стивши поли дорогого мосульського каптану,
Крутились, рипіли й чаділи блакитним димом від тертя вали й зубчаті
колеса млинового механізму.
Крутились несамовито камені жорен, і щось перетерте й підгоріле
сипалося в корзину з пальмового листя. I до дурманного аромату гашишу
додавався ще й запах підгорілого, солодкого борошна.
Крутилося, то риплячи, то гупаючи, водяне колесо.
Час од часу від плину води та нерівного обертання колеса весь млин
здригався, його струшувало.
Та весь час, не звертаючи ні на що уваги, крутилися навіжені танцюристи
з ножами, і всі приявні ревли в один голос: "Аллах акбар! " Поступово Алі
все ж очманів і почав, не тямлячи себе, горлати: "Аллах акбар!"
Та ось водяне колесо стишило свій хід, загальмувалось його обертання і
обертання валів і дерев'яних зубчатих колес, стишилось стрекотіння жорен.
Фальшивобородий мовби з повітря, з диму виловив глек із червоного скла
і блакитну порцелянову чашу. Плюснув туди вина з глека і різко скрикнув:
"Аль-хамр10!"
Абу Амар став, мовби вражений блискавкою, а Фальшивобородий уже простяг
йому чашу, не сходячи з місця і на палець.
Три молодці в ковпаках застигли з розчепіреними руками.
Абу Амар пив довгими ковтками вино.
Барабанщик і сопілкар грали все тихіше й тихіше.
Коли Абу Амар допив останню краплю, він стомлено заплющив очі і
простягнув руку з чашею вперед.
Закутаний налив вино у чашу із скляного глека. I Абу Амар, не
розплющуючи очей, простягнув першому танцюристові чашу. Той випив. Так Абу
Амар подавав вино і другому, і третьому.
Вони поволі висмоктали вино, поволі опустились на підлогу та й сіли
скулиніг.
Кожен встромив ножа перед себе в дошки. Мов за командою, голови їхні
впали на груди і вони отак і заснули, глибоко й безвільно. Тіла їхні
обм'якли, і здавалося, що й життя з них відійшло.
Абу Амар теж сидів, мовби спав найміцнішим сном чи навіть був неживий.
Барабанщик і сопілкар продовжували грати, і гра їх була бездоганна.
Тихий, заколисуючий спів сопілки злегка перекривало легеньке стукотіння
барабана. Здавалось, що то десь у степу співає дівчина й тупотить кінський
косяк біля водопою.
Фальшивобородий вже роздмухував маленькими золотарськими міхами вугілля
в глиняній жаровні і ставив туди горщик.
Куди і коли зник глек з гашишем та іншим дурманним зіллям, Алі
проґавив.
Горщик за якийсь час запінився, і піна зі шкварчанням поповзла на
вугілля, на жарини. Потягло в щілину знайомим духом, як тоді в кімнаті Абу
Амара. Барабан тріскотів дрібно, і тихо схлипувала сопілка. Фальшивобородий
підніс чашу з напоєм бадьорості Абу Амарові.
Голова мосульця висіла, наче була не на шиї, а трималася на мотузці.
Абу Амарові піднесли чашу до вуст, і він, не відкриваючи очей, почав
маленькими і кволими ковтками пити. Він ще довго сидів із заплющеними очима,
та риси його лиця, кволі, нерухомі, змертвілі, почали наповнюватись силою й
напругою.
Абу Амар, не відкриваючи очей, ніби просто спав чи заплющився від
сильного сонця, проговорив рівним і чітким голосом:
Фідаїв відвезіть до міста і накажіть їм чекати соколиного клекоту.
Ти,-- він не відкрив очей, та руку простяг до фальшивобородого,-- нахились
до мене.
I той нахилився до нього, і Абу Амар щось йому промовив незрозумілого
говіркого, не схожою й на перську, і на ромейську мови.
Алі як не пружився, але не зміг і слова запам'ятати та й почути.
Фальшивобородий і "вантажник" перетягли поснулих, розслаблених, мов
ганчірки, фідаїв до човна і, проказавши благословення аллаха на голови
мельника й Абу Амара, відпливли кудись вниз по течії.
Алі не знав, що діяти -- вгору плисти? Але течія зараз така сильна, як
в тіснині під Васітом. Він по звуку хвиль зрозумів, що такої течії не
подужає. Треба було тікати, це Алі знав добре. Та відчуття, що тут має
відбутися ще щось, утримувало його на місці, хоч від незручного сидіння на
болонкові, від нерухомості й холоду хлопчина задубів, все ж вирішив будь-що
почекати! I він чекав і дивився.
Ще якийсь час Абу Амар сидів нерухомо і не розплющуючи очей, та потім
нараз підвівся, наче нічого й не було.
Сам налив собі в чашу з глека і в другу для мельника.
Вони сиділи при яскравій лампі, а навколо вогника крутилися цілі рої
нічних комах, і потиху сьорбали запашний напій. Мельник лагідно посміхався і
огладжував густу сиву бороду.
Слава Аллаху, ми знов з тобою бачимось! Дякую Отверзаючому Браму і
нашому імаму -- та покріпить його Аллах! -- ми знов бачимося, мій брате!
Абу Амар із вдячністю нахилив голову і притис руку до серця, але
виправив мельника:
Мій старший брате, я лише твій молодший брат! I ніколи цього не
забував! Слава Аллахові, що дав мені завжди пам'ятати про мою меншість!
Мельник нахилився до Абу Амара і поцілував його в скроню.
Дякую Аллаху та призиваю благословення його на імама нашого! Слава
Аллаху!
Слава Аллаху! -- відповів йому Абу Амар.
Аллах акбар! А тепер скажи, що мені слід знати.
