ратськи поплескував по плечу Юлiя, а той його тягнув за галстук, хоч за спиною осудливо звузила очi Лепеха й нiяково переступав з ноги на ногу вiдтиснутий убiк Корецький. Дмитро Iванович забув про нього, забув про перевiрку, збоку справдi могло видатися, нiби знехтував їх, Корецький те за образу не сприймав, але й не знав, як йому гiдно скiнчити рейд. Подякувати всiм, хто тут зiбрався, за сумлiнну працю, трохи посварити для порядку? Так i не знайшовши що вiдповiсти, кинув через плече: "Дмитре Iвановичу, зайдiть, будь ласка, до мене",- вийшов. Слiдом за ним пiшла й Лепеха, наказавши на прощання й не думати нi про який сабантуй. Вона вважала, що тепер останнє слово залишалось за нею. Дмитра Iвановича на мить стривожили слова директора, але невдовзi вiн забув про них. Вони обговорювали результат - галасливо, збуджено, вимiрковували, як краще розпочати перевiрку своєї кiлькарiчної роботи, кому це доручити, сьогоднiшнiй успiх розвихрив усiх, окриляв, вселяв надiю. Вони юртували навколо Марченка, а той вимахував руками, говорив збуджено, радiсно. Жодна проблема в лабораторiї не iснувала поза ним, вони починали розкручуватись з його думки, i в кожнiй проблемi, кожнiй справi, сам того не помiчаючи, насамперед був вiн. Вислуховував усiх, радився з усiма, але свою думку обстоював ревниво, як би обстоював самого себе, та так воно, зрештою, й було. Ранiше вiн входив у все, намагався простежити до кiнця, хоч i тодi розумiв, що всього йому не охопити, що часом вiн навiть заважає, полишає головне; цю науку, науку керiвництва, повiльно осягав. Тож i зараз вирiшив, що найкраще буде створити групу перевiрки. У неї ввiйдуть... - Свiтлана Кузьмiвна Хорол, Неля... Платонiвна Рибченко. Вадим Бабенко i Юлiй Вовк. Очолить групу Вiктор Васильович Борозна. Але Борозна очолити групу вiдмовився. Вiн заперечив коректно, ввiчливо, проте рiшуче й категорично. Сказав, що ще не закiнчив роботу в групi КСС - концентрованого сонячного свiтла - та з установкою, там, мовляв, зараз у нього жнива. Дмитро Iванович не наполягав. КСС - царина замдиректора, Вiктор Васильович перейшов з його лабораторiї, i установка - хвiст звiдти, обов'язок давнiй, з яким Борозна не впорався за два роки. Вiн розрахував опромiнення насiння буряка з допомогою механiчного модулятора, це має пiдвищити цукристiсть бурякiв. Дехто взагалi не вважає роботу групи КСС причетною до фотосинтезу, на цьому грунтi в iнститутi не раз доходило до всiляких непорозумiнь, часом гiрких, а бiльше смiшних. Так чи так, але то, мабуть, i найбiльша удача останнiх лiт лабораторiї свiтла, методу Борозни пророкують широке поле застосування, на освоєння його видiленi чималi кошти, вже закiнчують будувати напiвзаводську установку. Борозна зараз в основному й працював над упорядженням тiєї установки. То вже не була чисто наукова робота, скорiше iнженерна, промислова, вiн мiг од неї вiдмовитись, але не вiдмовлявся, навiть клопотався нею залюбки, й Мар-ченко подумав, що Борозна, зважаючи на порiвняно молодий вiк, чоловiк до бiса практичний. Ну, скажiмо, не зовсiм молодий - тридцять шiсть рокiв, але для доктора це таки небагато. Вiктор Васильович Борозна єдиний, окрiм Марченка, доктор у лабораторiї. Вiн вельми самостiйний i самовпевнений (як i кожен, хто рано досягнув успiху й сподiвається досягти ще бiльшого), прямий, та прямота iнодi навiть межує з грубiстю, а може, й з нещаднiстю. Дмитро Iванович, мабуть, перебiльшував. То була не нещаднiсть, а сила, внутрiшня сила, жага життя, неспита, мiцно стиснута, певнiсть себе, енергiя, яка ще не знає, чим закiнчиться. Отiй його внутрiшнiй силi, карбованостi думок i вчинкiв вiдповiдала навiть зовнiшнiсть. У Борозни майже атлетична статура, велике смагляве обличчя, воно грубе, мовби тесане сокирою - багато кутiв, багато прямих лiнiй: широкий, майже квадратний лоб, велика чорна борода клинцем, чорне цупке волосся без продiлу; очi великi, чорнi, ще й з якимись краплинами - очi цiкавої здорової людини, яка переливає через них свiт, одбирає потрiбне й рiшуче вiдтручає все, що, на її думку, хибне або зайве. Тi очi, здається, розумiють усе, дивляться на свiт мудро й проникливе, i в них нема цинiзму, а тiльки щирiсть i допитливiсть, неспожитий захват свiтом, про який знають багато й доброго, i недоброго, але оте недобре просто не беруть до уваги, а ще в них - певнiсть, що їх обдурити не зважиться нiхто. Такий був Борозна, проте трохи не таким бачив його Марченко. Вiн бачив у ньому тiльки силу, грубiсть, практичнiсть, вiн трохи торопiв перед ним i, може, тому виробив щодо нього лiнiю поведiнки теж грубувату, сухувату, дiлову, хоч знову ж до певної мiри - боявся, щоб її не прийняли за ревнощi, боязкiсть сильного суперника. Отож вiн тiльки знизав плечима, поговорив ще кiлька хвилин i подався у сусiдню кiмнату, куди щойно пiшла Свiтлана Кузьмiвна Хорол, його неофiцiйний заступник, один з найдавнiших працiвникiв лабораторiї. Вона починала разом з