Не захотiв. За те, що ти призвiв його до смертi. Ти його не доглянув. Цi слова вдарили мене навiдлiг. Я похитнувся i аж заплющив очi. Я ще дуже мало знав про свiт, про життя, його задери й чорнi прiрви, я багато знав про життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi - тобто знав i умiв те, чого мене вчили i що було непотрiбне. Знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, образи та помсти, але не знав великих шахрайств, великого обману, на яких тримається свiт, за якi продають душу, не вважаючи, що продали її. Якимись потаємними закраїнами власної душi вiдчув ницiсть цiєї жiнки й свою вищiсть, я був чесний, вона безчесна (повною мiрою чи частково, це не важило), я возвеличувався над нею, i це в свою чергу зiграло фатальну роль у моєму подальшому життi. Хоч була в цьому вивищеннi й iстиннiсть: я не втратив совiстi i сподiвався не втратити її нiколи, прожити Божими заповiдями,- вони в iстинному життi на першому мiсцi. Але образа була така велика, вштрикнута в iншу криваву рану, що я аж захитався. В моїй головi кривавився вогонь, i думка, яка викiльчувалась, була одна: мерщiй, мерщiй звiдси, з цього двору, з цього проклятого мiста, на край свiту чи хоч у саме пекло, аби не бачити цих людей, не чути їхнiх слiв. Потiм я не раз шкодував на ту хвилю, бо коли б перемiг себе, перетерпiв прокльони та кпини й зажадав своєї частки вiтцiвщини, мачуха сама б поступилася. Принаймнi вiддала б дещицю. А може, й не вiддала б. У неї троє дiтей, вона виривала спадок для них, для них занапащала душу, сподiваючись, що Бог простить той грiх. Але ж ще був суд. Я мiг скласти позов. Там, у лiсi над Валдаєм, козаки трактували пункти Статуту не на мою користь. Пiзнiше довiдався, що вони просто не знали їх, синовi вiд першої дружини нiчого не належить тодi, коли батько вiддiлив його ранiше, або коли син уже має свої власнi великi маєтностi. Мене ж батько не вiддiляв, я пiшов учитися; так, тодi я не сподiвався на свою частку, бо думав, що залишусь в Академiї назавжди... Не хотiв позову, не хотiв суду, не хотiв своєї частки вiтцiвщини. Я випадав з цього свiту, чи свiт утiкав вiд мене, обкладав мене туманами, i я стояв посеред нього маленький, розгублений, знищений. I став цей день, стали цi днi першою ниточкою з пасемця, з якого потяглися всi iншi, й забрали в мене надiю та вiру в свiт та людей, iз чого потiм зiткалося чорне полотно мого життя. Якби я тодi став на своїй правдi супроти мачухи й не пiшов з мiста, все було б iнакше. Але тодi не було б усього iншого, не споминав би, що споминаю нинi. Лiта мої довгiї i все, що лишилося в мене, це спомини, згадую минуле й бачу, що милосердний Бог посилав менi випробування великi, аби побачити крiпость моєї вiри, в останню мить показував путь iстинну, а основне - посилав допомогу в добрих знаках, мудрих вчителях та вiрних побратимах. Про них уже нiхто не розкаже, окрiм мене. Однi свiдки понищенi, iншi отримали багатi уряди й за ними забули, вигнали з пам'ятi, як чужу худобу з пашi, образи тих людей i всi тi сумнi та грiзнi подiї; все забулося, все поросло пирiєм-травою, як поростає колись доглянута, а далi покинута нива. Але на покинутi ниви здебiльшого знову приходять плугатарi... Я втiшаюся в своїй скорботi думкою, що таки прийде хтось дознати iстини, дознати, що вчинилося тодi, вже приїжджали троє паничiв. Так, приїжджали не за тим, що треба, i все-таки, либонь, один з них ще вернеться, отже, чули вони про все те, мають якесь розумiння, хоч вiдають, що воно небезпечне. Бережу в пам'ятi всi iмена: людей мужнiх, зичливих вiтчизнi, Богу угодних i тих, хто хитався, й тих, хто тяжкими обставинами був змушений служити неправдi, й тих, хто з лютою зловорожiстю чинив крквду, Не молю для всiх прощення в Бога,- хоч i грiх це великий, а тiльки для тих, хто служив правдi й народовi свому. Кiнець усих тих валечних людей - це початок доконечної погибелi нашої вiтчизни, той, хто посiдає найбiльше в моєму серцi i мислях мiсце, знав це, бачив наперед своїм просвiтленим розумом за вiтчизну вiн молився, за неї пiшов на той свiт, хоч мiг прожити в достатку, шанi та спокої Помер вiн, i закотилося сонце нашої вiтчизни, й хто зна, чи ще зiйде коли-небудь. А щоб зiйшло, треба не загубите думки та поради тих, хто за неї боровся i поклав на її олтар своє життя, треба зберегти й висiяти тi зернята, що лишилися, може ж, вони зiйдуть колись. В надiї на те живу. Лiта мої сивiї, сил меншає й меншає, пригасає зiр, тiльки горять у пам'ятi, неначе свiчi, славнi лиця, й бачу все те, неначе скоїлося воно вчора. Спочатку я йшов по краю того поля, далi доля штовхнула мене до середини, всi тi подiї переплелися з подiями мого життя, через них, через себе самого, яким був, яким усе бачив i брав у серце, вертаюся в тi далекi лiта й проходжу в сувору браму, котру вченi люди називають гiсторiєю. Живу я на монастирськiй пасiцi, доглядаю її, маю своїх десятеро вуликiв, споглядаю Божу красу: пасiка в