лядає його, Чирков сховав черевики пiд стiл, поклав ручку. Вiдкинувся на спинку стiльця, запалив i собi. Вiн од самого початку, тiльки-но Дмитро Iванович зайшов до кабiнету, прочитав у його очах скаргу й бажання поговорити i тепер спокiйно чекав. Вiн поважав Марченка як науковця, поважав i як людину, хоч трохи критично ставився до деяких рис його характеру. Вiн навiть заздрив у дечому Дмитру Iвановичу - його фантазiї, його умiнню одним ривком прорiзатися думкою кудись далеко, на терн-торiї, зовсiм не обжитi думками iнших, i водночас увазi до дрiбниць, до деталей, з яких часто виростали новi думки. - Валиться в мене все,- сказав Марченко i вiдчув, що сказав занадто плаксиво й не те, що хотiв. - Щось, може, й повалилося, - затягнувся сигаретою Чирков.- Ви, мабуть, були у директора, говорили з ним про кошторис? Важко там, - вiн пошукав слово, - щось довести, вивести з чогось правильне рiшення. Але можна зрозумiти й Павла Андрiйовича. Чирков сказав це м'яко, намагаючись заспокоїти Марченка, й зовсiм не сказав про те, що вiн довго розмовляв з Корецьким i що вони домовились разом пiти в президiю академiї. - Все йде не од директора, а вiд Одинця, - обiрвав його думки Дмитро Iванович.Все! - пiдкреслив вiн. Чирков скривився, наче йому болiли зуби, пожував сiрник. - З Одинцем, мабуть, доведеться говорити на бюро,- сказав вiн,- Карпо Федорович перейшов усi межi. Отi його плiтки, отi вигадки... Павло Андрiйович знає також, хто такий Одинець. Але через свою природну делiкатнiсть... Проте i вiн сказав, що далi з цим миритися не буде. - Я дуже вам вдячний, що ви берете пiд охорону мою персону,- випростався Марченко, почуваючи, як його раптом починало поймати роздратовання на Дениса Сергiйовича. Здавалося, мало 6 бути навпаки: оця його спiвчутливiсть, розумiння, а насамперед те, що вiн вiдверто ставав на його бiк, мали б викликати почуття вдячностi, а виходило не так. Мабуть, його дратувала власна безпомiчнiсть i те, що Чирков її бачив, а також розмовляв з ним, як розмовляють з людиною, котра потерпiла аварiю. Вiн навiть забув, що Денис Сергiйович пам'ятав ще одне його горе - нещастя з сином, майже щодня розпитував про Андрiя i вже навiть через те мимоволi знизив тон на спiвчутливий. I забув, як щойно сам просив спiвчуття.- А може, все оте, що каже Одинець, правда? Може, я- справдi аморальний тип, маю сiм коханок i тероризую жiнку? Ви що, не вiрите, що я можу закохатися? - Не вiрю, - посмiхнувся Чирков. - Ну, знаєте... - удав обурення Марченко. - Думаєте так з огляду на мої лiта чи просто вiдкидаєте таку можливiсть? А ви самi, пробачте, були коли-небудь закоханi? - Що-що? - здивовано вигнув брови Денис Сергiйович, який нiколи не сподiвався од Марченка, поважного Дмитра Iвановича, такої несерйозностi. - Ви одружилися по любовi? - з тiєю ж напосiдливiстю i нiби аж переконанiстю, що справдi було навпаки, допитувався Дмитро Iванович. Чирков зашарiвся - ледь-ледь, а спантеличився й розгубився вельми. Бо Дмитро Iванович справдi торкнувся його таїни (майже в кожної людини є своя таїна) i багато чого вгадав. I не тiльки вгадав. Викликав спомин, i вiн поплив, поплив, хоч Чиркову весь час здавалося, що вiн думає про Дмитра Iвановича, їхню розмову, iнститут. Насправдi ж спогадувалось давнє, вже майже й забуте. Так, вiн кохав. I кохання те було без вiдповiдi. Старша вiд нього на два роки Дуня пiджартовувала, а то й насмiхалася з нього. То була химерна iсторiя... Першої митi йому захотiлося розказати її Марченку. Але це бажання розчинилося в тiй же соромливостi, совiсностi. Вiн посмiхнувся й сказав: - Нам з вами пiзно говорити про це. Трапляються, звичайно, випадки... Але не в таких, як ви, людей. - Чому? - запитав Дмитро Iванович. - Ну, бо ви...- на мить зам'явся Денис Сергiйович,- совiсний. Ви б або вже як з кручi у вир, або... не прийшли б до мене. Може, було у вас щось за молодостi, але в такi лiта... I Дмитро Iванович здався. Вiн вимучено посмiхнувся, сказав: - Правда. Але я прийшов не впевняти вас у своїй безгрiшностi. Мене мучить iнше. Менi тiльки що сказали... Та й не в тому рiч,- махнув рукою. - Я весь час почуваю якусь хитавицю. Ви думаєте, я ото такий, як у лабораторiї? Кручусь, щось придумую, чогось допинаюсь? Я весь час сумнiваюсь. Ну, може, не завжди, а останнiм часом. З цiлого ряду причин. Ви їх знаєте. Розумiєте, я справдi працьовитий, i мене не так легко збити, вибити з колiї - я чiпкий. Я завзятий, навiть запеклий. I разом з тим такий... Переживаю за хлопцiв...- I вiн опустив голову.