Дмитром Iвановичем; у тому, що перекипiло, одкристалiзувалося, перейшло в iнший стан, дiстало обгрунтування в оцiй лабораторiї, - частка i її працi. Вона погодилася неохоче - й Дмитро Iванович знав чому, як знав i те, що, погодившись, зробить усе сумлiнно, її не треба пiдганяти, їй не треба обридати, вона сама прийде до нього, вiзьме його розробки, уважно вислухає й пунктуально та неухильно виконає все. Й Дмитро Iванович теж не сказав нiчого. Вони стояли бiля вiдчиненого вiкна, вiтер гойдав цупку жовту фiранку, за вiкном на в'язовiй, унизанiй молоденькими мережаними листочками гiлцi вiдчайдушне спiвав чорний ротатий шпак, десь унизу галасували горобцi - весна вливалася у вiкно широким потоком, спiвом i запахами, бадьорою свiжiстю i глибоко притлумленою млостю. - Весна... Ще одна весна,- сказала замрiяно й трохи сумно Свiтлана Кузьмiвна. Що стояло за тими словами, за тим смутком, Марченко розгадати не змiг: жаль за минулими роками, докiр йому,- та й не встиг, бо Хорол якось ураз, немов подолавши щось у собi, повернулася до нього, в її очах стрибнули зляканi, майже вiдчайдушнi вогники, i вона швидко мовила: - Давайте завтра поїдемо по сон. Ми стiльки разiв збиралися... Дмитро Iванович чомусь здригнувся, подивився на Хорол трохи розгублено, трохи нiяково. - Не знаю. Чи зможе поїхати жiнка. I в ту мить прочитав по Свiтланиних очах, що вона його дружину не запрошувала. Це збентежило його, вiн розгубився в першу мить. Та й було чого. Тут все було страшенно заплутане. А може, просте, занадто просте... Свiтлана Кузьмiвна Хорол, старший науковий спiвробiтник, замiжня жiнка, мати майже дорослої дочки, любила його оддавна. Це знали всi в лабораторiї i в iнститутi, до цього звикли, коли й жартували на їхню адресу, то легенько, потураючи. Вона любила його дивною любов'ю, їй було досить, що вони працюють поруч, що вiн її (її - в очах iнших, тобто оце "її" було досить умовне, можна сказати, тiльки дружнє) не зраджує (не зраджує дружбу, приязнь, i тiльки), iншого вона не прагнула, iншi почуття не змагали її. Може, вiн сам був тому причиною, що за стiльки рокiв не пiшов далi, охолодив її до споглядання їхньої любовi. Спочатку її любов тривожила Дмитра Iвановича, хоч i якось дивно - серце не трепетало, а тiльки коли думав про Свiтлану, ставало гарно, тепло на душi. Вiн нiчого не порушив, мiг чесно подивитися в очi своїй дружинi i Свiт-ланиному чоловiковi, щиро обуритись на їхнi ревнощi: "Я не винен, серцю не закажеш, а переступати ми нiчого не переступили",- бо й справдi, хiба не мають права люди симпатизувати одне одному i в той же час залишатися на чистих берегах. Вони й залишалися на них. Йому так гарно на них мрiялося... Та врештi й ця мрiя стала звичною. Проте вона не згасла, так i залишилося в життi Марченка щось небуденне, немовби недозволене, яке вiн мiг i може будь-коли зробити дозволеним. Але навiть отаке, приспане почуття додавало їм обом якоїсь таїни, якоїсь душевної мрiйливостi. По стiлькох роках отакого споглядання власних почуттiв мала настати обопiльна неприязнь, але й вона не настала. Iнодi йому було нiби трошки соромно перед Свiтланою, почувався мовби боржником i водночас кепкував з того. За всi десять рокiв цiєї приязнi (яку, мабуть, таки не можна назвати любов'ю) вони, певнiше, вона тiльки раз порушила те, що усталилося, приснуло, майже прихололо. Це було по якiйсь вечiрцi, де вони наслухалися клинiв на свою адресу, йшли додому,- вiн проводив й до метро,- й сказав: - А все-таки смiшно- Хоч би було за що... I тодi вона,- може, вона була трохи хмiльна, вони всi того вечора випили чимало,- ледь чутно стисла йому руку й прошепотiла, не повертаючи голови: - То може... щоб було за що... Це був жарт. Вiн зрозумiв цi слова як жарт. I сам вiдповiв жартома. Але... й не зовсiм жарт. Вiн знав: усе залежало вiд його подальших слiв. I вiн не одважився. Звичайно, якби вiн справдi любив Свiтлану, то не зважив би нi на якi застороги. Щоправда, на той час вiн уже й сам не мiг зрозумiти своїх почуттiв до Свiтлани. Вiн не мiг сказати, подобається чи подобалась Свiтлана йому дужче за iнших гарних жiнок, сподобалась саме тому, що була єдиною гарною жiнкою з тих, що працювали поруч (а перший iмпульс таки йшов од нього, вiн почав надавати їй бiльше уваги). Вiн взагалi нiколи не мiг гаразд розумiтися на своїх почуттях. Може, тому, що за все життя так i не зазнав справжнього великого кохання. Отого, що збурює до дна, застилає свiт, змушує чинити нелогiчно, нестримно, ламає всi перепони, а часом i власне життя. Вiн таки не знав, чого повернув на жарт Свiтланинi слова. Боявся розголосу? Трохи. Хоч його могло й не бути. Боявся, що з часом усе обуденнiє i важко буде працювати поруч? Боявся докорiв совiстi?.. Мало вагу потроху все. Вiн потерпав, що здобуде менше, нiж втратить. А втратить вiн багато. Найперше - спокiй. Та й не любов це, вона б не дала розмiрковувати так холодно й вестися так розважливо. I от тепер