Юрiй Мушкетик. Гетьманський скарб ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА Кажуть, мудрiсть виростає з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочинається з радостi? Але радiсть скороминуща, вона затуманює розум, робить людину слiпою. Ми живемо в очiкуваннi її, страждаючи. Здебiльшого одне народжує iнше. З найбiльшої радостi постає найбiльша печаль, яка iнодi позначає все наше життя. Саме так сталося зi мною. Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi на вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного ось для таких оказiй, як ця - коли полковник приїздив до гетьманської столицi за велiнням Генеральної канцелярiї або у власних справах. У вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя: нi саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового мешкання. У дворi притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi. Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них стояв босий кучер Охрiм i мастив їх квачиком, отож i пахло на все подвiр'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однiєї з комор i тихенько награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньої комори походжало з десяток голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,- я насипав туди крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися - здичавiли. Я - це Iван Судима, син генерального хорунжого Iвана Сулими, внук гетьмана Iвана Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi мої товаришi, спудеї Київської Академiї, я не здобував та не обороняв у вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабешiв та бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до справжньої, довготривалої вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останнє й суперiнтендант Академiї, i сам префект дивилися крiзь пальцi. Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо царя пiднебесного,, грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пiїтицi. Цiєї весни успiшно скiнчив клас пiїтики й перейшов до класу риторики. Приїхав до батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi мої книги й замкнув до великої, ошпунтованої залiзними штабами скринi. Вiн i ранiше не шанував Академiї, не обминав її клином, а того дня, погомонiвши зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя, вибила з моєї голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного воїна, котрий якщо не сягне дiдової слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побирається попiдвiконню, чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I за вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Київську Академiю, декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня. Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв: - Були й з поповичiв гетьмани. - Хто? - зiпонув батько. - Самойлович... - Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi я сказав батьковi таке: - Вчуся я на славу Божу й користi ради душi моєї, у пам'ять неньки й вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, її не потяти шаблею i з гармати не встрiлити. Боже, що тут зчинилося по сих моїх словах! Батько зламав у руках нагайку ("Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичiв!,), пожбурив її менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому: "Закрию очi, й хто опережеться моїм чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!, Батько був ще й добрячий лицедiй. Вiн промовляв слова, якi змушували моє серце стискатися вiд страху. Мав батько ще дiти вiд другої жiнки (моя мати, Полуботкiвна, померла), але дрiбнi, двоє дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав великої надiї побачити його в сiдлi. Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забирає мене з Академiї та вiддає до вiйська... "Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,. Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав. На всiй Українi немає валечнiшого, славетнiшого козака, як чернiгiвський полковник. Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрiбник, плакали струни моєї скрипки... Одначе поїхав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовне скучав за Академiєю, хоч не все там було миле менi. Може, навiть навпаки, бiльше немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нiтився з будь-якої причини, i надi мною кепкували колегiанти-академiсти. Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовiрно лихий, злючий, котрий бив рiзками без будь-якої причини, регент. Я боявся його, як гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну джерельну воду,- не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку, югу,i я, хлоп'я, яко солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i за регентом, який їхав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в слободу вiдспiвувати суддю полкового, й саме тодi рушив лiд, i двоє спiвакiв утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки крижина, i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк слiдом за iншими хлопцями. Це теж властивiсть моєї вдачi: жахатися, але не складати рук, боротися. Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа по дворах багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин ходили на днi їхнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих людей, я ж якийсь час навiть мешкав у бурсi. Найперше, що до Академiї втрапив проти батькової волi. Батько вважав, що менi вистачить двох-трьох рокiв Чернiгiвської колегiї. Я провчився в нiй три роки й вважався найкращим учнем, мене навiть були якось призначили авдитором, одначе змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками семiнаристами. Бачачи мої старання, а також знаючи, що батько хоче забрати мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа до Київської Академiї, хоч я на той час провчився тiльки два роки, одначе був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тiльки читав, а й розмовляв. Київська Академiя здавалася менi Атенами науки, i марив я нею, i вiтець префект перейнявся моїми скорботами та написав листа до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися в Академiї, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки не пробитися, он i в Пiтерi цар посилає учитися за границю боярських дiтей. Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зi знатного роду, вибився трудами ратними, впертiстю та хоробрiстю. Пан ректор Академiї проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я її й не нюхав, вписав до класу пiїтики, перед тим вiдмiрявши тридцять рiзок за обман, який ми вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в усiх iнших науках київським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та у вiдважностi. То були найпам'ятливiшi роки для київського мiщанства. Голодне, знахабнiле київське спудейство зайшло у великий розмир з київським купецтвом, цехами, вимагало вiдкупiв, а то й вдавалося до грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом, який тягнувся вiд колишньої Десятинної церкви до Козиного болота, по крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного, а то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували й деякi спудеi. Там вiдвага, пила мед, а нахабство - чорну брагу, там перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спудеї налiтали на купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив їх, пообiцявши на завтра вiдкуп, аби тiльки вiдчепитися, приїжджий з Кам'янця купець-єврей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в приїзнiм дворi, i як одбивалися купець зi своїми хурщиками, i як втiкали вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi в Академiї проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори, сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону, i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i стусанiв. Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину кобзу, одразу повiривши, що опаную її. Мислили вони так: кому потрiбна тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд, на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза - то струмент чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати її на всi строї, i сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, i врештi на мене махнули рукою, Може, я вже й занадто напускаю туманiв про своїх колегiантiв, було ж бо серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i грецькою, i латинською, i єврейською, i французькою, ширмували Арiстотелеви ми словами, i грали сповненi високого смислу комедiї та трагедiї, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а також приїжджих людей. I влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi свята,- на Великдень, на Маковiя та Спаса,- здебiльшого в урочищi Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним козакам. Тодiшнi київськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси, київська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах. На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом чи й просто на апетицiї - просити по дворах, i, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з моїм жалiбним голосом можна приносити повнi торби. Я їм на те нiчого не одказував, а сам думав, що обманювати людей грiх, навiть жалiбним голосом, адже не маю такої скорботи, за яку попросив би в людей спiвчуття, скорбота поєднується з молитвою, а молитися всує-грiх. Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати мене в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не тiльки на свята,- їх нишком передавала мати. Вона й приїздила до мене частiше за батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi моєму, а тут зi мною i Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i преподобнi печорськi Еразм та Лаврентiй. Якось, приїхавши, прийшла вона просто до нашої церкви. Я стояв на хорах i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився я солов'єм, моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз. I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я сказав їй, що менi тут добре, що свiтло розуму вливається в свiтло моєї вiри, я знаю всi дiяння апостолiв i захищу себе та її святою молитвою. Не захистив. ...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двiр київського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,, i дали нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а реєнту три копи грошей, ми їли святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в реєнта всiм грошей по шагу, й реєнт розлютився, почав шмагати рiзками всiх пiдряд, i хористи збунтувалися, побили реєнта, i, поки старшi бурсаки його товкли, молодшi били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам великої кари, але того вечора з'явилася на заходi комета, своїм вогняним ядром i роздвоєним хвостом перелякала всiх мирян, за нею в Академiї забули про бунт хористiв, комета з'являлася в сутiнки i висiла над землею червоною мiтлою. В Академiї комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що то небесне тiло, хлопцi веселилися, а на мене найшла туга-безпричинна, i тодi увiйшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн уже знає? Хто це йому сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертної постелi?, Нiхто менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi мої нещастя вiщувало серце. ...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернiгiвськiй колегiї, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як одного разу вiн вiд'їздив на вiйну з турками, i ми спiвали в церквi напутнiй молебень; полковник їхав попереду козакiв на вороному конi, покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми, майорiли на вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим, я малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарiї в домi купчика Крячка, зрiдка навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника бачив дуже рiдко, а потiм почав уникати зовсiм, до того призвiв один випадок. Той випадок зруйнував у моїй уявi образ, який склався в думках,- людини мужньої, валечної, але й справедливої та милосердної. Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити свої новенькi чоботи, якi чомусь полiзли по рантах, бiг стежечкою попiд будинками й трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв по стежцi з шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай я почорнiю, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи її - не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно, вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли вздовж тiла: "Що ж менi робити тепер?, Полковник не зупинився, навiть не оглянувся. "Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв їх i пiшов назад. Нiкого не помiчав, навiть не привiтав поклоном зустрiчного iєромонаха, i той осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не мiг вийняти їх iз своєї пам'ятi. Я осудив полковника, адже немає в свiтi бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн, той козачок, не зробив. Вiн має таке ж право жити, як i пан полковник. Бог є любов. Любов є вiра. Вона - в серцi людському. В серцi пана полковника немає нi того, нi iншого, й через те не хочу бiльше нiчого про нього знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в iм'я любовi Той спомин жив у моїй пам'ятi, i я не мiг його прогнати. Хоч щось i почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн не послав мене у вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярiї не бував, хоч знедавна i почав туди заникувати з доброї волi. I кiлька разiв полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним, розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, своїх мiркувань майже не висловлював. Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що його син, себто я, не найдується у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiтає на драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошивається в чернiгiвськiй полковiй канцелярiї. Але Полуботок остудив його жар. - Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка... Очеретинка... Зламаємо стебельце..., Нiжна душа, чуле серце... Ще й стражденне... Таке вже є. - Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я. Розмова велася в моїй присутностi, вони зовсiм не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм. - Не кажи... Чуле серце,- отже, справедливий, совiстливий. Нехай спочатку через папери погуляє по бойному полi. Так би мовити, звикне до слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч немає в мене нiякого почту,- у їздки всiлякi я його незабаром почну брати. Вiн ще... ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з моєю сестрою... Одинак... - А як не звикне? - хрипко запитав Судима. - Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм шаблею махати... Я тобi потiм скажу... Напевно скажу... - А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойної. Хто краще, анiж ти, знає її,- полестив хитро.- Й того... Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай... - В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Iване? - це вже до мене. Я мовчав. * * * ...Чомусь хрипiла на моїй скрипцi басова струна. Я почав шукати їй строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв на лаву. Був це статечний, повновидий, мiцної високої статури чоловiк п'ятдесяти семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та голубi шаровари. Вiн вийняв з глибокої кишенi люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька срiбних монет, все це поклав на столик перед собою. Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з вузлом у руцi з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн зiйшов по сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишної квiтчастої хустки, з якої, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою. Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув: - Пан гетьман прислав з узваром. Вiншує й запитує про здоров'я. Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,- вiн мiг пiти й припалити люльку вiд вогню в печi, бо ж саме топилося, не йшов,- i козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку - половину гетьманових слiв розтрусив по дорозi й згадав аж тепер: - Узвар з медом! З медом, отже, гетьман запрошує на обiд. Полуботок i далi нiчого не казав, i козак нагадав: - Його милiсть запитує вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на стiл люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними пальцями обох рук скрутив його, подав козаковi. Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках: - Його милiсть запитує вашмосцi... У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина з розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша (двi iншi давно замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку. - Як гарно пахне! Взяла глечик i почала пити. - Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом! - Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.- Оленка поставила глечик на стiл. Полуботок ледь-ледь повiв на неї оком, хотiв насварити, але враз подобрiв очима, всмiхнувся. - Пiди хоч косу заплети. Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй запасцi, боса, сонце вицiловувало дрiбненьке муратиння довкола кирпатенького носика. Козак переступав важкими чобiтьми: -Його милiсть запитує вашмосцi... - Я вiдповiв, йди. Козак повiльно зiйшов з ганку. Брiв через двiр, обмiтав високим споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi скручений в трубку таляр. Його рот був широко розтулений. - Що я скажу його милостi?.. Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече: - Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути. Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло, похитав головою й пiшов. Я реготiвся. Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медяється, аж пощiпує в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний. Полуботок узяв однiєю рукою глечик, довго пив узвар. - Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса. Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцiлувала її. Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi брови. - Розходилася, курiпка.- I пiдвiвся.- Йдiть, дiти, чепурiться, прибирайтеся, їдемо до гетьмана в гостину. - Всi? - здивувалася Оленка. - Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну? - Ой, хочу,- сплеснула в долонi Оленка.- Може, я ще встигну змити голову... - Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти її... - Та ж зручна. * * * ...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що воно набагато гарнiше за Київ, у ньому багато церков та будинкiв, якi милують око своєю довершенiстю. Стоїть воно на пагорбi над рiчкою Есмань, обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого гнiзда, отож i їхати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить їхати, а не йти. Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок i я посiдали на конi. Полковник був у святковому строї - в жупанi з рясними гудзиками, пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка, застiбнута бiля горла застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й зауважив: - Ти нiби стягнув його з когось... Я знiяковiв, густо почервонiв. Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до якої коней в'яжуть по чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я - до мiдного. На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до мешкань усiх iнших, знаних на Вкраїнi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани - Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах, гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив. Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також простi, з хвiрткою. На подвiр'ї - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi кiмнати з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без пiдлоги, печi кахлянi - бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях сiни рубленi, в свiтлицях - столи липовi, лави сосновi, вiкна червонi, скла врамловського, з вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де гетьман приймає вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна. Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей - цiлий хутiр, в самому кiнцi двору - двi хати чорнi, для челядi, й погрiб дубовий з залiзним шандалом на ланцюзi, i пекарня, й льодовня, i довга-предовга комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi, за тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани кованi, бiля них походжали кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку - нужник з дощок, критий дранкою, вiд гетьманової та гетьманшиної свiтлиць до нужникiв вели критi переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi, холоднi, а гетьман хворiє на застуднi хвороби, любить тепло та сiльський затишок. Справдi, на подвiр'ї можна було знайти чимало затишних куточкiв, скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi в кружок невеликi липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на тих грядках, у якi химерiї не сплiталися, гетьманша любила водити помiж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губiв рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив суєти, поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi узвари та тиху бесiду про дива свiту, любив посидiти за широким столом у свiтлицi, з якої вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха й напастi рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на це подвiр'я було нелегко потрапити. Я розглядав усi цi будiвлi, неначе збирався купити якусь iз них. Цiкавiсть-то головна сутнiсть мого єства, через неї часте вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник, моя душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь той смуток вона дивиться на свiт. Тяжко пережив смерть матерi, так тяжко, що по тому свiт мовби одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й обидва рази кликала мене до смертного ложа, її передсмертне велiння виконували. Перший раз я приїхав, i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помирає людина, до того ж це була найдорожча менi людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в Боговi не тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько, на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а не з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерiєю є людське життя i як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька мiсяцiв, зовсiм не вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала їжу тiльки, коли годував її я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив її,- i потiм сказала, що їй знову полегшало, i я повiрив, поїхав у Київ, а то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертвої матерi. * * * ...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна планета, догорала свiча в хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi стояла задуха, якась особлива, яка буває тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали на стiл, я поривався до неї i чомусь боявся її, боявся сiсти на лавi, де вона щойно лежала, боявся не матерi, а самої смертi, яка, здавалося, могла навiть через вiддалений дотик перейти на мене. Тодi вийшов у широкий, оступлений хлiвами, конюшнями, коморами, клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом сливи, шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував у березi соловей, i десь спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна; свiт такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий i лячний, жорстокий, минущий. Що збувається в ньому? I що не збувається? Не збувається нiчого? А соловей витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний, вiщий. I менi так защемiло серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'їв, тiльки дивовижну сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi життя - один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: "Боже милосердя пролилося на тебе,. I були скорбота по матерi й нез'ясненна тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя. Ховали матiр у п'ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А я дивився на їхнi обличчя й ненавидiв усiх. З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до її дiтей. А старший, та ще набагато, син вiд першої дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волiв не приїздити додому. На перших роках навчання в Академiї був у мене товариш, такий самий, як i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися вiд iнших спудеїв, розiгрували вдвох сценки з Святого письма, з творiв древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому. Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер. Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через мачуху, через товаришiв-спудеїв жорстокостей свiту й жив самiтником, поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом своїм, розумом своїм, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано, що вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму вливається в свiтло вiри, я знав усi дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував їх. I позасвiдоме наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на її дитинство, на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них), я тупцяв бiля неї, на вулицю майже на ходив, од неї перейнявся спочутливiстю до покалiченої пташки, зламаної галузки, вiд неї в менi сумний спiв та щира молитва. * * * ...