ась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом вiд Василевої. - Тепер же i я знаю! - закричав, граючи очима, Iвась i знов принявся за роботу. За сим разом дудка заграла - i таким тонким та рiзучим голосом, що аж усi здивувались. - А давай усi разом заграємо! - казав Грицько. - Давай! давай! - одказали трохи не разом i Василь, i Iвась i постановилися в коло. - Разї два! триї Починай! - скрикнув Грицько. Разом три дудки ускочили в хлоп'ячi роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попiдкладав, вип'ялися очi, i три голоси, пискучий, тонкий i товщий, зично пронеслися у вогкому повiтрi над озером. То була не мистецька гра майстрiв-музик, а певне, i їй не зрадiли б так хлопцi, як своєму незумiлому гранню. Вони нiчого не грали та й не вмiли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той - своє, а той - своє. Отже, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очi радiстю грали, пальцi бiгали по дiрочках, а щоки одно роздимались, аж червонiли. Iвась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всi боки, на що Василь, завжди непривiтний, i той поводжував плечима. Про спiрку, про змагання де i споминка дiлася, все забулося, все те було з кимсь iншим, а не мiж ними; вони тепер рiднi, брати, бiльше нiж рiднi й брати,- вони майстри одного любого їм дiла! Непримiтне час минав, непримiтне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осiло; понад самою землею стоїть його iскристе коло, розстилаючи аж червоний свiт по травi. Ось уже довга тiнь вiд очерету простяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопцi. - Годi! Нехай йому! - скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сiдає, а я ще й не полуднував.- I, недовго думаючи, опустився коло торби i почав жувати хлiб. Тараню вiн з'їв за обiдом, зостався один хлiб, та й той зсох на сухар. Грицько та Iвась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по однiй кожному. Вони, ще збираючись на пастiвник, порахувалися одну з'їсти у обiд, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлiбом, раз по раз поблимуючи сiрими очима на те, як чистить Iвась тараню,роздiлили її не надвоє, а натроє. Василевi дали вiд голови, Грицько узяв серединку, а Iвасевi достався хвостик. Сонце западало, у повiтрi робилося свiжiше; роса виступала на травi, де пройшла вечiрня тiнь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонцi,- де вже його по такiй спецi пастись,- що надвечiр прийшлося нагонити утеряне за день, i вони ген порозтiкались понад усiм озером. Хлопцi, сидячи на бугорцi, полуднували; вони сидiли лицем до Ратiєвщини. Густа тiнь чорнiла мiж гiлками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тiї темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейкiв. - Та й солов'ї у Ратiєвщинi як свищуть. I скiлько то їх? - обiзвавсь Iвась. - А вже до гаспида! - додав Грицько... - Чого там тiльки немає! - зiтхнувши, промовив Василь. - Там, кажуть, й райськi яблучка є? - спитав Iвась. - Мати розказує,- одказав Василь,- що не тiльки райськi яблучка, а й агрус, порiчки, виноград,- отакими кетягами так i висить! А груш тих, а ягiд усяких, а яблук? - Брат ти мiй! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - i його очi загорiлися. - А що, якби тобi, Грицьку, узяв та й вiддав усе оте дворище? Що б ти робив? - спитав трохи перегодом Iвась. - Я б тодi паном дiло зажив. Та де б тобi,- бiльше б пана був, до царя рiвнявся. Усе б у садку i сидiв та овоч їв. - А я не так би зробив,- одказав Iвась.- Я б перевiв туди i батька, i матiр, тебе, узяв би Василя i Галю узяв би. Жили б ми там укупi, розкошували разом. - А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько. Василь мовчав i дивився на Ратiєвщину; вiн упинався очима у неї, як кiшка упинається у мишу; як кiбець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тлiє огонь заздростi,- так би i вхопив, так би i проглинув, коли б сила! - Чи правда, Василю, не розказувала тобi мати,- не дождавши одказу, почав знову Грицько,там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, i тепер тi люди у глуху нiч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покiйного пана? Василь мовчав. - Нащо ж її шукати, коли вiн там же пiд каплицею похований,- одказав Iвась. - То ж то й є, що пiд каплицею. Через те вони i не найдуть; у каплицю їм не можна увiйти, а знадвору не досягнуть. - А якби досягли? - спитав Iвась. - То б рознесли на шматочки! У Iвася мороз поза спиною пробiг, в очах боязнь засвiтила. Грицько замовчав, вiн ждав одказу вiд Василя, а той, лежачи животом на землi i пiдперши голову руками,- i не змельне - все дивиться на Ратiєвщину. - Василю! - обiзвав його Грицько. - Га? - Ти не чув? - i вiн знову його перепитав. - Нi, не розказувала,- одказав понуро Василь. - Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покiйний пан дiтей не любив. Люди ховалися з дiтьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз i велить собакам вiддати. - Як, живе? - скрикнув Iвась. - Нi, зварять у казанi з кашею та й вiддадуть. Iвась аж затрусився, так йому стало страшно. - У його не такi, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжнi куцьки. Там для їх i комори здоровеннi були вiдбудованi. У тих коморах вони й жили. Ото для їх i їсти варили, i все тiльки на нiч. Щовечора отакi казани кашi наварять та й поставлять, а до свiта вони й порожнi. - Так вiн i з чортами знався? - спитав Iвась. - Авжеж. Де б вiн того й багатства набрав? Спершу вiн, кажуть, був бiдний, а то зразу розжився. Не як i розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утренi стоять, то вони аж дмуться та пруть цiлими тачками грошi,- однi золотi, другi срiбнi, третi мiднi. Отакi ворохи понасипають! Грошi тi лежали, либонь, у льохах пiд будинком. I як умер старий та пiшли шукати, аж там замiсть грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кiнськi кiзяки. А як несли ховати тiло, то пiднявся такий страшний вiтер, що люди не змогли i нести, постановили труну на землi. I як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор i пiднявся стовпом угору, як сажа, чорний. I як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живiт i репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе. Грицько замовк, i всi мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним свiтом тихе повiтря, понад землею простяглася довга тiнь. Ратiєвщина, наче в золото окутана,- горiла-сiяла. - Ох-хо-хо! - не скоро, не скоро промовив Iвась,- що то колись тут було, а тепер,- пустка пустинею. - Воно отак уже довiку буде,- одказав Грицько.- Це мiсце закляв старий князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу, то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi... Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратiєвщину. Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас,- то сонце посунуло за гору. Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратiєвщина з зеленої зробилася чорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiднє сонячне промiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'ї - як не розiрвуться в Ратiєвщинi. - Сонце сiло - час додому,- сказав Грицько.- Iване! Завертай овечат. Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь - одно лежав, одно дивився на Ратiєвщину. - Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! - сказав Грицько. Василь глибоко зiтхнув. - Ох! Хiба уже я не доживу до того...- промовив. - До чого? - спитав Грицько. - А Ратiєвщина моя буде! - аж скрикнув вiн. Iвась глянув на Василя - задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усмiхаючись, промовив: "Доживав-ай!" Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край її волiкся по травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов загубив що або iшов на кару. Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зiйшовши на неї, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волiкся. Ось уже завиднiли i їх дворища на краю мiста, на Довгоселiвцi. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратiєвщину,- чорною непроглядною стiною чорнiла вона у сiрому мороцi вечора; ззаду неї горiло i червонiло небо, вiд чого вона здавалася ще чорнiша. Василь прикро подивився, важко i глибоко зiтхнув, повернувся i сердитий, лаючись, почав одрiзняти своїх овечат. [1878]