ара. Джафар не відмовляв собі в зручності не лише вдома, а й у дорозі. Алі знав, що Джафар платить за окрему каюту більше, ніж усі пасажири сафіни, разом узяті, за проїзд до самісінької Басри. Зрештою Алі добре розгледів повне, біле, наче набрякле лице з вишнево-червоною бородою. Кухар підливав з глечика, такого маленького, що вміщувався на його долоні, якийсь одному йому відомий соус. Хлопчик спитав у дебелого кухаря, з чого складається суміш. Та кухар на нього визвірився, ніби Алі спробував його при всіх пограбувати. Більше Алі ні про що не питав. Тільки уважніше до всього придивлявся, прислухався. Кухар вів далі. - От підтягли Пузаня линвою аж під самісіньку стелю. Заходилися то попускати вниз, то підтягувати вгору, що він ледь головою об склепіння не товкся. Як спускали його до землі, то двоє тюрків лупили його по п'ятах очеретяними тростинами. Товстун дриґав ногами, скавулів як сотня собак. Навіть, кажуть, було чутно на вулицю! А цей пройдисвіт спокійно собі стояв і торочив нудним голосом: "Гроші, гроші, гроші..." Тюрки почали стомлюватись. Тим пак що їм не вдавалося з ним встругнути свою улюблену штуку - шарпонути зненацька вгору, коли всі кістки наче вилітають назовні від болю. Він був занадто важкий. Стомився і брат цирульника. Та й час уже було до писаря візира поспішати та доповісти про всю справу. Отож він махнув рукою і крикнув: "Кидайте цей мішок з лайном!" Ну а тюрки - вони ж хіба люди? Бидло, невігласи! Якби таке сказати арабові, то він би потиху опустив людину. А цим скажи: "Кидай!"-воно й кине! Линву вони кинули. Джафар своєму мучителю сів на голову з усього маху! Звичайно - впусти на когось такого кабана - всі кістки тріснуть! У брата цирульника зламалася шия. І Джафарові дісталось - об дурну голову свого ката потовк усі свої достоїнства. Від болю він втратив свідомість аж на три дні. Всі дивувались, що він не сконав... Мій знайомий, слуга того лікаря, що лікував Джафара, казав, що в нього все понапухало, мов торба з огірками. Ну а брата цирульника забрали з казарми і віднесли додому, де він того ж вечора і сконав - дихання припинилося. А товстун так-сяк оклигав, чортова калита з динарами! Коли ж він оклигав, довелося писареві візира за нього самому братись, хоч як цей хитрун не хотів, щоб про нього пішла слава, що він кат і здирник! Писар вчинив згідно зі своїм розумом і освітою - наказав привести жінку і доньку Джафара. Щоб були вони приявні при допиті свого повелителя і господаря. Його жінка була з поважної родини і не витримала такого видовища, коли мордують голу людину. Вона знепритомніла. Побачила це донька - і собі гепнулася додолу. За наказом писаря їх почали заголювати, щоб лікар міг дізнатись, чи мертві вони, чи живі? Тут Джафар здався і розповів, у кого його розписки - сакки і в кого його дорогоцінні камені сховані... Ось так вичавили з жирного бурдюка золото... Та він швидко надолужив своє - в когось позичив гроші, винайняв кораблі і перевіз - цілу сотню! - скакунів до Індії. Там якраз почалася війна!.. Він стільки заробив на конях, що зміг собі все повернути... і ще зверх того! Він з Індії привіз таке каміння - і лали, і агати, і бірюзу, і гранати, й сердолік, і яспис... Риба дійшла, і малий Алі поспішив із стравою на фаянсовій тарелі до каюти купця. Хлопчина привітався в низькім поклоні і поставив тацю на низенький розкладний столик. Не звичайний столик, а кипарисовий. Товстий Джафар заворушив варгами, і в глибині його горлянки забулькали слова. - Піднеси мені рибу до носа! Хіба не бачиш, що черево мені заважає нахилитись і понюхати їжу? Коли ж хлопчина на витягнутих руках підніс до блідого лиця смажену рибу, Джафар швидко обмацав гарячими пальцями малого. Потяг повітря носом, важко видихнув ротом і забелькотів: - О Аллах! Це ж не хлопчик, а риб'ячі кістки! Одні ребра й хребці!.. Скажу капітанові - нехай винайме товстунчика. Тоді я не пошкодую і трьох дирхемів за смажену рибу і слугу!.. Іди геть і не метеляйся перед очима! Він тицьнув малому в долоню стерту половину дирхема. Як тільки Алі повернувся до жаровні, кухар видер в нього з кулака тонесеньку срібну лусочку. - Тьху! - сплюнув обурено - Такий багатир, а сміттям платить! Це тому, що ти кістлявий! Я пам'ятаю його колишніх прислужників - всі були мов вірменські пампушки на сметані! Алі почорніло в очах, задзвеніло у вухах від люті. Все стислося всередині у важку грудку, запекло вогнем у грудях! Він найкращий плавець і рибалка! А його мають за сміття, за хлопчика-повію?! Що він - ні на що не здатний, як тільки гидотою собі на прожиток заробляти?! Кухар же вів далі, мов козолуп на базарі в скотському ряду: - Ось відгодую тебе до Басри, і тоді матимеш іншу ціну... Бо хоч ти добрий помічник, але з тебе ні хорошого прибутку та й для себе ніякої втіхи! - І кухар голосно зареготав власному жартові. А хлопчика аж знудило і він відійшов