старому саду пiд лiсом, при зеленiй долинi, частина вуликiв - на бортях, на корячкуватих дубах та линах,- гуде бджола, щебечуть пташки - Божа благодать. Божа краса, яку бачу все гiрше й гiрше, але вловлюю душею. Ми жадаємо найдужче тодi, кажи втрачаємо, коли те, що любилося, минає, вiдлiтає, i так всюди - в коханнi радостi, вiтцiвствi, спогляданнi свiту. За моїм куренем - старий кущ шипшини й низенький камiнний хрест на запалiй могилi. Менi невiдомо, хто в тiй могилi похований - дощi з'їли висiченi на хрестi iм'я та прiзвище небiжчика, лишилися у верхньому кутику каменя тiльки перехрещенi стрiла та шматок козацького ратища, отже, це - козацька могила. Вона менi як мiта, як вiха, як звик журби та тривоги. Щойно дiткнусь до теплого каменю долонею, й прониже долоню голочками, й застрибають тi голочки по жилах, й щось засвiтиться в пам'ятi. Здебiльшого вже згадуване не раз, а iнодi й нове, присипане порохом лiт на самiм денцi, i я видобуваю його, обтрушую, обтираю, дивуюся й прилаштовую в той стрiй, який шикую впродовж багатьох лiт. Спомини давно стали моїм життям, а той далекий бiль - справжнiй. Для мене справжнє все те, а не оце - спекота лiтнього дня, гудiння бджiл, скрекiт сороки в лiсi та голоси, що iнодi долiтають з толоки. То ратаї порають чужу ниву. Тут я не потрiбен нiкому й нiхто менi не потрiбен, i все оце пригускле, присохле, пiдневiльне життя не потрiбне нi цим людям, нi їхнiм нащадкам, з нього нiчого взяти для майбутнього, з нього не вичавити жодної краплi мудростi, окрiм хiба тiєї, що рабство - то є рабство, а та давня мудрiсть була здебiльшого свiтлою, як струменi джерельної води, там була боротьба, але була звитяга, була Надiя. -...Бог не простить вам цього,- тiльки й прошепотiв я. На саму думку про суддю, райцiв менi помлiло в душi. Та й не тим вона горiла, зазнала, як менi здавалося, втрати бiльшої, непоправної. 3 сiнешнiх дверей виглядали три русявi голiвки - мої напiврiднi сестри та братик, це задля них мачуха так тяжко порушувала людський та Божий закон; при тих наївних очах я не мiг сказати iнших слiв. Моя душа враз обважнiла, щось мовби дотлiвало в нiй, почував неймовiрну втому й поволiк ноги до ворiт. I враз з сiней вибiгла й кинулася до мене, вхопила рученятами за полу Катеринка - середульша з трьох, мала щось белькотiла, либонь вона не розумiла нiчого з того, що вiдбувалося. Я ж чимось сподобався їй, чи запам'ятала мене з минулого року, коли дарував їй гостинця, i я розгубився. Я взагалi не знав, що воно таке дiти i як з ними поводитися, й гостинцiв у мене не було, вони лишилися в обозi. I тепер для чогось длубався в кишенi, й раптом з неї випав мiдний гудзик, я пiдняв гудзик i дав дiвчинцi. Катеринка засмiялася, а я прочинив ворота й швидко закрокував по вулицi. Одначе нагла думка збила мене з кроку, зупинився, вiдтак вернувся в двiр, пройшов повз оторопiлу мачуху до хати й рiшуче зняв з кiлочка на покутнiй стiнi стару темну бандуру. Це була ще дiдова бандура, в свята, iнодi i в недiлю батько бувало грав на нiй. Грав тiльки жартiвливi пiсеньки, здебiльшого випивши, але якось так, мовби глузував з самих пiсеньок. Й менi те подобалося, а мамi чомусь нi, вона червонiла, щось таке казала, а сердитися не вмiла. Я намагався запам'ятати стрiй i лад батькових пiсеньок i потiм потай знiмав бандуру, але в мене нiчого не виходило. Просив батька повчити мене гри на бандурi, але вiн навiть не удостоював мене вiдповiддю. Та й рiдко кого з сусiдiв чи родичiв удостоював розмовою. Часто був похмурий, мовчазний, завжди чимось невдоволений, ще й вельми заздрiсний. Йому здавалося, що його, нащадка славетного Сулими, обiйшли урядами i маєткостями. Уряд генерального хорунжого справдi не вельми значний, не те що уряд суддi, писаря чи обозного. А те, що вiн нажив, пiшло прахом ще при Мазепi. Але, як я тепер розумiю, на щось бiльше мiй батько i не заслуговував, був важкодумом i упертюхом. Мiй погляд упав на пiдвiконня, там лежали мiй псалтир та ще якась книга, я взяв їх i разом з бандурою вклав до шкiряної торби, яка висiла в сiнях. Закинувши за спину торбу, рушив з двору. В ту мить вiдчував себе безмежно спустошеним, аж безтiлесним, i безтiлеснiсть та була не легкою, а безтiлеснiстю каменя. Почувався одиноким i самотнiм, як обгорiлий дуб серед поля, як фiгура-хрест при дорозi, що похилився на яр. Пiд тим хрестом похованi великi грiшники, сотничиха та її коханець, мiрошницький син Iван- сотник запопав їх неподалiк вiд цього мiсця в дикому вишняку й порубав обох шаблею. Колись цей хрест викликав у нас, хлопчакiв, лячну, гарячу цiкавiсть, страх, тепер же лише нагадав менi про марнiсть людського життя та навiяв ще бiльший смуток. Скрипiла на дорозi гарба, мукали корови, вертаючись з пашi, череда обкурила мене пилюкою - свiт жив i вiдлунював тисячами згукiв, але тi згуки не зачiпали мене, обпливали, вилущуючи в ще бiльшу самотнiсть. Я стояв беззбройний перед свiтом, розумiв це, здушено хвилювався, не знав його законiв, нiчого не вмiв, мене навчили тiльки молитися, складати вiршi та коритися Боговi, й мене на мить охопив розпач. Навiть двi далекi подорожi мало що помiняли в менi. Стало шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по моїх щоках, а в головi низалися якiсь рядки, i я шепотiв їх пошерхлими губами: Зашумiли бори, забриниш рiки, Помер вiтець-мати - сирота навiки,- Померли сестри, померли брати, I пiшла сирiтка по свiту блукати По свiту блукати, мамунi шукати. Не знаю, звiдки бралися тi слова. Звiдай взялися бори та рiки, таких вiршiв ми в колегiумi не писали, ми там вiршували про святих угодникiв, бiблiйних героїв, а тут була сирiтка, яка пiшла блукати в широкий свiт. Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечi мiх i пiшов свiт заочi, поклавши бiльше нiколи не вертатися на старi шляхи. Як буде, так i буде, якось проживу, з своєю печаллю, з своєю бiдою..., з своєю любов'ю. Вона єдина не зiв'яне в менi й не забудеться нiколи. Поминув хутiрець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в листi, який рiс на могилах. Могилки старi й новi... Одна - зовсiм свiжа, при самiй дорозi. В тих могилках лежать всi - щасливi й нещаснi... Тi, що їх кохали, i тi, що їх не кохали, тi, якi обманювали, i тi, якi жили чесно... Всiх урiвняла смерть. Ця думка не розрадила, а тiль-тiль заспокоїла мене. Частина третя. Ой не пугай, пугаченьку Важко ступити перший крок по дорозi. Молодiсть тим - i хороша, що навiть у найбiльшому горi не знає довгих вагань i страхiв, бо не знає справжнiх обширiв зла та пiдступу. Свiт повен невiдомостi та ваб, i хоч я боявся їх i давно поклав їх уникати, й уникнути всього непевного, що трапиться в дорозi, пообiцяв собi нi в що не втручатися, нi до яких товариств, складок не вступати, в менi поза моєю волею кiльчилися зерна того гiрко-вабливого зела. Менi здавалося, що повiльно вмираю, я нiчого не хотiв, але щось у менi само по собi притлумлено сподiвалося спiзнати нехай не принади свiту, а їхню гiрку отруту, й забутися в тому. Ми всi хочемо зачерпнути грiха й лишитися чистими, тiльки однi зiзнаються в тому й наставляють пригорщi, вимагають, допинаються, iншi ж чекають, коли вiн сам вiзьме їх у свiй полон. Тодi вони не винуватi! Менi нiчого було лишати на моїй батькiвщинi, передi мною лежала дорога, вона напливала на мене, втягувала мене, дорога - вона не замкнена й символiзує свободу, й, поки ми молодi, не боїмося її. Опрiч усього, я сам не знав, що моє серце, згорьоване й сплакане, жадає лишень одного - волi. I навiть те, що в моїй кишенi лежало всього чотири мiднi шаги, а в торбинi, окрiм бандури, псалтиря та книги без палiтурок якогось Антонiя Алевенгока про тiло людське, писаної по-нiмецькому, не страхало мене, й нiщо не було менi потрiбно. Проте дуже швидко менi довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В дорозi їсти хочеться набагато дужче, нiж навiть у бурсi. Голод дужчий за всi твої думки, бажання i прагнення. Вже першого дня проїв два шаги, наступного - два останнi. А ще наступного, опiвднi, сидiв на травi бiля тину в шинковому дворi й жодна сила не могла змусити мене вiдвести погляд вiд макiтри, яка стояла на столi пiд вишнею i з якої четверо козакiв неквапливо їли лемiшку з салом, запиваючи її пивом з глиняних кухлiв. До пива був байдужий, а запах лемiшки викликав болючi спазми в горлi. То заплющував очi, то знову вiдкривав їх, намагаючись не дивитися в бiк мальованої макiтри, але те було понад мої сили. Козаки сидiли в кунтушах, порозстiбавши верхнi гаплики, прiли, лемiшку кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною ложки пiрнали в макiтру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помiтили мене i зауважили мiй голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме такi здоровi, дужi люди не помiчають голодного кошеняти. Гомонiли про якихось волiв, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а карась, себто пiр'їстий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних волiв взагалi важко дiстати, зкуксуватiлася худоба, та, врештi, один з козакiв - з ближчого до мене краю столу - повернув круглу, трохи приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорiдний кавун на баштанi, голову й лiнькувато запитав: - А хто ти будеш, парубче, що обтираєш пилюку попiд чужим тином? - Спудей,- вiдказав я, поштиво пiдводячись i здiймаючи шапку.- Миркач. - Спудей,- здивовано вигнув вигорiлу на сонцi брову козак.- Чого ж сам? Спудеї в гуртi ходять. I кунтуш на тобi козацький, хоч i обтрiпаний. Тодi ще по дорогах ходило безлiч усiлякого люду - тi ж спудеї-миркачi, мандрiвнi дяки, яких ще iнодi називали дяками-пиворiзама, ченцi, котрi покинули монастир з якоїсь причини, але майже всi вони ходили в гуртi. Стануть пiд вiкном у багатого господаря, заспiвають канта. Сам канта не заспiваєш. Я вирiшив нiкому не давати приводу для висновкiв про свої сумнi справи й трохи затинаючись, сказав: - Одбився од гурту. А кунтуш - батькiв. - Це - кепсько,- тягуче, знiчев'я волiк балачку козак.