- Я наче пiдвiв їх. Вони менi повiрили... I думаю оце... Може, я справдi не до кiнця така людина, як усi думають. Денис Сергiйович бачив, що з Марченком скоїлось щось серйозне, його дуже здивувала сповiдь Дмитра Iвановича й навiть чимось насторожила, а чимось i порадувала. Вже хоча б тим, що отакий поважний, досвiдчений учений прийшов i одкрив йому свою душу. Отже, вiн йому довiряє, отже, недаремно сидить в оцьому кабiнетi Денис Сергiйович Чирков. I водночас, може, вперше вiдчув велетенську вiдповiдальнiсть своєї посади. Ну що вiн може сказати цьому чоловiковi? В який параграф, у яку резолюцiю його убгати? Тут не пiдiйде жоден параграф. А сказати щось мусить. Либонь, сказати одне - правду. - Ви, мабуть, кажете все це менi, думаючи, що я нi в чому не сумнiваюся, - мовив вiн, ступаючи по кабiнету. Дмитро Iванович хитнув головою. Саме таким, прямим, навiть прямолiнiйним бачився йому Чирков. - Ще й пов'язуєте це з моєю теперiшньою виборною посадою? Дмитро Iванович знову схитнув головою. - А чого ви думаєте, що комунiст i навiть партiйний секретар не повинен сумнiватися? Так, вiн не повинен сумнiватися в тому основному, задля чого вiн комунiст. А в своїх спонуках, у своєму ставленнi до iнших людей... До друзiв, спiвробiтникiв... У розпiзнаннi того, де добро справжнє, а де тiльки бутафорiя. Навiть у iмпульсах власної душi. На мою думку, коли людина сумнiвається, то не вже добре само по собi. Вiдомо: сумнiваються тi, що вiрять, а не тi, що не вiрять. Негiдники не вагаються. Вони й не караються. Тобто караються, але не так, як поряднi люди. Дмитро Iванович сидiв з пригнiченим виглядом i, здавалося, нiчого не сприймав. Насправдi ж вiн слухав, i йому дуже подобалося те, що казав Денис Сергiйович. Може, думав вiн, Чирков трохи й пiдлаштовується, але вигадати всього цього, вигадати без вiдгомону у власнiй душi не можна. Поволi просвiтлiв обличчям, дивився на Дениса Сергiйовича, мовби спонукаючи його розкриватися далi. Чирков уловив ту змiну на обличчi Марченка, хоч i не до кiнця вiдгадав її, закурив ще одну сигарету, сказав: - Тiльки зрозумiйте: я не закликаю до вагань, до нескiнченних ревiзiй душi. I не кажу, що ними можна виправдати нашi вади характеру та помилки. Бо от хоч би й ви... Настроюєте себе на справедливiсть, а скрiзь i всюди дотриматися того не вмiєте. Та й помилок ви наробили. А все почалося з того, що вiдвели в лабораторiї собi, своїй думцi непомiрне багато мiсця. Тепер карайтеся, сумнiвайтеся, щоб не повторити те знову. Сумнiвайтеся... на добро. То не погано. Дмитро Iванович у думцi не до кiнця погодився з Чирковим, нiбито посiв занадто багато мiсця в лабораторiї. Дослiдник може, а iнколи й мусить посiсти все мiсце, часом навiть весь простiр, який тiльки осягне попереду, iнша рiч, що треба знайти i показати iншим їхнi обшири й не сковувати їхньої волi. Але не це зараз хвилювало його. - То ви все-таки не маєте мене за кар'єриста й хитруна? - сказав Дмитро Iванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув. - Я маю вас за порядну людину, - погасив у попiльницi цигарку Чирков. - Хоч i не знiмаю того, що сказав допiру. I радий, що ви так болiсно це переживаєте. А ще радий, що ваш син одужує, - усмiхнувся вiн. - Сьогоднi йому дозволили встати з лiжка. - Звiдки ви знаєте? - радiючи, й собi усмiхнувся Дмитро Iванович. - Та вже знаю,- сказав Денис Сергiйович i подивився на залишенi на столi папери. Хоч вiн миттю одвiв очi, Дмитро Iванович зрозумiв, що Чиркову муляє недокiнчена робота, й пiдвiвся. Подивився ще раз Денису Сергiйовичу в очi, й знову обоє мимоволi не могли стримати усмiху. Далi слова були зайвi. Мiцно, по-чоловiчому потиснули один одному руки, й Дмитро Iванович вийшов з кабiнету. Вiн iшов повiльно, немов намагався не розхлюпати щось у душi, вiн думав про те, що сказав Чиркову i що сказав Чирков йому, й почував, що вертається з зовсiм iншим настроєм, що йому стало свiтлiше на серцi i яснiше на мислi. На площадцi сходiв помiж другим i третiм поверхами вiн зупинився, обiперся об перила, задивився в сад. Так стояв довго, його опанував печальний i водночас мрiйливий настрiй. Вiн не бачив окремих дерев, а бачив одразу увесь сад, достиглу хвилю зеленi, лiта, того самого лiта, якого так чекав, яке любив i нинi не помiтив, коли воно надiйшло. Вiн так i сприйняв його, що воно накотилося враз, оце тiльки. Хвиля прокотилася по ньому й мовби омила йому душу, пiднесла її й освiтила, i вiн знову мiг приймати свiт з усiма прикрощами та радощами, мiг зустрiчатися з людьми, говорити, думати, працювати. А може, то її омило щось iнше - розмова з Чирковим, напевно, розмова з Чирковим, а зелена хвиля вже вкотилася в очищену душу. I вiн розважливо подумав: як багато означає для людини чиясь пiдтримка та довiра. Велика чи мала. Часом здається, самi слова нiчого й не важать. Важлива суть розмови. Вона творить з нас людей, спочутливих i добрих, ладних оддати себе iншим. Розмiрковування не проганяло та й не могло прогнати його важкої думки про вiд'ємний результат експерименту, невизначенiсть i невiдомiсть всiєї його роботи в подальшому. Просто вiн шукав собi якогось опертя, морального опертя, з яким би мiг жити, мислити, працювати. I, йому здавалося, знаходив його. Знаходив саме тепер, пiсля невдачi, майже пiсля краху. Помалу починав усвiдомлював. ти, що люди живуть не тiльки для удач, що люди його професiї живуть чи