до борту, ніби викинути лушпиння від цибулі... Їхня сафіна плинула вниз по Тігру за течією, а навстріч їй посували знизу щедро вантажені судна. Купці, що тримались окремо від Джафара і від збирачів податків, уважно розглядалися на стрічні судна і пояснювали один одному: - Он та, з чорними корчагами... То, певно, для мосульців везе земляну смолу 5 і рідку нафту. - А та вся завалена тиковими6 дописами. А оно й в'язка сандала 7... Ну, це хтось собі в Багдаді доброго човна хоче зшити... - Тоді сандал для чого? - Як для чого? Продасть ремісникам - вони з нього всякі витребеньки для жіноцтва виріжуть і змайструють. - Дивіться, дивіться! Аж носом воду черпає! От скільки фініків хтось замовив басрійцям... В кого такий гарем? Всі зареготали. Вітру не було, і тому бурлаки підтягували судна канатами, які припинали на березі чи до стовбурів пальм, чи до каменів. Вони горлали високими жіночими голосами бойову пісню і перебігали по черзі з корми на носа, перебираючи товстий канат і складаючи його кільцями на кормі. Пливли також по річці на круглих очеретяних, вимащених бітумом, корзинах-човнах люди з річкового племені. Попереду їхньої величезної події і позаду пливли ще дві великі лодії з озброєними охоронцями. Тюрки мали захищати сафіну і її пасажирів у нижній течії річки, де почнуться очеретяні зарості з тисячами проток та озерець між ними. Бо, як відомо, в тих безкраїх болотах жили племена, що розводили буйволів та ловили рибу і полювали на птахів. А коли траплялася нагода, то, не зважаючи на всі каральні походи халіфів, наскакували на купецькі судна. Уже був місяць азар8 і напружились води у Тігрі, піднялись високо. Здавалось, вода прорве захисні греблі та вали, заллє собою увесь простір, не лишиться навіть високих пір'їстих голівок пальм. Малий, тільки випадала вільна мить, видряпувався на вершок щогли, щоб згори побачити далекі селища, залиті водою, оглянути тонкі смужечки водозахисних валів, далекі греблі і помилуватись, як відбиваються у блакитно-каламутнім дзеркалі води розкішні віяла фінікових пальм. Коли сафіна з пасажирами та крамом приставала увечері на ночівлю, то лодії з тюрками теж прив'язували до берега і виставляли на суші і на човнах сторожу. Але грабіжники чомусь не з'являлись. Тоді Алі не витримав і спитав - та не в пожадливого базіки-кухаря, а в одного чорнобородого купця, що мандрував аж із самого Дамаска: - Господине мій, ласкавий і добрий! - Алі чув, як базарні писарчуки та різні фігляри улесливо звертались до купців та їхніх прикажчиків - Дозвольте мені, нікчемному, порушити твій спокій і... - Далі хлопчина не знав, як йому вести мову з цим чорнобородим здорованем. - Що тобі? - Господине мій! Всі тільки й базікають про розбійників, а їх все немає... - Ось що тебе цікавить?! Тепер розбійники не нападають на який завгодно корабель - купці при собі намагаються не тягти багато динарів. Вони віддають міняйлі в Багдаді своє золото. А міняйло при свідках пише на папері, скільки динарів дав йому купець. А в Басрі з тим папером-сакком прийде купець до іншого міняйла, який у долі з багдадським міняйлом, віддасть сакк міняйлі і одержить своє золото... Ну, звичайно, лишить якусь частку золота цим міняйлам. - За що? Він же одержує своє золото? - Те золото, що лишається в міняйл - то їм плата за клопоти з грошима купця. Адже вони тим папірцем оберігають гроші купця від розбійників і злодіїв. Адже одержує свою платню нічний сторож за охорону будинку. Тебе оберігають - плати! За все в житті треба платити! За все треба! За золото - плати! За хліб - плати! За охорону-плати!.. Життя - накриті столи серед базару! Той, хто старається, той бере з цих столів для свого прожитку! За все треба платити. А от як платити найменшу ціну за найкраще - то найбільша наука в житті!.. Хлопчик був вражений, що чорнобородий, який з іншими говорив ніби із зневагою, по-простому роз'яснює йому, служці кухаря на річковій сафіні, сину нужденного сміттяра. Алі подумав: "Це перше диво, яке зі мною сталося в подорожі! Правду кажуть бувалі люди, що найбільше з чудес трапляється в мандрах!.." Але його приємні роздуми перебив горластий кухар, і довелося чимдуж поспішити до жаровні... 