шнiй день. Викруту ж не знайде... От би якась телеграма. "По-дитячому й негарно, зовсiм негарно". Вiн i так не раз думав, що телеграма може надiйти. У людини його вiку батьки, якщо вони є, завше старi, дуже старi, i дiти не можуть позбутися думки про невiдворотнiсть їхньої смертi, про похорон. То страшно, може, через це вiн часто навiдував матiр i ще частiше (здебiльшого тихцем од Iрини) посилав їй грошi. Але воднораз думка про матiр, чесну, вiчну трудiвницю, почала перетягувати щось у нього в iнший бiк. Все життя мати сапала поле, двадцять рокiв водила ланку, й нiхто нiколи не докорив їй неправдою чи нечеснiстю. Маленька, згорблена,зморшки й сивi пасемця волосся з-пiд рябенької хусточки,- вона на старiсть мала два капiтали: свою чеснiсть i гордiсть за сина. I вона усвiдомлювала отi обидва скарби. Про сина розповiдала всiм (це була її маленька слабкiсть) i якось мовила йому, коли вiн, саме вiн, засумнiвався в якiйсь її розповiдi: "Менi, сину, нiхто не сказав "брешеш". I не подумав про мене так". I ось тепер цi двi усвiдомленi сили тиснули на Дмитра Iвановича. Чомусь йому згадалася й суперечка на захистi в Нелi Рибченко, суперечка на високих регiстрах, яку вели молодшi колеги про те, як повинна людина впорядковувати саму себе, про високу мiсiю їхньої маленької лабораторiї. Маленької i не маленької, адже вони клопочуться благом мiльйонiв людей, почувають перед ними вiдповiдальнiсть чи принаймнi повиннi її почувати. А вiн учив їх цього. О, там, у теорiї, вiн був мiцний. Йому стало невимовне соромно. I разом з тим у мозок настiйно стукала думка: "Що таке клопоти про мiльйони? Статистика. Цифра. Тьху, як погано",-розсердився Дмитро Iванович. Вiн боровся з цими думками, а їх немовби хто нашiптував на вухо. "Це все забудеться. Уляжеться. I всi забудуть. А я й далi працюватиму. I робитиму добрi справи",- знову щось шепоче просто в мозок. "А хiба я не втрачу на повазi до себе? Хiба я вже й так мало втратив?" - мислено проказував вiн. Почував, що оцими думками мовби виборює щось. Мовби вилазить кудись угору, де незатишно, де вiтер, де може спiткати й якесь лихо, але вiн лiз, iшов i пiдбадьорював сам себе. Дмитро Iванович так розхвилювався, що в нього почалися сильнi болi в потилицi й скронях. У нього взагалi був пiдвищений мiсцевий, головний, тиск. Йому аж скаламутилося в очах, i коли ввiйшла Iрина, вона одразу побачила це. Вона вклала його на диван, поставила на спину банки, аби вiдтягти од голови кров. Так робила часто, й це допомагало. Вiн вiддав себе повнiстю їй у руки, йому було приємно од її турботливостi, аж згодом пожартував: - Тепер я знаю, нащо люди женяться. - Нащо? - серйозно запитала Iрина Михайлiвна. Вона нiколи не розумiла чоловiкових жартiв. - Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки. Вона зрозумiла i всмiхнулася. - Колись ти думав iнакше.-Потiм подивилася на чорний квадратний годинник на столi й сказала: - Чогось Михайла довго немає. Дмитро Iванович промовчав. Вiн перестав сьогоднi його чекати. Михайло того вечора так i не прийшов. Дмитро Iванович думав про це з прикрiстю. Найгiрше було те, що вiн не мiг нi пояснити, нi одгадати причини. Тiльки вiдчув, що вона теж ховає якусь несподiванку для нього. Уранцi, ледве заявившись на роботу, вiн пiшов до директора iнституту. Його таки не вистачило на "вiйськовий опiр", як сам собi визначив свiй бунт проти Одинця, але вiн вирiшив його перехитрувати. То бiльше, цей його замiр збiгався ще з одним замiром, який спав Марченковi па думку учора ввечерi. Почував, що йому буде тяжко провести цi два з половиною невизначенi тижнi в лабораторiї. Вiн, звичайно, не обриватиме волоття гороху й не працюватиме на центрифугах, а заходжуватися бiля чогось iншого, якоїсь проблеми теж не зможе. Отож i вирiшив провести цi два з половиною тижнi поза iнститутом. - Павле Андрiйовичу, я не використав торiк усiєї вiдпустки,- поклав перед Корецьким заяву.- Я прошу вiдпустити мене на два тижнi зараз. Якщо не можна за торiшню, дайте за свiй рахунок. Павло Андрiйович покрутив у руках довгу чорну ручку i, вже приклавшись до паперу, запитав: - А вас зможе хтось замiнити... в цей час? - Я десь читав такий жарт: "Якщо ви думаєте, що незамiннi, згадайте про цвинтар. Скiльки там лежить незамiнних",- сказав Дмитро Iванович. - Переконали,- мовив директор i пiдписав заяву.- Ви будете дома чи поїдете кудись? - запитав, уже проводячи Марченка до дверей. - Мабуть, поїду на Бережок. Трохи вiдпочину, порибалю. - Нi пуху нi луски,- сказав Корецький. Вiн вклав у цi звичайнi слова чимало теплоти, й Дмитро Iванович теж вiдповiв з почуттям: - Можу запевнити - нi того, нi того не буде. А проте - к чорту. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Дмитро Iванович поїхав не на iнститутський Бережок, а в село Соколiвку на Деснi, де вже двiчi вiдпочивав з Iриною i дiтьми. Сiв у Києвi на "ракету", а через п'ять годин зiйщов у Моровську, за сiм кiлометрiв од Соколiвки, куди добувся по глибокому пiску попутною вантажною машиною. Вiн розраховував побути в селi два тижнi, а тодi навiдатись у Київ, i незалежно вiд того, як закiнчиться експеримент, вернутись у Соколiвку з сiм'єю. Вiн би забрав їх i зараз, але Андрiй одбував виробничу практику. Шофер пiдвiз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Iванович квартирував обидва рази й де зупинявся, вириваючись на два-три днi порибалити. Хата дiда Онишка, могутнього полiщука з широкою бородою, густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом, схожого на полiщукiв iз лубкiв i лiтописiв давнiх часiв, стояла на самому березi Десни. Проте не дiд ставив її так близько од води, а вода пiдiйшла до хати. Десна, яка мчала серед широких лукiв, у цьому мiсцi круто вигиналася до села, у повiнь валила високий правий берег, уже проковтнула двi вулицi й наступала далi,- вулиця, якою шофер пiдвiз Дмитра Iвановича до хати, обривалася просто в воду, шофер розвертався обережно, тицяючи носом i задом машини в низенькi потрухлi тинки. Проте дiд Онишко не панiкував. З вартими заздростi спокоєм i практичнiстю промiряв метром город, який ламала вода, а також сад i подвiр'я, i, порахувавши, скiльки приблизно метрiв забирає вона за весну, сказав бабi, що на їхнiй вiк вистачить. Обiйстя в дiда, як на пiскувате Полiсся, багате - хлiв, i клуня, й двi розлогi шовковицi за нею, i яблунi, й грушi, й вишняк пiд хатою. Хата вже стара, але пiд бляхою,- складалася з власне хати й хатини, а також прибудови з пiвденного боку, яку дiд зробив, коли оженився старший син Миколай. Миколай за кiлька лiт переїхав у Чернiгiв; поставив собi хату в сусiдньому селi, де працював механiзатором, i Гриць, i дiд з бабою залишилися самi. Влiтку вони здавали "дачникам" прибудову й хатину не стiльки задля заробiтку (хоч i те бралося до уваги), а тому, що так робило все село. Його чомусь особливо уподобали для вiдпочинку київськi медики, в липнi i серпнi там були зайнятi не тiльки всi вiльнi кiмнати и комiрки, а навiть у садах бiлiло чимало наметiв. Мабуть, тi київськi медики тямилися на принадах вiдпочинку саме в Соколiвцi: цiлюща деснянська вода, широке привiлля лугiв, де од запаху квiтiв i трав йде обертом голова, а по той бiк села сосновий бiр, а за ним мiшаний лiс. У прибудованiй до хати кiмнатинi, яка дивилася вiкном на сад i Десну й мала окремий хiд з ганком i манюсiнькою верандою, обидва рази розкошував з Андрiєм, Маринкою та Iриною Михайлiвною Дмитро Iванович. Прибудову зайняв вiн i зараз - ще ранiше написав Онишкам, що приїде з сiм'єю на лiто. Вiн не тiльки у них жив, а й харчувався, й не почував од того нiякої незручностi, хоч напочатку, першого разу, баба Варка й слухати того не хотiла: "Ви люди столичнi, ученi, а в нас харч простий, селянський". А потiм переконалася, що Дмитро Iванович не тiльки чоловiк делiкатний, а й теж простий, "неперебiрливий на їжу", залюбки годувала його пшоняною кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут нiколи не смажили, а тiльки варили й подавали на стiл цiлою. На Онишковому обiйстi Дмитру Iвановичу особливо подобалися двi шовковицi, вони нагадували йому шовковицi на власному городi, манив його лiс, нестеменне такий, як у їхньому селi. Вони двiчi ходили з дiдом Олексою по маслюки й приносили їх повнiсiнькi кошики. Риболовлi вудочкою дiд Олекса не визнавав, i на той промисел Дмитро Iванович ходив сам. Рибалив вiн не пiд кручами, де рибалило бiльшiсть "дачникiв", а на лузi, пiд кущами верболозу. Щоправда, цього лiта риба ловилася погано. Зате луг, безмежний, синьо-голубий, з ситими, перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими бiля берегiв лататтям озерцями, з деркачами, якi ранками дерли на онучi чистi росянi дорiжки в травах, куликами i невгамовними крячками. Дмитро Iванович iшов вузенькою торф'янистою дорiжкою, що пружинила пiд ногами, по груди в квiтуючих травах вiчно невмирущої луки, у якiй лежала, дрiмала при самiй землi прадавня тиша, й думав про те, який нiкчемно малий, який дрiбний перед оцiєю тишею, перед оцими суворими берегами рiки будь-який клопiт. Коли йому вперше стали в думцi поруч безмежжя луки, вiчний плин рiки i Одинець (чомусь саме Одинець), вiн розреготався, мов божевiльний. Це були такi неспiвмiрнi величини, що навiть ставити їх поруч не можна. Дмитро Iванович почував, як перед оцiєю тишею, вiчним плином i безмежнiстю поменшала i його бiда, вiн її мовби витяг звiдти i розiслав мiж зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячi рокiв, вона була колообiгом життя, i вiн сам входив у великий колообiг природи, вiн був породжений, щоб жити на берегах рiчки, ловити рибу, толочити трави, так прожили до нього тисячi поколiнь людей, i вiн теж мiг прожити так, ще мiг прожити... У цю мить вiн вiдчув нiби якесь власне роздвоєння - людини i вченого, вiн не мiг звести себе, отого, в кабiнетi, i оцього, серед трав, у одне, тобто зводив лише думкою. Вiн подумав про те, що, мабуть, наш мозок - це одне - вiн може розвиватися безмежно, осягати дедалi складнiшу iнформацiю, а наша душа, себто те, що уклалося вiками, природою - хвилювання, бiль нервiв, бiг кровi i швидкiсть перетворень у клiтинi,- друге. Ми спалахуємо в гнiвi й плачемо од нiжної музики, нас до слiз хвилює зелений шум лугу i квилiння чайки, i ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити отих безконечностей i безодень, Що пiдсовують нам гiпотези та фантастика. Тож, мабуть, недарма навiть у найкращих фантастичних творах люди бiднi, бо вони летять у свiти, залишивши свої щоденнi клопоти, розчулення, замилування, справжнiй гнiв, у яких вони бувають потворнi, але бувають i красивi. Дмитро Iванович i далi йшов стежкою, i далi рахував життєвi втрати. Але що бiльше їх набиралося, то дужче наростало в ньому заперечення. Це вже була властивiсть його вдачi - накопичуючи аргументи, приховано збирати й контраргументи. Нi, вiн таки пройшов не по голiй пустелi. I не все обминув на тiй путi. I якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замiсть тих iншi. Для нього робота - то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертiтися в тому котлi й вертiти iнших... Та так, що в декого й очi заплющуються з страху. I те, що вiн завжди кудись поспiшав, що все його життя було мовби прологом до чогось,- то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже вiн є. Вiн i далi сподiвається... знайти отi слова, отой рядок, якi виправдають задовгий пролог. I хто може сказати, що не цим треба жити? Що сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня. I неправда, що вiн нiчого не мав. Свiтоньку, як же хороше йому зараз отут! Природу вiн любить здавна. Шкода тiльки - мало. Отут - втратив. Вiн тiльки тепер, в оцi днi, вiдчув, як погамовують його спрагу лука, й рiка, i високе небо, i чистi озера. Вiн думав про те, що бiльше не випустить їх iз свого серця. Тепер-то вiн знає, де можна знайти спокiй. Ранiше, колись вiн сприймав природу як частку її ж - м'язами, легенями, порами. Уранiшнi роси, вечiрнi тумани, синя гладiнь озера - вiн iшов через них, вони грiли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявляється, вона мала ще один бiк - споглядальний, i вiн теж мiг додавати втiхи. Одначе, думаючи так, вiн добре знав i те, що, тiльки повернеться назад, той шал знову стане його життям, набере неухильностi закону, а вiдтак приберуть попереднiх обрисiв i його клопоти, й страх, i надiї. I ця думка мовби простилалася хмаркою понад лукою, рiкою i озерцями, як простилається справжня хмарка, котра найшла на сонце, i тодi в одну мить тьмянiють трави, холоднiшає вода й блякнуть квiти. До того ж погiршилися i його умови життя в Онишкiв. Навiть не стiльки умови, вiн справдi був надзвичайно невибагливий до всiляких фiзичних незручностей, як почував незручнiсть моральну. До дiда й баби несподiвано приїхав старший син з дружиною та дiтьми. Усталений стрiй життя зламався, тепер уже готувала на всiх страви невiстка, жiнка сварлива й непривiтна. Дмитру Iвановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, вiн потерпав i за те, що займає найкращу кiмнату, пропонував помiнятися або й пiдшукати собi житло в iншому мiсцi, але проти того повстали дiд i баба, i Дмитровi Iвановичу нiчого не лишалося, як на весь день вибиратися з вудками й казанком на луку, вiн там варив собi юшку, там передрiмував пiд кущами опiвденну спеку, хоч вiд того часто болiла голова. Вiн вирiшив побути ще кiлька днiв i поїхати до матерi, забрати Маринку й гайнути з нею в свої рiднi Пiшки за Прилуками. Звичайно, нi Андрiй, нi Iрина не поїдуть у Пiшки. Андрiєвi просто нецiкаво в селi, де до того ж немає рiчки, Iрина Михайлiвна має на те свої причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не любить енергiйної, трохи рiзкуватої Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати Дмитра Iвановича нiколи не зробила їй нiчого поганого, але та неприязнь проступила од самого початку. Тодi, в першi роки їхнього подружнього життя, Дмитро Iванович часто за це сварився, намагався силомiць звести Iрину з матiр'ю, мало не розлучився з дружиною, а пiзнiше махнув рукою, волiв полагодити якось, щоб тiльки та неприязнь не проступала нагору, не зводила до скандалiв i сварок. Мабуть, Iрина Михайлiвна не любила свекруху за твердiсть, безкомпромiснiсть, почуття власної гiдностi, за те, що трималася з невiсткою нарiвнi, дарма що та була вченою i озброєною всiма знаннями сучасної цивiлiзацiї, а вона - проста сiльська жiнка. Ще, мабуть, не любила за те, що Дмитро Iванович порiвну роздiляв свою увагу помiж сiм'єю i матiр'ю. Опрiч усього того, житейського, що призводить до розладiв у багатьох сiм'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогоднi. У нiй Iрина Михайлiвна не призналася б зроду, вона й не признавалася навiть самiй собi, воно зводилося з дна її душi глухо, важко, неясно, а сягало ще глибше. Рiч у тому, що i Дмитро Iванович, i Iрина Михайлiвна були