принаймнi мусять намагатися жити для науки. Наука ж iснує для людей. Вiн усвiдомлював, що вiн звичайний собi чоловiк, але чоловiк не останнiй i не тим не останнiй, що хтось йому низько вклониться чи назве в найвищому ступенi, а що вiн робить щось корисне для людей. Звичайно, вiн буде й далi каратися, мучитись, бо карається й мучиться кожен шукач, вiн i далi аналiзуватиме не тiльки те, що зробив, а й самого себе. Було б найпростiше вiдкинути, забути все те. Адже - поглянь. Дерева ростуть. Сонце грiє. Iди й ти. Втомися. Зголоднiй. Поїж зi смаком. Поласуй черешнями. То буде найпростiше. Але ти вже так не зможеш. Ти мусиш ось зараз шукати вихiд в глухого кута, в який попала лабораторiя. Мусиш аналiзувати всю роботу, свої власнi думки, вчинки Бабенка, Хорол, всiх iнших. Мусиш! Дмитро Iванович повiльно пiшов нагору. Бiля дверей кабiнету на нього чекали Юлiй i Неля. Обоє були схвильованi, заговорили навперебiй, щойно вiн пiдiйшов до них. - Дмитре Iвановичу, пiдпишiть характеристику Бабенку,- сказала Неля. - Нехай iде од нас. Ми з ним не зможемо далi контачити... - А iнакше - вiн залишиться,- чомусь злодiйкувато оглянувся Юлiй. Марченко розреготався: - Вiн i вас залякав... - Не залякав,- скривився Юлiй.- А знаєте, який вiн зануда? Ми вчилися з ним на одному факультетi. Вiн на два курси попереду. Товаришi терпiли його п'ять рокiв, а на випускному вечорi завели в темну аудиторiю i оддубасили. Марченко посмiхнувся знову. - Виходить, не помогло. А я хотiв учинити щось подiбне. Звичайно, не кулаками, а словами.- Вiн помовчав i додав: - Отож нехай iде дерев'яний кiнь до iншої Трої? - Ну, ви i в принципi не маєте права не пiдписати на нього характеристики, - вдався до хитрощiв Юлiй. - Вiн же не нездара й не ледар. А того... що за галстуком, - не видно. - I воно вас не обходить? I вас не турбує, що поруч по землi буде ходити негiдник! Та ви знаєте... Вiн вiдчув, як щось скипiло в серцi, щось збунтувалося, заллявши його всього хвилею пекучого гнiву. То був гнiв справедливостi, правоти, презирства до дезертира й осуд тих, що мимоволi звiльняли його вiд кари. Тої митi вiн вiдчув, що його мовби щось пiдняло й твердо поставило на землю. Вiн зрадiв тому. Адже вiдгадав певно: все це - i злiсть, i бажання працювати, й оця нова, знайдена вiра - i є отой найбiльший ривок, якого не мав i по якому сумував. Марченко знав, звiдки прийшло все це. Вiн почував за плечима силу, почував мiць, бо ж був не сам, бо поруч стояли друзi й однодумцi - Чирков, Корецький i молодi колеги, якi зараз хоч i поступалися чимось, але лише для того, щоб очистити спої лави, уберегти од чогось його самого. I тому вiн одразу ж вибачив їм. Але вiн знав, що вже нiколи й нiкому не вибачить дезертирства, що нiколи не шукатиме компромiсiв, що йтиме тiльки прямо й нестиме ношу, яку завдав на плечi, поки вистачить сил, поки не принесе туди, куди призначено. А нести має не сам, а ось з ними. - Характеристику,- сказав Дмитро Iванович,- ви напишiть усi гуртом. При ньому. I взагалi... Може, згодиться ще комусь... для практики. - Що ви, Дмитре Iвановичу,-спалахнула Неля.-Ми вже все-все переговорили. Повiрте, це буде єдина... така характеристика. Вона зашарiлася й стала дуже гарною. Вона й так була дуже гарна. А тепер жар залляв їй обличчя, очi горiли щирiстю й рiшучiстю, в якi Дмитро Iванович не мiг не повiрити. I вiн мимоволi подумав, як багато втратив Борозна, вiн не злорадiв i не спiвчував, та й взагалi то була миттєва думка, iншi почуття, iншi думки полонили його, вiн боявся їх злякати, боявся розхлюпати, боявся видатися смiшним, тому й подякував трохи сухувато, майже офiцiйно, й пiшов до себе. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Дмитро Iванович був дома сам. Iрина Михайлiвна пiшла з Маринкою до кравчинi, до Андрiя їхати було рано, й вiн нудьгував. Потинявся по квартирi, полив на балконi квiти, постояв i подивився на вулицю - там усi кудись поспiшали - з вудками, рюкзаками, кошиками,- знову вернувся в кiмнату. Стоячи посеред вiтальнi з закладеними в кишенi штанiв руками, уперше подумав, що вiн i справдi нудно живе. Нудно й нецiкаво. Книги, книги, книги... Робота i книги - це прекрасно, але це все-таки не все. Звичайно, не можна перетворювати життя на шукання насолод, але й виключати їх теж нерозумно. Та й не все те, чим обставлене людське життя,споживання насолод. Йому пригадалися почуття, якi пойняли його на лузi над Десною, i вiн щиро пошкодував, що вони рiдко коли тепер вибираються до рiчки або в лiс. Рiдко омивають душi чистотою iiеба i блакиттю плеса. Та що там на природу! Вони майже перестали ходити в театри, на концерти, навiть у кiно вибиралися рiдко. Щоправда, вiн не вельми кохався в музицi. Вiн любив музику, але здебiльшого простi мелодiї, не розумiв складних оперних арiй i симфонiй. Вони здавалися йому нагромадженням звукiв, вiн не мiг знайти початку й кiнця окремим темам... Замолоду намагався увiйти в те глухе для нього коло. Ходив у фiлармонiю по абонементу, накупив платiвок, але так i не перемiг себе. А далi й просто почав себе обмежувати в усьому, що не стосувалося роботи. I от тепер стояв i думав про те. Його сповнило почуття якоїсь розрiдженостi чи то туги, тиша пригнiчуиа-ла його й вiдлякувала думку. Та сама тиша, яку вiн так любив, серед якої тiльки й мiг працювати. Спробував читати, дiстав з полицi придбаний нещодавно томик Тацiта, розкрив його на тому мiсцi, де розповiдалося про смерть Августа й прихiд до влади Тiберiя. Проте сьогоднi не мiг заглибитися в читання. Незабаром упiймався на думцi, що слухає тишу. Справдi чекав телефонного дзвiнка, чекав напружено, досадуючи на те, Що надає цьому .