його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу... Далi - той огонь затух, - запекла згага, їсти схотiлося... Здається, вола б з'їв... i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом - мов щось у вiчi вступило... заграло в головi... повеселiшало на серцi... Темнi думки стали прояснятися... стала прокидатись вiра... узяло завзяття... "То все брехня! - думається йому. - Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п'ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля моя!.." I так стало Чiпцi весело, немов справдi земля вже його, i вiн вертається додому забезпечений... - А чи дорого се дiло стоятиме? - пита вiн у Пороха. - Яке дiло? Коли дуже закручуване - дорожче; а коли нi - недорого, - од казав Порох. - А моє дiло?.. - Ось тривай лиш - ще по однiй вип'ємо, - та тодi вже й за дiло!.. Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожогом розчинилися i в хату вскочила жiнка - не жiнка, дiвка - не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов жiнка збиралася сховати їх пiд очiпок, та зав'язала на тiм'ї, а вони й розсипались... Сама - не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болiзний, жовтий, - тiльки однi очi - чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом... - Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спила!.. - скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. - їсти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!.. - Iди собi! iди, йди! - зайдикав Порох. - Менi нiколи. Я зараз чоловiковi писатиму прошенiє... iди собi! - Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема... - Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з своїми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати! - Авжеж шкода!.. - i якось страшно засвiтила очима. Погляд її упав на краєць хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк. - Бач, проклятий! Казав - хлiба нема, аж ось скiльки переховував. - Ну, бери, бери... та йди собi! - одказав Порох, ховаючись з пляшкою. Вона страшно провела очима - i повагом вийшла з хати. - Хто це? - запитав Чiпка. - Шмат... - не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: - сестра... Не всi, бач, дома-божевiльна... Божевiльна, а дiтей плодить, - та й живуть, проклятi, на мою голову!.. Чiпцi так стало шкода божевiльної сестри Пороха, її малих дiток... "Може, вони голоднi й холоднi, - думав вiн. - От,_ якби багатство - чи дiйшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають..." Знов повернула його думка на землю - i почала перед ним свої виводи виводити... - А що ж: будемо прошенiє писати, - перебив Порох. Чiпка кинувся. Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашкової свiчки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку. - Як потемнiє, то запалимо, щоб не шукатися, - сказав вiн. - А тепер пусти мене на своє мiсце, а сам сядь на лаву, абощо. Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, - тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то "так", то "ага...", "еге...", "добре...", "ну, а далi?" I далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечiрнє сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надвоє бiлий папiр, i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита свiтом, i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала криваву жалобу... Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна. - Слухай: чи так буде? - i став читати. - Що, так? - запитав знову, перечитавши. - Так, - одказав Чiпка, не знаючи сам - чи так, чи нi. - Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить. -Добре, - згоджується Чiпка. - На щастя, значить? - Егеж, - сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки. Пiднiс Чiпцi. Випив i той - i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково. - Ти в нас заночуєш, а завтра i в суд, - сказав Порох та й замовк. Важко стало в хатi. Чiпка скдiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту. Чiпка запитав: - I се ви так живете? - Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя. - Не смачно... - Та як вип'ємо, то воно й посолодiла трохи; а без того - через добрих людей давно б висiли на трямку, - сказав Порох i зяову ковтнув чарку. - Усiм, значить, добре... - обiзвавсь Чiпка. - А ти думав, - нi?.. У кожного - не без того... Ти знаєш Польського?.. - пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки. - Котрого? - Того, що й у вас панує, що в Красногорцi живе. - То що? - He то що... А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! - i Порох знов заходив по хатi. - Як став предводителем, так i нема менi життя... Ябедник! Ябедник - та й нема менi добра... А до його менi добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... музики грали... сам комiсар гуляв тут... А тепер... нужда та злиднi! А все - вiн! - Шо ж вiн вам заподiяв? - пита Чiпка. - Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, - бо брат дурний... Племiнничок звiв з ума сестру, - бо сестра божевiльна... А Василь - нi... не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом... у Василя всi були в руках - i комiсар, i суддя, сам предводитель... аж поки вiн не влiз у предводителi... Улiз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти менi з своєю пихою, коли я за всiх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, нi.... По його - хоч нiчого не роби, тiльки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другi лижуть, а Василь не лизатиме... Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братiк... Та хiба один суддя?.. i пiдсудки родичi... i справник родич... усi одного заводу, одного кодла... Де ж там правда вiзьметься?.. Сказано - вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сiлькiсь... Що менi служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав'яжу кiшцi хвоста - хай розв'язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали... Скрутили, правда, дiло... виплутався... Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?.. Хай, кажу. Се менi хлiб... Я знов писатиму... Мене тiльки зачепи, - возом не об'їдеш. Писатиму, все писатиму... I про вибори, як вони з'їжджались та змовлялись, напишу... i за те напишу, що всi куми та побратими... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я - ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого - Чижика... Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив... Со-винський дiвку встрелив... Вийшов пiсля обiду в садок. Дiвчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишнi?.. Та - бух! - Так одна опукою додолу... та сама, що не пiддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двадцять поля... Чижик i скрутив дiло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочцi Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... I покрили... Людську кров покрили... Та нi! навiщо Василь Порох живий?.. вiн вас розкриє... Кров - не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!.. Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Пороховi речi, нiби справдi хто з глибокої ями гукав про панськi злi вчинки... Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце закипало в його... - Та воно скрiзь добре! - промовив вiн, - усюди правда!! - А ти шукаєш правди? - суворо запитав Порох. - Тiльки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то_ й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося... I вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi. Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в головi. Пороховi речi глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... "Вiн - старший, а кругом його - меншi, все родичi... Сказав слово - i все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан i над панами! Немає нi в чiм перепону, не знає нiякої заборони... Де ж тут вiзьметься тая правда?" Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом... Вiн сидiв, схиливши на руку голову, - не чув, як рипнули дверi. - А ви поночi сидите? - щось спитало жiночим голосом - i знову зачинило дверi. Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка - i живцем нагадувала йому про людську неправду... - Тут будемо вечеряти, чи там? - питала вона, не випускаючи каганця з рук.' - Там, мабуть... Там, Галочко, - одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення... - Ходiм же їсти! - гукнула вона й пiшла вперед. Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi - в третю хату. Що там було - не видко, тiльки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голови. "То, видно, її дiти", - подумав Чiпка. Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, - випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, - гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося їсти, вiн би й не покуштував такої вечерi. - Мамо! дай i нам галуски... i ми хоцемо галуски, - обiзвалась з-за дверей дитина. - Ви!.. - гукнув на їх Порох. Дiти поховалися. - Луципiр! - зиркнула Галька. - Сам напився, налопався, а дiтям - то й нема?!. - Чому ви, справдi, дiтям не дасте? - обiзвався Чiпка до неї. Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дiтей - чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, - бо застiбок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали - i стали жувати, цмокати... Чiпцi стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi. - Не кричи, п'янице! - гукнула Галька на його. - Сидiть! - обернулась до дiтей. Чiпцi вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi. - Iди ж тепер та лягай спати! - обiзвавсь Порох до Чiпки. Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував... Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бiгає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з ррта; а в головi - одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. I Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дiвчина гарна! От, якби така жiнка... Радiє Чiпка вiд однiєї згадки... Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку... Нема землi!