вiдступав удруге. - А що... Степан Степанович ще в Москвi? - сказав i зрозумiв, що треба було сказати щось iнше, що вiн страшенно образив цим Свiтлану, повiвся як нiкчема. Зрозумiв тодi, коли слова ще були в ротi, коли тiльки вимовляв їх, та було пiзно. Вiн спалахнув, розсердився на себе й поспiшив стерти те, що сказав, спробував завернути все назад, хоч i розумiв, що завернути, мабуть, не можна. - Менi й самому хочеться виїхати з мiста. За цiєю роботою я вже забув, як цвiте сон. Поїдемо... Йому на подив, i знову ж трохи на досаду, Хорол прийняла закамуфльоване вибачення, хоч i сказала: - Степан Степанович повернувся ще вчора. А сон i справдi вже одцвiтає. Й пiшла до дверей своєю м'якою, лiнивою ходою. Оця невизначенiсть на завтра, нова невизначенiсть стосункiв з Свiтланою Хорол зiпсувала Марченковi день i сабантуй, який вони таки органiзували ввечерi. А сабантуй був на славу. У найбiльшiй з семи кiмнат лабораторiї зсунули столи, жiнки застелили їх чистим папером, прикрасили букетами свiжих зелених гiлочок, Юлiй i Вадим приготували "кiмнатний фейєрверк". На закуску була ковбаса, консерви, свiжа редиска, цибуля i навiть баночка чорної iкри. Хлопцi перегнали три лiтри етилового спирту, а Борозна зробив коньяк, який усiм дуже сподобався, й усi одразу ж сказали, що з цього дня питимуть тiльки "борозняк". То бiльше, робити його просто: перегнати через порошок кави воду й розвести спиртом. Вона стає прозорою, як сльоза, пахне кавою, але не зовсiм кавою, запах той специфiчний, дуже приємний. У двi пляшки Борозна додав ще якогось екстракту, той напiй мав запах едельвейса. I хоч Борозна сьогоднi вiдмовився очолити групу, але заправляв на сабантуї вiн. Зорганiзував чоловiчий хор, який спiвав пошепки, й було дуже смiшно, проголошував тости, дивував i смiшив усiх фокусами. Все це було тим бiльш дивно, що на подiбнi гулянки вiн не приходив ще жодного разу. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Борозна заскочив до себе, одягнув пiджак i вийшов надвiр. Попереду на вузькому асфальтованому хiднику бiлiла висока постать, поли свiтлого плаща ледь розкрилювалися, елегантнi черевички стукотiли задьористо, дзвiнко, у лад ходi погойдувалася накинута тонким ремiнцем на мiзинний пальчик чорна лакована сумочка. Борозну оддiляло од Нелi Рибченко якихось п'ятнадцять-двадцять крокiв. Якби захотiв, мiг наздогнати за пiвхвилини. Якби захотiв... Борозна упiймав себе на тому лицемiрствi й трохи не вилаявся з досади. Адже то зовсiм не випадковiсть, що вiн вийшов з iнституту слiдом за Нелею. Й на оцю вечiрку теж попав не випадково. Щоправда, привiв його туди не якийсь твердий розрахунок. Але й не оте тремке бажання бути поруч, бачити, чути, почуття бентежностi й чогось несподiваного. Просто вiн не був закоханий. Якби його змагало те почуття, вiн би давно знайшов спосiб пiдiйти до Нелi. Адже запам'ятав її ще з минулого року. Запам'ятав чи, певнiше, вперше побачив як жiнку, як гарну жiнку, як надзвичайно вродливу жiнку на деснянському пляжi, куди якось у недiлю виїздили iнститутом. Та вiдправна точка була надзвичайно груба, надмiру плотська, навiть цинiчна. Вiн лежав на пiску поруч Вадима Бабенка, з кущiв вийшла в купальнику Неля, пройшла повз них до води, й Вадим мовчки, в одну мить окреслив пальцем на пiску її фiгуру. Окреслив майже точно, не гiперболiзуючи. Фiгура в Нелi була досконала, й не те щоб витончена - не було отiєї перетонченої талiї, отих "по-сучасному" довгих нiг, а таки була гармонiя, майже повна iдеальнiсть, жiночiсть до крайньої межi, жiночiсть i зваба. На пiску ж вийшло щось хтиве, аж вульгарне (а може, то було не на пiску, а на обличчi в Вадима, просто вiн обiйняв усе разом), навiть Вадим зрозумiв, що це вульгарно, непристойно, й розтер малюнок. Вiдчувши, що Борозна зрозумiв усе, й чомусь таки бажаючи залишитись у його очах ловеласом, грубим i досвiдченим зальотником, вернувся на ту саму стежку: - Пончик. Борознi це не сподобалося, особливо не сподобалося тому, що це сказав завжди коректний i вихований Вадим, i вiн кинув майже зi злiстю: - Не можна так. - Чому? - не погодився той. - Хоча б тому, що працюємо разом. Але в думцi дивився на Нелю майже такими самими очима. Через те й розсердився. "Добре було б провести з нею тиждень у наметi бiля рiчки... Або поїхати до моря..." Неначе вiдчувши, що вони говорять про неї, та, мабуть, i не могла не вiдчути, адже пройшла повз них i вони дивилися їй вслiд, вийшовши з води, Неля присiла бiля них. Скинула купальну шапочку, й по плечах розсипалось волосся. Воно в неї свiтле, текуче, як чиста рiчка, густе,- вона вiдкидала його красивим i, мабуть, завченим порухом повної руки,- на подив йому, було своє, не отих мiднуватих, платинових чи ще яких кольорiв таблицi Менделєєва, а солом'яно-бiле, аж переливалося сонячним свiтлом. Вона носила його у тугому вузлi, й це теж було гарно - смагляве обличчя строгого, майже римського профiлю i важкий вузол свiтлого