такого значення. Вiн почував, як проти власної волi переносить ту досаду на телефонну мовчанку й кудись далi, на того, хто б мав подзвонити, але не дзвонив. Iрина Михайлiвна казала, що за цi два тижнi Михайло обiзвався лише раз - запитав про Андрiя, а про те, що сталося в Дмитра Iвановича на роботi, не запитував. Учора ввечерi i сьогоднi вранцi Дмитро Iванович кiлька разiв дзвонив до Вiзирiв додому. I щоразу або Михайлова мати, або дружина вiдповiдали, що його немає: "Ще не прийшов", "Побiг у магазин", "Вийшов за газетами". Але скiльки можна ходити в магазин або за газетами! Дмитровi Iвановичу чомусь уявлялося, як торохтить у широкому коридорi квартири Вiзирiв телефон на високому полiрованому столику, як Михайлова мати бере трубку, а сам Михайло розводить в обидва боки руками: мовляв, мене немає. Таке Марченко спостерiгав щоразу, буваючи в Михайла. Той вiдповiдав тiльки на дзвiнки, якi йому були потрiбнi, яких сам чекав. Але те нiколи не стосувалося Дмитра Iвановича. "Невже тепер... i чому саме?.." Але Дмитро Iванович не пустив ту думку далi. Хоч i почував роздратовання, майже злiсть на Михайла, на оту незрозумiлу його мовчанку. Щось Михайловi заважає. Чимось вiн заклопотаний... Щоб не дратуватися бiльше, не роз ятрювати в душi того, що могло призвести до негарних думок, влитися отрутою в ту свiтлу рiчку, по якiй стiльки рокiв плили разом i з якої пили воду, пiшов на кухню. Вирiшив до приходу Iрини Михайлiвни зготувати обiд. Пiсля обiду водив Маринку гуляти. Вичитав у "Вечiрньому Києвi", що на виставцi сьогоднi справляють свято лiта, сiли в тролейбус i майнули аж туди. Маринцi було дуже весело, вона каталася на возi, запряженому справжнiми волами, що на них погейкували чумаки, поцiляла дерев'яною кулею в солом'яного бриля, i кулю їй подавав розкiшний гусар у блискучому мундирi, давала цукерки вченому ведмедевi й сама ласувала пирiжками з вишнями. Свiт, у який попала, був сповнений для неї чарiв, вона водила оченятами, плескала в долонi, верещала й раз по раз смикала батька за штани: "Бачиш, бачиш!" Дмитро Iванович радiв веселощам Маринки й благословляв людей, якi створили отакий щирий i фантастичний свiт. Просто з виставки, подзвонивши додому, поїхали до Андрiя. Бiля ворiт лiкарнi на них чекала з кошиком у руках Iрина Михайлiвна, вони разом пiднялися крутою звивистою стежкою до корпусiв хiрургiчного вiддiлення. Андрiй уже почав виходити надвiр, вiн чекав їх на лавочцi в затiнку акацiй. Маринка побачила його сьогоднi вперше, пiдiйшла з острахом, з якоюсь внутрiшньою скутiстю, сiла на краєчок лавки, великими чорними оченятами дивилася на брата. Вони не сказали їй, у якому важкому станi був її брат, але вона здогадувалася й так. Андрiй ще й тепер був кволий, обличчя йому видовжилося, очi позападали. Але в них уже свiтилося життя. I ще щось свiтилося в них, чого ранiше нiколи не помiчав Дмитро Iванович. Йому здавалося, що то пильне приглядання до свiту, вогники подивування, довiри, вiн нiколи не бачив їх ранiше в Андрiєвих очах i тепер спостерiгав з потаємною тривогою - чи вони тiльки од радостi одужання, чи й од того, що ось вiн живе на свiтi, i живе не сам, що почуває, що хтось його любить, i в його серцi теж народжується подiбне почуття. Вiн не мiг забути сказаних йому Андрiєм в першу мить надiї на життя слiв: "Батьку... Менi здається, ти витягав мене з ями". Бiльше вiн їх не повторював, та й було б дивно, якби повторював, але Дмитра Iвановича хвилювало iнше: чи залишилося в ньому й надалi те почуття, чи згасло одразу по тому, як син упевнився, що вже житиме? Щодалi Марченко переконувався, що в Андрiєвi таки народилося щось добре i що воно вже не погасне. Воно народилося не тiльки зi страху смертi, а й з того, що вiн побачив бiля себе iнших людей - лiкарiв, сестер, хворих i травмованих, як i вiн сам, i серед тих хворих навiть недосвiдчене око одразу вихоплювало людей справжнiх, мужнiх, спочутливих, а також егоїстiв, тих, що замикалися в собi й тiльки собi бажали одужання, добра. Все те було приємно Дмитровi Iвановичу. Адже в останнiй рiк доля сина турбувала його надзвичайно. Вже нi розважливiстю, нi суворiстю не мiг прихилити його на те поле, де, як пiдказував йому досвiд, росло найменше бур'янiв, не було лихих спокус