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати плаче, - це їй, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову вiн хазяїн... iде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася... А лихий ворог позавидував йому - одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею - свiтить страшними очима божевiльна Галька: просовують до його рученята голi, чорномазi дiти - страшнi, сухi, тремтять од холоду... I встає перед ним людська неправда... Бачить вiн:, вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, - нiхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся - i вирвався... та як? руки й ноги назад скрученi... нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?.. - шепче Чiпка. -Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина i його основує, - от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк... Сон - як вiдьми вкрали!.. Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату. - Це ви, дядьку? - питає Чiпка. - Я, - одказав Порох. - А ти ще й досi не спиш? - спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин, - Порох захарчав. "Щасливий вiн! - подумав Чiпка. - Таке лихо, а спить безпечно... Тут - ще тiльки заклюнулось, - та й то!.." XV З ЛЕГКОЇ РУКИ_ Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматочки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiттям, висипав у грубу... - Та й раннiй же! - сказав вiн, побачивши Чiпку. - Пiдожди лишень... Ще нiкого нема... Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспаної ночi, пiсля згаги, осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його... Голова потроху одходила; веселiшi думки прокидалися. Вранiшнє сонце обливало його м'яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сонне забуття... Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив - цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то оддимався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало своє дiло... Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзко стояв вiн пiд забором, зажурений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн стояв мовчки, як одшибле-ний, i, здається, нiчого не чув, не бачив... Чiпка подумав: "Мабуть, неабияке дiло i в цього!.." Аж ось - хтось крикнув: "Секретар! Секретар iде!.." Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками... Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спинi був справжнiй горб - аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" - подумав Чiпка. Секретар Чижик, - то був вiн самий, - увiйшов у двiр, обпираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi. Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх своїм мишачим поглядом - i пiдступив до людей. - I ви до нас. Осип Федорович? - осмiхнувшись, промовив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом. Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до другого, до третього - до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: "А чого?" Дiйшов i до Чiпки: - Ти чого? - З прошенiєм. - Об чiм? Чiпка подав до рук прошенiє. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся i став потихеньку читати прошенiє... - Нiчого не буде! - вiддаючи назад прошенiє, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку. - Як? - здивувався той. - Так... документiв нема! - Та нам же громада цю землю одсудила... - То що, що громада?.. - А в його хiба є? - запитав Чiпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п'ятака дав, .i знов шморгнув носом. - Пiдожди, - сказав вiн Чiпцi, йдучи в хату. Жде Чiпка годину, жде двi, жде вже й три... Бачить вiн: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться вiн... Коли це - виходить сторож: - Iди до секретаря! - сказав i повiв Чiпку аж через три хати, де сидiло багато судовикiв: однi за дiлом, другi без дiла. - О-о! вже повiв... чує муха, де струп! - смiялися вони вслiд Чiпцi.. Чiпка ввiйшов у невеличку хатку, де сидiв секретар, обложений кругом дiлами. Сторож вийшов i прихилив дверi. Остався Чiпка з секретарем вiч-на-вiч. - Ага! - глянувши на Чiпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очi в дiло. Чiпка стояв у порога, мовчав. - То тобi Порох просьбу писав? - не дивлячись в вiчi, спитав знову секретар, нахилившись над дiлом i щось черконувши пером. - Порох. Мовчанка. Чiпцi аж важко стало... - А що дав? - Нiчого не дав. Секретар неймовiрно глянув на Чiпку. - Знаєш що?.. - почав вiн i запнувся. - Як п'ятдесят рублiв, то й дiло можна поправити... - Х-хе!.. - хекнув Чiпка, не то усмiхаючись, не то дивуючись. - Чого ти хекаєш? Чiпка мовчав. - А де ж та правда, коли так?! - уголос подумав вiн. Секретар змiряв його з голови до нiг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений!" Чiпка глянув на секретаря: очима вони стрiлись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого - i в одну мить перебiг на дiло. Знову мовчанка. - Ну, чого ж ти стоїш?.. I мене не держи, й себе... - Рука б менi одсохла от по сю!.. - скрикнув Чiпка, показуючи на лiкоть правої руки, - та й повернув з хати, не доказавши. - Ов-ва!!. - гукнув секретар услiд йому. - Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опiкся! - докiнчив вiн, iдучи за Чiпкою. Судовики спершу витрiщились на секретаря; потiм провели очi на Чiпку. Чiпка гордо й швидко йшов через хату. Вiн бачив, як усмiхались судовики, переглядаючись мiж собою й показуючи очима на секретаря. - Сутяжище! - бовкнув Чiпка вголос, вийшовши надвiр. Кров прилила йому в голову; серце затiпалось; на виду зблiд, а очi свiтили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу... Вiн потяг напрямки до Пороха. - А що? - зустрiв його Порох. Чiпка ще хижiше засвiтив очима. - Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелi скрутило... - Як саме? - Хоче п'ятдесят карбованцiв... За мою землю п'ятдесят карбованцiв!!. Хе-хе!!! I карл на вас немає. - Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. -_ пiдогрiвае Порох. - Не пiдмажеш - не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлi... Хоч би промочити... - А горiлка в?