ямили? - Чого б то не втямити... Жартуємо ж... Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я пiдвiвся й пiшов стежечкою через палiсадник. Заздрив Якову Маркевичу, його смiливостi, але... й осуджував його, хоч розумiв далеко не все, про що говорилося в хатi. Передi мною розкривалося щось таке, куди навiть не намагався протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги, де дрiбнi пригоди й велике нещастя, смерть моєї матерi, але було й ще щось зовсiм iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болотi, як голос з ночi, який лякає та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнiм, а все iнше - то тiльки порох буття. А з iншого боку - нащо воно менi, чому має мене вабити, що воно може менi дати, саме менi... Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа на землi цар i його ведiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори, про це не раз казав у своїх божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович, наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули, нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали б собi ладу. Вiн єдиний думає й пiклується про нас, як про своїх дiтей. Так прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашої, наш найбiльший мудрець. Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно має мене обходити? В мене є мої книги, є скрипка. I є бандура. Найлiпше ж викинути все те з голови. Я пiшов на вереск музик, до помосту. I не впiзнав його. Там чинилось щось несусвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль... Танцювали майже всi парубки та дiвчата. Танцювали в кружок. А посерединi вертiлася, крутилася, вибивала дрiбушечки дiвчина. Молодесенька-молодесенька i струнка, як тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси лiтали довкруги неї, не здавитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а ахкали i заливчасте смiялися брязкальцями. В ту мить у коло до дiвчини влетiв ще один танцюрист - Якiв Маркевич, i закрутився, завертiвся довкола дiвчищi. Чоботи в Якова з подзвоном - з срiбними дзвiнками, врiзаними в закаблуки,- дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина летiла, й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над чобiтьми, руки її були грацiйно розкинутi, здавалося, вони пливуть у повiтрi самi по собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до катеринки, вiд катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв до жидiвського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартiвливо. За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому кораблику, зi складеними на грудях руками. Вона посмiхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасiя Маркiвна. Її знає в Глуховi старе й мале. Як знають i те, що вона управляє гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi i якому вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова, "вбачаючи знатного вiйськового товариша Якова Маркевича до послуг вiйськових здiбностi й надалi до оних його заохочуючи,. Так було написано в гетьманському унiверсалi. Бубнярi вдарили наостанку так, що затремтiло листя на молоденькiй яблуньцi, й попадали в траву - удавано чи насправдi показуючи, що танцюристи вморили їх до знемоги. Парубки та дiвчата, захеканi, витирали пiт шовковими хусточками, сходили з помосту. Якiв та чорнява дiвчина стояли посеред помосту, там, де їх застав кiнець танцю. Я згадав Якововi слова про "вигостренi шаблi, й уважно подивився на нього. Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека Гiстiя. Кругле обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся, витке, густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на всi боки. Очi у Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Маркевичiв. Батько Якова, Андрiй Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського дядька, анiж на свого батька - прилуцького гендляра i купця Марка, сина Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горiлчаний промисел. Єврейської кровi в ньому - дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись, одружився на дочцi багатого мiщанина Копiєнка, мав трьох синiв i п'ять дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких з'їжджалися парубки з усього полку й розхапали їх собi в жони: одну син стародубського полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопiп, найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а коли вiн помер, на нiй одружився нинiшнiй гетьман, на той час також удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав тестю двоє багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку на Приудайї, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свiй чималий статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори, отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спiдницю. Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi - де йому було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн тодi вже був фiлософом, далi богословом. Батьки приїздили до нього на всi свята, привозили повнi сакви наїдкiв, а також гостинцi професорам i навiть самому ректору Феофану,- Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi. Для нього ж свiтське козацьке життя, либонь, мало бiльшi ваби, воно вже справджується наказним полковництвом у двадцять три роки. Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевiв його на дiвчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В очах - бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi губи було видно невеликi мiцнi зубки. Її личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, нiжне, нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: нiс- прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi як смола, i довгi чорнi вiї, вона чимось нагадала менi єгипетську царицю - я бачив такi малюнки в давнiх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очi, й тiнь вiд повiк упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть. "Боже,- подумав я,- яка неземна i в той же час земна краса,. Менi здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить вона ступила вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки, котрої чомусь не помiтив. I зблиснула в моїй головi iскорка, i я зрозумiв, хто ця дiвчина - Уляна гетьманiвна, чи, як її називає Оленка, Уляся. I вiдмiтив схожiсть з гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i, наче маленького, пiдвела його до Оленки та Уляни. Якiв iшов нiтрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвiнкий смiх. Я ще не знав, що ми приїхали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала поєднати свого пестунця з Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр своєї дружини. Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив разiв зо два в церквi й чомусь тодi не звернув на неї уваги), був той смiх притамований i проникав менi глибоко-глибоко в рушу. Я вiдступив за парубоцькi спини й дивився, дивився на неї, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився трохи не так, але крихти тiєї побожностi розсипалися в моїй душi, менi здалося, в обличчi дiвчини таїться якась загадковiсть, як i в обличчях отих єгипетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям. Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а на Веригiнi, за греблею, спiвали майже до самого ранку; як витьохкує соловейко, як десь тявкає, не втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво не мiг. Не розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною сталося... Мана, та й годi. Таки мана. Бо знову заплющив очi... й побачив це саме обличчя, повернуте вбiк... а тулубом до мене. Тулубом птицi. Птах, завбiльшки з людину, випливав з-за наших сулимiвських рясних калин i отако, бока, наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним тулубом. Я навiть згадав, як називається цей птах - гарпiя. Одначе гарпiї, вони злi, а ця -добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах не махав крильми, вони були нанiврозкриленi, пiр'я на них i на всьому птаховi ряснiло пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з обличчям Уляни наближалась i наближалась, i я вже бачив притiненi i глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось промовляла до мене - очима. Та було надзвичайно страшно. I вабливо. Я хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумiв, що заснув. А видиво й далi стояло перед моїми очима, я чомусь подумав, що сон - вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не хочу втiкати: Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв, а обличчя дiвчини зi смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло передi мною вже iнакше - живе, веселе, яким бачив його на танцях. Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Миколаївською церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити ще раз i вiд'їхати та забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз почув по той бiк паркану дiвочий голос: Ой на морi та на тихiй водi, Там плавали бiлiї лебедi... Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала тужну пiсню, проте не тужно, скорiше, навпаки, весело: ...Де не взявся гарний хлопець - на бiду, Та й застрелив лебiдочку молоду... Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини. Розлилася кров червона по морях, Розсипалось бiле пiр'я по лугах. Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий i сором'язливий, нагледiв угорi гiлляку, ухопився за неї i вилiз на паркан. Тiльки хотiв поглянути на дiвчину краєм ока й зiскочити назад, у провулочок. Але дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися великi густi кущi агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами, вони творили суцiльну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся ще, випустив з руки верхню гiлку i враз... шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу. Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i в ту мить щось налетiло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й зацiпенiв. Мене тримав за полу медвiдь. Так менi здалося спочатку. А вже потiм розгледiв, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався, сидiв на заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг вирватися, та вже й не намагався - злякався. Шкiра на моїй головi чомусь свербiла, по спинi повзли холоднi ковзкi гадючки. Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав владний дiвочий голос: - А це що таке? Тур, пiшов геть! Тур випустив полу моєї свити-кунтуша, винувато дивився на дiвчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою. -- Тур, додому! Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi. - Ти хто такий? - запитала Уляна. - Я?.. Н-не знаю,- вичавив крiзь неслухнянi губи. - Не знаєш, хто ти? А що тут робиш? - Шапку шукаю. - Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася? - Ну... Вiтром здуло... Йшов по вулицi.- I враз, не знаю, | як те сталося: - Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз...- Я все ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися. - Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу... I який же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка? Її очi смiялися. - Який я зарiзяка... Шапку шукаю... - От капосна шапка. Де ж вона? - Оно за кущем... - То бери її... На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання. Смiх злетiв з губiв дiвчини. - Тато! Я перепудився дужче, нiж тодi, коли на мене насiв пес. Це ж така ганьба!.. Залiз до гетьманського, саду! Розкажуть батьковi... Знеславив дiвчину... Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися. -Ховайся! - прошепотiла Уляна. Либонь, також не хотiла, аби батько заздрiв її з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорше останнє. Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього по самi плечi, заплутався, зав'яз, зашпортався. - Це ти, дочко? - пролунав хрипкуватий голос.- Що ти тут робиш? - Гуляю, тату. - А з ким те ти розмовляла? Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ. Затрiщало галуззя, кiлька колючок взялося менi в голову. - Що то таке? - Пес,- вiдказала дiвчина.- Рябий пес. Чужий. Гарчить. - Звiдки вiн тут узявся? Ще кiлька колючок впилися менi в щоки, i я чи то застогнав, чи захрипiв. - Справдi гарчить. Ходiмо звiдси, доню,-сказав гетьман.- Цур йому. Зараз покличу сторожiв. Зашелестiла трава, далi кроки затупотiли по дорiжцi. Я над силу вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака. Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв на соромiцькiм вогнi, картав себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заєць по клiтцi. Й не знаю, куди себе подiти. . Коли повернувся додому, навiть Оленка помiтила, що зi мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився. Наступнi днi не звiяли гризоти з моєї душi, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, i стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати про кохання, це було б просто смiшно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на додачу. Але ж подивитися на неї не заборонено нiкомуi I пiти до них на подвiр'я. Он Оленка бiгає майже щодня. Ну що ж, посмiється гетьманiвна, ну що ж, покепкує... Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився їй в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як їй сказали, гуляла Уляна, й ми справдi здибали там гетьманiвну. Вона плела вiнок iз квiтiв, iз звичайних жовтих кульбабок, i раз по раз примiряла його до своєї голови. Жовтi кульбаби i чорне волосся - менi здалося, що то гармонiя. - Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Iван... Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала: - А вiн не кусається? - Хто? -здивувалася Оленка. - Ну, вiн. Тiльки гарчить? - Тю на тебе,-мовила Оленка й прикусила язик. Вони - подруженьки, дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна є гетьманiвна. Вона i вдачею гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна на вроду: бiлолиця, кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсiло носика. Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зникає. Вона теж весела, та й звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi буває всякого. Оленка - смiхотунка, Уляна ж-гостроязика фурiя. А ще буває гордовитою, поважною, випростає стан, закине голову, приплющить очi, й пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там було в них, до якої страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене своїм язичком. - Отже, не кусається й не гарчить? - Таке скажеш... Я прилип до лави, наче карась до сухої гарячої сковороди. За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленцi. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку. - ...А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви щасно, й наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога... - Батько повезе додому,- буркнув я. Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серцi мжа, як у тому таємничому Замглаї, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiгає i плине пiд Чернiгiв рiчка Стрижень i в якому гуляє страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсiм спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасiї Маркiвни вiд квiтника: -Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на наш, та не зовсiм. Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола неї згiрш крокосу вився Якiв Маркевич. Козак, парубок порпався з жiнками на грядцi. Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред ярмарку. Не знав, куди подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати. - Давай зiграємо в карти,-запропонувала Уляна. Я здивовано поглянув на дiвчину. - Я не вмiю в карти... Та й... у карти грати грiх. Надто дiвчатам. - Ти поглянь! А я й не знала,- насмiшкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима.- А що ж ти вмiєш? - Власне... нiчого. - Зовсiм нiчого? Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi гасати на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодної роботи, та й вельми мало знав про неї, про життя. Я багато знав з життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi, ще знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, але ж розумiв - дiвчина запитувала не про те. Менi до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. I враз у моїй головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову. - Вмiю спiвати на криласi... й так... Вмiю грати... - На чому ти вмiєш грати? - Та... на будь-чому,- смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент iшов менi до рук.- На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi. - Ну, це ми перевiримо,- дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби правила вивiд.- А що ти цiкаве знаєш? - Не розумiю... - Ось Якiв розповiдав про Олександра Македонського, царя Кiра, Святослава... - Я... їх не люблю,- вiдказав тихо, переконано.- Вони - кровожери, убiйники. - А кого ж ти любиш? - Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печорського... Я бачив, що .Уляна розглядає мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом, адже розумiв, що такий парубок не сподобається їй зроду-вiку. Але iншим я не мiг бути, брехати не вмiв. - А ким би ти, Iване, став, якби вивчився? - правила своє Уляна. - Ну, якби висвятили...' - З тебе вийшов би хороший пiп. - Правда? - зрадiв я.- 3 чого ти взяла? - Ну, ти такий... Тихий, богобоязливий, скромний... Я рiс у власних очах. У моїх грудях звинувся теплий клубочок i котився, котився вгору до серця. - I пiсний, як богоявленський коржик. Клубочок розсипався на холоднi крихти. - Ти, мабуть, ще й не цiлувався? - Дiвчина пронизала мене стрiлами очей. Я випростався з гiднiстю. - Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi. Я бачив, як у її очах трiпнулися вогники, як ледь-ледь зайнялися рум'янцем її щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася. - Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще-рокiв сто. - Звiдки ти знаєш, коли настане Страшний суд? - суворо сказав я.- Може, вiн настане завтра, i тодi... Тодi нiщо не . буде потрiбне. I всi, що балакають грiшно... Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i я бiльше нiколи не побачу її. - Ну, ти жартуєш. Але й .деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою. - А ти таки справжнiсiнький пiп.-Уляна пiдвелася й позiхнула, вдавано чи насправжки.- Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немає...