О мій старший брате! Ти око імама -- та покріпить його Аллах! -- ти
пастух його отари в Убуллі, ти емір його еміра в Басрі і Васіті! Ось тобі
папір з прибутком і витратами. Там пораховано всі фалси, кірати, дирхеми та
динари. Я не послав звіту про срібло й золото в обитель імама Аламаут, хай
впаде благословення на його голову, хай покріпить його Аллах та нехай поб'є
його ворогів! Без тебе, мій старший брате, я не надішлю звіту, поки ти не
ствердиш його своєю перевіркою. А тепер, крім того, слухай про все, що
відбувалося зі мною від Багдада. Там я влаштувався зі своїми товарами, ніби
я прикажчик одного мосульця. Мене попередили брати, що Товстун Джафар
подорожує до Басри. I принесли мені листи його колишнього друга Абу Садата,
що обдурив його і мешкає в Іскандерії. Я взяв такий папір, на якім той
писав, і виготував листа ніби від Абу Садата до еміра Абу Муси, хай
покріпить Аллах його і підтримає! В листі написав прохання зарізати Товстуна
і обіцяв за це десять тисяч дирхемів. I сам виготував сакк на ім'я Бен
Сахла, іудея, щоб той сплатив пред'явнику по смерті Джафара десять тисяч
монет, а собі щоб іудей взяв двісті монет. I от поплив я з Багдада до Басри.
На горе, в останній день -- хай не буде йому благословення! -- візир халіфа
послав разом з цим судном дві лодії зі стражниками. Тут відкрився для мене
один секрет: купець із Дамаска -- то був знаменитий гендляр самоцвітами, ти
знаєш, про кого я кажу. Один із людей Салаха . Я давно за ним гнав слід,
але кожного разу він виявлявся спритнішим і зникав кудись у безвість. Раптом
-- напад цих болотних шакалів на наше судно! Напад відбили. I чи це
хвилювання, чи, може, вино, але він почав вихваляти свого дядька і Салаха і
ганити людей імама -- та покріпить його Аллах! -- і говорити всяку гидоту,
що наші браття винуватці в розбраті мусульман, в розпорошенні арабів. Він
так відверто говорив і про свого дядька, і про всі справи, що моє здивування
досягло межі можливого! Видно, Аллах, хай славиться його ім'я, віддав
сирійця в мої руки... Там на сафіні був хлопчик кмітливий -- він дозбирав
стріли тих озерних шакалів. Серед них була одна стріла пречудова з тонким і
прегострим наконечником. Один удар сплячому у вухо -- і він закляк. Я
обшукав його і забрав його пацьорки і невеличкий капшучок, зашитий в
підкладку джубби 12. А пацьорки виявились хитрі. Ніби вони вузлом
із шкіри зав'язані, а всередині найкращі смарагди із Місру! На ці смарагди
довго чекав володар Орлиного Гнізда - хай Аллах обласкає його благодаттю та
поб'є його ворогів! -- ось вони в твоїх руках...
Для чого дарував лал Кадарії?..
Вона почала своєю піснею мене викривати. Не різати ж її при всіх, щоб
вона замовкла?! I я заткнув їй пельку лалом... Отож далі було таке -- коли
капітан тіло сірійця збув на берег, я зразу ж вирішив діяти і показав
Джафару листа. Джафар ледь не обкалявся зі страху і почав молити про
допомогу. Я порадив, і він написав листа з проханням забити безбожника і
брехуна Абу Садата. I виписав сакка на двадцять тисяч динарів. Я й кажу
йому: "Це прохання забити Абу Садата. I його заб'ють. Але ж дійде і лист Абу
Садата до еміра Абу Муси. Абу Муса надішле брата-фідая приколоти тебе, як
погану свиню. I тобі, і Абу Садату --кінець!" Він тоді почав плакати і каже:
"Що ж робити?! Порадь!!!" Я й кажу йому, щоб він викупив листа за тисячу
монет і сакк за його ціну. Він викупив, і я спалив -- сакк і лист
фальшиві,-- але тільки тоді, коли він сплатив мені тисячу динарів золотими і
виписав сакк на десять тисяч двісті монет. Лист про Абу Садата у тебе, мій
старший брате, і сакк на двадцять тисяч. Сакк на десять тисяч двісті я
розміняв на дрібні сакки і дав тобі повний звіт про витрати на всі банкети,
повій, дарунки і музик. Крім того, я зі слугами стражника робив у палаці
Айші пастку для Рустемових красунь -- і ми знайшли золото в самородках та в
зливках і торбу з африканським золотим піском. Частка золотої здобичі, що
належиться мені... тобто... імаму -- хай дарує йому Аллах міць! --
знаходиться в співака. Як ти скажеш, так і буде... мій старший брате!..
Тоді слухай -- теслярі поодинці нехай відправляться по домівках. Вони
не з Басри. I золото нехай поки що буде у них... Хто бачив твоє блудодійство
з Рустемовими сучками?..
Співак, негритянка Айші.
А повії? А твій слуга? Айша?
Повії були напоєні вином із зіллям. Колов їх ножем -- не ворушились.
Айша лежала замкнена. Хлопця не було -- стражник його пізно випустив із
в'язниці. Хлопця я більше не бачив... Я хотів тебе, старший брате, спитати
-- ти, може, знаєш?... Здібний хлопець...
На фідая здатний?
Трохи інше -- цікавий, кмітливий, добра пам'ять, і зовсім не має
страху.
Тобі ще не доповіли, але я вже знаю: цей дурень переборщив -- повів
його до Водяної вежі. I хлопець признався, що він віддав лал Кадарії.
Стражник зламав твою цяцьку... Тепер малий не придатний ані на фідая, ані на
голуба, як би тобі праглося...
