нi, купив тут землю, це його збiжжя та дерево на хату. Саме Кiцеш наказав не вiддавати збiжжя та дерево, намовляв комишнян свiдчити, буцiм Чарнишевi люди чинили самовiльнi порубки в чужих лiсах, а коли десяцький Олекса Бас невпевнено заперечив: "Все дерево куплено за грошi, праведно кажу", Кiцешевi люди Баса побили. Особливо радiли волохи, їх наз'їжджалося дуже багато, й приїхав аж iз Iрклiїва сотник Славуй Требинський, якого всi називали Сербином, вiн збадьорював Кiцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому, Славую, у нiй писано: "...а за те його показання служби велено бути йому в малоросiйських городах i дати йому на прохарчування село..." Славую Сербину дали багатий Iрклiїв, а далi ще кiлька сiл: Лящiвку, Матвiївку, Мазалiвку. Розвихрився Славуй, розпасiювався, гримав на козацьких старшин: "Всi ви зброднi, Мазепи, вашої козацької влади не буде, а будуть всi iноземцi, i гетьмана вашого поганого проженуть, а його мiсце посяде генерал Кантакузiн". Про Кантакузiна гомонiли й iншi волохи, й чимало козакiв вiрили в те, трималися їхньої сторони. Требинський-Сербин пiдмовляв i Кiцеша скаржитися царевi та Меншикову, й той писав, i два листи я переписав власноруч - хтось сказав Кiцешу, що в мене хороший почерк та стрiй слова. В одному листi Кiцеш писав, буцiм Чарниш погрожував йому: "Всiх вас, волохiв, звiдси камiнням виб'ємо", а також казав: "I сотником тобi не бути, й хлiба не їсти, коли з нами не в одне, коли москалям служиш".- "З ненавистi так зi мною вчинив Чарниш,- писав Кiцеш,- що я iноземець i вiрний його iмператорськiй величностi". Переписував я на папiр цi слова, а сам мотав усе на вус i думав про те, що вельми вони нехорошi й не тiльки для Чарниша та його людей, а й для мене, стороннього чоловiка, якого ворохобнi люди вкручують, неначе бур'янину, в своє перевесло. I думав також про те, що стою не на правому дiлi, що щось у нашому краї чиниться недобре,- подiбнi думки почали обхмарювати мою голову все частiше й частiше. Ну чому, думав, усi оцi драпiжнi чужинцi, щойно їм не вдалося щось видерти в наших людей, виставляють себе вiрними слугами престолу, а їхнiх супротивникiв вар'ятами i бунтiвниками? Чому обмовляють чесних козакiв? Одначе цих своїх думок уголос не висловлював, боявся Кiцеша, який ходив по кiмнатi й раз по раз заглядав через моє плече в папiр, i я знехотя водив пером. Це був чоловiк з недовiрливими, неспокiйними очима, котрi увесь час побликували великими бiлками, вельми схожий на турка чи татарина, невеликого зросту, худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками i бородою, яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе млинок. Навiть я, наївний i недосвiдчений, розумiв, що такий чоловiк не пiддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу йому давати не можна, бо накоїть багато лиха. Моя душа щось вiдчувала, щось вгадувала: саме те, що вiн таки справдi принесе чимало зла людям i що нашi шляхи перехрестяться в тяжкий час. Двiчi в Комишню приїжджав новоспечений полковник Милорадович з своїм управителем Семеном, а далi їздив сам Семен. I Милорадович, i Семен - також серби, Милорадович - високий, статурний, темний, як i всi серби, лицем, шкiра на якому чомусь вилискувала, неначе була змащена оливою, i вилискувала, коли вiн зняв шапку, лисина, й сам був тугий, наструнений. Ворухкi, жвавi були всi iноземцi, яких я побачив у волостi, мабуть, те не випадково: пробивали собi дорогу кулаками, допиналися швидких багатств i чинiв високих. Нашi старшини здебiльшого були статечнi, поважнi, деякi - лiнькуватi, цi ж крутилися, як дзиги, пiд ними горiла земля. Я не обмовився, вона їм справдi була не дорога, як i все, що росло, буяло, плодилося на нiй. Я тiльки не мiг дотямкувати, навiщо закликає їх цар, чому вiддає в їхнi руки все бiльше й бiльше урядiв, ще й так щедро платить тутешнiми маєтностями за службу. Милорадович i Семен походжали по вiдгородженому пляцу, розмовляли, щось показували один одному, щось мiряли кроками, оглядали