на морiжку посеред двору, ми всi стояли спантеличенi. Зiзнаюся, хоч це було несосвiтенне, неймовiрно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв i не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тiй скриньцi. Мiй страх виявився не даремним, бо по хвилi осавул запитав, кого не було в хатi, i всi вказали на мене, ще й двоє козакiв потвердили, що навiдувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Вiдчув себе, мовби розiп'ятим на вiстрi списiв, розгубився зовсiм i цим викликав справжню пiдозру. Бо хоч i не клеїлася до мене, сина генерального хорунжого, крадiжка, але ж саме я спав у ридванi бiля скриньки. Стояв нi живий, нi мертвий. Сказав, що досипляв на сiнi, але там мене не бачив нiхто. Важку, неприємну мовчанку розбив Улясин голос: - Нi, цур... Чуєте! Я не дозволяю думати про Iвана так. Не дозволяю! Чуєте! - Спасибi, дочко,-мовив Полуботок.- Я - з твоїми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж. Незабаром знайшли дiрку з хлiва на вгород, а за дiркою порожню скриньку. Дiрка в засторонку була стара, але бiля неї валялось кiлька свiжообламаних патичкiв. Послали по отамана та по вiйта, тi прийшли заспанi й перепудженi, адже в їхньому селi сталося нечуване - обiкрадено високу особу. - Вiд Клима напасть,- сказав, дещо оговтавшись, отаман.- Минулої весни вiн згвалтував служницю, сироту Параску... Батько грошима прикрив грiх. Я накажу до слушного доводу i до подальшої резолюцiї взяти його пiд варту. Таке вчинити мiг тiльки вiн. Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райцi взяли Клима пiд арешт. Полковник наказав усiм вкладатися спати, але нiхто з нас так i не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали iншi, а я думав про Улясю: не знав, чим скiнчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довiру й заступництво. На таке здатна тiльки добра й чиста душа. Просив у небесного вiтця їй всього-всього, чого вiн може послати людинi, думав про неї з великою нiжнiстю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть i пiдозра повернеться на мене? Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та вiйт i запитали, що чинити. - Чинiть не мою волю,- вiдказав полковник.- Я вимагаю скутечної справедливостi, i все. Отаман покликав Пшеничного та його жiнку й оголосив, що опiвднi будуть чинити суд над ними всiма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутностi всiєї громади, всi Пшеничнi мають скласти в церквi присягу на хрестi та Євангелiї. Я бачив, як обмертвiли Пшеничний i його жiнка, вони стояли живi i вже мертвi, вони могли не складати присяги - присягу складає тiльки людина, спiймана на злому вчинку, їх на крадiжцi не спiймав нiхто, i сина також, хоч вiн i не частувався з гостями, а кудись вiдвихувався. I Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу - покласти на себе сором на все життя. По тому, як пiшли отаман та вiйт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулiв; Пшеничний не хотiв говорити при них, а потiм щось таке забелькотiв, мовляв, грошi, може, i взяв Клим, i просив не робити ганьби, а пообiцяти на iконi, що нiкому нiчого не скажуть, а вiн поверне грошi та коштовностi. - То ти вже й так зiзнався,- сказав Полуботок. - Я не зiзнався,-знову одпирався Пшеничний.- Кажу, може, їх взяв Клим... - А нащо ж твоя малжонка напувала козакiв? - запитав полковник. - Це вже тодi, як сталося... Спочатку вона тiльки частувала вечерею... - Ну ось, ти таки й зiзнався,- сказав полковник.-Веди й показуй, де грошi. А я помiркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу. - А що мав робити,-похилив сиву голову Пшеничний...- Мiй син... - I грошi чималi. Коштовностi...- додав осавул.- Знадобилися б також. Хоч... Чого ще тобi треба? Маєш двiр i маєш хутiр, винокурню на три казани, i хату в лiсi, i воли, й стоги... - Менi - нiчого... Це вiя... Пiшли на хутiр i вiдкопали захованi в трьох мiсцях грошi та коштовностi. По тому зiбралися у вiйтовiй хатi й радили раду в присутностi всiх Пшеничних. Пшеничний i Пшеничниха стояли на колiнах, молилися до iкон та до полковника, Клим пiдпирав плечима пiч, зиркав налитими люттю очима. - Просися ж, ну, просися,- смикала його за полу мати. Клим важко опустився на колiна. - Подивися, що кому з них належить за Статутом,- наказав вiйтовi Полуботок. Вiйт, маленький i миршавий, послинив палець. - Артикул Статуту гласить, що за таку крадiжку злодiй горло тратить,- сказав вiйт.- А посiбникам його - назначення членкiв, тобто одрiзання вуха або носа. Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, i заревiв Клим. - Ми - не суд,- сказав Полуботок.- Ми тiльки дивимося, що може присудити суд.- I зiтхнув глибоко.