е мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан: - Встань, Iване,- сказав,- i не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камiнням. Всi вони,- i вiн вказав на палац Меншикова,- стоять на пiдмурiвку з кiсток, i кiстки тi наших козакiв. Я й сьогоднi не знаю, для чого нас усiх було прикликано в той Пiтер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькi костi, для постраху, для розваг? Мертвi козаки лежали в болотнiй землi, а живi мусили веселитися. Бучними банкетами шеленiв у тi днi, в тi мiсяцi Пiтер. Нашi старшини позбивали всi закаблуки, вганяючись з одного гульбища на iнше. Мали на те монарше велiння. I всiлякi iншi сановнi люди мусили вдавати веселощi. Декотрi то й втягувалися, без склянки горiлки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкетi пiввiдерного штофа "приказної горiлки", не випускали за порiг. У скупердяя канцлера Головкiна, окрiм горiлки, не подавали бiльше нiчого, у генерал-прокурора Ягужинського виставляли горiлки та вина аглицькi, французькi, румейськi, а в князя-кесаря Ромодановського гостей зустрiчав ведмiдь на заднiх лапах, котрий у переднiх тримав пугар данцигськоъ вогнистої. На тих банкетах правив цар, їв i пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебiльшого вiн одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував iноземцiв i наших старшин не тiльки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтiсував колоди на верфi, бомбардирською хваткою на стрiльбицькому полi. На верфi цар видавав себе за простого теслю, i всi вдавали, що не знають, хто то обтiсує колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потiм тихцем перетiсували тi колоди. I бомби царськi летiли не туди, куди треба, але поруч стрiляли iншi бомбардири, i їхнi ядра сягали цiлi, але вони гукали, що їхнi ядра летять мимо, а царськi - в цiль. Одначе за чаркою Петровi справдi рiвнi не було. Пив вiн i з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, iшов перепочити, а гостям велiв не розходитись. Саме того року увiв у Пiтербурсi асамблеї та маскаради, якi справляли по черзi багатi вельможi. Кiлька разiв на тих асамблеях побували нашi старшини й розповiдали про них з гiрким смiхом. На асамблеях поруч з царем сидiли за столом блазнi, один з них, поручик гвардiї, втiшав усiх нечутим нiде й нiколи пекельним смiхом, iнший двiрський вельможа поглинав страхiтливу кiлькiсть холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишнi перуки в пудрi, блискучi черевики, мережанi ковнiри, французькi вина - i своя власна безпросвiтна дурiсть. Цар був невтомним у танцях i невтомним на всiлякi витiвки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дiдiв, i кожному дав у пару молоду жiнку, й сам став у першiй парi, i всi кавалiри мали викидати колiнця, якi викидав цар, вони хекали, падали, їх пiдводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнiвався та наказав кожному випити по штрафному штофу горiлки. Той штоф умiщав кiлька склянок, дехто пiсля того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебiльшого м'яснi, наступного дня iмператор не мiг вiд них звiльнитися й пив пiгулки пуркгуючi. Пiд час тих пиятик, тих асамблей цар здебiльшого походжав по кiмнатi, вступав до розмов - про Бiблiю, марновiр'я, порядки в iнших країнах, одного разу, розбалакавшись з якимось iноземцем, довго слухав його, а тодi враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пiшов. А то якось приїхав до Меншикова, й почав ходити помiж гостями, й голова його тiпалася, i плечi смикалися, й так вирячав очi, що всi перелякалися й не знали, що дiяти. Тодi до Петра пiдiйшов Скоропадський i мовив: - Государю, я сьогоднi дуже кепсько себе почуваю, дозволь менi поїхати та опочити. - Я теж почуваю себе кепсько,- сказав цар i вiд'їхав з гетьманом на радiсть усiм гостям. Одначе цар не неволив старшин анi до танцiв, анi до поганих забав. Спробував одного разу напоїти сотника з Прилук, той випив три величезнi штофи й простягнув порожнiй штоф виночерпiю, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав: - Скiльки ж ти вип'єш? - Скiльки дадуть. Козак вiдказав так щиро, що засмiялися всi й Петро також. Нашi старшини, посидiвши на початку асамблеї за вечерею, пiдводилися й черiдкою йшли до дверей. Якось їх спробував зупинити вiце-канцлер Шафiров, товстенький, круглий чоловiчок на коротких нiжках, що вертiвся неначе дзига й розвеселяв усiх. - Нам сьогоднi не велить веселитися закон,- мовив Полуботок.- У нас поминальний день, поминаємо козакiв, що погинули пiд Перекопом. - Вашi закони багато чого вам не велять,- мовив Петро.- Надто їх багато. - То прадiдiвськi закони, чеснi,- вiдказав Полуботок. Мовив тихо, але з певнiстю в голосi. Полковника нiхто нiколи не бачив хмiльним, вiн не любив п'яних веремiй, коли втрачаються i глузд, i людська честь, не любив шалу, галасу, людей суєтних i гамiрних. Нiколи не сварився, не гримав - пропече поглядом пияка, й того немає. Несподiвано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов. - Дикi, невихованi люди,- знизав плечима Шафiров.