i я заздрив йому, поривався за ним, тепер менi чомусь вiдiбрало мову. Чоловiк сидiв просто на землi пiд яткою й перевзувався. Вiн глипнув на мене один раз i мовби прип'яв мене до себе, хоч далi й не дивився в мiй бiк, а акуратно, як лялечку, вкутав онучею ногу, вправив її у великий, рудуватий чобiт, пiдвiвся, притупнув, притупнув ще раз i звiв на мене великi, схожi на небезпечнi, що всмоктують у себе все живе, плеса, очi. - Ти спав бiля вогнища. Як тебе звати i хто ти такий? Я вiдповiв. Чоловiк дивився вбiк i щось розмiрковував, мабуть, вiн думав: зв'язуватися зi мною чи нi. - Мене звати Пилип Миля. Я хочу їсти i пити. Що в тебе є, щоб заставити або продати? Пiдкоряючись голосу Пилипа Милi, я розв'язав торбу й показав псалтир та книгу Алевенгока. Псалтир вiн потримав у руцi i поклав назад у торбу, кинувши: "Не годиться". I запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за книга, й боячись нової лихої пригоди, розповiв, як продавав книгу бiля корчми. Миля не смiявся з моєї пригоди, вiн тiльки хмикнув: - Дурне продавало й дурне купувало. Ходiмо. Повiв мене до чи не найбагатшого шинку, який стояв при битiй дорозi. На лавах - сукнянi налавочники, на стiнi картина "Блудний син". В цю мить я позаздрив блудному синовi: вiн свої митарства вже вiдбув, його вiтають вiтець i ненька, вiтець замовив на його честь розкiшний обiд, наказав зарiзати гладке теля... А моя путь - вся попереду, й ось зараз матимемо нову лиху пригоду. В кутку бiля вiкна витинали троїстi музики, либонь, найнятi шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, i вони вмовкли, пiдiйшов до обiп'ятого по станi бiлим мiшком тлустого шинкаря, єврея. - Тобi пощастило, шинкарю,- мовив,- ось маю найновiшу нiмецьку книгу, по якiй можна лiкувати всi хвороби. Оддаю майже задурно - битий таляр. - Варуй Боже, немає такої цiни, яка б то книга не була,- сказав шинкар.- Бесiди "Златоуст" я вчора прийняв за пiвдуката. - "Златоустом" тiла не вилiкуєш,- вiдрiзав Миля.- А цiєю книгою - го-го. Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: "Тодi беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала й п'ють на нiч. Кольки в грудях проходять". Читав вiн повiльно, єврейська i нiмецька мови схожi мiж собою, i витлумачив написане правильно. Нам з Милею вельми пощастило, що шинкарiв погляд упав саме на те мiсце, в книзi розповiдалося про будову тiла й дуже мало про хвороби та про їх лiкування. - Пiвдуката, може, й дав би,- промовив шинкар. - Срiбний таляр. - Пiвталяра, простого. Врештi-решт зiйшлися на сорока копiйках - на двадцять копiйок менше вiд таляра. У моїх очах нинi то були грошi немалi. Одначе грошi недовго подзвонювали в кишенi Пилипа Милi. Вiн замовив кров'яної ковбаси, галушок iз салом i, звичайно ж, горiлки та пива. Я вперше за останнi днi смачно i вволю поїв. Пилип Миля почав гуляти - кiлька разiв замовляв музики, i танцював сам пiд тi музики, й пив, i спiвав на якiйсь незрозумiлiй мовi, й зачiпав чоловiкiв та жiнок, якi заникували до шинку, пригощав якогось знайомого. Присмолився до однiєї молодицi, й двоє козакiв уже ставали в її захист до бiйки, я ж почав просити. Милю, й вiн вiдчепився. На подив, п'яний Миля мене слухався в усьому, от тiльки не бажав зупинитися в пиятицi. Вiн величав мене по iменi та по батьковi - Мартином Кириловичем (так я йому назвався - Мартином Рибкою, Рибка - прiзвище моєї матiнки, я не хотiв, щоб мене розпитувала "чи не з тих я Сулимiв", жадав уникнути людської цiкавостi, людських клинiв i навiть спiвчуття), а також "паном канцеляристом" та паном семiнаристом, хоч я не був нi тим, нi тим, i похвалявся перед шинковими гостями моєю вченiстю, про яку не знав анiчогiсiнько, хiба тiльки те, що в моїй торб виявилося двi книги: псалтир та Алевенгок. Коли вiн знову почав спiвати на незрозумiлiй менi мовi, я запитав мого, яка це пiсня, по-якому вiн спiвав, Миля струснув великою кудлатою головою, спочатку нiби аж здивувався, що спiває по-чужинськи, а тодi зронив на руки голову й довго сидiв так, менi здалося, що Миля плаче. Але вiн не плакав, а тiльки важко зiтхнув i сказав: - Я й сам уже не знаю, по-якому спiваю. I хто я такий - Ахмед, Фiлiп чи Пилип. Усе перемiшалося в моїй головi. Оцi пiснi - вся плата, яку маю за службу царевi та за полон турецький. Воював я пiд Азовом, першим на стiну вилiз, i потрапив до турецького полону, я п'ять рокiв катряжив на турецькiй галерi, з якої втiк у порту Амстердам. Але куди мав податися: без одежi, без грошей? Найнявся в матроси на вiйськове судно, ходив пушкарем в оборонi суден торгових, двiчi тонув, був на вгинi зi шведами, далi втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив трохи грошей - пiшов додому. Через Францiю i Нiмеччину, через Польщу, стратив усе й таки добився. А тут...