волосся. Очi в неї були великi, зеленi, губи чутливi, владнi, владнiсть i чутливiсть якось дивно поєднувалися, й це тривожило. А от вiї довгi, волохатi, вони не гармонiювали зi строгiстю губiв i всього обличчя, вона їх теж не фарбувала - можливо, ранiше фарбувала, а потiм зрозумiла, що втрачає на тому, хоч i знала, що вони зм'якшують її, а може, й хотiла того. Нi, не хотiла. На її обличчi в розкриллi серпастих брiв, у кутиках уст лежала суворiсть, вiн розгадував її як несправжню, щоб вiдлякувати всiляких вуличних залицяльникiв, бо ж, певно, знала собi цiну й не дозволяла простягати лапу будь-кому. Так, вона була певна себе, своєї краси, свого мiсця в життi, може, трохи й переоцiнювала себе, але, як грубо вiдзначив про себе, переоцiнювати було що. Правда, вiн тодi так i не розгадав її. Йому здалося, що в її вдачi справдi було щось гостре, може, трохи навмисно наструнене, натягнене, що ця гострота у неї в усьому: в порухах серця може бути найбiльша наструненiсть i глибина водночас, саме строгiсть i глибина, а може, й ще щось - безбережнiсть, нестримнiсть, i це теж вабило й хвилювало. Але чи справедливi його здогади, так i не дiзнався. Й не намагався дiзнатися. Якось їм не випадало познайомитись ближче (вiн здебiльшого пропадав на будiвництвi установки, в iнститут навiдувався рiдко), й чомусь не робив спроби наблизитись. Щось мовби стримувало, застерiгало його. Може, саме те, що не знав її, боявся якоїсь раптовостi, чогось несподiваного... Отой її смiливий погляд, отой прижмур очей досвiдченої жiнки, у якому й спонукання, i застереження. Тодi чого пiшов сьогоднi? Чого прийшов на вечiрку й там iз шкури лiз, щоб сподобатися їй? Вона, мабуть, здогадалася, що весь отой його фейєрверк заради неї, бо кiлька разiв поглянула на нього якось чи то заохочуючи, чи то глузуючи. Ну й нехай здогадується. Хiба не того хотiв! Борозна пришвидшив кроки. I ще одне йому подумалося, i ще одне пригадалося, поки наздоганяв Нелю. Вiн знав, що вона була замужем, її замiжжя виявилося невдалим. Чоловiк не захистив дисертацiї, його за щось вигнали з Iнституту нафти, пiшов змiнним майстром на завод, але й там не ладналося, i, певно ж, не ладналося в сiм'ї... Аж поки не поламалося остаточно. Тепер вона буде обачнiша. Як i кожен старий парубок. Борозна мав перебiльшене уявлення про зазiхання жiноцтва на парубоцьку свободу та про пiдступнi, розставленi на всiх стежках сильця, насторожувався й скрадався там, де, може, iнший пройшов би спiваючи. Ну, там буде видно, подумав вiн. З нього не бозна-який залицяльник, але ж не тiльки константи та механiзми реакцiй вивчав двадцять рокiв... Довивчався до тридцяти шести. Старий парубок. Вiк, коли стає соромно признаватися, що ти неодружений. Починаються всiлякi пiдозри. Йому на них наплювати. Й наплювати на все. Але женитися зараз i справдi не просто. Не пiде ж вiн у гуртожиток педiнституту на танцюльки, не стане освiдчуватись вiсiмнадцятирiчнiй дiвчинi. Вона просто втече од нього. Та й про що б вiн з нею говорив? Вони були б наче з двох рiзних вiкiв... У цю мить Борозна наздогнав Нелю. Вiн ступав широко, йому трохи шумiв у головi хмiль, i почував якусь легкiсть у тiлi, од чого народжувалась ще бiльша впевненiсть у собi, й настрiй був легкий, пустотливий. - Самотнiй iдальго, рицар сумного образу просить ласкавого й милостивого дозволу в чарiвної незнайомки супроводити її в небезпечнiй мандрiвцi до громадського транспорту...- зморозив i почервонiв з досади, вiдчувши невiдповiднiсть цих слiв настрою молодої жiнки - замисленому й притишеному, невiдповiднiсть усьому - оцьому вечору, їхньому вiковi, iнститутському становищу. Йому стало соромно, що так низькопробне, нерозумно нав'язував себе, Що не пiдiйшов невимушене й просто. Вiн i сам не знав, як те сталося. Поки вимiзковував цю зустрiч, думав про неї - все виходило добре. А от розкрив рота, й вилетiла отака дурниця. А вiн же гадав, що все буде красиво, легко... Тiльки легко й красиво. З дiвчатами, з жiнками найкраще зав'язувати знайомство саме так. У напiвжартiвливiй розмовi найлегше вияснити, чого можна сподiватися, в такiй розмовi, на випадок невдачi, легко вiдступити, перевести все на жарт. I от в останню мить вiн розгубився. Якась невпевненiсть, якась холодна думка збила його, штовхнула в крайнiсть, видлубала десь оцi безглуздi слова. Неля Рибченко й справдi подивилася на нього наче на божевiльного, хоч йому здалося, що її подивування перебiльшене, награне. Проте вiдповiдь була надмiру твереза, прозаїчна й навiть трохи образлива: - Той, пiд кого ви хочете спрацювати, був лицарем сумного образу тому, що багато страждав, мало їв i невпинно думав про даму серця, а самозваний iдальго читав про страждання у книжках, самої "кракiвської" з'їв за вечiр пiвкiлограма й бiжить за спiдницею, яка опинилася найближче. До того ж iдальго був дуже непрактичний, вiн не вирощував бурякiв. Цi слова можна було сприйняти як ляпас. Ляпас нi за що, отак-о, з доброго дива. Проте нецеремонний, а також досвiдчений Борозна так не подумав. Звичайно, було неприємно чути таке. Але цi слова стосувалися бiльше її, нiж його. Вона виставляла найвищу цiну. Давала зрозумiти, щоб не сподiвався на легкий флiрт i нi на що тимчасове взагалi, давала можливiсть образитися й пiти. Окрiм того, розгубилася сама, сказала так з iнстинкту самозахисту. Йти геть йому не хотiлося, й вiн почав шукати якоїсь середини. Через те вже не випадало одразу залишити прибраний тон i привiд, яким би недоречним вiн не був. - Ну, а все-таки, може, i є якась схожiсть...