дерево, вiд'їжджаючи, полковник знову й знову наказував пильнувати добра, ще й сказав: якщо не впильнуєте, знайду й пiд кригою i знiматиму шкуру пасами. В менi щось аж затрусилося вiд тих слiв - чому це вiн на нас гримає, чому погрожує. Я вже хотiв сказати щось у вiдповiдь, поглянув на Милю, але той був байдужiсiнький, тiльки зауважив, що вже дуже холодно та й страшно вартувати (я подивував на тi Милинi слова, про таке чув вiд нього вперше), просив набавити платнi, Милорадович помацав крапчатими очима могутаню Пилипову постать i сказав: якщо допильнуєте, буде винагорода. Волохи поїхали, а я лишився з своїми думками та сумнiвами, розтрушеними, наче горох по стернi. Я так i не збагнув, чиє це добро й що ми робитимемо, якщо прийдуть його забирати. Маємо зчинити гвалт, захищати (Гречаний, вiйт, лишив нам двоє старих ратищ) чи втiкати в лози? Подiлився своїми сумнiвами з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорiк: - Який дiдько на нього важиться. Одначе важився не дiдько, а важилися люди. Ще й в найгiрший для мене час. Бо, пробудившись серед ночi вiд якогось шемрання, не побачив поруч Милi. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став бiля дверей комори й прислухався. З того мiсця, де лежало дерево, долинали приглушенi голоси, а за ворiтчатками, якi вели в поле, до ярка, форкнув кiнь. Те форкання посвiдчило, що люди не прийшли, а приїхали, й що вони тут не випадково. Отже треба щось робити: знiмати гвалт чи втiкати. Майнула думка про Милю: дознав про наїзд непроханих гостей i здимiв, думка несосвiтенна, але чим ще мав пояснити, що вiн щез. Стояв, i душа моя розпанахувалася навпiл, одна половинка прагла струснути нiч криком, друга хотiла втекти, найгiрше було те, що я в ту мить зовсiм забув про Бога, не звернувся до нього за порадою i потiм згадував про це з соромом та гiркотою. Хоч що вiн мiг менi порадити? Адже я при його допомозi не визначився за кiлька днiв. Я проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу, яка мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився на цю вартiвню. Чому маю гибiти за чужi добра! У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий голос промовив: - А що це ви, пан-молодцi, тут робите? Чого шастаєте поночi? Я впiзнав Милю й пiшов на його голос. Бiля купи деревини стояло четверо: Миля та троє незнайомих. Бiля Милиних нiг щось чорнiло, менi здалося, що то лежить людина, i я злякався. Одначе, пiдiйшовши ближче, побачив, що то не людина, а мiшок. - То вашi пiдводи в ярку? - запитав незнайомцiв Миля. - Нашi,- прогудiв басовитiший, нiж навiть у Милi, голос.- I збiжжя це, й дерево пана Чарниша. Ми приїхали по нього. - Може, воно й так,- спокiйно вiдказав Пилип,- але ми цього не знаємо. Доведiть, що цi добра - пана Чарниша. У вас є такий папiр? - Навiть у темрявi я бачив, як спантеличило нiчних гостей це просте запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас-басюру, хвицьнув себе по халявi пужалном. - Який ще папiр! Наше воно, пана Чарниша. - Чого ж тодi приїхали вночi та ще й пiдводи полишили в ярку? - глумливо запитав Миля.- Е нi, хлопцi, нiчого з цього не вийде. Менi шкода ваших коней i вас, але дерева ми не вiддамо Нас приставили вартувати, а вартовий повинен виконувати наказ. Я вiдступив на крок, готовий до втечi. Стояла глупа нiч, а вона має властивостi, це вже я знав, перемiнювати людськi вдачi, вона притемнює в людських душах все свiтле й дає простiр чорному, вона приятелює з ножем, сокирою, зi смертю. Цi люди не випадково вибрали її - Ми забираємо своє,- непевно мовив другий їздчик i в такий спосiб послабив свою сторону та укрiпив нашу. - Якщо закон на вашiй сторонi - доведiть,- наполягав Миля. - Кiцеш i Милорадович порушують закон, а не ми,- дратувався бас. - Нiчого не знаємо,- стояв на своєму Миля.- Є справи панськi, нехай вони й розбираються, а наша справа маленька - сторожувати. Йдiть, хлопцi, звiдси, подалi од грiха. - А ми його не боїмося,- прогудiв бас. - Ми - теж,- вiдказав Миля.