Що тепер діяти?
Ти не гірше мене знаєш -- колючка з малайської трави. Дай йому з
індійською халвою. Всі побачать, що помер від різачки 13.
А що з негритянкою?
Про це, брате, не турбуйся. Це наші клопоти. А хлопця твого бачили
вночі, як він плив неподалік вежі звіздаря.
Треба притиснути того мандейця за горло! Нехай віддасть хлопця, якщо
сховав!
Не квапся! Мандейця не варто чіпати. По-перше, він не полохливий. А
по-друге, ніхто із чародіїв не має такого знання вітрів і сили над вітрами,
як цей перевертень! Мені здається, що він привіз сьогодні вранці твого
хлопця у свій пальмовий сад. Він тут зовсім поруч, трохи вище по течії. Якщо
хлопець там, заберемо його і заметемо всі сліди...
Хлопчика і без халви здихаємось. Зариємо -- і шакал не знайде!
Мій менший брате, я тебе люблю ще з часів Антіохії та Єршалаїма... Та
останнім часом ти щось не все обмізковуєш, не над усім замислюєшся...
Чому, мій старший брате? Поясни мені -- я твій раб і весь на очах і на
вухах!
А треба вивідати в живого хлопчика, чи не сказав він щось такого
надзвичайного, чого стражник не повинен був би знати? А взнавши це, чи не
мав би величезний якийсь зиск для себе?! Чого б він, стражник, потай
крутився біля чорного ходу в Айші? Було це перед світанком. I чого він до
Бен Сахла заходив після вранішньої молитви?
Мій старший брате, ти мудріший за мене і справедливо стримав мене.
Спочатку ми все вивідаємо в хлопця, а потім уже його... Це добре, що ти
знаєш, де садок мандейця. Він там і стереже його корзини.
Ти впевнений у цьому?
Коли я пропливав у човні повз один острівець, я здивувався, чого то там
біля хижі стоять здоровенні корзини. Адже ще не настав час фініків. I коли
ми пропливали повз останні пальми, з великої плакучої верби впала у воду
змія. Але ні птаха, ні тхора ми не помітили. Заходило сонце, і я не зміг у
густім верховітті нічого роздивитись. Та тепер сумніву немає -- він був на
дереві.
Як ти думаєш -- він упізнав тебе?
В цьому одязі він мене не бачив жодного разу, і, до всього, я замотався
дуже ретельно.
Нехай так. А раптом хлопця не вловимо, як тоді взнаємо, що він оповів
стражнику?
Тоді я витягну всі слова хлопця із стражника. Можеш не сумніватися,
видеру разом із горлянкою! Я навчений. I вартість стражника не велика.
Звичайний вартовий у нашому стійбищі. Завжди буде ким замінити! Мій старший
брате, ти згоден і дозволяєш?
Згоден. Він має лише другу ступінь посвячення. Колишній фідай, тепер
вартовий. Він повинен пильнувати, а мати власні багатства йому не
належить... Тепер трохи поспимо, і візьмемо хлопця.
Давай зараз, мій старший брате!
Ти зовсім забув про великий відплив. Ми не вигребемо проти течії. За
години дві настане тиша. Тоді ми візьмемо човна і за мить будемо в потрібнім
місці.
Лягаймо перепочити -- у нас сьогодні стільки справ!
I мельник загасив лампу.
Алі сидів на ослизлім болонку і його била лихоманка.
В голові стукотіло, било, мов у барабан: "Ті-ка-ти, ті-ка-ти,
ті-ка-ти!"
Але як і куди тікати, коли згори стугонить шалена течія відпливу і там,
угорі, лишилась їжа, одяг і стріли. I туди має по нього приплисти звіздар.
Нараз Алі згадав --коли дивився згори на протоки й острови, то побачив, що
довжелезна і тонка смуга одного з незліченних островів тягнеться аж кудись
вниз течією до обрію. Якщо зараз поплисти вниз по течії, а там вилізти вище
млина на берег і побігти по довжелезному острову, то можна добігти до іншого
острова, що майже навпроти того острова, що ліворуч саду мандейця. А там
плисти через канал не проти течії, щоб дістатись до схованки, а навскіс,
униз по течії.
Так Алі і вчинив.
Тихо спустився у вируючі теплі струмені. Руки від дерева не відривав --
чекав, коли зігріється задубіле тіло. Він вперше за все життя боявся, щоб
його не схопили корчі.
19. ЩАСЛИВА ПРИГОДА
Течія несла Алі вниз у темряві, і він страшенно боявся, щоб не
проскочити повз кінець довгого-предовгого острова.
Місяць зайшов, проте зірки сяяли так яскраво, що можна було розрізнити
воду і острови з пальмовими садами,
Алі напружувався, пильно вдивлявся, і все ж ледь не проминув кінець
острова, яким власне, й кінчалась протока -- далі починалось одне з кількох
широченних русел Шатт-ель-Арабу.
Течія поволі стягувала його все далі й далі до кінця каналу. На щастя,
одна стара плакуча верба просто полягла над урвищем, і він вчепився з усіх
сил, відчайдушно, за тонке, гнучке віття. Воно його втримало. А далі,
захоплюючи по черзі цілий жмак лозин у кожну руку, підтягся, видерся нагору,
на твердий берег.
Тільки-но відчув під своїми битими п'ятами шовковисту траву цього
плеканого саду, як зразу ж надія і бадьорість повернулися до нього. Наче це
й не він просидів кілька годин мов горобець на жердині. Наче не він ще й не
взнав, яку ганебну й підступну смерть йому визначено!
Алі побіг на північний схід.
Один раз спинився і підвів очі до зірок. Наче всі зорі зрушили зі свого
місця.
