старими своїми болонками та дошками. Коли повівав вітер до сховища малого Алі від річки - він приносив найкращий у світі, життєдайний теплий дух розмолотої пшениці. Повсякчас над річкою чулися крики човнярів, від зорі до зорі, а то й глибокої синьої ночі. Бо не одна тисяча човнів була у славному Багдаді. Човнярі чого тільки не перевозили, кого тільки не переправляли з берега на берег: і людей, і тварин, і коштовності, і кізяки, сушені на паливо, хмиз і глеки з бітумом, рабів і воїнів, поетів і повій... Спробував Хасан одружитися вдруге, щоб у домівці була господарка і помічниця. Та якось старий Хасан прийшов додому раніше, ніж звичайно, і побачив - мачуха доїдає гарячі оладки, а малого відштовхує від дерев'яної таці з вареними бобами. Він тоді сказав, за мусульманським звичаєм і правом, три рази, що вона йому не жінка. І вигнав геть. У Хасана було багато роботи, бо він прибирав якраз весь бруд, що був в тому кутку базару, де торгували дрібною птицею, м'ясом і дрібною худобою. Але водночас це була єдина можливість жити, бо хтось десь давав йому кістку мозкову, чи шмат потрібку, чи клапоть шкіри з міздрею. Та ще й те, що йому вдавалося продавати зібрані за день корзини кізяків, приносило йому якийсь прибуток. Та всього цього ледь-ледь вистачало на життя, і зовсім не вдавалося батькові заощадити монет, щоб винайняти собі справжнє помешкання, а не щілину між будинками. Бо він ту щілину перекрив згори очеретом і вербовими гілками, а передню та задню стіни зробив з очерету та шматків старої повсті. Ту повсть Хасан знайшов на смітнику. Багаті люди повсть чіпляли на вікнах і на човнах в спекоту і поливали згори водою. Вода тонким шаром розпливалася по повсті, а протяг насичував кімнату чи каюту вогкою прохолодою в жахливі спекотні дні багдадського літа... Тоді люди могли жити або в підвальних помешканнях, через які протікали відведені струмочки від каналів і водосховищ, . або в кімнатах, де на вікнах висіла мокра повсть. Те, що поруч базару вони мешкали, було велике щастя. Але ліворуч, неподалік, зразу за кривусінькими вуличками, за мурами старими, напіврозваленими, був невільничий ринок. То була непереборна спокуса для сміттяра Хасана. Вона завжди відволікала його від нормального плину життя. Бо коли прибувала нова валка рабів, він полишав малого Алі збирати кізяки, а сам дріботів з корзиною кривими вуличками до невільничого ринку. Страждаючи і вдаючи, що він гарливо працює, крутився біля тих місць, де мали показувати знатним покупцям оголених невільниць і можна буде хоч краєм ока зиркнути на жіночу голизну. Коли батько і син, вкрай висотані денною працею, поверталися ввечері додому і з річки віяв вітерець, то вони не могли навіть вогню розпалити в жаровні, щоб зігріти свою юшку. Бо зразу ж в один голос і ювелір-іудей і лікар-християнин кричали, що вони виженуть їх геть, бо вони смородом своєї страви псують їм річкову вечірню прохолоду. Тоді вони забирали свій горщик і йшли в найубогіший шинок, що утримував один християнин - такий же араб, як і батько Алі, сміттяр Хасан, тільки молився у церкві і вживав вино не потайки, а відверто і в яку захотів годину дня. У шинку збиралося багато мусульман, бо там можна було випити вина. І виходило, що в шинку завжди було більше мусульман, ніж християн, бо їх сюди гнала заборона випивки в мусульманських заїздах. Отут, а ще в християнських монастирях могли впитися до того стану, коли їм ввижалися і діви райські, і зелені кущі Едему, і сам тверезий, як скельця, пророк Магомет. В шинку з дозволу господаря Хасан розігрівав свій горщик на жаровні, а за те мав принести завтра сушених кізяків - вони дають найкращий жар. В закопченій довгій кімнаті було затишно, краще ніж вдома, і малий сьорбав з насолодою сочевичну юшку, вмочуючи в неї підгорілий і підсохлий окраєць хліба. Батько ж їв похапцем, пожадливо, сьорбаючи та плямкаючи, бризкаючи слиною, і все говорив і говорив. Розповідав своїм сусідам, таким же