- Й он там пiд коморою - ще троє наших товаришiв при зброї. А в селi тiльки й чекають знаку... Вас пошаткують на капусту. Довiд був поважний, ще й виказаний спокiйно, переконливо, безстрашно. Й гостi, якi приїхали з ночi, похитнулися. - Пан Чарнйш наказував не знiмати шванки,- трохи застерiгаючи, а трохи виправдовуючись мовив третiй їздчик. З певної вiдстанi я вдивлявся в темнi постатi, в темнi обличчя, з них не можна було вичитати рiшуче нiчого, всi вiдтiнки розмови, всi наступи й вiдступи виказували голоси. Вони лунали ще якийсь час, але щодалi непевнiше й непевнiше, ламалися об Пилипову несхитнiсть, так ламаються в хлопчачих руках соняшниковi палицi на палицi лiщиновiй. Чарнишевi пiдводи вiд'їхали впорожнi, на прощання один з погоничiв сказав: - Ех, козаки, козаки, чого ви слухаєте цього волоського шавлiра, цього цигана. Запропастять нас волохи та москалi. Ми з Милею пiдiйшли до ворiтчаток на поле й ще якийсь час слухали скрип та побрязкування, якi все даленiли й даленiли i врештi розтанули у важкiй осiннiй нiчнiй iмлi. Ще десь двiчi пугукнув пугач i замовк. А тодi ми вернулися. Миля завдав на плечi мiшок i кинув: - Прибери, повикочувалися. Я пiдiбрав два величенькi кавуни. ' - Де це ти?..- запитав Милю, коли пiдiйшли до комори. - Чарнишевi це кавуни, вони там, у клунi лежать.- Але не сказав, де саме, а я не збагнув, кпить Миля з мене, чи каже правду. В ту мить я не одважився сказати, що красти грiх, i не сказав пiзнiше, бо поснiдали ми кавунами з хлiбом славно (нам майже перестали носити страви) й пожиткували ними не раз. Миля ще двiчi приносив кавуни, й скажу я, то дуже смачно - кавуни з хлiбом. Холодний кавун, який репається од одного доторку ножа, i луста житняку, спеченого на капустянiм листi. А я, виспавшись удень, зарившись у солому, довгими осiннiми ночами розмiрковував, що таке оце наше вартування - вартуємо ми справедливiсть чи несправедливiсть, добро чи зло, праведнiй чи злiй справi служимо. Iнодi важко вiдвiяти зерно цiле вiд попсованого. I Чарниш, i Кiцеш зажерливi обоє, а Кiцеш ще й зайда, зловорожець. З iншого боку, ми допильновуємо закону, стоїмо на його сторожi. А кому служить закон? I що маємо робити ми? Дотримуватися його чи повставати проти нього? Що важливiше для людини, для її спокою, порядку, добробуту? Найчастiше пристрастi розпалюються навколо речей, навколо маєтностей, i вже потоптано все: справедливiсть, iстину, совiсть. Виходить, мiра людини - це рiч. Так насправдi, а всi кажуть, що мiра людини - совiсть. Але її мiра - це й пiдлiсть i страх. Мiра людини - це доброта, але й лють. А ще - розум. Але й вiн буває всiляким. Мiр багато, а людина одна. Й сказати, чого в нiй бiльше, дуже важко. Особливо в -житейських буднях. Вони стирають людину, як брусок косу, крихта за крихтою (ну що там оця дрiбка, я ж не важусь на велике, нiяких Божих заповiдей не порушую, я не вкрав, а тiльки забрав те, що було майже нiчиїм), й не побачиш, як стерлося лезо й лишився тiльки пружок. Ми все повертаємо на речi. Купляємо на них любов, на любов розмiнюємо речi. Як добре, що в свiтi є хоч одна любов, яку не можна продати та купити, обмiняти на ненависть, i iстина також: це Божа iстина та любов до Бога. Я житиму тiльки ними. Одразу пiсля Варвари, перед самим Миколою ("Варвара зварить, а Микола поставить"), наше сторожiвство скiнчилося: прийшли майстри, Милорадович почав будуватися. Жив вiн i далi в Гадячi, а тут ставив один з своїх господарчих дворiв. Походжав веселий, вдоволений, бо хоч Скоропадський не вiддав на поталу зятя, навiть двигонув його на вищий уряд - генерального суддi, Милорадовичеве виявилося зверху, перемiг вiн, а не Чарниш, до того ж полковницьке урядування давало зиск значно бiльший, анiж генерального суддi. Нам з Милею також знайшлася робота, жили ми в старiй, перевезенiй з сусiднього села хатi, в якiй мешкало троє теслiв зi сторони, решта були тутешнi, комишнянськi. Комишнянцi радiли Милорадовичевiй перемозi й працювали майже задарма. Отакi ми завжди, дивимося