! Солдат... это, брат, казёнцый челаек, слуга царский... Это не то, что мы с тобой! Он, брат, сваю грудь под неприятельские пули подставляет, кровь за нас проливает! Тєрьоха, як видно, лизнув уже й геть-то, бо посоловiлими очима мутно тiльки дивився на свого товариша, хитаючи з боку на бiк головою, а слова не здужав вимовити. Другi кацапи й собi пiдняли голос за москалiв: давай шинкаря лаяти, ганьбувати; страхали, що бiльше в його нi чарки горiлки не вип'ють. Шинкар стояв за стойкою, мов не до його рiч, - тiльки почервонiв та знай оддимався та гладив рукою свою широку та густу бороду. - Да што, братцы, на ево сматреть? - крикнув Євпраксєєв до п'яниць. - Тащи, кали так, целое ведро! - Та й кинувся за перегородку до бочки. - Толька тронь - убью! -заричав, зцiпивши зуби, шинкар i вхопив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яницi пiдскочили, вихопили з рук обрубок. - Дак ты ещо на жизнь маю посягаешь, барада ты казлиная?! - закричав Євпраксєєв, уплутавши п'ятiрню в шинкареву бороду... Шинкар у крик. - Вали, братцы, ево! вали! Вот я ему задам солдатских тесеков, чтобы он знал, мираед эдакой, как вас, братцы, абдирать, да с солдатом абходиться! Вали! Кацапи разом кинулись. Та и шинкар, видно, при силi був, бо тiльки струхнувся, так усi й одскочили, як грушi. Шинкар кинувся на москаля, збив з нiг i насiв, як шулiка курча. Жаль пройняв Максима, як вiн побачив, що свого б'ють. Одним замахом кулака повалив вiн шинкаря на землю, взявши мiж ноги його голову. Тим часом пiдскочив другий москаль i давай почищати тесаком. Шинкар не кричав, не пручався, а тiльки стогнав. Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся... - А что, теперь дашь по касушке? - питає знову москаль. - Бери... пусть те удавит! - крiзь сльози промовив шинкар i пiшов собi в другу хату. П'яницi смiялися. Москалi випили по косушцi, заїли хлiбом. - Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте, чесная кампания! Пращай и ты, дядя!.. Не сердись да вперёд умнее будь! - промовили москалi до шинкаря, поклонилися чеснiй компанiї i вийшли з хати. За ними деякi з п'яниць. Одного москалi завербували з собою - i потягли на нiч до його, розпитуючи: хто тут на селi багатир i як хто поводиться з людьми. На ранок чутно: то того, то другого обiкрадено. Шинкар, чухаючись, i свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слiд замело! На другому селi уже спродували те, що добули в цьому. Прошвендяли заробiтчани цiлий тиждень. Вернулися в город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слiд, оддали ротному, а на останнi загуляли. Такi походи хоча спершу й будили якийсь сум i острах у душi Максимовiй неправдою, крадiжкою, рабунком, а не чесним заробiтком; оже при такому товариствi, при гульнi та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатнiстю, - стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому - шкода... Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нiкого нi знобить, нi грiє. I вiн цiлком оддався тiй роботi. Нi один случай не обходився без його. Тут вiн виказував свою силу й свiй розум. Iнодi й геть-то круто прийшлося, якби не вiн! Зате його рiвнi любили, як товариша, котрий нiкому не попустить свого брата в образу; старшi любили, як добру дiйну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарцi i на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офiцером. XIII_ МАКСИМ - СТАРШИМ_ Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому москалевi, того, борони боже, старшому. Тепер Максимовi не можна вже нi погуляти, як колись, бо начальство старших частiше бачить; нi на "прокормлєнiє" попрохатись, бо старших не пускали... Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не зазнавалися; докоряли їх за всякi провини; били, нехтували. За те їх простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiдставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства - i кожен думав тiльки про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!.. Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбiльше - своїми земляками; став їх ганяти, а часом i зуботичку давати, щоб похнюпний "хахол" держав рiвнiше голову; iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали Максима, а проте слухали - духу його боялися... На те служба! Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гiрше полиню... Нi з ким душi одвести; нi до кого по-братерськи забалакати; нi на чому своєї сили показати... А вона так i прохалася на волю... та волi нi в чому не було! Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матiнки - почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? - вчив. Як пройшов усю азбуку, - аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде не запопаде такої книжки, щоб до душi припала. Перечитав вiн псалтир, часословець, перечитав житiє якогось святого... Раз - уторопав тiльки через десяте-п'яте, а вдруге - такi книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах про сiчi, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi бої та чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим його не розумiв i куди з бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про походи з "свiтлiшим князем Суворовим" або про давнi московськi виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо" нiгде нiщо нi шерхне. Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тiльки про одного себе думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рiвних пiдвертав пiд себе - першим лiчився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тiльки зобижав їх, як другi, а так же, як i всi старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь повiйницею та й гуляв iнодi з нею... Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни... Обхопив вiльнолюбивий дух чехiв, цесарцiв з ляхами... Загомонiли пiдданi проти своїх королiв, цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те зарево було тiльки здалека видно, - сiлькiсь! Аж ось палає огонь у сусiда на самiй границi... не дай, боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тодi?.. "До зброї! до зброї!"-загукали нашi i забили тривогу... "До зброї, - боронити цесаря од його бунтiвливих пiдданих". Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа - бiлого орапа... Узброїлись нашi й тепер, погнали полки за .долками обороняти австрiяка од венгра,- тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав'янщинi... Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити сiчову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої сiчi, де крик, гам, дим, рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю,- Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох - цiлих десять; сiкли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не вiзьмись, пiдскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерцiв, то один тiльки втiк, а дев'ять на капусту посiкли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смертi, та й знову побiг рубатися... А то - вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого - то з одного, то з другого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили - нiчия не бере! Тодi сказали конницi "батарею взяти...". То не вихор понiсся по долинi, то нашi улани помчалися батарею брати. А насупроти їх - мчалися венгерськi улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат - одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, нi їх, нi наша, картечного гороху, - прибрала муштуки в руки,- та назад... Що його робити? "Пiхота - в штики!" Пiхота кинулась бiгом... Картечний град брав своє по дорозi, - оже пiхота добiгла... Узяли нашi батарею та вже хотiли назад вертатися... Коли - зирк! - гон, може, зо двоє, вбiк зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову пiднiмається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,- та, не дожидаючись приказу, як крикне: "Звод, за мною!". Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька - аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як кинеться Максим на ворогiв... Так хiба лев кидається на охотника! Тi бачать - непереливки,- та врозтiч. А Максим тодi: "Пали!" Москалi приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицiлився: бух! - венгерський офiцер заорав носом - i не скрикнув, i не тiпнувся... Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до своїх. Посеред калюжi свiжої кровi лежало чоловiка з п'ять; а оборонили тiльки трьох та знаменб. Максим глянув на живих - порубанi, покарбованi; тодi глянув на мертвих... i затрусився. Посеред купи лежав, об'юшений кров'ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смертi, -лежав, тiпався, ще живий... "Ой, лишечко!.. - кричав недобиток: - Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хiвре!.. Ой, рятуйте... Простiть мене!.." I, захарчавши, спустив дух... - Хто то? - питає Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без пальцiв, а в третього з плеча кров юшила. - Знаменосец... хохол Хрущов, - одказав безпалько... - Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, - каже безухий. - Понесем... I всi пiшли. Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, - аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi... Сказали ротному; той полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна - шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, - тепер i са.мим безпечнiше. Годi! Вертайся додому! Вернулися. Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки. Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з своєю дiвчиною; став тiльки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п'ятерню запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З миру по нитцi - голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше правило на свiтi, - то й став по йому жити. Нiщо не проходило мимо його рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепускалось через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе. Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не знає, де його подiти, куди приткнути. Хоч би сiм'я, - тодi iнша рiч! А то - сам, як палець. "Сiм'я? - подумав Максим: - добре б тепер дiло сiм'ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести..." Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч iнодi й хорошi, вони завжди здавалися Максимовi немоторними, неповоротними: ляже тобi, як колода - нi пригорнути, нi поцiлувати незугарна! Жалкував вiн тепер за своїми Марусями, Горпинами, Прiськами, Мелашками - часом i геть-то чорнявими та палкими дiвчатами, котрих вiн змолоду так безжалiсно з ума зводив... "Проклята сторона! - думав вiн. - Хоч би швидше вирватись дододу, - щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!" На його втiху, пара себе довго не заставила ждати. На самому краї того самого гброда, де вони жили казармами, на великому розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, - стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогнивали, вивалювалися - порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка нечисть - слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками позатиканi; верха зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом - пустир, гноїще. Один бог знає, скiльки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою працею зароблене добро. Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з своєю невiнчаною половиною. Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку. Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дiвчатко - Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матерi, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, - байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотiла їсти; а пiднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в простягнену дитячу ручку, - все воно несло до себе в нору. Грошi зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам'я й носилася без перемiнки, поки сама не опадала стряп'ям та гноттям. Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попiдвiконню привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того - й примiр перед очима! Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене... Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помiтила Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала пiд юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голiвцi гладити, звати "умницею" - й дали трошки горiлки випити. Явдошцi вона подобалась. Пiсля неї стало тепло й весело... З того часу дiвчинка не пропускала вже нiколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матерi й горiлку... З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше та хижiше; до горiлки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбiльше горiлкою. Вони бачили в своїй дочцi добру помiчницю -_ й радiли, що знайшли таку помiч. Як минуло їй п'ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись їм у вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i сiрi, очi й волосся, як льон, бiляве i личко, як рожа, рум'яне... Запала їм в пам'ятку її краса, урода дiвоча... Вони порадились - не пропустити даремно, не взявши свого... Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, i однiєї темної ночi одвела її сама мати у мiсто, до великого будинку... Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, рiцоночi гуляє! Тут знайшовся офiцер якийсь, узяв її iз сирої холодної хати, перевiв у свiй теплий, ясний I будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та добрi, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срiбло та золото в офiцера... Прогнав її офiцер, обiдравши, як бiлочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм того нi до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати - хто бiльшу плату давав. Знаючи красi своїй цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зiрвати найбiльше, а то - й пiдголити. Слава про злодiйкувату Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi наїдки та напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осо-вуватись, спадати... Треба щось казати з собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати, притулку для себе... Про батька-матiр вона давно забула: - не знала, чи й жили вони на свiтi... Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла. На той час зустрiв її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом'ятiй, а ще хорошiй красi, - Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помiтивши це та розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi, - давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одiпхне його - гулянками з другими. Максим бiснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачi. Максим нанесе їй на Другу нiч того й другого; дарує, жалує. Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi його очi заглянули i їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать - бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не без копiйчини... Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка. Дiтей не було. Журби й турботи не знали... Тiльки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося. Тодi саме перегнали їх полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим - та й засумував. Зосталась Явдоха - й теж сумувала. Через мiсяць подає їй Максим низенький поклiн, цiлує її в "сахарнiї уста" та в "бiлоснiжну грудь", посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повiнчаються. Тодi вже розлучить їх "мать сира-земля". Явдоха зiбрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися. Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшнi їй нi походи, нi переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублiв на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик пiднiме що й чуже, однесе до тiтки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, iнодi й доставалося їй од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила вона з пiдсиненими очима. Та - байдуже! Москалi це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи... Московка--московкою: її поб'ють, а вона нi гадки! Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим постарiв; постарiла й Явдоха - краса її спала, помарнiла, одцвiла... Уже тепер не так i молодi москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалi подумати... Оханулась Явдоха, а через рiк гойдала невеличку дiвчинку Галю. Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли; жарти - теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв'язала мiцно їх думки докупи, пiдбивала на одно дiло. Максим бажав дочку виростити в багатствi та розкошi; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та розкiш заховають дитя її вiд такої лихої долi, яка їй судилася... I обоє вони клопотали об однiм-над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба! Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих лiт. Максим-за "прокормлєнiє"; Явдоха - за крадiжку. Максим, докладуючи ротному, що москалi просяться "на побывку", - брав з них своє так само, як i покiйний Федосєїч. А як верталися москалi з "прокормлєнiя", - вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярмiс... За те тiтцi Явдосi, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього... Так їх захопила "чиста". Та ба! Чистої Максимовi не дали. У той саме рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали Максима пiд Сiлiстрiю, а потiм перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собi повiялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не однi простi москалi купували в неї всячину, купували й небагатi офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже_ страх її не справдився. Максим тепер уже знав цiну життю - не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв та зараз у лазарет... Пошепотав там з лiкарем: "Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!" Максим полежав ще з мiсяць; дали йому "чисту", почепили ще нову мендаль, та й випустили на всi чотири сторони. Максим забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини. Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими ж самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши додому, спродати батькiвщину, оселитись де в багатому, люднiшому мiсцi та й пристроїтись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли приїхав - i здивувався. Не тi Пiски, та й годi! Нiде нi одної землянки - скрiзь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч i небагатий... "Значить, бiльше поживи для грошовитого!" - подумав Максим. - Нi, жiнко, - каже Явдосi, - мабуть, уже кiстки зложимо на моїй сторонi... Бач, який гарний край! Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi. Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, - простору й ясну, з свiтлицею, з кiмнатою пiд проїжджих. Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дiє, якими їх робить! Iшов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, - сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi люди з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Iванович геть-високо дере голову проти "нетесаного мужичья". Батюшка, волоснi завертають до його "чайку" попити та пропустити чарочку-другу тiєї "живицi-водицi"; сам становий Ларченко, коли не їде через Пiски, завжди завертав до Максима в двiр. Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу - спродав дворище, будинок, забрався, - та й виселився на хутiр, на батькiвську землю. Пiп, волоснi так жалкують: - Не кидайте нас, Максим Iванович, - не сиротiть наших Пiсок! - Там менi, - одказує, - буде краще, вiльнiше... Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував... На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто - обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка - буцiм хоче постоялий одкрити... Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де поживився, - може, уклав якого багатого'та собi грошi забрав; а третi мовили, що за жiнкою взяв. Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився з Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи є вiн на свiтi, чи вже немає... А то з ярмаркiв, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на свої очi, нiхто не бачив... Знали тiльки, що в його все було на запорi - позапиране, позамикане... - Москаль хвортецю собi вибудував! - смiються iнодi пiщани. ЧАСТИНА ТРЕТЯ_ Х_ НЕМА ЗЕМЛI_ Життя, кажуть, зжити - не поле перейти. Життя - що погода. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грiє та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, - заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце - похмурiло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грiм... гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! - не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду... Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, - на тiк до його вскочило лихо... Стоїть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi. "Чого йому треба?" - подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi в вiчi. - Ходи лиш у волость! - каже десятник здалека. Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав: - Чого? - Не знаю, - одказав десятник. - Кличуть... якийсь чоловiк прийшов з Дону... - Що за чоловiк? Навiщо я йому здався? -. Не скажу, - одмовив десятник. - Прийшов, щось побалакав з писарем, - мене оце й послано... - Добре... прийду, - одказав Чiпка. Десятник повернувся - i пiшов повагом вподовж вулицi. Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi. Незабаром пiсля того вернувся додому, - та прямiсiнько в хату. На той час Мотря поралась коло печi. - Отак, мамо! - обiзвався вiн. - А що, сину? - питає, не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi. - Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-кiв небiж... Хоче нашу землю одбирати. Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла... Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла. - Каже: не оддаси, -буду позивати... Мотря поблiдла - i ледве вимовила: - Який небiж... звiдкiля??. - Кажу ж: з Дону! - одмовив Чiпка. -З Дону?! - якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву... Одно невеличке слiвце "Дiн", як молотком, ударило її в голову... Пам'ять у неї зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була'до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бiдувати на старiсть... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? " - думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в неї почорнiло, затуманилось... Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр - i оханувся... Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову. -Не журiться мамо!.. не лякайтесь! - став вiн заспокоювать матiр. - Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Нiхто тепер не вирве з моїх рук... - А клопоти... тяганина... - проказала Мотря, задумуючись. - Сiлькiсь... А землi не дам! Зубами держатиму, - не_ пущу! - Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тiльки й багатства, що земля та... Скiльки я попоходила, скiльки я попоносила, поки тодi оддали!.. - згадувала Мотря, як вона добувала ту землю. - Кажу: не журiться! - одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити. Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще перекинула в своїй головi одну думку за другою... може б, ще сидiла та думала, якби не засичав окрiп у печi, збiгаючи ключем на черiнь... Тодi Мотря встала, висунула окрiп i знову стала поратись коло печi, як i до того поралась. Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечерi спати, - i забулись обоє... Iде життя в них протертою стежкою: як сьогоднi, так завтра; як завтра, так i позавтрому... Мотря коло печi та в хатi або за корiвчиною ходить... Чiпка-на току, коло хлiба порається: молотить, та вiє, та околот в'яже... Коли так - тижнiв, може, через два пiсля того, як кликали Чiпку у волость, - знову прибiгає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чiпцi, а з Мотрею. Чiпка не послухав: матерi сказав сидiти дома, а сам мерщiй почимчикував. Не вспiв вiн ступити на порiг у волостi, не вспiв сказати "добридень", як писар до його з бумагою: - Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одiбрати у вас i оддати Луценковому небожевi... Чiпка - сам не свiй. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар? - Як же це? - питає в писаря. - Адже тодi громада присудила нам землю... - Присудить - присудила, - каже писар, - та, бач, парубче, є й над громадою старшi. Громада присудила, а суд - одсудив! - То це так i оддать землю??! - Авжеж! - Та нi, не буде цього! Бiльше нiчого не сказав Чiпка, не поклонився навiть старшинi волоснiй, а повернувся - i пiшов, похнюпившись, додому... - А що тепер, мамо, робити? - запитав матерi, ледве одхиливши хатнi дверi. - Що, сину? - Пропала земля! - Як пропала? - Кажуть: суд одсудив... Немов хто гострий нiж вгородив у серце старiй Мотрi. Як сидiла вона на лавi, на гребенi, виводя-чи тонку нитку, - так i прикипiла на днищi: заколi-ло веретено в однiй руцi, а волокно у пучцi - у другiй... - Краще б менi, сину, в домовинi лежати, нiж таку чутку чути! - ледве вимовила Мотря крiзь сльози... А Чiпка - не чув, не дослухався до її слiв. Вiн сам себе, землi пiд собою не чує... Мiряє вiн хату - то вздовж, то впоперек, б'є