з одного села. їхнi родини, колись великi й гiллястi, як дужi дерева, весь вiк намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством - багатства не мали нi Марченки, нi Вербицькi, а красою, силою, працьовитiстю господарiв, синiв i дочок, зятiв i невiсток. I от злою волею долi за двi вiйни та лихолiття по них рiд Вербицьких щез. У Iрини Михайлiвни загинули батько i два брати, померла мати, лишилася в свiтi вона й ще один брат, котрий не одружився, спився й подавав про себе звiстки тiльки тодi, коли його десь звiльняли з роботи i вiн опинявся в безгрошiв'ї. Гiркота, яка пiднiмалася до того всього в Iринi Михайлiвнi, мимовiльна заздрiсть перехлюпували кудись далi, в їхнє родинне життя, проливалися на весь рiд Марченкiв, теж покалiчений вiйною, але який уже знову почав вибую-вати. Iрина Михайлiвна, нехитра й нелукава багато в чому, й далi залишалась Вербицькою - i, мабуть, iнакше й не могло бути,- i якщо їй траплялася нагода виказати щось лихе про Марченкiв, виказувала й аж внутрiшньо загорялася з радостi. Либонь, зона сама розумiла, що те звеличення давно втратило сенс, що її потуги жалюгiднi й шкодять їй же, але втриматись не могла. Дмитро Iванович весь вiк жалiв її сирiтство (в сварках, звичайно, забувався теж), через те прощав їй бiльше, нiж мiг би простити звичайно. Отож Iрина Михайлiвна в Пiшки майже не їздила. Одмагалася ж тим, що, мовляв, у селi вона стає наймичкою, служницею, що їй знову доводиться на всiх варити i прибирати в хатi, хоч свекруха залюбки варила б сама, але Iрина не погоджувалась, частково тому, що справдi волiла готувати їжу дiтям сама, а частково з природного почуття сорому - як це вона сидiтиме згорнувши руки в чужiй хатi! Дмитро Iванович i сам трохи одвик од свого села, i не було там йому до кого пiти, i не знав, про що говорити з лiтнiми дядьками, колишнiми однолiтками (вiн чомусь вiльнiше почувався серед незнайомих людей, як оце в Соколiвцi), але провiдати рiдне село, а насамперед матiр, мав за обов'язок завжди. Склавши докупи всi свої невигоди теперiшнього життя у Соколiвцi, а також те, що навряд чи умовить усiх своїх поїхати в Пiшки. Вiн сьогоднi, йдучи рибалити, твердо поклав через три днi податися в Київ, а звiдти в рiдне село. На риболовлю вiн вибрався ще з досвiтку. Вирiшив сьогоднi будь-що повернути в свiй бiк рибальське щастя. Оскiльки всi цi днi риба майже не ловилася, вiн звечора особливо старанно готувався. Наварив перлової кашi й гороху, присмажив на сковородi вiвсяних висiвок, накопав свiжих черв'якiв. Ранiше вiн ловив рибу на доннi спiнiнговi вудочки з кормаками, ловив добре лящiв, в'язiв, пiдустiв, одного разу у цiй же Соколiвцi навiть упiймав сома на пiвпуда, але зараз цей спосiб ловiння перераховувався в списку заборонених, i хоч тут цiєї заборони мало хто пильнував, вiн її не став порушувати. Вiн вiрив, що зламає хребет невдачi й так. Був працьовитий в усьому, i на риболовлi також, недарма Михайло не раз чи то жартiвливо, чи то всерйоз нарiкав: "Нехай вона тобi сказиться, ця риба. Поїдеш з тобою, то вернешся неначе з молотьби. Перекопаєш землi, перемiсиш глею - всi кiсточки стогнуть". Дмитро Iванович i сьогоднi взявся за роботу з властивою йому послiдовнiстю i невтомнiстю. Вiн надовбав глею, накопав чорнозему й пiску, перемiшав усе це з перегноєм, розiм'ятим горохом, висiвками i перловою кашею й почав лiпити глинянi буханцi. Вiн налiпив їх кiлька десяткiв, великих, завбiльшки з середнього розмiру кавун. Дмитро Iванович вибрав таке мiсце, де вода повiльно закручувалась на мiсцi й звiдки починався потужний струмiнь, якнiї виходив на бистрець. Струмiнь мав виносити корм на глибину, виманити звiдти рибу. Вiн накидав балабухiв, накидав перемiшаного з кормом пiску, скаламутив воду, i бруднi смуги потягнулися далеко на середину рiки. Заграла верховодка, пiдiйшов хижак, кiлька дужих сплескiв вибухнуло бiля самих Марченкових нiг. Але вiн не поспiшав, вiїї i далi через певнi промiжки часу кидав важкi буханцi, тiльки тепер уже тихенько, без плескоту. I лише по тому розiбрав довгу, в три колiна вудку. Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на водi, як одразу ж знову лiг, а тодi зiрвався, мов навiже-ний, i рiзко пiшов лiворуч пiд воду. Дмитро Iванович пiдсiк i витягнув чималенького окунця. Але то було єдине вiдшкодування за його старання. Бо далi поплавець сонно блукав по плесу, течiя то притоплювала його, то знову одпускала, втягувала у кручiю i несла на глибiнь, але риба не брала. Дмитро Iванович кiлька разiв мiняв наживку, вкорочував i збiльшував глибину, все марно. Впiймав на хлiб пару краснопiрок, одну густiрку, а далi й та риб яча дрiбнота десь подiлася. Вiн знову опускав балабухи, мочив i кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитровi Iвановичу просто не йнялося вiри, що отакого м'якого ранку, степленого сонцем, припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Вiн стьобав i стьобав вудкою, вже втомилася рука й затерпли