- Пилип махнув рукою: - А тут вже нiкого. Чума забрала увесь мiй рiд. Лишилася одна-єдина сестра-сестричка... Улитою її звати. Вона десь у монастирi. - У якому монастирi? - запитав я. - Якби ж то я знав... Оце ходжу шукаю. Кiлька лiт тому якiсь прочани заходили в моє село й сказали, що вона в монастирi. При iменi своєму старому... А в якому?.. Нiкому до того не було дiла, нiхто не запитав. Я вже обiйшов пiв-України...Миля набив люльку.- Вона була зовсiм мала, як я на вiйну пiшов. А все через вiтця мого... - У чому ж вiтець винуватий? - знову запитав я, й подумав про свого вiтця, пригадав його смерть, i менi стало моторошно. - Не те щоб винуватий...- Миля затягнувся. Було видно, що спомини наплинули на нього навальне й вiн не знає, з чого розпочати.- Мiй дiд випав з козакiв за гетьмана Брюжовецького, той на догоду царевi та за царськi милостi наполовину скоротив козацький реєстр, тож батько поклав будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, i той вписав його в козацький компут. Дiд мiй був сумирний i тихий, а батько гарячий, ворохобний, честолюбний. Останнє важило немало. Бо ж у той лихий час чимало козакiв, особливо старих i недужих, переписалося в пiдпомiчники - цар навiть написав спецiального указа проти того. Лихим стало козаче життя, вiйни та вiйни, чужi їх на вiйну женуть i свої примусом ведуть... Виборному козаковi доводилося утримувати вiйськовий справунок, i якщо вiн не на вiйнi, то в прикордоннiй службi, на лiнiях усiляких, у тривозi постiйнiй. Ниви позаростали, розор настав козаковi. Одначе батько не зважив на те. I коштувало це... Ой, скiльки коштувало. Бо як почали перевiряти компутнi списки, довелося класти в шапку, i полковнику, i сотнику, й усiм приїжджим писарям, котрi в тi списки заглядали. Трохи не старцями пустили нас... Оддав батько половину поля в заставщину. I однак...- Миля усмiхнувся.- Не горював, а радiв. Козаком лишився. Веселий вiн був, все виспiвував... За чепiгами, за цiпом, на коневi... Веселий i задерикуватий. Боялися його в селi, було як вип'є, то до всiх чiпляється. А гоноровитий - страх. Все хотiв возвеличитись перед односельчанами. З того ранкору оддав мене i в школу. Привiв якось на греблю за Хавин став i вказує рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового писаря, багатiя Загайного: "Учися, сину, й матимеш такий дiм, такi воли, такий сад". А як вiд'їжджав на вiйну, сказав iнакше: "Учися добре сину, й пiзнаєш, що таке наука, що таке вчений чоловiк i яка з того користь. Бо й вiра свята не може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Києва". Але вчився я тiльки три зими. В першу зиму, в заметiлi, батько носив мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже йому хотiлося, аби я став писарем або канцеляристом... Одначе батько з тої клятої вiйни турецької не вернувся. Цар вискочив з неї без шапки й штанiв, а батька накрила сира земля.- Миля вибив з люльки попiл об закаблук, пiдвiвся.- А з ним загинув i останнiй лад у нашому господарствi. I наука моя скiнчилася. А те, що вписався в козаки... окошилося на менi ж. Бо як вирiс, то й мене забрали на вiйну. А що було далi, я вже тобi розказав. Писав царевi, щоб заплатив за службу та полон - по всiх iнших країнах за те платять,- i на всi картки менi вiдмовлено, а останнiй раз пригрозили секвестром. Краще б я в голландця чи навiть у турка лишився. - В чужiй вiрi! - жахнувся я. - Ет... що там...- Миля вiдвернувся,- Вiра в тобi... Якщо вона є. Ту нiч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий грiх i iншi грiхи, бо постерiг я й те, що вiн не вiрить у святi чуда й навiть... у безсмертя душi. - Куди ж... iшов ти, де твоя вiтцiвщина? - запитав я. - У цих краях,- повiв рукою Миля, але де саме його батькiвське дворище, чомусь не сказав.- Сестру шукаю...Може, знайду... Я розчулився, трохи не заплакав i сказав, що буду йому братом, допоможу шукати сестру i, коли знайдемо її, стану їй братом. - Я брат безмаєтний, а ти - голий,- сумно i якось мляво мовив Миля.- Куди ми її вiзьмемо... Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застаткуємо... Миля усмiхався. Менi здалося, що вiн не вiрить, що знайде сестру й не вельми клопочеться тим. А я навпаки - загорiвся, запалився, менi вельми хотiлося допомогти товаришевi, й далi ми заходили до всiх жiночих монастирiв, якi траплялися по дорозi. Ми переночували на рундуцi в шинку. Пiсля того, як Миля похмелився, у вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидiв пiд шинком, а далi вмився з криницi й сказав: - Ходiмо до Нiжина. Там базар великий, крамниць багато... Я здригнувся. Не випадало менi туди йти, хоча й тягнуло непереможно. Я не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити б її на мить... Нi, цур, обiйду Нiжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й як явлюся Улясi на очi отакий обiрваний, захланний? За недовгий час я зчорнiв, схуд, якось у корчмi заглянув у вмазане в стiну люстерко й не впiзнав себе. I я збрехав Милi, що був у Нiжинi недавнечко. Миля також вже побував там, обiйшов усi монастирi, йому взагалi було байдуже, куди