- i погладив густу, чорну, клинцювату бороду. - Її б вистачило на сiмох iдальго,- посмiхнулася Рибченко.- Знаєте, на кого ви бiльше схожi? Вам нiколи не казали? На давнього ассiрiйця. Отого, що на малюнках у пiдручниках четвертого класу. Пам'ятаєте, один за одним, з луками... - Але хiба не може бути схожостi внутрiшньої? - не здавався вiн. - Скажiмо, яко захисника слабкої половини... - Тепер такi захисники,- махнула вона рукою.- Тiкають поперед дульсiней... Вона сказала це без конкретної адресацiї, незлостиво, просто так, i напруження спало. Вона мовби переводила розмову в iнший регiстр, а вiдтак i його пiдступна думка, йому ж на радiсть, не знаходила пiдтвердження. Вони зайшли в трамвай, але тепер, при свiтлi, в напiвпорожньому вагонi Борозна почувався трохи дурникувато. Вiн навiть не знав, чи додому їде Неля, де вона живе, може, взагалi заважав їй - адже так i не попросив дозволу провести. Знав, що вона киянка, батьки її мешкають у власному будинку на Куренiвцi, але трамвай iшов у бiк Дарницi, очевидно, мала кiмнату десь на Водопарку або Березняках. Мабуть, одержали разом з колишнiм чоловiком, i той залишив кiмнату їй. У трамваї було кiлька вiльних мiсць, проте Неля не сiдала, пройшла в кiнець вагона, прихилилася до металевих прутикiв. Нової конструкцiї трамвай iшов м'яко, без поштовхiв, наче плив. Борозна стояв навпроти Нелi, говорив про сьогоднiшню вечiрку, покрадьки розглядав її. Окрiм того, що вона справдi була надзвичайно вродлива й, як кажуть тепер, фiгурна, цю її фiгурнiсть, аж до вишуканостi, пiдкреслював витончений художнiй смак. Усе на нiй було пошите за модою, скрiзь дотримано мiри, тонко дiбрано кольорiв. Синiй брючний костюм, свiтлий плащ з голубуватим вiдливом, елегантнi бiлi черевики... певно, допомагають батьки. А в очi поглянути чомусь не зважувався. Коли ж одважився, побачив, якi вони зеленi, небезпечнi. Це знову стривожило. В її очах свiтилася цiкавiсть, може, навiть трошки вдоволення - адже отакий авторитетний науковець, отака кiбернетична машина, як називали його помiж собою дiвчата, у ролi залицяльника, - трохи нiяковостi, яку вона швидко подолала, й глибоко прихована посмiшка. Брала гору цiкавiсть. Для них усiх чорнобородий доктор здавався загадковим, трохи не таким, як iншi люди. Вiн i справдi якийсь... надто гострокутний. Вона чула його двiчi на зборах: виступав коротко, гостро, казав те, чого не насмiлювалися сказати iншi, думав широко й вiльно, аж немога було угнатися за його думкою. Це не могло не iмпонувати їй зараз. Але не могло й не насторожити. Розмова ткалася з дрiбниць, не в'язалася. Неля знову подумала, що вiн опинився бiля трамвая не випадково, й справдi внутрiшньо напружувалася, а вiн вловлював цю настороженiсть i не знав, як її розвiяти. Й боявся, що не зможе розвiяти зовсiм. Щось мовби сковувало їх. Ранiше, в думках, вiн бачив цю зустрiч зовсiм не так. Кермував вiн. I тримався невимушене, трошки iронiчно, трошки грубувато. Вiн взагалi звик розмовляти з жiнками немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нiчим не пiдперта зверхнiсть, коли людина удає з себе щось бiльше, нiж вона є, намагається прикрити своє убоге єство позиченою фразою, скепсисом. Просто його було важко збити з пантелику, вiн багато знав - i про речi, й про людей, i взагалi про свiт: був сиротою, патронованим, як казали в селi, сягнув з пастушкiв колгоспної череди до найвищого наукового звання - доктора наук, з облупленої хати на бригадному дворi до сучасної квартири в професорському будинку на Володимирськiй вулицi, половину якої займала бiблiотека. Щоправда, дистанцiя мiж тим i тим тридцять рокiв, але воно не забулося. Та й не могло забутися. Патронованим вiн став восени сорок третього року, коли прийшли нашi. Сиротою - сорок третього навеснi. Мати померла, застудившись у лiсi, куди поїхала возиком по сушняк. Батька вiн майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сiльради прийшло повiдомлення, що Василь Борозна пропав безвiсти. Вiд нього для Вiктора, та й, мабуть, для цiлого свiту, не лишилося нiчого. Вiн розчинився в зорях, у травах, у хвилях. Так Борозна подумав пiзнiше, прочитавши якусь книжку, тодi ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його добрий батько у бiлiй полотнянiй сорочцi з вишивкою на комiрi то тоне в болотi, то його засипає у вирвi снаряд, то згорає