3. РОЗБІЙНИКИ На третій день з'явилися розбійники. Судна мандрівців були вже недалеко від Шатт-ель-Арабу - злиття великих рік Євфрату й Тігру. Вода піднялася високо і геть залила все навколо. Греблі, дороги та вали зводились над водою не вище ніж на лікоть-два. Каламутні води розбігалися сотнями звивистих проток межи заростей велетенського очерету-касабу. Коли на сході зблякло небо і згасла вранішня зірка Сіріус, з молочного туману виринули чорнобокі човни. Один з розбійників звівся на повен зріст і закричав, що він вимагає плату за їхню охорону. Зовсім мала плата - по сотні динарів з купця, по десять дадуть подорожні, по дирхему з кожної голови команди! Його слова гриміли над склистою водою протоки і над рисовими полями, та зразу ж потопали в густій запорі височенних стеблин очерету. І тут, як на біду, чи на щастя, бо капітан сафіни не встиг ще придумати, як відповісти, із своєї каюти протиснув черево Джафар і заревів, як верблюд під час тічки: - Ти, ганьба своєї мами! Затичка в курячім гузні, пожиратель свиней і тухлої риби! Не потребуємо твоєї охорони! Мої знамениті сідниці, сідниці Джафара Покійника, запорука моїм словам! Подивися на них - їх споглядання й буде тобі платою за турботи! І Джафар повернув свій могутній зад до річкових розбійників. Напасники заклякли на своїх човнах від подиву та обурення. А тюрки вже попадали за борти лодій із самострілами та луками. Малий Алі, щоб усе добре розгледіти, наче наполоханий кіт, видерся на щоглу. Тільки він обхопив вершечок щогли, як заверещали розбійники, заревли тюрки-стражники. В повітрі засвистіли короткі арбалетні стріли, глиняні кулі з арбалетів і пронизливо заспівали довгі очеретяні стріли річкових людей. Згори хлопчикові було добре видно, що всі купці, кухар, - капітан і матроси впали на самісіньке дно сафіни, сховалися за паками бавовни та єгипетського льону. Купець Джафар теж гепнувся за паками і плазом-плазом рачкував до своєї повстяної каюти. Голова його притискалася до дошки, а от сідниці піднімались горою над палубою. Кілька разів стріли чиркнули по його неймовірному заду. Стріли дзижчали і навколо Алі. Проте він не встиг перелякатись і думав. Лиш про те, щоб втриматися на щоглі і краще роздивитись розбійників. Він не трусився від страху - був упевнений, що розбійники грабують і позбавляють життя лише багатіїв. Про випадкові стріли чомусь не подумав. Але річкові розбійники нікого, крім нього, не бачили. З усіх подорожніх лише він був на видноті - сидів на вершечку щогли, мов пташка, припнута до жердини. Це розлютило напасників. Стріли одна за одною впивалися в щоглу біля його ніг, свистіли над головою, лоскотали пір'їнами по руках і по ногах, порвали сорочку, порізали вістрями холоші штанів. Зрештою стріли прошили б хлопця, та трапилася халепа - товстун Джафар рвонувся до своєї каюти, зачепив паку з бавовною, перекинув корчагу з олією, і все те гепнулося на розпечену жаровню! Мить - і густий чорний дим заклубочився вгору, закрив від стрільців хлопчика. Жовтий вогонь масними язиками обхопив паку з бавовною. - Пожежа,! - заволав капітан і, не зважаючи на стріли, вискочив із схованки і скинув у воду палаючу бавовну. За ним, ледь не плазуючи, прибіг кухар і, голосно лаючись, обпікаючи собі руки і лице, підхопив напіврозбиту корчагу з олією. і перекинув за борт. Хтось із матросів теж отямився, зірвав повсть із Джафарової каюти і кинув її на палаючу олію. Річкові грабіжники, побачивши переполох на сафіні, щосили завеслували до мандрівників. Але вони не розрахували - олія розпливлася по воді, наздогнала тліючу паку. І підхопилося вгору над водою жовтими й червоними крилами полум'я. Швидка течія на звороті витягла серпом палаючу олію. А вістря серпа за якусь мить торкнулося заростей касабу. Мить - тогорічні сухі стеблини очерету засвітились жовтими свічками, затріскотіли, зачаділи тонкими смужками білого диму. Малому текли сльози, він чхав і кашляв, але не злізав зі щогли - хотілося побачити, що ж буде далі?! Що вчинять річкові розбійники, як діятимуть тюрки? На крик свого шейха напасники вдарили лопатями просмолених весел і миттю зникли за пеленою білого диму. Той дим густо, мов сметана, що виливалася із глека, слався над темною водою. Дим прикривав втечу розбійників краще, ніж вранішній туман їх напад. Сходило сонце десь за очеретяними стінами і рожевіло хмари їдкого диму. А полум'я проривалося все далі й далі у нескінченні зарослі очерету-касабу, вибухало клубами густого диму. Алі сидів на щоглі і споглядав, як пожежа розповзається, вибухає у правічних болотяних нетрях. З відчайдушним криком вгору злітали зграї птахів. Їх розпачливий крик заглушував навіть тріск очерету та гоготіння вогню. Маленькі пташки спалахували оранжевими квітками і падали вниз у густий дим. Алі вчепився за щоглу, що аж нігті побіліли, і все дивився, дивився. Він отямився лише тоді, коли внизу смикнули линву і боляче вдарили нею по п'ятах. - Гей ти, мавпо! Ану злазь! Хто прибиратиме?! - волав унизу кухар, задерши червоне обличчя із залишками смаленої бороди. Хлопчик напружився і, висмикнувши кілька стріл, узяв їх у зуби. Інші стріли глибоко вп'ялися, і він не зміг їх навіть розхитати. І ставив на них п'яти, як на щаблі драбини... Малий прибирав черепки від корчаги, витирав, вискоблював від олії і посипав піском дошки, підмітав попіл та вугілля. На сафіні тим часом знявся ґвалт - всі лізли з претензіями до Джафара! Сотник тюрків вимагав, щоб Джафар Покійник сплатив за всі стріли та кулі, що вони випустили по розбійниках. Мовляв, якби він стримав свій