- Що з них взяти. Меншиков засмiявся й змовницьки пiдморгнув царевi: - А от взяти в них є що. Усi засмiялися. Так веселився сановний Пiтер, страшна кривава учта тривала. ...У квiтнi почав танути снiг, дибки ставали на Невi крижини, настраханi, прибитi бiдою люди пророкували новi, ще бiльшi лиха - повiнь небачену, яка зламає дерев'янi й камiннi шлюзи, затопить будинки i поглине це нове мiсто з його багатством та грiхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, пiниться, але поки що пiднялася лише на чверть сажня. Чекали онезької води. Але гомонiли, що й не через те не спить Петро, що вночi вiн їздить до страшної Петропавловської фортецi. Там чинить свiй улюблений катiвський промисел. Чинить його нинi над привезеною до Пiтербурха пiсля родiв Єфросинiєю, Олексiєвою невiнчаною жоною. Припечена синiм залiзом, вона ствердила все, чого вiд неї вимагали: бачив себе царевич у вимрiях на престолi, погрожував мачусi - царицi Катеринi, Меншикову, сподiвався на бунт проти царя, на допомогу Швецiї. Тодi знову взялися за Олексiя. Допити тривали до лiта, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам свiтським судити царевича, "iстинно дiло звершити... не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина..." Останнiй недоумок зрозумiв би, чого вимагає цар. Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Суддi це добре знали, але гнiв Петра був їм страшнiшим за Божий гнiв, Вони вiддали царевича на катiвницькi муки, його катували кiлька разiв пiдряд, i царевич вже сам не тямив, що белькоче i якi iмена називає. За кiлька днiв вiдбувся суд, який сповiстив, що "царевич Олексiй за всi свої провини та злочини проти царя i вiтця свого, яко син i пiдданий його величностi, заслуговує смертi..." "Цей присуд ми, яко раби й пiдданi, з скрухою серця та слiз пролиттям проголошуємо" - й пiдписалися всi. Петро спробував долучити до того грiха й українських старшин, запитав, що думають в цiй справi вони, й старшини зам'ялися, декотрi поблiдли, iншi опускали погляди i тодi обiзвався Полуботок: - Не наша се справа, судити вiтця з сином... - А чия? - грiзно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизує на двоє розпечених ратищ. Але Полуботок витримав той погляд, i стояли вони один насупроти другого, Петро i Павло, грiшнi, як i всi люди, та не однаковою мiрою. - Мабуть, тiльки його.- Полуботок вказав пальцем угору. - А ти?.. Ти сам?.. - Я свого сина на смерть не вiддав би... Не змiг би по тому жити. Скажений вогонь спалахнув у очах царя. - Не хочеш жити? - Хочу. - Один раз вижив у походi Валдайському. Згадай, скiльки тобi лiт. - Вижив. Виживу i вдруге. А нi... Що ж, все в його волi. - I в моїй,- сказав Петро i вийшов. ...Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними старшинами та полковниками були покликанi до князя Меншикова. Там зiбралися лише особи чоловiчої статi, високi сановники: Меншиков, Долгорукий, Головкiн, Апраксiн, Стрешнєв, Толстой, Шафiров, Бутурлiн, ще кiлька чоловiк, i приїхав цар, приїхав по катiвницькiй роботi з гарячого мiсця, просто од ще теплого тiла сина, й потирав руки, неначе з холоду, й обпалював усiх кривавим жаром своїх витрiшкуватих очей, i наказав веселитися: було багато випито горiлки та з'їдено страв, особливо м'яса - м'ясо смажене, варене, печене, й цiла фортеця, виготовлена з м'яса та овочiв, цар сам з'їв одну башту, пiдливу розносили чотири служники, схожi статурою на гвардiйцiв, руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з тих, що їх привезли йому в дарунок, либонь, в такий спосiб вiн i вшановував той дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало велеречивих тостiв на честь царя та його сiмейства, i цар походжав по свiтлицi й знову потирав руки, немов з холоду, й жартував, i змушував усiх пити та їсти. А потiм враз зупинився бiля гетьмана й прорiк: - Iване Iллiчу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда? Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя. - Що ж ховаєш вiд нас такий скарб? Хiба в нас немає покупця достойного? Є покупець. Та ще який... Ось Петро Толстой... Та не лякайся, не вiн, а син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в тебе полковником. Я всiх своїх молодцiв переженю на малоросках. Ну то що, по руках, здається, у вас так кажуть?.. - Це коли продають коня або корову,- обiзвався Полуботок. Цар черконув по ньому кривавим поглядом. - Налийте всiм угорського. Iване Iллiчу, здоров'я твоєї дочки та молодого Толстого! - Вона... заручена,- вичавив крiзь посинiлi вуста Скоропадський, не бажаючи родичатися iз вбивцею. - Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?..- I зареготiвся, аж полум'я на свiчках затiпалося на всi боки.