ноги, вiн перепробував усi вiдомi йому способи ловiння, а в капроновiй сiточцi поплiскували тi самi двi краснопiрки, густiрка та окунь. Врештi Дмитро Iванович здався. Вiн вийшов на берег, скинув старого пiджака - упарився, сiв на горбочку. Була дванадцята година - вiн проколотився шiсть з половиною годин. Сонце пiдбилося високо, але трави ще були в росi й рiчка поблискувала прохолодою. Дмитро Iванович пiдставив вiтерцевi чоло, дивився на рiчку, що бiгла на пiвдень, а далi знову повертала на захiд, дивився на заплаву, яка стелилася ярою зеленню понад рiчкою й була вдалинi по правому боцi оточена пiщаними горбами з щiткою соснового лiсу (лiвого не було видно зовсiм), i з нього спадала втома, а з нею напруження, досада. Вiн мовби вiддавав їх луцi, мовби розпросторювався по нiй душею. Тут не було жодної живої душi, тiльки деркачi та перепел будили тишу. "Дикуни" ще не добулися сюди, сучаснi "дикуни" їздять на машинах, а тут пiски й болота, вони мовби захищали самi себе. Розглядаючись по долинi, Дмитро Iванович подумав, що на Полiссi залишилося дуже мало таких куточкiв. Та хiба тiльки на Полiссi. Люди обдивилися планету з усiх бокiв, вимели всi шпаринки i все заглядають зверху, знизу, чи не пропустили чого. Кожен звiр обрахований до останньої волосинки, кожен птах окiльцьований чи бодай сфотографований. Немає загадок, нема таїни - отого невiдомого, що обiцяє щось у майбутньому, кличе до себе. Таїна лишилася в мiкро- i макросвiтах, але та ї1аїна вже не така, рацiоналiстична, холодна. Тiльки на природi, розчинившись у нiй, людина по-справжньому вiдпочиває душею, вiдживлює найтоншi чуття, подарованi їй вiчнiстю, вiдчуває красу й гармонiю свiту. Дмитро Iванович знав це по собi. Вiн особливо любив лiто. Воно снилося йому всю осiнь i зиму, вiн щороку будував неймовiрнi плани - поїхати на Єнiсей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влiтку вiн ставав особливо нервовий. Його то обiймала радiсть, то смуток i туга, йому здавалося, вiн почуває, як мовби щось втрачає, приймає в себе й втрачає. Мабуть, то було вiдчуття старiння - згасало лiто, й згасала якась часточка його самого; осiнь, зима заковують усе в непорушнiсть; все, здається, застигає, не рухається, i це мимоволi передається людинi, а лiто бiжить i неухильно несе з собою тебе. Цей бiг лячний, хоч вiн i солодкий, як майже кожен бiг. Але неприємна думка про те, що бiжить не тiльки лiто, а й сама лука, i лiс, i прозоре небо, бiжать кудись, щоб змiнитися. Звичайно, тiльки отак, поспiшаючи, заперечуючи себе, i рухається свiт. Дмитро Iванович незчувся сам, як заснув. Йому в снi бачилося широке плесо, а посеред нього стримiв червоний поплавець, вiн то пiрнав пiд воду, то знову виринав, погойдуючись на хвилях. Пiсля рибалення вода i поплавець сняться завжди. Прокинувся вiд спеки й вiд того, що упрiв. Сонце пiдбилося вже ген i тепер стояло майже в зенiтi. Дмитро Iванович вирiшив не ховатися в тiнi верб, як учора й позавчора, а вернутися до хати. Вiн узяв вудку, проте, за старою звичкою, вирiшив закинути ще раз - "на удачу". Легенька кручiя покружляла поплавець, поволокла його праворуч, за течiєю, й вiн почав тонути. Там вiн притоплювався щоразу - гачок зачiпав за дно. Проте, потягнувши на себе вудлище, Дмитро Iванович вiдчув щось схоже на живу вагу. Одначе в тому мiсцi гачок уже кiлька разiв зачiпався за корiнь, довгий вимитий корiнь трудив на течiї руку - нестеменне риба. Дмитро Iванович не встиг гаразд подумати, корiнь це чи не корiнь, як волосiнь рiзко пiшла проти течiї, i вiн вiдчув дужий удар. Той удар пройшов по вудлищу, по руцi, по ньому всьому, вiдбився крутими хвильками в серцi. Дмитро Iванович потягнув вудлище на себе, але риба була велика, тонкий бамбук зiгнувся в дугу, а волосiнь аж спiвала од напруги. Долаючи спокусу потягти щосили (гачок, пам'ятав, невеликий i може не витримати), почав повiльно колами вести рибину до берега. Врештi вона виплеснула, погнавши в боки дужi хвилi. Це був в'язь. Дмитро Iванович пiдтягнув його ще ближче, лiвою рукою намацав пiдсаку, обережно завiв її у воду й виловив рибину. Великий, срiблястий, красноперий в'язь щосили трiпався в пiдсацi. Хвилин десять-п'ятнадцять по тому поплавець блукав по плесу пустоплав, а далi знову повiльно, але неухильно пiшов пiд воду. I знову Дмитро Iванович витягнув в`язя. Риба таки пiдiйшла на його корм. Далi вiн упiймав ще одного в'язя, ляща i кiлька пiдлящiв. Несучи до сiтки пiдляща, несподiвано зауважив, що не почуває тiєї скаженої радостi, яка мала б охопити при такому уловi й кльовi. I не тiльки зауважив, - це було нiби якесь пiдсумкове спостереження, - йому не вельми кортiло ловити рибу всi днi. Либонь, скорше вiн упевняв себе, що то йому дуже цiкаво. А насправдi хiть до рибальства пригасла. Колись вiн думав, що цiй хiтi не буде погамування, що вiн не наловиться зроду. Вiн мiг провести на рiчцi тиждень, вернутися в мiсто, i вночi йому знову спрагло снилася риболовля. Тепер же