язик, ніхто б у бійку не поліз - араби бачили, які могутні бійці сидять у лодіях. Крім того, він, сотник, вимагав десять динарів і глек вина для поранених. Капітан вимагав гроші за попсовану повсть. - Вона зовсім ціла! Трошки забруднилася по краях! - репетував, обурювався Джафар. - Мій господине! - вів своє капітан. - Повсть була біла, тепер вона чорна! Подерлась і обгоріла на цілий лікоть! Заплати - і можеш собі забрати! Після капітана напосів на Джафара збирач податків. Той, що перший заліз під паки з пряжею. Він вимагав неймовірні гроші за свою втрачену паку бавовни. Молодий прикажчик купецький, що з Мосулу, став над малим і дивився, як той грайливо, ретельно вишкрябував дошки від бруду - суміші олії та золи. Великі, з пухнастими віями, очі молодика звузились, і він зневажливо процідив: - Одні полохливі шакали, другі пожадливі пси! - Він, не кліпаючи, подивився на малого. - А ти не боягуз. Алі здвигнув плечима. - Їм потрібні гроші. А я найбідніший на сафіні. Для чого їм мене чіпати?.. Тут звідкілясь наче виринув кухар і спитав прикажчика; - Мій господине! Чому гаєш час і не вимагаєш від Джафара плати за корчагу олії? Дивна олія. Не олія - мед! А як горіла! Ще б трохи - і вона б спалила смолені човни цих байстрюків. Не гай часу - вимагай своє - Джафар не збідніє! Молодик, не повертаючи голови, скоса зиркнув на кухаря і мовчки відійшов. Кухар забурмотів собі під носа в рештки обсмалених вусів: - Дивний цей мосулець. Так себе тримає, немов він тут най родовитіший і найбагатший на всій сафіні... А всього лиш прикажчик!.. Багатьох я бачив подорожніх... а цей щось собі має на умі... Спочатку Джафар репетував, що всі його грабують, хочуть пустити жебраком по майданах. Та зрештою він викричався, заспокоївся, а тоді вже розплатився з усіма, виторгувавши собі кілька дирхемів. Тюркам він купив у капітана корчагу вина, а гроші для лікування пообіцяв дати, коли припливуть до Басри. Спочатку тюрки обурилися, але, впившись солодкого вина, знов прийшли до Джафара і сказали, що найкращі ліки для ран - добре вино. І нема чого їм чекати до Басри. Нехай для підправки здоров'я виставить ще одну корчагу. Про людське око Джафар почав сперечатись. Але всім було зрозуміло, що друга корчага обійдеться йому дешевше у разів десять, ніж платня охоронцям за їхні подряпини та гулі. Коли судна пливли по широкій чистій воді, Джафар покликав кухаря. Замовив собі смажену по багдадськи курку. - Дивись, зроби все так, як я кажу! Щоб була справжня курка. Щоб я відчув насолоду душі й тіла! Та скажи мені, ти добре знаєш, як підготувати курку для смаження?! Кухар почав говорити, що і як треба, проте Джафар перебив його: - Слухай, ти, син гріха й нещастя, слухай уважно! Візьми найкращу курку... Я плачу за неї три дирхеми. - Але, шановний мій володарю, зірка багдадського базару, тут не базар-сук, а корабель. Тут кожна курка коштує п'ять дирхемів. - Ти, син гріха і нещастя, я куплю найкращу курку за дирхем битий, чорний, в найближчому селищі! Тобі це відомо?!! -волав Джафар. - Мій господине! Наше судно стане на стоянку лише ввечері. До того часу капітан не спинить. - Грабіжник... вбивця... розбійник... і злодюга! - прохрипів товстун. - Ти хочеш з мене здерти шкіру і вицідити кров!.. До речі - добре зціди кров із курки! До краплі! Кухар скривив і так кривого рота в недобрій посмішці. - Хіба я божевільний, щоб, купивши по три дирхеми курку на багдадськім базарі, знову ж її продати на сафіні за три дирхеми?! А добірна пшениця і просо для курей, щоб вони неслися? А плетена клітка з пареної лози? - Добре, чотири дирхеми! - Ні. Або п'ять дирхемів, або будемо їсти рибу! - Добре, син блудниці і сміттяра, п'ять дирхемів. Але за них найкращу, найкращу курку!!! Джафар витягав по черзі усіх курей з клітки, важив у руках, роздував пір'я на гузні, щоб краще бачити, яка з них жирніша. Коди ж товстун вибрав найжирнішу, кухар сказав, що всі курки коштують по п'ять дирхемів, а саме оця коштує шість дирхемів. На Джафара просто стій напав, і він кілька хвилин лише ворушив губами. Але все ж заплатив за курку шість дирхемів. - Відвари її ,- товстун загинав пальці,- по-друге - розділи на частини і залий часниковим розчином. Потім залий яйцем і засмаж на сковороді. Засип шматки вареним рисом та залий другим яйцем і доброю олією, та трохи підсмаж! Та дивися, син гріха і розпусти, щоб олія була найкраща, із сірійських оливок! Та починай швидше готувати!.. А поки треба чимось перебити голод. - Є корзина добрих басрійських фініків ,- відповів кухар йому. - Найкращих. Для себе купував. - Неси! - видихнув Джафар нетерпляче. Коли ж малий з корзиною прибіг, то Джафар, відкривши кришку, уважно оглянув, чи всі фініки, і подивився підозріло на малого. - Ти не вкрав хоча б одного, га? Ти, син жебрака і повії. - Хіба ви знали мою маму? - відповів йому хлопчик. - Бо я про неї нічого не знаю... А