злидарям, як і він, за скільки сот динарів 2 продали сьогодні танцівницю Фатіму, скільки правили за повію-грекиню, скільки коштували служниці та які були груди у молодої вірменки. Що продавали сьогодні білявих слов'янських жінок, вивезених аж з-за Каспію, з країни, що лежить за останнім мусульманським краєм - земляки волзьких булгар. А далі тільки й було балачки, що про фалси 3, дирхеми 4 та динари, про те, хто скільки й чого дістав або випив чи з'їв. Скільки хто з них, з цих сміттярів, водоносів, вантажників, носіїв, заробив чи втратив часток битого срібного дирхема. Бо найбільший заробіток кожного із них був не більше півтора динара щомісяця. Тільки й патякалося тут, у цій компанії нежонатих, нужденних злиднів, про ці динари, яких їхні руки ніколи й не торкалися, а лише пестили своїми заскорузлими репаними пальцями "чорні" дирхеми та затерті тьмяні лусочки фалсів. А про золоті зливки чи самородки говорили з більшим захватом, ніж би про справжнє пришестя бога на землю! їм аж наморочилися голови, коли вони вже з третіх чи четвертих рук переповідали, які зробив сережки господар Хасанової хижі - знаменитий золотар-іудей Бен Закарія. Потім вони пили дешеве християнське вино. Воно било їм у тім'я і вони наче дуріли. Певно, щось туди підмішував господар - чи курячий сушений послід, чи весняну гірку кору верболозу... З того часу, десь років від трьох, Алі навчився відрізняти запах чистого вина від дурманного всякого зілля. Це була найбридкіша потрава, яку він коли-небудь нюхав потім у своєму житті. А нюх мав пречудовий. Він принюхувався здаля до того вина, яке подавали в глиняній пляшці тим людям, що сиділи під стіною, подалі від вогнища, від диму. Від них пахло іншим та й по-іншому тхнуло їхнє вбрання, ніж у того збіговиська, серед якого сиділи Хасан і його малий син Алі. Та це не були жебраки, вони ніколи не канючили милостиню. А жили своїм нужденним життям, мріяли про всякі пригоди. Вони завжди говорили про монети та про жінок. Вони були такі ж самотні, як і батько Алі. Такі ж самі одинаки з невитраченою хіттю, як і батько Алі. Тільки ні в кого з них не було дітей. Тому Хасан був ніби вищий від них на голову. Особливо його уважно слухали, коли він розповідав про рабинь. Проте балачки нестримних любителів усіляких непристойностей не вплинули на Алі. Не були йому ці теревені ані цікаві, ані бридкі. Бо з трьох років він навчився плавати. В ті години, коли ніхто не працював, не гендлював, а ловив кейф 5 у тінистих закутках спекотного Багдада, малий Алі біг до каламутних хвиль Тігру. Під таку пору з живих істот на воді погойдувалися лише мляві чайки. Коли малий кидався у воду, птахи голосно скрикували, вдаряли гострими крилами, висмикували з каламутної води жовті лапи і відлітали трохи осторонь, і знов їх несли каламутні струмені. З трьох років малий навчився плавати, а в сім уже краще за всіх плавав і пірнав. У вісім років міг проплисти від одного мосту до другого, тримаючи в руці палаючий світильник. Він навчився пірнати без жодного плюскоту. Обмацував урвисті слизькі береги, а в норах там стояли туготілі усачі із срібною лускою. Малий видирав рибин із їх схованок і перекушував їм хребет біля голови - тоді здоровенні рибини мертво повисали в його руках. Разом з хлопчиками смажив на березі рибу, остерігаючись лише отруйної ікри та чорної плівки в черевині. Часом він стільки риби наловлював, що і батька пригощав нею, і приносив до шинкаря-християнина. Вимінював на глиняну пляшку каламутного вина, щоб тато не витрачав свої биті фалси, а збирав їх одне до одного і спромігся, зрештою, купити собі рабиню і мати її за жінку. Алі вболівав за свого старого. Йому було за нього і соромно, і прикро. Особливо коли привозили нових рабинь. Траплялося, що в такі дні торговці для заохочення покупців наказували оголеним рабиням танцювати під калатання бубону та свист сопілки. По таких днях сміттяр впивався у християнському шинку і повертався, тримаючись за