Хлопець відчув і захоплення, і заздрість до знань звіздарів: "Це ж
треба знати стільки зірок, їх становища і назви! От би мені вивчити! Який я
дурень, що не подався зразу до мандейця, а злигався з отим людожером!"
Так думав Алі, та бігу не стишував і все ближче був до мандейського
пальмового саду.
Ось і кінець острова.
Хлопець стрибнув у темну воду і ледь не захлинувся -- його ноги й тіло
провалились під воду в рідке-рідке багно.
Він загрібав руками й ногами щосили, але тільки зрушив трохи з місця.
"О Аллах! Врятуй мене -- і я тобі всі сто разів прочитаю молитву.
Отверзаючий Браму -- поможи мені!" Щосили загрібаючи, звиваючись, як муха в
окропі, поволі наближався втікач до другого острівця.
Тремтячи від жаху, що ось-ось його засмокче мулиста жижа, він усе ж
доплив до острова і виліз на похилий берег.
Лежав і дивився на схід -- обрій наче починав світлішати, а вранішня
зірка ще іскрилась дорогоцінним діамантом на глибокому темно-синьому
запиналі небесної бані..
"Читатимуть вони першу молитву? Вони дервіші. Читатимуть, і буде ця
молитва довга, ніж у звичайних людей?.. Та вони таки й хашашини єретики...
Не молитимуться! Їм дозволяється порушувати всі заборони... Вони
прокидаються ось тепер, ось зараз! Вип'ють свого моканського зілля, а може,
вина, і припливуть сюди! Від Абу Амара не втекти по воді, ні по берегу...
Вставай, Алі!" --наказав сам собі хлопець і звівся навкарачки.
Постояв трохи, а тоді підвівся на повен зріст і, хитаючись та
затинаючись, перебіг острівець.
Тепер острів мандейця було добре видно -- він підносився над смоляною
водою рівними зрізами берегів. Дніло.
Алі роздивився, що острів звіздаря укріплений палями. Палі обплетені
лозою і перев'язані пучками очерету. В деяких місцях кущі, зарості трави
нависають над рукотворним урвищем.
"О! -- Вигукнув подумки Алі.-- Отут я й сховаюсь. Сходитиме сонце,
почнеться приплив -- піддметься вода -- отут я й пересиджу, мов під дашком!"
Відплив скінчився, і вода між островами затихла нерухомо -- наче
розплавлений бітум.
Блискуча поверхня віддзеркалювала гаснучі зорі та світліюче небо.
Цей канал Алі подолав без усяких перешкод і труднощів і виліз по
хворостинах, мов по драбині, на острів свого рятівника.
Він кинувся до плетеної хижі. Захопив свою їжу, одяг та стріли.
Алі давився фініками, перебігаючи по острівцю. Ковтав не пережований
наїдок і все придивлявся, де б сховатись. Зрештою вибрав місце -- трава
невисока, та й западина в стіні берега найглибша. Навіть приступець є, щоб
просто під коріння трави запхати свої гаразди.
"Мене вони шукатимуть у най густіших кущах, а тут зовсім рівне місце. А
якщо раптом звіздар припливе? I вони йому влаштують засідку?! Як його
попередити? -- замислився Алі, та нараз вдарив себе по лобі кулаком:-- Пущу
добрий дим!"
Він попорпався в корзині, віднайшов два кремені і порожній горіх із
трутом всередині. Це був дарунок одного його приятеля з багдадського суку.
Точні удари камінців. Бризки оранжевих іскор. I трут у відкритій
шкаралупі горіха зажеврів червоним вогником.
Що-що, а зробити вогнище -- зі сміття, кізяків, кісточок, шкаралущі --
Алі вмів краще, ніж будь-хто із дорослих.
Він спочатку розклав невеличке вогнище в ямі і поклав таке паливо, щоб
і вогник був малий, і диму щоб майже не давав.
По тому заліз на вербу і влаштував серед віття вогнище з хитрістю. Воно
мало тільки тоді запалати на повну силу, коли зітліють усі смужки тканини --
на які він розрізав ганчірку з хижі.
"Як для них мандеєць ворожбит, от їм і буде ворожба!"
Алі аж засміявся вголос і почав злазити на землю. Він спустився, став
на повен зріст біля стовбура, і його не було видно із-за плакучого віття.
Проте ховатись тут не міг--знав, що Абу Амар і мельник зразу ж кинуться до
цих верб плакучих.
Алі присів, а потім плазом поповз до своєї схованки. Причаївся в ній
зарання і почав з насолодою їсти припаси, даровані йому мандейцем, зовсім
забувши про пересторогу мандейця заощаджувати їжу.
Ось в далині протоки, на самісінькім обрії з'явився човен з двома
людьми.
Наче хтось начаклував -- саме в цю мить з-за обрію вибухнуло золотим
сяйвом сонце.
"Сонце сліпить їм очі! Зараз піде дим і буде знак мандейцю, що
трапилося щось. Вони ж подумають, що Абу Амар не помилився і я сиджу й варю
собі бургуль!"
Алі змією виліз на берег із схованки і навалив на вогонь заготовані
фінікові кісточки з хижі, хворостини. Згори кинув уламки старої корзини і
завалив усе купою трави,
Потім заліз у воду і вже з води піднявся в схованку та причаївся, наче
миша.
Лише висунув трохи голову, щоб споглядати протоку, по якій наближався
човен. Озирнувся -- димок тонкою цівкою піднімався десь наче з трави. Вище
Алі не міг підняти голову -- його б побачили.
Повернувся лицем до протоки.
Човен гнала вправна рука -- він різав гострим носом важке плесо води.
