Що пiсля пережитого розчарування їй знову щось вiдкрилося в людях, у людях i в коханнi, часом їй видавалося, що вона раптом вибiгла на крутий гребiнь, який панує над усiма гребенями, й подивилася звiдти. Вона знову вельми довiрилася тим дням, щасливим дням з Борозною, i не стiльки щасливим, як обнадiйливим, цiєю надiєю вона наповнила все життя, а тепер прийшло нове розчарування i вкинуло її в глибокий песимiзм. I не стiльки тому, що втрачала конкретну надiю (не людину, а надiю), скiльки те посiяло в її душi недовiру взагалi. Вона не боялася, що не вийде замiж, але нащо виходити за того, чия душа блукає десь на iнших паралелях i чиї iнтереси нiколи не перетнуться з твоїми. Донедавна їй здавалося, що вона зустрiла на рiдних обшнрах близьку душу. Тобто, мабуть, зовсiм не таку, як її, та душа несла в собi щось не до кiнця осягнене нею, рiзке, круте, i все ж вони линули в одному потоцi. Вона до кiнця не розумiла Борозни, та в життi здебiльшого саме й люблять за те, чого не розумiють, за таємничiсть, але таємничiсть, у якiй не вгадують лихого. Нелi ще й зараз здавалося, що там сталася якась бiда, яка, мабуть, не виправдовує Борозни, а щось пояснює, i, якби вiн заговорив нинi, оця спiльнiсть обширiп, надзвичайно сильне бажання зрозумiти, проникнути допомогли б їм. Але вiн таки пiшов i прийшов тiльки через три днi. Коли в її серцi вже прохололо те гаряче бажання чи просто його нiщо не покликало, а на той час вона знову тяжко переживала невдачу Дмитра Iвановича й свою власну, й та невдача в ту мить була їй надзвичайно гiркою. Та й пiдiйшов вiн не так, як би мусив пiдiйти. Важкий, нахмарений, стояв навпроти неї, зчепивши у замок руки, казав слова щирi, але якось так, немов вимагав вiд неї розв'язання логiчної задачi. - Нелю, ти можеш знайти сили повiрити менi! Тобто зрозумiти, що я б тим листом втрачав бiльше, нiж здобував. Вiн мовби переводив розмову на терен мислi, логiчних висновкiв, а вони всi були не на його користь. Неля похитала головою, i вiн пiшов. А їй знову стало шкода його, але почуття це було таке, що вона в одну мить розсердилася на себе й дала собi слово бiльше не розмовляти з Борозною. Навпроти iнституту, через дорогу, стояв голубий лiтнiй павiльйон з прозаїчною назвою "Холодок", у якому продавали теплий напiй "Саяни", лимонне печиво, цигарки "БТ" i фруктове морозиво. Його подавали на пластмасових тарiлочках, а їли пiд полотняним тентом, нап'ятим на металевих стояках. Пiд тим тентом у середу обiдньої пори й зiбралися Дмитро Iванович, Iрина Михайлiвна, Свiтлана Кузьмiвна та Степан Степанович. Вони демонстрували перед усiм iнститутом дружнi взаємини, приязнь i довiру родин Марченкiв i Хоролiв, гармонiю i взаєморозумiння, якi мали розвiяти будь-якi пiдозри та наклепи. Iдея ця належала Свiтланi Кузьмiвнi, i впроваджувала вона її неухильно й ревно. Вона сподiвалася в такий спосiб порятувати бодай скалки того, що з такою стараннiстю вилiплювалося i вкладалося впродовж рокiв, чому, здавалося, нiщо не загрожувало, що й справдi, коли воно є, нiким не помiчається, але розбивається од найлегшого доторку. Для одних всi отi Одинцевi розповiдi та натяки були великою смiховиною, iншi втiшалися, що ось i у таких благополучних родинах не все гаразд, а тi, що не вiрили й обурювалися, вважали все це наклепом, одначе довести нiчого не могли. Такого довести не можна. Розголосу ж ця iсторiя справдi набрала великого. Так уже воно ведеться, що коли б це сталося з кимось iншим, усi тiльки посмiялися б, але тут вказали пальцем на "чистенького", "морального", й це викликало надмiрне зацiкавлення. Для Дмитра Iвановича лишилось загадкою, яким чином Свiтлана Кузьмiвна умудрилася привести сюди Iрину Михайлiвну, але вона прийшла, сидiла статечно, зосереджено, напружено одколупувала маленькою пластмасовою ложечкою крихти морозива й клала в рот. Дмитровi Iвановичу стало жаль дружини, вiн почував перед нею провину за цю фальш, хоч i не мiг їй розказати всього, що сталося насправдi. Тому-то вiн був особливо вдячний дружинi, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей "захiд" Свiтлани Хорол, а що Iрина це зробила для нього, й вiн знав, чого це їй коштувало. Сам вiн почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли й отак, голого, виставили на розглядини. I це його вiдчуття не було вигаданим, безпiдставно навiяним. На них справдi дивилося чотири ряди широких вiкон, за кожним з яких працювало щонайменше три чоловiки. Солодке фруктове морозиво здавалося Дмитру Iвановичу кислим i несмачним. Вiн знехотя колупався ложечкою, пив теплу воду, уникаючи дивитись на iнститутське подвiр'я. Дивився пiд ноги, i навiть власна тiнь видавалася йому маленькою, зiщуленою, жалюгiдною. Вiн надзвичайно шкодував, що дався на пiдмову. Непевно почувалася й Свiтлана Кузьмiвна. Вона без угаву говорила, смiялася, але смiх її був нервовий, неприродний. Тiльки Степан Степанович, здавалося, не помiчав нiчого. Налiг грудьми на