мури. Потім у темряві малий чув, як його батько сопе, скрегоче зубами і корчиться на своєму ложі. Наслухавшись відвертих і непристойних балачок базарної голоти, малий добре розумів, що якби батько його одружився, то не мордувався б отак. А піти до повій у старого Хасана чи то хоробрості не було, чи то сина стидався. Цього малий не міг збагнути ніяк, та й ніколи цього б не збагнув. Отож став малий заробляти батькові на жінку. Та одного разу батько до вина, що малий йому купив, узяв ще глек вина і впився до повного хитання. Алі не стримався і сказав батькові, що через те кляте вино ніколи не купить жінку. Сп'яну Хасан замахнувся, щоб вжучити малого. Неповага, бунт - хлопчисько насмілився виговорювати батькові! Та раптом закрив руками лице, наче протверезів умить, і швидко, зовсім не хитаючись, вийшов із шинку. Ні до шинку, ані на базар невольничий не зазирав аж до наступної молільної п'ятниці6. І малий Алі навіть дуже й дуже шкодував, що він сказав батькові про вино. Бо тепер батько вигадав собі, що він виграє багато грошей у кості і зможе купити жінку. Ну й, звичайно, програвся до останнього фалса. Так. що якби не риба, вловлена Алі, то вони б від голоду загнулись. Хасан зовсім збожеволів і, як хворий чекає чудодійного лікаря, чекав, коли заспівають на мінаретах сліпі муедзини вечірню молитву і можна буде поспішати до шинку... Плавання та риболовля були для Алі і розвагою, і втіхою, і справжнім ділом. Та ще більше, ніж вода, розрадою, справжнім святом були розповіді бувалих людей - купців, прочан, подорожніх, мандрівників, лицедіїв, матросів та погоничів верблюдів. Часом Алі зазирав, з корзиною для сміття на спині, на базар коштовностей. Не дуже часто, бо базарні наглядачі та купецькі слуги пильнували, щоб голота тут не тинялася. То був базар, де продавалися різні дорогоцінні речі, всілякі коштовні фарби, спеції. На той сук приходили каравани верблюдів з далекого Йємену. Одногорбі високі верблюди. Справжня їхня шерсть була майже біла, та під пекельним сонцем вони сяяли наче позолочені, бо в їхню шкіру в'їдався жовтий пилок знаменитого арабського шафрану "варсу", що виростав лише в заобрійному південному Йємені. На майже чорних верблюдах привозили із Куфи гвоздичну олію, а також фіалкову олію. А з півдня, з Аль-Джанубу 8, з міста Джура прибувала у фаянсових глеках вода з троянд, із квітів пальми, і запашна вода. Через Багдад всі пахощі розходилися по всьому світу на захід - "Магріб", до Іспанії й Алжіру, у Єгипет - тобто "Міср" ("Середина" по-арабському}; в Індію і навіть в Китай, до "Машріку" (Сходу). Тут торгували найбагатші купці з усіх базарів. Ці ряди і лавки були відомі ще з часів Аль-Фарабі , який ствердив думку всіх торгуючих людей, що є дві речі найбільш благородні і дві найбільш ганебні. Перші - продаж прянощів і торгівля батистом, другі - ткацьке ремесло та робота підмітальника вулиць. Хлопчик зазирав лише на самісінький край цього привілейованого торжища. Тут скупчилися, стулилися найменші лавки, може, трохи більші за собачу буду в добрім маєтку. В затінку лавок, підібгавши ноги по-шевськи, сиділи продавці дрібних порцій перцю, гвоздики, шафрану, ладану, гуміарабіку, смоли камфорного дерева. І відміряли наперстками свій дорогоцінний крам, бо приймали за нього плату в ясних золотих динарах та повномірних старих дирхемах. "Чорні" дирхеми новітніх часів та фалси тут не ходили! До заможніших крамниць треба було йти вглиб вулиці. Крім базарних наглядачів, слуги й прикажчики пильнували, щоб не тільки обідрані дорослі, але й бідна малеча не проникала в глибину славетного базару. Так і Алі ні разу не побував там і зблизька не бачив найбагатших крамниць. На самім початку кварталу збиралися люди бувалі. Там стояла знаменита харчевня Омара Кривого. Тут завжди товклася сила-силенна подорожніх. Якось малий Алі почув від приявних, що Кривий Омар любить живу рибку-маринку. Тому малий ловив маринок в заплаві біля млина і не вбивав їх, а кидав