тiєї спраги не було. Але iншi iмпульси били в серце, i це вiн почував з хвилюванням i радiстю. Свiт плинув через нього зеленою лукою, прохолодною рiкою, дитячим галасом пiд кручами. Як то, подумав, усе-таки добре жити! Вiн пiдвiв голову на дитячий крик i в ту мить побачив велосипедиста. Той їхав з опiвнiчного боку, од села, понад самими кручами,- там вилася стежечка,- й здавався iграшковим, майже несправжнiм. Швидко крутив педалями, i блискучi спицi перемелювали на сяйний порох сонячнi променi. Велосипедист не мав при собi нi вудок, нi якогось iншого знаряддя, поспiшав, i це чомусь насторожило Дмитра Iвановича. Вiн наживляв гачка, а сам раз по раз позирав лiворуч, понад кручу. А коли велосипедист не поїхав на луку, а повернув iз стежки до нього, вiн сполошився насправжки. Тепер вiн упiзнав, що то поштар. Той i йому не раз приносив листи. Поштар поклав велосипед у траву, а сам через пiсок поспiшив до Марченка. Витирав з дрiбненького дзьобастого лиця рукавом пiт i, як здалося Дмитровi Iвановичу, не дивився в очi. - Пробачте, - сказав поштар, i з тим словом щось обiрвалося Дмитровi Iвановичу всерединi, -пробачте, вам телеграма. I подав бланк з наклеєними рядками лiтер машинописного тексту. Рядки застрибали перед Марченковнм зором, i йому довелося зробити зусилля, щоб зосередитись. "Приїжджай. Сталося нещастя. Iрина",- прочитав вiн. То було так страшно, як, мабуть, бiльше не було нiколи. Навiть на фронтi, навiть перед операцiєю нирки, яку перенiс рокiв шiсть тому. Мабуть, через те, що там небезпека була реальна, виразна, а тут невiдомiсть. Чомусь подумалось: так йому було, либонь, лише один раз, колись давно, пiдлiтком, коли вiн бiг увечерi через кладовище й провалився в могилу. Провалився вмент, не встигнувши навiть крикнути. Дмитро Iванович ще раз пробiг очима два рядки лiтер. "Сталося нещастя..." Якби просто хтось захворiв чи впав i зламав руку або ногу, Iрина так би й написала. "Мати",мелькнуло в думцi. Але тодi Iрина теж написала б iнакше: "Померла мати..." "Маринка?"-знову гаряче спалахнуло в головi. А далi всi думки перемiшалися, а його самого мовби щось пiдштовхнуло. Поспитав у поштаря, чи можна взяти велосипед, сiв i поїхав до села. Але то був поспiх лише першої гарячої хвилини. До Києва йому довелося добиратись довго. У Онишкiв вiн змiркував, що пiшки по пiску не добудеться до Моровська й за двi години, тому побiг на колгоспне подвiр'я, але там не було нiякої машини, колгоспний рахiвник запрiг коня i повiз його на пристань. Проте на другу, обiдню "ракету" вони не встигли - з горба вiн навiть бачив, як вона мчала по деснянському плесу, розсипаючи вiялом важкi, як свинець, бризки,- довелось чекати третьої, останньої, вечiрньої. Вона одiйшла о сьомiй годинi. Весь цей час i в "ракетi" по дорозi до Києва Дмитро Iванович сидiв скутий i приголомшений новим нещастям. Та тепер вiн те, що сталося на роботi, i не вважав нещастям, а звичайною невдачею, яких нехай би й сто, а тiльки не те, з чим має зустрiтись. Вiн сидiв скулившись бiля вiкна, i сидiти так було дуже важко, й береги пролiтали темною смугою. Часом зiр вихоплював машину, пiдводу, дiтей на пiску, а далi вiн знову входив у щось, як входить водолаз у небезпечну глибiнь. До нього кiлька разiв звертався чоловiк у солом'яному капелюсi, що сидiв поруч,сiльський учитель чи бухгалтер. Дмитро Iванович одказував однослiвне, коротко або й зовсiм не обзивався. Йому видавалося блюзнiрством говорити про щось у цей час i ще бiльшим блюзнiрством розповiдати про своє, ще не вiдоме нещастя. Йому чомусь згадалося, як колись їхав у поїздi з одним чоловiком, котрий поспiшав на фатальний виклик телеграмою, той показував усiм телеграму, розпитував, що вона може означати, а насправдi збирав по вагону спiвчуття, як милостиню, i вже втiшався ним. У Київ "ракета" прийшла, коли вже посутенiло. Дмитровi Iвановичу вдалося взяти таксi, i вiн поїхав додому. Дверi вiдчинила Iрина Михайлiвна, вона була змарнiла. аж зелена, iз оплаканими очима, побачивши Дмитра Iвановича, вхопилася руками за його плече, припала обличчям, заридала. Вiн стиснув їй пальцi, намагався якомога швидше вирвати у неї страшну вiсть - як ножа, що мусить його ввiгнати собi в серце. - Маринка?!-струснув її, i перед очима майнуло щось криваво-чорне, аж вiн стенувся. - Андрiй!.. Не житиме вiн, не житиме...-похлинулась плачем Iрина Михайлiвна.Лiкарi кажуть, що немає надiї. Йому ледве вдалося допитатися, що з ним сталося i в якiй вiн лiкарнi. Вiн розпитував, а лице йому скам'янiло й скам'янiли губи, вiн через силу розтуляв їх, а Iрининi слова сковували його щодалi дужче й дужче. Учора ввечерi Андрiй вертався додому, пiдiйшов до лiфта, й тут на нього напали троє. Вдарили чимось по головi, проломили череп i били вже лежачого ногами, аж поки не нагодився сусiд, що живе пiд Марченками. Вiн саме виводив на прогулянку дога, почув удари, закричав: "Що ви, негiдники, робите!"