столик i лигав морозиво, як товчену картоплю,- вже третю порцiю. А може, його й справдi все це мало обходило. Вiн давно здався в усьому на милiсть переможця - дружини. Молодiсть провiв безпутно, спробував вести таке життя й пiсля одруження, упiймався, злякався, Свiтлана Кузьмiвна його притиснула, зумiла взяти в руки, трясла, як грушу, витрушувала лiнощi, не допускала скiльки могла до чарки та кiнга, в який грав на грошi. Вiн повнiстю залежав од неї - квартира i машина були записанi на неї, зарплатню вона одержувала бiльшу вдвiчi, вона залишила йому тiльки кiлька душнич-кiв - цигарки, футбол, риболовство. Вiн з тим змирився, а от вона змиритися з таким своїм замiжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою красу, молодiсть, сердилась на те, що не могла вiдплатити чоловiковi тим же,- щось її до того не допускало - виховувана "змалечку поряднiсть, загальна атмосфера iнститутського життя - й помщалася за те на ньому. Зараз вона вiдчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то насамперед ламався її благоустрiй, її надiя та, зрештою, i все те, чим по-справжньому жила. - Хочете, я розкажу вам анекдот, - сказала Свiтлана Кузьмiвна. - Дуже смiшний. Жiнка вибирає в магазинi мiтлу. Вибирає годину, двi, перебрала всi, врештi пiдходить до продавця, щоб заплатити, а той її й запитує: "Вам мiтлу загорнути чи зараз полетите?" Степан Степанович гмукнув, хоч, мабуть, i не зрозумiв анекдота. Iрина Михайлiвна посмiхнулася очима, Дмитро Iванович розреготався. I не стiльки з анекдота, хоч вiн справдi був дотепний, як йому раптом пригадався начерк iз записника Чехова: "Гiмназист пригощає даму обiдом у ресторанi. Грошей у нього 1 крб. 20 коп. Рахунок 4 крб. ЗО коп... З дамою розмова про Абiссiнiю". Безсмертний Чехов! У лабораторiї все валиться й летить у прiрву. Позавчора їм наполовину зрiзали кошторис на наступний рiк. Це означає: вони до сьогоднi орудували сокирою i пилкою, а тепер треба оддати ще й пилку. А вони їдять морозиво i розказують анекдоти. Розмовляють про Абiссiнiю! Дмитро Iванович реготав так довго, що Iрина Михайлiвна занепокоєно i трохи осудливо подивилася на нього. Так вiн не смiявся нiколи. Дмитро Iванович витер кулаками сльози, оглянувся, чи не дивиться хто. А ще: чи немає тут кого з iнституту. Але пiд тентом було порожньо, тiльки за сусiднiм столиком сидiла парочка. Там теж розмовляли "про Абiссiнiю". Довговолосий молодик похмуро переповiдав вичитану десь теорiю, що буде з свiтом, якi жахи чекають людство в майбутньому, розмальована дiвчина лякалася, округлювала вималюванi очi, насправдi ж обох змагав секс, i обом не було дiла до свiту. Дiвчина аж повискувала, складала рота трубочкою, аби не розвозилась фарба. "Ох i мара,подумав Дмитро Iванович. - Цiкаво, яка вона насправдi? Колись дiвчат любили за коси, за брови, а тепер нерiдко це як щiтки з магазину "Киянка". Сьогоднi мода на такi, завтра - на iншi". Непомiтно для себе й далi очима спостерiгаючи хлопця й дiвчину, вiн переключився на iнститут, на оте зловiсне - карбованець двадцять - урiзаний кошторис. А вiн сподiвався збiльшення кошторису. I не просто збiльшення... Просив грошей на лазерну установку. Адже сьогоднi самою центрифугою втнеш небагато... З чим же вони залишаться? Власне, їм залишили кошти тiльки на зарплатню. Вiн не може погодитися з цим. Вiн буде доводити, буде боротися. Оскiльки Дмитро Iванович випав з розмови, Свiтлана Кузьмiвна, аби зламати неприємну мовчанку, що запанувала за столом, почала розповiдати вигадану iсторiю їхнього з Степаном Степановичем кохання i одруження. Розказувала про те, як вiн їздив до неї на "опель-капiтанi", а вона тодi жила в тiтки, i тiтка не хотiла, щоб племiнниця без_ згоди батькiв виходила замiж, не давала паспорта, а Степан тодi обдурив тiтку, сказав, що паспорт потрiбен Свiтланi, щоб купити в кредит пальто, i вони поїхали на "опель-капiтанi" в загс i розписалися. Все це була неправда, й неправда саме того вiдтiнку, коли людина, щось розповiдаючи, бреше й тому, кому розповiдає, i сама собi, вона трохи фiксує свою брехню, але захоплення чи якась потреба набагато перекривають фiксування, врештi вона одключає його зовсiм, бреше з натхненням, вона почуває, що рятується тим, рятує своє фiзичне єство i той порядок речей, який сама ж уклала... "Вiн мене так шалено кохав. Ми й зараз iнодi як молодята. Правда, Стьопо?" Вона одтинала будь-яку думку, будь-яку пiдозру з боку Iрини Михайлiвни щодо неї самої i Дмитра Iвановича. А той урештi прислухався, йому аж щелепи звело од тiєї байки. Йому хотiлося торохнути кулаком по столу, але натомiсть вiн тiльки подумав: "Пропади пропадом це чортове морозиво", - й пiдвiвся. Пiдiйшов до прилавка i замовив собi чарку коньяку (коньяк тут продавали потайки). Випив зi смаком, крякнув, пiдiйшов до Iрини Михайлiвни: - Ходiмо, менi вже час. Ти ж звiдси просто до Андрiя? I, не прощаючись iз Степаном Степановичем, повiв дружину до тролейбусної