в палаючому будинку. Через те вiн i пропав безвiсти. Батько у вишитiй сорочцi пiд яблунею - то єдиний Вiкторiв спомин. Вiн косив траву, поклав косу, обiперся на яблуню... Тепер Борозна думає, що й той спомин вигаданий. Позичений з фотокартки, яка висiла в тiтки Настi, батькової сестри. Батька сфотографував сусiдський парубок Тимiш, студент культтехнiкуму. Ту фотокартку тiтка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько й справдi в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А вiн не розчиниться, не розвiється... Й поготiв не торопiтиме перед київськими пещенками. Через те, що змiг посiсти в життi тверде й самостiйне мiсце, почувався певно й не мав страху перед свiтом, перед життям. У хвилини споглядання свого життєвого шляху, себе самого вiн i думав так, чи майже так, оголено, трохи спрощено, але певно. Так, свiт з людей, якi його творять, якi творять його закони i норми. Вiд кожного щось та залежить. Я й не переступлю того, що на шкоду iншим. Як декотрi. Так, є й такi, якi нiчого не знають про свiт, опрiч того, що вони мають право рвати з нього зубами. В них зуби, вони тiльки їх вiдчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й не гноблюся перед свiтом. I йому не згнобити мене. Я помру - вiн буде. Я хочу не заподiяти зла iншим, але й не обкрадати себе. Та й вiн зараз мiй. Цей широкий свiт, ця чудесна країна - вигорьована, вистраждана, завойована кров'ю батька i працею матерi. Та й краплi моєї працi вже влитi в оце мiсто i оцей день. Звичайно, вiн не збирався жити споживачем. I не жив ним. Йому були чужi всi отi настрої - взяти од життя, зумiти прожити, настрої, якими вже самими по собi тi, хто їх сповiдає, тягнуться до життя паразитичного, де основною мiркою щастя є придбана в магазинi модна рiч, настрої, чужi всiй природi суспiльства, у якому живе. Ще в ньому мiцно сидiв селюк, вiн мимоволi мiряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми, тiткою i дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях. I зараз, коли подивився на елегантний, синiй з бiлим пером Нелин капелюшок, йому чомусь враз пригадалося, як дощового осiннього вечора сорок четвертого року чекали вони, одинадцятеро патронованих дiтей, з мiста, з Нiжина, американської посилки з одягом. Про ту посилку було стiльки розмов... I яким же було їхнє розчарування - в посилцi були тiльки капелюшки. З помпонами, з перами, химернi, нiкому не потрiбнi. Одягнути такого капелюшка - стати посмiховиськом на все село. Хтозна-чого те зараз спало на думку. Щось тенькнуло в серцi й не знайшло вiдгуку. Не просмокталося в оцей трамвай, в оцей вечiр. Нi, таки просмокталося. I вiн знову став упевнений, став самим собою. Звичайно, не отим колишнiм селюком, а сучасним мiським жителем, що тiльки пам'ятав того селюка. Йому хотiлося хоч трохи одiгратися за першi хвилини нiяковостi, вiн, хоч i з запiзненням, оговтався, вхопившись за її слова: - I ще в одному ви були несправедливi щодо мене,- мовив з удаваною серйознiстю.Ви сказали, що я побiг за першою-лiпшою спiдницею. Але ж то неправда. Я побiг за штаньми. Вона почервонiла. Мимоволi переступили з ноги на ногу синi джинсики. - Я вас шокую? - запитала. - Та нi, що ви. Останнiй крик емансипацiї... Скажiть, цей крик не з вiдчаю? Чи це просто примха моди? - Ви майже вгадали за першим разом. Тiльки не крик. Просто жiнка в штанях почувається впевненiше, самостiйнiше. - А вона дуже потрiбна, ця самостiйнiсть? - запитав Борозна. - Аякже. Це боротьба за iснування. Нинi жiнка iнакше не проживе,- майже серйозно сказала вона. - А я думав - примха моди. - Мода... Вона теж з чогось виходить. Диктує, скоряє. От пригадайте: захотiла вас, чоловiкiв, одягти у вузькi штани - одягла. Опиралися, коли робила довговолосими й мiняла зачiску,- перемогла. Тепер з боксом побачиш хiба пенсiонера. Неля казала мовби щиро, насправжки, але за тим крилася хитрiсть. Вiн її вгадував i намагався не трапити в сильце. - Я не пiдкоряюся модi,- сказав обережно. - Неправда,- заперечила Неля i вказала на бороду. - Вона в мене була, коли перукарi ще виконували плани на голiннi. Хрестi-бог, тепер хоч збривай. I, мабуть, збрию. А що, по-вашому, означає борода? Який рух суспiльства? - примружився трохи iронiчно. - Прагнення молодi до самостiйностi. Опрощення якоюсь мiрою. Вiн бачив, що Неля розумна, вона тримала нитку розмови, й це починало його сердити. То бiльше, що й iронiя була в її словах. Ще й переходи якiсь непослiдовнi, незвичайнi, вони змушували весь час триматися насторожено. - Вiкторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли лягаєте спати, на ковдру чи пiд ковдру? - Я... не розумiю,- чомусь знiяковiв вiн.- А для чого ви запитуєте? - Є в Чехова таке оповiдання,- засмiялася Неля.