_ - якось понуро спитав Чiпка. - Кий бiс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! - I Порох показав над вiкном порожню пляшку. Чiпка мовчки витяг з кишенi карбованця, кинув на стiл, а сам заходив з кутка в куток по хатi - хмурий, як нiч, нiмий, як домовина. Порох обома руками схопив карбованця - та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом i веселою усмiшкою на виду, а в руках - з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею... - Не журись! - сказав вiн Чiпцi. - Повна пляшка... Вип'ємо! -пiдсолодивши голос i на Чiпку глядячи, каже вiн. - Добре, що чортяка винiс кудись Гальку... Вип'ємо! га?.. Чiпка мовчав. - Будьте здоровi! - обернувся до його Порох i перехилив у рот чарку горiлки. - На здоров'я... - А нашим ворогам на пропасть! - додав Порох, пiдносячи Чiпцi повну чарку. Чiпка випив i собi. - Що, посолодшало? - Кий бiс! - Випий ще - посолодшає... Пiдносить Чiпцi чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, - та Порох вилив собi чарку в рот. - А що, правда, гiрко?! - сказав вiн, жартуючи. - Ну, на, на - пiдсолоди... Чiпка випив i другу чарку... Посоловiло в вiччю; вдарило в голову... Вiн заходив по хатi; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, пiдогрiвав словами... Випили ще, ще... Очi в Чiпки налилися кров'ю, в чоловiчках засвiтили огнi... Коло серця - немає нi мiри, нi ваги тому, що там дiється!.. Горiлка змiшалася з страшною злiстю - i запалила серце... Аж знемiгся Чiпка. Сiв на тринiжку коло столу, схилив на руку голову - заснув... Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кiсточку, кожен шматочок; та випивав по повнiй... аж поки не стало нi риби, нi паляницi, а горiпка - тiльки на денцi... Тодi вiн устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильцi випивши й останню горiлку - i став ходити по хатi... Довго вiн ходив коло Чiпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чiпка спить. Тодi Порох тихенько просунув руку до Чiпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грiшми i, радiючи, мерщiй вибiг навспинячках з хати... Чiпка проспав до обiдньої пори. Прокинувся, пiдвiвся... У головi - дурман, у грудях - згага... Давай вiн пригадувати... Перше всього спала йому на думку зiгнута в три погибелi постать Чижика - гнучка, холодна, як гадюка... Чiпка махнув рукою, найшов шапку, надiв на голову i вийшов з хати. Надворi ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох i всмiхався. - Прощайте! - Куди? - Додому. - Щасливо... Понiс Чiпка у Пiски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жеврiла в душi надiя, не пiднiмала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата - втрата всього най-милiшого, найлюбiшого - пекла його серце... Вiн iшов, ледве здiймаючи ноги... Надвечiр доволiкся до москалевого хутора, до своєї землi... Його обдало холодом, потiм обсипало жаром... Порiвнявшись з хутором, вiн спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, i вона зна... Карай же вас смерть нагла, проклятi..." Вiн придав ходи в ноги. Поминув свою землю, навiть не глянув на неї... Далi та далi... Уже сонце зовсiм сiло... Уже смеркло, як дiйшов вiн до Пiсок... З неба блищали яснi зорi; по селу то там, то там свiтилося в невеличкi вiконця свiтло; а в Гальчинiм шинку топилось у печi, - здавалось, горiла хата зсередини... Ось i його двiр. Кругом тихо; у хатi темно, не свiтиться... "Мабуть, мати спить, - подумав вiн. - Нехай же спить!.." I повернув до шинку. - Сип горiлки. Галько! - гукнув на жидiвку. - Сцо це воно буде?! - усмiхнулась жидiвка, на Чiпку глядя. Вiн прямо пробрався за стiл, на покуття... - Не питай... давай швидше! - Не крици, не злякалася... Дивись... скiльки з хоц? - Та сип, що хоч, гаспидське кодло! - Цi ти не здурiв, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросi! Чiпка полапав у кишенi: нi кисета, нi грошей... Вiн скинув свиту: - На! та давай швидше! - i швиргонув через стiл свиту. - Сцо менi з твоєї свитки?.. Вона менi непотрiбна... Один з чоловiкiв, що сидiли в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чiпкою, пiдвiвся з лави, пiдняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всi боки. - Сип, Галько! - каже. - Я за свиту карбованця ложу... - Сцо ти карбованця? - закричала жидiвка, вириваючи з рук свиту... - Цого ти мiсаєся не в своє дiло! Вона твоя?.. Вiн заставля... - Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип... - Сип... сип, - запорощала жидiвка. - Скiлько з сипати? - Та