, покiс бунтувався в пояс. Двi широкi дороги лишалися за полковником, здавалося, то проїхав вiз, а не людина вдавила стерню чобiтьми, бiлiла сорочка на широкiй спинi, пiд кiнець другої ручки на нiй "сiв орел, -проступила пляма вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи трави пiд самий корiнь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силi, впевненостi, подумав, що нiколи не змiг би нi косити так (я справдi взяв косу, за першим же помахом загнав її носком у купину й, хоч далi тримав її як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в двi четвертi), нi господарювати, нi владарювати. Немає в мене нi хисту до того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк, з такої самої плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь його немає в iнших? Вони самi не хочуть того, чи не вмiють, не можуть примусити себе наказувати iншим людям розпоряджатися їхнiми долями? А може, i тим не дане таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють себе, що так i повинно бути? Поки так розмiрковував, помiж косарiв сталося замiшання. Старий Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знозу пiдчовгав до полковника: - То що даєте за мої грунти? Може, через те, що роздумував над тим, хто має право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку - тiльки Бог), а чи з якогось iншого боку побачилася менi кривда, яка чинилася перед моїми очима,- Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а вiн же, мабуть, вже кохає якусь дiвчину,- я раптом ступив наперед i голосно сказав: - Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний. Та й просто не можна, не по правдi це. Полуботок подивився на мене, i менi назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв мене, але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi. Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував. - Веди його, Терешку, додому,- сказав полковник. I син узяв батька пiд руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i той погляд був менi вiддякою. Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин, вiн не випив з косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закупку та покласти все те на покiс. I не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi - жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я зiпсував його. Ми переїхали через село - невеличке сiльце на двi вулицi та два завулки, хат на тридцять-сорок, роздiлене навпiл рiчечкою, яку люди називають Ровом, виїхали на горб, i Полуботок оглядав жита, свої жита, не добрi й не поганi, такi собi, але вже рославi. В житах пiдпадьомкав перепел, Полуботкiв перепел, полковник дивився на жито без радостi, либонь, я таки добре пригiрчив йому душу, а може, вiн думав про щось зовсiм iнше. За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i Якiв сказав, що то недобре втручатися в чужi справи, але раптом пiдхопилася Уляся й заступилася за мене: - Iван знає, де правда, а де ошуканство... Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима: - Звiдки вiн знає? - Душа в нього така, правдива. Я пiк ракiв, але щось танцювало в моєму серцi. Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi поїздки, але через три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався, що за всiлякий дрiбний непослух, кабешi, сказане наперекiр полковник зла не тримає. Наступного дня розмовляє, мовби нiчого й не сталося, й навiть не знаєш, насправжки забув усе чи дотримується такого штабу. А з приводу Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два тижнi: "Роз'ятрив ти мене таки, не в своє вклюнувся... Одначе - люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на тебе, хоч давно кортiла менi та земля,. З нами мав їхати Охрiм, який пильнував при полковнику його особистої канцелярiї, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося везти менi. Ми їздили до мiста Любеча, де в пана полковника були чи не найбiльшi сiножатi. У полковника був двiр i дiм з свiтлицею бiля ринку та П'ятницької школи, однiєю стороною двiр виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. I прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на луки, безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам не було кiнця-краю, i не було кiнця-краю моїм думкам. Я вимрiював собi таке мiсце, тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi: я бачив її на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаєчка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i... як калатають нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi. Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник їздив на луки в урочище Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я їздив з ним i записував у книгу пожиткiв, скiльки поставлено стогiв, скiльки накошено копиць; об'їхали Плiохiв, Мамаєвський та Клiтнянський. лiси, де Полуботок визначив дiлянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн не довiряв своїм управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн i скаржникiв, i тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався i, якщо не вдавалося примирити позивачiв, вiдправляв їх до полкового суду. Найбiльше мене зацiкавила скарга селян Домишлина. Аби об'єднати свої землi в Любечi i бiля нього, Полуботок обмiняв село Домишлин на село Боровичi та слободу Боровицьку, котрими володiв вiйськовий товариш Василь Полуницький. I ось тепер у свiтлицi стояло четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли: "З гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiгаємо до вельможностi вашої, ускаржуємось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незноснi i невиповiднi несемо долегливостi i утяжiння, так в роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх державцiв платили в рiк по пiвталяра грошей i по пiвосьмачки вiвса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики вiвса. I так робить що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле в Любещину, в своє село Козел, для оранки i сiвби, й працюємо там недiль по шiсть i по сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на панщинi, в дворi пана Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн, пан Полуницький, обкладати нас всiлякими поборами: виїхавши на днях в Чернiгiв, наказав своїй панi брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв 5, у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей до в'язницi тюремної i мучить їх не по-християнськи, оточивши крiпкою сторожею i не дозволяючи нам i хлiба їм подати. I все це, щоб ми заплатили побор. Та й маєтностями нашими розпоряджається пан Полуницький, як своїми, бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й слова йому не кажи. Землi нашi власнi вiдбирає, а ми й гетьманськi унiверсали мали на нашi землi, а вiн, пан Полуницький, їх вiдiбрав, бортi нашi рубає i знищує. Вся обще громада домишлянська вiд мала до велика,. Я читав це послання, й сльози застилали менi зiр. Крiзь сиву пелену бачив полковника, який стояв бiля вiкна й дивився в сад, менi здалося, що вiн не чує того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жiнок та дiтей, навiть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянцiв з сердечним болем, але трохи й з приємнiстю, адже ранiше цим селом володiв пан полковник i селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник їх не утискував, не ув'язнював, не одбирав землi. Таких поборiв, як у Домишлинi, либонь, не було бiльше нiде. Отже я дещо "прощав, пану полковнику. А полковник мовчав. I я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, вiн шкодує за тим, що сам не брав стiльки, як Полуницький, може, розгнiвався й зараз прожене селян?.. Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Буває, вiн мовчить i про щось думає, а погляд пронизливий i мовби закам'янiлий, але то закам'янiлiсть перед важливим рiшенням,- тодi вiн неначе забуває про тебе, й тобi стає неприємно, тривожно. Або ж мовби й чує, пройде по кiмнатi, зупиниться й знову думає. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти є i чого стоїш тут, i ти чомусь малiєш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловiк здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов i свого, й, може, не знайду нiколи оту свою долю. Може, я нiкчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собi стежечку вузеньку, протоптану в сторонi вiд стежок, вигепаних мiцними чоботиськами. На тих своїх вузеньких стежечках я цар i Бог, (у мрiях), i тiльки там менi добре. Одначе полковникову владнiсть терпiв. Почував, що за нею щось стоїть, що то не просто владнiсть, а щось бiльше. I терпiв його зауваження: "Ну чого, Iване, манiжишся, ти ж не дiвка,.- "Я не манiжуся... Я такий є,.- "Ставай iншим. Гостри зуби. Бо розжують i виплюнуть,.- "Не вмiю iншим... i не хочу..., - "Отакої,. Сам знав, що життя - то сутнiсть жорстока й зла i що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугастi брови, щось там у ньому всерединi борсалося кострубате й болюче, що й вiн не мiг його викинути, i, либонь, через те я примирявся з ним та терпiв. Полуботок викликав повагу. Якусь iншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Вiн викликав повагу як людина розумна, самостiйна. Я також прагнув у життi незалежностi, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний. Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв своє, а не чуже мiсце, й саме таке, яке вiдповiдає тобi, твоєму призначенню, що вмiєш розпорядитися собою i тим мiсцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаємо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi нашi похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати, ми ж того не вмiємо, боїмося. Коли ми думаємо про себе,, примiряємо все до совiстi, вона бiжить по хiдниках нашої душi, ми поспiшаємо за нею й бачимо самi негаразди, ми ладнi зупинити її, ми боїмося посуватися далi, аби не побачити чогось гiршого. З такими думками, таким строєм душi багато не здобудеш. Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до iнших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти в його товариствi, вiдчутися, спокiйнiше, мiцнiше. Але що стояло за тим полковниковим спокоєм, за тiєю владнiстю, я ще не знав. Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв за стiл. Його руки важко темнiли на бiлiм убрусi. - Вiзьми, Iване, скаргу. А ви,- до селян,-приїздiть на п'ятницю до Чернiгова.Коли селяни вклонилися й пiшли, мовив менi:- Не маю права розглядати скаргу сам. То бiльше - село колись було моїм. Я здивувався, що вiн пояснює менi. Таке було вперше. Менi ледь-ледь затеплiло в грудях. Хоч думав я зовсiм про iнше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну? А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав. - Добре пишеш. Випис у тебе хороший, i думка жива. Охрiм старий i ледачий, вестимеш книгу пожиткiв на виїздах. Тiльки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив? Вiн подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене пiдборiддя. - А може, й не тямиш. А доведеться... Все доведеться робити. Життя, Iване, це не Плутарх з -Тацiтом. Важко тобi буде... Ох i важко. Я вiдчув, що вiн жалiє мене й зовсiм не гнiвається на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi тодi, нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю її, рахую прибутки пана полковника. Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi. Окрiм полковника, в судi засiдали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжi, чернiгiвський вiйт Федiр Лопата - немолодий чоловiк з дрiмучою замшавiлою бородою, вiн вiйтував впродовж багатьох рокiв, а також бурмистр Овсiй Звiр та райцi. Повiдна сторона - тi самi домишлянськi селяни, одвiтна - державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловiк з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку вiн вертiвся й дзигорiв, хотiв матися з полковником та суддями за панi-брата, одначе полковник швидко остудив його. - Коли я отримав у державу вiд пана полковника Домишлин, тодi ж був переданий менi й iнвентар - скiльки з людей повинностi брати,- так одповiв на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддiв. Я бачив, як заграли на обличчi Полуботка жовна, але вiн вiдказав спокiйно й тихо, так, що його ледве розчули: - Неправда. Я такого iнвентаря не давав i дати не мiг. По всiх моїх селах люди платять лише осенщину, вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв, й не платять на жодну копiйку бiльше. I нiхто нiколи в нашiй сторонi таких поборiв не бачив, i на те є унiверсал гетьманський. Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцiмто там лежить отой "iнвентар,, але так його й не показав. Суд винiс ухвалу: вимишленi паном Полуницьким "побори знищити, з пiдтвердженням, щоби по старих звичаях, як усi колишнi державцi села, так i вiн, п. Полуницький, в одбираннi годового восени од жителiв датку вдовольнявся й не вимишляв нiяких нових поборiв, вiдносився до своїх пiдданих лагiдно, як належить державцю,. Либонь, Полуницький не сподiвався такого рiшення, бо враз поблiд, смикнув себе за вуса й закричав: - Вони Орлика мазепинського вiншують величними словами... Пан Полуницький, як сказав вiйт Федiр Лопата "випав з воза й горнув на власних селян колоддя,. Селянин, що стояв попереду iнших, мовив з гiднiстю: - Ми згадували Орлика не як мазепинського фамiльянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навiть осенщини. - Таки ж згадували! -гукнув Полуницький. - I не сором тобi,-сказав Полуботок i пiдвiвся. На тому скiнчився суд. Полуницький написав у Пiтер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупi славлять Орлика й плекають надiї на його повернення, що тiльки минулого мiсяця Полуботкiв посланець бачився з Орликом бiля Кальмiуса. В те не повiрили в Сенатi навiть найбiльшi незичливцi України. Вiдчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смертi Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському мiстечку Крiстiанштадтi у ветхому будиночку на три кiмнати, там же тулилися його родина i весь його почт. Так швидко сягнуги звiдти на Україну вiн не мiг, i картку Полуницького просто викинули. Варто сказати, що, на вiдмiну вiд багатьох iнших урядових людей. Полуботок засiдати в судi не любив. Найчастiше, коли