Алі відчув, як вода починає наче оживати, дихати там глибоко внизу,
може, ліктях у шести під його схованкою. Він знов подивився із захопленням
-- знання мандейця справжні: сьогодні справді великий відплив. Але який тоді
буде приплив? Чи не заллє схованку? Тоді як?! А ніяк! Випірне із схованки, а
від них він втече -- хто ж краще за нього пірнав по всьому їхньому березі
Тігру? Не треба так уже боятися цього людожера! Треба вірити мандейцеві -- у
нього є зірка-захисниця! Алі обернувся -- з-за кущів трави починали
підійматись кілька тонких пасм диму.
Човен наближався.
На демені мельник загрібав округлим веслом-правилкою. Вдягнений він був
як звичайний ремісник--короткі штани, груба сорочка, підперезана мотузкою,
на голові вбога пов'язка. Абу Амар же мав вигляд матроса-гуляки -- червоні
широкі шаровари, шкірянка без рукавів, короткий плащ і чалма, вільний кінець
якої щільно огортав його засмагле лице. Якби Алі не знав так добре Абу
Амара, то він і не впізнав би його.
Озирнувся ще раз -- дим наче перестав іти вгору, тільки сльозилась юга
над травою, склилось повітря. "Ага! -- злісно зрадів Алі.-- От зараз-зараз
попередимо! Під травою все підгоріло! Ану, ану! Подивимось, що ви
проспіваєте, людожери!" Алі аж скреготнув зубами.
Та, звичайно, його переслідувачі цього не почули.
Вони пливли вздовж берега, шукаючи, де б пристати. Та ще вода не
піднялася так високо, щоб можна було з човна вільно переступити на берег.
Тому вони і спинили човна біля плакучих верб. "О Аллах! Заклинаю тебе і
благаю -- тільки нехай вони не помітять зараз вогнище не вербі!" -- волав
подумки хлопець.
Весляр вхопився за коріння верби і наблизив човна під самісіньку стіну
берега. Абу Амар, не говорячи й слова, спритно вчепився рукою за віття,
поставив ногу на ліве плече мельника і, підтягшись за віття, видряпався на
берег.
Він нахилився і сказав униз мельникові:
Ти поки почекай, може, я сам впораюсь.
Алі в останній раз обернувся до вогнища -- воно починало клубочитись
білим густим димом, і вранішні промені сонця зафарбували його легкою
рожевістю, мов розмита водою кров.
Дим зводився угору пухким стовпом. Чаділи й тріскотіли запліснявілі
фінікові кісточки.
Алі зі своєї схованки чув як загупали кроки Абу Амара. Він біг до
вогнища.
Над каналом народжувався чи то легкий туман, чи то юга розповзалася.
Все заколивалось і в повітрі, і у відбитті рухливих вод.
Вуха Алі вловлювали два небезпечних шуми. Знизу все сильніше наступала
вируюча вода, а по острівцю зовсім поруч тупав і тупав швидкими кроками Абу
Амар.
Прокляття на голову шмаркача! Диви, що він влаштував -- розклав багаття
на вербі! -- лютував голос Абу Амара. Я зараз скину вогонь і відшукаю малого
падлюку!
Брате! Не верзи дурниць -- на вербу ти не вилізеш -- там віття тонке! А
димовище на вербі -- то він комусь знак лишив.
Брате! Я струшу той знак у воду!
Не час змагатись із малюком. Він дав знак і десь зараз поруч у засідці
сидить і підглядає... Або десь тікає протоками.
-- Побоїться. Він знає, що сюди запливають акули і крокодили! -- не
згодився Абу Амар. Потім вони щось тихо сказали один одному, Абу Амар
опустився в човна, і вони швидко відпливли вузькою протокою.
А хлопець лишився ще на кілька годин у своєму схроні, поки зрештою
наважився виповзти з укриття і переплисти на сусідній острів, де було кілька
старих височенних верб. Тут він розіклав на траві, в затишному місці, одіж,
наїдки і зброю, тобто стріли. І перш за все виготовив футляр для стріл --
здер із товстої зеленої гілки кору. Якраз по довжині стріл і по рубцю прошив
тоненькою обдертою лозинкою, а дно приладнав із шматка очеретяної товстішої
трубки. Всі стріли легко ввійшли до саморобного сагайдака.
Сонце злетіло до самого зеніту і пекло його перемерзле за ніч і
перемокле у воді тіло. Він розіклав на товстих гілках свої вбогі лахи, щоб
добре їх підсушити.
Наїдок весь змішався, перекис і починав пахнути не зовсім смачно. Тому
Алі вирішив усе пошвидше з'їсти, поки не зіпсувалося зовсім. Він прикрив
голову й плечі підсохлою сорочкою і вже над силу доїдав свої прокислі
родзинки, розмоклі коржики та слизькі колобки буйволячого сиру, ще вчора
твердого - претвердого. Зробивши кілька ковтків, не забував підвестися на
своєму сідалі, щоб обдивитися на всі боки -- чи нема де якої небезпеки?
Та все ж він прогавив найголовніше за цей день. А побачивши -- ледь
утримався на своєму сідалі.
Згори, при повній воді, з протоки до каналу просувалась велика таріда ,
прикрита згори здоровенною халабудою з пальмового листя. Вона занурилася
своїми чорними боками по самий край у воду. Біля бортів притулились люди в
чорних плащах болотних арабів. Напружуючись із усіх сил, занурюючи жердини
майже з верхом у зводу, вони проштовхували лодію до того каналу, в якому
ледь не втопився Алі.
Алі страшно стало, що зараз лодія - сумарійя застрягне на мілині, і що
ж тоді робитимуть?
I тут він забув про всяку обережність і заволав з височини свого сідала
на величезній вербі:
Правовірні! Обережно! Там обмілини і багна по горло! Правте он туди,
туди!!!
