всього, може, хат з п'ять, а то все - землянки при самiй землi, як могилки, повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка була з присiнок, схожих на рiв, та з хати - льоху. У хатi була пiч, де можна зварити їсти та погрiтися; одним-одно вiконечко - мале, як оддуши-на у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена очеретом. То - копанка для води. Огорожi - нiякої. То тепер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi - нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої землi лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч - нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумає: "Ловись, мов, рибко, мала й велика!" Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, - ще здалека горить хрест на сонцi... Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр - стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки - малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, - красується село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски. Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам'ять про їх настання, та людська пам'ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю - воювання. "Воював, - казав вiн, - з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму - з звiром!" I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля - скiльки оком взглянеш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не видно. А там - глянь! i несе шкур п'ять або шiсть вовчих. Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка. Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... "Доходжу я, - каже Мирiн, - до Зайцевого хутора - виморений, змочений потом. Пити - аж душа горить. Коли - зирк! - вискочила ласочка з земляної нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап'юся води холодної... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом - аж за серце хапа... Пiдходжу я... - Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! - Вона глянула на мене - любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити перехотiлося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подав вона менi вiдро; нахилився я... "А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!" Та вже хотiв був напитися... Вона, - хвiть вiдро... Води - як не було, - тiльки калюжка на землi стала. - Стривайте, стривайте, - зацокотала дiвчина, - я друге витягну! - Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я, - трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? - думаю. - От тобi й напився води!.. Переходить день, - все, одно, що вчора. Минав другий, - не забувавться... Пiду на полювання, - вона менi, наче мара, з-за бур'янiв приви-джувться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв... - Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi - хлiб робити! - сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, - старої не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, - каже дочцi: "Сватає тебе Мирiн. Чи пiдеш?" А вона - звiсно, молода, сором'язна: "Не знаю", -одказує... "А хто ж зна?" -питає батько. - Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень,, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися... З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння. Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина - сина Iвана колихати... Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, - Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере... Батько дивиться, смiється. Любо старому рубацi згадати на своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочує: "Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть - як нахiдка буде!" Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один. їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, - не дай господи! - схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола ббзна за який край свiта, - вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй дитинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня - принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi - так, наче хто. шматочок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки. А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, любим голосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зимньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що - не дай, боже, хвороби - i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою! Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував. Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає -свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким - пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! - не висипає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм... - А що ж ти, Иване, не береш свого Берестечка? - питає батько. - Не хочу! - Чому? - Мати не велять... - Чому? - Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними в миру жити! - Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими - коли їх не вкладеш, то вони тебе уло-жать... Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб'язне материне слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля волiв, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi - увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiє, - нiж од приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й батько - не то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi - не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, - позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до самої землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розкинули свої тенета - i, як зайцiв, ловили в них просту темнбту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце - i, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi - та вже було пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого приходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись - не чужих, а своїх уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам баса-ринки, щоб записали в "компут козачий"; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв - бiгали од козацької старшини, просилися "пiд протекцiю"... А пан i старшина - як брати рiднiї Ворон ворону ока не виклює. А часто - сам пан, сам i старшина... Хто сам собi ворог? Правда, пiщани ще були вiльнi. Та щб з того, коли приходилось дожидати, що от-от i їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський - нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за_ Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство - хто куди... Однi - в землю; другi - до турка; а третi - на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, - та незабаром i померли. Тiльки й пам'ятки, що церков почали будувати... Все це переживав старий Мирiн, за рлугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне при-йшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги - i ворогiв немає, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч .умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм свого хатнього, немає... Сумно й глухо! - Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! - казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє. - I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спiвають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!.." А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра - я! А землi - скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де лю-бiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає - та вже, мабуть, його нiколи й не буде! - додасть, як гвiздком приб'є, та й замовкне. Люди слухають, похнюпившись. Iншi - потилицю скребуть... Трохи згодом, од дихавши, Мирiн знову розчинае: - З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, поки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо - чуже лихо! Немає єдностi - чорт має й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву... От би - так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!.. Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п'яненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято. Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були -тiльки бучi, колотнеча та сваволя. - Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!? - А тепер? а тепер?? - кричить Мирiн. -_ А тепер - щб? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... _У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпеч ний... Живемо, як i люди! - Живете? - кричить Мирiн. - Нидiєте, а не живете! цвiтете... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, вiдкiль вiтер вiє... - Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться! - Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! - закричить на остатку Мирiн та й затихне... Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як їм коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр'ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi... - Та воно й правду каже дядько Мирiн, - процiдить хто-небудь крiзь зуби. - Воно б то й викосити... та нiкому! Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар - мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка... Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра - i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську працю. - Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер - байдуже! I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощує, пiдмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Пiски - i багатiють... Не вряди-годи - дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з нової Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв - та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопає землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi - з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з горбдами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати. Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй - час би вже i про жiнку подумати. Так же батько - не хоче про невiстку й слухати. "Молодий ще!" було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губiв!" Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже: - Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все - хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство... Пора й. синовi хазяїном стати... Час йому пошукати дружини - свое кубло звисти! А мати - давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Матиг синовi: так i так - оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. - Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мотрею. Порадились отак; поблагословив батько з матiр'ю святим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати заплакала - i вирядили старостiв до Кабанця. Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п'яницi. Чого ще? - Як знаєш, дочко! - каже Мотрi. А Мотря стоїть коло печi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася - ще краща стала, нiж була. - Як мати скажуть... - одмовляє батьковi. - А що, стара? - Кабанець своїй жiнцi: - кажи ще ти! - Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван парубок - хоч куди! - Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець старостам. Пов'язали молодим руки, поблагословили їх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату. Через два тижнi повiнчали молодих. Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно - спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хатi. Живуть - як мед п'ють... А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп'ята справдi вдалися-нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько - здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на їх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима - i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари... Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його роз-кази страшнi, а Iнодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити - розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий своє, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, - молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiєю втiхою; сумували одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука! IX_ ПIСКИ В НЕВОЛI_ Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм малим онуком; недовго й онуковi - дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло своїм важким колесом - та й закрутило Пiски... в неволю! Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитої, як тiпається iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, - нiчого не вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело бтчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше непотрiбну, гостру шаблю - i закричав не своїм голосом: "Капут Польщi!.." Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски пановi Польському... Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич - з тiєї "голопузої шляхти", котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хлiб, надбаний "хлопством", танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната - свого патрона - в уряд, у сеймовi посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв її владика: згода! а пiд час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi - i розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував їм п'яного трунку, котрий розкидав їм, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п'янiй зграї золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньої кровi... Та так не раз, не два - таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розша-тана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же - байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи - не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь - скiльки оком зглянь - од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було - байдуже! Зате урвалася нитка "голопузим"... То було в пана в дворi - i ситий вiн, i п'яний; а тепер - не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баденi... Щб ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. "Голопузi" сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєткiв, а деякi побрались на службу до сильного - колись ворога, а тепер владики - москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок! Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски, - та ще й не сам, а з якимсь жидком - обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, за-йолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом - мов пришитий до генеральських хвостикiв... Генерал прочумав пiщан перший. - Тепер уже ви не козаки, - сказав вiн, зiбравши громаду. - Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски... - Як це? що це? з якої це речi??. - загула громада, як гуде море перед бурею. Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала. - То це, - каже, - так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули?? Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона... А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян: - А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже - радьте тепер! Селяни, як жуки, загули... "Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!" Генерал не витерпiв. - Молчать! - закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся... А генерал, мов по командi, викрикує: - Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!. - Брехали твого батька сини, та й ти з ними! - хтось йому зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам - i тiльки курява встала... Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша: - Оце так!.. Оце поздоровкався!!! - Чом ти йому зубiв не полiчив? - загомонiли кругом, з усiх бокiв... - Еге... чом! Коли вiн - бiси його батьковi - не вздрiв звiдкiля i вихопився!.. - Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? - жартує хтось зсередини. - Тому, що за твоєю спиною не ховався! - одка-зав з обидою крайнiй. - Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш! - Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi- охрестив!.. - регоче громада. З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник. - Та буде вам! годi! - гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. - Є чого реготатися!.. Кажiть краще: щ6 робити? Регiт затих. Громада загомонiла: - Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?.. Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще... - Чи не з'їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Щ6 це за причепа така звiдтiля вирвалася? - Чи не перепросили б там кого?. - Щоб я їздив? Щоб я просив?? - закричав Мирiн не своїм голосом. - Та краще я всю свою сiм'ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, - . нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти... Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи... Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... "Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!.." Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти! Коли це - одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. - Нiхто нi чув, нi бачив. - Переходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина - плаче. Син - сумує. Невiстка - як з хреста знята. Дiти - i тi притихли, мов їх i в хатi немає... А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: "Ори, мов, вельможний пане!" Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: "ший!"-вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, - треба його силою неволити... Генерал своє робить... То немiчний дбає за силу, а генераловi - що? Покотив у Гетьманське, розказав, який "бунт" пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, - нєх їх дзябли вiзмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, - та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити... Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, - не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слббоди, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили... Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв - як той крiт у норi... Такий переполох - генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату - робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поїдуть у Гетьманське; а на ранок - знову в Пiсках. Пише та й пише... Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому - засмалений сонцем, увесь прибитий пилом. - Не журись, сину! - скрикнув старий, увiйшовши в хату, - забув i поздоровкаться. - Ось_ тобi - на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, - хай тепер, як самi знають! - Та й вiддав синовi до рук бумагу. Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем... Як же довiдались про бумагу пiщани, - давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись... - А що?.. А як?.. - А так - як бачите! - каже Мирiн. - Хто записаний в "кбмпут", - той довiку вiльний, i сiм'я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, - тому генераловим бути... Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi-вiльнi, другi - невiльнi!!! Однi записанi в якийсь "компут", другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi! Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському - оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пiсках... Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга - загадує на завтра усiм хазяїнам до церкви збиратись? "Уже вп'ять якась новина!" - мiркують пiщани. А проте - посходились. Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно пiщанам... Стоять вони на цвинтарi, гомонять... Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... зателенькав голосний дзвiнок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi - дужче затiпалось... Попритихали усi; послали очi на шлях... "Тпру-у!" Конi спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, i кожен посувався вперед своїми очима побачити... З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в палєтах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з повозки якийсь панок - низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком - Лейба, генеральський жид. Москалi вистро-їлись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них,_ привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi - послали Лейбу за батюшкою - молебень служити... Батюшка - як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi старенький панок, що з генералом приїхав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги "пожалували" їх генераловi, та хто з них записаний в "козачий компут", а хто в генеральський "реєстр". Кожного хазяїна вичитував та викрикував... i не помилився. Козакiв -тiльки жменька; а генералових - повнiсiнькi Пiски! Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?! - Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... пiдемо шукати iншого краю... кращої сторони... волi!! Гвалт, лемент такий - аж у дзвiницi гуде. Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що їх тепер нiхто не займе, бо вони й дiти їх довiку вiльнi. Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою морити - на панщину ганяти... - Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там - живiть собi, як самi знаєте! Менi з вами не жити: моє мiсце в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться... - Служилем ясновельможному пану, - увернув Лейба, перегинаючись, - з малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця. - Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, - одказав генерал. - Так пристаєте? - обернувся знову до громади. - Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! - закричала громада. - Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день - подумати: щ6 для вас зручнiше... Чуєте? Пiслязавтрього щоб я знав! Та й поїхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися. Правда, деякi, гарячiшi - душ, може, з десять - позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльної сторони... А решта - зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п'ятами накивати, - та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, - з батькiвськими могилами... Шкода їм стане рiдної сторони; страшно невiдомої, темної, як нiч, будущини... Та й зосталися - до слушного часу!! Приїздить генерал. - А що? як? - Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, - тiльки не зачiпайте нас! - Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! - Вийняв золотого, подав крайньому. Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив. - Що тобi, Лейбо, треба? -_ питає. - Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, - жеби хлопi нє едней горальнi нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi! - Та ще, слухайте - ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мої - й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить. Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось - ось що!!! Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув:_ "Глядiть... бережiть менi Лейбу!" Та тiльки його пiщани й бачили. Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, - пiщани зроду такої не бачили; а в тiй будi - Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп'яв Лейба на високих стовпах будиночок - i став шинкувати. Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, - рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, - чи то пак, генераловi - одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали. Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пi-щан. Стали вони до Лейби в шинок ходити - могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi! I Лейбi - нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолза-ною, як приїхала; i Лейбовi дiти - не такi миршавi та шолудивi... Є в Лейби - не знать де вiн i взяв її - i коза з козенятком; бiля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, - як у Христа за пазухою, - коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-"невiра"; Лейбовi предки над Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп'ють пiщани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що - аби де встрi-ли, - зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситi поросята, котрими їх дражнили хлопцi... Гаразд Лейбi! Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi - з присiнками, з хижею" а часом, i з кiмнатою. I тини скрiзь калачиком поза-плетенi, де-где й з острiшком; i ворота - там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиї журавлi... Мироновi нiчого того не довелось бачити. Як косою, скосила його думка про неволю. Захирiв старий, згорбився, скарлючився... та й умер останнiй сiчовик без одного року ста лiт. Х ПАНИ ПОЛЬСЬКI_ Бiда, кажуть, не сама ходить, а з дiтками. Перший раз вона затесалась у Пiски з генералом. А так - рокiв, може, через десяток - як з неба впала серед Пiсок вiстка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити. Пiщани спершу не вiрили. Чого вона сюди приїде? Що вона тут забула? Чого тут не бачила?.. Та тодi тiльки пойняли вiри, та й то ще не зовсiм, як понаїздили в Пiски бородатi кацапи. Генеральша, перш нiж сама приїхала, заздалегiдь понасилала з батькiвщини прикажчикiв. Лейба тодi, одпасшись на панському добрi, пiшов на пiднiжний корм... Понаїздили новi прикажчики та зараз кинулись од-бирати мiсце для панських покоїв. Дивились, обдивлялись, мiряли, розмiряли, - та звелiли Блiщенковi та Мотузцi виселитись аж на вигiн. Тi, як почули - руками й ногами! Та трохи не наложили головами... Так вони мусили все своє добро покидати, кинули сiм'ю та й змандрували... Пiщани таке побачили та й зажурилися. Встала перед їх очима їх будуща доля - сумна, заплакана, без волi, без радостi... з батогом у руках! Дожидати страшного страшнiше, нiж його переживати. "Що буде? Що завтра буде?.."-кожен думав, лягаючи. А тим часом на сьогоднi роботи було доволi: кацапи розкидали Блiщенкову та Мотузчину хату... На завтра - заложили натомiсть палац. Десь понабували й дерева: такого понавертали, що нiщани аж жахалися... На пiслязавтрього загадали чоловiкам теє дерево обтiсувати. Забрали чоловiки сокири, пiшли обтiсувати... Незабаром i вродились, як з землi виросли, великi рубленi палати, аж у дванадцять горниць, з погребами пiд низом, з бляшаною покрiвлею. Дивувались пiщани, що така озiя стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справдi виглядав далеко краще, нiж пiщанська невеличка церковця. Оже вони ще бiльше - не то здивувалися, не то перелякалися, як увечерi бородатий прикажчик ходив вiд хати до хати - загадував, щоб на завтра жiнки були той палац мазати. - Ой, горенько! Що ж то тепер буде?.. - питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки. - Не що... Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузцi... - раїли чоловiки. На завтра рано-рано, чуть зоря, жiнки, заливаючись слiзьми, прощалися з дiтками, мов виходили в далеку дорогу, - перший раз потягли на панщину... Швидко той палац i обмазали. А кацапи тим часом будували кухнi, комори, сараї, стайню. Не тiльки треба панам десь жити, - треба десь челядь мiстити, провiзiю складати, коней ставити... Треба поспiшати, щоб дов-гобородому Потаповичу превосходительна й спасибi сказала! Та й ганявся ж Потапович за тим спасибi! Кидався сюди й туди, сам бiгав за тим i за другим, скрiзь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робiтниками крячкою висiв... Здається, пiщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибi!! Ще генеральша в дорозi, а вже Потапович цiлi Пiски зганяє: муштрує "хохлiков", як треба "гаспажу" зустрiчати. Аж ось - i сама приїхала... Збiглись пiщани - козаки й генераловi - дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козакiв геть попрогонили. А генералових - чоловiкiв вистроїли в одну лаву; жiнок - у другу; парубкiв - у третю; дiвчат - у четверту, а малих дiток - у п'яту. Сивих дiдiв вислали назустрiч з хлiбом-сiллю... "_Ось,_ мов, вельможна, - усе твоє добро припадає..." Потапович так i вчив, щоб сказали... "припадає до твоїх превосходительних нiг!" Вийшли дiди сивi без шапок, з хлiбом-сiллю... Так батько та мати стрiчають молодих, як тi вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, - сказала, що недужа, не прийняла нi хлiба, нi солi... навiть не глянула на кумедiю... Так i пiшов заряд даромi Пiщани тiльки забачили свою "молоду" ззаду, - високу