йшлося про речi дрiбнi, очевиднi, вiн казав позивачевi та одвiтнику: "Годiться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам,. А бувало й так: "Кладiть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходiть у шибок i випийте мирову,. Вельми часто позивачi слухалися тiєї поради. Iнодi справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишляиськiм позовi прийшло до нього два куми - Яремiй та Ярема, вони випивали в шинку, i Ярема, не певний себе, вiддав Яремiєвi на нiч на збереження грошi. Коли ж уранцi, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремiй мовив: "Вперше чую про неї,. Полуботок довго мовчав, а тодi запитав кумiв: - Хто звечора платив за горiлку? Обоє вiдказали: Ярема. - А чого не Яремiй? - В мене не було грошей. - А вранцi ви похмелялися? - Так. - I хто платив? - Яремiй. - I де ж ти взяв грошей? Яремiй знiтився й опустив голову. Я реготiвся. - Вiддай грошi й кладiть заруку,-- сказав полковник. * * * ...Сказати правду, справами я тодi переймався не вельми i ледве пам'ятав про них. Жив у тривозi i в солодкiй муцi, либонь, то були найкращi днi мого життя. ...По ставочку пропливає гордовита черiдка лебедiв, по той бiк пiд берегом тужливо перегукуються крiзь дрiмоту китайськi гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться iхня далека країна, якої нiколи не бачили, бо повилуплювалися з пiдсипаних пiд квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А менi чомусь нiколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою i затишним куточком у малинi, а сняться всiлякi химери, небаченi будинки, лiси та рiки. Цiєї ночi приснилася повiнь, тепла весняна повiнь, яка залила велетенськi луки, але залила неглибоко, вона вкрила й мiсточок через рiчечку, а по цей бiк на горбi зiбралося дуже багато людей, чоловiкiв i жiнок, i дiтей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосi, щось там шукав, та так i не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мрiло мiсто... Дивовижне мiсто з високими бiлими будинками, золотоверхими церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi, i всiм нам потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли занiмiлi, їх лякав велетенський, у кiлька верст, водяний простiр. I тодi я закачав холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище кiсточок i була як лiтепло. - Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною,- сказав я. I всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки дiтей i ввiйшли в воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i смiялися - такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на нiй промiнням, подекуди виднiлися зеленi острiвцi, i люди йшли вiд острiвця до острiвця. Я затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи пiшли всi, стояв i перечiкував, аж поки останнi - чоловiк у брилi та жiнка в голубiй намiтцi з хлопчиками на руках - не поминули мене. Ще якийсь час стояв i дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною. А тодi рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i що дужче .поспiшав, то бiльше вiдставав, i вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, вiдвихнувся кудись убiк i вже не бачив нiкого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди менi йти. А потiм натрапив на колюче терня, суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого гiлля. Шукав лазу, поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до мiста. Я шукав у густому чагарниччю дiрки й не знаходив. I почав непокоїтися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, i вже не мiг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. I раптом помiтив, що вже сутенiє, в розпачi рвонувся з усiєї сили й завис на тернi. Тодi й пробудився. I тепер думаю, що означає те терня й оте, що всi люди пiшли, а я залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь? Бiля моїх нiг повуркує сiрий кiт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я знаю, що це не так. Що кожної митi на будь-кого з нас може звалитися несподiване лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт - це величезна страшна невiдомiсть, у якiй ми пролiтаємо, як жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре, якщо пролiтаємо, а не летимо на вогонь, який хтось пiдпалив зумисне. Так, ми свiтлячки, тiльки знаємо, чим усе кiнчається для нас, але для чого летимо й куди, того не вiдаємо, як не знаємо, не вiдаємо, як треба в свiтi жити. Ми - листя на древi всесвiту, яке прокльовується з бруньок, шумить i облiтає. Кожен листочок рiс по-своєму, кожна душа страждала, мрiяла, але що до них свiтовi, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, нi, зачекай, Iване, поглянь, якими будинками заставлена земля, якi ридвани котяться