учує довгим хвостом та висвiчує хижо очима. Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та хижого висвiчування! Лети собi мерщiй у своє гнiздечко виплакувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобi з ним боротись несила! Вернися мерщiй у свою голодну та холодну оселю, де тебе ненька рiдненька пригрiє й потурбується про твої недостатки. Не встерiгся знiчев'я горобець, не встиг i цвiрiнькнути востаннє, як накрив його кiт своєю пазуристою лапою. Не встерiгся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лiсу, де вiн збився з шляху i рiзався трохи не по пояс глибокими кучугурами снiгу. Не лiчив Пилипко, скiльки разiв приходилося йому падати й набирати снiгу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на головi. Сiлькiсь! Снiг вiн отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його пiдганяє. Лiс перед ним мов вироста; вiн давно вже вскочив у його i повинний би був перейти, а от йому кiнця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опiк, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голi малi кулачата й за личенько бiле, рожеве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те мiсце, де болить, похука в малi рученята та й знову пiдтюпцем далi. 0сь вiн вибрався на чисту поляну. Кругом лiс обступив її, а вона, чиста та бiла, лежить собi, вiдпочиває пiд холодним снiгом, i тiльки зiрочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими iскорками. Де се вiн? Куди забрiв? Скiлько разiв доводилося лiтом бродить йому по лiсу, а вiн не припам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе вiн прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхiв'ями, пообтикав невеличкi полянки помiж деревом кущами тонкої лiщини, вiд вiтру холодного закриває. Певно, се його свiтлиця. Он пiд кожною деревиною по пеньку чорнiє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нiкого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили? - Сiсти лишень тут i собi та вiдпочити,- промовив голосно Пилипко.- Здорово ухоркався, аж пiт проймає, сяду та перепочину. Пилипко вибрав найзручнiший пеньок i сiв на йому. "Ну, та й добряче сидiти: є куди простягти ноги й спиною об вiщо обпертись",- подумав Пилипко, простягаючи натрудженi ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини. Йому було так хороше. Холоду вiн не почував, руки й ноги терпли-нiмiли, немiч чи сон колихав його стиха... - Вiдпочину та й знову пiду, хоч свiтом доб'юсь до хрещеного батька. Докажу-таки матерi, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний вiн менi, хоч спершу було наче страшно. А тепер... нi! не боюсь... не страшний. Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Вiн почув, наче що стрiльнуло в йому; голова ходором заходила, посипались iскорки з очей i разом все перед ним освiтилось. Загорiлася вся поляна якимсь сизим свiтом. Серед того сизого сяйва почали снiжинки ворушитись, почали пiднiматись, вставати. Та якi вони невеличкi, тендiтнi та бiлi! Личко з мачине зерно, самi з горошину, а рученята; та ноженята, наче волос, тоненькi. - Годi нам спочивать! - гомонiли.- Швидко свiт буде, дiдусь наш прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо! -I почали ставати одна до другої спиною.- Разом! - хтось гукнув. Руки посплiтались, заднi посхилялись i переднiх пiдняли вгору; далi переднi пригнулись, пiднiмаючи заднiх,- i пiшло, пiшло. Все кругом колесом так i заходило! "Та й проворнi якi",- подумав Пилипко. - Буде! погрiлись! - хтось крикнув.- Давай танцювати, нашого гостя дивувати! - Якого? - хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присiв у нас на пеньку одпочити. Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Якби-то нам жениха... Невеличкого, малого, Хлоп'яточка молодого! "Дивись, ще й глузують!" - думав Пилипко. А вони кругом його, як той рiй, заходили! Крутяться, немов завiрюха знялася. - Шкода, що немає музики! - знову чує Пилипко.- Де в гаспида подiвся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрiчаючи Новий рiк, та й залiз у дуплi вiдпочивати. Ходiмо його збудимо. Доки вiн, бiсова п'яниця, буде рутити! Декiлька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А тi, що зостались бiля Пилипка, заспiвали: Вставай, вставай, п'яниченьку! Годi тобi спати. Заграй ти нам на скрипоньцi, Дай потанцювати. Незабаром з дупла показався чорний цвiркун, на ввесь рот позiхаючи та ногою голову почухуючи. - Прочумайся, п'янице! Ач, як розiспався! - кричать до його снiжинки. - П'янице! - огризнувся цвiркун.