до старого глека з холодною водою. Приносив глек до харчевні Кривого Омара і стояв десь під стіною за стовпом. Тихо стояв, слухаючи розповіді бувальців. Стояв так довго, поки його не помічав одноокий господар Омар. Тоді доводилось, спродавши рибу, зразу ж іти геть. Отут, саме в цьому місці, хлопчик почув усі ті історії, які назавжди вкарбувалися в його душу. Тут він почув, що на предалекому острові Сулавесі, а він аж за казковою Індією та чарівним островом Цейлоном, де в кожній калюжі можна знайти червоний лал `° або небесно-синій сапфір, так там у великій кількості водиться мерзенне і жахливе сотворіння - рогата свиня завбільшки з добру телицю! Щетина в рогатої свині завтовшки з голку дикобраза! Розповідали ще купці та їхні слуги й прикажчики, що зі своїми хазяями мандрували до Басри, а то навіть і далі, розповідали, ніби водяться на островах за Сулавесі летючі крокодили-дракони. Є також птах Рух на південнім острові Мадагаскарі, неймовірної величини, що може підняти і слона в повітря і на кожний свій пазур настромити по буйволу! Тими буйволами й годує своїх пташенят. Бувальці моряки, присягаючись Аллахом, розповідали - ніби велетенська риба-кашалот вночі підстерігає кораблі біля острова Сокотри і біля Занзібару та ковтає їх. Тому мореплавці в морі-океані не пливуть вночі, а лише вдень і весь час намагаються триматись біля берега, щоб було де команді заночувати. Розповідали про водяні острови на схід від Сулавесі - ніби за межею можливого є водяні гори, що складаються з солодкої води. Прозорі, мов скло, гори височать, аж до хмар, . а навколо солона-пресолона і темна вода моря-океану. На водяних островах ростуть водяні пальми, дозріває, водяний рис і мешкають водяні люди, що проходять з одного боку острова на другий, пірнаючи крізь солодку воду. Тому ще ніколи не вдавалося їх ні вловити, ні завоювати! Не переказати, скільки історій він, малий син сміттяра, почув, продаючи рибу Кривому Омару. А ще скільки почув від оповідачів на березі Тігру, біля старого водяного млина, в подвір'ї їхньої вуличної мечеті. Особливо ж багато розмов точилося тут, на торжищі, про небезпечний шлях до островів, де виростала і дозрівала найдорожча, найулюбленіша приправа - чорний перець. Минав час, і підростав Алі, вбивався в силу. Тільки лишався страшенно худющий. Але головою його, як із самого малечку, володіли дивні і, безперечно, правдиві оповіді про країни далекі. Та й своє рідне місто його цікавило все більше й більше. Не гірше знаменитих багдадських злодіїв і пройдисвітів він знав, як проникнути з одного кварталу в закапелки іншого, де продають найдешевші оладки, і в якого купця найкрасивіші жінки та рабині, з якого кварталу найшвидше можна потрапити на той чи інший міст. І хто з християн торгує найкращим, а хто найгіршим вином. Де збираються запеклі гравці в кості, а де гравці в нарди, де втішаються шахами. А де потаємні місця зустрічей любителів дівчат і чужих жінок. Де можна купити найкраще пальмове вино і кому можна добре продати сушені кінські кізяки. Знав, що рибу найкраще ловити біля величезних плавучих млинів. Йому були відомі в обличчя найвправніші мірошники і найчесніші торговці басрійськими фініками. Дорослі, одні жартома, а другі дуже поважно, свідчили, що ці фініки посилюють чоловічу силу. Знав, у якому заїзді-хані збираються досвідчені мандрівці, а де перехожі оповідачі казок та чудесних історій. Або прочани, що намагалися обійти якомога більше мусульманських святинь і славетних міст. То були прочани з далекого-предалекого Кандагара, із славного Герата, із сніжних гір Ельбурсу, де жахливі вбивці-асасіни 12 побудували свої неприступні фортеці. Алі такого наслухався і стільки запам'ятав різних історій про дива різних країн, що напам'ять міг переповісти більше цікавого, ніж було записано в багатьох арабських збірниках казок та подорожніх історій. Але він нікому й нічого не розповідав, а лише запам'ятовував і запам'ятовував. І чим далі, тим