- I попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобiтками землi. Той її тихий порив був надзвичайно грацiйний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорi, лiва - нижче, либонь, вона й сама вiдчувала ту свою грацiю, випробувала (дарма що молода) не на одному парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг. Прийшли Якiв та Оленка, Оленка - пустунка, вони щебетали i пурхали, наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився на них, ставши на приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив його мiцi, силi, впевненостi. Але дiвчата незабаром розкутурхали його, а тодi потягли й мене i примусили грати в квочки, i я майже увесь час був квочкою... ...З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки та дiвчата - двi Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони вочевидь лестили гетьманiвнi, й та трохи бридилася ними; не зовсiм повного розуму Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий. Вiн пiдпирав плечима альтанку або яблуню й невiдривне дивився на Уляну. Я потаємно ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв. Вiн один курив люльку, майже нiколи не випускав її з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне "справжнiм мужеським духом,, а коли я запитав, чим же пахну я, вона вiдказала: "Ладаном,. I липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це їй не вдавалося, Гнат стояв непохитно i усмiхався зверхньо, мовляв: "Пустуєте, наче дiти,. Проте всi iншi гостi навiдувалися нечасто, причиною тому була Анастасiя Маркiвна, вона єднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби їм заважали або й раптом не втрутився мiж них хтось третiй. Я ж Оленку вiдбити не мiг, отож мене вона запрошувала радо, всiх iнших - з погордливим холодком. Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка i горлицi, й двi польки, вшкварив добре, i здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечiр залишилися в альтанцi вчотирьох, я несамохiть повiв сумну мелодiю про козака, який поїхав на чужину та й не вернувся, про дiвчину, яка виглядає його i невтiшно плаче, й зненацька помiтив, що обличчя Уляни дуже одмiнилося, дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч. Я подумав, що, може, й вона має якусь причину до печалi. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби вiдлiтала, й менi захотiлося вiдлетiти з нею, але я нiчогiсiнько не знав про неї й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? I знову хробачок ревнощiв гриз моє крихке серце. Голова її на тлi вечiрнього саду видалася головою Богородицi, голова на довгiй красивiй шиї... але то вже приплелася грiховна думка, i я прогнав її. Несподiвано я замовк, не довiвши мелодiї до кiнця, i Уляна повернула голову та допитливо, зацiкавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собi. Вона ж пiдвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати її слiдом за Оленкою, а Уляна, чи навiть Юлiана, як iнодi називала її мати, не попрощавшись, пiшла до своєї хати. Я не втерпiв i дорогою запитав Оленку, чи не знає вона, чим Улясю так запечалила пiсня, чи не грав їй хто-небудь; випитував, як здавалося менi, тонко та хитро, й Оленка вiдказала, що Уляся й спить з музикою в душi, та музика живе в нiй повсякчас. Уляся признавалася їй, що вдень вона чує музику рiдко коли, а от уночi музика лунає в її снах дуже часто. Який був день - така й музика. День легкий, хороший - i музика весела, день. минув хмарно, й музика важка. А буває вона аж чорною, i тодi мовби душить її ввi снi. Печальний суворий Улянин вид стояв передi мною всю нiч i весь наступний день. А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав... зовсiм iншу Уляну - розвихрену, веселу, вона обсмiяла мене за мiй понурий вид, напiвдячкiвську одiж, i менi стало образливо та кривдно. Не мiг зрозумiти Улясi, до того ж вона майже нiчого про себе не розповiдала, вона була значно молодша за мене, одначе часом менi здавалося, що Уляна прожила довге-довге життя й знає набагато бiльше, нiж я, про свiт та про людей. Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнiвився й мовчав, i зарiкався обзиватися до неї, й зненацька вона пiдходила до мене привiтна й печальна й просила пограти для неї, i я поступався. Я вже знав, яких вона мелодiй найдужче любить, i стиха награвав на кобзi, а вона сидiла принишкла, й думки її витали десь далеко-далеко, а сама була близько-близько, так менi здавалося. Траплялося, розкабешується, а то й розпасiюється, й тодi до неї не пiдходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навiть у переляк. Ми сидiли в її хатi втрьох, i Уляся сказала, що вона зараз вийде в сiни, за тим до хати зайде одна стара жiнка, а вже за нею вона, Уляся. I вийшла, i по якомусь часовi до хати справдi зайшла стара жiнка, Її обличчя було