Він видерся ще вище, щоб його бачили, і показував рукою, куди треба
правити.
З таріди закричали йому, зразу ж його почувши, бо на судні все робилося
тихо, без галасу:
Не дури нас -- там он як вузько!
Ширша протока -- пастка! Підождіть, зараз вам покажу!
Алі прихопив свої речі, вже сухі лахи і пожбурнув у густу соковиту
траву. А сам, розгойдавшись на гілці, стрибнув у воду -- він знав, що там,
під вербами, добра глибина.
Випірнув і поплив назустріч таріді.
За хвилю Алі тримався за борт дивної цієї таріди.
Дайте мені жердину -- я покажу.
Бородаті задубілі обличчя нахилилися до нього. Дивились усі пильно,
суворо.
Обдуриш -- на хресті розіпну і кишки на шию намотаю! -- пообіцяв
могутньої статури молодик. Він простягнув Алі жердину, може, на ліктів
дев'ять -- десять.
Алі вільно поплив з нею до небезпечного каналу. Трохи далі від гирла
поставив жердину сторчма і почав її тиснути вглиб всією вагою тіла. Жердина
занурилась, може, наполовину і стояла рівно й нерухомо.
Швидше пливи туди!
Алі поплив до безпечного ходу. I знов поставив жердину сторчма,
Та цього разу жердина вся зайшла під воду. Алі тримався за її вершок
під водою і плавав по колу.
Давай жердину! Нам немає коли забавлятися.
Алі швидко підплив назустріч таріді і віддав жердину.
Ось жердина! Підождіть мене, я тільки заберу свої речі.
Плаваєш добре -- наздоганяй! -- кинув через плече велетень, щосили
відштовхуючись жердиною.
I всі на таріді без жодної похибки, як за командою, занурили жердини в
каламутні струмені і погнали судно до найвужчого каналу.
В каналі вони не діставали дна і тому відштовхувались жердинами від
обох низьких берегів.
Алі наздогнав тарідe і вмить видряпався на борт. Прихилився боком до
халабуди, та листя розійшлося. 3 усією своєю поклажею перекотився просто під
копита коней.
Алі сам не чекав, що зірветься вниз, і в нього від жаху зайшлося серце,
коли він побачив просто перед очима чорні, міцні копита темнорудих, наче
мідних, скакунів. Коні, проте, ці полохливі і гарячі сотворіння, на диво,
навіть вухами не по козирили. Алі сів, віддихався, і так, притиснувшись до
якихось лахів, сидів тихо-тихо, як миша.
Як тільки канал кінчився, той молодий велетень наказав усім взяти весла
й загрібати.
Крутобока, перевантажена таріда почала набирати швидкість.
Скоро мав бути приплив, і Алі сповз зовсім на дно лодії.
Алі принишк просто під ногами в коней. А коні справді були казкові --
червоно-руді, тонконогі скакуни, легкі й мускулисті, з широкими й глибокими
грудьми. I всі однакової масті, наче рідні брати.
Таріда, напевно, вже проминула млин, та Алі не висувався.
Принишк, щоб і не бачили, якби хто й був у млині. I щоб людям із самої
таріди не впадати в око, так і сидів, причаївшись тихо, що й незчувся, як
заснув...
Алі прокинувся в одну мить, бо раптом крім звичної говірки, під яку він
провалився в глибокий сон, на хлопця водоспадом полилися бурхливі звуки. Ще
й до всього таріда, без сумніву, застигла на місці.
Алі не спав. Та він і очі не розплющував, ніби боявся, що яскраве сонце
почне болюче різати очі, Ще й тому не розплющувався, що хотів продовжити
солодку мить сну. Проте тінь, що впала на нього згори, примусила розклепити
очі й глянути вгору. Від побаченого він аж відсахнувся -- просто в повітрі
над ним зносився в небо золотавошкірий кінь. Алі шарпнувся від переляку і
боляче вдарився потилицю, якраз гулею від ножа, об дзвінке дерево шпангоута.
Бід пекучого болю Алі враз, блискавично все згадав і зрозумів -- коней
перевантажують ва велетенський вітрильник-дхау. Ось просто над тарідою
зависли його червонасті промаслені боки.
А коня причепили до нижнього кінця предовгої навкісної реї. За вільний
кінець рею обертали, вчепившись і щосили тягнучи за линви, не менше півтора
десятка напівголих моряків. Усі здорові, м'язисті, а шкірою всіх відтінків
-- від смаглявих до вугільних. I пливе кінь у повітрі над водою, над
каламутним хвилями Шатт-ель-Арабу, наче полов па вудочці гігантського джина
-- повелителя чорних і білих духів.
Ось кінь завис над палубою вітрильника. Хтось тихо, але високо свиснув,
і зразу ж зарипіли дерев'яні блоки, тварина провалилася кудись усередину
крутобокого вітрильника.
Таким робом підняли й інших коней.
Коні не пручались, а були ніби приворожені. Та Алі легко зрозумів цю
загадку -- коні були випоєні.
Коли старий тягав за собою малого Алі по всіх заїздах-ханах та по
шинках, то яких тільки історій не наслухався хлопчик про коней і конокрадів.
I тепер Алі дуже радів і вважав себе ледь не найбільшим мудрецем і хитруном,
що він -- слава, слава Аллаху! -- не питав ні про що цих людей з таріди.
Коні обпоєні, бо хто бачив таких однаково сумирних коней?!
Люди в плащах болотних арабів, а не знають добре русла й каналів
Шатт-ель-Арабу? Значить, коні крадені!
А всі говорять на базарах, що в еміра з його маєтку біля Аль-Ахваза
вкрали карабаських скакунів.