- А якщо й спала... Мало з ким я спав? То мусив на всiх женитися. - У нас такий звичай... - Тепер нашi звичаї - вашi. Бокали вже налитi... Вину не пропадати. I моєму слову також. За здоров'я молодих... Нiжинського полковника Петра Петровича Толстого i... - Уляни... Юлiани,- пiдказав Лизогуб. - Юлiани Скоропадської. До дна! Скоропадський таки випив келих i, чи то вiд випитого вина, чи вiд несподiваної новини, сидiв блiдий, наче вибiлене полотно, й на лiвiй скронi в нього дрiбно тiпалася маленька червоненька жилочка. Порiднився, як гiрко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тiпатися голова. У передиху мiж тостами, вийшовши до сiней за малою нуждою, гетьман довiдався про те, що сеї ночi упокоївся царевич Олексiй. I оце вони п'ють заупокiйне. У рескрипт закордонним мiнiстрам Петро вписав, що "Бог полишив сина мого Олексiя живота вiд жорстокої хвороби, яка напочатку була схожа на апоплексичний удар". Який не наївний був гетьман, але одразу втямив, що цар заплатив його дочкою Петру Андрiйовичу Толстому за те, що той приволiк на смертне ложе царевого сина Олексiя. Гетьман запечалився вельми й до самого вiд'їзду не виходив зi своєї свiтлицi. Мабуть, з усiх українцiв, якi жили в Пiтерi, я один не знав про тi страшнi заручини, нiхто менi про те не сказав, оберiгаючи мене вiд якогось необачного вчинку. Я ж довго та болiсно думав, як то батько мiг умертвити своє дитя, свою плоть, я не осмiлився осудити царя за його нелюдський вчинок, а тiльки молився, аби Бог простив йому це, цар - Божий помазаник, отже, вiтець небесний бачить всю його путь, веде його по нiй, може, й це начертав йому? Божi шляхи невiдомi, вiн i сам послав себе на Голгофу, на муки в спокуту за рiд людський. Про те, що царевич помер насильницькою смертю, нишком гомонiла вся столиця. Однi казали, що цар та його поплiчники задушили царевича подушками, iншi - отруїли, ще iншi - цар власноручно забив його батогом. Сiє - таємниця, хоч i не така вже важлива. Достеменно було вiдомо, й то тiльки вищим урядовцям, що тiєї ночi в гарнiзонi зiбралися цар, Меншиков, Долгорукий - либонь, всi росiяни, хто потiм був на банкетi, й завдали ще одне катування царевичу, а таємницю, хто з ним лишився останнiм, пiсля чого царевича знайшли вже мертвим, нiхто не осмiлився виповiсти. Солдати сторожi бачили: вночi вiд Петропавловської фортецi останнiм вiдплив ботик, у якому сидiли генерал Бутурлiн, начальник таємної канцелярiї Ушаков, Петро Андрiйович Толстой та капiтан Рум'янцев... Царя Петра вела нелюдська, страхiтлива злоба, як того звiра, що допадається до кошари, п'янiє од запаху кровi. Не мiг стерпiти, що його рiдний син хоче жити iнакше, нiж вiн, намагався застрахати, залякати всiх. То були хвороба розуму та душi. Смiливець i нiкчемний боягуз водночас. Боявся темрви, боявся смертi й обкладався на нiч, неначе мiшками зi збiжжям, гренадерами-велетнями. А коли з його наказу рубали голову його ж коханцi Аннi Понс, прошепотiв на вухо: "Не бiйся, кат тiльки замахнеться". По тому, як покотилася голова, пiдняв її й показував усiм, хто був при тому, де в людини нерви, де жили... З голови струменiла кров, цiєї кровi вiн не боявся, як i грiха за те, що пролив її. По тому в Пiтербурху вчинилися кари страшеннi, небаченi вiд часiв стрiлецького бунту. Вся Троїцька площа, де в свята, вийшовши з обiднi, цар любив прогулюватися, заходив у шинки випити горiлки з шкiперами та корабельними майстрами, була заставлена моторошними жердинами з колесами, помостами, втикана палями, там катували, рубали голови кати в червоних сорочках, а в короткi хвилини перепочинку пили квас просто зi жбанiв i заїдали його збитнями, що їх носили в кошиках по площi збитнярi. Тут же походжав цар, очi його були виряченi, вуса ворушилися, наче в кота, голова смикалася. На кiллях, повстромлюваних у бiйницi Петропавловської фортецi, гойдалися повiшенi, вiтер то закручував, то розкручував їхнi тiла, й оддалiк вони здавалися живими. На Троїцькiй площi катували простий люд, знатнiших, вельмож, вiшали пiд стiнами Юстиць-колегiї. Петро, жадiбно витягнувши шию, спостерiгав з розчиненого вiкна Юстиць-колегiї за муками своїх недавнiх помiчникiв, його обличчя спокiйне, тiльки очi бiгали туди-сюди, не могли зупинитися на чомусь одному. За його спиною стояв служник з тацею, на тацi стояли два штофи - з анисовою горiлкою та квасом, лежали моченi лимони, смаженi качки, шинка та голландський сир. I ще кiлька служникiв снувало помiж тими, хто разом з царем спостерiгав iз вiкон за муками страждальцiв, сановнi люди їли й пили, мусили їсти та пити. I не пив полковник Полуботок, один єдиний раз прийшов вiн поглянути на криваве видовисько, стояв мовчки, понуривши голову, дивився печально. Цар звернув на нього увагу, взяв келих, пiдняв, заохочуючи полковника випити. Полуботок келиха не взяв, сказав неголосно, але так, щоб почув цар: - Вони ще живi. У нас поминають тiльки мертвих.