йти, аби тiльки йти. Його мандрiвна душа жадала дороги, волi, нових пригод, без того, либонь, вже не змiг би й прожити. А Улита - то бiльше приключка i притлумлена бiль у серцi. В кожної людини має манячити щось попереду, велике чи маленьке, iнакше їй дуже важко жити. Саме отак важко й безнадiйно на той час жилося менi. Попереду - порожнеча, безкiнечна вервечка сiрих днiв. I хоч для мене також не мало значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари - в обхiд Нiжина. Менi вже не хотiлося розлучатися з Милею, хоч трохи й розчарувався в ньому за отi проциндренi сорок копiйок, щось таки вабило в ньому. * * * Ми йшли до обiду, дорога була гарна, помiж верболозiв, помiж болiт, соснякiв та хвойникiв, траплялися й лiси великi, дрiмучi, в одному такому лiсi ми перепочили та пiдхарчувалися малиною. Її тут було гибiль, малиновi хащi, густi, поплутанi, тягнулися в глибiнь лiсу, здавалося, то зелена колюча рiка, окроплена червоним, плине пiд високим верховiттям. В передобiдню пору дорога повела нас помiж широких пiль, де, обкуренi рудим пилком, доспiвали жита - покляклi, безшелеснi, рiдкi; великi золотистi кузьки гнули донизу, до сухої землi колосся. На горбi бiлiли постатi - там жали ячмiнь, котрий доспiває першим. Дiд i троє жiнок, одна з них, либонь, господиня, двi iншi - челядницi. Нива велика, вони тiльки розпочали її жати. Менi на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввiткнутий носком у землю серп i почав жати. Нiхто його не проганяв i не казав нiчого, а вiн жав i жав, загрiбаючи широкою долонею коротке, тлусте, мiцне стебло - останнi веснянi дощi ще встигли. пiдправити ячменi. Тiльки раз розiгнувшись, усмiхнувся широкою усмiшкою й кинув вдоволено: - Бач, не розучився. Челядницi попiдводилися, зайняли постатi за Пилипом. Дiд розкидав перевесла, господиня в'язала снопи. - А ти чого стоїш,- гукнув до мене Миля.- Складай у полукiпки снопи. - Я... не вмiю,- мовив знiчено. - Зумiєш. Носи до купи. Я покажу. Це дуже просто,- показував Миля.- Один снiп наспiд, потiм по два з кожної iз чотирьох сторiн колоссям досередини, тодi отако, поверх них ще двiчi по два, далi - по одному, а наверх - шапку. Полукiпок стояв як лялечка. Наука справдi нехитра, але коли припiкає сонце, чоботи ковзають по рiллi й стають важкi, неначе до них вчепили колодки, i млiють руки, сповняти її непросто. Я ледве дотягнув до полудня. Миля ж працював до вечора. I працювали ми ще два днi, поки не вижали ниву, й заплатила нам господиня щедро. - Будемо ощадити,- сказав Миля, пiдкидаючи на долонi мiдяки та срiбний таляр, який поблискував зверху.- Вистачить нам на двi недiлi або й бiльше. А там я приведу в такi краї... де рiки з киселю i береги з житняку. Сiдаєш на берег, ламаєш окрайця i - ложкою в рiчку. Я недовiрливо поглядав на нього. - Пригадуй страви, якi тiльки знаєш, вибирай. Всi замовимо в корчмi... "Вибирай страви" не в'язалося з ощадливiстю, та й не вельми менi хотiлося їх вибирати пiсля борщу з карасями та заправленої олiєю гречаної кашi, якими нагодувала нас на дорогу господиня. Але йшли ми цiлий день, i на вечiр у моєму голодному животi вуркотiло, як у жлуктi, в яке вкинули розпечений камiнь. Я перебирав у наметi страви, якi колись бодай куштував, намагався вгадати, якi наїдки чекають на нас у корчмi. Моя голодна мрiя шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною, полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром, пирогами з маком та медом. Ясна рiч, всього того одночасно не могло бути в жоднiй корчмi свiту, одначе корчма нам трапилася багата, й були там справдi вергуни, i лемiшка, й млинцi, хоч i не гречанi, але м'якi, пшеничнi, й узвар iз сушених слив та терну. Проте не пiшло все те менi на користь, бо випало випити окрiм двох кухлiв узвару чашу гiрку. Миля почав гуляти. Спочатку випив око горiлки й сказав, що оце вже й по всьому, одначе до хвилi замовив стоянець волоського вина й знову пообiцяв, що на сьогоднi тим вдовольниться. Може б, i вдовольнився, та до нього, побачивши грошi, якi, розплачуючись з шинкарем, Пилип виймав з кишенi, пiдсiв москаль. Москалiв у шинку було кiлька - вони стояли в селi постоєм. Миля розбалакався з москалем i почав частувати нового товариша. Треба сказати, що сходився вiн з людьми навдивовижу швидко, пройшов пiвсвiту, а людей не знав, довiряв усiм, вiд чого раз по раз мав кривди, Чаркувалися вони недовго, солдат швидко сп'янiв, пiдняв чарку за здоров'я царя й вимагав, щоб за здоров'я царя пили всi, москалi й дядьки випили, а Миля вiдмовився, пам'ятаючи свою кривду вiд царя, ще й сказав, що цар Петро - причмелений. Москаль розпасiювався, казився, тупотiв ногами та кричав "Мазепа", й Пилип промовисто виклав на стiл обидва кулаки - величезнi, чорнi, кожен як гиря, й москаль притих. На середньому пальцi лiвої Милиної руки - великий, товстий срiбний перстень, на якому викарбуваний якийсь чубатий птах. Перстень аж влип, врiс у явлень. Миля його