давай, щоб тобi дихати не дало, проклята душа... Сип! - гуконув Чiпка на всю хату й ударив кулаком по столу - аж вiкна здвигнули. - Ну, цетвертину всиплю... Жидiвка мотнулась з свитою в другу кiмнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горiлки поставила її перед Чiпкою, та й знову пiшла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита. Випив Чiпка одну чарку, випив другу, випив i третю. Дзенькнуло в головi, посоловiло у вiччю. Люди мовчки дивились, одначе нiхто не зважився перший забалакати. Коли це - увiйшов у хату Якiв Кабанець. - А що це. Чiпко? I ти вже?.. - обiзвався. - Вип'ємо, значить? - Вип'ємо, - понуро одказав Чiпка. А далi смiлiше:-вип'ємо! -А це вже гукнув на всю хату:Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мiзок у лобi закрутився! Та - гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу... Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi - полилася з ротiв розмова, а в роти - горiлка,- Пiдоспiли ще людцi. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дiд, кремезний ще нiвроку... Його скрiзь по селу знали, як чоловiка письменного: вiн завжди,було, на криласi спiває, посеред церкви апостола читає... А на язик собi вдався балакучий, а надто за чаркою... Талюбив-таки й випити. Бувало, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й почне теревенi точити, та все по-письменному, по-церковному... Зiйдуться в шинок людцi розважитись, з людьми посидiти, побалакати; вiзьмуть пiвкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати - i дiда не минуть. Тодi вiн хоч до свiта вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали. Iнодi, було, насмiшить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, - а все-таки чаркою не минали нiколи. I Кулик щонедiлi, щосвята в шинку. Придибав вiн i тепер. За ним - другi, третi. Засiли кругом столу коло Чiпчиної горiлки; п'ють собi, патякають, люльки цмолять. Найбiльше там було дворових. Випущенi на волю, як птиця, без оселi, без землi, без притулку, - вони шукали собi оселi по шинках, щоб швидше скоротати тi тяжкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горiлцi киснути, її п'яним хмелем пiдсолоджували своє гiрке життя: не покинути ж було своєї втiхи тепер! I вони мерщiй кидали панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не було за що випити, пiджидали - може, хто пiднесе чарку-дру-гу. Шинкове панiбратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, - Чiпка не обминув i їх чаркою... Як пiдпили вже, то той заспiвав з п'яних очей, той бiдкався, - куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чiпка не дослухається. В однiй сорочцi, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навiжений... - Що це воно за знак. Чiпко? - питає його Кабанець, коли Чiпка знемiгся трохи: - ти ж, мов, до сього дива не теє?.. - Не вживав? - Нi!.. А тепер буду... - Чого ж це так? -_ Бо нiгде немає правди... немає добра... i землi нема... пропала! Ну й гуляй! - Та де ж твоя земля дiлася?.. - Де?.. взяли.. одняли гаспидськi п'явки... пропала!.. А земля пропала - все пропало. - Так, так, -пiдхопили двораки:-без землi- що?.. Без землi - життя нема! - Риба без води, а чоловiк без землi - гине, - увернув Кулик по-письменному. - Егеж, еге... А коли так - пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляється! Без землi... все по боку! Нащо воно? Навiщо тепер корова, кобила, вiвцi?.. Га?.. Навiщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! - Та, бух! по столу кулаком... Стiл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навiть упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз її доставати: всi задивились на Чiпку... А вiн знову за своє: - Дядьку Якове! Нiхто не зна... о-ох! нiхто не зна... Проклятi! П'ятдесят рублiв хотiли за землю.... Не в землi сила, не в землi вона була... нi! Земля - що?.. Земля!.. Хлiб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землi - усе пропало... усе! - Чiпка придавив на останньому словi, повiв грiзно по хатi очима, заскреготав зубами, положив на стiл руки, схилив на них голову - та й притих... Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, - дивувалися його непевним речам, а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати. - Ану, Микито, час додому! - каже, ледве стоячи на ногах, один крiпак до другого, що сидiв та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... - Чув, Микито? рушай! - Пiдожди трохи, - одказує Микита. - Чого?.. Ходiм, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лiчити, дарма що вiн по-письменному балакає... А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i залепетав : - Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сата-наїл заздрив. Согрiши Адам з ївою... нехай царствує!.. Людiє! од слуха зла не убоїмся... Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа, устав, вийшов за сусiдом з хати... Хто тверезiший, собi став за шапку братись. А зосталися самi п'яницi. Той харчав, звалившись пiд лавкою; той сидiв, обпершись спиною об косяк вiкна, та здригу-вав - замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'яницьку пiсню - чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"... Аж перед свiтом приплiвся Чiпка додому, ледве на ногах стоячи - п'яний-п'яний, п'янiший землi... Як глянула Мотря на його, то й перелякалася... - Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чiпка сiв на лавi, схилив голову... - Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тiльки грошi, та й те... - Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навiщо все, коли... у-у... у... - завiв на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвiтив повними слiз очима. Материне серце мов хто в жменi здавив... Давай вона його умовляти: - Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти сам себе з свiта зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землi кiлька лiт, та хлiб їли... й тепер не сидiтимемо без його... Ти тодi малий був, - сама пучками та ручками заробляла, - та не померли з голоду... А тепер - не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля! - Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нiчого - анi-нi!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! I добро й душа пропала... бо немає правди на свiтi... немає мiж людьми... Тепер моє щастя - ось-ось було, та... уплило!.. - Чiпка розвiв руками - i задумався... - А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавидiли - з iграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортенр щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дiд - любити... Дурнiї дурнi! не стоять вони слова доброго... їх мучити... му... морр... Та - пуць! на землю... Так i захарчав... Мотря встала, витягла з-пiд себе ряднину, вкрила нею Чiпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давнi лихi роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловiка-москаля... Де вiн? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь пiд шинком богу й душу вiддав... Глянула на сина, що, як той_ снiп, лежав на долiвцi - харчав, i стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!" Прокинувся Чiпка - вже геть пiдбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив вiн, походив по хатi; не глянув навiть матерi в вiчi; вийшов, нiби до худоби, та й потяг - не в загороду, а прямiсiнько до Гальки... На третiй день - знову на ослонi в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрiтило, там i нiч темна привiтала... XVI _ ТОВАРИСТВО_ П'ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка трьох товаришiв щирих: Лушня, Матня та Пацюк - одна думка, одна гадка. Всi вони однакових лiт: не то, щоб старi, не то й молодi, - вже пiдтоптанi парубки. Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так i говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, - такий балакучий. Пацюк собi худощавий, низький, мишастий, справжнiй Пацюк, такий i прудкий; говiркий, спiвучий - на селi перший спiвака. Матня одрiзнявся од усього товариства й норовом, i околом. Який завтовшки, такий завбiльшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як стовпцi. Не любив вiн нi балакати, нi спiвати, а любив на свiтi одну тiльки горiлку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втiху. Були вони всi три панськi й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й Чiпчин батько. Матня та Пацюк узятi в двiр ще малими пiдлiтками: перший - вiд плуга, другий - вiд овець. Гiрко . їм було розставатись з батьком, матiр'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як i вони; тяжко кидати рiдне дворище, де їм знаком! були всi _закутки, де їх родила й пестила мати; зеленi степи, де вони викохували хлоп'ячi сили; гiрко було кидати, яке не є,_ своє, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдiєш супроти панської волi? Пановi треба... на те в його й крiпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матерi пана - викладали йому, що бiлоголовi сини їх, як старшенькi, єдина помiч у труднiй працi, - та не помогли нi сльози, нi викладки... Пановi що? Хiба пан думав про гiрку працю, хiба йому слiд до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнiвався, що його панську голову якiсь сiльськi жiнки клопочуть такою дурницею... та й звелiв попрогонити матiрок з двору. Пiшли матiрки, понесли невимовленi прокльони на устах, гiркий жаль у серцi... А сини їх зосталися в дворi пiдпасачами: один - коло скоту, другий - коло овець. Лушня родився й виростав у панському дворi. Умер старий Лушня, що жив на Вовчiй Долинi, на хуторi, покинув дочку-дiвку на свiтi. Одним одна робоча сила в сiм'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукiль, зосталися... Як на те пановi заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, - бо, на лихо собi, й непогана була. На її ж мiсце перевели на хутiр сiм'ю з двору. Спершу плакала дiвка та боялась усього, а найбiльш - як би догодити старому пановi. Та, видно, догодила-таки, бо через рiк з дiвки стала молодицею, породивши бiлолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як пiднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, - старого тодi вже не було на свiтi, - чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а бiльше всього - стояти в кутку передньої коло