зупинки. Вернувшись в iнститут, вiн кiлька хвилин порпався в шухлядi столу, одбирав потрiбнi папери, згорнувши їх трубочкою i засунувши до кишенi, спустився вниз. Ще не скiнчилася обiдня перерва, секретарки не було, й Дмитро Iванович зайшов до кабiнету директора без попередження. Корецький ходив з дитячим вiдерцем у руках i поливав на пiдвiконнi квiти. У нього тут рiс цiлий сад. Заскочений зненацька, вiн чомусь засоромився, поставив вiдерце, та одразу ж оговтався, знову взяв його в руки, щоб докiнчити роботу. Дмитро Iванович сiв на стiлець пiд Протилежною вiд вiкон стiною, чекав. Розглядався по кабiнету - вiн завжди розглядався по цьому кабiнету й не мiг надавуватися. Будинок старий, багато разiв реконструйований, а перший поверх, i зокрема кабiнет, лишився недоторканим. У ньому була лiпна стеля - голуби, позолоченi грона винограду, якiсь труби, рiзьбленi дубовi стiни, рiзьбленi лутки вiкон - усе мiцне, розкiшне, мистецьки довершене. Дмитро Iванович посмiхнувся. Тепер кабiнет цiкавив його тiльки з цього погляду. I йому пригадалося, як уперше зайшов сюди, щойно скiнчивши аспiрантуру, ще навiть без кандидатського диплома. Кабiнет вразив i приголомшив його. I директор, оцей самий високий i худий, як Дон-Кiхот, Павло Андрiйович Корецький, видався незвичайною людиною. Ставши до роботи, Марченко деякий час виконував обов'язки вченого секретаря, бував у цьому кабiнетi часто. I тодi йому вклалася до голови химерна мрiя. Вiн мрiяв прийняти тут Iрину, з котрою нещодавно познайомився i котра довгий час не приймала його залицянь. Уява малювала йому таку картину: вiн сидить заклопотаний, щось пише, вона несмiливо заходить, сiдає на стiлець. На приставному столику дзвонить один телефон, другий (тодi ще не було одного зведеного апарата), вiн невдоволе-но пiднiмає трубку, кладе, натискає пальцем бiлу кнопку, викликає секретарку. Iрина чекає i проймається до нього все бiльшою повагою... i любов'ю. Тодi йому здавалося, що саме для цього варто жити. А ще вiн подумав, як довго iнодi люди залишаються дiтьми. I посмiхнувся своїм думкам. I саме тодi оглянувся Корецький. - Ви що, тiльки що знайшли десять тисяч карбованцiв? - сказав вiн. Це була маленька компенсацiя за недавнє замiшання. - Не знайшов, а загубив. Точнiше, вкрали. - Де ж це вiдшукався такий спритник? - Тут, в iнститутi. - I хто вiн? - вiв i далi в тому ж жартiвливому ключi розмову Корецький, радiючи, що в Дмитра Iвановича не хмарний настрiй, а значить, у нього все гаразд удома й акцiю з кошторисом вiн сприйняв без ексцесiв. Дмитро Iванович i сам дивувався своєму спокою, проте на останнє запитання вiдповiц хоч i жартiвливо, але вже сухо, дiловито: - Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис i поставили мене в неможливе становище, Павле Андрiйовичу,- захвилювався вiн, - ви краще за всiх знаєте, що це означає для вiддiлу. - Сядьте сюди,- зненацька сказав Корецькии i повернув боком стiльця по той бiк столу. - Сядьте, справдi. Дмитро Iванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не вiдгадав вiн його недавнi, а, правильнiше, давнi думки про директорське крiсло, може, в нього здатнiсть телепатiї, може, здогадався, що той мав на увазi, й з досадою махнув рукою: - Для чого це...- хотiв сказати "фiглярство", а сказав: -Перевтiлення. - Нi, ви таки перевтiльтеся й сядьте на моє мiсце,- м'яко сказав Корецькии.-Справдi, що б ви робили? Шiсть рокiв ми не маємо нiяких практичних доказiв того, що ота робота... ота робота конче потрiбна. Тобто ви мене розумiєте. Всi подiбнi лабораторiї i навiть iнститути поки що нiчого не дають практично. Пiд словом "практично" я розумiю вагомi результати. Ну, дещо ви маєте. По свiтло-спектру, по складу строми... Але основна група... Я просто не маю права. В очах директора свiтилося щире спiвчуття, i саме це стримало Марченка вiд рiзких слiв, якi крутилися на думцi. - А ви самi, Павле Андрiйовичу, якби це тiльки вiд вас залежало?.. Ну, й кошти були вашi, власнi? - тiльки й запитав вiн. - Я дозволив би. Щось там є... Я розумiю.- Корецький став не директором, а просто науковцем. - Якби вам вдалося довести - це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всiх своїх колег. I наших, i зарубiжних. Але, - сказав голосом уже тiльки директора, - тi грошi не мої, i я не можу пiдписати кошторис у тому виглядi, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рiшуче заперечує. Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Вiн вийняв з кишенi папери i сказав: - Якщо ви самi так думаєте, то зможете обстоювати iнтереси лабораторiї фотосинтезу перед вищими iнстанцiями. - Ви мене впiймали,- сказав Корецький.