, людина може розкритися, може спалахнути, може кинути себе на високу гору. її душа iнодi здатна на крутi повороти. Проте суть людини лишається тiєю самою. Людина або смiлива, або боязлива, обережна, жадiбна, балакуча, потайна, вiдкрита. Вона така завжди. Одна здатна любити дужче, вiдданiше, iнша - менше, холоднiше, розсудливiше. В однiй закладено страху бiльше, в iншiй - менше. Закладено вже змалку. В генах чи дiдько зна в чому... I страху, й любовi, i ненавистi - всього того, що тримає в руках i рухає свiт. Вiн пригадував, як деякi авторитети описують людськi стани, кажуть, що людинi буває байдуже, що станеться з нею в наступну мить. Може, це й так, коли вона приголомшена настiльки, що вже не може мислити, сприймати того, що її оточує. Дмитро Iванович побував на крутих гребенях, але жодного разу з ним не сталося такого. Вiн пам'ятав, чого досягав, нiколи не дозволяв собi повестися так, щоб однiєю миттю втратити все, що мав. Через те був твердо переконаний, що i в кожної iншої людини є оте осердя, яке нiяким чином не може змiнитися в одну мить за помахом мiзинного пальця Долi. То неправда, думав вiн, що ми не знаємо, що зробимо в наступну хвилину. Обмовили людину Фрейд i його послiдовники, i навiть генiальний Достоєвський помилявся, коли обстоював роздвоєння душi, а також, що людина пiд владою темних, не зрозумiлих їй сил. Людина завжди знає, що вона робить i знає, якi сили ведуть її у життi. Дмитро Iванович чiтко i ясно мiг сказати, якi сили вели i ведуть його. Навiть зараз. Насамперед це було почуття обов'язку. Особливо вiн усвiдомлював свiй обов'язок бути чесним i щирим перед спiвробiтниками лабораторiї, бути прикладом для своїх молодих колег. I саме це усвiдомлення обов'язку принесло йому радiсть. Радiсть трохи аж моторошну - вiдповiдальностi за долi iнших. Вiн розумiв, що йому не байдужi всi цi люди, що вiн болiє за них душею. I саме цим вiн насамперед людина i комунiст. Вiн аж пiдносився своєю думкою над усiм дрiб'язком буденщини, над власними недосконалостями. Це не було самомилування, вiн просто почував, що є в нього якесь осердя, тримаючись за яке може йти далi. Вiн думав про роботу. Вона - святiсть, їхня проблема, їхнi спiльнi зусилля - вище за них самих, то iдеал, то бог, якому вони служать. Вiн почував i розумiв - вона об'єднує все: їхнi пристрастi, їхнi прагнення - всiх i кожного зокрема, велика свiтла мета, велика робота поменшує, а то й гасить у душах усе дрiбне й возвеличує гарне та правдиве. Саме через те почував справжнiй страх перед експериментом, який мали розпочати за кiлька годин. Дмитро Iванович уже не змiг заснути до ранку. Навiть спробував читати - на його журнальному столику лежала книжка про новi дослiдження в розкопанiй Помпеї, але читане не бралося до голови, i вiн вiдкинув книжку й знову загасив свiтло. Так i пролежав з розплющеними очима до ранку. Встав з головним болем, розслаблений, майже знесилений. Ледве змусив себе зробити таку-сяку фiззарядку - махнув у один, у другий бiк руками, немов давав кому вiдчiпного, кiлька разiв зiгнувся в попереку й на тому закiнчив. Поснiдавши яєчнею та вчорашньою картоплею, провiв до школи Маринку,- вiн проводив її щодня, Ма-ринка вважала це його почесним обов'язком,- i пiшов на роботу. Вiн пiшов не прямо, а далеким кружним шляхом, сподiваючись хоч трохи збадьоритись, розвiяти бiль у головi. Було гарно йти ранковим мiстом, щойно политими вологими тротуарами, на яких у калюжах купалися голуби, поспiшали перехожi. Повiльно, бо таки випереджав час, пiднiмався вгору крайньою алеєю парку Шевченка. Вiн навiть не зглянувся, як опинився аж тут. Отак само, оцiєю ж таки алеєю вiн пiдiймався... тридцять п'ять рокiв тому. Тридцять п'ять чи тридцять чотири. Чомусь не мiг точно полiчити. А от те, як iшов з фанерним чемоданом у руцi, пам'ятав добре. I тут вiн здогадався, що нинi й iшов для того, щоб пригадати чи пригадувати. Минуле, таким, яким воно було насправдi, приходить вельми рiдко. I якось несподiвано - спалахом. Якийсь звук, якийсь колiр, якась асоцiацiя раптом вирве мить просто звiдти, i тодi все затерпне всерединi, й здається, ти повернеш себе, колишнього, молодого, повернеш час, молодi дерева й тi хмари, якi вже тричi випарувались на Землi. То приємна i навiть чимось аж лячна мить. А може вона й просто прийти з споминiв. Отут вiн став. Чемодан поставив до нiг, але ручку не випускав. Чемодана йому зробив сусiд, дядько Гавро. Ручку одiрвав од дверей, петлi поробив шкуратянi. Було дуже рано - п'ята чи шоста година. Мiсто ще спало. Вiн зупинився бiля басейну. Посеред басейну стояв симпатичний опецькуватий хлопчик, вiн тримав над головою кухоль, з якого лилася вода. Сонце тiльки зiйшло, грало променями на мармурових плечах хлопчика, на струменях, творячи райдугу. Хлопчик чимось був схожий на їхнiх сiльських пастушкiв, у нього так само костричився на головi чуб i спадали намоклi штанцi. Зараз тут стоїть iнший хлопчик. Вiн тримає