- Самому в дорозi погано. Всяке може трапитись. Розбiйники найчастiше чатують на самотнiх перехожих... Чи захворiв... То вже кiнець. А що ж ти, спудею, вмiєш? Чим на хлiб заробляєш? Якi науки пройшов? - Фару. Iнфиму...-белькочу я. - А чим-таки заробляєш на хлiб? Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозi тiльки й думав про те, до чого менi вдатися i яким робом прохарчуватися. У шкiряному мiшку, зав'язаному налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але не наважився видобути її. Менi здавалося встидним отако нi сiло нi впало веселити посеред дня грою на кобзi - на батьковiй кобзi - незнайомих людей, та й не мав я на те права, "визвiлка", щоб заробляти кобзою грошi, те право мiг дати тiльки справжнiй кобзар. Побринькати може кожен, повеселити сусiдiв, а от грати за грошi... - Трохи вмiю спiвати. В хорi,- вибовкнув i зрозумiв, що сказав дурницю,- Молитви знаю, читати вмiю.- I враз мовби щось сяйнуло в моїй головi: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирiшив не показувати.- Є в мене книга, дуже цiкава. Можу продати. - Книга? - здивувалися козаки.- Ану покажи. Я розв'язав торбину i дiстав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках книгу й так i сяк, не могли знайти її початку - вона була без палiтурок i писана не по-нашому. - По-якому ж це воно писано? - запитав таранкуватий, з лисиною на всю голову козак i для чогось пошкрябав нiгтем по книзi. - По-нiмецьки,- пояснив я. - Поглянь, i сюди нiмець сягнув. Про що ж вiн розказує в цiй книзi? Вже охмолостався, почав пояснювати жваво i, як менi здавалося, зрозумiло: - Книга сiя про тiло людське, про його обсервацiї через мiкроскоп...- i затнувся на цьому словi. Сам тiльки двiчi бачив мiкроскоп у старшого лiкаря академiчного i раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нiчого не зрозумiють, i намагався пояснити їм якомога краще.- Є така коробочка з скельцями, якi збiльшують. Тi скельця збiльшують все в тисячу разiв. Береш, скажiмо, з голови волосину, кладеш на нижнє скельце, а бачиш голоблю... - Го-го-го,- зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповiдь за витiвки штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосiб заробляє на хлiб цех миркач. Я захвилювався. - Справдi волосина здається завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, iстот тобто, кругленьких i довгеньких, безмiрно малої фiгури. Капнеш оцту - вони всi одразу вмирають. Козак, перестали смiятися, перезиралися. - Ану прочитай... просто з книги,- сказав довгошиїй козак, вочевидь не вiрячи, що таке може бути написано. Я прочитав одне речення по-нiмецькому й одразу його переклав: "Тiло людське суть лузгою покрите, i лузга захищає його". Бачив розгубленiсть на обличчi козакiв i поспiшив їй пояснити: - Тут оповiдається все про тiло, яке воно, з чого, i якi його факцiи А знаючи це, легше лiкувати людину. Кожна частина тiла потребує своїх лiкiв. - Покрите лузгою,- мовив, мовби про себе, лисий козак i помацав шкiру на руцi. - Лусочки тi такi маленькi, що їх простим оком не видно,- розтлумачував я.- їх видно тiльки пiд мiкроскопом. - Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охрiме, як у карася,- кинув третiй козак, i всi вони засмiялися. Засмiялася й шинкарка, яка стояла в дверях шинку. Я розумiв, що не треба було показувати цю книгу та читати з неї, одначе було пiзно. - Мда-а, мудрацiйна книга,- сказав довгошиїй козак.- Не нашого, знать, розуму. А що, коли б оце лемiшки пiд цю саму мiзорскопу кинути, га, хлопцi? Може, i в нiй тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся на твiй товар. Козаки реготiлися, аж луна йшла понад рiчкою. Хихотiла й шинкарка. - Шкода, що її, лемiшки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею квашi, може, в нiй тих тварюк менше, повтопли. Хтодорка чомусь не поспiшала, й козак мовив з притиском: - Дай, не шкодуй, я заплачу. Хтодорка винесла кухоль квашi й скибку хлiба. Я жадiбно з'їв хлiб i випив квашу. - Насип йому, Хтодорко, квашi ще,- знову вимогливо мовив козак, i шинкарка, хвилину пом'явшись, пiшла та винесла ще один кухоль квашi. Тепер менi кваша не засмакувала, була якась гiрко-кисла. Подякував козакам, подякував шинкарцi, поклав книжку в торбу й пiшов. У дорозi в мене розболiвся живiт, напала бiгачка, а далi почало вивертати шлунок. Рiзало немилосердно, неначе там полосували гострою бритвою. Я зрозумiв, що козаки позбиткувалися надi мною: кваша була прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотiла менi її давати - немає небезпечнiшої їжi, як несвiжа кваша,- козаки знали, що кваша зiпсована й наказали нагодувати мене нею. За вiщо вони надi мною позбиткувалися, думав я? За мою невдатну вченiсть, беззахиснiсть? I яка то втiха, що людина буде мучитися, страждати... Адже це грiх вiд Бога. Вони не почувають грiха i докорiв совiстi? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих страждань їм байдуже... Мене вразило, що в свiтi iснує таке нiчим невиправдане зло, така несправедливiсть, яка робила сам свiт мовби надщербленим. Виходить, люди не такi, як я про них думаю? Свiт не такий? Надi мною потiшалися бурсаки, спудеї, але то були дитячi кабешi, часом злi, одначе там не було осмисленої грiховної зумисностi, там були гра, буяння сил, молода дурiсть, яким при бажаннi i вмiннi можна протиставати те саме, надi мною позбиткувалася мачуха, але її кривда хоч була поясненна, а цiєї кривди я не мiг зрозумiти. За кiлька годин хвороба стермосувала i витiпала мене до краю. Я лежав пiд кущиком глоду при дорозi й стогнав, i по тому стогону мене знайшли вiвчарi. Їх було троє - отагас i двоє пастухiв, отагасовi рокiв п'ятдесят, двоє пiдпасичiв молодшi. Всi троє в просмолених полотняних сорочках, у постолах, за собою волокли довгi канчуки. 3 ними було четверо курт - короткохвостих кудлатих собак темної мастi. Пастухи привели мене до ярка, до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тодi скип'ятили в казанку води й запарили якогось зеленого зiлля та дали напитися ще раз. По недовгому часовi бiль у животi стих, я лежав умиротворений, геть знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити їм свою вдячнiсть, та бiльше вони не звертали на мене жодної уваги, сидiли довкола багаття, варили кулiш, мовчали. Вже як зварився кулiш, перемовилися про якийсь "шльонський штиб", та про царський указ, з того я нiчого не зрозумiв, вже пiзнiше довiдався, що цар Петро, поїздивши по заграницях, вирiшив усе життя у своїй державi перевести на iноземний лад, отож наказав усi вiвцi в державi винищити та завести шльонськi. Де їх брати, за якi грошi купувати, в указi не писалося, просто там розповiдалося, якi хорошi шльонськi вiвцi та поганi нашi й дурнi нашi вiвчарi, бо не розводять шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потiм влетiло багатьом українським старшинам, особливо наказному гетьману Полуботку, а отари просто винищували. Отож вiвчарi й бiдкалися. Цей клопiт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нiчого не зрозумiв з перемови вiвчарiв, думав про те, який незбагненний цей свiт, який хисткий i непевний. Двiчi за один день в одному й тому краї я побував на двох кiнцях кладки, першого разу незнайомi менi люди нiзащо тяжко позбиткувалися надi мною, а другого такi ж незнайомi люди, так само не сподiваючись з мене нiякого хосену, пiдiбрали при дорозi, полiкували, нагодували гарячою кулешею i вклали спати, накривши вiльчурою - вовчою шкурою. Шкура тхнула неприємно, одначе я терпiв, бо звiдки було .цим людям знати що я такий гидливий, що вирiс у великому мiстi й нiколи не доторкався до вовчої шерстi. Я взагалi тодi мало що знав, не знав, що людинi нiколи не буває добре - хiба що на короткий час,- що їй судилося весь вiк блукати помiж двох берегiв i на жодному не знаходити собi остаточного мiсця. Якщо вона самотня, якщо в неї нiкого немає, вона шкодує на свою самотнiсть, на те, що нi з ким перемовитися словом, що нiхто їй не поспiвчуває, а їй самiй немає ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сiм'єю i їй потрiбно годувати дiтей, i їхнi, а також iнших членiв сiм'ї - дружини, старих батькiв, турботи та хвороби покладенi на її плечi, вона в глибинi душi, а то й уголос, скаржиться на долю, проклинає свiт i годину, в яку народилася. Якщо дiвчина мала вибiр i вiддалася за багатого, вона не цiнуватиме те багатство й своє заможне життя, зiтхатиме увесь вiк по втраченому коханню; якщо ж вийшла замiж по любовi, любов по короткому часовi причахне, а злиднi ввiп'ються в печiнки, й вона зненавидить злиднi, а вiдтак i своє кохання та того, кого кохала. I якщо навiть одружиться з багатим i по любовi, то й те i друге теж незабаром стане буднями, i захочеться їй ще чогось, незнаного i небаченого. I може вона в якусь мить зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя. Звiсно, всього того тодi ще не знав, лежав пiд вовчою шкурою, менi було затишно, тепло, i думки мої були химернi, зiтканi з якихось дивовижних ниток, зiтканi в перевесельце одним iм'ям - Уляся. Всi цi днi я скрiзь бачив її. Пройде попереду жiнка, пролетить птах, зашумить дерево, й перша думка - Уляся. Нi птах, нi дерево ае мали нiякого стосунку до Улясi, але чомусь викликали думку тiльки про неї, нею я бачив i чув свiт, нею жив - вона жила в менi безтiлесне, радiстю i болем, й бачив я її безтiлесною, i чекав, що свiт подасть про неї якийсь знак. Намагався уявити її такою, як бачив у садку, саме такою, в тому одязi, з квiтами, вплетеними в коси, а бачив якусь хмарку, чимось схожу на неї. I та хмарка весь час кудись пливла. Мене мучило, що не бачу її ясно, отже, або не любив, або вже забув її образ, i я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала її обличчям, i я подумав: чому її обличчя жовте, й пригадав, що тодi стояла вона пiд кущем акацiї... У що була вдягнена, що