- Я... спробую. Дмитро Iванович розумiв, що обстоюватиме Корецькии слабко. I це, очевидно, нiчого не дасть. Проте пiдсунув до директора папери: - Тут деякi розрахунки. Подивiться. - Вiн помовчав, подивився на бiлих голубiв на стелi й закiнчив: - Як ви самi розумiєте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тiльки тодi, коли впевнюся, що там справдi глухий кут. Дмитро Iванович пiднявся на третiй поверх. Бiля дверей кабiнету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папiр ("Ох, щось забагато сьогоднi паперiв",подумав Дмитро Iванович); Бабенко мав рiшучий i незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчi, отвердiле й не знайоме Марченковi. - Тут не замкнено,- сказав Дмитро Iванович.- Чого ви не заходите? - Знаєте, ще потiм хтось щось подумає,- сказав Вадим.- Тут у нас творяться такi дива... - Нiяких див,- i собi нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимiв натяк i насторожила холоднiсть, з якою той зустрiв його. Вiн звик бачити Вадима усмiхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь змiну й насторожився.-Що там у вас?-мовив сухо, офiцiйно. - Пiдпишiть,- поклав перед Дмитром Iвановичем папiр Вадим. Дмитро Iванович узяв папiр, почав читати. "Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартiйний, освiта вища, кандидат бiологiчних наук. Працюючи в лабораторiї фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шiстдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здiбним, талановитим науковцем, здатним до аналiтичного мислення, глибоко теоретично освiченим, послiдовним i точним у практичнiй лабораторнiй роботi. Вадим Бабенко - свiдомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина..." - Що це таке?-обiрвав читання Дмитро Iванович. - Я переходжу на роботу в iнститут бiохiмiї,- не змигнувши оком, вiдповiв Бабенко. Дмитро Iванович сидiв, немов уражений ножем у спину. Вiн аж обiперся на стiл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надiєю i опорою вiддiлу, котрому допомагав написати дисертацiю, котрий i справдi багато й плiдно працював у лабораторiї, утiкав. Утiкав дочасно (мабуть, поспiшав, поки чутки про невдачу не розiйшлися по сусiднiх iнститутах, бо тодi перейти буде важче). Це було неймовiрно. Дмитро Iванович повернувся разом iз стiльцем i подивився у вiчi Бабенкосi. Тон ледь-ледь почервонiв, але витримав погляд. - Менi давно пропонували там мiсце, - сказав.- Ви не маєте права затримувати мене...- Вiн говорив нiби й з повагою, але в очах i на губах було написано зовсiм iнше. - А оце, - Дмитро Iванович тицьнув пальцем у папiр,-самi написали? - Сам, - нiтрохи не знiяковiв Бабенко.- Так усi роблять. - Тi, що йдуть за доброю згодою. Тi, що не продають своїх товаришiв, - скипiв Дмитро Iванович. Вiн вiдчув, що лють зашморгнула йому горло. - Ви пацюк, що втiкає з корабля. Бабенковi очi враз стали круглi, в них спалахнули зеленi вогники, i вiн сказав з холодним презирством: - Не я в тому винен, що корабель виявився дiрявим. Ви його стругали. I нiкого я не продаю. Од цього нiкому немає зла. То ви самi... вашою нiкчемною добротою... - Що... я сам? - обiперся об стiл Дмитро Iванович, почуваючи, як у ньому поруч з люттю народжується щось тремке, крихке; вiн уже шкодував, що не стримався, втягнувся в негiдну суперечку чи й сварку з Вадимом, якого стiльки лiт опiкував, хоч i здогадувався про холодини, якi той носить у серцi. Вiн i зараз, сказавши такi злi слова, залишився спокiйним i холодним. Зеленi вогники у його очах зблиснули тiльки на мить, його очi знову були свiтлi, чистi, егоїзм не виїв їх, вiн, як упевнився в ту мить Мар-ченко, в'ївся в них далеко вглиб, то була iржа пiд понi-кельованою поверхнею. Придивившись ще пильнiше, Дмитро Iванович зрозумiв, що ота свiтлiсть, чистота - то не чистота, то прозорiсть рiдини, що не пропускає промiння. - Розплоджували брехню, стояли нам на дорозi. - Я стояв на дорозi?-спантеличено сказав Марченко. - А хiба нi? Моя думка про це така... Нам треба зробити так,- сказав Вадим, розтягуючи трохи слова, як вимовляв їх Дмитро Iванович. - А чужi думки? А бажання iнших? - Хiба я не давав можливостi розвиватися їм? - Давали...- iронiчно скривив губи Бабенко.- А це тодi що? А оце? Вiн вiдчинив шухляду, вийняв звiдти оберемок журналiв i кинув на стiл. На кожному з них рукою Дмитра Iвановича було написано "sine mora", ще й пiдкреслено раз або кiлька разiв. То були статтi, прочитанi його спiвробiтниками, а деякi й ним самим, порушенi в них проблеми потребували перевiрки, розробки, звiрки з проблемами, що розроблялися в їхнiй лабораторiї. I ось вони лягли на полицi шафи, "sine mora" розтягалося на роки й забувалося зовсi. Дмитро Iванович пiдiйшов до шафи. Журнали стояли нерiвними рядами, їхнi строї скидалися на камiнне мурування, порушене в багатьох мiсцях, вони видалися Марченковi цегляною стiною, яка кожної митi могла похилитися i впасти на його голову. - Мене не вистачало на все, - нарештi тихо, заглиблений у себе, сказав вiн. - Ми справдi... надто жили летючим днем. - Вашим днем, - уточнив Бабенко. - Може, й моїм. Але чого мовчали iншi? Зокрема ви? - А кому хочеться мати неприємностi? - Ну, це вже ви... - обурився Марченко. - Хiба я коли-небудь помщався? Хiба я притискував вас? - Зовнi