жодного разу не знiмав i, на мiй подив, не пропив. Кiлька разiв я приставав до Пилипа з розпитуванням, що то за перстень, одначе вiн вiдмовчувався. На той час зринув лемент в iншому кутку корчми, де троє москалiв пiдмовили грати в карти сiльського дядька, пiдпомiчника. Дядько сiв до гри, якої не знав, не розумiв її, та й був пiдпитий, весь час програвав. Вiн програв усi, якi мав i якi позичив ще в двох господарiв, грошi, заставив воли та воза, шестеро овечок i теж програв. Простакуватий з вигляду, та, мабуть, i за вдачею, з носом-пиптем, обсмоктаними, тоненькими вусами, лупав посоловiлими очима й тiльки повторював: - Оце так! Оце так I тодi в корчму вбiгла худа довговида жiнка з дитиною на руках,- хтось їй повiдав про те, що чоловiк програє господарство,- й вона наробила крику. Волосся вибилося їй з-пiд очiпка, верхнi гаки керсетки розстебнулися, вона вимахувала рукою, тицяла чоловiковi дитину й голосила. I верещало, заливалося плачем перелякане дитя. Москалi спробували вiдтрутити її, й тодi вона стала на колiна й почала просити їх: - Москалики-соколики, полиште його, дурного, вiн п'яний, пожалiйте мене а дiтьми, не робiть старцями. Йди, потурмаку, додому, а ви вiддайте йому грошi... - Так не бьiвает. Йди прочь, глупая женщина,- вiдказували москалi. Бачив, як наливаються багрецем Пилиповi щоки, як склянiють очi. Я не знав, що менi робити - спробувати зупинити його, адже насувається велике лихо, й шкода було нещасної жiнки. Я зовсiм не вмiв грати в карти, але був переконаний, що солдати вчинили не по справедливостi, з iншого боку, солдати, як менi тодi здавалося, це - закон, влада, а протяг влади йти грiховно й небезпечно. Та й просто - їх багато... Менi ж не випадало лишати Милю одного проти трьох, хоч яка там з мене помiч, але не прийти йому на допомогу, то вже майже зрада. Дорога вже навчила мене багато чому й хоч трохи вигартувала мої тiло та душу. Проте я все ще вагався, а Миля тим часом важко пiдвiвся, ступив до гравцiв: - Вiддайте чоловiковi грошi! - Та ты что, с лопухов вьiлез. Бьiвалый ведь человек, знаешь, что такое игра и честь игрока! - Вiв не вмiє цiєї гри. - А нам какое дело. Не садись. Миля замислився. Затаївши подих, я чекав: ударить чи не вдарить? Миля не вдарив. Вiн раптом сiв за стiл. - Я буду з вами грати. Що то була за гра, важко розповiсти. Я млiв душею, я потерпав, що Миля також програється, але Миля 6ув схожий на Бога в днi сотворiння свiту. Вiн аж переродився, анi iскорки хмелю не лишилося в його очах, був напружений, наструнений i водночас спокiйний, карти мелькали в його руках, як осiннє листя в тугому вихорi. Москалi ледве встигали водити очима, вони повитягували шиї, один навiть висолопив та прикусив язика. Замовкла, злякано спостерiгала за грою жiнка, мало тямлячи, що воно дiється, замовкло навiть дитя, господар, що програвся, притулився спиною до стiни, й по його щоках котилися п'янi сльози. Попiдводилися люди за iншими столами. Коли Миля одiграв бiльше як половину програних господарем грошей, один з москалiв, найстарший серед них по чину, ундер, пiдвiвся й закричав: - Он махлюет, он играет нечестно! Посхоплювалися й двоє iнших москалiв, пiдтримали ундера: - Махлюет, зто нечестно. Вони почали хапати грошi, якi лежали на столi кiлькома стовпчиками, але Миля обома руками так деменув у груди ундера й ще одного солдата, що тi вiдлетiли на кiлька крокiв вiд столу й попадали на пiдлогу. Миля згрiб зi столу грошi й засунув молодицi до кишенi керсетки: - На, втiкай звiдси. Та метнулася на вулицю, а Миля став у дверях, заступивши шлях погонi. Далi вчинилася шванка. В корчмi, окрiм тих, що грали в карти, було ще троє москалiв, вони почали наскакувати на Милю й одлiтали од нього, як грушi. Нiби й не вельми замахувався Пилип, одначе бив невiдпорне, швидко, аж було важко повiрити, що в цьому вайлуватому тiлi прихована така спритнiсть. До того ж i бив вiн якось незрозумiло, чудернацько, не по-нашому. - Мазепи, предателi,- кричали москалi. Я й отерпав зi страху, i чудувався, i навiть пишався своїм товаришем. Таки був рушив йому на помiч, але хтось смикнув мене за полу свити, i я гепнувся бiля дверей. У корчмi стояв шарварок: миготiли кулаки, лунали стогони, лайка, погрози. Врештi москалi втямили, що так їм супротивника не здолати, й погасили свiчки. А погасивши, пiд'юдженi темрявою, горiлкою, кинулися грабувати корчму. Хапали пляшки з горiлкою (було чути брязкiт скла), хтось щось потягнув зi столу (посипалось череп'я), i враз пролунав погрозливий вигук: - Райцi, райцi йдуть. Затупотiли ноги, хтось верещав, щось падало, в дверях миготiли тiнi. Втiкачiв нiхто не зупиняв i не переслiдував, тiльки хтось вимахував рукою за кожною тiнню,- я лежав бiля дверей i бачив те дуже добре. Коли тупiт затих, в темрявi пролунав голос - попросив, щоб засвiтили свiтло. Корчмар, низенький єврей з лисиною на всю голову, роздмухав пiд припiчком жар i запалив клоччя, а вiд нього свiчу. В корчмi стояв погром, валялися битий посуд, склянки, ослiнцi. Дядьки позабивалися пiд стiл i виглядали звiдти, як бички з верболозу. Миля сидiв навпочiпки бiля стiни й набивав люльку. Нiяких райцiв не було. - То я гукнув, буцiм iдуть райцi,- похвалився корчмар, либонь, не вельми засмучений погромом - те йому не первина.