по нiй, все те поробили люди. I не всi вони листочки. Є серед них могутнi дуби, якi тримають на верхiвках небо. Такi як Олександр Македонський, Юлiй Цезар, Арiстотель... I не всi нашi останнi... Петро Могила, Дмитро Туптало i нашi славнi чернiгiвцi - архiєпископ Лазар Баранович, архiмандрит Iоаникiй Галятовський, письменники та полемiсти, чиї ноги ступали по цiй землi i чиї голоси чуло склепiння чернiгiвських соборiв. Люди проживають життя не однаково, бо й самi не однаковi. Навiть простi, звичайнi люди. Один увесь вiк пнеться до багатства, досягає його, iнший прогайновує зiбране батьками... Нi, не в тiм суть, скупив багатство чи прогайнував його. I якi ридвани котяться. Вони будуть все кращi й кращi. А в тому, який сам. Є люди, котрi сплять на голiй лавi, накрившись кожухом, вiн у них один, i можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а є такi, якi сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нiзащо, й ладнi пiти на злочин, аби придбати ще декiлька ковдр (може, вже й непотрiбних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто має одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, нiж цей за ковдри, а от же... А листочки летять, а карети котяться... Котяться до якогось мiсця. ...З саду через перелаз перестрибує Уляся, наближається до мене. Я так i не навчився розпiзнавати з її вигляду, чого вiд неї сьогоднi чекати-доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи пiдступу. - Що це ти робиш, Iване? - запитує Уляся й показує на патички, якi я заготував на кiлочки для кобзи.- Це що, пакулi, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стiльки кiз? - Бачу поки що одну. I тетерiю, чи не образив, чи це втече вiд мене. Вона не втiкає. Чекаю гострої вiдповiдi, кпину, вже почуваюся на гарячiй пательнi, але Уляся враз сiдає на траву, охоплює руками колiна й каже: - Заграй менi, Iване, що-небудь. Я нiяковiю. Нiбито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворi. Уляся, либонь, розумiє те, й ми вiдступаємо вбiк, пiд горiха. Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах,- як здавалося менi, пiд настрiй Улясi й пiд нашу розмову: Ой пiду я до млина, до млина, А у млинi новина, новина. Там-то, мамцю, мельник, Там-то, мамцю, добрий, Там-то, мамцю, хороший - Меле гречку без грошей. - Не мели, Iване,- сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), i втяв у тому ж ладi: Козак, мамо, гуляє, бряжчать його грошi, Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший. - Де ти навчився стiльки дурниць? - каже Уляся. Одначе я не здаюся: Як була я маленька, Колихала мене ненька. Ой, дуб, дуба, дуба, Дiвчино моя люба. А як стала пiдростати, Стали хлопцi колихати... Я сподiвався, що Уляся розсердиться, й хотiв, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо: - Заграй щось таке, до смутку. Я хотiв заглянути їй в очi, але вона очей не пiдвела. I тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому собi: Ой не шуми, луже, Зелений байраче! Не плач, не журися, Молодий козаче! Ой як не шумiти - Корiнь вода миє, Як менi не плакать, Що серденько ниє. Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, своє горе, хоч у цiй пiснi не все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало. Я дiвчину люблю, I Бог про те знає; Карай, Боже, того, Що нас розлучає... Ой, умру ж я, мила, А ти будеш жива, Чи згадаєш, мила, Де моя могила. Ой, моя могила Край синього моря. Хто не зна любовi, Той не знає горя. Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона пiдвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка її забаганка враз виконується... А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми знаємо про свiт, що ми знаємо самi про себе? Нiчого. - Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодiї,- стиха мовив я. - А я сама не знаю, якi мелодiї менi подобаються. - Коли який стрiй душi - пiд нього й мелодiя? - Скорiше навпаки. - Музика мусить навертати людину... на щось високе, вона наближає її до Бога. - Вона спонукає її до танцю або й... до пиятики,- незгiдливо вiдказала Уляся. - Люди потiшають свою плоть... Здивовано поглянув на дiвчину. -То зле. За тим забувають про душу. - Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло. - Це неправда. Уляся подивилася на мене глузливо. - Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й нiс кривий? Тiльки не бреши... "Краса душi, краса душi,,- перекривила мене чи ще когось.Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса зiв'яла або її попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тiєї людим вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти... Хiба знаєш, яка в мене душа? - Ясна... - Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика, А люди... Вони здебiльшого ницi й пiдлi. Я надивилася... Стелються бiля батька, згинаються в три погибелi... А я дивлюся в їхнi очi, а там заздрiсть i ненависть. -- Всi такi?.. - Не всi. Але багато. - Я знав iнших людей. Якi служать науцi, Боговi... Постують... - I що мають? - Вони й не хочуть нiчого мати... - Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нiчого в мирському життi. - Ти так пiдносиш мирське життя? - Пiдношу... I люблю. Люблю оцю цар-бороду, оцi мальви, оцi дерева. Люблю убори коштовнi. Люблю хороми... Скiльки казала батьковi, щоб збудував палац, а вiн не хоче. Боїться людської заздростi. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б. Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спудеїв мрiяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мрiях полковниками, гетьманами, королями... Я ж нiколи не залiтав думкою високо, навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А тут про щось подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу, силу, якої не мав сам, i враз подумав, що все, що було допiру, примарилося менi, така дiвчина нiколи не зрозумiє i не покохає мене. Злякався ще раз, бо зрозумiв, що кохаю вiдчайдушне i прагну кохання. - Ти, мабуть, думаєш про князя чи графа? - осмiлився запитати. - Та вже ж дурня не покохаю.-I подивилася на мене пильно-пилвьно.- А з рiдкого тiста спекла б тверду паляницю. I враз пiдвелася з трави, круто повернулася на закаблуках i кинула через плече: - "Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела, а бовдур -телушечку, припiчок - ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився,. Я отетерiло дивився на неї, не знав, як тлумачити її придибенцiю. Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни своїми пiвнями i своїми мудруваннями, а сам макогiн макогоном. За хвилину з вiдчиненого вiкна будинку почулися деренчливi звуки - дiвчата грали на попсованих фарганах. Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв її в мiстi. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усiм напоказ, i майже всi оглядалися на неї, на її дорогi намиста, на її шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби нiхто не пограбував, позаду йшов козак з пiстолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кiлька разiв прогулювалася по Чернiгову з Оленкою та Яковом, але я повiв її не на широкi майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старi хрести та могили, де капличка з чудодiйною iконою, де сплелися вiттями три дубочки й сховали камiнь, на якому написано: "Живiть, як я жив, i здобудете царство небесне,, де з вузенького камiнного шпиля видно всi банi чернiгiвських церков та монастирiв. Уляся видряпувалася зi мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтiв i вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владнiсть i гордовитiсть. I верталася по Любецькiй вулицi вже звичайна дiвчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собi дорогi убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулицi й деякi багатi чернiгiвськi мiщанки. Нинi ж було свято - Седмиця Троїцька, й ми зустрiли кiлька таких жiнок та дiвчат. Вернулися пiзно, у вiкнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрiй Полуботок з сiм'єю, вже вiталося, але великий скляний лiхтар у сiнях чомусь не горiв, там було троє дверей, i ми заблудилися з Улясею й весело смiялися, а потiм раптово зiштовхнулися, i я несамохiть ухопив дiвчину за стан, i вона принишкла, задихала швидко-швидко, i я вiдчув велике хвилювання, губи менi пошерхли, хотiв пригорнути дiвчину й не осмiлився. Менi чомусь здалося, що вона не одiпхнула б мене, i потiм довго на те шкодував. Седмиця закiнчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глуховi мати якщо й випускала її за ворота, то лише в каретi, в супроводi охоронних козакiв, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога бiльше. Оленка йти не захотiла,. Якiв теж. Я взяв двi корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубкiв та дiвчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бiр, там розкинулися широченнi луки, а по них мiлководнi болота, порослi молодим очеретом та ситнягом. Там i гнiздилася качва. Дiвчата стояли на сухому, бiля верболозiв, а хлопцi, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то iнший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщiй добирався до берега, де виливав з чобiт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босонiж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очеретi. А в повiтрi шугали качки - крижга, чирята, шилохвiстки, iнодi зривалися гуси, й десь далi курликали журавлi. Птаства була гибiль, але яєць ми зiбрали мало, тiльки двоє чи троє парубкiв назбирали по пiвкорзини, весна миналася, бiльшiсть яєць були