- I додав по хвилi: - Скараних за законом. На нього злякано повiв оком Бутурлiн, вiдступив за спини, а Петро крутнув очима - нiмецькими олив'яними гудзиками - й мовив з притиском: - Закон - це я. - Закон - це Бог i праведне сповнення його повелiнь на землi,- вiдказав полковник. У цю мить поволокли на шибеницю попа, якого було засуджено до страти за те, що прогавив тезоiменини царя, не вiдправив молебня. Пiп щось вигукував, Петро прикипiв до вiкна очима. Ми всi в той день боялися за полковника. Я переживав чи не найдужче. Весь цей час спостерiгав за ним, вiн прикував до себе всю мою увагу. Бачив на своєму вiку немало спокiйних, стриманих людей, але це були iнший спокiй та iнша стриманiсть, ним володiла якась думка, бiльша за звичайнi думки, хоч я й не вiдав яка. Вiн був безстрашний, хоч майже нiколи не виказував своєї хоробростi, та й хоробрiсть його була якоюсь надто буденною. Менi жодного разу не вдалося побачити, щоб вiн спантеличився, i в той же час в його обличчi iнодi проступало щось аж неземне, роковане, можливо, вiн уже знав про власну рокованiсть, був людиною долi, адже йшов проти сили темної, чорної й хотiв упевнитись до кiнця, яка вона немилосердна, темна та безвихiдна для нас усiх. Вiн жив просто, щоденними турботами, господарством, але, очевидно, й тi турботи, й господарство, маєтностi були для чогось бiльшого, можливо, вiн i сам ще не знав достеменно для чого. Мета була далека, але ясна. Здебiльшого люди, якi впали в неласку (а вiн упав за Мазепи в глибоке урвище), скоряються долi й живуть надолинi, принаймнi якщо й сягають чогось, то дуже малого, вiн же зiйшов по кручi таки за Мазепи, не вклоняючись йому, не принижуючись. Вiн i зараз не принижувався, не ходив згинцi, того вечора сказав: - Я прожив життя, де пiдступи, зради, страх. Я не бачив повної свободи, але й повної несвободи також. Дуже часто багатьом сущим, кожному зокрема, свободу нiбито й лишають, i забирають її у всiх авулом. I той, кому залишено свободу, думає, що вiн свобiдний. Смертнi ми всi... Й ця смертнiсть вiдбирає мужнiсть, не лишає в людинi анi крихти совiстi. Молiмося, браття, хоч молитва це ще не все... I вийшов з кiмнати. А я сидiв i не знав, за що менi молитися. За власний добробут, за власну долю? Так вона у волi Всевишнього. Та чи й варто молитися за неї? Щось у менi важко борсалося, випручувалося, пiдказувало, за вiщо маю молитися, але я ще не здогадувався до кiнця. До того ж не хотiв i боявся молитися до чужих iкон. Їх тут було дуже багато, всi лики незнайомi, намагався побачити за ними одного Бога й не бачив його. Кожен маляр творить своїх ангелiв, своїх богiв, а Вiн же один i правда Його одна. То лише зло завжди iнше, й нiчого, окрiм зла, в свiтi, мабуть, немає, воно править свiтом, i що б людина не зробила, все перетворюється на зло. Нинi ж впевнився в цьому остаточно. Розкiшнi палаци, швидкi кораблi - все це - зло. Безгрiшний Христос, люди знають про це, але не намагаються наслiдувати йому. Надто тi, хто владою своєю найближчi до нього, вони грiшать без страху й совiстi, грiшать люто та страшно. Думав, думав, i голова менi болiла, дивився й думав. Боже, в яку дику країну я потрапив! Церкви, палаци, перуки, кунсткамера, книжки iноземнi... Й голод, злиднi, безправ'я, смерть. Як цi люди житимуть далi, чим можуть порятувати себе? Адже їхнi поводирi суспiль у грiхах, як у пранцях, й це наука для всiх. Горе нам, грiшним, горе, бо ми також ходимо пiд цим скiпетром i цим беззаконням. Усi тi країни в Європi, з яких за велiнням царя везли книжки, всiлякi iнструменти, посувалися до владарювання праведного, законночинного, Росiя ж дедалi бiльше занурювалась в трясовину безправ'я, деспотiї, рабства i вже - на вiки вiчнi. У Пiтерi було багато див, було на що подивитися - перегони кораблiв на Невi, за два днi по смертi Олексiя, спускали на воду корабель "Лiсний", i цар сам вибивав молотом клинка з-пiд головної пiдпори, й муштри солдатiв на полi за Фонтанкою, i гульбища та весiлля блазнiв, на яких вельможi їхали верхи на коровах та ослах, i немало люду передавили, й возили клiтки з заморськими звiрами, але я нiкуди не ходив, окрiм крамниць. Перебрiв їх усi, й не знав, що купити в подарунок Улясi. I врештi у нiмецькiй крамницi купив за карбованець десять копiйок барометрум. Загорнув його в хусточку й сховав до своїх саквiв, вряди-годи видобував та давився на синю та червону стрiлки й мрiяв про те, як привезу та подарую Улясi барометрум, i як вона зрадiє, i як здивується, i ми дивитимемось на нього вдвох, i показуватиму та розповiдатиму, що означають гачки, цифри та стрiлки. Я сповнив її прохання - такого подарунка окрiм мене, не привезе нiхто. Ще я ходив до рiчечки, яка хлюпотiла у верболозах та вiльхах, впадала в бiльшу рiчку, а вже та в Неву. Брав скрипку, сiдав на пеньочку й тихо водив смичком по струнах. Плакала скрипка, гойдався у водi вербовий кущ, i текла звiдкiлясь iз диких пущ, з дикого пралiсу, неначе з вiчностi, незнайома менi рiчечка, i я мiж цими двома вiчностями був