от тато мій людина поважна - він уже двадцять п'ять років працює сміттярем на базарі біля Зеленої Брами. Це там, де торгують живою і битою птицею ти різним м'ясом... Джафар на слова Алі ледь не вдавився кісточкою від фініка, з шумом виплюнув її і гаркнув: - Пішов геть звідсіля, скелетина чортова! Джафар, сопучи та гикаючи, жер фініки. А хлопчина поспішив чистити цибулю, часник, кришити різну зелень до соусу і глядіти за тим, щоб вогонь на жаровні був рівний і курка рівно виварювалась у бронзовім казані. Коли кухар різав курку, то він виціджував з неї кров на дно розбитого горщика, довго струшував, щоб усі краплини крові впали на денце, не забруднивши дощок палуби. І наказав малому викинути черепок з кров'ю у річку. Тільки обережно, щоб не забруднив корабель кров'ю, бо це погана прикмета! Та хлопець не виконав його наказ. Він згадав слова одного вченого суфія на базарі, де той тлумачив слова хадисів і Корану, що всі закони добрі, якщо вони йдуть на користь людині, якщо ж вони проти людини, то їх можна полишити без уваги! Алі зробив вигляд, що кинув черепок у воду, а сам запхав його в щілину між паками. Коли кухаря покликав Джафар і знов почав йому торочити про курку, хлопець поставив черепок на жарини. - і вмить кров була готова. Видер її з черепка і заковтнув просто з пір'ям. Бо всередині його рвало на шматки від голоду. Подумав, що дивна річ, але йому, як і Джафарові після такої веремії, захотілося не просто наїстися, а нажертися від пуза. Алі і кухар порпалися з куркою. Джафар запихався фініками і крадькома зиркав на молодого мосульця. Відчувалося, що він таки не втерпить і спитає в молодика, чого той не править гроші за розбиту корчагу олії? Та молодик сидів з усім гуртом купців. І Джафарові довелося би йти до них. А цього товстун не міг собі дозволити - він був найбагатшим і не до лиця йому мішатися з гуртом! Та й покликати його теж було не з руки Джафарові. Для чого показувати всім, що ти стурбований, чи доведеться тобі платити за корчагу олії, чи ні? А тим часом обварена курка була поділена на частини і кухар занурив її настоюватись у часниковий соус. Алі за той же час почистив луску з великих вусачів, випотрошив, попластав навпіл та й склав на решітку. І під доглядом кухаря почав потроху смажити рибу для купців. Вони ж усі зібралися на носі й сиділи там щільним гуртом. Джафар же сидів на порозі своєї каюти і нетерпляче й гучно втягував носом повітря, принюхуючись до таких спокусливих запахів курячого бульйону, часника і кислого вина, кунжутної олії та смаженої риби, шафрану, солодкої цибулі та духмяної кіндзи. І от малий на великій таці поніс до купців гору смаженої риби. І ще приніс їм корзину вчорашніх пампушок. Кухар вправно випікав їх на глиняній сковороді. Купці по черзі підходили до борту судна, а хлопчина поливав їм на руки з довгогорлого мідного глечика, щоб усі вони змили руки й обличчя перед трапезою. Їли правою рукою лише, як їдять виховані й шляхетні араби. Вони чудово вправлялись однією правицею із шматками риби і з пампушками. Спочатку купці мовчали, а далі знов загомоніли. Хлопець, коли кухар не кликав його, підходив до гурту і сидів з рушником і глеком, чекав, поки купці скінчать трапезу і захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купці. Звичайно, балачки точилися про розбійників. Один купець середніх років, з пасмами сивини в густій бороді, говорив, що річкові розбійники вбивають людей зрідка, хоча грабують догола. Вони, як і пірати з Персидського моря, обберуть купців і кажуть: "Ми з вас трохи вовни настригли. Ідіть собі вільно, обростайте, тоді ми вас знову обстрижемо!" Один підстаркуватий в засмальцьованім дорогім персидськім каптані, обсмоктуючи кісточку, прохрипів: - Часом та вовна дорожча від нашої крові. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже він ніколи й не зведеться на рівні. А жебрацтво - не життя для колишнього купця. То смерть живцем! Тоді той ставний, чорнобородий, в зеленій чалмі (знак прощі в Мекку) проводив своє далі. - Озерні розбійники - грубі дикуни, пожадливі й темні, їх можна задобрити, якось улестити. Знаєш, зрештою, де їх можна сподіватись, коли вони можуть наскочити! А ті, отруйні змії, оті кляті ісмаїліти2, невідомо коли, невідомо де, невідомо як з'являються на погибель людей! І ніхто не може від них уберегтись: ні шах, ні султан, ні імам, ні купець, ні воєначальник чи вчений богослов! Отруйні змії, скажені, заюшені пси, обпоєні гашишем, розбещені повіями в потаємних замках, розбещені і обдурені своїми пірами 3 та потаємним імамом - ото страшні злочинці! Навіть славній Садах ад-Дін 4 через підступні зазіхання асасінів мусив стерегтися щодня і щогодини. Звитяжець не спав на одному місці двічі! Ви це знаєте, чи ні?!! А він же не боявся жодного найстрашнішого франка-хрестоносця. І він тремтів, бо не знав, чи побачить він уранці сонце! Купець