- Зацним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похiд голiцинський разом одбували. Через те i в гостину до тебе став. Шкода менi тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманiвна просить... щоб через неї кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман i вiйт, сплатиш вину урядову й панську, а син твiй нехай iде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зiтне його там татарська стрiла, то, може, вiтер вивiє з дурної голови лихi думки. Перед тим, як мали виїздити, я здибав у левадцi Улясю, вона сидiла навпочiпки над потiчком, вербовою гiлочкою водила по водi. - Долю свою видивляюся,- сказала.- Ну, чим там скiнчилося? - Скiнчилося, як i мало скiнчитися. Простив пан полковник. А тобi - дяка довiчна.I я поцiлував їй руку, ще й сказав.- Цiлую тобi руку, як рiднiй матiнцi. - Дивний ти, Iване,- мовила дiвчина. I зненацька лукаво та хитро:- Та й не кепсько це, коли матiнка молодша на кiлька лiт. Я вiдчув, що в мене паленiють вуха та щоки. - Там тебе шукають... Тра їхати,- пробелькотiв i пiшов. Чомусь пiшов сам, не чекаючи на неї, не хотiв, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений i водночас щось нiс у собi, а що, не знав. З тим i приїхав до Чернiгова. * * * Тiльки двох князiв у давнину називали руськими: Київського та Чернiгiвського. Кажуть, що свою назву Чернiгiв отримав вiд непрохiдних чорних i червоних лiсiв, якi колись оступали мiсто з усiх бокiв. Темнi бори, гаї та дiброви й понинi обкладають могутнiми крилами це дивовижне мiсто котре змагалося славою та красою з Києвом i Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасенi на придеснянських луках конi сягали копитами Прикарпаття, Волги i Дону, Москви-рiки, берегiв Чорного моря, срiбнi чернiгiвськi сурми стрясали повiтря в далеких i близьких краях, чернiгiвськi вої вкидали в переляк блискучими щитами половцiв та ляхiв, чудь i мерю й своїх кровних братiв полян та древлян, i втомилися вiд походiв конi та люди, й потроху губили сiверяни в походах тi щити, й поймалися зеленою iржею сурми, возвеличувалися iншi мiста, iншi народи, а древнiй славний Чернiгiв перетворився в звичайне полкове мiсто, зi зветшалою, в обломах i осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрi облiпили мiсто з усiх бокiв, подекуди позносили вали, хати й цеховi майстернi налазили одна на одну, мiсто розповзалося на схiд, в сторону рiчки Стрижня i вже давно не нагадувало той грiзний, суворий, величний Чернiгiв, якому проспiвали славу давнi лiтописцi. Щоправда, немало церковних бань було вiдзолочено за Мазепи, й вiдремонтовано церков, i збудовано нових, допильновує порядку в мiстi й нинiшнiй полковник Полуботок, хоч таки зветшало мiсто, розлiзлося, неначе недопечений гарбузяний пирiг, ховає воно в надбрiв'ї соборiв, огромi валiв, настороженiй тишi глибоких вузьких вуличок якусь особливу таїну, якої не знайдеш нi в якому iншому мiстi. В тiй таїнi лишилося вельми мало величi, значно бiльше в нiй туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високi могили попiд мiстом, в самому мiстi є одна - за старим валом, i друга - навпроти Успенського Єлецькбго монастиря, в саду, який належить монастиревi, вони нагадують, що там похована колишня велич i колишня слава цього мiста. Чимось провинилося мiсто перед Богом, i почали падати на нього одне лихо за iншим. Кiлька лiт тому, 1710 року, гаряча пiвденна юга нанесла на мiсто, на поля, сади та луки хмари саранчi, в такiй кiлькостi її не бачили тут нiколи, вона облiпила церкви, будинки, конi бридилися йти по ворушкiй рiцi, собаки ховалися в буди, але й там їм не було рятунку, люди не могли через неї зужити страви, i стояли в повiтрi шемрання та шелест - саранча поїдала все, що могли перетерти її щелепи. По саранчi прийшов голод, далi - моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули мiсто, втiкали в лiси. Неначе в покуту за тi лиха, наступнi роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всi, хто втiк з Чернiгова, знову застукотiли сокирами теслi, бляхарi ляскотiли дерев'яними молотками по блясi. Пан полковник наказав перемонтувати всi цеглянi будiвлi, якi належали уряду, таких будинкiв у мiстi немало: полкова канцелярiя та полковий суд, магiстрат, латинський колегiум, а також доми: архiєрейськi цегляний i дерев'яний, дiм настановленого вiд царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кiлька iнших. Є в мiстi фортеця i є цитадель з Прогорiльськими ворiтьми мiж вулицею Гончою i старим земляним валом; мiж фортецею i обивательськими будинками - мiська площа, на нiй збираються перед походом козаки, тут проголошують царськi укази та важливi постанови полкового уряду, магiстрату, вiд площi бере свiй початок i головна вулиця- Любецька, яка веде на Київський виїзд. Окрiм Київського, в мiстi ще кiлька виїздiв: Глухiвський - на Глухiв, Орел i Москву, а також дорога на Стародуб, Седнiв та Городню; Санктштербурський - через село Роїще i ще один - на Сорокошичi, до кордону польського. Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити бiльшiсть чернiгiвських церков: соборну Преображення Господнього, Архiстратига Михаїла, Чудотворця Миколи, Богоявлення Господнього, Святої Великомученицi Катерини та Воздвиження Животворного Хреста, Стрiтення Господнього, Вознесiння Господнього, Жон-мироносиць, а також кiлька старих, давнiх, якi лежать у руїнах. Видно звiдси й монастирi - Борисоглiбський, П'ятницький жiночий, Успенський Єлецький, Троїцький. Звiдси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерiгати за мiстом, iнодi менi здається, що плин часу для нього зупинився давно i в мiстi живуть князi та ченцi-чорноризцi, перших я бачив на протилежнiй, Замковiй, горi, других-на днi вузьких темних вуличок, таких вузьких i темних, що лiд у них лежить до середини лiта. Старi й новi вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво - старий вал проходив бiля Успенського Єлецького монастиря, в монастирi поралися ченцi в чорнiй одежi, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з мiстом, адже колись, учнем, знав тiльки колегiю та садибу, у якiй жив, саме мiсто цiкавило мене дуже мало, було, на мiй погляд, вельми загадковим i навiть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрiзь бачив пiдступ i небезпеку. Напочатку й справдi всiлякi негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячi собаки, а то й сiльський дядько опереже пугою, бо, бач, пiдiйшов близько до воза. Нинi ж бачив мiсто iнакше, в єдностi з минулим, ще й те минуле вабило дужче, нiж нинi суще, яке ставало дедалi гiршим. Нинi нiхто нiкому не вiрить, скрiзь правлять заїжджi урядовцi, свої спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшнiшi за розбiйникiв, появилося багато злодiїв, старцiв, волоцюг, що не день - вiдчиняються нiмецькi та московськi лавки, а свої стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникає все старе, з'являється нове, чуже, холодне й непривiтне. Отож я любив дивитися на мiсто й думати про його минуле, про тих несуєтних людей, якi лежали пiд темними дерев'яними i куцими камiнними хрестами пiд валами, i донедавна вважав своє життя також похованим, скiнченим. Воно скiнчилося зi смертю матерi та вилученням з Академiї, й здавалося, вже нiщо не пробудить у менi цiкавостi та спраги життя. Не менше, нiж на пагорбi, любив я товктися в полковiй канцелярiї, надто в тiй кiмнатi, де правили службу Пилип Борзакiвський, Семен Рубець та-Василь Биковськйй. Просидiвши п'ять дзигарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кiмнатi, темперували на завтра пера, рiзали папiр, грали в дами та правили теревенi. Найдужче мене цiкавив Пилип Борзакiвський, козак шляхетний, тонкий розумом i розмислом, трохи ферт, трохи забiяка, жартiвник i лицедiй, вiн чимось приваблював i чимось вiдштовхував. Вiн дуже гарно смiявся, й чи не найдужче я вподобав його за той смiх. Високого зросту, тонкий у станi, з тонкими рисами продовгуватого блiдого обличчя, на якому видiлялися чепурнi, хвацькi чорнi вусики, був вiн трохи гоноровитий, любив усiлякi законозистi справи, пiдбирав їх за своєю вдачею, а чи то вони за якимось невiдомим менi законом самi чiплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дiдичiв, якi зваблювали своїх наймичок, про шинкарок та їхнiх полюбовникiв, про чарiвниць та характерникiв. А то ще,- це була перша справа, яку розглядав у моїй присутностi Пилип Борзакiвський,- прийшов до канцелярiї полковий обозний i поскаржився, що замовив знайомому портретистовi свiй контерфект i дав завдатку п'ять кiп, портретист контерфект зробив, але вiн, обозний, не схожий на ньому на самого себе. Привели портретиста, принесли портрет. Обозний таки був схожий на контерфектi, одначе трохи пикатiший за натуру, як казав сам,- поважнiший, але портретист божився, що то пан обозний трохи роздобрiв за той час, доки вiн писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзакiвського, i вiн розсмiявся, обозний розгнiвався й заговорив прикростей i портретистовi, й Борзакiвському. Портретист i обозний сварилися, галасували, й справа зайшла в глухий кут, i тодi Борзакiвський сказав, що справу вони уладнають завтра вранцi. Наступного дня всi зiбралися в канцелярiї, де на фотелi стояв портрет обозного, той-таки портрет, тiльки обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в турецькому одязi й турецькiй шапцi. Хтозна, хто зробив таку перемiну, портретист чи сам Пилип Борзакiвський, одначе вгледiвши портрет, обозний поблiд i затрусився. А Борзакiвський сказав: - Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарi, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впiзнають - пан обозний зробiть доплату, не впiзнають - пан портретист поверне грошi. А щоб не впiзнали по значку i шапцi, я наказав перемiнити на контерфектованiй людинi вбрання. Обозний засовався на лавi, мовчки дiстав i поклав на стiл п'ять кiп грошей, забрав портрет i вийшов з канцелярiї. Не захотiв, аби люди побачили його в такому образi. Борзакiвський