казала - забув, пам'ятав тiльки цвiт акацiї. Вiдтручав вiд себе думки про Улясиие одруження, як це не диво, не ревнував її. Знав, що Толстой не зможе взяти її душi, й це було хоч якоюсь втiхою. Ясно чув увесь цей час слова Анастасiї Маркiвни, що Юлiана не просто дiвчина, а гетьманiвна, i то не в її волi вiддатися за кого захоче. Доля України важливiша за власну... Високi слова, непомiрна жертва... Любив за це її ще дужче. Я почував безмiрну втому, менi здавалося, почуваю свою душу, як зморщену торбинку з сухарями, i тiльки зовсiм усамiтнившись, зiбгавшись у грудочку, мiг спочити. Я дрiмав, коли в провiльглiй пiтьмi ночi загавкали пси, й пастухи, котрi вже теж лежали, попiдводилися. - На вовка,- сказав один. - Нi, на людину,- мовив отагас. Собаки завалували дужче, вони аж хрипiли з лютi, гавкiт наближався, i незабаром з пiтьми випiрнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловiк, широко ступаючи, пiдiйшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в руцi бiлiла велика, обкорована палиця, якою й тримав на вiдстанi псiв, Я дивився на чоловiка з повагою, майже з острахом, як це вiн не боявся таких великих, таких лютих псiв, не боявся ночi, смiливо йшов до чужого багаття А вiн вiддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечiр i сiв до вогню. Поворушив палицею жар, попiдсовував кiлька недопалкiв, i вони спалахнули, освiтивши його обличчя. Воно було широке, пласке, побите ряботинням, з великим носом i важкою нижньою щелепою, спокiйне й таємниче. Прибулець i далi нiчого не казав: хто вiн i куди йде, чого його застала в дорозi нiч (а вiвчарi в свою чергу нiчого не запитували), вiн вийняв кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив її тютюном i припалив вiд жарини, тримаючи її просто у великих, товщих на кiнцях пучках. Викуривши люльку й не зронивши i далi жодного слова, подлубався в торбинi, яку принiс на одному, лiвому, зачепивши за нього обидвi лямки, плечi, нiчого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю, поляпав по нiй широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати. - Там, пiд кущем, у казанку є трохи кулешi,- сказав отагас. Чоловiк мовчки пiдвiвся, узяв казанок, дiстав з халяви чобота ложку й неквапливо запрацював нею, Вишкрiбваи кулешу, вiдсунув ногою казанок, заховав до халяви ложку й лiг спиною до вогню. Одна курта пiдiйшла до нього, понюхала чобота, далi обличчя, вiн погладив її, й курта лягла поруч нього. Люта, як гаспид, недовiрлива курта, що й на своїх господарiв шкiрила зуб, лягла бiля незнайомої їй людини. Я заснув, а коли пробудився, незнайомця бiля вогню не було. Ще тiльки свiтало, пастухи спали, понакривавшись - двоє киреями, а один, я, i я, вовчою шкурою. На вовчiй шерстi виблискувала роса. Я сидiв i думав про того, хто прийшов i пiшов вiд нашого багаття, навiть не назвавшись по iменi. Думав про нього з повагою, острахом i заздрiстю, заздрив його вiдвазi, впевненостi, незалежностi. Стати б таким самому!... Тодi б i отим козакам дав вiдкоша, та що там: вони й самi не одважилися б на кривду,- тiльки так i можна прожити в цьому свiтi. В менi аж щось рвонулося вслiд за незнайомим чоловiком,- попроситись до нього в товаришi, молодшi товаришi, так б, мовити, пiдпомiчники, "пiдсусiдки", але, його вже не наздогнати, не знайти, та й хiба вiн захотiв би взяти собi в товаришi отакого невдатного парубка! Я прожив з вiвчарями два днi, поки трохи не окрiп - на кулешi та бринзi, допомагав їм чим мiг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя помiч була мала й не вельми потрiбна вiвчарям, я це розумiв, одначе все ще боявся вирушати в подальшу путь i напитував роботи в сусiдньому селi. Напитував без надiї й, на подив, знайшов її. Багатий господар - у нього хата на двi половини, й на хатi, на димарi, дерев'яний пiвень - Окрiм Легкий запропонував менi стерегти леваду в кiнцi села. * * * Левада лежала в напрочуд гарному мiсцi, над ставом, став обмежовував леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молодi верби, з двох iнших сторiн - од дороги та пастiвника - вона була вiдгороджена новенькою огорожею в двi тичини. На левадi росла отава, густа, яро-зелена, в отавi голубiли та жовтiли квiти, з яких я знав лише однi - пiдморельник, вони пахли медяно, п'янко, їх запах поглинав усi iншi, вони менi пахли навiть увi снi. Робота моя була дуже легка, я навiть не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена. Спорудив собi такий-сякий курiнь з гiлок i або дрiмав у ньому, або сидiв над ставком, дивився, як сплескує риба, як пробiгає вiд куща до куща ситнягу по лататтi дика курочка - бiжить, i жоден листочок пiд нею не здригне, неначе там зовсiм немає нiякого тiла, а тiльки пiр'я,- як вiтер жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край, благословенна левада, хоч i не благословенне життя. Я думав про те, що жити потрiбно не вiддаючись на волю великих пристрастей, жити без ненавистi й без хворобливої