-й спробував нацькувати пса. Дог загавкав, тi кинулися тiкати, один з них ще крикнув у дверях: "Кажись, убили". Андрiя забрала швидка допомога, вiн у Жовтневiй лiкарнi, так i не опритомнiв. - Ми, ми виннi,- ридала Iрина Михайлiвна.- Не стежили, не втримали його... Тягар бiди й вини, яка шарпонула його за душу ще в першу мить, ще до цього викрику дружини, був такий великий, що Дмитро Iванович на якийсь час навiть забув, що йому робити. Вiн для чогось зайшов у кабiнет, та враз немов спiткнувся, стямився, вийшов назад, ще раз поспитав дружину, де лежить Андрiй, поспiшив на вулицю. На горi, в хiрургiчному корпусi лiкарнi, його пропустили одразу, тiльки-но вiн сказав, до кого йде. Лiтня сестра провела його по сходах на другий поверх, постукала в дверi праворуч, у кабiнет професора. Електричний годинник над дверима показував пiв на одинадцяту, але професор, завiдуючий вiддiленням, рокiв пiд сорок чоловiк, смаглявий, чорнявий, схожий на iспанця чи iталiйця, був у себе. На диванi сидiло ще двоє людей, немолодi лiкарi. Дмитро Iванович назвав своє прiзвище i враз вiдчув, як його серце стиснулося од страху, вiн подумав, що тiльки запитає - почує вiдповiдь, пiсля якої йому й жити буде не варто. Досвiдченим оком значно молодший за нього лiкар вловив той його стан, подивився суворо, але якось так, мовби збирав його тiєю суворiстю на силi. Казав професiонально точно, одразу ж мовби перекладаючи свої слова для Дмитра Iвановича. - Травма черепа - розкол у потиличнiй частинi, геморагiчний крововилив, струс мозку... Становище тяжке. Дуже тяжке. Надiя є, але мала. Треба бути готовим до всього, - суворо, але не професiонально сухо, спiвчутливо. - Робимо все можливе. Це ось мої колеги - завiдуючий сусiднiм вiддiленням, теж хiрургiчним, i мiй заступник, професор Карiмов. Моє прiзвище - Мухновський. - А може...- ледве чутно мовив Дмитро Iванович i не впiзнав свого голосу. Професор Мухновський не образився. - Розумiєте, це коли важко поставити дiагноз, то, щоб не помилитися... викликають... ну, якийсь найбiльший авторитет. Або ж при складнiй операцiї. Тут апаратура показала все. Дмитро Iванович одразу повiрив йому. - Я хотiв сказати... Iнколи буває важко дiстати якiсь лiки... - Всi потрiбнi лiки поки що є, - сказав Мухновський. - I повiрте, ми робимо все можливе... Оснащення i лiки на сучасному рiвнi, - додав вiн, чим завдав Дмитровi Iвановичу деякої нiяковостi, яка, проте, одразу ж минула. Дмитро Iванович побачив, що професор сказав усе й що всiляких iнших, дрiбних i настирливих розпитувань йому не хочеться. - А можна менi подивитись на сина? - запитав якомога спокiйнiше. Мухновський вказав у куток на шафу, де на вiшалцi-стояку висiло кiлька халатiв. Дмитро Iванович одягнув перший-лiпший, i Мухновський через iншi дверi повiв його у освiтлений лампами денного свiтла коридор, а звiдти в палату, першу палату за рогом праворуч. Палата була маленька, вузенька, у нiй стояло лише двоє лiжок. Ледве Дмитро Iванович переступив порiг, прикипiв очима до лiжка, що стояло лiворуч од дверей. Те, що стояло праворуч, було порожнє, а на тому, що пiд стiною злiва, лежало щось бiле, довге, непомiрне довге й бiле, завинуте в бинти: i тiльки-смужка заплющених очей, яка чомусь видалася Дмитровi Iвановичу чорною, та рот i пiдборiддя, теж темно-синього кольору. Серце скрикнуло, Дмитро Iванович ступив крок уперед, i сестра, котра сидiла в узголов ї Андрiя, приклала до уст палець. Дмитро Iванович зупинився, не одважуючись пройти далi. Вiн дивився на завинуту в бiлi бинти голову i обличчя сина, й важке почуття безнадiї i чужостi огортало його. В одну мить йому навiть здалося, що це не Андрiй. Ця думка пройшла, як важка пасмуга туману, а тодi в неї живо й реально увiйшли гарячий бiль i страх за цю живу плоть, за сина. Вiн аж подався вперед, але з мiсця не зрушив, тiльки наблизився думкою i поглядом. Мухновський, що стояв збоку, ворухнувся, даючи зрозумiти, що вже можна вийти, але Дмитро Iванович не вiдгукнувся на той порух. - Професоре... Можна менi залишитись тут? - промовив тихо. Вiн чомусь був певний, що професор дозволить, хоч i не знав, навiщо йому залишатися. Просто вiн уже не мiг пiти звiдси. Мухновський хитнув головою, пiдiйшов до сестри й щось сказав їй. Вона провела професора до дверей, а Дмитро Iванович сiв на звiльнений стiлець. Тепер вiн сидiв в узголов'ї Андрiя. Дивився на заплющенi очi, на рот, пiдборiддя й поволi впiзнавав сина. Впiзнавав знайомi рисочки, якi колись смiшили його, втiшали, якi потiм ставали чужiшими, твердiшими, й вiн сперечався з ними. Он на лiвiй бровi просто вросла в неї родима цяточка, її можна помiтити, тiльки добре приглянувшись. Така сама цяточка, тiльки значно бiльша, на бровi i в нього. З неї тепер, пiд старiсть, ростуть великi сивi волосини, вiн обрiзує їх ножицями. На пiдборiддi в Андрiя, знизу, синя смужка. Теж ледве помiтна. Ще малим катав його на велосипедi в селi двоюрiдний брат, вони впали, й Андрiй розiтнув пiдборiддя об кермо. Диво, але вiн тодi