- Прошу шановних гостей у свiдки: я всiх грабiжникiв позначкував квачиком.- I показав паличку та глечик з дьогтем.Завтра пiду до найстаршого начальника й здрайцiв-грабiжникiв знайдуть за тими позначками. Я аж тепер зрозумiв, хто то вимахував у дверях рукою при з'явi кожної постатi. Корчмар та його жiнка прибрали в корчмi, i хоч як я намагався витягти звiдти Милю, вiн не пiшов i гуляв до ранку й пропив усi грошi. I тiльки вранцi, протверезiвши, послухав моєї ради та зiйшов разом зi мною з села, погодившись, що розкрут нiчної пригоди може бути й не на нашу користь. Ба, навiть просто в свiдки нам iти не випадало. Треба сказати, що по пиятицi, протверезiвши. Миля здебiльшого ставав слухняний, неначе дитина. Почував свою вину, ховав очi, i якщо я нагадував про вчорашнє, крутив головою: - Ти того,. Мартине... Не нагадуй. I так на душi гидко. - Нащо ж п'єш? - А нащо ти не п'єш? - Не хочу. - А я хочу. Отак розкантувалися. Добрим, злагодливим Пилип був i п'яним, але коли починав упиватись - ставав непоступливим, упертим i вельми часто дратiвливим, злим, а то й жорстоким. Якщо довго не пив - також. Кiлька разiв я намагався не допустити його до чарки, ховав грошi, якщо вони в нас були, й казав, що ми їх загубили, й видобував по кiлька шагiв - на обiд. Миля здогадувався про мої хитрощi, якийсь час терпiв, iнодi й довгенько, а потiм починав хмурнiти, дратуватися й одного разу побив мене. По тому напився й плакав i просив пробачення. Того разу я хотiв покинути його, й не покинув, менi не дозволила совiсть. Розумiв, що потрiбний Милi, що без мене йому буде ще гiрше, що мушу рятувати його, настановляти на праведну путь, либонь, колись Миля був гарним чоловiком. Лукавi, недобрi люди повели його в нетрi, налили половину його серця вогнем, злобою, друга ж половина була чиста. Пiд час наших мандрiв, надто коли отаборювалися на день-два десь бiля рiчки, перепочивали, прали, я переповiдав йому житiє святих великомученикiв, праведникiв, i вiн слухав з увагою, розчулювався й навiть плакав. Одначе вгадати, слухатиме вiн сьогоднi оповiдi зi Святого письма чи нап'ється, було неможливо. Зненацька на нього находила якась туга, й вiн казав: - Якби той твiй Лука пошпарував холодною солоною водою палубу та потер лiсочком гармату, щоб шкура на долонях позлазила, помудрiшав би трохи й не бридив ледачего. Йди ти з ним у болото. Я стенався, хрестився й очiкував слушнiшого часу, щоб продовжити оповiдь. Мусив спасати Милю, але спасав i себе, вiн був потрiбен менi для власного спасiння. Я трохи лукавлю, бо Пилип був менi потрiбен i задля житейської вигоди, Я це розумiв, хоч i не зiзнавався в тому. Так, iнодi, надто коли в нас довгий час не було грошей i Миля давно не пив i ставав похмурий та злий, користав мене нещадно. Зупинившись у селi-найчастiше ми зупинялися по шпиталях,--одразу розпитував шпитального старосту про мирськi та церковнi справи в селi й майже силою спроваджував на якусь роботу: прислужувати паламаревi, дяковi, спiвати на криласi, читати псалтир над покiйником, переписувати компутнi списки в ратушi й навiть... старцювати, чого я соромився страшенно i якомога уникав. Зате з Милею я нiчого не боявся - в полi, в лiсi, та й до мiстечках, селах i хуторах також. Кiлька разiв, величаючись перед дiвчатами, намагалися позбиткуватися надi мною сiльськi парубки, та хоч у якiй би лiчбi вони не були, ганебно вiдступали перед пудовими Милиними кулаками. Одного разу, в помсту за свою ганьбу, знаючи, що йтимемо на ночiвлю цiєю вуличкою, вони засiли увечерi з кiллям за височенним новеньким тином, та Миля мав не тiльки чавуннi кулаки, а й дивовижну здатнiсть розгадувати чужi пiдступи; вiн пiдважив тин i повалив його, парубки верещали та втiкали в городи, хто на двох, а хто й на чотирьох. Водночас було в Милi щось таке, що без кiнця вкручувало його у всiлякi неприємнi, а то й небезпечнi пригоди. А може, не стiльки був винуватий у всьому сам Миля, скiльки те, що всi намагалися скласти свою вину на зайшлого чоловiка, поглумитися, пожаковати, позбиткуватися. Милину доброту й наївнiсть вони не раз приймали за глупство, а потульнiсть за боягузтво. Милю, якщо вiн перебував у доброму строї душi, не просто було вивести з рiвноваги, вiн терпiв довго й тiльки осмiхався. Але була одна задерина, одна приключка, яка. не раз приводила нас до лихих пригод - Пилип дратував москалiв. "Вони царськi, цар їм платить за розбiй, а менi за мої кривди не заплатив..." Солдатiв було гибiль, на Українi появлялись все новi й новi полки, якi здебiльшого мали чудернацькi, iноземнi назви й командувало ними багато чужоземцiв. Вiйсько