в руках рибину. Того хлопчика, мабуть, забрала вiйна. Дмитро Iванович пам'ятає, йому тодi захотiлося пити. Вiн поставив чемодан на край басейну - щоб мати на оцi, наслухався в селi про "жулiкiв", перескочив на купу камiння i нахилився до кухля. Вiн тодi сприймав життя просто - насамперед з боку доцiльностi того, що iснувало довкола. Вiн хотiв пити. А тут була вода. I йому було байдуже, звiдки вона текла - з криницi, з крана чи мармурового кухля. Вiн подумав, що зараз, хоч як би хотiв пити (вiн взагалi майже забув, що то справжня спрага), нiзащо не став би на край басейну. I не тiльки через те, що це некультурно... Цiєї митi вiн подумав, що отой парубчак, котрий стояв тридцять п'ять рокiв тому, це не вiн. Тодi бiля басейну стояв сильний, безпосереднiй, грубуватий i безкомпромiсний хлопець. А оце стоїть важкий учений, котрий часто вагається, по кiлька разiв зважує, шукаючи правильного i найкоротшого шляху. Цей чоловiк знає, як важко придбати i як легко втратити, ось чому вiн помисливий. Щось таке чи подiбне до цього колись сказав Арiстотель. Може, вiн це сказав, теж стоячи над басейном i дивлячись на своє молоде вiдображення у водi? Але це таки вiн, подумав Дмитро Iванович. У глибинi - десь вiн. Оце все: розважливiсть, обережнiсть - то тiльки нашарування, то одяганки, якi вiн натягував одна на одну вподовж рокiв. Той же парубчак справдi був палкий i безжурний. Напившись i побачивши, що ще дуже рано, вiн узяв чемодана й поволiк його за високi тюльпани в густу траву. Вiн лiг у траву й, мiцно тримаючи в руцi ручку, ту саму ручку, якою сiмнадцять рокiв одчиняв хатнi дверi i яка тепер була прицвяхована до чемодана, заснув. Прокинувся од якогось галасу. Сiв на травi, протер очi й побачив перед собою грудасту дiвчину в синiй косинцi й зеленому фартусi. Вiн не одразу зрозумiв, що вона лає його за пом'яту траву. Це його розсмiшило, i вiн сказав: - Я привезу вам його цiлу в'язку. - Чого? - здивовано запитала дiвчина. - Сiна. Тодi розреготалася вона. I крiзь смiх пояснювала, що сiна їй не треба, i всiм, хто живе у мiстi, теж, а що траву не можна м'яти, бо це псує вигляд парку. Вiн почав пiднiмати руками зелену чуприну трави, й дiвчина розреготалася ще дужче. Потiм вiн зустрiчав її не раз - вона працювала чи то двiрничкою,чи то квiтникаркою у цьому парку й щоразу, забачивши його, смiялася. Вiн оселився в двоюрiдної тiтки. В унiверситет їздив трамваєм. Першi два тижнi - тим самим вагоном. На тому вагонi на борту була написана цифра 631. Вiн думав, що тiльки цим трамваєм, з цифрою 631 на борту, й можна доїхати до Володимирської вулицi. Прийшовши вранцi на зупинку, очiкував його iнодi по двi години. Запiзнювався на навчання, приходив здосвiтку, економлячи на снi. А раз, не дочекавшись вагона шiстсот тридцять один, пiшов пiшки по рейках, щоб не заблудитися. Ох же й смiялися однокурсники, коли вiн розповiв, чого запiзнився. То були iншi однокурсники, не тi, з якими закiнчував унiверситет. З тими, у лавах добровольчого студентського батальйону, вiн пiшов на вiйну. Пiсля вiйни вiн не зустрiв нiкого з них. Удруге вiн прийшов у цей парк, коли тут ще не було нi зелених газонiв, нi квiтiв, нi фонтана. I не було бiльше грудастої дiвчини в синiй косинцi й зеленому фартусi. А вiн був такий самий, як i ранiше,- безпосереднiй, залюблений у науку, але ще завзятiший i наполегливiший. У ньому буяла енергiя, сила i трохи зрiв розрахунок, гарний розрахунок на вiдкриття, на високi життєвi щаблi, жеврiла надiя прорватися кудись, спити з джерел, захованих у глибинi. З одного боку, мабуть, то було несвiдоме бажання назавжди позбутися фанерного чемоданчика, а далi солдатського речового мiшка i голих дощок залiзної койки в пiслявоєнному гуртожитку. На тi дошки вiн клав одну полу шинелi, другою накривався й спав не роззуваючись, бо залiзна грубка, жерстяну трубу якої вони вивели в кватирку, грiла доти, поки в нiй гоготiло полум'я од украдених на станцiї Київ-Товарний, попиляних у пiдвалi круглякiв. У них був сильний курс. Зодягнений переважно у шинелi, якi глибоко в складках ще зберiгали запах порохового диму, та в спiдницi з плащ-наметiв i кофточки з парашутного шовку. Недарма майже третина їх пiшла у велику науку. Марченко теж прийшов на студентську лаву просто з госпiталю (був контужений на понтоннiй переправi через Вiслу) на другий курс. З другого боку, його вже почали лоскотати й пломiнцi честолюбства, неяснi сподiвання щось знайти, щось вiдкрити, щось звершити. Тi пломiнцi трiпотiли в ньому оддавна. Вiн сам не знав, де вони в ньому взялися. Адже, здавалося, був точнiсiнько такий, як iншi хлопцi в селi. Ну, може, трошки чутливiший. Вiн соромився тiєї чутливостi й тонкостi. Але нi в кому з них не горiв отой пломiнець. Вiн не дав упродовж усiєї вiйни викинути з речового мiшка два грубi томи бiологiї, щоб натомiсть покласти пару запасних онуч чи банку американської тушонки, вiн знову привiв його в цей парк. Дмитро