нiби й нi. А насправдi... - Що насправдi? - Якби це була розмова тiльки з Бабенком, оцим Бабенком, котрий щойно вивернув себе до лиця, Дмитро Iванович не вiв би її далi. Але тепер вiн сперечався з самим собою, вiн намагався захиститись вiд чогось, що постало перед ним крутим ребром, суворим i нещадним знаком запитання, якого вiн ставив перед собою й ранiше, але який ще нiколи не нависав так круто над його життям. - Я завжди намагався... Ну, як сказав один великий чоловiк: нiхто не одягнув через мене чорного плаща. - I думаєте, не одягнув? - А звичайно. За десять рокiв я винiс лише одну догану. Скажiть, я її винiс несправедливо? - Догану ви винесли справедливо,- погодився Бабенко, але в його очах був трiумф, з якого Марченко здогадався, що той готує йому якусь особливу пiдлоту. - А пiшло... чи було змушено пiти з лабораторiї... - Ну... Бурлаченко був послiдущий алкоголiк. - А чого? Дмитро Iванович знизав плечима. - Безвольнiсть. Мав роботу. Мав сiм'ю. Такi дiти хорошi... Жiнка-красуня. - Отож, жiнка. Хiба не знаєте... - Тодi... винен сам, - i далi захищався Дмитро Iванович, шукав собi виправдання, хоч i почував, що воно щербате. - Або тримай у руках... - А може... - I в очах Бабенка засвiтилися зовсiм гидкi вогники. Достеменно такi, якi загоряються темної ночi на болотi. Принаймнi такими вони видалися Дмитру Iвановичу. - Вiн перехворiв. I як чоловiк. Дмитро Iванович сидiв, неначе вдарений по головi палицею. Вiн почував величезну провину, яку вже не мiг виправити, i вiд того в душi немовби вiдкрилося якесь провалля, куди котилося все, що так довго визбирував, кохав i лелiяв. - Я ж не знав. - Отож-бо. А Коваль? -Либонь, Вадим добре пiдготувався до такої розмови, вишукував аргументи, щоб кинути їх у бiй за характеристику. I тепер посилав один за одним. По його обличчю було видно, що вiн має ще чималий резерв. - Вiн був змушений пiти, бо його звинуватили в крадiжцi спирту, А вiн зовсiм не крав. Вiн рятував честь Лiди. Спирт украли... електрики. Лiда ж приходила до нього, коли вiн чергував. Вiн не хотiв виставляти її як свiдка. Дмитро Iванович провiв рукою по чолу, витер краплi поту. Надворi пряжило сонце, камiнь i асфальт дихали спекою, в кабiнетi стояла суха задуха, а пiт на його чолi був холодний. - I ви не сказали менi! - мовив Дмитро Iванович. - Який же ви пiдляк... Його очi потемнiли вiд гнiву, праве - дужче, лiве - менше, i Вадим вiдмiтив цю рiзницю, яка завжди усiх бентежила й чимось приваблювала зi злорадiстю. - Я пiдляк? - засмiявся вiн. - А ви мене запитали? Чого воно мене мало обходити? Так, Бабенка не обходила нi чужа бiда, нi чужа радiсть. Дмитро Iванович тiльки тепер зрозумiв Вадима до кiнця. Перед ним стояв чоловiк жахливого практицизму, точного розрахунку, вимiряної до мiлiграма корисливостi. Як вiн цього ранiше не помiтив? Вiн йому не позаздрив. Далебi, страшно жити так, нiкого не любивши й не вiдчувши любовi до себе. "Але я... Як мiг я сам жити отаким слiпцем, отаким кротом? Боже, куди я дивився!" Його розпачливi думки обiрвав несподiваний прихiд Хо-рол. Очi Свiтлани Кузьмiвни чомусь неспокiйно бiгали, вона кидала короткi позирки то на Марченка, то на Бабенка. Дмитру Iвановичу здалося, що вона або стурбована, або злякана. - Що вам, Свiтлано Кузьмiвно? - запитав вiн. - Я не залишила у вас звiтностi? - сказала вона, а сама дивилася на Вадима вочевидь стурбованими очима. Дмитру Iвановичу здалося, мовби вона щось наказувала йому, але вiн не надав тому значення. - Ви забрали її ще вчора,- сказав вiн. Хорол неохоче пiшла з кабiнету. - Знаєте, чого вона приходила?.-сказав Бабенко, щойно за Свiтланою Кузьмiвною зачинилися дверi. - Боїться, щоб я не розказав чогось про неї. Теж фрукт, - посмiхнувся до Дмитра Iвановича такою посмiшкою, немов утягував i його в якусь гидку змову.- Сморiдець у неї з душечки йде. Чуєте! - потягнув носом.Iнтриганка. I мене хотiла втягнути в свої iнтриги. Тепер боїться. Дмитро Iванович пiдвiвся й сказав тихо, але твердо: - Йдiть. - Я пiду,- так само нахабно подивився йому в обличчя Бабенко. - Але ви пiдпишете характеристику. Дмитро Iванович узяв ручку. Поволi розписався. Поставив дату. А тодi враз кинув ручку, в одну мить пошматував папiр i пожбурив його в обличчя Бабенку. Той зблiд, губи в нього стали безкровнi, руки нервово забiгали по гудзиках тенiски, проте навiть у цю мить сила тверезого обрахунку в ньому була дужча за хвилю гнiву. Вiн зрозумiв, що Дмитро Iванович зараз зважиться на будь-який крок i що навiть сказати йому тi слова, якi вiн казав напо-чатку, небезпечно. У цю мить вiн боявся цього розгаданого, як iiому видавалося ранiше, до останньої мозкової звивини шефа. Вiн бачив, що Марченко мiг ударити, мiг взагалi вчинити хтозна-що. - Я напишу сам,- твердо сказав Дмитро Iванович, намагаючись подолати дрож, який стрясав його. - Що ви напишете? - У голосi Бабенка вчувалися нотки непевностi. - Неправду? - Нi. Я напишу правду. Що ви талановитий науковець, вмiєте працювати. Але що людина ви нечуйна. Що у вас за всiм стоїть розрахунок. I зовсiм немає серця. I вiдсутня мораль. - Мораль, - хмикнув Бабенко.