у дорогому халаті криво всміхнувся і відповів: - Ми подорожні, купці. Що нам ті хашашини? Вони вбивають можновладців, суддів, емірів, тих, хто переслідує їх. Вони ріжуть вельможних, владців, а ми хто, а ми що?.. - Вони всіх ріжуть! - чорнобородий перебив його навіть непоштиво. - Вони хочуть, щоб усі їм корилися, вони хочуть собою заполонити світ! Щоб усі були слухняні й безмозкі - бо їхній "Гірський Дід" 5 за них думає! Темна голота й учені дурні вірять, що вони принесуть людям рівність! Не може бути в оцьому світі рівності між багатими й бідними, розумними й дурними, щасливими і невдахами. Шейхи хашашінів спокушають голоту тим, що ніби всі рівні, і всі потраплять до раю! І змушують голодранців виконувати кожен наказ свого потаємного імама. Я знаю - це рівність рабів, слухняних рабів свого кривавого господаря!.. Ті ж, хто навколо "Гірського Діда", нагромадили в своїх руках скарби незліченні, а голоту обдурюють рівністю! - Звідки ти про них знаєш, що так можеш їх ганити? - підозріло і зловісно ніби запитав підстаркуватий купець у коштовнім, засмальцьованім каптані. - Знаю! Мій дядько, син Ібн Лятіфа, знаменитого дамаського купця, що постачає військам преславного Салах ад-Діна зброю для війни з хрестоносцями, не захотів їм віддати караван зброї нізащо. Так просто, за одне слово "подаруй" їхнього "Старця"! Вони вимагають від людини не тільки всього достатку її, але й покори собаки, яку періщать нагаєм, а вона плазує перед господарем і облизує його брудні капці. Вони оголосили джихад6 не лише невірним, гяурам, вони оголосили джихад всім тим, хто не думає так, як вони! А Аллах, нехай славиться його ім'я, створив усяку людину, щоб вона відрізнялась, одна від одної. Нема людей схожих між собою розумом, як биті дирхеми одним карбом! Я купець - і мені джихад в ім'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобів життя! Адже сказано в хадисі, що добування засобів життя є основою світу. І як казав один мудрець: "Мені ліпше вмерти на верблюді в каравані, що везе дорогоцінності, ніж впасти з коня в розпалі битви проти невірних!" - Ну, це ти говориш погане! - спохмурнішав підстаркуватий у замизканім каптані .- Адже сказано, що тих, хто не підкорюється, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнає Аллаха?!! - Може, й повинен, - відказав чорнобородий. - Це справа долі й Аллаха. Я ж знаю своє - купець виконує волю Аллаха, добуваючи собі засоби життя... Поки ці двоє чи то сперечалися, чи то кожен хотів сказати лише своє і йому було зрештою байдуже, що говорить інший, Алі зовсім було незрозуміле, про яких імамів, про яке рабство йде мова... Малий нічого не міг зрозуміти, тільки відчував з тону, з постави, що цей чоловік у замизканім дорогім каптані - він за війну й жорстокості. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воїна, ніж на купця, зовсім не хоче колотнечі і кровопускання, а хоче торгувати і нікого не боятись. І те відчув Алі - чорнобородий страшенно, до люті, до розпачу боїться потаємних убивць-хашашинів, вірних рабів "Гірського Діда". Алі пригадав, як він кілька разів чув, що хашашіни, які живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Від того вони стають люті-прелюті і вбивають сильних цього світу - шахів, султанів, емірів. Запам'ятати Алі запам'ятав, та розповіді про холодні гори, про неприступні твердині, про очманілих від дурману вбивць його не цікавили. Бо про вбивства й розбій він чув з самісінького малечку і ніякого в цьому дива не було. Хіба диво - голод і спрага, спека і холод, крадіжка і бійка?!! Алі помітив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, ніби зовсім це його не стосується і він над пустими теревенями не збирається й замислюватись. Він мав великі чорні очі з довгими пухнастими віями, як у дівчини, а маленька борідка кучерявилася дрібними кілечками. Син сміттяра, що завжди хотів їсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумів - зовсім йому не смакує смажений на решітці вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею і кіндзою. Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, і малому довелося бігти до жаровні. Кухар витяг із часничного соусу шматки курки, обмочував у розбиті яйця і вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всі боки, а шмат курки прихоплювався з усіх боків золотою шкіркою. І тут треба не гаяти - швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце і почорніє. Кухар наклав на тацю шматки смаженої курятини, потім проварені в курячому жиру та шафрані пупочок, печінку, серце, накрив свіжими оладками-загребами і полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашної кіндзи. Алі попер тацю до Джафарової каюти і хотів поставити тацю перед товстуном на спорожнілу корзину фініків. - Неси в каюти, йолопе! - заволав Джафар, аж посинів. - Мухи налетять, я не збираюсь їх годувати за шість