Iванович розумiв, що, звичайно, в тому було й трохи випадковостi, що вiн iшов саме в бiологiю, але що йшов, iшов кудись уперед, до знань,- нiтрохи. До знань i ще до чогось. На якусь мить вiн задумався: що б з нього могло бути, якби вiн не поступив на бiофак унiверситету? Як би склалося його життя? Вiн не мiг не признатися собi, що скрiзь, куди б не закинула його доля, вiн пробивався б угору. Якби не поступив на бiофак, вiн вернувся б у Чернiгiв i вступив би до педiнституту. I теж отримав би диплом з вiдзнакою. Щоправда, тодi колiя його життя навряд чи приєдналася б до широкої магiстральної колiї науки. Вiн був би вчителем бiологiї. Не вчителем, а директором школи. Або й завiдуючим райвно. Зразковим директором школи... I потратив би на те стiльки енергiї й сили... Стоячи отут, бiля басейну, в затiнку каштана, вiн нiби заглянув кудись глибоко-глибоко, в друге своє життя. Побачив себе iншого. Нечiтко й неясно, як власне вiдображення на днi басейну. У лабораторiї панував дух тривожної урочистостi, пiднесеностi, страху. Дмитро Iванович намагався триматися спокiйно, навiть трохи перегравав на тому, пройшов по всiх кiмнатах, поговорив з Вадимом i Юлiєм i сказав, щоб починали. Власне, не починали, а закiнчували. Адже всi цi днi були вiдданi пiдготовцi. Тут було багато майже механiчної роботи: подрiбнення й руйнування ультразвуком хлоропластiв, фрагментацiя, видiлення першої фотосистеми iз строми i гран - довгий ланцюжок од звичайних листочкiв зеленого гороху до готової суспензiї, в якiй зроблено цiлий ряд перевiрок, вiдтак введено мiчений по фосфору амонiл-тетрафос i проведено реакцiю на сонце. Сьогоднi вони мають довiдатись, вступив у реакцiю амонiл-тетрафос чи нi. Дмитро Iванович не збирався особисто бути присутнiм при тому. Все вже вивiрено й перевiрено, а розiгнати екстракт на електрофорезi, накласти хромотографiчний папiр чи зробити обчислення на лiчильнику Гейгера - Мюллера не згiрше за нього, а може, навiть краще, зумiють Вадим i Юлiй, а також запрошений з лабораторiї iзотопiв Микола Яструбець. Марченко не хотiв заважати їм. Вiн побажав усiм успiху, всi вони дружно, хором послали його за узвичаєним ритуалом до дiдька, i вiн пiшов до себе в кабiнет. Скинув i повiсив на спинку стiльця пiджак, розчинив вiкно, пiдсунув прислану на вiдгук з iнституту ботанiки дисертацiю. Вiн читав довго (а може, йому лише здалося, що читав довго), а коли одiрвався, у подивi помiтив, що нiчого з прочитаного не зрозумiв. Вiн навiть не мiг сказати, про що саме читав. Тiльки тепер збагнув, що весь час думав про те, що робиться через двi кiмнати од нього. Намагався вiдгадати, на якому вони етапi i чи скоро закiнчать. Дмитро Iванович подумав, що дисертацiю вiн сьогоднi читати не зможе. Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись, зануритись у неї з самого початку, бо далi можна нiчого не зрозумiти. Поки що вiн напише листи в Алма-Ату, вiдповiсть колегам з Алма-Атинського iнституту фiзiологiї рослин на їхнi запитання по дослiдженню свiтлової фази фотосинтезу, що частково теж дослiджує його лабораторiя. Вони навiть самi створили спектральнi прилади, тут, власне, мають безсумнiвнi успiхи, вже визнанi серед iнших фотосинтетикiв. Це не особисте дослiдне поле Дмитра Iвановича, але воно теж пiд ного контролем. Колись на ньому працював i вiн, тепер роботу продовжують iншi. Вiн розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далi перо зупинилося й анi руш. Вiн силомiць примусив себе думати над вiдповiддю, низав рядки, креслив i перекреслював, аж поки не порвав аркуш. По тому довго сидiв самозаглибившись, у ньому мовби щось одключило волю. Дмитро Iванович розумiв, що то одключив вiн сам, i не мiг нiчого вдiяти. Вiдтак спробував зосередитись: гортав реферативнi журнали, впорядковував папери в шухлядi столика. А час спливав, неначе кров з незабинтованої рани. Вiн мимоволi рахував його, за годинником i по сонцю, яке плинуло над корчуватськими лiсами. На хвилю затримався поглядом на лiтаковi, який безшумно спускався до лiсу. Вiн бачив їх щодня, звик до них, майже не помiчав: один за одним вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей лiтак чомусь викликав у нього тривогу, вiн проводжав його очима, поки той не сховався за будинками. "Пора б уже комусь прийти",- подумав i зрозумiв, що вже давно дослухається до крокiв за дверима. Вiн вiдчув, що якесь велетенське, нiколи досi не знане напруження сковує його зсередини, тисне, аж стає важко дихати. I враз вiдчув, що вiн страшенно розсмиканий, нервово виснажений. Що страх гнобить його неймовiрно. Розумом начебто й не вельми панiкував. Але в душi залягла тиша, яка була майже зловiсна. I раптом закололо пiд серцем, i жилка на лiвiй руцi забилася, неначе натягнена сталька пiд вiтром: тiнь-тiнь-тiнь. Вiн уловив тонке тремтiння десь усерединi й вiдчув, що в нього навiть тремтять пiд колiнами ноги, що вони ослабли, i коли вiн пiдведеться, може не встояти. Вiн