як листочок на поверхнi рiчки, плинув до своєї останньої пристанi, й плакала в менi душа, i я не знав, чого вона плаче, адже попереду - велика радiсть, i не знав, нащо живу на свiтi, й чого хочу, й чого маю хотiти. Моє маленьке життя ще дужче змалiло перед рiкою кровi, кровi нехай i чужої, але ж християнської, менi до слiз було шкода цих невинних людей, шкода царевича, трохи старшого за мене вiком, такого боголюбного, богобоязливого, як i я сам. Чому то, думав, добрi та лагiднi люди не можуть володiти свiтом, адже вони однi несуть людям свiтло правда, добра, iстини, натомiсть це добро завжди побите злом, iстина - брехнею, i Бог не карає за це? Менi здавалося, що не знайду в цьому свiтi своєї маленької iстини, й обезнадiявся її шукати. Мене почали гризти сумнiви: кажуть, що мiсце людини визначене Богом, тодi чому Бог допускає на царство iрода? А може, тiльки я так думаю? Може, чогось не розумiю? ...Одного разу, по тому, як довелося перебiгти через страшну площу i знову побачити нахромлених на колеса людей, менi раптом нiби вiдкрилось щось, i я сказав самому собi: "Боже, Боже, в цiй країнi нiколи не буде добра, нiколи не буде волi, тут живуть тiльки тi, що хочуть вiшати або можуть бути повiшенi, я не бачу iнших, якi могли б просто жити, поважаючи брата свого, сусiда, й навiть ворога. Тут гiрше, анiж у Римi або в Сарданапала; аби цей люд змiг щось i когось поважати, потрiбно триста лiт волi, а її немає й дня, й не буде нiколи". I помолився спрагло та тяжко: "Не дай нам, Боже, жити в цьому царствi..." I бачив я, що так само молиться вся наша челядь i старшина також, всi застрашенi, отупiлi й оглупленi, ще й мовби онiмiлi. А може, застрашенi не всi? Єдиною втiхою, єдиною радiстю для мене, й радiстю великою, яку не могли потопити лиха, котрi бачив, була моя любов, були мої згадки та думки про Улясю. Я вимрiяв кожну хвилину, кожну мить, кожен крок нашої зустрiчi - як вбiжу на знайоме подвiр'я i як вийде вона менi назустрiч. Скiльки всiляких солодких видив я натворив, скiльки радiсних годин пережив у тих своїх мрiях. Але поки що тутешнє життя мiцно тримало мене в своїх пазурах. Одного разу Рубан, котрий з початку лiта жив у хатi, яку переобладнав з старої лазеньки над рiчечкою (похмурий i жовчний, вiн не любив товариства), принiс звiдкiлясь книгу, написану по-латинi, й поринув у неї. Але оскiльки латину знав погано, i його справа посувалася воловою ходою, то запросив до читання мене, перед тим пригрозивши всiлякими карами, якщо комусь пробалакаюсь про книгу, й навiть змусив поклястися перед iконою. Я трохи перепудився, але цiкавiсть моя вiд того розпалилася. То була так звана книга Корба, записки секретаря цiсарського посла Iгнатiя Христофора Гварентiя, який 1698 року їздив до царя Петра, й за два роки по тому Корб, секретар посла, повiдав свiту латиною про побачене та почуте в Московiї. Корб оповiдав, як їхали, де зупинялися, що їли, що за порядки в Московськiй державi, а також списав стрiлецький бунт, царський родовiд, царськi палаци, вiйсько, коштовностi, церковнi порядки, столицю й багато-багато iншого. Той Iоанн Корб писав, що бачив на власнi очi, i мудрував про побачене з власного розуму, не боявся, що на нього впаде царський гнiв - його вже не сягнути. Книга тая була в Московiї суворо заборонена, але траплялися зухвальцi, якi привозили її з-за кордону й навiть продавали нишком за чималi грошi. Незабаром до нас долучився Борзакiвський, ми читали Корба втрьох, я читав, вони слухали, деякi мiсця примушували прочитувати ще раз. По читаннi Рубан ховав книгу пiд помiст, а я по тому довго не мiг заснути, лежав i передумував прочитане. Ми читали книгу потаємно, з великою осторогою на той час бiля нас крутилося багато всiляких людей, надто внадився якийсь юродивий, круглоголовий, товстогубий, тiлистий, вiн гасив у церквi свiчi, говорив загадково - вигукував; безстрашно лаяв царя та його посiпак, називав Петра антихристом, а його дiяння кривавими, роздавав усiм по шматочку залiза, ми залiзо брали, але розмови з ним не пiдтримували, в нас виникла пiдозра, що це не юродивий; отож, коли вiн з'являвся, говорили тiльки про погоду та про те, коли повернемося додому. Остерiгалися ми навiть декого з своїх. Ми розпочали читати книгу з оповiдi про стрiлецький бунт та про кривавицю по тому, бо хоч нинi бунту не було, але кривавилося так само, й катiвськi знаряддя були такi самi. "Бажаючи показати, що стiни мiста, за якi стрiльцi хотiли проникнути, священнi i недосяжнi, государ звелiв всунути колоди в ближнi до ворiт бiйницi й на кожнiй колодi повiсити по два бунтiвники. Таким способом було скарано в цей день понад 200 чоловiк",- читали ми, а коли по тому виходили за ворота, бачили на стiнах Петропавловки схожi на грушi тiла, котрi висiли на палях. "Ця кара, 27 жовтня 1698 року,- писав Корб,- рiзко вiдрiзняється вiд попереднiх; вона звершена досить вiдмiнним способом i майже невiрогiдним: 