Та й масть цих коней якась дивна -- кольору, можна б сказати, палаючого
очерету. Чи, може, кольору моркви? Але такої масті Алі не пам'ятав на
багдадських базарах. I в розмовах не пам'ятав, щоб згадували такі відтінки в
масті арабських скакунів.
I везли цих дивних коней під покриттям халабуди з пальмового листя.
Тут згори з вітрильника перехилилося бородате, зовсім коричневе
обличчя, з носом кривішим, ніж дзьоб папуги. Хрипким, тихим голосом спитав
той горбоносий:
Де ваш коняр?
Він захворів... У нього пропасниця...-- відповів молодший велетень,
задерши вгору лице.-- Клянусь розлученням, він в лихоманці...
Якщо ви не даєте свого коняра, я вам, крім задатку, нічого не дам. Коли
вирішите, хто з ваших попливе за мною, покличте. Але довго не чекатиму.
Ось-ось почнеться відплив.
I зникло горбоносе лице, наче впало, а замість нього зразу ж постало
п'ять круглих щитів, з-за яких визирали націлені блискучі жерла трьох
залізних кованих труб. Над щитами підіймався тонкою цівкою сизий димок,
запахло кислуватим паленим вугіллям, як у кузні.
Що це -- китайський вогонь для спалення кораблів? -- зашепотів Алі,
шарпаючи за джуббу молодого, вродливого, як дівчина, весляра.
Присягаюсь Аллахом, я тебе, раба, протну, як чапля жабу. Ти ще
насміхаєшся? Плаваєш з цим ворожбитом і не знаєш, як звуться ці громові
дудки?
Клянусь розлученням! Я з ним ніколи не плавав. Я не його! Сам собою.
Присягаюсь Аллахом та ім'ям пророка -- я сам собою!
Овва! -- Красень вдарив себе по лобі і зразу ж тихо, але з притиском,
покликав велетня:
Шейх! Є новина!
Шейх обернувся і гнівно насупив брови, мовби кажучи: "Поспішай і скажи
мені!" Потім, бачачи, що молодик не рухається, сам підійшов.
Ну, що тут? -- таким голосом мовив шейх, що в Алі затрусилися коліна.
Шейх! Цей хлопець не прислужник цього ібліса 3. Він нічий,
він вільний.
Лице шейха вмить пом'якшало, стало ласкавим.
Попливеш при конях на цьому вітрильнику?
А куди він пливе?
В Хормуз.
Мені не підходить,-- відповів Алі -- Я хочу побачити Індію.
З Хормуза ближче до Індії, ніж з Убулли до Хормуза.
Дайте мені грошей на дорогу з Хормуза до Калікута -- і я попливу.
Гаразд! -- сичав пошепки велетень.-- У конях хоч щось тямиш?
Це не арабські скакуни... У них фарбовані хвости, гриви, спини і
бабки,-- так само пошепки відповів Алі.
О! А скільки їм років? -- наблизив своє, враз озвіріле лице шейх і
дихав в обличчя Алі духом часнику й баранини.
I п'ять, і сім.
Гаразд. Дайте йому грошей і найменшу джуббу. Та швидше. I станьте, щоб
там не бачили перевдягання Гаразд!.. А тепер сперечайся зі мною, що ти без
дозволу брата нікуди не попливеш. Кричи, що поскаржишся шейху Абу Хасану.
Кричи, сперечайся!
Не буду сперечатись, як не дасте зілля для коней!
Ах ти грабіжник! А що ти скажеш, як я тобі голову зітну?
Для чого тобі, о шейх, моя голова, коли тобі потрібні чисті монети
замість фарбованих коней?!
Шейх-велетень скреготнув зубами, однак кивнув головою одному з воїнів.
Бо то все були воїни -- Алі тільки тепер помітив, що в них під плащами та
джуббами були кольчуги й панцирі.
Алі подали чималу торбу, боки якої напинались, мовби вона наповнена
була волоськими горіхами.
Хлопець зразу заволав:
Ні в який Хормуз я не попливу!.. Якщо брат скаже -- попливу!.. Я тобі
не присягав на вірність!
Та як ти смієш таке патякати?! Щеня! Присягаюсь розлученням і звільнень
своїх рабів, якщо ти не піднімешся на корабель, я тебе розіпну на хресті!
Я пожаліюсь Абу Хасану! Я йому все розповім!
Між щитами з'явилась голова руббана.
Швидше, швидше! Починається відплив. Або -- або!
Капітане! Спускай линву, ми зв'яжемо цього балакучого негідника -- і
тягни його собі!
На який біс він мені? Ви що, бедуїни, жартуєте? Це ж пуголовок! Мені
потрібен коняр! Коняр!!!
Половина половини! I ні фалсу менше! Може, ти не віриш, та присягаюсь
розлученням, це такий ібліс, що без нього ти не вправишся! Аллахом
присягаюсь. Втім, як не береш, я його втоплю в болоті. Він мені обрид! Ану,
хлопці, тягніть мотуз!
По тому, як бринів голос богатиря, Алі відчув -- йому кінець! Він
заволав:
Руббане! Присягаюсь розлученням! Присягаюсь ім'ям пророка! Ти не
досягнеш зеленої води! Молю тебе -- викупи мою кров у цього шаленого!
Малий не витримав, упав навколішки і обняв ноги шейха.
Молю тебе, не вбивай мене!!! Заклинаю тебе ім'ям Отверзаючого Браму!
Слухай, руббане! -- змилосердився шейх.-- Сто динарів за цю шкуру й
кості! Згода?!
Згода,-- відповів горбоносий руббан.-- Хлопці! -- закричав він до
своїх.-- Кітвиці нагору! Линву і монети в таріду!