i лихих навчителiв. Андрiй не приймав тих повчань, вiн або огризався, або iстерично кричав i замикався в собi. Тепер у його поведiнцi з'явилися якась рiвнiсть i м'якiсть. Вони проявилися навiть у тому, як вiн розмовляв з Маринкою. Ранiше вiн ставився до неї, як до набридливого цуценяти, розмовляв з нею щиглями i потиличниками, на що Маринка вiдповiдала вереском i злiсним ябедництвом матерi. Iрина Михайлiвна налiтала на Андрiя, пiсля чого зринала нова хвиля озлобленостi, новi щиглi й новi нашiптування. Звичайно, з того, що Андрiй дiстав з кошика апельсин (вiн був один) i роздiлив його навпiл, одну половину поклав назад, а другу оддав Маринцi, ще було рано радiти, то був зовсiм маленький промiнчик, але й вiн зiгрiв душу Дмитру Iвановичу. Його вловила навiть Маринка, бо щиро й довiрливо подивилася Андрiєвi в очi й сказала: - А я була сховала для тебе цукерку "Гулiвер", а тодi забула й з'їла. Ти не сердишся? - Звичайно, нi,- усмiхнувся Андрiй.- Я не люблю солодкого. Маринка помовчала, їй хотiлося зробити щось приємне для брата, але вона не знала що й тодi подумала, що треба сказати йому щось гарне, й вона показала на бiлi бинти, обмотанi довкола Андрiєвої голови: - Ти схожий на справжнього бедуїна. Як у кiно. Вони всi засмiялися, а Андрiй пiдвiвся з лавочки i взяв Маринку за руку: - Ходiм, я покажу тобi гнiздо волового очка. Вчора один хлопчик знайшов. Воно в трубi. Вiд споглядання такої незвичної iдилiї Iрина Михайлiвна розчулилася i, коли Андрiй з Маринкою пiшли кудись за будинок, сказала: - Ти знаєш, менi здається, я тiльки тепер знайшла усiх вас. - I по паузi додала:-Як страшно жити в свiтi, не маючи когось... - I менi так здається,- сказав вiн. - Ти дуже не хвилюйся за свою роботу, - доторкнулася вона пальцями до його руки. - Аби всi були здоровi. Якось проживемо. - Я намагатимусь, - серйозно вiдказав вiн.- Нехай буде, що буде. - Так, нехай буде, що буде,- повторила вона як вiдлуння. Подивилася на нього, провела рукою по скронi.- Ти дуже посивiв за останнiй мiсяць. - Спробувала осмiхнутись, але усмiшка не вийшла. Вiн помiтив, як у неї од того зусилля пiд очима проступили густi сiточки найдрiбнiших зморщок, йому стало до слiз жаль її. "Ну, що вона мала од мене! - подумав.- А вже й життя минає". Iрина Михайлiвна знову провела пальцями по його скронi, довгим поглядом подивилася йому в очi. Карi очi, трошки неоднаковi, одно свiтлiше, друге темнiше,- колись, до одруження, це її дуже непокоїло, боялася, щоб не помiтили подруги, не посмiялися з того. А потiм звикла, навiть почувала мовби якусь особливу теплiнь вiд тих промiнцiв i дiзналася, що й iншi вловлюють їхню особливу негармонiйнiсть i вiдчувають якусь особливу теплоту. - Ось тут у тебе наче iнiй виступив,- сказала. У її голосi чувся щирий смуток. Дмитро Iванович посмiхнувся. Йому пригадалося, як вона радiла, коли вiн тiльки почав сивiти. Адже те означало, що вiн уже старий i не покине їх. Хоч вiн нiколи не давав приводу на таку пiдозру. Все, що вiн мав, оддавав сiм'ї. Вiн нiчого не робив для себе. Завжди хотiв зробити щось приємне дружинi, дiтям, хотiв, щоб у родинi жили мир i злагода. Вiн намагався, щоб i дiти, й дружина не знали розкошiв, але те в ньому йшло не iз скупостi, а щоб цiнували грiш i людську працю. Вiн таки хотiв виростити дiтей свiдомими громадянами. I прагнув, щоб вони поважали те, що поважав вiн; розумiли, в якiй країнi живуть, любили її i любили одне одного. Дмитро Iванович подумав, що Iрина Михайлiвна добре сказала про те, що в свiтi погано жити людинi, коли її не зiгрiває тепло сердець iнших близьких їй людей. Вона не могла сказати просто так, не вiдчувши цього. Вона нiколи не казала того, чого не почувала. Хоч почуття, як йому здавалося, якi нею керували, не завжди були добрi. Од молодих рокiв вона невiдь-чому жила недовiрою до людей, їй здавалося, що всi хочуть її обдурити, i не стiльки її, як її довiрливого чоловiка. Про цю недовiру вона не раз казала дiтям, через це в них виникали запеклi суперечки й навiть сварки. Вона взагалi не довiряла нiяким захопленням. Найбiльше ж його вражало, що вони з Iриною не вмiли пройнятися цiлковитою довiрою одне до одного, двоє людей, котрим судилося прожити разом (iнакше вiн не мислив, i це вона знала) все життя. Iрина Михайлiвна наче й довiряла йому, жодного разу не впiймала його на брехнi, а все ж десь у глибинi її свiдомостi жила думка, що вiн може її обдурити, як дурять своїх жiнок iншi чоловiки. I от щойно Iрина сказала слова, яких вiн уже й не сподiвався од неї почути. Вiн подумав, що саме життя поставило їх на якусь iншу основу, iншу платформу, з якої вони вже не зiйдуть... Вiн знав, що їм буде важко створити свiй новий свiт, що його легше творити з нiчого, з хаосу, нiж з уламкiв минулого, якi весь час нагадуватимуть про те минуле, лишатимуться його традицiями i якi так важко склеїти в одне. Проте все ж вiн буде кращий навiть з тих уламкiв, уже усвiдомлених ними трьома як