дверей кабiнету, на случай якого приказу. Всього натерпiлося хлоп'я. Iнодi, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тодi не то, щоб одсилав спати, нi: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколiшки на всю нiч. А iнодi, щоб не задрiмав, бува, й навколiшках, пiдсипав гречки пiд голi колiна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, - присiкувався до хлопця, та бив зате, що той нiби покрав, тодi, як, роздивившись гаразд, - бдяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замiрявся вкрасти, бо перестановлював усе... Гiрко прийшлося хлопцевi таке життя, злiсть накипала в молодому серцi. "Коли не краду, то б'ють, - дума сам собi, - за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б'ють за те, що краду!". I через рiк, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодiячка, котрому нiчого вкрасти все, що тiльки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що вiн i сном i духом не знає, як воно опинилося у його в кишенi... Може, хто другий пiдкинув, щоб тiльки його вибили, - виправлявся вiн. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бiйкою нiчого не взяли. Пiдрiс вiн, став ще хижiшим, ще запеклiшим. У краде,бувало, який пустячок та й пiдкине другому, щоб вiд себе очi одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, вiн ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а вiн собi нишком крадiжку поживе, та й смiється потайно... Злодiйкувате життя не по душi самому запеклому злодiєвi. I в такого iнодi бувають часи, що оступлять його добрi думки, мучать його, розривають... Чоловiча совiсть не замирає в самiй запеклiй душi. Не замерла вона й у душi Тимофiя Лушнi. Бували такi години, коли вiн, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собi думав: "А може ж, воно й грiх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сiм, то на тiм свiтi!.." Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тодi вiн, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь у мученiй душi, прихилився до скляного бога: привчився горiлочку вживати... Помiтили раз його п'яним, - вибили добре на конюшнi, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було лiт за двоє перед волею. Йому було тодi лiт двадцять... На станi - вiльнiше трохи, нiж у горницях. Та - що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут - хоч i бачать панськi конi, то нiкому не скажуть... Передньої покинути не можна; а з станi - коли не вдень, то вночi вирвешся... Лушня встряв у шинки. Там вiн зазнався з Матнею i Пацюком. Цi - теж повиростали в неволi. Хоча вiльнi степи та широке поле, де вони влiтку скот пасли, одводили трохи їх замлiлi душi, зате зимня пора налягала на їх плечi важкою вагою й давила обох... до горiлки! Поробились вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами... У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися - i таємна крадiжка, схови та перехови, та нiчнi пропої накраденого стали їх товариською роботою... Мучились-мучились пани з ними, та не дiждавши й тих. двох рокiв, що крiпаки повиннi були одробити пiсля волi (а роки тi здалися довгi-довгi, тяглися вiками!) - повиганяли їх з двору на всi чотири... Не маючи нi землi, нi оселi, нi пристановища, - нi пiд собою, нi за собою, нi перед собою, - як вiльна птиця в полi, як дикий звiр у борi, - хлопцi розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом вiд лихої години?.. Ще пiд будень сяк-так: де-небудь на роботi: в жидiв дрова рубати, в людей молотити, вiяти, косити... А як вечiр настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч пiд греблю!.. Нiде притулку немає, нiде пристати, спочити. У селi двi мiсцини некупованi. Одна - вулиця, друга - шинок... Тiльки на вулицi небезпечно. Ляжеш пiд тином спочити - собаки стягнуть; посеред вулицi - наїде хто, а хоч не наїде - волоснi пiднiмуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний... Зостався - шинок... I за шию не ллє, й тепло, й людно... Є де, хоч не розкiшно, спочити пiд лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспiвати, випити... Став i нашим хлопцям шинок рiдним батьком, горiлка - матiр'ю. В шинку вони мали собi захист, притулок; чарка горiлки стала їх порадою й одра-дою... Шинок нiколи не пустує: то той, то другий... I нашi хлопцi тамi, Як перепаде чарка горiлки - за упокой раба божого, за здоров'я народженого, або й так по пригодi, то й добре! Веселий спiва вiн, коли спiвають тi, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що нi роботи, нi в шинку нiкого, а в самого нi крихти хлiба, нi шага грошей - їсти, аж шкура болить, випити - аж за серце ссе... не грiх тодi й пiдняти, що легко лежить!.. З оцими-то злодiйкуватими ледацюгами, гультiпаками зазнався Чiпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрiв вiн їх раз, удруге... як частував кожного, хто пiдвертався пiд руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому своє бiдолашне життя, ро свою гiрку долю, привернули його жалiсне, тепер рроюжене нещастям, серце - i потоваришували... Цiлий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють юдi й за пiвнiч, а перед свiтом iдуть до