-У кого вона е? - У вас немає. Ви шiсть рокiв пiдлещувались до мене. Ви лицемiрили перед Свiтланою Кузьмiвною. Тепер будете пiдлещуватись до когось iншого. До тих, до кого вигiдно. Скажiть,- раптом подивився в очi Бабенку, - у вас батьки є? - Є, а що хiба? - спантеличився Вадим. - Хто вони? - Селяни. - Не селяни, а колгоспники,- майже зi злiстю поправив Марченко. - I ви можете сказати, що вони коли-небудь отак лицемiрили й брехали? Пригадайте. Уявiть собi, що вони знають усе про вас. - Ну, вони теж увесь вiк гризуться мiж собою, - знервовано мовив Бабенко. - I з сусiдами. За курей, за город. - Ну, а уявiть собi: чиясь корова витолочила ваш город. I хтось прийшов до вашої матерi й каже: "Ото твiй город випасла Денисова корова, але ти скажи, що то випасла Микитина. Так треба". I що скаже ваша мати? "Бог з тобою, чоловiче, як я скажу, що Микитина, коли то Денисова? Грiх менi буде од людей". I не скаже нiзащо. Не скаже? - Ну, не скаже. I що з того? - Нiчого. Оце все. А тепер iдiть. Вадим Бабенко стояв спантеличений. Йому здавалося, нiби його обдурили, обсмiяли, але в чому - зрозумiти не мiг. I це породжувало почуття безпомiчної злостi. - I все ж ви менi напишете позитивну характеристику, - врештi похмуро сказав вiн. Дмитро Iванович здивовано поглянув на нього, як дивляться на несерйозного жартiвника. - Бо тодi я залишуся у вас. А ви ж мене вже не захочете. - Правда. Я з вами працювати бiльше не захочу. А проте характеристику нехай напише профспiлкова органiзацiя. Вашi колеги. Iдiть. I не доводьте мене до гiршого. У нього пiд оком знову затiпалась синювата жилка. Вадим помiтив це, хотiв щось сказати, не сказав, вийшов. I майже одразу в кабiнет зайшла Хорол. Дмитру Iвановичу здалося, що вона стояла пiд дверима. - Чого вiн приходив?-У її очах гойдалися сполоханi вогники. Дмитро Iванович помiтив їх, витлумачив по-своєму, його знову охопило шаленство, гнiв кинув усю силу в кулаки, вiн стиснув їх i закричав: - Приходив звiльнятися з роботи! Тiкає з корабля, який тоне. Тiкайте й ви. Всi тiкайте. Всi! Свiтлана Кузьмiвна мить стояла непорушне, сполоханi вогники, що горiли в її очах, полетiли кудись углиб, страждання й розпач спотворили її обличчя, вона затулила його руками й несподiвано заплакала. - Нащо ви так,- витиснула крiзь ридання.- Куди я без вас? Я без вас...- хотiла сказати "нiщо", не сказала, вiн зрозумiв i так, йому було неприємне її приниження, але водночас у серцi вiдгукнулася її щирiсть i каяття, у чому саме, вiн не знав, але вловлював, що вона шкодує за чимось, i тому сказав уже значно спокiйнiше: - Ну, не треба. Я не хотiв вас образити. Та й ми ж не вмираємо. Ми ще попрацюємо. I я, i ви. Як i кожен чоловiк, вiн губився перед жiночими сльозами, окрiм того, боявся, що хтось увiйде й побачить її розпач, витлумачить його по-своєму, доторкнувся рукою до її плеча. - Заспокойтесь, Кузьмiвно. Ми справдi ще повоюємо. I попрацюємо. Вiд його спiвчутливих i щирих слiв її плечi затремтiли ще дужче, її розпинало каяття, каяття людини, яка вчинила великий грiх перед тим, хто зробив їй стiльки добра, був момент, коли вона мало не призналася в усьому Дмитровi Iвановичу, але страх поборов те почуття. Нарештi вона оговталася, витерла хустинкою сльози (в цю мить у її головi мелькнула ще одна думка, чисто жiноча: "Яка ж я була некрасива"), подякувала йому усмiшкою, може, вперше на вiку щирою усмiшкою колеги i пiшла. А Дмитра Iвановича ще кiлька хвилин грiло й хвилювало полум'я, яке допiру спалахнуло в ньому, а далi вiн упав у глибоку депресiю. Пiдiйшов до дверей замкнув їх на ключ, опустився на диванчик i глибоко й тяжко задумався. По одному пiднiмав каменi, якi кинув у нього Бабенко, в гiркому подивi клав їх перед своїм мисленим зором i розглядав. Найдужчий бiль вiдчував вiд отого - про його доброту. Але не мiг змести з пам'ятi й iншого - про гальмування поступу iнших. Звичайно, все це сказав холодний i розсудливий шкурник, та ще й у помсту. Але чому саме це? Те, чим вiн i сам не раз тривожився й ставив собi на карб. Звичайно, ставив не до кiнця серйозно, трохи як засторогу, трохи як самомилування - що ось вiн i такi дрiбнi свої вади може розглядати мовби стороннiм оком i гамувати їх; а так чи так, але iстина, якась крапля iстини в тому крилася. Бо вiн i вади тiльки називав, а не боровся з ними по-справжньому. У цю мить вiн подумав, що багатьма вчинками деяких людей науки керує честолюбство, марнослав'я, що вони тiльки прихованi десь глибоко, закамуфльованi. Ну, є iншi. Тих, iнших, називають подвижниками. Марченко ясно усвiдомлював, що сам на таке нездатний. Щоб вiддати своє "я",_ розчинити його до крихти в iнших. Саме розчинити, а не зректися, бо самозречення, офiрування - в них теж є насолода. Почувати, що вiддаєш себе комусь, упиватися тим. Це