дирхемів!!! З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцінну тацю, проліз малий повз купця до каюти і поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алі від запаху смаженої курки аж наморочилося в голові і такий голод стис шлунок, що він був ладен з'їсти річковий намул з берегів, що пропливали повз їхню сафіну. Він вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував своє тіло в каюту, Алі не втримався і з денця корзини прихопив чотири фініки. І одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрійського фініка, як з каюти захрипів Джафар: - Неси сюди фініки, син повії! Малий прихопив корзину і випустив з долоні три фініки назад, на денце. Джафар у півтемряві каюти нахилився над тацею і дер зубами куряче стегенце, лівою рукою показав, де поставити корзину. Він скосив очі до корзини і уважно оглянув фініки. Потім догриз ніжку, обтер губи, викинув кістку і тільки тоді роздер пельку і не своїм голосом заволав: - Злодій! Злодюжка! Де капітан!? Мене грабують твої слуги! Алі задубів від жаху і не міг ні виплюнути кісточку фініка, ні проковтнути її - він тільки жував і жував її, тверду як камінчик. На диво, першим в дверях каюти з'явився не капітан, не кухар чи хтось з матросів. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця. - А ти чого?! Хіба я тебе кликав?!! - захрипів Джафар. Мосулець витяг з рукава старий повновісний дирхем і поклав на тацю з куркою. - О перлина багдадських торговців смарагдами і прянощами! Славний знавець коней і цін на них по всіх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Він просто дурний ще хлопчик, він забув тобі сказати, що я в тебе купив ті фініки, що на денці корзини. Він не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре! Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очі і зрештою спромігся вичавити хрипко: - Та яке каміння?! Я камінням не займаюсь! Коні часом бували, але вже давно... Дурниці якісь!.. Фарби мій фах, і дерево для будов... Але прощу тебе, краще сідай до трапези і поснідай зі мною... Джафар знов порожевішав і став улесливим і усміхненим. Алі продовжував смоктати фінікову кісточку. Волоокий молодик обернувся до хлопчика: - Принеси глек і тазик... Хлопчик, наче прокинувся, поволі рушив до великої корчаги. Наповнив черепком по вінця глечик і поспішив до каюти. Молодик облив руки, втерся рушником Джафара і сів навпроти Джафара. - Ти, син гріха, геть! Коди буде потреба, покличуть! - забулькотів Джафар. Малий вклонився і обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фініками на денці. Біля жаровні кухар поїдав смажену рибу, редьку, підсохлі пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною і крихтами, пробелькотів ледь зрозуміло: - Чого там Покійник галасує? Ти що - украв його фініки?! Він завжди боїться, що в нього щось вкрадуть... Малий повернув корзину боком, відкинув кришку і показав кухареві штук вісім фініків. - Це мені... - Оце все тобі? - здивувався кухар, але потім прогунявив, покрутивши біля скроні: - Точно, що він повередився розумом, як сідницями забив свого мучителя... Але на торгові справи у нього якесь боже благословення... І кухар простягнув руку в корзину і взяв собі половину фініків. Алі було байдуже - він увесь горів від сорому, що отак не стримався і поцупив цього чортового фініка. Його аж нудило від сорому. І він не міг з'їсти решти фініків... І спати голодний вклався, тільки води випив цілий глек. Він лежав голічерева, слухав цвіркунів і споглядав обсипану іскристими зірками чорну небесну безодню. Десь кричали гидкими голосами шакали і схлипувала болотяна птаха. Потроху сором спадав, але на його місце напливала злість. Злість на себе, що не втримався й спокусився. Він аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злістю піднялася зненависть на багатих сильників. Ревна образа на їхню зневагу і зажерливість. Ось цей Джафар Покійник - як його мучили, то він страждав! А як ти мучишся від голоду, так тобі це, виходить, не мука? Одного фініка пожалкував?.. Бач, і камінням торгує!.. А торговці камінням - то міхи із золотом... Чого б він отак спітнів з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таємницю?.. Чи, може, цей ненажера боїться, щоб хтось не довідався, що він торгує камінням?.. Ось вони які, багатії - злі, підозрілі, ненажери і боягузи! Полохливі, як гієни!.. Більше про багатіїв Алі думати не захотів. Він почав думати про чудеса - про летючих драконів - летючих крокодилів з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила він бачив. І тепер намагався уявити, як же той крокодил летить - чи хвіст у нього під час лету висить чи ні?.. Сон і невиплакані сльози зморили сина сміттяра, і він поволі занурився у теплий морок. Крізь дрімоту ще чув чийсь зойк уві сні і щось ніби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду із чаші. 4. НАГЛА СМЕРТЬ Прокинувся Алі, бо його