330 чоловiк за раз, виведенi пiд рокований удар сокири, облили всю долину хоч i росiйською, але злочинною кров'ю, ця велетенська страта могла бути виконана лише через те, що всi бояри, сенатори царства, думнi й дяки, котрi були членами ради, що зiбралася з приводу стрiлецького бунту, за царським велiнням були прикликанi в Преображенське, де й мусили взятися за роботу катiв. Кожен з них, завдаючи удару, схиблював, через те, що рука тремтiла при виконаннi незвичної працi, iз всiх бояр, вельми невдатних мiстрiв, один боярин вiдзначився особливо невдалим ударом: не вцiливши в шию засудженого, потяв його по спинi; стрiлець, перерубаний таким чином надвоє, терпiв би невимовнi муки, якби Олексашка, вправно орудуючи сокирою, не вiдрубав страждальцю голову". Далi оповiдалося про страту священикiв, яких катували блазнi, бо всiм iншим християнам це було б грiшне, а також про страту трьох рiдних братiв, про те, як оплакували живих стрiльцiв їхнi жони, матерi, сестри, дiти - стрiльцi сидiли на возах, i, за покивом нiмця, вiз зривався з мiсця й мчав на площу, й стражденнi жiнки та дiти бiгли слiдом, волали про помилування їхнього годувальника. Оповiдав Корб й про царя: "День жахливий, оскiльки сьогоднi скарано двiстi чоловiк. Цей день, без сумнiву, повинен бути вiдмiчений чорною фарбою. Всiм повiдрубували голови сокирою. На широкiй площi, яка прилягає до Кремля, стояли плахи, на якi засудженi мусили класти голови. Я вимiряв кроками плахи й вiдмiтаю, що вони вдвiчi бiльшi в ширину, нiж у довжину". "Сто п'ятдесят бунтiвникiв приведенi до Яузи. Кажуть, що цар вiдрубав мечем голови вiсiмдесятьом чотирьом бунтiвникам, при тому боярин Плещеєв пiднiмав їх за волосся, щоб удар був точнiший. Три мечi були приготованi для такого вжитку. Один з них, коли цар замахнувся ним, розлетiвся на друзки..." По тому посол Гварiента з Корбом були запрошенi вiд царя в замiський дiм князя Ромодановського помилуватися потiшними вогнями. "Особа, котра грала ролю патрiарха, святкувала посвячення палацу, збудованого царем". Корб не вельми дивувався з усього того, що побачив, i наводив слова Iоанна Барклая, котрий писав про московитiв так: "Цей нарiд, створений для рабства, ненавидить навiть тiнь вольностi. Нарiд цей покiрний, коли перебуває пiд гнiтом, i своє власне рабське становище йому зовсiм не здається поганим, навпаки, охоче зiзнається в тому, що всi вони государевi холопи. Цар має повну владу над їхнiми маєтками i життям. Навiть турки не виказують з такою гидотною покiрнiстю свого приниження перед скiпетром своїх оттоманiв. Росiяни по собi судять i про iншi народи... Вельможi, хоча вони самi раби, з нестерпною гордiстю поводяться з нижчими й простолюдинами, яких, звичайно, вiд зневаги до них, називають чорним народом." Всi вони "...неосвiченi, слабкi й тупi розумом, часом, пороззявлявши роти й повитрiщавши очi, з таким подивом дивляться на iноземця, що й себе не пам'ятають вiд здивування". "Вправи у вiльних науках, як зайве утруднення для молодi, вiдкидають, фiлософiю забороняють, астрономи збезчещенi яко чародiї..." I ще Корб писав: "Навiть люди бiльш, якi наймаються за певну плату, не можуть за власним бажанням вiдiйти вiд своїх панiв... Та що там казати, московити не можуть терпiти волi й, здається, вони навiть самi ладнi опиратися своєму власному щастю, оскiльки цей народ не створений для щастя..." Не знаю, що думали Борзакiвський та Рубець, а я думав про те, що все-таки добре, що в нас iншi порядки, iншi закони. Одначе й ту мою радiсть перепиляв своїм скрипучим голосом Рубець: - Усе це й нас чекає. Нiкуди ми вiд нього не дiнемося. Вiд законiв московських та порядкiв їхнiх. I вiд царя також. Вiн мовби наврочив. Бо на кiнець нашого московського гостювання сталася притичина, яка викликала в нас i насмiх, i подив, i страх. Ми збиралися в дорогу, й цар власною персоною приїхав провести гетьмана. Був у шитому золотом каптанi, усмiхнений i урочистий, поплiскував гетьмаца по спинi велетенською засмаглою рукою, пив i їв за чотирьох, смiявся, аж порохня сипалася зi стелi, й раптом уловив з розмови за столом, що в когось iз козакiв болить зуб. Петро рвучко пiдвiвся й зажадав, аби йому показали того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на лаву, цар видобув з шкiряної готувальнi велетенськi клiщi, наказав Рубцевi розкрити рота й вхопив корiнного зуба, рвонув, клiщi клацнули, в ротi у Рубця хряснуло, й зуб упав на пiдлогу. Рубець застогнав, цар моргнув своєму денщиковi, й той прибiг з кухлем горiлки. Рубець випив, похлинаючись. Червона, з кров'ю горiлка текла йому по пiдборiддi, капала на жупан. Вдоволений цар сiв за стiл i кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока (нiхто не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували з нього, казали, що вiн вiдбувся дуже легко, за два днi цар лiкував якусь бабу, випускав їй з печiнки довгим шилом воду, й пiсля того баба сконала, ще