насолода неподiльна. Це не гордiсть, яку можна винести на люди. Навiть не лихо, вiдбиток якого помiтиш на iнших. Це "самоспоживання" насолоди. А вiн мав на думцi зовсiм iнше. Повне зречення свого "я", тобто зречення його як сили, яка тисне на iнших. Мабуть, то найбiльша людська генiальнiсть - зробити, щоб ти сам не ма-нячив над содiяним тобою. Але ж тодi не знатимуть i тебе? Не оцiнять твоїх зусиль! Нiхто й не подумає, що ти генiальний чи там талановитий. У цьому й полягає ота величезна несумiснiсть множинного й одиничного. Хочуть пiднести людям щастя, як пирiжок на тарiлцi. Але щоб знали: той пирiжок з їхнiх рук. Нехай їдять пирiжок, але знають, хто його дав. I помiж цим промовляють iмена вiдкривачiв. Вiн, вiдомий учений Дмитро Iванович Марченко, хотiв подарувати людям вiдкриття. Дати пирiжок з власних рук. Ну, вiн робив щось i для своїх помiчникiв. Коли струмочки їхнiх думок вливалися в рiку його мислi. Пхе, як це гидко - в рiку його мислi! Але куди вiн подiнеться - справедливо. Струмочки їхнiх власних думок пересихали. Вони губилися в пустелi. Оте "вiпе тога" означало не швидкий розвиток, а швидке вмирання. Вiн тягнув великого наукового воза, йшов поперед нього, i всi бачили його й не бачили тих, котрi пiдпирали ззаду. Так, хтось та має тримати в руках дишель i скеровувати воза. Тiльки ж треба частiше оглядатися, пильнувати, щоб нiхто не попав пiд колесо, не втомився й не вiдстав. Це правда, вiн умiв тягнути воза. Умiв робити. Та й що все життя без роботи! Без неї немає людини. Це вiн знав по собi. Iнодi вiн почував, що його займає не результат сам по собi, а процес роботи, шукання, наближення до результату. Вiн здогадувався, що оце i є найвищий акт людської дiяльностi, це i є натхнення, i саме в оцьому, саме отодi вiн i був ученим, справдi ученим за покликанням, а не дипломованим колекцiонером наукових iстин. Найчастiше ж оце шукання було важке. Так, легкою, приємною була сама мрiя про досягнення результату. Про те, як усi це зустрiнуть. Сама ж робота не раз завдавала йому мук. Iнодi йому не просто було навернути себе до думання. Вiн залюбки втiкав у якусь художню книжку. Навiть коли робота йшла, коли вiн почував, що нанизує один на один здогади, що вони шикуються в послiдовний ряд, i тодi вiн не раз почував насильство над собою. Щоправда, в такi години чи хвилини це фiксував рiдко, фiксував пiзнiше. Тодi вiн працював гарячкове, його щось гнало вперед, пiдштовхувало зсередини, вiн почував внутрiшнє задоволення вiд своїх розгадок; нi, вiн не впивався цим задоволенням, не смакував його, тодi йому було не до того, просто було нiколи, але отой час, мабуть, i був актом справжньої творчостi. Цей розгад упевняв його, що вiн прийшов на наукове поле не випадково. Що як науковець щось та важить. I воднораз, мiркуючи отак, вiн пригадував усе, що сталося за останнiй мiсяць, i в його головi почала прокльовуватися думка, що сам-то вiн тягнув, але, мабуть, трохи не так скеровував воза. Або в нього не вистачало сили, душi, отiєї внутрiшньої енергiї, яка кидає не тiльки саму людину в полiт, а надає їй снаги повести за собою й iнших. "Через те й невдача. Вона в менi самому". "Я нiколи не рвонувся,- подумав вiн знову. - Не зiрвав банк. Я по крихiтцi, по пiщинцi викладав гiрку й вилазив на неї. Придушував щось у собi. Намагався не порушити чогось значного. Не робити пiдлот. Але я й не зробив великого блага. Я робив добро. Але теж не велике. Десь там клопотався за квартири для пiдлеглих, допомагав їм захистити дисертацiї. Не притискував вельми. Оддавав себе потроху. Так, можу вчинити невелику помсту. Таку, як оце надумав для Вадима. А не спопелив його. Не розiп'яв на хрестi совiстi. Досить же Вадимовi поплакатись кiлька хвилин, я його, може, взагалi прощу. То що ж виходить: я не характер. Зумiв посягнути на оте, найвище, зважився на найрiшучiший крок, разом з iншими вченими взяв на себе клопiт мучитись чистим повiтрям i хлiбом на шiсть мiльярдiв - i я не справжнiй науковець? Чому? Тому, що шiсть мiльярдiв ми спробуємо зробити щасливими". "Але ж,- раптом щиро й вiдверто подумав вiн,- хiба я не хочу, щоб були щасливими Юлiй, Микола, Неля? Хiба моя в тому вина, що я в чомусь помилився? I чи такий уже я страхопуд, як оце подумав про себе нинi. Не був же я боягузом у вiйну..." Ця остання думка трохи протверезила його. Вiн зрозумiв, що переборщує. Що Юлiєва, Миколина долi йому болючiшi за власну невдачу. Що якби йому зараз вивести їх з суточок, вiн зiтхнув би легше й не карався б так душею, i нападки Одинця сприйняв би спокiйнiше, ще й дав би йому одкоша. Вiн i так дасть. I Вадимовi не зможе простити. Нiколи й нiзащо. А основне... Вiн дуже багато вклав сюди, в лабораторiю, самого себе. Думок, зусиль, надiй. Кожну, бодай дрiбну невдачу, кожну посередньо виконану роботу вiн сприймав як докiр собi. Йому хотiлося, i це хотiння було не просто бажанням погамувати власну наукову амбiтнiсть, а чимось бiльшим, щоб