уламки, нiж був би витворений з обманної блискучої фольги обiцянок чи солодких умовностей. Уреальнивши цей новий свiт i самих себе в ньому, вони намагатимуться якомога бiльше наблизити уламки, злютувати їх, пильнуватимуть, аби нiхто не пошкодився об необтертi гранi. I, основне, вiн творитиметься мимовiльно, без насильства, без гарячих, але нiчим не пiдпертих, надiй i запеклих клятв, виконання яких вимагають вiд iнших, i не вiрять, що зможуть дотриматися їх самi. Ще вiн подумав, що за все те вони заплатили вельми дорогу цiну. I не сплатили ще до кiнця. Нi здоров'ям Андрiя, нi його роботою. Андрiєвi, як казали лiкарi, його травма ще може вiдгукнутися. А в нього на роботi й взагалi не видно просвiтку. З одного боку, там нiби нiчого й немає, i разом з тим вiдчувається якесь напруження, холоднiсть деяких людей, недовiра деяких спiвробiтникiв, яку вiн мiг би побороти тiльки удачею, перемогою. I все ж вiн увесь той недiльний вечiр прожив пiд враженням чогось гарного. Воно вселяло в нього певнiсть, подiбну до тiєї, яку почуває солдат, коли йде вперед i знає, що добре захищений з тилу. I навiть те, чим жив останнi шiсть рокiв, i вся велика, нинi поставлена пiд сумнiв проблема видалася йому не такою безнадiйною поряд з тим, що вiдбувалося в ньому самому, поряд з тими простими, непомiтними змiнами його поглядiв на свiт, на життя i насамперед на самого себе та свою сiм'ю. Звичайно, вiн i далi шукатиме, й вiддасть туди всi свої сили, але те тепер не буде схоже на останню ставку в карти. Вiн не вiдмовлявся вiд мети, а якимсь чином поєднував її зi своїм душевним станом, з тривогами i клопотами про близьких. Для повного вiдчуття спокою, щастя йому не вистачало одного дзвiнка, однiєї розмови. Особливо пiсля того, як йому подзвонив колишнiй спiвробiтник, з яким тепер бачилися вряди-годи на вулицi та зборах в академiї, i сказав, що знає про Марченковi невдачi й нападки на нього, пiдтримує його. Вiн милувався собою, уявляв себе людяним i хоробрим, трохи не героєм, а Дмитровi Iвановичу було смiшно, й вiн ледве дослухав його до кiнця. Пiсля цiєї розмови йому особливо хотiлося почути Михайлiв голос. Вiн бачив, що дратується, починає сердитись на Михайла за його мовчанку. Звичайно, у Вiзира чимало своїх клопотiв, але хiба вiн не може пiдскочити на годину чи бодай подзвонити! Вiн уже навiть подумки казав йому якiсь сердитi слова, дорiкав, хоч i розумiв, що дорiкати за те, що ти комусь набрид, принаймнi смiшно. Якесь охолодження, а точнiше, байдужiсть з Михайлового боку вiн почував уже давненько - рокiв пiвтора, а то й бiльше. У Михайла з'явилися новi друзi, надто вiн подружився з директором iнституту, в якому працював, Дмитро Iванович часто заставав його у Вiзира; йому здавалося, що то людина нудна, холодна, то бiльше, його дивувало, що дотепний, живий, як ртуть, Михайло може просиджувати з ним по кiлька годин. Вiн не раз задавав собi запитання - про що вони говорять? Звичайно ж, не про риболовлю, не про футбол, не про нову подорож Тура Хейєрдала - всього того Михайлiв начальник просто не визнає. Про жiноцтво? Теж нi. Але Михайло такий, що з будь-ким знайде про що говорити. Впiймавши себе на тому, що думає про друга погано, Дмитро Iванович засоромився. Проте вiн не мiг подолати прикростi, що Михайло, котрий умiє знайти ключика до будь-чиєї душi, не розумiє, як знудьгувався за ним, як потребує його розмови Дмитро Iванович. Весь цей час вiн вiв без Михайла дуже нудне життя, приневолював себе до того й ще дужче сердився на Вiзира. "А що там...-подумав.-Ми як Iван Iванович з Iваном Никифоровичем". I набрав номер телефону Вiзирової квартири. Трубку зняла Михайлова дружина. Вона вiдповiла йому зляканим, стривоженим голосом: - Ти знаєш, щось iз ним сталося. Ще вранцi бiгав на базар i в магазин. А зараз - тридцять вiсiм i п'ять. Нудить його. - Може, щось з'їв? - i собi стривожився Дмитро Iванович.- Спека, тепер часто труяться ковбасою. Ти викликала невiдкладну допомогу? - Викликала. Оце дожидаємось. Пробач, кличе,- i поклала трубку. "Йому треба негайно промити шлунок. I випити мiцного чаю",- подумав Дмитро Iванович, досадуючи, що не встиг сказати цього Михайловiй дружинi. Спочатку вiн хотiв передзвонити, а потiм подумав, що краще буде, якщо пiд'їде сам, може, чимось допоможе, може, щось порадить, а десь далеко озивалася ще одна думка: оце i є нагода побачити Михайла. - Iринко, Михайло захворiв,- метушився вiн, скидаючи старi синi спортивнi штани й одягаючи костюм.- Я зараз пiдскочу до нього. - А не пiзно? - запитала Iрина Михайлiвна. - Як пiзно? Десята година.