насидженi. Я зiбрав зовсiм мало яєць, та й то маленьких, чирячих. Верталися назад через лiс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею вiдбилися вiд гурту й, аби не заблудитися, пiшли далеким краєм лiсу, понад озером. Понад берегом озера стояли старi верби, мили в водi довге вiття, там схлюпувала риба. Десь у гущавинi п'янко виспiвувала сопiлка, либонь, вигравав на нiй пастух. В одному мiсцi рiс дивовижний кущ, я нiколи не бачив подiбних, не знав, як вiн називається: гiлки схожi на гiлки крушини, а листочки дрiбнi, як у акацiї, й цвiв вiн дивовижним лiлово-рожевим цвiтом. Пишнi суцвiття пiдносилися, неначе свiчi - невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, i ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, вiн трапився саме нам, цвiв для нас, i в цьому вбачав вiщий знак. Добрий знак. Цвiт - це життя, краса, вiн завжди на добро. Ми зiрвали лише по одному суцвiттю, й зробили це не змовляючись, ми пожалiли кущ, й зглянулися, i одна думка пройняла нас, i один вогонь побiг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькостi, яка єднала. Певен, що не тiльки я вiдчув це, а й Уляся -її очi були широко вiдкритi, щоки пашiли, й була вона така гарна, аж менi стало страшно. Ну як це я отакий, нiкчемний, можу сподiватися на кохання дiвчини-красунi, тонкої розумом, щедрої серцем i палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, пiдказувало: а чом би й нi? Ти ж не калiка, маєш хист до спiву, знаєш трохи про свiт... I раптом сталося щось таке, що й кущ, i лiс, i весь свiт крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетiв. Уляся опекла мою щоку поцiлунком. А далi зiрвалася й побiгла по присипанiй торiшнiм листям стежцi. Довгу мить стояв спантеличений, а тодi засмiявся й побiг за нею. Наздогнав її вже на краю лiсу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землi я чи на небi, серце менi стукотiло, цiєї митi мiг звершити неймовiрне. Я ладен був обiйняти увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя. Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарiвшись, але дивлячись менi просто в очi своїми чорнющими очима, мовила: - Пам'ятаєш, ми говорили про поцiлунки. Ти сказав, що поцiлунки є грiшнi i є безгрiшнi - на Великдень. То вважай, що сьогоднi Великдень. Христовi поцiлунки. I пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi хотiлося смiятись i плакати. Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати - пiднебесному, моє життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв про речi високi, прекраснi й навiть спiвом своїм сягав таких висот, яких не сягав нiколи. До того ж став охайнiше вдягатися, ковнiр вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою, шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав з-пiд неї, i купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: "Що це ти, Iване, в ляхи записався?, Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але Улясин смiх не образив мене. Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що ти сотворив зi мною! Як менi тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого цей свiт, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й вона усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого не треба. Я мовби летiв понад свiтом на невидимих крилах, був по вiнця заповнений коханням, навiть поховальнi дзвони в Онуфрiївськiй, найближчiй до нас, церквi видзвонювали менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се грiх великий, i вiн також на менi. Як i той, що Божi слова "любiть один одного так, як я любив вас, я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини. Плекав мрiю пiти з Улясею в лiс ще раз, .сподiвався, що отой чар повторяться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню мить, коли пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця. Наступного дня Оленка запитала мене: - Ну як той мiй наречений? Менi чомусь це вельми не сподобалася, адже мовби йшлося про рiч, до якої вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така. - Наречений? - сказав я.- Хiба вже заручилися? - Не заручилися... А чого ото ми їздили до Глухова i Якiв приїздив сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогадуєшся? Всi здогадалися. - Всi - нехай, тобi це встид. - Отакої,- розвела руками Оленка.- Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою. - То й поцiновуй сама. Я сердився, бо Якiв увесь час зiгноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорiкою. -Я його ранiше не бачила i боялася, що вiн буде негарний,- вже щиро зiзналася Оленка. I додала радiсно: - А вiн... вродливий i веселий, коли захоче. - Отож, коли захоче. - А твоя гетьманiвна... Я спалахнув, як пороховий гнiт. - Що ти мелеш... - Ой-ой-ой... Святий та божий. Вона менi казала... - Що вона тобi казала? - Що ти... дурний... Нi, це я так.... Сказала, що ти не такий, як усi парубки. Бачив по ОленцI, що вона грається i навiть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки зацiкавитися моєю скромною персоною. I менi стало тоскне на душi. Дуже зрадiв, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу - приспiв час обревiзувати сотнi полку, а також його власнi маєтностi. Поїхало нас троє: я, Борзакiвський i Рубець, й пробули в мандрах аж три тижнi. Тиждень прожили в селi Неданчичi над Убiддю. Полковник виторгував у козачки Євдокiї Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих i тридцять монет дрiбної копiйчаної лiчби української в урочищi Розсудовщина сiножать та лiс з бортним i не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лiсi на хуторi ми й жили, копали копцi та ставили стовпи межовi - кляки. Тодi ще полкова скарбниця не була вiдокремлена вiд скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця - багатшим i полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тiльки ранговi маєтностi, а всi iншi лишалися у його володiннi. Двоє неданчичiвських селян та нас троє викопували в урочищi Розсудовщина мiж рiчкою та болотом старi потрухлi стовпцi й ставили новi. Обiдньої пори селяни поїхали возом до села, а ми розташувалися на галявинцi пiд двома корячкуватими дубками й зварили кулiш з таранею. Селяни видрали гнiздо диких бджiл i половину стiльника залишили нам, отож сьорбали ще й окрiп, заправлений материнкою. Туркотiла десь у лiсi горлиця, повiвав легiт-вiтерець, ми розкошували на галявинi довго. I розповiв я за обiдом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка. - А що ж,- мовив Борзакiвськмй, ладненько, ножичком, якого носив на поясi в шкiряному чохлику, краючи на лустi хлiба тоненькими смужками сало. Навiть тут, серед лiсу, вiн був вштивий, охайний. Такий скрiзь. В чернiгiвському "Пiд звiздою,, найчастiшого чину шинку, вiн п'є вишуканi угорськi вина, а в чорнiй, неначе дiгтярня, придорожнiй корчмi смердючу, з пригарою горiлку, але й там i там п'є шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь - тому ж корчмаревi - ласку - Козаки ще тодi, десять лiт тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя... - Якого там їм вождя... Їм помиїв добрих та дертi. Череда, вона череда i є,-буркнув Рубець. - Та що ти таке кажеш,- обурився Борзакiвський.- Скiльки валечних козакiв прославилися пiд Ревелем та пiд Дербентом... - Еге ж, на чужiй вiйнi. А їхнiх малжонок та дiтей москалi женуть на фортечнi роботи... - Розсмикали народ, розтягли... - А я що кажу,- похмуро правив Рубець.- I вся громада... Хто в луг, хто в плуг. Скiльки є таких, що ладнi злизувати порох з чужинських чобiт, якби тiльки їх не чiпали. Посхиляли голови - погубленi копiйки на землi шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волi, тягнуть до дуба... - Та ж не всi, не всi,- гарячкував Борзакiвський. Його вродливе продовгувате блiде обличчя розчервонiлося, очi сiяли iскри.-Ще ж недавно, згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича... - Який там вождь i де вiн кинув клича? В себе в подушках? - Рубець цiдив слова крiзь тонкi губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тiнь.- Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усiх свiй замисел, клявся царевi в дружбi, от i дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе вiйсько гетьманське - п'ять тисяч пiд Ревель, п'ять тисяч у Глухiв... i лишилося з ним врештi-решт п'ять тисяч козакiв, якi нiчого не знали, не вiдали. I коли гетьман вiдкрив їм свiй замiр, порозтуляли з дива роти. I навiть тодi гетьман барився... А цар Петро - картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велiнням, робив з вас панщинникiв. Я, бiлий цар, за вас, за вашi вольностi, а Мазепа хоче одiбрати у козакiв звання козацькi, хоче запровадити вас у рабство. Отако вiн писав. А гетьман твiй - води в рот набрав. Хiба не так? Зацiпило йому. У царя вiйська двiстi тисяч, а шведiв жменька. Та й тi обтiпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман пiдмоги. - Старий вiн уже був, вельми старий,- скрушно мовив Борзакiвський.- Он Орлик... - Орлик, сокiл, горобець... I правильно зробили тi козаки, що не пiшли за Мазепою,- раптом пiднiс голос Рубець.- I не пiдуть вони нiколи... Правдиво, Iване, я кажу?- Зненацька повернув до мене голову, i його гострi брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь. Я щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати. ' - Чого це ти унадився до нас?.. I вуха в тебе, як вареники... Такi вуха багато вмiщають. Так дай одвiт - правдиво я кажу чи нi? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого? * - Цар... вiн вiд Бога