Алі, з усіма своїми гараздами за плечима, вчепився в линву й полетів
угору, на палубу вітрильника.
Коли він ступив на палубу, впав навколішки, обхопив коліна руббана і
заволав:
О руббане! Доброта твоя, свідчу перед Аллахом, не має межі!!! За це я
тобі відкрию таємницю... -- зашепотів Алі...
Що ти верзеш, дурнику? -- зневажливо проказав руббан.
О найславніший моря! -- закричав Алі, а тоді пошепки:-- Присягнись, що
нікому не скажеш! Присягаєш?!
Присягаюсь Аллахом, твої базікання нікому не викажу! Підведися тепер і
говори мені все...-- Капітан з кривою посмішкою нахилив горбоносе лице до
хлопця.
Алі, прикрився долонею вуста, сказав йому про коней. Коли скінчив,
капітан хапонув повітря, бо йому не стало духу.
По хвилі руббан зі свистом видихнув затримане повітря. I тихо покликав
своїх трьох помічників.
Вітрила!!! Весла!!! Виходимо на головний канал! Модфи 4
сховайте! Дріт тримати розпеченим! Стрільці по обидві щогли! Стріли з
трутом! Всі вільні -- на весла! Поспішайте! Аллах кличе!!!
Всі кинулись на свої місця, а хлопець розгублено стояв біля руббана і
не знав, що робити. Капітан просунувся до нього:
А ти хоч трохи тямиш у конях?
Думаю, що трохи тямлю...
Тоді поспішай униз до коней. Дивись, щоб вони не дрочились і не
гоготіли. Зможеш?
О руббане! Це я зможу!..
Алі поліз у черево вітрильника, де на линвах-розтяжках зависли скакуни,
ледь торкаючись копитами дерев'яного настилу.
20. ПАСТКА В ТРЮМІ
Отак Алі опинився внизу, в череві корабля, біля коней. Хлопець швидко
звик до примарного світла, що пробивалося крізь щілини палубного настилу.
Захвату його не було меж -- він був у череві велетенської дерев'яної риби!
Отакої, як на Корабельному острові будував старий майстер. Скільки, скільки
тут дерев'яних частин, брусків, дощечок, паличок, гвіздків! I все
перев'язане між собою, прошите, з'єднане незліченною кількістю тонких і
преміцних, кокосового волокна, мотузок і канатів.
Та добре роздивитись незвичні нутрощі вітрильника йому не
довелось--починав дрочитись та іржати кінь у самому носі корабля.
Алі зразу ж наготувався, щоб кинутись до неспокійної тварини, та
згадав, що завжди казали базарні конярі -- з кіньми треба неквапно, ласкаво,
м'яко.
Він повісив речі на кілочок, що стирчав для чогось із шпангоута. Тільки
торбу із зіллям перекинув через плече і обережно й плавно прослизнув до
неспокійної тварини. Кінь тупотів, метеляв головою. Та коли Алі погладив
його по шиї , він зразу заспокоївся. Хлопець огладжував і огладжував його
лівицею, а правицею вийнявся кульку зілля і дав коневі. Але тільки перший
кінь заспокоївся, як в іншому ряду почав гоготіти другий.
Алі перелякався, бо зрозумів -- горбоносий руббан хотів проскочити повз
залогу на вежах-маяках та вартові баріджі . Ще задумав щось руббан, та Алі
не був мандейцем-звіздарем і не міг цього відгадати. Тільки розумів -- для
успіху потрібна тиша в трюмі. Коні повинні мовчати!
Хлопець легко, ніби в танці, прослизнув до другого коня і почав його
боркати...
А корабель набирав швидкості.
Крім горбоносого руббана та стернового, всі причаїлись у схованках.
Тільки рипіли реї та гуділа напружені линви корабельного оснащення.
Алі відчув, як крізь щілини палуби в трюм проникає ядучий бітумний чад.
"Невже він запалив смолоскип, щоб сповістити вартових, що на кораблі
пошесть?!!" -- з жахом і захопленням здогадався Алі.
Корабель на повній швидкості щасливо проминув сторожові вежі - щогли,
Із двох заякорених вартових барідж опустили по ланцюгу на дно, і
вітрильник пронісся в проході мов підбитий гусак -- нахилившись на лівий
борт і болісно розпустивши сірі крила-вітрила.
Якби Алі знаходився на палубі, то він би побачив, що на правій баржі
з'явився його мучитель в зеленім дорогім вбранні. Він загорлав у мідну дудку
з широким кінцем:
Що з вами?!
Чума, схоже!!! -- заволав у відповідь руббан.
Не підходьте до берега п'ять днів!!! -- надривався начальник митниці.--
Куди збирались?!!
До Хормуза! -- ревів горбоносий руббан.
Тримайтесь правіше! Ліворуч -- піски! -- аж захлинався начальник
митниці.
Він кинувся на корму баріджі, і його яскравий одяг зник у кормовій
каюті.
Руббан теж не гаяв часу. Наче мавпа, він видерся по снастях на самий
верх другої, меншої щогли.
3 височини руббану було добре видно, як над кормою знялися вгору, один
за одним, п'ять гострокрилих голубів-поштарів.
Чаділи два бітумних смолоскипи на кормі та носі вітрильника.
I всі зустрічні морські суда, рибальські й вантажні човни кидались
урозтіч з дороги цього погибельного дхау.
Ось і сонце почало котитися за смарагдової хвилі. Тільки тоді руббан
спустився зі щогли, щоб разом з усією командою сотворити намаз.
Усі полегшено віддихнули -- тепер, як і на всіх вітрильниках, великі
вітрила згорнуть і тільки на другій щоглі поставлять невеличке нічне
вітрило. Та сталося навпаки -- руббан наказав ст