- Який я п'яниця? Ви мене напували, чи що? - А вiд чого ж спиш? - Вiд чого? Сон найшов! - Знаємо ми, вiдкiля той сон. Цiлу нiч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщiй! - У попа й без мене були свої музики. Вiддає дочку пiсля водохрестя, то там такого гостей зiбралося, що й протовпитись нiяк. Цiлу нiченьку гуляли. Музика тне, а всi танцюють. - От i ти нам заграй, щоб i ми потанцювали. - А плата буде? - Буде. - Яка. - З iнею водиця цупка. - Подавiться ви нею! - скрикнув цвiркун, сплюнувши. - Ну, годi, не комизься та мерщiй проспися. Бо як повернеться наш дiдусь Морозенко, то буде тобi лихая ненька! - Ви так i звикли про все доводити дiдовi!.. Цокотухи! Становiться вже, буду грати. I, надимаючись, вiн почав: Цвiрiнь, цвiрiнь! Якби теплий черiнь Та гаряче просо, То спав би я й досi! А тут менi холодно, Жити менi голодно. Бух! Пiти надiти кожух. I цвiркун мерщiй плигнув у дупло. Всi снiжинки зареготались. - Дивись, якi тут дива! - промовив чи подумав Пилипко. - Ще й не такi побачиш! - хтось до його обiзвавсь. Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв: Се наше Вiхало йде Та музики за собою веде! - скрикнули разом снiжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гiлки на високому деревi й почали струшувати з себе iнiй. То не iнiй, то ледве примiтнi бiлi голенькi хлоп'ята злiтали з гiлок, i кожне, вхопивши за руку снiжинку, почало бiля снiжинок крутиться та гопака вибивати. Снiжинки, собi зiп'явшись на пальчики, дрiбно ногами вибивали; сухе листя на лiщинi надималося, гуло, деренчало; лiщина об лiщину терлась-скрипiла, а вiтер помiж гiлками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Снiжинки з iнеєм крутилися, збивалися в купу, i та купа росла, бiльшала i, наче стовп, пiдiймалася вгору. Вiхало! Вiхало! Наше любе Вiхало! Прийди ти до нас Звеселити нам час! - все кругом пищало, верещало, гуло. Аж ось з'явилося й Вiхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь iз-за дерева взялося i, вхопившись за верхiв'я гiлок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товстi, як лантухи, його ноги в повiтрi гойдалися, снiгова одежа на йому крутилася, лопотiла, а кустрата голова на всi боки майтолалася. - Помочi дайте! Помочi дайте!.. Пiддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився,- товстим хриплим голосом загукало Вiхало. Снiжинки з iнеєм ще бiльше закрутилися, стовпом здiймаючись угору, i той стовп пiдвели пiд Вiхало. - Ху-у! заморився! - сказало Вiхало i по стовпу почало спускатися на поляну. - Гу-гу-у-у! - загуло Вiхало, i все кругом його закрутилося. У Пилипка потемнiло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише. Засни, засни, мiй синочку, Малая дитино! - чує вiн, наче крiзь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка спiває чи хто iнший? Нi, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився.- Чого ж воно тiсно так стало? Хто се на мене таким холодом дише? - плутається в Пилипковiй головi.- Се ти, дiдугане Морозе? Се твої лихi вчинки? - На щастя, на здоров'я, на Новий рiк!.. Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свiчок засвiтило в очах, i вiн побачив дiдугана Морозенка. Здоровенна, наче винницький казан, голова його була закустрана цiлим оберемком бiлого снiгу, довга, як помело, борода виплетена з товстих вiстрякiв криги; товстi настовбурченi брови густо покритi бiлим iнеем, а сiро-зеленi очi, наче Волосожари, виблискують холодним свiтом. Тихо схилився вiн над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько бiле, покiйне i, свiтнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устонькiв Пилипкових своїми холоднопалаючими устами. Не зiтхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним холодним спокоєм... Вже бiлий свiт носився понад землею; надумалось сонце вставати й послало вперед себе аж два червонi стовпи. Стоять вони на краю неба, пiднялися високо вгору, буяють своїм червоним свiтом, пророкують людям щось лихе на сьогоднi... На щастя, на здоров'я, на Новий рiк! Роди, боже, жито, пшеницю i всяку пашницю,- почулося Катрi крiзь сон. Вона кинулась, одкрила очi та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тiльки слiд його: чорнiє дiряве ряденце, бовванiє прим'ята подушка. Вона миттю стрибнула з печi додолу й побачила табун посипальникiв, що товпились бiля порога. - Ви не бачили Пилипка? - питає. - Нi...