- I вiн зняв з вiшалки капронового капелюха. Надворi ще було видно. По вулицях сновигало чимало всiлякого люду - здебiльшого приїжджого, на зупинцi таксi вишикувалася чимала черга, але Дмитро Iванович спустився вниз на вулицю Горького й зупинив якусь службову машину. За чверть години вiн уже був на Русанiвцi, натискав гудзик мелодiйного дзвiнка на дверях квартири Вiзира. Йому, щось дожовуючи, одчинила старша Михайлова донька, чорнява висока дiвчина, студентка медiнституту, пропустила його в коридор, в напiвтемряву, у якiй виблискувало тiльки велике кругле дзеркало, а в ньому чорнiли, одбившись з протилежної стiни, гiллястi, схожi на обпалений кущ, оленячi роги. Тiльки вона ввiмкнула свiтло, вiн прочитав на її обличчi здивовання й щось схоже на вибачення. - А тато з мамою тiльки що з Демченками пiшли в кiно,- сказала вона, видно, й справдi щиро шкодуючи, що Дмитро Iванович не застав батька. - Вони менi залишили записку. Марченко вiдчув сором i нiяковiсть - чомусь у першу мить тiльки сором i нiяковiсть,попрощався й вийшов з квартири. Вiн повiльно спускався вниз по сходах, повiльно й довго: квартира Вiзирiв на шостому поверсi, угору пiднiмався лiфтом, i в лад цiй ходi щось опускалося в його душi. Вийшов на вулицю, якусь хвилину постояв бiля будинку, а далi пiшов понад затокою у бiк метро. Вiн iшов не набережною, а стежкою, котра вилася серед верболозових кущiв неподалiк од води. Намагався докопатися до причин такої Михайлової поведiнки, мовби перегортав сторiнку в книзi, якою кiнчався найцiкавiший роздiл,- пiсля неї вже нiчого чекати попереду. Звичайно, думав Марченко, вiн був дуже наївним, коли заплющував очi на тi скалки, що вже давно вмерзли в чистi, як йому ранiше здавалося, пласти їхньої дружби. Ще в тi днi, коли вiн вiв Михайла, допомагав йому, помiтив нотки нещиростi в його ставленнi до себе. То була перебiльшена уважнiсть i повага, перебiльшене захоплення iстинами, якi вiн, Дмитро, прорiкав. Але ж те лестило йому, i вiн не надавав йому значення. Бо що воно важило в порiвняннi з насолодою, яку отримували од розмов! Навiть тодi, коли почали йти рiвно, вони щодня дарували щось один одному. Дмитро Iванович добре пам'ятав, що в той час вiн сам почав значно краще працювати. А хiба Вiзир не причетний до його теорiї? Саме перед ним розкривав i розгортав її, саме Михайло перший збагнув її значущiсть i оригiнальнiсть. Звичайно, десь тодi Михайло й почав йому... трошки заздрити i не бажати великих удач. Саме тодi. Коли Марченко був високо вгорi, а Михайло внизу, i Дмитро Iванович тягнув його вгору, Вiзир i не мислив про таке. А от коли стали на однiй кладцi, почав вiдчувати щось схоже до ревнощiв. Те ж саме вiдчував i Дмитро Iванович. Соромився в душi, але побороти до кiнця не мiг. Вiн зрозумiв тiльки зараз: те, що вони перестали радуватись успiхам один одного, й було причиною згасання їхньої дружби. Так, але це тiльки одна iз скалок, од якої почав промерзати весь пласт. I тут вiн раптом подумав i зрозумiв, що думає правильно: Михайло - друг святковий. Хороший друг, але тiльки на свята. Коли в тебе все гаразд, коли не треба для тебе жертвувати чимось значним, коли твої невдачi не падають тiнню на його яснi днi, вiн найкращий друг. Адже й зараз Дмитро Iванович не мiг повiрити, що Михайло ухилявся од зустрiчi через те, що це йому невигiдно, що може цим скомпрометувати себе, що вiн чогось злякався. Бо й компрометуватися нiчим, i лякатися нiчого. Просто йому нудно, просто йому важко бiля Марченкової бiди. I вiн потягнувся до iнших, щасливiших, веселiших, сильнiших. Вони вiдчинили дверi. Там вiн знову в своїй стихiї. Адже чого iнакше цуратися мене? Йому хороше з новими друзями. По-новому цiкаво. Але ж... I тут Дмитро Iванович не змiг стримати образи, яка просмокталася з серця. Вiн зупинився на березi затоки бiля темної, якоїсь притихлої води, подивився на мiсто, що засвiчувалося вогнями на горi, й зiтхнув. Неподалiк од нього лежала труба, вона йшла вглиб, пiд воду, й, мабуть, кудись далi, на той берег, вiн сiв на нiй, зовсiм забувши вро те, що може попсувати свiтлий костюм. "Так, там у Михайла друзi,- зв'язав у одне думку. Але ж хiба вiн не може здогадатися, як весь цей час було тяжко менi? Хiба не розумiє, що дружба - це не тiльки веселi розповiдi про колишнi походеньки до дiвчат, а й допомога тому, кому зараз зле. Чи вiн думає, що Марченко такий дужий, що нiчого не потребує? Певно, не думає". Вiдчув, як його все дужче й невблаганнiше починає заповнювати злiсть. Почувався нiби обiкраденим. А всi ще й тепер заздрять їхнiй дружбi. I вiн, зрозумiло, не зможе нiкого переконати в супротивному. Аби не бути смiшним, не виказати своєї слабкостi. Дмитро Iванович подумав, що отакий кiнець їхнiх стосункiв не випадковий, їхня дружба переросла себе. Саме так-"зiстарилася й переросла. На свiтi зiстарюється все: планети, рiчки, люди... стосунки мiж ними. "Досить,-враз зупинив себе Дмитро Iванович.