штовхали п'ятою під ребра. Він розклепив повіки і побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря. - Прокидайся, байстрюченя! Біда! Ангел смерті, Азраїл, завітав до нас... Алі сперся на витягнуті руки і люто видихнув у посмалену пику кухареві: - Якщо ти, мій господине, ще раз скажеш, що я байстрюк, я тобі вночі горлянку розчикрижу! Від вуха до вуха! - Малий чув такі похвальби на М'ясному базарі. - А! - заволав кухар. - Тримайте мене, бо я заколю цього поганця! Проте байстрюком він Алі вдруге не назвав. До кухаря легко підскочив огрядний капітан і шарпонув за плече. - Цить, дурню!.. Тут таємна смерть! - сичав він на свого підлеглого. - Стражники усіх нас замордують своїми допитами. Інші тим часом прибудуть до Басри і дорого всі спродадуть... Кухар безтямно подивився, на капітана, на малого і щось собі замурмотів під носа. А син сміттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин - крім вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли він все приготував, що від нього вимагалося, то витяг задубілі шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину. Поки всі камешилися біля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'їв таку смачну цибулину і сухі окрушини. Навіть сльози не виступили. Мертвяк його зовсім не цікавив, більше того, він його дуже лякав, як і всякі мертвяки. Хоч і не прислухався навмисне син сміттяра і навмисне не дивився на бак сафіни, він знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя. І раптом до хлопця прийшов переляк від власного бунту проти старшого. Переляк і водночас лють почали його просто трусити. Навіть зуби стукотіли. Та він зразу ж вирішив, що нехай його заб'ють, але від своїх слів не відречеться. Його судомило з такою силою, що він не міг всидіти на місці. Тому вирішив, поки дорослі влаштують все з покійником, вловити риби. За каютою Джафара, за паками льняної пряжі скинув Алі сорочку і штани. А поясом, довгою замизканою ганчіркою, обгорнувся - негоже було бігати голяка - волосся починало щедро сходити на його худющому тілі. Без жодного плюскоту хлопець скочив у воду. Відразу відчув, як його потягло течією вздовж борта сафіни. І що він зразу ж побачив - бризки крові на промащених бітумом дошках. І зразу ж в його голові виникла картина - чорнобородий купець не завжди лягав з усіма покотом під напнутим повстяним покривалом. Бувало, що серед ночі він вилазив із загального гурту і вмощувався біля самісінького борту, загорнувшись у теплий вовняний плащ. Малий уже проплив сафіну і зачепився руками за греблю, за очеретяні в'язанки, що скріплювали землю. Вибухла нараз думка: "Невже отой старий - хашашін, і він зарізав уночі чорнобородого?!" Далі думка та не полинула, бо пальці намацали в заглибині між двома в'язанками очерету хвіст доброї рибини. Алі щосили хапонув повітря - і занурився під воду. Риба була здоровенна, і коли він просунув обидві руки їй у зябра і потяг на себе, вона вся туго зіпнулась, потім пружно розправилась, боляче зачепила колючкою спинного плавця по грудях. Він все ж прихопив зубами місце з'єднання риб'ячої голови зі спиною і щосили стиснув щелепи. Риба забилася з неймовірною силою, та зразу ж і обм'якла. Алі ледь віддихався, коли виринув на поверхню. На сафіні ж ніяк не могли дійти до повної згоди, що ж діяти? Тому хлопчина встиг зловити ще трьох вусачів і назбирати на схилі греблі сухих буйволячих кізяків. З рибою він переліз на сафіну по кормовій линві, вдягся і таким самим робом повернувся на берег по кізяки з великою торбою. Крім кізяків вій ще підібрав, де тільки міг, сухі тростини, луску від пальмових стовбурів. Хлопець роздмухав жар, що зберігався у глибині жаровні, і на власному паливі засмажив власну рибу. Зрештою мерця з судна віднесли на другий човен стражників. І зразу ж три судна відчалили, розпустили повні вітрила і хутко попливли вниз за течією. Кухар заходився готувати рибу і місити тісто на оладки. Він аж сичав від злості, коли звертався до хлопчика. Малий мордувався страхом перед кухарем і злістю на себе, що він так необачно пригрозив старшому. Та вирішив - що б там не було, а страху свого не являти людям і від слів своїх не відмовлятися!.. Тим, часом на сафіні відбувалися дивні речі. Купці, не такі грошовиті, як Джафар Покійник, всю мандрівку їли разом. Тепер кожен купував у кухаря собі окремо. І це виходило кожному набагато дорожче. Джафар не вилазив із своєї каюти. Тільки звідтіля час від часу з'являвся вирлоокий мосулець. Та двічі влазив туди капітан. Синові сміттяра випав суєтний день. Вогонь у жаровні горів від ранку. Його треба було увесь час вирівнювати, щоб не чадів сизим димом. Треба було чистити й патрати рибу. А курей скубти й смалити. За кожним криком купця чи збирача податків доводилося бігти й подавати воду й рушника. Віднести їжу ї забрати посуд назад. Мити посуд. А мідний посуд ще й піском