нiколи не думав, що такий розбитий. Це злякало в свою чергу. Що отак сточенi нерви, надiрване здоров'я. Чому? Нiби ж нiчого подiбного донедавна за собою не помiчав. У коридорi почулися кроки, вiн несамохiть напружився, вп'явся руками в бильця крiсла. Кроки потупотiли далi, а вiн усе ще сидiв закам'янiлий. "Ну, це не годиться зовсiм",- подумав Дмитро Iванович i пiдвiвся. Ступив до лабораторного стола i враз вiдчув, що в нього в горлi мовби щось запекло, заклекотiло, здавалося, хтось стиснув його пальцями. Водночас його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту, яка заливає при соромi чи нiяковостi, вона була занадто пекуча й важка, здушувала зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипiло жаром. Дмитро Iванович пам'ятав цю хвилю - так само вона накочувалась на нього, коли вiн чотири роки тому, упавши, зламав ногу i двоє ребер. То була передшокова хвиля, слiдом за тим йому червоно засвiтилося в очах i погас свiт. Наступної митi у Марченка хлинула з рота кров. Вiн злякався страшенно, але, як i завжди в такi хвилини, мовби весь стиснувся,- стиснув кулаки, стиснув мисль, волю,- сiв на куценький, з металевими нiкельованими бильцями диванчик. Хотiв лягти, а тодi подумав, що так може захлинутися, й лишився сидiти. Вiн боявся поворухнутися, розумiв, що ворушитися, мабуть, не треба, що найлiпше посидiти отак i спробувати заспокоїтись, погасити важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про можливу смерть. Собi на подив, зовсiм тверезо вiдкарбував, що цiєю думкою вiн здавна мовби прип'ятий до чогось, що ця думка взагалi не дає рвонутися. Але щось одразу й заперечило: смерть є подвiйним гальмом, якби її не було, не було б краси життя. Оцього сонця, отих кленiв i яблунь. Оця несподiвана тверезiсть i холоднiсть розмiрковування про щось стороннє просигналiзували йому, що вiн не помре, iнакше б вiн не змiг отак мислити. Життя - то стрiчка, яку намотує барабан машини; мелькнув останнiй шматочок - i все. Але, видно, його стрiчцi ще не прийшов кiнець. Та й надто прикро буде, якщо вiн сам укоротить її. "Ми й так iнодi витрачаємо її не на те, що треба". Носова хустинка аж хлипала од кровi. Воднораз Дмитро Iванович вiдчув, що пекти в горлi перестало, що дихати теж стало легше i що важка гаряча хвиля вiдступила. Вiн зачекав ще хвилину, повiльно пiдвiвся. Так повiльно, що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила руйнацiї, ламала його. Але тепер вiн свiдомо вирiшив не пiддаватися їй. Вiн боровся затято, майже зi злiстю. Тримаючись за стiл, пройшов до вiкна, тремтячою рукою налив з графина в склянку води й виполоскав рот. Потiм намочив у водi аркуш паперу й витер обличчя. Цими розважливими дiями сподобався собi, вiдзначив у думцi, що таки здолав страх i панiчнiсть, що обiйшовся без сторонньої допомоги й без виклику медикiв. Тепер треба було подумати, як замити плями на пiдлозi i що робити з сорочкою. Хусточку вiн просто викине в кошик... У цей час до кабiнету увiйшов Євген. Дмитро Iванович чи не вперше пошкодував, що привчив спiвробiтникiв заходити без стуку. У Євгена з переляку трохи не вискочили з орбiт очi, вiн штовхнув ногою дверi й щосили закричав у коридор: - Сюди, сюди. На помiч! А тодi кинувся до Марченка, хотiв пiдтримати його, але Дмитро Iванович уже зовсiм спокiйно i впевнено вiдвiв його руку, сказав з досадою: - Ну, чого ви кричите? Зачинiть дверi. Але-до кабiнету вже бiгли люди. Дмитровi Iвановичу було невимовне прикро, адже всi здогадаються, з чого все це сталося, вiн несподiвано розсердився, почав виганяти всiх з кабiнету, не дозволяв дзвонити в швидку допомогу. Його не послухали, знову посадовили на диван, але в швидку допомогу таки не дзвонили. А тим часом за двi кiмнати добiгав до кiнця останнiй акт iнтуїтивно передбаченої Дмитром Iвановичем драми. - Ну як, як ми йому скажемо! - гарячкував Юлiй, i його худорляве обличчя з великими, широко поставленими очима палахкотiло жаром.- Ти б побачив його; я тiльки на хвилинку заглянув, i то злякався: сорочку хоч викрути, а на обличчi нi кровинки. - А що ж робити? - похмуро казав Вадим. Його красиве обличчя посiрiло од утоми, пiд очима залягли синi пiдкови. - Вiн сам запитає. - Треба якось обдурити... Принаймнi на якийсь час. Може, Свiтлано Кузьмiвно, ви... Хорол навiть не обiзвалася. Вона все ще тупо й безпомiчно дивилася на рентгенiвську плiвку, немов сподiвалася, що вiд її бажання, вiд її тужного погляду на нiй проступлять чорнi плями. - Ти це придумав, ти й роби,- знову сказав Вадим. - Прояви свої акторськi здiбностi. Вiн зрозумiв, що сказав дурницю, але не покаявся навiть поглядом. Сидiв на рiжку стола, обхопивши руками колiно, i, було видно, розмовляючи з Юлiєм, думав ще про щось. Бiля вiкна, спершись лiктями на лутку, стояла Неля. Почувши про те, що сталося а їхнiм шефом, вона було рвонулася до дверей, але її зупинив i завернув назад Юлiй, тепер вона зосереджено-болiсно чекала розв'язки. Юлiй оглянув їх усiх, його очi зайнялися рiшучiстю, й вiн сказав: - Ну й... це ж не фарисейство. По його обличчю пройшла судома, було видно, як вiн щосили переломлює щось у собi, настроюється на фальшивий оптимiзм. Вiн забiг до кабiнету Дмитра Iвановича, коли той, знову вiдсторонивши руни тих, хто хотiв йому допомогти, пiдвiвся з дивана. - Шеф, усе о'кей! - надмiру голосно вигукнув Юлiй, намагаючись невiдривне дивитися в очi Марченковi, адже тiльки так, здавалося йому, той може повiрити.