-Вистачить i цього. Не треба". Вiн повiльно пiдвiвся, переступив через трубу й пiшов берегом затоки. Ноги йому глибоко грузли, вiн понабирав повнi черевики пiску, але йому не хотiлося одходити од води. її важка глибина, чорна, непорушна гладiнь народжували в його головi думки про щось тривке, вiчне, безконечне. Вiн уже бiльше не карався, не перебирав своїх кривдних i розпачливих думок, вiн слухав себе, те нове, що останнiм часом безнастанно народжувалося в ньому, чому вiн вiрив i радiв. Дмитро Iванович знав, що його злигоднi на роботi тiльки починаються. Навiть заступництво Чиркова, навiть добре ставлення Корецького не могли його порятувати. Та к що Чирков чи Корецький, та й будь-хто на їхньому мiсцi, хiба могли вони пiдказати йому, де шукати кiнчик нитки, яка обiрвалася i якої самi не бачили, хiба могли забрати од нього досаду, муки совiстi, розвiяти пригнiчення, яке панувало в лабораторiї, недовiру, що свiтилася в очах колег? Адже це зовсiм не те, що в кравецькiй майстернi: не виходять шапки, шитимемо рукавицi, чи навiть у сусiдiв по лабораторiї, де опромiнюють свiтлом зерно: не вдалося на гречцi, спробуємо застосувати концентроване свiтло до проса. А ще ж є Одинець, котрий концентрує жадобу помсти; нинi перiод вiдпусток, час затишшя, рознiженостi, миролюбностi, а ось настане осiнь, приспiє час звiтiв, нарад, зборiв, затвердження планiв... Найвiрогiднiше, тему, яку вiн веде, закриють зовсiм. Можливо, заберуть у нього й лабораторiю. Тодi вiн не зможе продовжити роботу самотужки. Проте, собi на подив, вiн чекав усього того спокiйно. Тiльки неприємно було думати про весь отой крутiж: писання пояснювальних записок, розмови в президiї, суперечки з Одинцем. I, звичайно ж, думка про невдачу, почуття чогось втраченого, загубленого, почуття темних суточок були з ним невiдступне. Часом йому просто фiзично хотiлося свiтла, променя свiтла, який би пiдказав, куди йти, де шукати загублене. Променя свiтла... щоб шукати свiтло. Парадокс? Так - парадокс. Те ж, що вiн робив зараз, мало стосувалося дослiджуваної ним проблеми. Вiн i далi скрупульозно переглядав теми молодших науковцiв i аспiрантiв, прочищав їх, немов захаращений молодий лiс: прокладав дороги, прорубував просiки, якi могли б вивести на лiсосплавнi шляхи. Вiн намагався пiдтримати в них вiру у велику науку, у великий ризик, вiру в самих себе, у нього, у своїх друзiв. То було непросто. То бiльше, що пiсля того, як стало вiдомо про анонiмку, пiсля того, як пiшов з лабораторiї Вадим Бабенко, й справдi напружилися, ускладнилися стосунки мiж спiвробiтниками. А тут ще, як на грiх, падали iншi неприємностi, життя мовби навмисне десь виколупувало й пiдсовувало їх. Та так воно й мусить бути: коли порушилося ведуче колесо, порушаться й iншi, веденi. Те, що за звичайних обставин могли б i не помiтити, що могло б перегорiти десь збоку, поза лабораторiєю, тепер опинялося пiд пильною увагою. Так, зокрема, сталося з "справою" Юлiя Вовка. Дмитро Iванович називав це "справою" iронiчно (так йому доповiла Свiтлана Кузьмiвна), бо хiба можна впхати живу людську душу в отаку "справу". Душу щирої i наївної людини, яка раптом... закохалася. Юлiй закохався! Але не просто закохався, а закохався в замiж'ню жiнку, котра працювала у їхнiй же лабораторiї. I ось тепер перед Дмитром Iвновичем сидiв атлетичної будови чолов'яга, i грюкав по столу кулаком, i погрожував убити того "шакала" (так у злобi переiнакшив Юлiєве прiзвище), порозкидати й потрощити "пляшечки-колбочки" й знайти управу на завiдуючого, котрий розвiв у своїй лабораторiї такий "фiолетовий кошмар". Дмитро Iванович розгубився. I не через те, що боявся цього чолов'яги, його погроз, а через те, що таке йому сталося вперше, i вiн просто не знав, чи має право втручатися в чуже життя. Юридичне право. Та й моральне теж. Йому хотiлося якось загладити цю "справу", але тiльки-но задумувався над нею, розумiв, як це безглуздо. Проте пообiцяв "потерпiлому" усе з'ясувати, й пiсля того, як той пiшов, запросив до кабiнету Юлiя. Юлiй увiйшов, сiв на краєчок стiльця, поклав на краєчок столу обидвi руки з довгими тонкими пальцями, дивився на Дмитра Iвановича прямим, вiдвертим поглядом. Очевидно, вiн трохи хвилювався - в нього порожевiли щоки i навiть почервонiли кiнчики великих вiдстовбурчених вух, тонкi губи були твердо стуленi, - але в очах стояли переконанiсть i спокiй, якi, як здалося Дмитровi Iвановичу, межували з безтурботнiстю. Пiд тим поглядом Дмитро Iванович почервонiв сам, - адже мав розмовляти про речi iнтимнi, яких увесь вiк соромився, з людиною, майже вдвiчi молодшою од нього за вiком, майже сином. До того ж йому зараз було жаль Юлiя (вже пiзнiше вiн зрозумiв, якою мiрою помилився), вiн спiвчував йому, хотiв порятувати од бiди. Вiн таки любив цього хлопця. Любив бiльше, нiж будь-кого в лабораторiї. Коли б його запитали, чому саме йому, оцьому капловухому, розкиданому, неорганiзованому хлопцевi, котрий, мабуть, найчастiше його пiдводив, вiддає найбiльшу частку серця, вiн, очевидячки, не вiдповiв би. Може, через те й виокремлював його з усiх, що всi люди звичайнi, вони знають, що роблять, обдумують, розраховують щось наперед, мають якусь мету i якiсь плани. Юлiй Вовк нiчого того не знав i нiчого не мав. Бiльшiсть з того, що вiн робив, робив нi для чого. Ним рухав не розум, не розрахунок, а щось iнше. Саме