більше якийсь неспокій почав охоплювати його душу. Наповнював його прехудюще, але міцне тіло. Поки він не зрозумів раптом - той неспокій, та тривога - то поклик до великих мандрів і чудесних пригод! Отож одного разу він прийшов з річки і, подавши батькові багатий полов, сказав: - Завтра вранці рушає велика сафіна 13 з мосульськими товарами. На ній також пливуть до Басри купці, що мають свої лавки та кораблі у славному місті. Я хочу піти з ними у плавання і побачити всі дива світу. - Бідний мій хлопчику! Іди! Я тебе не тримаю - може, хоч тобі посміхнеться доля! Досить з мене мітли та кізяків! Я все життя дивлюся лише під ноги! Може, ти побачиш більше, ніж сміття на базарах! Старий сів, заплакав, а малому Алі було дуже шкода свого батька, такого старого, як тоді йому здавалось, і геть невезучого. Щоб якось втішити і розважити батька, сказав: - Тату, якщо я стану знаменитим мандрівником, я тобі привезу в дарунок роботящу й слухняну рабиню. Нехай вона тобі буде за добру жінку! Але ці слова ще більше роз'ятрили душу сміттяра, і він проплакав усю ніч. Алі ж досить швидко заснув, так і не вирішивши, чи сказати про одне темне діло, чи змовчати. Та все ж вранці, коли побачив, що в батька сльози висохли, лише навколо очей чорні кола, сказав: - Тату, присягаюсь Аллахом, я не вигадав, а це мені сказав Юсуф-Дівчинка, що служить в шинку біля Зеленої брами... - Той, що став на путь гріха і ганьби?! - розсердився батько. Зневажав він і боявся содомітів. - Так! Він сказав мені, що всі оті гравці в кості, і Верблюд, і Тариф, і Куввас, вони з тобою грають фальшивими кістками. Бо ти недобачаєш. Як п'явки, вони з тебе всі монети виточують!!! - Мені часом здавалося, що мене дурять...- похнюпився Хасан і ледь чутно говорив. - Та як же я міг повірити, що це роблять мої друзі, такі ж бідні, як і я? А як же тепер?.. , Хасан розгублено і розпачливо розвів руками, Алі лагідно посміхнувся і сказав: - Тату! А лише один раз ходи в якесь інше місце грати! Виграєш - добре! Один раз програєш - біда! - Але ж і в інших шинках взнають, що я недобачаю... - Тату! В Багдаді шинків, як зірок на небі. Не взнають... - І то правда! - зрадів на хвилю сміттяр і витяг звідкілясь із глибини своїх подертих лахів дирхем старого карбування, тих часів, коли халіфи дбали про славу і вартість своїх монет. - Візьми, синку! Це єдине, що я не програв і не пропив! Візьми! Гроші, чим вони важчі - тим з ними легше! 2. ТОВСТИЙ ДЖАФАР Останньої суботи місяця шуббата 1, останнього місяця зими, коли суворі вітри Машріку міняються на вітри зі сторони Магрібу, прощалися вранці сміттяр Хасан і його син Алі. Холодний вітер забирався під лахи і старого і малого, але вони стояли та й стояли, все ніяк не могли відійти один від одного. Аж тут з корми сафіни почувся грубий голос кухаря. Алі видерся з обіймів свого безталанного тата й побіг на корабель до жаровні. Треба було допомогти кухареві. Бо той дуже старався: по-перше, на судні пливли купці, а як усім відомо, вони і люблять, і вміють попоїсти; по-друге, якщо перший сніданок нового кухаря смакуватиме мандрівцям, то їхні калитки ширше відкриються для плати... Нарешті, після гарячого сніданку, матроси відв'язали линви від паль і перескочили з берега на подію. Спочатку поволі, а далі все швидше почали відпливати за корму палаци можновладців, мечеті, оборонні мури та сторожові башти. Злегка напружилось сіре вітрило, а течія підхопила дерев'яне тіло лодії. Повноводна ріка випиналася каламутними плесами швидкої течії. Бо в далеких горах починали танути сніги, а в долинах уже гриміли грози. Проривалося крізь хмари сонце і рожевіло і золотило гострі шпилі мінаретів 2, спалахувало на мідних банях палаців і сяяло золотими іскрами на смарагдових і блакитних банях мечетей. Неслися над водою голоси і звуки вранішнього Багдада. Злітали в тьмяно-блакитне небо, золотими крилами б'ючи, зграї голубів. А за ними ще підіймалися височенні білі голуб'ятні, і нові й нові