- Нашi ще там кiнчають... Дмитро Iванович подивився на Юлiя довгим, проникливим поглядом, сказав, здавалося, зовсiм спокiйно, тiльки дуже тихо: - Ви не вмiєте брехати, Юлику. Той змигнув очима, опустив голову: - Пробачте... Ви не навчили. - Спасибi, за... приємний каламбур,- посмiхнувся Дмитро Iванович. Вiн справдi був спокiйний. Мабуть, тому, що пережив невдачу наперед. Йому було соромно вiд того, що сталося, i тепер вiн намагався бодай чимось компенсувати свiй недавнiй страх i панiчнiсть. У ту хвилину, тихi й пригнiченi, до кабiнету зайшли Свiтлана Кузьмiвна, Вадим, Неля. Вони чули з коридора Юлiїв провал, критися далi було нiчого. Дмитро Iванович вiдчув, як його кольнуло в серце. У подивi вiдзначив, що той бiль був не за себе, а за них - Свiтлану, Нелю, Юлiя, Вадима. Ще подумав, що дорого б дав, аби зараз забрати його в них. Але... що вiн мiг? - Ви що... Наче в траурнiй процесiї,- змусив себе осмiхнутися.- Го-го, ще й не такi невдачi бувають. Згадайте... Ну, чого там... Та всi вiдкриття в науцi не приходили легко.- I, щоб не пустити їх далi у песимiзм, не дати розлiзтися по кутках сумнiвiв, сказав: - Загальмувати могла тисяча причин. Не спрацювали хлоропласти, не та концентрацiя дигiтонiну, неякiсна обробка... От ми взяли для обробки дитирген iкс сто... Вiн почав захоплюватися, i, щоб утримати його од хвилювання, Корецький, котрий теж прийшов сюди i дивився на нього розумними й трохи сумними очима, взяв його пiд руку: - Потiм, потiм. Вiдпочиньте. Мiй шофер зараз вiдвезе вас додому. Дмитро Iванович не заперечував. Вiн тiльки бадьористо подивився на колег (принаймнi йому здавалося, що подивився так) i сказав: - Експеримент ми повторимо. Готуйте нову суспензiю. Удома вiн одiмкнув дверi сам, хотiв, непомiтно пройти у ванну, щоб скинути й попрати сорочку, але Iрина Михайлiвна почула, перестрiла його в коридорi. Вона злякано зойкнула, але одразу ж оговталася, допомогла перевдягтися, постелила йому на диванi постiль. Хотiла викликати лiкаря, але вiн не дозволив. Вiн тримався спокiйно, знав, що не має права давати собi попуску, розвихрюватися, досить з нього в домi галасу й нервiв i так. Спокiй i твердiсть почав культивувати не так давно, вiн розумiв, що запiзнився на багато рокiв, але того не вернути. Хоч i стримано, розповiв про все, що сталося на роботi. Iрина Михайлiвна вислухала, запитала, як йому мається зараз, принесла чаю i валер'янових крапель. Склянку з чаєм вiн узяв, а валер'яновi краплi повернув з докiрливою посмiшкою. Це остаточно заспокоїло Iрину Михайлiвну. Для неї чоловiкова душа була неначе поверхня рiки. Вона бачила все, що дiялось на нiй, а спроби прозирнути в глибину не робила нiколи. Вона тривожилась за його здоров'я, але, побачивши, що нiчого серйозного йому не загрожує, заспокоїлась; її засмутила невдача в нього на роботi, але що вона означала для нього самого, не по службi, а саме для нього,самої сутностi його життя,- не розумiла. I не намагалася зрозумiти. Ну, щось там не вдалося -. ото й усе. Так само не завжди розумiв її шкiльнi клопоти й вiн, проте намагався зрозумiти, вряди-годи допомагав якоюсь порадою, та оскiльки до своєї роботи вона ставилася з холодком, той холодок передавався i йому. Отож вона сказала кiлька заспокiйливих слiв, пiшла у ванну, де в неї стояла ввiмкнута пральна машина. Ранiше вiн здебiльшого допомагав їй прати, принаймнi розвiшував бiлизну, i тепер трохи подосадував, що невчасно занедужав. Вiн зiбрав постiль, лишив тiльки подушку, пiдклавши пiд неї ковдру, лiг на канапу. Спочатку лежав без будь-якої думки, а потiм уява почала малювати те, що могло статися i що було б по тому. "Куди б Iрина подiла на цей час Маринку? Одiслала з кимось у село чи..." I вiн почув Маринчин крик: "Таточку, татуньочку, татчику...",- i уявив її жах, розпач, неможливiсть осягнути все своїм маленьким розумом i серденьком - усе стояло перед очима так реально, йому було так жаль Маринки, аж вiдчув, як до очей пiдступили сльози. Вiн похапливо перелiг iз спини на правий бiк i спробував одiгнати лячне видиво. I таки одiгнав. Проте його й далi обiймали невеселi думки. У головi немов зависла важка хмара, заступила виднокiл, пiдiм'яла пiд себе все, i хоч не кресали блискавицi й не гуркотiв грiм, але пойняв такий туск i щем, що хотiлося кричати. Вiн згадував те, що трапилося на роботi, i йому ставало страшенно прикро й соромно. Вiн нiколи не думав, що отакий крихкий. Йому нiщо не загрожувало, i