зчорнiле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одiж висiла лахмiттям, в тремтячiй руцi тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сiла, закашлялась, подивилася на нас непривiтно й забубонiла: "А де та вертихвiстка, куди повiялася?, Не перехрестилася, не глянула на iкони, а бубонiла й бубонiла дедалi голоснiше та голоснiше, й прохоплювалися в її шемраннi слова "чорт,, "сто кiп лиха,, "болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила Дверi та покликала в сiни: - Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? I раптом у хатi пролунало: - Себе! На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стужiвся, чорнi очi заiскрили смiхом. Шовковою хусткою стерла з чола i щiк сажу. - Це справдi ти? - пробелькотiла Оленка.- Тю на тебе. Я не мiг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеї перевдягалися та перевтiлювалися i в ангелiв, i в нечистого, i в старцiв, i в королiв, але це було щось зовсiм iнше. Це не було лицедiйство, Уляся просто стала старою жiнкою, просто-таки старою вiдьмою, а ось тепер знову перекинулася в дiвчину. Вона сидiла на лавi й смiялася, а менi не було смiшно, дивився на неї зi змiшаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю. Посмiхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох i думав про те, якi ж вони в усьому несхожi. Оленка проста, довiрлива, нелукава, жартiвлива, i весь Оленчин вигляд вiдповiдав її єству: кругле, з високим чолом, трiшки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карi очi, бiляве кучеряве волосся - вся на виднотi, аж свiтиться веселiстю й безхитрiснiстю, а чорнюща, як нiч, з глибокими вiдьомськи ми очима, мiцно стиснутими губами великого рота Уляна - незрозумiла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко вiдчував ту вабливiсть, той чар, боявся його й iшов на нього. Все частiше й частiше думав про Улясю, думав увечерi, лягаючи спати, й засинав з її образом, i не мiг зрозумiти, що зi мною коїться. Одначе часто й гнiвався на неї, злiсть напливала на мене, як туман, але по хвилi розвiювалася. Мене тривожило, що на Улясю невiдривне дивиться Гнат, пасуть її очима на вулицi та в церквi iншi парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навiть гарнiшу, нiж Уляся. Гарнiшу? Ба, нi! Уляся, якби схотiла, могла б причарувати камiнь. Розпашiла, розвеселiла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпiкала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як менi хотiлося доторкнутися до Улясi! Щоб не отако - випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб iнакше - значуще, нiжно, голубливе, й щоб вона вiдповiла на мiй доторк. Та як вона може вiдповiсти? Потютьковi, поповичу?.. А те ще: вона - гетьманiвна! Вийде замiж за кого захоче. Я розумiв: краще менi не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двiр, там оселилася любов, оселилося лихої Я знав багато вiршiв та пiсень пiїтiв наших i чужих про Купiдона, який лiтає над нашими головами й цiляє стрiлами в серця дiвчат та парубкiв, але не тiльки дiвчат та парубкiв, отрута його стрiл всесильна, вiд неї немає рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, пiдносить людину над свiтом, i вона летить весела та радiсна, вiльна й щаслива, хоч часом i оглуплена. Спiває хвалу Господовi й славить все, що вiн сотворив. Там, у поезiї, буяли легкiсть та краса, гармонiя й пожива для незахмареної душi, але в життi, либонь, зовсiм, iнакше. Тодi ще не розумiв усього, тiльки почував бiля Улясi нез'ясненну тривогу й смуток без неї, й поспiшав побачити її та сказати їй щось особливе, значуще, привернути до себе її увагу. Привернути її я мiг лише одним - пiснею. I про що б не спiвав, думав про Уляну та про себе. Гей, гук, мати, гук, Там, де козаки горiлку п'ють. П'ють козаки мед-горiлку Та пiдмовляють дiвку. П'ють козаки мед-горiлку Та пiдмовляють дiвку: "Та поїдемо, дiвко, з нами, Та поїдемо з нами, З нами, козаками,. Диво дивнеє, то вже я... пив мед-горiлку й пiдмовляв дiвку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пiсню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить бiля Улясi й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я їй байдужий, а про кого й про що вона думає, не знаю, не вiдаю. I Оленка не знає, й наодинцi повiдає менi, що любить Улясю й трохи боїться її. - Не розберу її, то вона добра, така добра, що лiпшої людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й...