зграї зависали в блакиті рожево-золотими пелюстками. Скреготали ланцюгами припнуті до берега дерев'яні млини. Стомлено вдаряли вони по жовтій воді ослизлими лопатями коліс, а в їхній глибині невблаганні жорна гуркотіли, розмелюючи добірну євфратську пшеницю на запашне борошно. З того теплого борошна через кілька годин вправні багдадські пекарі випечуть в глиняних печах балабушки, хліби та коржі. Іржали коні на водопої. Проходила сафіна межи розведених наплавних мостів. Пропливала під стрімкими багдадськими мостами, що високо підносились своїми цегляними стовпами над правічним Тігром. Малий, хоч і піддував міхами вогонь у глиняній великій жаровні, все ж оглядайся на всі боки. З човна було так цікаво побачити те, що раніше споглядав лише з берега, або виткнувши голову з води. Ось позаду сафіни дозорці з'єднали човни напливного мосту. Тим мостом рушили на лівий берег верблюди, вантажені корзинами з яблуками і гранатами. Їх спустили по Євфрату на плотах аж із гірської Сірії. По іншому мосту поволі сунув караван. Серед високих одногорбих верблюдів були й двогорбі. То, певно, валка аж із далекого Мерва. Бувалі люди казали, що тільки там виростали найсмачніші дині. Дині привозили до Багдада у свинцевих ящиках на льоду. Якщо вдавалося дині привезти цілими, то за одну диню платили аж сім сотень дирхемів! Ось які ціни платили за лакітки вельможі та грошовиті багдадці тих часів! Всі звуки, весь галас перебивали завивання, крики та лайки човнярів-перевізників, званих куфаджі. І неслися вони, крики, відбиті стократ луною від води, від занедбаних мурів, від склепінь старовинних веж. Та ще більше посилювались цегляними мостами. Їхню сафіну переганяли часом трохи менші судна, вантажені величезними корчагами з оливковою олією. А вони обганяли ще більші, ніж їхня сафіна, вантажені болонками і дошками доброго дуба, здається, чи не з Вірменських узгір'їв. На лівому і правому берегах, на схилах, попід оборонними мурами та багатими подвір'ями вельможних, ліпилися шинки. В найубогіших пили погане вино, грали в кості, та жерли сочевичну юшку і давилися черствими балабушками. У добрих шинках, крім запашного вина, холодної води і пахучого хліба, відвідувач міг на ніч взяти до комірчини дівчину чи хлопчика. А коштувало все два дирхеми за ніч. Коли згадували співтрапезники про цю плату, батько Алі зводив руки до неба і вигукував з розпачем: - Де ж дістати такі гроші?!! Був у Алі приятель-рибалочка, з гарненьким обличчям і зовсім дівочими пухкими вустами. Носили разом з ним рибу до шинків. І того хлопчика привабив один торговець і взяв за прислугу до своєї корчми. Господар не стільки ганяв його по роботі, як відгодовував, і приставив до нього старого музику. Той навчив його грати на аль-уті3 і співати дівочих пісень. Коли Алі через півроку зустрівся з приятелем на березі Тігру, той у воду не поліз, а лишився сидіти на камені, товстий і чисто вбраний, з підведеними сурмою очима. Алі стало моторошно, що хлопець ніби зробився дівчиною. Алі не став з ним розмовляти, а схопив свою рибу і мерщій подався геть. Після цієї зустрічі він на вузьких вуличках намагався непомітно прослизнути повз колишнього друга. Аж поки цей Юсуф не прихопив його зненацька і не виказав Алі, що він знав про старого Хасана та його друзів-шахраїв... Отож малий допомагав кухареві чистити часник, цибулю, патрати рибу. Хоча, як писав у той час один китайський мандрівник, в Багдаді всі їдять хліб та м'ясо, п'ють кисле молоко, але дуже зрідка їдять рибу, овочі та рис. Але на сафіні було по-іншому: купці їли свіжу рибу і курятину. Кухар рибу витягав із садка, що волочився збоку на линві за судном. А кури товклися у плетеній вербовій клітці на кормі. Годувати їх і дивитись, щоб вони не побили яйця, що знесли, було одним із обов'язків Алі. Кухар дивувався, що хлопець так швидко і старанно виконує всі його накази, особливо ретельно прибирає всяке сміття і непотріб. Звідки було знати кухареві-товстуну, що