нiби навiть не так уже жахливо й переживав... Адже це не смерть когось близького, не загроза власному життю. А от же... I вiн подумав i вперше вiдчув, яка крихка людина взагалi. Всесильна людина, яка повертає рiки, проламує гори, яка в чистому полi вибудовує мiста - камiннi лабiринти, перемоловши на порох i склеївши наново гранiт i залiзо. I от у цьому, зведеному ЇЇ руками громаддi, живе вона сама, в однiй iз клiтинок б'ється гаряче серце, метушиться грудочка живої плотi. В оцiй ось, у сусiднiх... Всесильна людина... Вона справдi надзвичайно крихка. I не тривка. Вона згасає враз, i вiд неї не лишається нiчого. Як отам, у Помпеї, книжка про розкопки якої лежала на його журнальному столику i на яку вiн зараз дивився: за тисячолiття в попелi залишились тiльки порожнечi- пози людей у момент загибелi. Конфiгурацiї їхнiх тiл. Для чого? Кому? Тiла, яке за пiвгодини до того кохало. Очей, якi плакали. Мозку, який щось думав... Може, саме винаходив якусь теорему. Ну, а якби залишив теорему? Встиг залишити? Тодi можна вважати оту порожнечу не марною? Так, не марною. Вона й не марна. Без неї не було б Помпеї. Без них усiх. Випала б сьогоднi удача. А тебе б не було. Те, друге, виправдало б перше? I знову думка: виправдало для кого? Вiн зрозумiв, що думає про це не вперше. Що думав i вчора, читаючи книжку про розкопки в Помпеї, а насправдi тiльки очiкуючи сьогоднiшнього дня. Вiн зрозумiв, що нiколи не зможе змiстити цi двi точки в одну. Вони - мовби тiло й антитiло. Але весь його життєвий досвiд пiдказував, що iнакше жити не можна, що треба тiльки шукати, й тодi будеш людиною. Справдi, тим, пiслясмертним, живе чимало людей. I це зовсiм не вiра в потойбiчне життя. От присвятив себе учений винаходу. Великий учений великому винаходу. Вiн мiг би вигадати сто склеювальних олiвцiв чи двiстi паст i мав би за те нову машину, штани, дороге кольє для жiнки. Але вiн знає, що те згине, а справжнiй винахiд оцiнять i пiсля смертi. I теж, здається, що йому тодi? Так, тодi-дуже мало. Чи, певнiше, абсолютно нiчого. Немало людей кпинять з цього. I сам той учений живе сьогоднiшнiм. Але й туди йде якась його частка. Його не буде, а ця частка залишиться жити. Нi, це вже житиме не свiдомiсть його теперiшнього "я". Але житиме матерiально, у винаходi. Житиме те, що вiн вiддав майбутньому. Житиме вiчна непримиреннiсть людини зi смертю, заперечення смертi. Людина й заперечує смерть вiдкриттями, книгами, скульптурами. Вiн пiдвiвся на лiктi, поправив подушку й пiдсунув книжку, на обкладинцi якої була вiдтиснута картина Брюллова, пiд газети. Звичайно, кожна людина, подумав, намагається продовжити своє життя. Iнакше б... Нащо б їй народжуватись? Втiшається вона життям чи перетворює його собi на муку. Те вiд неї теж мало залежить. А може, й не мало... Принаймнi вiн створити собi постiйно веселого настрою,- та де там постiйно, хоча б вряди-годи,- не вмiє. Вiн умiє тiльки працювати. I каратися через свою працю. Бо в тiй працi... сенс його життя. Парадоксально? Мабуть. Але це так. Його i, мабуть, багатьох iнших. Адже справдi з-пiд того попелу викопали прекраснi статуї i плити з кресленнями теореми Пiфагора. Тобто тi люди жили й загинули недаремно. I не тiльки конфiгурацiї їхнiх поз у момент смертi залишились на землi! Несподiвано, не знати чому, вiн подумав про Борозну, несподiвано й справдi, бо за весь сьогоднiшнiй день, та й за всi попереднi, жодного разу не спом'янув його. Вiн примусив себе не воювати з ним навiть у мислях. Дмитро Iванович зрозумiв, чому нинi сплив йому у пам'ятi Борозна. Тодi вiн не почував до нього зла. А тепер, пiсля невдачi, вiдчув. Мабуть, саме через те, що той передбачив невдачу. Так би мовити, запрограмував її. Виявився... прозiрливiшим чи розумнiшим. Вiн, Марченко, вiддав цiй справi шiсть рокiв життя i дум, а цей ось прийшов i за кiлька мiсяцiв... Треба-таки не допустити, аби вiн втручався далi. Але помщатися вiн йому не буде. Тепер це...ну зовсiм негарно. Треба бути вище... Тiльки - вище. Дмитро Iванович силомiць стер усмiхнене (вiн чомусь зараз бачив його саме усмiхненим) обличчя Борозни. I знову вернувся до попередньої думки. Отже, треба шукати, де обiрвалася нитка. Вiн не мiг повiрити, що весь шлях неправильний. Адже те, що мусить бути ще одна фаза, пiдказувало все. Вони вловлювали її побiчно тисячi разiв. Тiльки от не вдалося зафiксувати. А може, й справдi,- облило холодом мозок,- це тiльки мiраж, красива химера, яку вигадав? А чи не краще було взяти в руку чужу ниточку i йти за нею, i якби навiть вона обiрвалася, нiхто не осмiлився б сказати лихого слова, адже ту ниточку вiй узяв з рук визнаних авторитетiв. Вiн розумiв, що цей шлях не шлях вiдкривачiв, не шлях справжньої науки. I водночас потерпав перед невiдворотними звинуваченнями в волюнтаризмi, кар'єризмi, безтурботностi. Вiн дивився на шереги книг, написаних людьми, якi саме й утвердилися смiливiстю, пошуком, безогляднiстю, немов шукав у