стояло постоєм по мiстах i селах, по кiлька солдатiв у хатi, ще недавно дозволялося ставити постоєм москалiв тiльки до пiдсусiдкiв, тепер же вiд постою не звiльнялися й виборнi козаки, i купцi та всi мiщани. I поводилися тi постояльцi, немов завойовники, могли зовсiм не заплатити за харчi та постiй, могли одняти, що сподобалося, могли поглумитися. Особливо були небезпечнi, коли йшли походом, зупинялися ненадовго; господарi тодi гнали у лiс кращих коней, а дiвчата й молодицi ховалися в очеретi, в дозах, чекаючи, поки рота чи полк зiйде з села або слободи. По всiх фортецях були розмiщенi гарнiзони, а на великих перехрестях стояли караули, по шляхах i дорогах курiли верхи або вiзками збирачi податкiв та казначеї, лiтали з командами полковi комiсари - виловлювали втеклих солдатiв, а також козакiв, якi ухилялися вiд походiв пiд Дербент, на Ладогу, в Таврiйськi степи. В одному селi менi випало переписати за невелику плату стацiйнi списки, й мене вельми здивувало, як багато стацiї взяли солдати за пiвроку з села, а саме: 68 курей, 14-гусей, 185 осьмачок житнього борошна, 12 пшеничного, 3 осьмачки круп, 4 пуди масла, 8 пудiв сала, 600 ступок солi, 84 кварти вина, 15 яловиць, 41 барана, а ще горiлка, цебри пива на приїзд i вiд'їзд високих командирiв, пiдвози й перевози провiанту та солдатiв, дрова й сiно... Село обiднiло за цi пiвроку страшенно, й стояв там туск; невдоволення та злоба знаходили собi добру поживу. Трапилося при нас: один дядько привiз у стацiю свиню, а на возi, у сiна, був горщик масла на продаж, того горщика забрали солдати, дядько розпаленiв i вдарив дрюком солдата по головi. Iншi солдати кинулися на дядька, на помiч дядьковi побiг Миля, за ним ще кiлька базарiвчан. Зчинилася бiйка, з якої ми ледве вихопилися. I не знiмав Пилип перед офiцерами шапки, й не пускав солдатiв до хат, де ми зупинялися, й не захотiв допомогти двом москалям що застряли гарбою з сiном у рудцi, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав батога i хотiв пiдпалити сiно, та я не дав. Переживав щоразу вельми, й обiцяв собi утекти вiд Милi - й не втiкав. Я все ще не мiг скласти остаточної думки про свого випадкового товариша, дедалi бiльше переконувався, що Миля - це кiлька людей, i то зовсiм рiзних: добра дитина i розбiйник, грiшник i праведник, брехун i найщирiший чоловiк, скромний i хвалько, розпутник i цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що, врештi, переважає. Залежно вiд обставин, переважало то те, то iнше. Читав я колись книгу фiлософа Степана Хаввека, то вiн вважає, що наш свiт має в рiзний час рiзнi диспозицiї й залежно вiд того мiняє свої диспозицiї людська душа, тi диспозицiї можна визначити лише по гороскопах i дiзнатися, в який час якою буде душа тiєї чи тiєї людини. На мої першi мiркування, Пилипова вдача повнiстю вкладалася в Хаввекову фiлософiю, одначе з часом я почав думати, що це не так - настрiй i поведiнка Милi iнодi одмiнювалися по кiлька разiв на день, а то й на годину. Може, через те, що в свiтi добро невiддiльне вiд зла, одне знищує iнше, одне породжує iнше i якби запанувало лише те або те, свiт став би сiрим i нудним. Так промовляла одна половина мого серця, а друга не погоджувалася, доводила, що в свiтi мають панувати тiльки доброчиннiсть та порядок, бо вони - вiд Бога, який усе визначає i всьому дає лад. Вiн кличе нас добиватися досконалостi, тiльки в нiй - iдеал людини, ним же створеної. Але в цьому мiсцi мої думки знову наштовхувалися на перепону. А звiдки тодi страждання i грiх? Його вчинили вже Адам i Єва, творенi руками самого Бога. Я заплутався, нiтився душею, не мав способу, сили та розуму пiзнати бодай зовнiшнi ознаки свiту, а що вже казати про його глибини! Що таке свiт i що таке в ньому я? А iншi люди? Чому вони такi? Чому оцi москалi накладають стацiю на цих людей, вiдбирають їхню працю? Чому козакiв женуть пiд далекий, непотрiбний нам Дербент i вони гинуть тисячами? Це також вiд Бога? На цi запитання не мiг вiдповiсти, й лишалось втiшатися молитвою, а також думкою, що я є тiльки в єднаннi з Богом, а сам по собi - нiчого не значу. Може, згодом я пiзнаю бодай себе й зрозумiю хоч щось у цьому свiтi. Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть iншi люди й для чого iснує вiн сам, цей великий, барвистий, тривожний, захланний свiт, я також довiдаюсь потiм. Милi трохи боявся, трохи осуджував його за схильнiсть до пиятики, за одчайдушнiсть i водночас дечому вчився в нього. Академiя вклала в мою голову багато знань, вiд Арiстотеля до Феофана Прокоповича, знань не для життя, а для думання. У Пилипа я несамохiть, навiть проти власної волi, вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробiгти, перестрибнути, а де й проповзти. Корисна наука, хоч i гiрка та сумна, нею оддавна користується значна частина людства. Було б неправдою сказати, що в своїх мандрах нас здибували тiльки лихi пригоди та ми лише терпiли злиднi. Розкошiв, звичайно, не