походжав по кiмнатi й реготiв. Реготiлися й iншi канцеляристи. Усмiхався i я, хоч менi не вельми сподобалася витiвка Борзакiвського. Але сам вiн менi подобався дедалi дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботковi, Пилип - його племiнник, його улюбленець, але вiн - старший вiйськовий канцелярист, якому довiряють найпильнiшi справи. Вiн був ще й трохи загадковий i якийсь не такий, як усi iншi канцеляристи. Вiд нього завжди пахло гiшпанським тютюном та кагве -цей напiй iз знайомих менi людей у цiлiм мiстi вживав тiльки вiн, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гiрким та неприємним на смак, i я сказав, що грушевий узвар смачнiший в сто разiв, з чого Пилип дуже смiявся. Вiн вигравав у всiх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме "Похвалу Глупотi, Еразма Роттердамського, вiн якось дав i менi, мабуть, для того, аби насмiятися надi мною, а може, й помiтив мою зацiкавленiсть книжками; "Похвала Глупотi, справила на мене величезне враження, просто перевернула мої думки. Як же це просто й правдиво: святiсть людська-в серцi людському, а не в одяговi, свiчках, iконах (хоч i там також, адже iкони-парсуни Богiв), не в постах i не в спiвах церковних, а в любовi до ближнього. Чимало людей, якi видають себе за праведникiв, насправдi великi лиходiї, але я не мiг погодитися, що святощi також можуть бути породженням Глупоти i можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що свiтом рухає Глупота. Я висловив свої сумнiви Борзакiвському, та вiн засмiявся й сказав, що то автор кпить, що те стається тiльки тодi, коли мудрець має мудрецем себе i в своїй зарозумiлостi втрачає вмiння перевiряти iстину сумнiвом, що нам, смертним, потрiбно сумнiватися в усьому, тiльки тодi ми зможемо пiзнати свiт. - Сумнiватися в усьому? - запитав я.- i в Боговi? Борзакiвський замислився й не вiдповiдав довго, i я аж отерп вiд хвилювання. - В Боговi не сумнiвається нiхто,- врештi вiдказав.- А от у iстинах, якi речуть вiд iменi Бога... Ми засперечалися й звiдтодi... заприязнили один з одним. Потому я удостоївся великої честi читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був,- їх менi давав Пилип Борзакiвський. Я прочитав книги по-латинi й по-польському: "Кнапiус,, "Тезаврус,, "Полеон,, "Спекулюм,, "Саксонум,, "Вiйну домову,, i розглядали ми з Пилипом карти всiх сторiн свiту й читали Євангелiє з позолоченими листами. Одначе все те - значно пiзнiше. Напочатку Борзакiвський взяв собi в звичку потiшатися надi мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцiмто, мали навiсити печатку на промеморiю, я блукав по кiмнатах i запитував, де той ефедрон, писарi реготiлися, бо, виявляється, ефедрон - це вiдхоже мiсце; iншого разу передав оближне велiння вiд суддi принести сирiвцю, самого духу якого суддя не терпiв, аж поки Семен Рубець не порадив менi вiдплатити грiш у грiш самому Борзакiвському. Я принiс Пилипу цидулу вiд панотця Василiя, священика церкви Вознесiння Господнього, у якого на виданнi була красуня дочка i який славився гостиннiстю й iнодi справдi запрошував до себе в гостi молодих канцеляристiв, адже шукав дочцi достойної пари. Цидулу ту писав я сам - умiв змiнювати почерк. Борзакiвський пiшов до панотця, а там саме золили та прали бiлизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому вiн, трохи посердившись, лишив мене в спокої. Другий був Василь Биковський, козак рокiв тридцяти, середнього зросту, тiлистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всi боки, вибивався з-пiд шапки, налiзав на очi; той чуб був м'який, шовковий, вiн загрiбав його п'ятiрнею, а ще, як довiдався небавом, любили його загрiбати дiвчатi. Якщо Борзакiвський лише полюбляв слухати про дiвчат та вдавав з себе зальотника, насправдi ж пильнував своєї слави, своєї честi, не давав упасти на себе порошинi, то Биковський ходив у грiхах, як свиня у реп'яхах. I диво, всi тi зальоти, всi його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й вiн тiльки махав рукою: "А-а, Василь,. Мовляв, що з нього вiзьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзакiвському завше сорочка бiла, без жодного рубчика, а Биковський лише мiняє в петельках тiєї самої сорочки кольоровi стрiчки), хвалько, вiн любив розповiдати про свої перемоги на теренi кохання, тодi приплющував блискучi ласi очi й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповiдi про грiховнi пригоди iнших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав i приохочував до неї iнших. Одначе вмiв, коли ставало на потребi, працювати без утоми, по кiлька дiб, тягнути воза важкого по хляпавицi й грудомахах. Йому найчастiше випадали саме такi справи- заплутанi й забовтанi, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одну химерiю - майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярiї, поскидає чоботи i свiтить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взувається. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь приємнiсть - хтозна, але вдома, в полi, навiть на вулицi ходив без чобiт. Борзакiвський жартував, що то вiд скупостi - береже чоботи. Третiм у тому товариствi був Семен Рубець. Я не раз дивував, що вiн прилучений до того товариства, оскiльки рiшуче рiзнився вдачею, звичками, самим трибом життя як вiд Борзакiвського, так i вiд Биковського. Я нiколи не бачив на його обличчi усмiшки, не чув його смiху, навпаки, цiдив слова жовчнi, в'їдливi, злi. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо видiлялися гострi, схожi на ножi, брови, їжакуватi вуса, тонкi губи стуляв так мiцно, що мiж ними не пролiзло б i лезо ножа; очi Рубця настороженi, зiркi, вiн вельми точний, доскiпливий, розплутає, розбере по патичку будь-яку справу, справедливий, i все-таки лiпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважає, що нiколи не помиляється, не любить слухати нiчиїх порад, навiть полковникових. Лише iнодi, вельми рiдко, Рубцеве обличчя одмiнювалося, i в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Менi здавалося, що Семен був лагiдною i доброю дитиною, та потрапив у тяжкий життєвий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красунi-сотникiвни, яка невiдь-чому втопилася в ставу, залишивши Рубцевi двоє малих дiтей? Рубцевi за тридцять, вiн вдруге не женився, дiтей доглядала мати. Оцi троє молодих козакiв користувалися особливою довiрою Полуботка, хоч було в канцелярiї немало iнших, поважнiших за вiком, рангом та й заслугами канцеляристiв, може, й користувалися через те, що були завзятi, беручкi, вiдданi йому i справi. Та приязнь не зродила серед решти канцеляристiв великої заздростi (маленькi зроджувала), адже цi троє не отримували нiякої платнi, як i всi iншi канцеляристи, платнею усiм будуть потiм уряди, але коли це буде i як вивершиться - невiдомо, бо нинi рангами поступалися багатьом, а клопотiв мали в достатку. I все ж вони були не такi, як iншi, хоч я це побачив не одразу, вони жили не тiльки паперами, якi отримувала канцелярiя, донесеннями, картами, дiвчатами, пирiжками, козловими чобiтьми, не лише днем сутнiм, а й прийдешнiм. Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, якi мої обов'язки. Жив у садибi пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У мiстi в Полуботка була також садиба, бiля семiнарiї, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дiм. У ньому вiн майже не мешкав, тiльки iнодi залишався на нiч, якщо рано-вранцi на нього чекала нагальна справа. Сам вiн i обидва його сини жили у великiй просторiй садибi, котра мiстилася на згiрку над Стрижнем, рiчечкою, яка впадає в Десну. Кажуть, колись то була чимала рiчка, вона бере свiй початок верст за тридцять вiд Чернiгова в дивовижних i диких болотах Замглаю, пiзнiше я їздив туди полювати з полковником; таких болiт, либонь, немає бiльше нiде в свiтi, чарiвних i водночас похмурих, оступлених вiковими лiсами. Обидва одруженi сини жили у флiгелях (часом надовго виїздили в iншi батькiвськi маєтки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою - в просторому, на два ганки, з лiтнiми покоями над заднiм ганком будинку з цегляними упорами, якi випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправленi круглi шибки, вiкнами, котрi вгорi вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку - кiлька свiтлиць та кiлька кiмнат, у яких столи застеленi килимами, здебiльшого пiстрявими, а лавки та стiльцi оббитi сукном-голубим, червоним, синiм, ще й майже в кожнiй кiмнатi - шкiряне крiсло, в кожнiй свiтлицi - iкони, мальованi на деревi, блясi або полотнi, в горницi їх аж кiлька десяткiв, у кiотi - й завiски на дверях сукнянi, й дзигарi настiннi, й дзеркала великi та малi в позолочених рамах; висiло там також кiлька портретiв Леонтiя Полуботка та самого господаря, а в свiтлицi, у якiй приймав гостей,- герб роду - пронизане двома стрiлами, серце та хрест над ним. У найбiльшiй свiтлицi над вiкнами вигравали лiпнi конi й висiла зброя та крила орлiв, упольованих самим полковником, в нiй стояла кахельна пiч (на кахлях павичi, якi щось клюють, конi, татари, жiнка з голубом, медвiдь з вуликом, гармати, всiлякi чудовиська, я любив роздивлятися тi кахлi); в свiтлицi стояли великий липовий стiл, стiльцi з вузькими рiзьбленими спинками, окована срiбними штабами скриня та маленький горiховий столик, за яким любив посидiти в самотинi полковник. Полковi папери вiн розглядав за круглим липовим столом, за горiховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшиткiв, якi тримав у скринi. Тодi на його обличчi, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрiйлива, а прониклива. У полковника були особливi очi, в них свiтився ясний, одначе суворий вогник, а над очима - круто, вгору - зломленi брови; нiс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що є вольовi обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, нiби рiзане рiзцем, смагляве, чепурне. Особливої чепурностi додавали охайно пiдголенi вуса та чуб, густий, тугою хвилею, пiдстрижений не по-козацькому, а. як стрижуться деякi iноземцi. Отак i сидiв вiн, великий, важкий, розстiбнувши зеленого кунтуша, i або дивився в зшиток, або невiдь куди, за вiкно. Отакi великi тiлом люди здебiльшого дуже неквапливi, несуєтнi й таять на мислi таку ж неквапливу, але певну думку. Деякий час я вважав, що пан полковник вичитує з паперiв свiй родовiд або ж веде записи майнових справ, i був вельми здивований, коли випадково довiдався, що то зшитки з вiршами, власними й чужими, з тих, якi йому сподобалися, а також "Кроничка, - хронiка подiй, яку вiв власноручно. Про власнi вiршi не говорив нiкому, нiкому їх не читав. Родоводу ж вiн не вiв, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах рокiв; по тих буревiях, якi крутило на Українi, присипало не лише окремi роди, а й полки, цiлi краї. Корiння славетних українських родiв рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, вiття i листя спалювали. Я сам гортав мiськi книги, то в тiй, то в iншiй спливало лицарське, козацьке iм'я Полуботкiв. Так у актовiй книзi за 1619 рiк лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до своєї вiри, отримав вiд чернiгiвського воєводи Салтикова дозвiл ловити в озерi рибу та бити в пущi звiра - "свободи на двадцять лiт,, а в актi за 1637 рiк записано, що той же Ярема, райця чернiгiвський, "продав частину свого шлика на рiчцi Стрижень пiд Чернiговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довiдуємось, що в 1668 роцi проживав у Чернiговi Левон Артемович Полуботок i що Полуботки володiли сiльцем Полуботками пiд Чернiговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодiшнiх Полуботкiв зацiлiв по Хмельниччинi, хто погинув - се невiдомо. В тi лихолiтнi роки тисячi й тисячi козацьких голiв падали в ковилу та пирiї, якими поросли українськi поля. Пронизанi з усiх чотирьох сторiн колючими вiтрами, українськi степи стали мiсцем бойовищ численних ворожих армiй, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось українського отамана чи отаманця, обiцяючи утвердити його гетьманом на цiй землi, а український нарiд зробити вiльним та щасливим. Насправдi ж усiх тих лиховiсних зайд надили лише важкi українськi чорноземи, їм були потрiбнi не українськi лицарi, а українськi раби, й вони без кiнця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скiльки облесних слiв злетiло з чутких вуст, скiльки складено обiцянок пiд хрестами грецьким i римським, гай-гай - все то обман i пiдступи. Отож, ми тiльки знаємо, що немало Полуботкiв погинуло в кривавих сiчах. Вже за гетьмана Многогрiшного козакував у Чернiгiвському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтiй за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далi уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гiдностi, вiйськової вiдваги, Леонтiй змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в пiдозрiливiй головi хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливi пiдступи генерального хорунжого, й коли в 1691 роцi в Польщi було схоплено ченця Соломона, чоловiка нерозгаданого, таємничого, дивного, котрий приїхав до короля з дружнiми листами, буцiмто написаними Мазепою, а насправдi ним самим, Соломоном, в чому й зiзнався на квестiї, то вiн сказав, що про цей його пiдступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той пiд тортурами вимовив ще одне iм'я - Павла Полуботка, сина Леонтiя, мовляв, той також вiдав про пiдступ Соломона, я йому вiдкрився. Приступили до Павла Полуботка - чому не доповiв (не донiс) Мазепi? Павло Полуботок вiдказав: донос - не моє ремесло, одначе з Михайлового патякання таємниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, пiдтвердив Апостол, я сам оповiстив Мазепу. Одначе оповiстив Апостол, а не Полуботок! Мазепа не прощав найменших провин. I наказав одiбрати в батька та сина Полуботкiв уряди, маєтностi, нагороди та пустити обох в свiт голими й ославленими. Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне - сатанинське, потворне, друге-благородне, чисте, ясне. Яке воно в тiєї чи тiєї людини, вона може довести. Павло Полуботок довiв це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо - не старшинi, не Мазепi, а всiм чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебiльшого були безславнi, одначе не з його, Полуботка, вини. Двiчi ходив на Крим з улюбленцем царицi Софiї, її коханцем Голiциним, горiли перед ними пiдпаленi татарами степи, падали вiд спраги i втоми конi та люди, i тiльки завдяки вiдвазi козакiв та їхньому вмiнню вiйсько не було погромлене до кiнця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвiнкими лядськими сигiзмундiвками, з палашами шведiв, терпiв голод i холод, не нарiкав на долю, й врештi недовiрливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивiялася колишня недовiра й осуга, i вiн призначив на мiсце померлого чернiгiвського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтiя на той час уже не було на свiтi, вiн скiнчив життя в бiдностi та неславi. Його син тодi вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не вiдкривши своїх замiрiв нiкому, перейшов на сторону Карла, в Глуховi зiбралася на раду старшина, а також виборнi вiд полкiв; маючи себе людьми вольними, деякi козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотiв на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: "...з нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав - невiдомо, тому, що чернiгiвський, полковник не вклонявся низько царевi, не злизував порох з його брудних ботфортiв, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрiстю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вiк ходити в услузi чужоземцевi? За велiнням царя на гетьмана було обрано-призначено Iвана Скоропадського, чоловiка невисоких помислiв, сумирного, супокiрного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибi й на тому. Щоправда, й Полуботка тодi цар вiд себе не вiдштовхнув, вiн улещав усiх, хто мiг бути корисний йому в боротьбi з Карлом, якого боявся панiчно. Цар видав унiверсали, у яких писав, що вiн завжди любив український народ, а проклятий Мазепа, наперекiр йому, запроваджував по Українi панщину, хотiв перевести в панщинникiв усiх українцiв; Петро обiцяв козакам усiлякi пiльги та добра, обiцяв i клявся всiма святими берегти українськi давнини, поважати козацькi закони та звичаї, вовiки вiчнi оберiгати їхнi вольностi. Все це - до Полтавської баталiї. По тому в царевi одразу наступила одмiна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обiцянi пiльги та вольностi, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Україна, отримав загогулисту дулю. У тiй вiдмовi, зокрема, було зазначено, що нi в якому випадку не слiд вiдновлювати поруйнованi двори в мiстi Чернiговi - цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився вiн також на те, щоб у походах українськими козаками командували українськi старшини, хоч гетьман писав, що росiйськi генерали українського строю не знають, мови української не розумiють, здебiльшого вiддають неправильнi велiння; не вiддав Петро й "позичених, в українцiв для вiйни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далi зовсiм вiдмiнив виборнiсть старшини, посилав козакiв у найтяжчi битви та на найважчi роботи, аби вигубити козацький рiд. Зрослий у країнi, де нiхто, навiть першi бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався "нижайшими рабами,, Iвашками та Петрушками, де увесь у сукупностi народ був рабом, звик коритися царевi, боярам, навiть сiльським старостам, вiн не мiг спокiйно чути таких слiв, як "вольность, та "свобода,; щодалi вiдносив його вiд грiзної Полтави плин часу та забувався страх, бiльшою ставала його нелюбов до України з її хоч i невеликими вольностями. В днi воєнних баталiй зi шведами на Українi цар побачив Київ, прадавня українська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, вiн уже тодi поклав собi зробити все для занепаду цього мiста, яке вiчно буде нагадувати всiм слов'янським мешканцям iмперiї, звiдки пiшли справжнi русичi, хто принiс у Рязань, Москву, Твер свiтло розуму та вчення, зберiг його та розвинув, й вирiшив утвердити всупереч цьому мiсту iнше, своє, не шкодуючи коштiв та людських життiв. Найлiпше зводити його на кiстках тих-таки українцiв. Треба було зробити все, щоб українцi забули, хто вони, що виросли "в краї,, "українi,, тобто метрополiї, що Русь була тiльки Україна, Мала Росiя, знову ж таки - метрополiя, як Мала Грецiя, Малий Рим, а Велика Росiя -все iнше, всi iншi землi - тиверцi, кривичi, i навiть чудь i меря, що тодi, як слово "Україна, вже лунало широко, Московiї i в поминi ще не було. Водночас українцям було заборонено торувати далi свої давнi торговi шляхи в Сiлезiю та Балтику, зокрема в Данциг та Кенiгсберг, велено везти товари в Москву та Пiтер, де за них давали половинну цiну, вийшов указ, який забороняв українським купцям торгувати з запорожцями, а також їздити до Чорного моря по сiль та рибу. Україна, неначе хворий чоловiк, хирiла на очах. Попереду в неї були повний занепад, убогiсть, рабське нидiння. До всього цього я поволi дiйшов своїм розумом пiзнiше, зiставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте вiд iнших i вiд Полуботка також. А тодi мав царя за провiсника Бога й молився за його здоров'я. Полковнику на той час сповнилося п'ятдесят сiм рокiв, був вiн ще мiцний, у розповнi сили, великий, але не важкий, плечистий i дужий. Роки, як це здебiльшого буває, не скували душу надмiрною обережнiстю, страхом втратити те, що має, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе вiн