дослiдження в лабораторiї велися на справдi високому рiвнi, адже тiльки так можна щось знайти i здобути, щоб пломiнець шукань не пригасав нi на мить. Вiн гаразд усвiдомлював, як багато важить знати про найновiшi здобутки на тому полi, на якому працювали вони. В лабораторiї, та й в усьому iнститутi взагалi була добре поставлена наукова iнформацiя. А поза тим майже кожного дня вiн запрошував до себе то того, то iншого працiвника, а то й кiлькох одразу, або сходилися у якiйсь з кiмнат лабораторiї, чи й у тупичку коридора, де стояла лава i кошик для недопалкiв, курили, вели розмову. Для декого тi розмови мали видатися порожнiми балачками, теревенями, i тiльки люди втаємниченi втямили б, як те багато важило. Власне, саме отут найяскравiше трiпотiв той пломiнець, тут виробився напрям пошуку. Найчастiше вони говорили про те, хто що прочитав з останнiх дослiджень по фотосинтезу, розповiдали також про роботи iнших наукових установ - вони часто їздили у вiдрядження i просто вели дiлову i дружню переписку з колегами - i кожному одразу ставало зрозумiло, що треба прочитати, у який спосiб провести той чи iнший дослiд, де шукати успiху. Дмитро Iванович культивував цi розмови свiдомо, тут не боялися помилитися, не боялися сказати дурницю, тут i його перепиняли, i його варiанти одкидали рiшуче. А вiн усе те непомiтно для iнших пiдсумовував, вивiряв i вже виносив на широкi офiцiйнi обговорення. Що ж до успiхiв колег з iнших iнститутiв, вiн сприймав їх майже ревниво. Можливо, тут, як йому здавалося, зачiпалася його наукова репутацiя, але бiльшу вагу мав страх - чи не вiдстали вони, чи там, де треба, ведуть пошук? Адже тiльки пошук-iнтенсивний, невтомний, у всiх напрямках - мiг привести до якогось результату. Власне, Марченко i розглядав лабораторiю як пошукову органiзацiю, i спрямовував на те весь її механiзм. Непомiтний i невидимий, декому могло здатися, що нiякого механiзму й не було. Проте Дмитро Iванович знав, що вiн був, i бачив його ясно, i усвiдомлював, i спрямовував усю його роботу. То був не простий механiзм. I складався вiн не стiльки з приладiв, затверджених тем, авторефератiв, скiльки з оцих ось розмов - бажань, устремлiнь, стосункiв, а в кiнцевому рахунку знову ж з тих-таки наукових праць, поданих на розгляд вченої ради. Дмитро Iванович увесь час боявся, щоб цей механiзм не застарiв, не вiдстав, простiше, вiн боявся провiнцiалiзму, отого крутежа на вузеньких гонах, самозаспокоєння, коли обрiй звужується до тих же маленьких гонiв i тобi весь час здається, що ти кудись iдеш, а насправдi товчешся на мiсцi. Вiн учив своїх товаришiв посягати на найбiльше - бодай думкою, мрiєю, - бо хто багато прагне, той багато i зможе. Вiн щоденно розвiнчував перед ними оту притчу про синицю в жменi, адже для них синиця в жменi й означала б безнадiйний провiнцiалiзм, краще, казав вiн, один раз побачити журавля, нiж десять разiв погладити по голiвцi синицю, бо, окрiм усього, дивлячись на журавля, ми дивимось на небо, а розглядаючи синицю, розглядаємо власнi долонi. Таким чином, оце все i становило його лабораторiю. Його свiт. I так само, як вiн не може вiдмовитися вiд самого себе, не може вiдмовитися i вiд цього свiту, допустити, щоб у ньому щось зруйнувалося, щоб вiн перестав функцiонувати. То буде втратою. I не тiльки для нього. I все ж на душi було важко. Здавалося, там щось хилитається, розгойдується, i вiн не може зупинити хитавицю. Дмитровi Iвановичу захотiлося курити. Вiн одчинив шухляду столу, але обидвi коробки, якi знайшов там, були порожнi. Тодi одiмкнув дверi й вийшов у коридор. Там не було нiкого. Iнститут взагалi спорожнiв майже на третину - багато людей пiшло у вiдпустку. А курити хотiлося страшенно. Марченко спустився на другий поверх, поволi повернув по коридору праворуч. Вiн не згледiвся й не мiг собi пояснити, чому постукав саме в цi дверi й зайшов саме в цей кабiнет. Денис Сергiйович Чирков сидiв за столом, ледь схиливши голову на лiве плече, й щось швидко писав. На його довгастому, землистого кольору обличчi застигло напруження, з яким людина поспiшає закiнчити якусь роботу i не дає собi попуску, не дозволяє зупинитися, поки не закiнчить. - У вас закурити знайдеться? - запитав Дмитро Iванович. Денис Сергiйович на мить одвiв очi од паперiв, посунув лiвою рукою на край столу пачку "Прими", показав пальцем на стiлець. А сам знову швидко побiг пером по аркушу. Дмитро Iванович сiв i закурив сигарету. Вона була мiцна, вiн глибоко затягнувся й трохи не закашлявся. Сам курив сигарети з фiльтром - "Столичнi" або "Ораl". Сигарети з фiльтром курили й майже всi iншi науковцi iнституту. Марченко подумав, що Чирков людина твердих уподобань, не любить їх мiняти, мабуть, i "Приму" курить через те, звик до неї ще в iнститутi або на заводi, де пропрацював близько семи рокiв. Вiн i далi дивився на Чиркова, на його новий сiрий костюм, на пiдбитi товстими пiдметками босонiжки. Немов вiдчувши, що Марченко розг