все це було хлопцеві забавкою у порівнянні з базарними вулицями чи готуванням кізякових колобків для палива. А яка насолода швидко обірвати золоті покривала цибулин, або почистити головку часнику від білої шкаралупи так, щоб жоден зубок не відпав! Обрізай корінці та бадилля чорної редьки, переливай кунжутну олію 4, один запах якої вже насолода і радість душі! І вся городина і всі спеції найкращі, найчистіші! Пасажири трималися двома гуртами - купці та збирачі податків. Ненависно зиркали один на одного. Бо не було у купців гірших ворогів, ніж збирачі податків. А серед купців вирізнявся один товстун на ім'я Джафар. За очі його звали Покійником. Хоча на покійника він аж ніяк не скидався - ціла гора жиру! Прізвисько "Покійник" йому дали, бо сталася з ним одна предивна історія, у якій Всевишній явив свою волю і покарав того, хто зневажає його ім'я. Ось що довідався хлопчина від кухаря про товстенного купця. Ще змолоду був Джафар багатим купцем, а коли вбився у силу, то взагалі загрібав гори золота. Та якось він поручився у великих грошах за свого доброго приятеля. А той обдурив його і лишився жити в Єгипті. Довелося платити Джафарові величезний борг. Та він не був дурнем - підкупив судових чиновників і сплатив лише частину боргу зразу. Бо інакше пішов би жебрати під фортечні мури. І так і далі пішло - Джафар давав гостинці чиновникам і по малих частках сплачував борг. Про що зрештою довідався секретар візира. Сказав він одного ранку, коли в його кімнату понабивалися всі його попихачі: - Друзі мої! Вільні і раби! Правовірні та люди письма! Мені потрібна людина, яка б не боялася ані Аллаха, ні Страшного суду. І щоб людина та служила лише мені - не гірше, ніж вірний пес... Усі мовчали. Звичайно, всі вони посіпаки та блюдолизи, одним словом, гієни та шакали. Чистих там не буває! Але й вони замовкли, бо своїм підлим нутром відчули, що йдеться про підлоту, яку треба вчинити відверто, не ховаючись. - Що - немає у мене вірного пса? Тоді виповз наперед брат цирульника самого халіфа. - Я зроблю для тебе все, що забажаєш! І навіть більше того! Ляснув у долоні секретар візира: - Якщо так, то говорю тобі - іди в податкову управу! Покажеш їм мого листа, але не віддавай і не дай переписати. І нехай вони складуть реєстр усіх боргів Джафара... А потім витискай з Джафара усі гроші, як тільки зможеш. Що буде зверх боргу купця і боргу казні, то все твоє!!! Ледь не захлинувся брат цирульника від щастя та пожадливості. Здоровенний був чоловік, красень, та мілкий душею. - Але я не подужаю його мордувати!.. - То бери башибузуків із двірцевої варти. Бо вони геть розледачіли! Схопився брат цирульника і чимдуж кинувся до сторожів. Прихопив із собою з півтора десятка здоровенних тюрків. При повній зброї поперлися всі гуртом до податкового відомства. Там брат цирульника вчинив неймовірний ґвалт, і чиновники поспішили видати записи всіх боргів Джафара. Звідтіля брат цирульника помчав до оселі Джафара, а за ним поспішили тюрки-башибузуки. Схопили товстого Джафара і потягли спочатку до казарми у фортецю. Там з нього зідрали всі його шати. Лишили тільки чалму. Нею він, мов під час хаджа, обгорнув свою срамоту. Він стояв перед ними навколішки й просився у своїх мучителів, щоб вони його помилували і не позбавляли ні життя, ні достатку... Проте брат цирульника спокійно, без гніву, повторював: - Давай гроші, давай гроші, давай гроші... Тюрки ж били його бамбуковими палицями по голому тілу. Потім його потягли в прохолодний льох казарми - тюрки стомилися мордувати його на спекоті. Тюркам набридло це діло, і вони, розподіливши шати купця, посідали попід стінами й кейфували. Тоді брат цирульника пообіцяв кожному, хто мордуватиме його клієнта, по два дирхеми... Кухар перегортав над жаровнею на решітці рибу, поливаючи на неї кунжутну олію, заправлену тертим шафраном, посипав скибочками цибулі. А його новий помічник намагався розгледіти в глибині каюти крізь велику щілину купця Джаф