любовi, споглядати свiт i брати собi в душу, нi в що не втручаючись i нi з ким не змагаючись, змагаються люди захланнi, втручаються в чужi сфери словолюбцi i владолюбцi, а менi тепер потрiбно дуже мало. Миска юшки, окраєць хлiба, кiвшик джерельної води. Поживу... Як схимник. Живуть же печерники, знають одну любов - до Бога. Я теж вже знатиму тiльки таку любов. Поспiшати менi бiльше нiкуди, свiтовi я нiчим не зобов'язаний, вiльний вiд нього, i насамперед вiд людей, вiд їхньої жадоби, захланностi, лютостi, нав'язливої нещирої доброти. Справжньої доброти менi вже не спiзнати нiколи... Шляхи ж вiдкритi всi, нiхто мене не має права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, i в той же час кожен може позбиткуватися. Людське життя, на мою думку, є рiч найдешевша в свiта, часом за нього немає нiчого дешевшого, його можуть вiдiбрати за кiлька мiдних монет, i буває воно нiкому не потрiбним, остогидлим... Але в окремих випадках його вартiсть необмiрна. Все це мене обходить i не обходить, я хочу, нехай i не здобувшись на щось значне, жити в злагодi з власною совiстю i з Богом. I немов у покару за щось тiєї ночi менi наснилася Уляся. Наснилася жаско, плотськи - боса, в самiй сорочцi, i я зривав з неї сорочку, й цiлував її в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володiти нею, був неначе лютий звiр. Це сталося в якiйсь комiрчинi, чи не в тiй, де лежав хворий... Я таки зломив її в станi й повалив на брудне, iз зiбганими ряднами лiжко... Пробудився в поту й пiдхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким себе не знав. Сором пропiкав мене наскрiзь, i водночас менi було мерзотно гарно, мерзотно приємно, й солодкий, ламкий щем розтiкався по менi. Я збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тiло, не тiльки Улясине, а будь-яке гарне жiноче тiло, виходило, був здатен на невшетнiсть, на гвалт! Уклавшись знову, довго не мiг заспокоїтись, i згадувався той сон багато разiв, я омивав душу молитвою... i не мiг омити до кiнця. В споминi лишалось щось вiд тiєї жаскостi й мерзотної приємностi. А коли приплющив повiки, чомусь менi привидiвся Полуботок: великий-великий, як гора, мовчазний, суворий, iде степом i погрожує менi: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я не шанувався? Виспавшись удень, я до пiвночi сидiв на вербовiм пеньку на левадi, дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике ясне кружало мiсяця. Погавкували в селi собаки, однотонно, не вгаваючи, пищала на старiй ялинi сова: пi-пi-пi,- але тi звуки ще дужче пiдкреслювали тишу. Ночi стояли яснi, величавi. По тому, як мiсяць пiднiмався над вербами на двi чи три козацькi шапки, на став випливав човником рибалка. Вiн чомусь рибалив уночi, мабуть, о цiй порi краще ловилася риба. На водi бiлiла сорочка й погойдувалася тiнь вiд човника. Рибалка iнодi кидав сiтi в ставку, але частiше правував до ледь помiтної у верболозових хащах протоки й випливав на рiчку. Повертався вiн по сходу сонця. Загрiбав веслом дужо, неквапливо, був спокiйний, зосереджений i, як чомусь менi здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка - бiла-пребiла, жодного разу я їж бачив її помятою або брудною. Як вiн вправлявся при такiй роботi триматися так охайно, не знаю. Одного разу знявся вiтер, хвиля по ставу пiшла крута, човника пiднiмало й кидало вдiл, а рибалка загрiбав так само спокiйно, впевнено, неквапливо. Менi вiн здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотiлося бути схожим на нього. Бачив себе в човнику в бiлiй сорочцi й грiб до зеленого бережку, i йшов до невеличкої бiлої хати у мальвах та ружах, де на мене чекала... чекала Уляся у такiй же бiлiй, тiльки квiтчастiй, сорочцi й усмiхалася менi. Я проганяв ту думку й тодi бачив себе козаком з шаблею на баскому конi, мчав по полю попереду козачої лави, й трикутний прапорець майорiв над моєю головою, а мiй нинi щасливий суперник, якого нiколи, не бачив, утiкав з поля бою, мчав далi й далi, мимо свого дому, до далекої Москви. Одначе частiше видiвся сам собi в тишi довгої високої зали, заставленої дубовими шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав такий самий книжник у скуфiї, i ми бесiдували про безсмертя душi та про переселення в вiчнiсть. Так я вiдпочивав шiсть днiв, на вiдмiну вiд Господа, який шiсть днiв творив, а на сьомий вiдпочивав. Мене ж удосвiта сьомого дня розбудив якийсь галас. Вилiз з курiнця, протер заспанi очi й побачив, що на леваду валом валить скотина, а огорожа в двох мiсцях проламана й розкидана, якiсь люди бiгають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насадженi молодi вербички. Зголоднiлi за нiч корови жадiбно хапали траву, дядьки та тiтки заганяли їх у глибiнь левади. Оминаючи череду злiва, я наблизився до дядькiв та тiток i запитав, навiщо вони висмикують вербички. Босий, у закасаних до колiн полотняних штанях дядько ступив до мене, i я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злiстю, а