й лежала два днi непохована, бо цар-лiкар зажадав власноручно вчинити розтин тiла, та не мав часу. Петро вiд'їздив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозi довiдалися, що по царевому указу через його посланця Писарєва на свято сходження Святого Духа взято з Києва митрополита Київського Iоасафа Кроковського, а з ним купно й архiмандрита Печорського Iоаникiя Санютовича, ми з ними розминулися в дорозi, митрополит був хворий i помер у Тверi, де його й поховав тверський архiєрей. Здавалося, ми привезли з московського гостива цiлу купу лих: довгий час стояла страшенна засуха, й згорiв у Києвi Печорський монастир з усiма скарбами, окрiм печер, а за три днi - Подiл, окрiм Академiї, аж до побережних дворiв. I вигорiло в Чернiговi все старе мiсто, стояла тiльки катедра архiєпископа чернiгiвського, яку ледве загасили, та ще кiлька кам'яниць. Вiд Чернiгова лишилося чорне згарище. Печальне й сумне, й навiть вороння над нами не крякало, лиш де-не-де ворушилися на попелищах згорбленi постатi, зачувши стукiт кiнських копит, розпростувалися, й обличчя тих людей здавалися також спаленими. Немає в свiтi нiчого страшнiшого, як пожежа, людськi серця по нiй стають, неначе головешки, а попелища людських душ нiмують чорнотою. А ще ж був оскуд на хлiб i на овочi, й зима накочувалася на мiсто, як бiлий саван. Дiм i обiйстя Полуботка над Стрижнем зацiлiли. Одначе для мене всi цi страхiтливi лиха вже не мали жодного значення, я не бачив їх, не думав про них, вони втонули в моєму власному горi, яке вразило мене, наче куля пташину, котра летить до свого гнiзда, про що виспiвано в пiснi. У Севську Рубець оповiв менi про те, що сталося двадцять шостого червня в домi Меншикова - про велiння царя звiнчати Петра Толстого з Уляною. Прямий i нелукавий Рубець вважав, що пора менi знати про те, й порадив не їхати до Глухова. - Не печаль свого серця, не рви його... царського велiння не переiнакшиш,сказав.- Ти козак... Козак з горя не плаче. Та й... Може, горе не велике... Бо чи й оддав би гетьман за тебе панночку... Ще знайдеш дiвчину до любовi. Або я тобi знайду. Таку кралю... Але я рже його не слухав. Конi ще були нерозсiдланi, стояли на постоялому дворi, бiля конов'язi, я вiдв'язав свого, упав у сiдло й полетiв на Глухiв. Я ледве тямив, що роблю, просто не мiг стояти на мiсцi й слухати Рубця, я не знав, куди подiти себе, менi зчорнiв у очах свiт, розпач розпирав груди, там палав вогонь, i я гасив його тугим степовим вiтром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожнiй корчмi єврея з кiньми, й на них приїхав у Глухiв. Я не знав, що робитиму, що скажу Улясi, але до неї мене не допустила гетьманша. Вона давно знала через гетьманових кур'єрiв про царську волю, пишалася тим, величалася й не допускала навiть мислi, що щось може стати на завадi. Двоє козакiв припровадили мене до свiтлицi гетьманшi, самi вийшли за дверi й стояли там, готовi по першому ж поклику вскочити до свiтлицi й схопити мене, а може, й посiкти шаблями, я чув потупування їхнiх чобiт за дверима, сама ж Анастасiя Маркiвна стояла обiч столу в довгiм темнiм строї, в чорнiй хустцi, схожа на черницю, сувора, строга, владна. - Ти або несповна розуму, або божевiльний. Ти розумiєш, що таке царська воля! Не накликай на себе лиха,- одкарбувала темними вустами.- Забудь i викинь з голови. I не було нiчого. Нiчогiсiнького! Бо й не було. Я похитнувся, сперся на кахляну пiч. - Я... тiльки побачусь з Уляною. - Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. I тебе бачити не бажає. - Неправда! - несамовито вигукнув я i враз зiмлiв душею, вона полетiла кудись униз, у чорну прiрву. Я не все розумiв, був неначе в туманi, одна думка ярiла в головi - це - кiнець. В мене бiльше немає нiчого. Мене доконали слова Анастасiї Маркiвни, в яких була своя. страшна правда: - Втям, Юлiана не просто дiвка... Її батько - гетьман. Вiн в одвiтi за всю Україну. Зичить їй добра... Юлiана розумiє це. А ти - не хочеш зрозумiти. - Не хочу... Не можу,- прошелестiв спеченими вустами.- Я хочу її побачити. Я їй скажу... Очi гетьманшi налилися жовтим вогнем: - Запам'ятай: на цьому подвiр'ї ти був востаннє. Якщо ступиш ще хоч раз... будеш розiрваний псами. Я вже вiддала таке велiння вартовим козакам. Зрозумiв, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю, звiдкiля в мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокiй за межею серця. Я навiть здобувся на таке: - Гаразд, пiду, якщо сповните моє прохання: передайте їй дарунок.- I поклав на стiл загорнутий у хусточку барометрум. Анастасiя Маркiвна розгорнула хусточку, у великому подивi, навiть замiшаннi розглядала барометрум. - Що це таке? - запитала. - Ця рiч вiщує погоду. Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого. - Добре, передам. - Поклянiться! Вона невдоволено нахмурила чорнi, густi брови (нестеменно такi, як в Улясi. Боже мiй, за вiщо така кара - у моєї Улясi брови та очi цiєї змiї) й перехрестилася до iкони. Я вийшов за дверi не попрощавшись i пiшов до ворiт. Двоє козакiв гупотiли чобiтьми за моєю спиною. Неначе сновида, волiкся вулицею, не помiчаючи, куди йду. Ноги самi принесли мене додому. Там не було нiкого - лiто, всi в полi, посеред хати на розiсланому лiжнику бавилися двi мої сестрички та малий братик, нянька-челядниця сидiла на лавi. Дiти не помiтили мене. Я вийшов у двiр. Батько мав невеликий дiм у мiстi, там ладнав справи гетьманської служби, але обiйстя, де ми всi жили,- за мiською брамою, аж у кiнцi Веригiна. За обiйстям -- широкi луки, за ними - лiс. У луках зеленiли отави, у яких жеврiли червоне та червоно-синьо квiти дозрiлого лiта, лiс на овидi вставав кучерявою хмаркою. Але i луки, й лiс, i небо були для мене сiрi, затканi брудною рядниною, i, як менi здавалося, назавжди. Неначе сновида, волiкся по саду, до городу, крiзь дзвiн у вухах до мене долiтало кування зозулi. Потому десь заплакала iволга, я оглянувся, iволги не побачив, зовсiм поруч, за тином рясно червонiли вишнi. Стежкою вiд озерця з рушниками на коромислi пройшла дiвчина у вiнку з волошок, коромисло погойдувалось в лад її ходi, i я аж зiгнувся з болю, ясно та чiтко згадавши все, що сталося допiру. Iде Роман додомоньку, Спустив на дiл головоньку,- виспiвувала дiвчина. Вона пройшла попiд самим моїм серцем, пройшла Улясею, моєю i вже чужою навiки, i я подумав, що для мене в цьому життi скiнчилося все й жити далi нiчого. Нi, я не збирався заподiювати собi смерть, найперше тому, що те - супроти Бога, просто мене бiльше не цiкавило життя, я чув у собi якусь дивну, сумну-пресумну мелодiю i вже крiзь неї, глухо, згуки життя. Сльози застилали менi зiр, в грудях стояла печаль, там звершувався похорон, не по моєму коханню, я знав, що воно в менi незгасне, вiчне донесу його до могили, як найвищий Божий дарунок i дарунок свiту сього, похорон i печаль по тому, що в свiтi мало б збуватися, але нiколи не збувається, й через те марнi всi нашi клопоти. Ступав нога за ногою, брiв через моє дитинство, яке вривалося в моє горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут промайнули мої дитячi роки, тiльки тут жив життям безхмарним i безмрiйним, i, може, те життя i є найкраще. Я цвiв разом з пiвниками, лiтав з джмелями, стрибав жабеням через рiвчак i падав увечерi втомлений на милi неньчинi руки. Вона купала мене в шаплику у пахучiй, з любистком, водi й несла, вкутавши у великий рушник, до лiжка. Он з тiєї яблунi, тодi ще яблуньки, обiрвав геть усi першi яблучка-зеленцi, й вiтець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало "чортеня". Я справдi думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне, ще й наставляло рiжки, я з криком бiг до хати, розбудив батька, котрий вiдпочивав по обiдi, й ми пiшли до саджалки вдвох. Ховався за батька, а батько враз почав реготiтися, потому реготiлися ми обоє - "чортеня" виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригiном, воно купалося й вимазалося в глей. Дорогою з лукiв iшли люди з косами та граблями, я вiдступив за хлiв, щоб вони не помiтили мене. Менi здавалося, всi вони знають про моє горе, наругу надi мною й смiятимуться з мене. Я зовсiм не знав людей, надто отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й челядникiв бачив рiдко, не часто приїздив на вакацiї, я аж мовби трохи бридився ними, бо ж жили коноплями, волами, гноївками i не знали, хто такi Ксенофонт та Спiноза... Вже потiм дознаю, що убогiший за багатьох iз них, бо крiпка вiрою й праведна життям людина ближча до Бога, нiж усi тi, хто протолочив уподовж i впоперек Його вчення, а сам погруз у грiхах. Простi убогi люди навiть не мають часу помiркувати над тим, що таке совiсть, добро, вони не намагаються вивертами розуму свого обiйти iстину, вони самi живуть правдою та iстиною. У оцих хащах якось був заплутався шулiка - погнався за пташкою й застряв у колючому вiттi, борсався й не мiг виборсатися, а в менi боролося двоє почуттiв - жаль до шулiки й водночас жорстокiсть - вiн убиває пташок, хапає курчат. ...Нинi шулiка гнався за мною. Вiн женеться за мною давно i зараз ударив зi всiєї сили. ...Я переступив через перелаз i зупинився. Передi мною, схрестивши руки на великих, наче паляницi, грудях, стояла мачуха. Обличчя в неї теж велике, важке, погляд напружений... - Чого прийшов? Я привiтався й вiдповiв: - А куди ж менi йти? Це моя домiвка. - Це не твоя домiвка. Батько вiддав тебе на службу, й там маєш заробляти собi добра. Вона промовляла голосно, сердито, а її очi бiгали, як двi мишi в пастцi, i голос деренчав, тодi я не збагнув, вiд чого, здогадався пiзнiше: то був страх, прикритий грубiстю та нахабством. На мачусi, незважаючи на спеку, був грезетовий, пiдбитий дуклею кунтуш, кунтуш моєї матерi, я бачив це, менi було соромно i кривдне. - Немає тут нiчого твого. Не вiдписав тобi батько... На мене тестамент його... - Не встиг переписати. -