- Хлопчик запитав у бороданя, а той пiсля того не мiг заснути всю нiч. - Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з iншої причини,- сказав майже нахабно. Трамвай пiд'їздив до моста Патона. - Знаєте що,- запропонував Борозна,- давайте пройдемо в парк Примакова. Новий парк. Я впевнений, ви не були в ньому. Дарма що кожного дня проїжджаєте повз нього. - А коли це самовпевненiсть? Ви думаєте, на все мiсто один ви такий досвiдчений екскурсовод? - сказала грайливо, майже кокетливо. - Хiба можу я так думати,- вiдказав вiн у тон.- У наш вiк... Вiк... Вона подумала, що вiн зараз скаже якусь банальнiсть, на зразок: "Наш вiк - вiк атомної бомби i клiпсiв..." I зрадiла, що вiн не сказав банальностi. Ох, як не хотiлося iй тривiального залицяння, особливо вiд Борозни. Вона склала собi його образ як людини крутої, упертої, суджень смiливих i безкомпромiсних. Уявлявся холоднуватим, амбiтним, їй сьогоднi було просто цiкаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовiрних шатах - залицяльника. Звичайно, дiвчата в iнститутi, перетираючи кiсточки всiх, перетирали й твердi маслаки Борозни, тож склали про нього думку як про людину самостiйну, впевнену, трохи таємничу, спокусливого жениха, хоч трохи й непевного, з таким не знаєш, насмiєшся чи наплачешся. Недарма ж i досi ходить у парубках. - У наш поспiшливий вiк...-докiнчив вiн...-Усе кудись бiжимо. Вже майже розучилися милуватися заходом сонця i метеликом на квiтцi. Зате навчилися швидко й поверхово оцiнювати все: машини, костюми, пейзажi... Одне одного. Й навiть задоволенi тим. Завтра буде iнший костюм, iнший краєвид... - У вас, я сказала б, занадто категорична мотивацiя, або йди з вами в парк, або ти естетично глуха людина,- засмiялася Неля, але в душi була рада, що нехай вiн i не сказав чогось особливого, але й не сказав банальностi. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. - А крiм того, все це тому, що у людей обмаль часу. - Зовсiм навпаки,- не погодився Борозна.- У людей вивiльнилось достогибелi часу. Ми не знаємо, куди подiтися, чим захопитися. Цiлi iнститути думають, чим зайняти людей. Швидкий бiг став звичкою, й бiльше нiчого. - Нi, тодi щось тут не те,- заперечила вона.- Нащо ж живе людина, якщо вона не знає, куди подiтися? - Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина - породження природи, а природа не повинна цим опiкуватися. Вона iснує, бо вона є. Тiльки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвiлля себто. - То вам оце нiкуди подiтися?.. - Що ви, що ви,- поспiшив вiн.- Я не мав на увазi себе. Тобто нас з вами... Захопленi розмовою, вони не помiтили машини, яка скреготнула гальмами за кiлька крокiв од них, були змушенi пiдiйти до мiлiцiонера по той бiк дороги. Неля злякалася,звичайно, не мiлiцiонера, а того, що трохи не попали пiд машину, схопила Борозну пiд руку, iнстинктивно ховалася за нього. Страх кинув її до нього всю. - Ви що... Ви послiпий?..-кричав молоденький мiлiцiонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до мiста й ще не навчився читати довгi нотацiї та одривати квитанцiї на штрафи. - А ви страхопудка,- сказав Борозна майже радiсно, коли мiлiцiонер вiдпустив їх. - I вам личить переляк. - Як це? - не зрозумiла вона. - Ну, ви погарнiшали. Тобто ви й так гарна... - Знайшли спосiб... Тепер не зрозумiв вiн. -Що? - Сказати комплiмент. Всi чоловiки кажуть жiнкам комплiменти. Ви, виявляється, не виняток. - А хiба це неприємно? - Та нi, приємно. Всi й клюють на це. Хоч i знають, що наживка не натуральна. Але... хочеться натурального. Зараз стiльки ерзацiв. Скрiзь. В усьому.- Вона сказала це переконано, з почуттям.- I навiть оцi комплiменти... їх кажуть з такою легкiстю... Теж один з ерзацiв, що почав витiсняти щось справжнє. - Але ж у даному випадку це правда. Ви знаєте самi. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу. - Облиште,- просто сказала вона. - Ну, якщо вважаєте, що з моїх уст тiльки ерзацнi iстини...- вiн удав, що образився, але разом з тим непомiтно втiк розмовою на iнше. - Але треба сказати, що й ерзаци не всi такi вже поганi. Та й люди змушенi вдаватися до них усе частiше. Бо менше залишається того, що наготувала природа. В свiтi дедалi бiльшi швидкостi, мiцнiшi сплави... - А ми такi ж крихкi, як i тi, що ходили отут тисячу рокiв тому. - Але ми володарi цих сплавiв. - I бiльшає нас. I стаємо об'єктом статистики. Тобто нашi душi. Нi, ерзаци почуттiв угору людину не поведуть. - Я не про ерзаци почуттiв. - I всi iншi ерзаци. - Ви помиляєтеся,- сказав вiн переконано.