руки стиснутi в кулаки. - Ти ба, вiв ще запитує... - Менi велено... У цю мить з-пiд руки дядька випiрнула гостролиця молодичка в бiлому очiпку й засукала маленькими червоними кулачками перед моїм обличчям. - Лакиза, посiпака... - По гамалику його,- хтось за моєю спиною. Щось цьохнуло в мене бiля вуха, i я вiдчув пекучий бiль на правому плечi Хотiв обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки менi в обличчя, влучивши одним у лiве око. Далi удари посипалися на мене з усiх бокiв. Я не захищався, тiльки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не вдарив мене по ногах, i я впав на землю. Мене били й далi - палiччям, ногами, хтось навiть протягнув кiлька крокiв по травi й покинув! Я ще довго лежав у столоченiй травi, а коли пiдвiвся, то побачив, що огорожу в левада поламано й з другого боку i якiсь вершники виганяють туди худобу, шмагають й довгими барбарами й шмагають тiток та дядькiв, якi розбiгаються попiд вербами. Далi галас чинився на дорозi до села, худоба ж розбiглася по городах. Я побрiв до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку на бiк, в головi гуло, й болiло все тiло. Десь аж в обiд придибав до села. Окрiм Легкий не пустив мене в двiр, замахнувся, щоб ударити, але тiльки тусонув у плече, i я заточився та похилявся на тин. Допитався про все за селом у пастухiв. Левада, яку я стерiг, була ранiше громадським пастiвником, Охрiм Легким захопив її самочинно, загородив пiд сiнокiс. Люди якийсь час терпiли, а цього ранку, коли гнали повз леваду на поле товар, розвар'ювалися, розпалилися й поваляли жердини, а худобу спрямували в траву. На той час в одного Охрiмового сина зiбралися толочани. Охрiм посадовив на коней синiв, толочан, а також своїх пiдсусiдкiв, i вони вигнали череду. Зараз справу розбирають отаман i вiйт. Мене те вже не обходило. Одначе менi болiло не тiльки тiло, а й душа: за вiщо меж побито? Адже я не заподiяв нiкому нiякої кривди, нiчого не знав i стерiг леваду за їжу та чотири шаги, якi пообiцяв менi Легкий, мене ж покривдили i люди, й господар. Я нi в що не втручався, зовсiм не знав їхнiх порядкiв; свої негаразди, свою злiсть вони склали на мене, навiть не запитавши, що про все те думаю. А що, справдi, я думаю про все те? Лише одне: свiт надто недосконалий i в ньому дуже багато жорстокостей. Я хочу жити тихо, нiкого не чiпаю, але мене постiйно чiпають, та ще й як. Я не винуватий перед цими людьми А може, й вони не винуватi? Їх покривдили теж. Вони такi ж нещаснi, як i я. Можливо, ще нещаснiшi, бо не вiдають, що творять. Людина нiколи не знає, що вона робить, їй здається, що знає й що робить вона добро, принаймнi, добро собi, а вона й собi сотворяє зло. З усього цього я зробив висновок: се менi наука надалi. Про все вкладатиму свою думку, а всiлякi трастя обiйду десятою дорогою. Я був понищений i розбитий, все мовби одмiнилося в менi, щось умирало, й щось народжувалося: незнане, терпке, димчате, народжувалося в порожнечi, схожiй на ту, яка була перед сотворенням свiту. Я дивувався цiй порожнечi й тому терпкому, незвiданому, й щось менi пiдказувало, що я не тiльки втiкаю вiд кривди, вiд горя (хоч раз по раз наражаюся на них), вiд самого себе, а й шукаю себе. Либонь, таки в кривдi, в горi, але шукаю. I або знайду, або загину зовсiм, втрачу власну душу. Бачить Бог, не я став на цю путь, мене штовхнули на неї. А ще менi було страшенно шкода бандури, яку розлютованi господарi потовкли на трiски, здавалося, в менi нiби щось обiрвалося, нiби мене вiдтрутили, вiдрiзали вiд чогось дорогого. Так i не заграв на тiй бандурi жодного разу, не видобув жодного звуку, трохи боявся її, менi здавалося, що тiльки задзвенять струни, й постане все те: недiльний день, тато з мамою на лавi в саду, мама, як завше, сумна, а тато, суворий i понурий, перебирає струни бандури... Надвечiр додибав до Борзни. Переночував у монастирському саду серед прочан, а вранцi пiшов на ярмарковий майдан в надiї розжитися на якийсь снiданок. На площi гамiрно, поприїжджали навколишнi селяни, поважнi дядьки, якi на огiрки кажуть "гурки", а на рядно "радно", й зупинилася там чумацька валка з Дону з в'яленим чабаком, i повiдкривали мiщани свої ятки, винесли перекупки кошики. Ковбаси звичайнi, ковбаски грецькi - пласкi, шинка, гречанi млинцi в салi... Запахи гемонськi! Проте задарма нiхто не дасть i крихти, жебрати я не навчився й досi, А шинки, пивнi комори, харчiвнi поодчиняли дверi, заковтують приїжджий люд, шинкарi, шинкарки, пiдпомiчнi наймити зазивають перехожих на всi голоси, вимахують бiлими рушниками, припрохують всiлякими приповiдками. Мерщiй утiкати звiдси, поки не запаморочилось у головi, поки не впав бiля якоїсь ятки. I враз м'який, голодний погляд зiштовхнувся з чиїмось твердим, як лезо ножа. Я дивився й не вiрив собi, а повiривши, не знав, що сказати, як повестися. Так, це був вiн, той, що прийшов з нiчної темiнi до вiвчарського вогнища й пiшов, навiть не назвавши свого iменi. Тод