- i Оленка притишує голос до шепоту,- володiє чарами. Нi, ти не смiйся. Позавчора, пам'ятаєш, залишила мене на ночiвлю i каже: "Ляж на моє мiсце,. Ну я й лягла. Й не заснула всю нiчку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, i вiтер якийсь ходив по менi. - Нащо б вона завдавала тобi таких чарiв,- намагаюся розраяти Оленку. - Не вона завдавала. Вона знала, що цiєї ночi вони будуть насланi на неї, на те мiсце, й поклала мене. О, вона знає стiльки й такого, що й пан вiйт не знає. Вiйт в Оленчиних очах чомусь найповажнiша сила й найбiльша мудрiсть. Вельми мудрий у Чернiговi вiйт. Я думаю про Оленчину розповiдь, думаю про Улясю, i менi стає жаско i гарно, й трохи страшно. Чому страшно - не знаю. Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспiвуючи пiсню-канта, замiсть "Марiя, потягнув "Уляся, й злякався, гаразд, що нiхто не почув. I вабить мене до Скоропадських, й ледве заднiє, поспiшаю туди. I картаю себе по дорозi, й дорiкаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скнiє, бо ж - гину. Бо ж з моїх походеньок нiчого, ну просто-таки нiчогiсiнько не може вийти. Не полюбить мене така дiвчина, просто не може полюбити. Та якби я освiдчився, увесь свiт смiявся б. Найперше - мiй батько. Он i Оленка, хоч вже щось помiтила, але не сприймає моє зачудування Улясею як кохання. Не сприймає всерйоз. Наближався день нашого вiд'їзду, i мене дедалi бiльше оповивала туга. Свiт порожнiв. Свiт малiв, дрiбнiв, ставав сiрим, тiльки десь у його глибинi палала яскрава жаринка. Та жаринка вiддалялася вiд мене. Менi здавалося, й Уляся трохи осмутнiла, бо ж, думав я, прощається з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та нiжна та враз пiдводила голову й обпiкала тернинами очей, аж iскри обсипали все моє тiло. Я йшов додому сам i думав: "Боже, що ти содiяв зi мною. Як менi тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог i для цього смутку й живуть люди?!, До вiд'їзду лишилося два днi, i враз впала на мене неймовiрна новина: Уляся їде до Чернiгова. Себто, їхав туди Якiв,- Анастасiя Маркiвна плела свою мережку,- але Уляся також забажала побачити Чернiгiв, вчепилася до матерi та батька, i тi вiдпустили її й вiдсунули вiд'їзд на три днi, бо ж збирали свою одиначку пильнiше, нiж пiдсусiдки збирають далекий похiд козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернiвками на гостинець, всiлякими печенями й пундиками супроводжували її. Наче сьогоднi бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами - вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далi полуботкiвський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка,- ридван за Улясею пришлють пiзнiше,- за ридваном козаки в сiдлах, дрiмають на ходу, i в кiнцi обоз на чотири вози, який вiдставав, iнодi надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав помiняти мого плохенького коника-шельвага на гнiдого румака, i з того сталася для мене велика прикрiсть. Ми вiд'їхали зовсiм недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кiлках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у вiконцi Улясине личко й, гордовито випинаючись у сiдлi, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалi крутiше, кiнь помчав гатала, сiдло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сiдла просто пiд ноги коневi, i той переступив через мене, аж сам полетiв шкереберть. Затявся я дуже й навiть, коли в головi перестало густи й трохи пригас бiль у плечi, не мiг ступити на ногу. Козаки спочатку реготiлися, й реготiлися дiвчата, я палав вiд сорому i мусив лiзти у ридван, ще й пiдсаджений двома козаками. Ридван - зручний, лавочки обшитi шкiрою, килимки та подушечки, якими й обiклала мене Оленка. Я одвертав свiй вид, червонiв i не швидко заспокоївся. Їхав спиною наперед, дивився в вiконечко на кущi та дерева й весь час почував на своєму обличчi Улясин погляд. Вона сидiла навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобiтках. Тi чобiтки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нiтився та втискався в куток. Розглядати, як менi здавалося, було нiчого: великий лоб, великий нiс, великi, ледь викривленi губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тiльки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрiмала, пiдклавши пiд щоку подушку, така мила, така нiжна, i я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях - бiляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалiв її. У Якова губи, як п'явки, i очi чорнi, крапчастi. Його батько, жид у другому колiнi, отже, кровi жидiвської в Яковi мало, тiльки порода пре-випирає, його батько чоловiк крутий, жорсткий, закоржавiлий - все в походах та походах, таким, мабуть, буде i його син. Вони цураються свого жидiвства й намагаються довести, що бiльше козаки, анiж тi, що козаками вродилися. Аби вiдволiкти Улясю вiд споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзi, якої ранiше не бачив. - Що це таке? - А ти вiдгадай,-заграла очима Уляся.