них пiдтримки. Книги зводились над ним восьмиярусним громаддям, вiн усi їх перечитав - не тримав у себе непрочитаних книг, з роками навiть любив перечитувати вже прочитанi колись; але зараз вони стояли нiмi, байдуже виблискували корiнцями - тi люди вже своє зробили, їх уже нi заперечити, нi перекреслити, нi звинуватити. А йому кортiло поговорити. Йому праглося пiдтримки, й не просто пiдтримки, а пiдтримки дружньої i квалiфiкованої. Вiн був вдячний Iринi за те, що вона подзвонила Михайловi. Вiн чув, як вона дзвонила, притишеним голосом розповiдала про чоловiкову невдачу й лихо, яке з ним приключилося. Вона знала, що мало чим може допомогти Дмитровi Iвановичу, й тому кликала Михайла. Тепер вiн чекав на нього. Перечитував газети й чекав. Переглянувши газети, перегорнув останнiй номер "Всесвiту", несподiвано занурився в статтю про Гогена й випiрнув з неї, коли годинник показував чверть на восьму. Далi сховатися в читання не мiг. Чекання чомусь ставало важким, майже гнiтючим. Може, й через те, що з кухнi долiтали хоч i приглушенi, проте вочевидь роздратованi голоси. Андрiй щось канючив у матерi, а та вiдмовляла. Вiн канючив настирливо, сварливо, уперто, Iрина Михайлiвна ж, мабуть, роздратовано йому дорiкала й просила пiти геть, щоб не хвилювати батька. Але Андрiй не вiдступався, а ще пiсля якихось материних слiв верескливо закричав: - Все Маринцi, Маринцi! Бо то улюблениця, пiдлиза. Ось нехай та зараза тiльки пiдсунеться менi пiд руку... За мить вони галасували обоє. Там щось заторохтiло, забряжчало, а тодi почувся розлючений Андрiїв крик: - Ти ще пiдiйди до мене... Тiльки пiдiйди! Дмитру Iвановичу стало до краю прикро. Андрiй зовсiм не слухався матерi. Частково в тому завинила й Iрина Михайлiвна, котра вiдверто пестила Маринку, а та в свою чергу не раз зачiпала брата, одразу ж втiкаючи пiд захист матерi. Але ж i Андрiй... I Дмитро Iванович знову, вже вкотре, подумав, що вiн щось прогавив у вихованнi сина й неодмiнно має надолужувати, шукати якихось ключiв до нього. Тiльки яких? Андрiй пропускав через себе свiт так егоїстично, що будь-яке повчання, будь-яку розмову, навiть найлагiднiшу, сприймав як злий пiдступ. Вiн ще трохи побоювався батька - його вибуху, його гнiву, в якому той мiг ударити, й на тому все трималося. Але це була надто тонка й ненадiйна ниточка. "Треба щось робити",- ще раз подумав Дмитро Iванович. Але цього разу в кухню не вийшов. Нарештi галас ущух. А чекання стало нестерпним. Двiчi чи тричi забiгала Маринка, вона була незвичайно тиха й злякана, нiби аж боялася батька. Заходила Iрина Михайлiвна, але тiльки спитати, чи йому не треба чого. I коли вiн уже зовсiм обезнадiявся, пролунав дзвiнок. Але то був зовсiм не Михайло. На велике здивовання Дмитра Iвановича, його навiдав Карпо Федорович Одинець. Хоч вони жили в одному будинку вже одинадцять рокiв, але Карпо Федорович за цей час заходив до нього разiв п'ять, не бiльше. Та й Дмитро Iванович не вельми вшановував вiдвiдинами свого начальника. Вiн просто не поважав його. Навiть бiльше - гребував ним у душi, хоч, звичайно, нiколи цього не виказував. У час, коли люди, аби висловити свiй найвищий захват, свої найбiльшi поривання, здебiльшого зловживаючи, приставляють до багатьох слiв префiкси з означенням найвищого ступеня, вiн теж не мiг утриматися й приставляв такий префiкс до визначення, яким обiймав Одинця,суперсволота. В Одинцевi його дивувало одне: попри все, що той знав про себе (не мiг не знати), Карпо Федорович був завжди певен: життя проживає правильно. Вiн не мучився сумнiвами, не надломлював свого здоров'я ваганнями й пошуками якоїсь прихованої iстини. Йому не раз казали, що вiн хамло, цього вiн не мiг спростувати навiть перед самим собою, iнодi йому навiть подобалося бути хамлом, шокувати всiляких тонконервих iнтелектуалiв. Або й просто думав про них: "От ти не хамло, а що маєш?" Проте незалежно i впевнено вiн почувався не з усiма. Карпо Федорович взагалi не вмiє iти нарiвнi. Вiн або плазує, або топче ногами. Або на вашiй головi, або пiд вашими чобiтьми. Перед Марченком, хоч i був його начальником, здебiльшого запобiгав. Перед його науковим авторитетом, перед тим, що того можуть призначити директором iнституту (подейкували й таке), перед пошаною, з якою до нього ставилися колеги i навiть деякi члени президiї академiї. Зовнi ж тримався на рiвнiй, навiть на дружнiй нозi, фамiльярно поплескуючи Дмитра Iвановича по плечу, що той терпiв над силу... Вiн i зараз по-простецькому, невимушене розташувався в шкiряному крiслi на гвинтi, одтяг-нувши його трохи од столу, капронового капелюха, пiдморгнувши, надiв на бронзову голову Менделєєва, придбаного Дмитром Iвановичем в антикварному магазинi, папку кинув на стiл. Але було в цiй невимушеностi - i це Дмитро Iванович вловив одразу - i щось таке, що сигналiзувало про змiни в поведiнцi Одинця щодо нього. Карпо Федорович вилазив йому на голову. Дмитро Iванович подивував, що це сталося так швидко. Це був небезпечний симптом, то бiльше, Марченко здогадувався, що Одинець прийшов не з добром. Карпо Федорович i справдi вдавано, злорадiючи в душi, поспiвчував Дмитру Iвановичу в невдачi, покепкував з переполоху, до якого спричинився транс, що стався з Марченком, розказав непристойного анекдота, а далi ще ближче присунувся разом з крiслом i сказав: - Я прийшов нагадати: завтра вчена рада, i ви мусите виступити. Дмитро Iванович здригнувся од Одинцевих слiв. Вiн дивився на нього з неприхованим страхом. - Бачите, я хворий...