мали, але бували й хорошi лагiднi днi. Ось чвалаємо дорогою, холодком - дорога в'ється попiд старими, дуплистими вербами, входимо до села, минаємо першу, другу хату, розглядаємося, де б попити холоднячку, куди краще зробити першу вiзиту добродiйцi удачi, аж нас зупиняє окрик: - Ану ходiть-но сюди, молодцi! Зупиняємося, повертаємо на поклик голови. Багата, видно вже на перший взiр, вельми багата хата з високим, широким ганком, обвитим виноградом, за хатою осокори, на одному буслове гнiздо, в праву руку - сад, в лiву - двiр з хлiвами та коморами, звiдти в'їзд, а вхiд - через хвiртку навпроти ганку. На ганку сидить чоловiк з густим пишним, що ледь в'ється й пшеничною хвилею нависає над чолом, чубом, розкiшними пшеничними вусами, тугим, трохи схожим на котячу морду, обличчям, у вишитiй сорочцi, розiмлiлий, роздобрiлий, либонь, щойно смачно пообiдав, на одному вусовi ще видно бiлу цятку - необлизана сметана, перед ним стоїть кухоль з узваром, на тацi - грушi та великi жовтi сливи - запиває обiд, засмачує його садовиною. Лiва брова ледь заломлена, права - трохи опущена,одразу видно - не простий козак, мiсцевий урядовець. Та й хто iнший може дозволити собi розкошувати на ганку такої днини: Петрiвка, давно минули Петро та Дем'ян, жнива, вчора був Паликопа, сьогоднi всi в полi, на роботi, поспiшають, а вiн сидить, знiчев'я поглядає на шлях i зупиняє окриком усiх проїжджих i перехожих. Не зупиниться одразу, пошле навздогiн наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад. - Охрiм Шквиря, мiсцевий сотник,- одразу, щоб не було нiяких непорозумiнь, вiдрекомендовується.- Хто такi будете i куди йдете? Миля вiдсторонює мене, виходить наперед. Вiн - втiлення покори, лагiдностi, доброти й доброзичливостi, ще й глибокої шаноби: велика кругла голова з зiм'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена, руки опущенi (в лiвiй - шапка), плечi схиленi, великi круглi очi чистi та яснi. Я сам дивуюся такiй Милинiй перемiнi: чи його втомила довга дорога й сподiвається на вiдпочинок та поживу, чи й справдi йому сподобався сотник, тiльки ж бо я знаю, що тi очi бувають i пронозливi та хитрi, й злi, й ледачi. - Хто ми i що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не знаю, хто я. Так, перекотиполе, колишнiй охочекомонний козак Прилуцького полку, а далi турецький галерник i матрос, i гармаш на суднах французьких та голландських... Валасаюся по свiту, бо нема куди прихилити голову, там помахаю цiпом там мiшки попиряю, там допоможу коня пiдкувати, там пiдморгну молодицi, й вона насипле миску борщу. А iнша й варениками пригостить. Якщо пiдморгну гарно... Сотник смачно засмiявся. Потютькуватий i простакуватий Миля нинi неймовiрно тонко вловив сотникiв настрiй: той випив чарку, смачно поїв, роздобрiв, рознiжився, його душа жадає ще чогось солодшого, бодай у жартi, й Миля солодить йому її. А щоб сотник до кiнця зрозумiв, що то жарт, Миля докидає: - Але якби сподiвався на тi борщi, давно б ноги простягнув. Простий, значся, я чоловiк. А ось вiн. Мартин Рибка,- тут Миля вiдступає убiк, являючи сотнику у всiй красi мою нужденну постать,- отакий, незавидний на вигляд, отрок достоїнств великих i талантiв значних. - Що ж вiн умiє? - недовiрливо каже сотник. - Запитайте краще, чого вiн не вмiє,- покiрливо, але й з достоїнством мовить Миля.- Голос має такий, що мертвих пiднiмає. Пройшов фiлозопiю i богослов'я,ллє кулi Миля (ох, як ллє, я червонiю й нiчуся, але боюся сказати правду, заперечити Милi, бо вiн мене потiм з'їсть),- всю службу Божу, навiть кафiзму напам'ять шпарить, у всiх науках вправний, особливо в гiсторичнiй, парсуни знатнi малює, житiя святих оповiдає так, що тi святi стають ще святiшi... - Ану заспiвай "Iже херувими, царице моя...",- велить менi сотник, але Миля докiрливо й прохально водночас хитає головою: - Ваша вельможнiсть, пiсля такої довгої дороги, спеки сухим горлом можна попсувати святу молитву i явити не той, що вподоба ваша милiсть, голос. Звичайно, вiн заспiває й так, але було б краще, якби вiн вповнi i у всiй красi втiшив ваш тонкий слух. Я вже ледве переводжу дух вiд Милиного словоблуддя, не властивого йому, i хочу щось сказати, але сотник перепиняє мене: - Доречно. Оришко,- кличе наймичку,- нагодуй прочан. Та не скупися. Ми їмо всмак, наїдаємося донесхочу. Одначе, коли виходимо на подвiр'я, виказувати свiй спiвецький хист менi випадає не одразу, бо бiля ганку стоять двоє козакiв, якi прийшли позиватися за якесь сiно, а за яке, я не можу второпати з їхньої мови, бо вони кажуть не водне, перебивають одне одного й взивають одне одного всiлякими невшетечними словами i навiть сукають дулi. Сотник довго слухає, погладжуючи вуса, далi починає їх посмикувати й врештi: - Гавриле, Митре! - Через перелаз перестрибують двоє козакiв.