Гостей зустрiчав управитель - господар двору регiментського, розводив по хатах: старшин - до гетьманської, бiлу челядь - до хати гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору до хати гостьової, перед якою бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв. Гостей прибуло чималенько - генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, київський полковник Антiн Танський, миргородський - Данило Апостол, глухiвський сотник Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Богаєвський, кiлька значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами. В дворi стояли гомiн, пересмiхи, перегуки. Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки та дiвчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли - все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм неї, я тут не знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi. Вiкна в хатi були повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли. Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс, побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила дощi, у нього вже є на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали його, але Полуботок кинув коротко "Суєвiр'я,, i всi вмовкли, перевели розмову на iнше. Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки надмiру балакучий, оповiв про недавню поїздку до Києва й сказав, що, як на його око, при нинiшньому оскуднiннi Київ якось мовби злиняв, особливо монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди. Старiсть тих дiдiв i калiк гiрка, Запорожжя, яке утримувало їх своїм коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля самого монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди. - I зi Скальського монастиря також приїхали ченцi, просять слушної детермiнацiї, щоб їм повернули грунти, якi забрав за Ворсклою майор Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в лукинських жителiв. А на тому тижнi отримав я реляцiю про постiй на Українi ще двох полкiв драгунських новим чином - ротами, порцiями i рацiями. Про постiй вже знали всi. - А що ти одписав київським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом. - А ось що.- Зашелестiло, либонь, писар дiстав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бiдами i водночас помилувалася ладом письма. "Ясний у Бозi преосвященний мосце отче митрополите Київський i Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому отче й добродiю. Пан вiйт київський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх труднощах, якi од вiйськ великоруських мiсту Києву, усiм без винятку громадянам тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за єдину вiдраду милiсть вашого преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигiрським, солдати грабують їх на дорогах, не пускають у пущi, забирають собi дрова в лiсi рубанiї, витравлюють монастирськi сiнокоси кiньми своїми, отож жалоснi будьте, ваше високе в Бозi превелебство, й содiйте милiсть та одведiть руки злiї,. Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув: - Ускаржився заєць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч київському губернатору. - Уже писав,- ображено вiдказав Савич. - Матимемо лихо з цим новим постоєм,- обiзвався хтось лiнькувато.- Розорять вщент край наш, пооб'їдають усiх до п'ят. - У моєму колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський капiтан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,- розповiдав Савич.- Писар їх не впустив, капiтан видобув шпагу, денщик - палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч садовлять, шелехнув капiтана, а денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд... - Будемо мовчати, поб'ють голови. Я впiзнав голос Полуботка. - Писар з драгунами потiм "учинили вiру,,- оповiдав далi Савич.- Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж боїться: спробуй доведи, що не вiн, а вони напали першi. їх багато... Й судитиме вiйськовий суд. - Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять. - Нiхто нас не судить... Завели, неначе над покiйником. Ми що, на похорони зiбралися? Я здогадався, що то промовляє гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати, на кого гнiвається йогомосць - на старшин чи на драгунiв. - Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув якусь нову?.. Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим голосом кобзар повiв пiсню: Пожурились, милi браття, Що на ногах кайдани: Ой тепер-но ми, милi браття, На вiк вишнiй пропали. Ой бери, пане, зброю й жупана, Ще й коня вороного, Тiльки не бери в неволеньку Козака молодого... - Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглiї... Йди прiч... Пiд церкву. Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi. На його обличчi-страх,-гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я подумав. Людина - се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти, помсти, совiстi. I все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого в нiй бiльше. По-справжньому все проявляється в найбiльшому щастi або в найбiльшому горi. Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх. У хатi - неприємна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос: - Викуримо по люльцi, панове. Перший, як i годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного чи справжнього гнiву. Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси молодi. -...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Україну стояти не вмiє, хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом чернiгiвського полковника, не так би вiн за Україну став i москалям її розоряти не дав. В його полку москалi волi не мають. - Стати б усiм сукупно... Вигострити шаблi... Тiльки цей голос i упiзнав. Вiн належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академiї, одначе вiн старший вiд мене, скiнчив її торiк. - Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок - козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському полку. Й донощики мають волю. Вт