поторопiли тi. - Боже ж мiй, боже! - вдарилася в телеси Катря.- Вiн таки не злякався, не послухався - пiшов! Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навiсна, помчалася з хати. Хлопчики постояли трохи i, здивованi, пiшли собi далi, -- А куди се? Куди се так швидко? - гукали до неї з дворiв селяни, дивуючись, що Катря так заранi й так прудко бiжить улицею. Не дослухалася вона до того допитування, вона навiть не бачила нiчого перед собою, окрiм одного Пилипка. - Пилипку!.. Сину мiй!.. Синочку!.. I куди ти пiшов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?..- гукала вона на бiгу, думаючи, що це гукання ранiш вiд неї добiжить до сина, подасть йому звiстку, як побивається за ним його мати. Вiтер подихав проти неї i геть односив назад Катрин нестямний лемент. Не донявши гуком, вона надолужала бiгом. Аж мерзла земля гула пiд нею, так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала нi на що. Хiба вона дише для себе? Хiба серце б'ється для неї? Хiба не все одно, коли те й друге стане, як його на свiтi не стане? I чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрiлою б вона пустилася навздогiнцi, рябцем би впала, де його спiткала, сизим орлом пiдхопила на свої крила i миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано лiтати. Хай же одбувають за все ноги! I Катря не жалiла своїх нiг: скiльки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду, падала у високi кучугури снiгу i, викарабкавшись, знову неслася далi та далi. От вона вже й бiля лiсу. Ось i в лiс вбiгає. Бита дорога послалася вправо. А то чий слiд верне налiво? На чистiм снiгу свiжий слiд малої ноги. Катря як вкопана стала. "Невже се Пилипчин слiдочок? Збилось уночi з шляху?" - вдарило Катрi в голову. "Та невже ж то, господи?" - скрикнула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по слiду. "А може, воно далi й на шлях натрапило? Пiду по слiду",-подумала Катря i, наче п'яна, хитаючись, тихо поплелася свiжим снiгом у гущавину лiсу. Ясне сонце почало пiднiматися десь далеко за лiсом, i його червоний свiт слався в лiсi по снiгу, а на опушених iнеєм гiлках стрибало його ясне промiння, висвiчуючи то жовто-зеленими, то червоно-синiми iскорками. Наче зачарований велетень, стояв лiс, опушений ввесь iнеем бiлим, прикритий i пронизаний наскрiзь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повiтря вiд лютого морозу, здається, загусло, анi ворухнеться - чисте, прозоре, спокiйне. Хто втерпiв би не зостановиться, щоб налюбуватися тiєю чарiвною красою? Отже Катрi байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на свiтi. Вона тiєї чарiвничої краси не примiчає та й не бачить. Вона вбачає тiльки свiжий слiд по снiгу i боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому слiду, хиляє то направо, то налiво, куди вiн поверне, їй навiть не западає в голову, до чого вiн доведе: вона тiльки одного бажає - швидше, хутчiше знайти свого Пилипка! Он слiд рiжеться прямо на кущ лiщини. Нi, не в кущ вiн пiшов, а повернув поза кущем. Чмелена Кат-ря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни. Бистре око її не помилилося, вглядiло зразу, що Катрi треба, i вона, як стрiла, полинула до пенька, на котрому сидiв Пилипко, прихилившись до дерева головою. - Пилипку!.. Синочку мiй! - нестямно скрикнула Катря i вхопилася за його. Палючий огонь не опiк би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тiло! У Катрi перед очима дим закурив, запекло бiля серця, голова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її головi, проплазала гарячим мозком та там i заколiла. Опукою повалилася Катря бiля сина та вже бiльше й не пiдводилась. В неї од нестямки розiрвалося серце. На третiй тiльки день кинулись селяни шукати Катрю i знайшли її, вже задубiлу, бiля мерзлого сина. - Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всi оцi днi такi стовпи ставило,- мовив старий дiд, оглядаючи холоднi трупи.- Шкода молодої сили - подавив мороз. - Та й краще! - одказав Катрин близький сусiда, високий та сухий, наче дошка, чоловiк.Не задавив би мороз, то голод догриз! - А хлопчик? Яка то була втiшна дитина! - знову каже дiд. - Не жалкуйте, дiду, малого: ранiше вмерло, менше горя знатиме! - знай одно товче Катрин сусiда. Люди тiльки важко зiтхнули та перехрестилися. Чи не вiд божевiльних речей Катриного сусiди? 1885