рi грають своїм невеличким свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом... А небо - глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, - шатром розiслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити... Хто ж її там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне - все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу... Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо перевертає їх з мiсця на мiсце... Вони припали до землi вiд страшного холоду - i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя. Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв - та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi - хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi - байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом... Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне. Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима... Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне? III "З щастя та з горя скувалася доля", - каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того - за нею i поперед нею - неозорно, неоглядно... А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi... Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку - i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче... Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур - i той порожнiй... а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його - i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi. Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу. От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра... завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра... Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти. - Все на нас вернете! - кричав вiн. - А кому се ближче дiло - чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!.. Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок. - I грошей, - каже, - п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили. - Там же щось три рублi тiльки слiдувало, - промовила Прiська. - То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси - он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, - роздивляючись, вона докладає матерi: - I платок новий купили батько, i чоботи... та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це - сiль. Ще i в клунковi щось е. Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!.. - Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показує вона матерi. Прiська тiльки струснулась i одвернулася... їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю... У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!.. Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило. Он свято на носi: багата кутя, рiздво... Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких... Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду... своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу... Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто - попросю просолу купити... теж за гривеника або за копу з шагом... А то ще i про чорний день зостанеться. На другий день, зiбравшись, подибала до волостi. - Тобi чого? - пита старшина. - За грошима, - кланяючись, одказує Прiська. - Якi тобi грошi? Прiська розказала. - Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi? - А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я? - криючись iз своїми думками, одказує Прiська. - Може, й прийде, Дожидай. Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть... Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: "А що - узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися... що ще посередник скаже". - "Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко. - I посередник тiї заспiває!.." - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." - "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти... скучила!" - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її... "Всюди своє лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки". - А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись. - I то все на прохолоду, - угадував другий. - Авжеж! - додав третiй... Дехто зареготався. Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався: - Тут старшина? - Тута. Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною. - Ви чому не платите подушного? - гукнув той. - Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого! - А на пропiй є? - крикнув старшина. - З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько. - У чорну їх! - рiшив старшина. Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? - стукало їй у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися... Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт... Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи! За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька: - А ти нащо з теї два карбованцi задержав? - З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько. - Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини. - Це з неї? - спитався Грицько. - З неї. Грицько усмiхнувся. - Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам. - Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость. Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав. - Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона. - Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув. - Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав? - Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав. - А менi ж хто вiддасть? - Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати. - Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба. - Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам. - Коли ж приходити? - Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло: - Як пiсля свят? Менi до свят треба. - Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость. - В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника заїв... - А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв... - О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он... прилюдно... собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається... Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi... сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси. I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув. - Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою. - Бо за своїм, - одрiзала та. - Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько. Прiська присiла на кiнець полу, дожидає... У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись - видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє... Здається, одно слово - i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря... Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми - i знову похилиться... Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку. - Пiдожди, поки покурю, - уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося... Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся. - А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись. Прiська не видержала... Мов її хто стебнув батогом з усiї сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей. - Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям! Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали. - Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн. - Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога... Празник святий iде... Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає. - Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш! - Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? - одказала Прiська. - А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були. - Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае... i подушне заплати, i викупне дай... А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був. - А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить. - Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала. - За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря. Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати. Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились. - Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська. - Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько. - Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят. - Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько. - То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська. - Позивай... Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько. Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула. - Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала... Стара, бач, хлiб-сiль забувається. - Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх! - Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася... хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула? Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку нi вдень, нi вночi... Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує: - Або, як волю об'явили... хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав... Забула? - Що ж робити, Хiвре? - тихо схлипуючи, почала Прiська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято... У мене ж нiчого немає. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя. - Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хiвря. - Хто ж менi позичить? - уже навсправжки плаче Прiська. - Ну, чого ви завелися? - грiзно скрикнув Грицько. - I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати... ну - i йди, ну - i позивай... Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай! Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись? - Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Прiська. - Не даєте - самi поживайте! Вам бiльше треба... Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати. - Я так i знав, що прийде бiсова манiя! - промовив услiд їй Грицько. - Походе-походе та й пiдоб'ється, - одказала Хiвря. - Краще менi платок на празник буде. Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi... Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi... Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її. - Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду - не дiждуся вас! Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл. - А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? - щебече та. - Дивiться - якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi... Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо! Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце. - Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи... Поки новi - то бiльше дадуть за їх. - Як? Хiба ви продавати будете? - неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала. - Це ж менi батько купили... Старi он уже розтопталися, розлiзлися... скоро дiрки будуть, - скидаючи, бурмотала Христя. Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi - а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi", - думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути - продавати думка... Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх. - З якої речi їх продавати? Це мої... Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? - одно своє Христя. - Мовчи! - скрикнула Прiська. - Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi! Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою... Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу... У хатi сумно, нiмо, глухо... I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти... Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого? - Здоровенькi були! - роздався край порога молодий жiночий голос. - Тiтка Одарка!.. Здоровi! - перша одказала Христя. - Здорова, Одарко! - глухо привiталась i Прiська. - А я увiходжу у сiни, слухаю - тихо; думаю - немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують. - Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, - каже Прiська. - Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому... Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона? - Спасибi тобi, Одарко, - зiтхнувши, дякує Прiська. - Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору. - Де ж ви були? - Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила... - Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу... Коли б земля розступилася - так би крiзь землю й пiшла. - Бог з вами, тiтко! - умовляє Одарка. - У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас? - Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає - гiрше не буде... Я жила свiй вiк мiж чужими людьми - не пропала, бач; буде шануватися - i вона проживе, а не буде - то її дiло... А менi - годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться. Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося - то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" - глибоко зiтхаючи, думає вона... А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває... - Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi... Он, свято йде: другi - радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси - розговiтися - нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже - немає; а знаю, що е... Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi... а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити... От тобi й радiсть! I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати. - Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, - почала Одарка. - Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу - ви дали. Хай купить. А ви вiддасте. - Одарко, голубко моя! - замолила Прiська. - Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш! - Та стiйте, не перебивайте, - почала знову Одарка. - На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу? - Та й на копу буде. - Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде - берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, - досi дитина прокинулась, - та й вiзьме, скiльки там треба. Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею. - Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт... А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: "Скинь та положи: поки новi - бiльше дадуть за них..." Так моє серце й заколотилося... Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! - щебетала Христя. Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. "Мана, - думалося їй, - все то мана... Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком... Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш - щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час..." I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання. Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi... З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися... Думки легенькi такi плутаються в головi... "Сказано, як добра людина знайдеться... сказано-то..." - шепче сама собi Прiська. IV Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа - i плаче... Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. 3а Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi - i невеселi полягали спати. Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися - такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий... У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi... Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi - радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi? - Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, - сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi. - А менi про те й байдуже, - одказала Христя. - От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! - скрикнула Горпина, зареготавшись. Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко. - Здоровi! З празником! - привiтався вiн, пiдходячи до гурту. - Здоровi! - одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався... - Отак обiйди хлопця та й води його за собою! - сказала низенька таранкувата Педоря. - Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! - одказала Горпина. - Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився. - Що ви тут про мене мелете? - обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту. - Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, - Засмiялася Горпина. - Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, - одказала понуро Христя. - Дрiк такий нападе!.. - жартує Горпина. - От коли б та на всiх хлопцiв разом. - То що б було? - хтось обiзвався. - Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, - пригадує Горпина. - А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя... Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним - навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать. - Богу моляться?.. - хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю. - Та цитьте, не регочiть... ще батюшка у церквi почує, - хтось придержує. - Та батюшка - то нiчого. А як старий дяк почує, - каже Горпина, - та заставе за собою спiвати - ото буде лихо! Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає - меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить. Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, - пора додому! - сказала. - Гляди ж, Христе, - гукнула Горпина, - я за тобою забiжу: пiдемо колядувати. Вернулися Прiська i Христя додому - краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки... а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська - за сльози. Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене - простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге... Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська. Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася. "Щаслива, здорова, - думалося Прiсьцi. - А тут нi щастя, нi здоров'я..." Вона лягла спочити, та їй не спалося. Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей... Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн... Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, - так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi... Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю... їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те - хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха... знайома i люба їй пiсня ллється... голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити... Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки... А пройдуть люди - i їй знову сумно. "Господи! хоч би день минав скорiше!" - скаржиться вона, iдучи у хату. Надвечiр Горпина забiгла по Христю. - Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi! - Куди се? - пита Прiська. - Колядувати, мамо. - Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину... - Тiточко, голубочко, - заторохтiла та. - Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою: - Та йди вже... Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли - побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр. Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. "Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися", - думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю. - Здрастуйте, тiтко! - гукнула вона на Прiську. - Вийшли провiтритися? - Оце, як бачиш... Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей. - Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився... Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. "Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?" - усе допитується. - Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути. - А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою - от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi. - Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! - викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи. - Ба-ба, ба-ба-ба... - своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата. Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: "Це вiд зайця вiдняла", - скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею - i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз - що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге - є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти. Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася. - Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде. Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати... Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив. Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило. - Це, мабуть, Карпо, - угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо. Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним. - Здоровi, тiтко! - привiтався вiн. - Скiльки лiт, скiльки зим? Давно" давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим? - Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна... Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла! - Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, - сказав Карпо. У Прiськи - наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними. - Що там таке? - за неї спитала Одарка. - Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся? - Супруненко? - угадала Прiська. - I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть... Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так - як реп'ях до кожуха... Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо. - Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, - увернула Одарка. - А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне - щоб землю вiд вас одiбрати... Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши - зараз до мене: "Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися". - "За яку сусiдку?" - питаю. "Та вже ж не за яку, за Прiську". - "А що там?" - допитуюся. "Чи ти б, - каже, - не згодився узяти на себе її землю?" - "Навiщо?" - кажу. "Як навiщо?" - I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. "А чим же їй, - питаю, - жити, коли землю одiбрати?" - "Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї - як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити - не робить". - "Нiхто, - кажу, - не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди..." Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: "Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч - я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч". - "То ще, - кажу, - як мир скаже". - "Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо - пустимо жити, схочемо - Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, - указує на Горобця, - повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай... Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!.." Як наскiпався на мене - так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку - та з шинку, та се прямiсiнько додому. Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати? Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити. - Не журiться, тiтко! - утiшає Карпо. - Хай вони поткнуться до миру... Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре - грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити... Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити... Не журiться! Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого - то доїде. Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому. Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi... Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi... Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна - вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце... "От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився... нове життя зачалося... а для мене - нове горенько!" - думалося Прiсьцi. v Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу? Христя рада, що вирвалася... Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка... Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр. - Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! - хвалилася вона Горпинi. - Довго я держалася, та оце й вирвалася... А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? - щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi. Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю. - Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла - не приходила... Стидно, дiвко... Там у вас нещастя трапилося... У кого того нещастя не трапляється? День наш - вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла. I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi: -