об поли руками, нiби сам собi приговорює: - Та нi, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бiсових сутяг!.. Пiдсипав писаревi блудяга... i є земля! Та нi!.. Мене сим не пiдведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от - по сю (черкнув по горлянцi рукою), -_ а землi не дам!.. Порiвнявшись з матiр'ю, став, узявся в боки, глянув на неї... - Виймайте грошi, якi є! - гукнув зопалу. - Якi грошi? - здивувалася Мотря. - Якi є, всi виймайте... в город пiду - позиватись. - Де ж у нас грошi? Хiба тi п'ять рублiв, що за овечат вторгували... Там у скринi, в сувої захованi... Вiзьми, коли треба. - Пiдiть принесiть, я не знаю де. Мотря, стогнучи, встала, вiдхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла грошi. - На, - сказала вона Чiпцi, подаючи грошi правою рукою, а лiвою зачиняючи скриню. Чiпка взяв грошi, подумав, повертiв у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зiтхнув - i взявся за шапку. - Прощайте ж, мамо! сьогоднi мене не ждiть, хiба аж завтра вернуся ввечерi. - Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хлiба на дорогу. Чiпка не чув: вiн уже зачиняв за собою хатнi дверi. Зосталася Мотря сама - сама, як палець, а своєю нерозважною думкою... Сiла вона на гребенi; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку... В головi - полiзла всячина, завернула в давнє... У пам'ятi - прокинулись тi давнi часи, як на чужiм полi на людей жала, з снопа заробляла, - як п'ять снопiв людям нажни, а собi шостий одверни... як за цiлий довгий лiтнiй день, од свiтової зорi до вечiрньої, спини не розгинаючи, тiльки двадцять снопiв i заробила!.. А ще ж їх треба i звозити i змолотити!! А тут - кругом лиха година облягла: на хатi оселя попрогнивала - крiзь стелю капле, стiни осiннi дощi обшмарували - голими ребрами хата свiтить... А вже й зима не за горами... I холод... i голод... Пополотнiла Мотря... увiрвала нитку... Покотились з очей сльози - як горох, закапали аж на долiвку... Чiпка тiльки вийшов з двору, так i налiг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотiлося перелетiти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чiпка нi на чорно-жовту колючу стерню на полi, нi на бiлий верх, що один тiльки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чiпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою - про землю... "I що я без землi? - вертiлося в його похнюпленiй головi... - Людський попихач... наймит... Без землi - нема волi... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землi - все пропало... i моя надiя пропала..." - Щоб же ви самi пропали, проклятi! - сам незчувся, як зiрвались слова з язика. - Кому то ти добра такого жичиш? - любенько обiзвалась Галя до його, на хвiрточцi стоя. Вона вже давно його наглядiла, - тiльки вiн не примiчав її. Несподiвана стрiча - як обварила Чiпку. Вiн пiдвiв голову, подивився, де вiн, глянув на Галю - i не мiг слова вимовити... Галя стояла - i собi дивилася на його, нiби з усмiшкою - нiби радiла, що так несподiвано захопила Чiпку, що вiн змiшався... - А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. - зацокотала вона. Чiпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмiшку з її веселого личка. - Лихим людям, Галю... - понижаючи голос, ледве одмовив Чiпка на перше питання, та й повернув до хвiртки. Галя собi повернулася, скочила в двiр, защепнула хвiртку i - тiльки чутно - закопотiла двором. - I вона втекла!.. - гiрко вимовив Чiпка, - не пiдождала... не побалакала... Поглянув вiн на ворота, на хвiртку, - мовби поглядом знiс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далi... Сонце вже стояло на вечiрньому прузi, як пiдходив Чiпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспiшали побачитись з телятами й заздалегiдь подавали про себе вiстку протяжним ревом. Череда нагнала отару - й перемiшалася... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всi боки й пiднiмали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сiрим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, - тiльки й видно було з-за iї густого полоту - горiла на сонцi золота баня на церквi... Чiпка нi до чого не додивлявся. Вiн iшов собi, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий свiт Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: вiн став мiркувати: де його на нiч притулитися? - Аж ось i город... У царинi наглядiв Чiпка низенького, натоптуваного чоловiка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сiра московська шинель, унизана блискучими гудзиками, з зеленими нашивками на комiрi. Москаль - не москаль, а службою пахне. Стояв вiн серед двору, без ворiт, i, прикривши рукою вiд сонця очi, поглядав на Чiпку. Той повернув до двору. Чоловiк побачив i собi вiдiйшов од немазаної хати. Нап'явши на лiктi шинель, вiн став коло одного стовпа од ворiт, пiдпер його одним плечем i обернувся до Чiпки: - А що скажеш? Чи не по дiлу?.. "Сам бог насилає", - подумав Чiпка, здiймаючи шапку. - Скажiть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик? У чоловiка аж обидва уси затiпались; таранкувате лице мов ще дужче порябiло. - Чого тобi до секретаря? - сам себе здержуючи, пита чоловiк. - Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобi напишу... Що в тебе за дiло? - приставав вiн до Чiпки. - Та дiло, бачте, ось яке... I давай Чiпка викладати свою пригоду. - Так... еге... треба справки наводити... копiї брати... - понуро дивлячись, як великий дока в цьому дiлi, одрубував чоловiк. - Треба прошенiе... еге... так-так... Так i напишемо... А грошi ж у тебе є? - спитав вiн i глянув прямо в вiчi Чiпцi. - А багато на те треба? - вивiря Чiпка. - Та рублiв п'ять на перший раз треба... А там - побачимо, що буде: чи можна вести дiло, чи, може, наплювати... Чiпка стояв i роздумував: чи не бреше вiн? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити грошi... Бач: п'ять рублiв, щоб тiльки дознатися... всi грошi на те тiльки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не можна?.. Ото здирство!.. - Ну, так ходiм до хати... - Нi... - зам'явся Чiпка: - прощавайте! - Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой! Чiпка став. - Знаєш що? Я тобi за три карбованцi напишу... - Не хочу, спасибi вам, - та й iде далi. - Постой! постой! - спиня його чоловiк. - Як ти прозиваєшся? - Варениченко. - Ти козак чи хто? - Мiй батько москаль. - Ага... От, бач, i на бумагу не треба, - на простiй напишу... Хоч? за рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напише, а я напишу... - Та бог з вами! - одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й зачепив таку причепу. - Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Нi, ще Василь Порох нiкого не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретаревi твоєму не раз доставалося! Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не раз писав прошенiє, кому треба. Чiпка задержався - i ще раз обдивився Пороха. - Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, - пристає Порох, узявшись у боки, - щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу! "Чи йти, чи нi?" - подумав Чiпка. - Слухай, ходiм! Чiпка повернув за Порохом у двiр. - Я це тiльки тобi дурно пишу, - проказував Порох, iдучи вперед, - вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч могоричу купи. - Добре, - одказав Чiпка. - То он, дивись, пляшка над хатою висить, - показав Порох через дорогу: то - шинок... Пiди могоричу принеси! Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Незабаром Чiпка вернувся з пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату. Хата вдарила Чiпцi в вiчi своєю неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi, аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, - тепер тiльки недоколотi пiд стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повнi смiття; вiкна темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний свiт. Гидко, непривiтної У самому кутку, на покутi, стояв невеличкий стiл з двох дощок, на палець одна од другої... - Здоровi в хату! - привiтавсь Чiпка. - Здоров, здоров, - весело задрiботiв Порох. - Сiдай! - i ткнув пальцем на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби. У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку i краєць черствого хлiба, покаляного в попiл. - Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлiбом! - задрiботiв Порох. - Як та прожра жре! не заховай тiльки... Засох трохи, та сiлькiсь... Покалявся... - i почав хлiб обдувати та обтирати... - А де ж горiлка? - обернувся до Чiпки. Чiпка пiдвiвся, щоб дiстати: вiн поставив пляшку в кутку коло порога. - Сиди, сиди! - защебетав Порох, наглядiвши горiлку. - Я сам! Я сам! Узяв вiн пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку, i знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув... - Хто се давав? - спитав пiсля другої. - Жидiвка. - То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совiснiше, а що вже Ривка... Ось покуштуй! - Нi, не хочу. - Чому? не п'єш? - Та таки й не пив досi... - То не знаєш, яка й на смак? - Не знаю. - Дурний же ти! Нiчого доброго не знаєш. Знай, що тiльки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без неї людей вiшалось! А так.... На, пий! - крикнув на Чiпку й подав йому чарку. Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Тепер ось i Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тiлi трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого робити - треба спробувать... Узяв Чiпка, випив... Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся... - Таки видно, що ти не вмiєш пити! - каже Порох. - Ось як треба пити! - i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як воду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав заїдати... Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб - як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка. - Зовсiм ти нiкуди кчемний! -каже Порох: - нi пити, нi їсти. - Та як його отаке гiрке пити? - зверта Чiпка на горiлку. - То тiльки так здається... Ось пiдожди трохи, пройме - сам попросиш! Чiпка справдi почув - спершу наче хто гарячим залiзом припiк