не плакав. Тiльки дуже злякався й все допитувався, чи не виллється з нього вся кров... Уся кров... Дмитро Iванович вернувся до реальностi. I знову, вже зовсiм iнакше, подивився на Андрiя. На серцi йому було страшно. Його опанували лячнi-прелячнi думки про те, що ось вiн залишився, i... все може статися на його очах. Що оцi ось уста вже можуть не розтулитись нiколи... А очi бачили i якiсь побутовi дрiбницi - сiру пляму на бинтi, зiм'ятий рiжок подушки - i од того ставало зовсiм страшно. Але це було востаннє. Цi думки розтали в якомусь суворому зосередженнi, з яким вiн несамохiть почав наближатися душею до Андрiя. Вiн подумав зовсiм так, як часто думають i кажуть старi люди про нещастя своїх дiтей, - що лiпше, аби це сталося з ними; вiн боявся за своє життя, вiн почував страх перед смертю, але жертовна сила любовi до сина зараз була бiльша. Йому хотiлося лягти поруч сина, легенько огорнути своїми руками, i, може б, вiд того синовi болi i недуг потекли у його тiло, вивiльняючи Андрiя. Це почуття було таким непереможним, що Дмитро Iванович майже несамохiть легенько взяв сина за руку й почав пестити. I враз побачив, як розкрилися Андрiєвi уста й заговорили щось швидко-швидко, заговорили без звуку, тiльки шелест летiв по палатi, шерхлий, як од сухого листя. Дмитро Iванович, злякався, хотiв випустити руку, посунув од себе, але не одважився, знову ще мiцнiше обхопив її своїми великими руками. I раптом Андрiєвi уста пересмикнулися, вiн схитнув головою i розплющив очi. Вони були жовтi, круглi, гейби божевiльнi. Довгу хвилю нерухомим поглядом Андрiй дивився на батька й сказав тихо, але чiтко: - Батьку! Не "тату", як казав завжди вдома, а "батьку". Скрикнула в кутку бiля тумбочки сестра й вибiгла з палати. За пiвхвилини вона повернулася з Мухновським i з його помiчником - Карiмовим. Але на той час Андрiй уже знову упав у забуття. - Вiн упiзнав його, вiн сказав "батьку",- шепотiла сестра. Мухiїовський порахував пульс, подивився на якийсь прилад, що висiв в узголов'ї Андрiя, щось мовив пошепки до Карiмова - високого, в окулярах лiкаря. - Це добре. Це свiдчить, що свiдомiсть у ньому не скаламутилась. Але щодо всього iншого... На жаль, це ще нiчого не означає, - сказав Карiмов. Дмитро Iванович уловив у його словах страхування, лiкар боявся давати мiсце надiї, здавалося, мовби не хотiв її пускати, i Марченко в одну мить пройнявся ворожiстю до нього. Але в наступну мить забув про те. То бiльше, що саме цей лiкар не поїхав додому, чергував у палатi всю нiч. Вiн робив якiсь уколи, провадив вимiрювання й стежив за апаратом в узголов'ї Андрiя. Дмитро Iванович сидiв збоку на стiльцi. Вiн не помiтив, як минула нiч, хоч i помiчав, як повiльно й важко плине час. Найстрашнiшими для нього були хвилини, коли його свiдомiсть заповнювала думка про синову смерть. Вона рвалася десь з глибини, вiн проганяв її, а вона настирно й страшно проступала перед ним: Андрiй уже не проснеться, отi його слова були останнiми, а вiн, батько, усе життя пам'ятатиме їх. Ця боротьба втомила його до того, що вiн перестав опиратися, тобто не боровся на всю напругу серця, а мовби поклався на щось, на долю, i коли схаменувся, помiтив, що думає про Соколiвку, про дiда Онишка, про рiчку, яка валить берег, i про те, що перед вiд'їздом довiдався - наступного року вона не валитиме берег - течiю вiдведуть каналом. Вiн намагався уявити той канал i старицю бiля села й мимоволi фантазував. Помiтивши це, зайнявся болючим соромом, мовби вчинив якийсь страшний злочин. Злякано подивився на Андрiя. Той лежав, заплющивши очi, i його повiки болiсно й неприродно смикалися. Вже аж уранцi Андрiй знову розплющив очi. Повiв ними по палатi, але погляд його, здавалося, був зовсiм неос-мислений, хоч вiн i зупинився на батьковi. А тодi Андрiй розкрив уста, але не сказав нiчого, мабуть, вiн не мiг говорити, але поворушив рукою, що лежала на простирадлi: Дмитровi Iвановичу здалося, що вiн уловив синiв порух, але боявся спричинитися до якогось лиха, аж поки з-за його спини не втрутилася сестра: - Вiн хоче, щоб ви взяли його за руку. Це було так, бо, щойно Марченко взяв у свої широкi долонi руку сина, той знову заплющив очi й стулив уста, але, здавалося, стулив з полегкiстю. Дмитровi Iвановичу було страшно тримати цю руку, наче тепер саме з неї могло витекти, зникнути щось дороге, й водночас його охопив тяжкий бiль, перемiшаний з нiжнiстю. Вiн нiби чув, як з цiєї кволої руки пульсує кров i б'є йому в серце. Кров його сина. У нещастi якого завинив i вiн. Так, завинив, бо не оддав серця й душi бiльше, нiж оддавав, а того виявилося замало. I як же вiн тепер шкодував, що не ввiйшов у свiт сина, не забрав його собi в душу. Той свiт був чужий для нього, дрiбний i загадковий, але не вабливо, а вiдворотне. Вiн не спробував переплавити його з своїм i перемогти. А, мабуть, якби кинув туди всi свої душевнi сили, перемiг би. Зараз був твердо переконаний у цьому. Адже не завжди Андрiй був таким х