- Це пес, вiн не гавкає i не кусає, а всiх долає. Я знизую плечима. - Там грошi на дорогу. I прикраси. Може, сподобаюся комусь i вiн вiзьме мене замiж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися? - Болотяному дiдьку,- огризаюся. I раптом: - Iване, кажуть, у Європi лицарi за дiвчину проштрикують один одного шаблями. А ти... проштрикнув би кого-небудь? Я розгублююся. - Мабуть... нi. Та й тепер вже не штрикають. То ранiше. - Не проштрикнув би? -- Ну... Якби вiн мене дуже образив. - А якби образив мене?...А ти стояв поруч? - Тебе нiхто не образить. Ти - гетьманiвна. - Не хитруй. Й глибоко зiтхає. - Нiхто мене, Iване, не кохав i не покохає... Це я так... Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? - I дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову вбока. - Звiдки менi знати... - Ти ще не закохувався жодного разу? - Тисячу разiв,- випалюю я. Уляся дивується. - Як то? - А так... У Києвi. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся,- виповiдаю правду.- А завтра побачу ще iншу... Вродливiшу. - Страшний ти парубок, Iване,-регочеться Уляся i враз серйознiє.- То не кохання. То так. А я й сама... Та ж я й не гуляла, не дiвувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопцi з дiвчатами цiлуються? Грища всiлякi з цiлуваннями, в хусточки або в дiжечки. - По-моєму, то таке цiлування, наче з родичами або в церквi... - Але ж потiм виходять за тих парубкiв замiж... Значить, не таке. На вечорницях хлопцi та дiвчата вподобують одне одного... Але я так, мабуть, не змогла б. I не хочу такого. А може, й нiякого. -- Сподiваєшся зустрiти князя? - А що ж... Хоч... Може, й не зустрiну. Й, либонь, його зовсiм немає такого, щоб пiд мої мислi. - Як то немає? - дивуюся я. - А так... Кохання - це те, що люди вигадують самi собi Вигадають i надiляють усiм тим, що вигадали, парубка або дiвчину. Хiба я не бачила... Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвiта i бандюгу. Та ще як покохала! Всi бачили, що вiн за молодець, а її ослiпило. Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування. - Тодi чого чекати? Потрiбно виходити за того, хто трапився перший. - Любов з'їдають мишi...- раптом кинула. - Звiдки ти знаєш? Та тодi бiльше нiчого чекати. - Е нi, хочеться на щось сподiватися. Всi сподiваються... Хоч його й не буде. - Якщо воно справжнє... - А справжнє яке? - чомусь пошепки запитує Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як i про те, яким є справжнє життя. Нам усiм чомусь соромно казати правду про себе, навiть правду хорошу. Тi, хто побував на вiйнi, соромляться сказати, що вони нiкого не вбили, тi, хто чесно прожив у подружньому життi, що не знали перелюбу... Либонь, Улясi скучно, й вона не вiдстає вiд мене: - Що ж ти любиш, Iване? - Книги всiлякi. А ти? -поспiшаю перекинути клубочок назад. - Я? Бродити вночi по полю... - Ти? Вночi? По полю?- торопiю.- I тебе пускають? - В тiм то й рiч, що не пускають. Це я у вимрiях... Блукаю посеред жита, помiж волошок. Я люблю квiти. I могла б серед них померти. Мене вони заколихують... Це сон... Сон у серцi... Лежу посеред квiтiв i нiби пливу кудись. Хмарки надi мною. I плакати хочеться. I не знаю чому. I раптом дратується. - Чого це я тобi вибалакую. Ти - наче пiп. - Наче пiп? - Очi в тебе такi... Сповiдаючi... На нiч ми зупинилися в селi Штиблi у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Конi попутали й пустили пастися, вози поставили бiля клунi у великому довгому дворi. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок пiшов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пiшли осавули та двоє значних козакiв, решту козакiв та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний. Я не пiшов нiкуди - вельми втомився, та й болiла нога, побродив у дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька разiв будили - хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно й заснув. Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козакiв та Полуботкових челядникiв, всi вже добре напiдпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило - з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Вiн обiйшов довкола хати, вернувся в двiр, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мiдної скриньки, прикованої до лавочки, немає. Осавул гукнув на гвалт, побiгли за полковником. Гомiн i крики розбудили мене. Я злiз з сiна. На той час надiйшов полковник, засвiтили два лiхтарi, якi везли з собою, i олiйну лампу, полковник i осавул ще раз оглянули ридван - скриньку було одкручено од ланцюга. Лiхтарi горiли