- Посади обох у погрiб, нехай там посидять та погомонять, може, дiйдуть згоди. Пива жбанок поставте їм... А закусi не давайте. Повечеряють ладком у того чи в того вдома. Як я побачив пiзнiше, отако сотник Охрiм Шквиря судив майже завжди. Я спiваю йому "Богородице, зри скорботу мою" i "Богородице, дiво", по тому сотнику виносять скрипку, i ми вдвох спiваємо "Iже херувими...", "Святу Марiю" та спасiвських пiсень. Шквиря спiває й заплющує очi, вiн вельми кохається в спiвi. Як я потiм побачив, не пропускав у церквi жодної служби, ставав завжди попереду, бiля самого криласа i, якщо дячок затягував не на той глас або пiвча брала занадто низько чи високо, поправляв. Тiльки мене, їй же Богу, не поправив жодного разу, хоч сам визначив мене в пiддячi й наказав, щоб поклали менi платню. Я спiвав i з пiвчою, i при панотцевi, прислужуючи йому - подаючи то Бiблiю, то кадильницю, то свiчi, допомагаючи правити лiтургiю. Гарного клича чоловiком був сотник Шквиря, iншого такого менi не доводилося бачити. При церквi був шпиталь, у якому лежали покалiченi пiд Азовом козаки, а також тулилося чимало iнших калiк i старцiв, i на всiх вiн щотижня посилав круп, хлiба, горiлки, двi свiчi й сплачував прачцi та кухарцi, й вона варила страву на всiх, на вiдмiну вiд iнших шпиталiв, де кожен напарив страву собi сам. Вдачi пан сотник був лагiдної, часом впадав у смуток i зажуру й тодi замикався в хатi й не виходив по кiлька днiв. У нього померли дружина та син, лишилася дочка, й вiн вiддавав їй всю свою любов, навiть у походи намагався не ходити iз-за неї. Але невiдомi нам шляхи Господнi й добро не завжди оплачується добром, по кiлькох роках довелося менi побувати в посильцi в пана сотника, i я не впiзнав нi його самого, нi його колись такого затишного, тихого гнiзда. Узяв пан сотник собi зятя, узяв дочцi до любовi безмаєтного хорунжого, передав йому все господарство, а хорунжий виявився людиною ворохобною i пiдлою, й розпочалися помiж ними сварки та бiйки, й люто билися вони на шаблях, i вiдрубав хорунжий сотнику праву руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловiчка, який сидiв на призьбi, нюхав нiмецьку табаку й витирав рукавом зажуренi, в червоних прожилках сльозливi очi. Якийсь незрозумiлий триб життя людського: все, що починається добре, здебiльшого закiнчується погано, веселе вiнчається сумним, а безмрiйне тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить так: живи, поки можна, розкошуй i гуляй, а дехто - навпаки: не випробовуй долю - не жартуй з нею, живи праведно в постах i молитвах, i тобi воздасться. Але ж сотник Шквиря жив праведно?! ...З поля йде череда, здiймає на всю вулицю куряву, корови поспiшають одна поперед одної, вим'я їм розпирає молоко, в декотрих воно цiркає з дiйок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хлiви й хати - геть усе пропахло молоком. - Молочка оце б попити,- мовить Миля. - Ти що, не наївся? - дивуюся я. - Та.. Дитинство згадалося... Мати... Славна вона була в мене,- й нiяковiє. Вперще цей закоржавiлий волоцюга, випивайло згадав отако матiр, i в моєму серцi скидається сльоза, бо ж i моя мати була добра та славна, й сподiвалася знайти щастя в дiтях, i пiшла на той свiт, не знайшовши його, а мене зла доля, злi люди покривдили навiки i пустили по свiту старцем з оскудiлим серцем. I я також запечалююся, й той хороший настрiй, який зродився в моїй душi пiсля гостин у пана сотника Шквирi, в'яне в нiй. З легкої руки пана сотника велося нам i малося в тому селi гарно. Скiнчилися жнива - врожайнi цього року,- люди вiтали паляницями та пампушками з нового урожаю Маковiя та Спаса, а там уже пiдоспiли Головосiки, а за ними й Друга Пречиста та Здвиження. Люди в селi були сумирнi, працьовитi та добрi. Якось упiймали з чобiтьми зайшлого злодiя, водили його по селу, й нiхто не хотiв упiзнавати свої чоботи, аби не ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так i вiдпустили того злодiя з чобiтьми, хоч гаразд знали, що чоботи не його, прийшов вiн у село босий. * * * Кажуть, мiсце людинi Богом визначене. Але ж кажуть i так, що сама людина прикрашає своє мiсце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то було гарне мiсце! Якi то були славнi люди! Село розкинулося в неширокiй долинi, зi сходу до нього прилягав сосновий бiр, посеред села - величезний став, попiд берегом плаває притоплений човен, i дiтвора бовтається довкола човна та регочеться, а увечерi, як зiйде мiсяць, все село, з вербами, осокорами, церквою, хатами, зорями в небi, вiдбивається в тому ставу, й дiвчата ходять колами за греблею, i всi такi молодi та гарнi, i в кожної в коси вплетено, або настурцiї, або королевий цвiт, або чорнобривцi. Хлопцi стоять пiд вербами, палять люльки i вже потiм, як мiсяць заплутається в осокоринi, розбредаються з дiвчатами парами понад ставом. Я сиджу на ганку шпитального дому або на папертi церковнiй, i серце менi млiє солодко й тоскно. Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться моє серце, та ще як заграють пiсню, яку я грав для Улясi... I згадаю її очi, й вiдгадаю аж тепер все, що