дбав, не лише власними клопотами сушив голову. У особистому життi на той час спiзнав i доброго й злого. Рiк тому вiдiйшла в iншi свiти дружина полковника Єфимiя Стратилатiвна, й цiєї весни вiн одружився вдруге на вдовi бунчукового товариша Яворського Ганнi Романiвнi, їй тодi було рокiв пiд сорок, i вона здавалася менi старою жiнкою. Про покiйницю Єфимiю розповiдали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романiвна, навпаки, добра й лагiдна, й тиха, як тепле лiто. Вийде з шитвом на ганок, усмiхнеться нiяково, сяде й слухає щебiт пташок (а може, й не слухає) i пiде так само непомiтно. Вона любила мене як сина, жалiла за сирiтство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пирiжок з капустою, то пундика, а я соромився. Давно поодружувалися полковниковi сини- Андрiй та Якiв, вони жили при батьковi, одначе Андрiй часто вiдлучався в село Михайлiвку бiля Гадяча, яке батько обiцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому вiд Чернiгова селi, там стояв великий двiр з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра i, якщо вдавалося, вiд'їздив туди на вiдпочинок. Полуботок не дав синам значних маєтностей, не дав великих посагiв i двом старшим дочкам, якi повиходили замiж за людей незначних, маломаєтних, покiйна дружина докоряла за це Полуботковi, та й iншi люди подейкували про полковникову скупiсть, довгий час так думав i я. I вже значно пiзнiше перемiнив свою думку. Хоч i третiй, Оленцi, яка незабаром вiддасться за сина лубенського полковника Андрiя Маркевича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасiя Маркiвна виклопотала двоє сiл в гетьмана своєму мазунцевi Якову. Гетьманша хотiла порiднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося їй, далеко наперед. Тiєї весни пан полковник звершив кiлька вигiдних для себе купiвель, придбав угiддя в селах Грунь, Оболоннє, Довжик, Тубичi, а також у мiстечку Любеч. I в Довжику, i в Губичах, i в Групi, i в Оболонньому статкував давно, тi села були данi йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самi по собi з своїми пiдсусiдками, котрi справляли козакiв на вiйну, селяни самi по собi, вони платили осенщину - чинш, залежно вiд свого статку: вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв на рiк. Звичайно, полковник, як i всi iншi старшини, хотiв мати якомога бiльше землi. Двiстi дворiв Оболоння платили сто двадцять шiсть карбованцiв тридцять п'ять копiйок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованцi. Одначе рiк тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вiсiмдесят карбованцiв, чималий шмат поля й заселив його пiдсусiдками. I опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угiдь, i торгував її Полуботок запекло, а Бовтрик не вiддавав, i двiчi посилав пан полковник копачiв "закопати ниву, Бовтрика - обкопати канавою, а той копачiв проганяв, i врештi поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрiєвська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собi до полковника, а позаду бiг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землi, а вiн збирається женитися, хто за нього, безземельного, пiде; старий же одгризався, одмахувався й казав: "Державець має право,. А син вiдказував крiзь сльози: "Пiсля того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,. Все це я бачив на власнi очi, чув на власнi вуха, бо стояв серед покосiв на Полуботковому сiнокосi. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приїхали до Чернiгова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свiй клопiт - видивлятися у вiкно, коли на подвiр'я вибiжать Уляся з Оленкою, та приєднатися до них. Я сподiвався, що полковник i далi не завдаватиме менi нiякої служби, але вiн, на мiй подив i розчаруваня, вже другого дня по приїздi сказав: - Пора й тобi, Iване, сукать дратву. Я здивувався. - Ви хочете оддати мене в чоботарi? Полуботок осмiхнувся. - Це така примовка. Шевського дiла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярiї, потримай у руках книги шнуровiї та прибутковi, подивися на життя, а небавом сядеш за стiл з вiйськовими канцеляристами. А ще мiй домашнiй пiдписар занедужав, поїдеш зi мною в Полуботки. Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помiтив i хотiв одшити мене од Улясi чи й справдi вирiшив сповнити дану моєму батьковi обiцянку. Наступного дня ми поїхали на сiнокiс. Вiд Чернiгова до Полуботкiв - двi чи три верстви, ми прикопотили верхи, зупинилися пiд вiльхами над Стрижнем. Свiтило сонце, дикi голуби купалися в його променях, туркотiли у вiльхах, луг зеленiв, надив очi жовтизною квiтiв, скошенi трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь iз дитинства. Одинадцять косарiв махали косами, й змигувало на косах промiння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворiтнi покоси з сонячного промiння. Полковник узяв косу й повiв косарiв, ручку брав широку