- спробував захищатися. - Вже майже пройшло,- грубо сказав Одинець.- Ви входили до комiсiї по перевiрцi. Лише ви читали статтю... Тобто найкраще її знаєте... Одинець нещадно заганяв його в кут. Так заганяє дужий боксер пiдупалого на силi супротивника. Дмитро Iванович розумiв це й почував, що не може вчинити опору. - Я спробую... - Пробують тiльки самогонку, - перебив Карпо Федорович. - Ви зобов'язанi виступити й розвiнчати. - Добре, я виступлю,- здався Марченко. Одинець ще посидiв кiлька хвилин, поговорив про європейськi кiннi змагання, що намiчалися в Києвi, - вiн був завсiдником iподрому й, казали, грав на тоталiзаторi, - сказав, щоб Дмитро Iванович не занепадав духом, пообiцяв пiдтримати, i в голосi його звучало недвозначно: взамiн на твiй виступ, - i пiшов. А Дмитро Iванович залишився розстроєний i пригнiчений до краю. Ранiше за клопотами з експериментом, за всiма iншими клопотами вiн геть забув про "справу Абрамчука", як називав Одинець прикрiсть, що випала на долю завiдуючого сектором вiддiлу екологiї. Суть "справи" полягала ось у чому. Один з аспiрантiв Абрамчука написав статтю про швидкiсть поглинання рослинами вуглекислоти у рiзних клiматичних зонах i опублiкував її в збiрнику. Абрамчук, як завiдуючий сектором, теж пiдписав її. Пiзнiше виявилося, що ця стаття наполовину компiлятивна, наполовину просто списана з iншої, яка була опублiкована в книзi, виданiй московським Iнститутом фотосинтезу. Виявив Марченко й навiть необережно вказав на це у звiтi, який складали пiсля перевiрки роботи сектора екологiї. Необережно тому, що був твердо переконаний - Абрамчук завинив дуже мало. Ну, допустив недбалiсть, неохайнiсть, але, звичайно, ненавмисне. Треба було йому наодинцi порадити Абрамчуковi виступити з критичною, самокритичною статтею, все пояснити й вибачитись перед авторами з Iнституту фотосинтезу. Марченко ж дав Одинцевi в руки зброю, якою той хотiв уразити Абрамчука наповал. Одинець зводив з ним особистi рахунки. Абрамчук - чоловiк холеричний, неврiвноважений, науковець маленького таланту. Але ж хiба можна виживати людину з iнституту за те, що вона вiдповiла нетактовнiстю на нетактовнiсть? Тепер же, якщо Дмитро Iванович виступить на захист Абрамчука, вiн поставить пiд удар i себе. Звичайно, одразу Одинець не вдарить. Але вiн знайде спосiб... Вiн не подарує. Недарма прийшов сьогоднi й нагадав. Саме сьогоднi. Вiн вiдчув, коли можна взяти мертвою хватйою. О, це зовсiм не випадковiсть, що ця неприємнiсть прийшла слiдом за невдачею в лабораторiї. Одинець умисне очiкував нагоди й поставив "справу Абрамчука" саме на завтрашню вчену раду. Отже, завтра Дмитро Iванович повинен "розвiнчати" Абрамчука. Але ж це... ну, принаймнi не зовсiм чесно. Дмитро Iванович знав - його мучитиме совiсть. Навiть зринула така думка: "А коли Абрамчук щось заподiє собi? Вiн такий. Я не прощу собi цього довiку. Не прощу, якщо з Абрамчуком щось станеться. Ох же й знайшов вимiр". Не пiти на вчену раду зовсiм... Прикинутися хворим? Одинець скаже, що бачив його здоровим. Та й рiч не в тому. Вiн його просто з'їсть. Особливо тепер. Дмитро Iванович почував мало не розпач. Його пойняло таке хвилювання, що вiн устав з канапи й заходив по кiмнатi. Вiн не бачив ради. Найгiрше ж що, розмiрковуючи так, хвилюючись, вiн уже майже знав, що доведеться йти, що йому в цiй ситуацiї просто нiкуди подiтися. Не пiти - це майже послати себе в спiвучасники до Абрамчука, на якiсь грiхи котрого вже кiлька разiв натякав Одинець. Не пiти - це майже оддати лабораторiю. Перестати бути науковцем. Тодi ж втрачало сенс життя. Отже, iншi члени ради проголосують? Ну, звичайно, не всi... Та й з тих, хто безоглядно пiднiме руки слiдом за Одинцем, не всi знатимуть суть справи. Достеменно знає її тiльки вiн. Нараз Дмитро Iванович зупинився i спробував проаналiзувати свої думки. Вiн розумiв: це змагаються розум i совiсть. Розум - вiн вельми хитрий, гнучкий, вiн щоразу знаходить тисячi щiлинок, у якi протягує слiдом за собою душу. Совiсть звивається, то б'ється в конвульсiях, то квилить, а розум пiдказує, розум переконує, умовляє: "Ну,- каже пiн,- для чого ти опираєшся? Що ми виграємо? Новi турботи? I нiяких благ". Совiсть, однак, не погоджується з отим "ми", вона й далi прагне одмежуватися. Найкраще було б, подумав Дмитро Iванович, одiтнути все й не мучитись. Адже все одно пiде. А попереду довгий вечiр i весь завтра