- Дитинство людства минуло. Ранiше люди були наївнiшi, їх легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. I, правда ваша, тисне на нього й статистика... - Але хiба людина лишилася не такою самою? Не таке в неї серце? Не так само шугає кров! Чи не той тепер соловейко? - Лишитися тiєю самою - цього мало. Нас затискує технiка. До того ж соловейкiв поменшало. I квiтiв, i свiжого вiтру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться замiняти все це чимось iншим. Забувати однi втiхи й шукати iнших. Вони йшли широкою алеєю понад Днiпром. Повiнь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини рiки повипинали хребти камiннi насипи, на них скрiзь манячили рибалки, кiлька їх сидiло й на березi в парку, але щось не видно було нi в кого улову. Людей у парку майже не було. Кiлька пенсiонерiв, троє хлопцiв напiдпитку, велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця-пiдлiтка, вони зникли за кущами, вiдти довго долiтав смiх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом пустельнiсть, запущенiсть, йшла весна, але вона мовби обминула цей куточок. Тiльки зеленi кучерi верболозiв i милували зiр. Непривiтнiсть, якою дихав парк, мовби осiдала в їхнiх серцях. Борозна й Рибченко сiли на вкопаний у землю пень (на один з ерзацiв, як подумав Борозна, зроблений пiд те, старе, натуральне), звiдси було видно Днiпро i берег острова по той бiк. Праворуч вiд них була вкопана в землю лавочка, на нiй сидiла молода мати, бiля неї ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику. Дитинча тiльки вчилося ходити, боялося одiрватися од лавочки, дибцяло, перебираючи руками, до краю, виставляло нiжку, а пiти по алейцi не одважувалося. Борозна дiстав з кишенi ключi, подзвонив, дитинча потяглося ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але пiдбiгла мати й забрала його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пiшла. А дитинча й далi тягнулося через її плече до ключiв. Вiн не знав, чому жiнка вхопила дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з пiдтоптаних одружених зальотникiв, котрi водять дiвчат у глухi закутки парку. Але посмiятися, навiть сказати вголос свого припущення не одважився. Може, через те, що в душi зненацька тенькнуло щось, пройшла якась далека асоцiацiя, якась невiдповiднiсть запiзнiлого залицяння, навiть не залицяння, а забавки, й дитинчати - серцевини свiту, аж вiн стенувся. Щось на нього настiйно тиснуло, щось виштовхувало зi звичного кола, а що - не мiг вiдгадати. Майже бiля їхнiх нiг у сухому торiшньому листi шубралася якась птаха, сюркала тихо, вiн намагався згадати, що це за пташка, й враз згадав - цвiркун, i зрадiв, неначе знайшов розгадку чогось значного. Деякий час вони сидiли мовчки, дивилися на воду, слухали цвiркуна, що, здавалося, гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку теж не було тишi. Тут не лунали людськi голоси, не трiщали транзистори, але в повiтрi стояв рiвний монотонний гул. Гудiла Дарниця, гудiв мiст метро й мiст Патона, хоч обидва й були далеко од них. Борознi пригадалося, що зовсiм недавно вiн у когось читав про тишу старого Києва. Про соннi вулички, пiсок пiд колесами, лiс, солов'їв у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав: - Незабаром тишу продаватимемо на кiлограми. Як японцi айсберги. I спокiй. А може, й кохання. Вона засмiялася. - У пакетиках? "Дайте три кiли кохання".- (Вона так i сказала - три кiли, огрубивши навмисне).- Скiльки, примiром, вiдважити вам? - Я скромний. Менi - сто грамiв. - Можете розчарувати.- Вона пiддратовувала його. Вiн бачив це. I разом з тим вiдчував, що наштовхувався на щось, чого не мiг перемогти. Й це його дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно, iнодi навiть знiяковiло, але водночас трималася незалежно. - Нi... Решту я хочу подарувати вам. Безплатно. Адже все одно порцiя, мабуть, одпускається на двох? - I вас це влаштувало б? А, розумiю, недостачу ви б замiнили ерзацом. - Про ерзаци я казав не в розумiннi почуттiв, їх замiнити не можна. - Але ж дехто каже, що замiнять i це.- Вона свiдомо втiкала от тривiального залицяння. Тривiального вже хоча б тому, що з початку їхнього знайомства жiночим чуттям вловлювала, що це не вiщувало нiчого доброго, й тому намагалася перевести розмову на щось iнше.- Закодують людину, закодують її почуття. Передадуть з Лондона в Рим. Разом з любов'ю. Кажуть, що сама людина вже нiчого не важить. Вона... не людина, а як ото... засiб... Курка - це лише засiб, щоб яйце знесло iнше яйце. Конкретна людина - це лише засiб, щоб розвивалася цивiлiзацiя. Я недавно читав про це в одному нiмецькому журналi. Хоч вiн i розумiв, що вона навмисне збиває його на абстрактну розмову, пiшов їй назустрiч. Що ж, на тiй дорозi його пiдловити важко, вiн їй гаразд покаже це. - Мене охоплює лють на примiтивiв, якi цим захоплюються,- сказав вiн.- Я навiть не заперечуватиму, що цього не буде. Може, й буде. Але хiба можемо ми, люди, вкладати туди самих себе, подумайте, Нелю? Деякi вченi кажуть: от нарештi винайдемо таке... От побiжимо так прудко... Але ж вiд того нiчого не змiниться в людинi. Вона не стане кращою. Не поменшає пiдлоти. Для нас, людей, суть свiту не в тому. Не в тому, щоб вiд яйця продовжувалось яйце, а щоб курка стала кращою куркою. Тобто тi, хто визнає тiльки технiку, а не наш найвищий за всю iсторiю людства моральний кодекс, далеко не зайдуть. Борозна говорив гаряче, переконано. Хоч ця переконанiсть ховалася не доконечно в проблемi, а й у тому, для чого її виповiдав. Вiн знав, що хоче зацiка