на крок уперед, не далi. Але нам, особливо Милi, те нудне, одноманiтне життя остирилось й остобiсiло, й ледве на хмарному зимовому небi заяснiли голубi таловини, Пилип закружляв, закурликав по-журавлиному, а бiля нього задибцяв довгошиїм гусенем i я. Пилип не знав i не помiчав, що давно перекинувся в перелiтного птаха, що не може жити на одному мiсцi, й складав усю вину за свiй нинiшнiй мандрiвний настрiй на управителя Семена, якого Милорадович посадовив на свiй комишнянський реймент, на поганий харч, на блощиць та тарганiв, яких привезли на нове дворище разом з хатою. I коли одного разу вiн прибiг захеканий та сказав, що завтра ми вирушаємо в дорогу, я не здивувався i в першу мить навiть не запитав, у яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля вiдповiв: - Тутешнi хазяїни, Панчук та Кiт, наймають гайдаїв. - А хто це такi гайдаї? - знову запитав я. - Ти й цього не знаєш? Погоничi волiв. Будемо чумаками. Славне життя... Нi тобi управителiв, нi тобi старостiв та бурмiстрiв... Вольнiї, як птахи. Воли йдуть, сонечко сяє... * * * Воли йдуть, сонечко сяє. I я йду поруч мажi, то моє батожилно стримить з воза, то на нього навiщена моя шапка. То мої двi пари волiв. Чи то пак не мої, а Котовi. Але поки що правую ними я. I вже знаю, що мої воли карасi та димки, а Милинi - калини та линки. I вже знаю, що карасi - пiристi, димки - темно-коричневi, калини - червонi, линки - свiтло-рудi. А ще є у валцi ляшки - бiлi, з жовтими плямами, половiї - сiре з жовтим, мазiї - темно-сiрi, солов'ї - сiрi, а ще є козiї - тi, в яких роги розлогi, гостряками вбоки, космини - один рiг в один бiк, другий - в iнший, орли - роги вгору, турки мають роги розложистi, у шулякiв роги нахиленi донизу, шутi - зовсiм безрогi, каплуни - воли хитрющi, i ще безлiч назв за мастю, норовом, ходою, силою. У мене двi пари волiв, у Милi - чотири. Господар взагалi не хотiв давати менi воли, його вмовив Миля, пообiцявши на перших порах допомагати менi. Вiн i справдi допомагав, бо хоч я - хазяйський син, але полишив свiй господарський двiр ще дитиною й тiльки влiтку, та й то не завжди, навiдувався туди. А воли чумацькiї великi, як гори, дужi-предужi, є такi, що везуть по п'ятдесят пудiв поклажi, а є й по дев'яносто, i є серед них кислицi - неслухнянi, навiженi, ти до нього "ший-ший-ший", а вiн, замiсть вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба їх уночi пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартiвню, призначають по черзi всiх, по двоє чи по троє, вдень тi чумаки хропуть на возах, за їхнiми волами наглядають iншi. У валцi п'ятдесят, а то й бiльше маж. У нашiй - п'ятдесят i п'ять. Славно живуть чумаки. Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре знає дорогу, гарний господар, вiн i порядкує, й судить, i мирить усiх у дорозi, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сiль. Вирушають чумаки здосвiтку, легко, без скрипу - щедро мазанi - котяться вози, сяє Боже сонечко, в золотiй високостi заливається жайвiр, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тiльки ватаг пильнує дороги, я лежу в мажi. Читаю Тiта Лiвiя, якого купив у Комишнi за пiвталяра. А сонечко вже пiдбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Стаємо десь за селом, на громадському пастiвниковi або бiля зимiвника. Сиднi-зимiвничани люди привiтнi, голоднi на новини, вони, до того ж, майже всi й шинкарi. Якщо немає поблизу зимiвника, стаємо в балцi. Дiстаємо з мажi трiски, запасець дров - вiн має бути в чумака обов'язково, а також тринiг, казан - всi мають роботу. Однi розпрягають воли, iншi змивають пшоно, розводять багаття. Перепочиваємо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять пiд возами або в тiнi степової грушки. Далi ще один перепочинок, i вже ватаг зорить по сторонах - де ставати на ночiвлю. Здебiльшого вiн наперед намiчає тi мiсця - щоб були вода та паша волам... Дощi йшли всю весну, й трави стояли в людський зрiст. Увечерi чумаки варять галушки, гречанi або житнi. ... Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинцi сухе лико, й водяний бугай бугикає, вiдлякує простудженим басюрою некмiтливих ворогiв, а вже пiд одним возом обiзвалася сопiлка, а пiд другим - кобза. Серед чумакiв чимало мастакiв грати на кобзi, вони й мене приохотили, а що всi визнали, що кращого голосу, як у мене, нi в кого немає, то найчастiше припрошували до кобзи мене. I я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, i я спiвав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинiв, виспiвував своє горе, свою недолю й недолю всiх iнших козакiв та чумакiв. "Ой чумаче, чумаче, Чом не сiєш, не ореш? Чом не сiєш, не ореш, I не рано з Криму йдеш? Чом не рано з Криму йдеш I чумакiв не ведеш?, "Ой, одного немає Товариша вiрного, Товариша вiрного, Брата мого рiдного. Остався вiн у Криму Сiль важити на вагу. Варiть, хлопцi, чабака, Да й пом'янем чумака". Менi самому найдужче подобалися пiснi, в яких чумацька доля-недоля переплiталася з любов'ю. Особливо ось ця: Думав я женитися, а тепер не буду: Куплю сивi воли, чумакувать буду. Iдуть воли, iдуть вози вискрипуючи, А чумачок у кабачок вигукуючи. Зiйшло сонце веснянеє, стало пригрiвати, Стали воли чумацькiї в степу приставати. Викопаю криниченьку в степу в кременi. Чи не прийде дiвчинонька по воду к менi. А вже ж з тiї криниченьки орли воду п'ють, А вже ж мою дiвчиноньку до шлюбу ведуть! I тодi я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очi, з яких на бандуру скапували сльози. Спiвав я "Ой у яру глибокiм" i "Коло млина червона калина", її чомусь найдужче любили статечнi чумаки (кличе, кличе дiвчина козака до себе ночувати, а вiн дає їй одвiт, що в нього є жона та дiти). Майже в кожного чумака є жiнка та дiти, виглядає чумаченька молода дружина, змарнiла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любовi, мужа хоче, i був у валцi, окрiм мене, ще один молодий чумак - Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а менi попропалював вуха гарячими од любовної спраги словами, розповiдав чуванi десь од когось соромiцькi бувалицi, розжохував себе, розжохував мене, й менi снилися ночами розкиданi бiлi руки та гарячi перса, й пробуджувався я в жару та шепотiв молитви. I спiвав я "Ой не пугай, пугаченьку", перейняв од старих козакiв чотири думи - пам'ять у мене на думи та вiршi була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Нiхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чигає на нього небезпек, в одвiтi вiн за воли та добро хазяйське. Полюбив бандуру... "Тiльки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вiрная. Бандуро моя мальованая. Де ж менi тебе дiти? А чи у чистому степу спалити, i попiлець по вiтру пустити. А чи на могилi положити?" Полюбила й вона мене, пасу вночi при долинi воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, мiг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хлiб, одначе не пройшов кобзарської науки в слiпих кобзарiв, а без того вони "визвiлку" не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втiху вiд гри. I вiдтодi вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала моє горе й очищала душу. У недiлю, в свята чумаки не їдуть нiколи, якщо трапиться поблизу церква,- всi йдуть туди, а немає її, помоляться бiля образа Христа й святкують у степу. Вечорами та в недiлю або ж на свята чумаки люблять погомонiти про всiлякi пригоди, а також про вiдьом, упирiв, нечистого. Якi ж то благословеннi були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душi бiль степом, небом, сонцем, i що далi ми вiд'їжджали вiд рiдних країв, почував себе вiльнiше та впевненiше. Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тiй пiснi: Ходив чумак сiм лiт по Дону, Та не було пригодоньки йому. Вельми рiдко буває, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака! Випав засушливий рiк, пожухли трави, втекла вода з балок, пересохли струмки... Пекельна спека, пилюка стоїть до самого неба. Важко водять боками воли, каламутнi сльози течуть з їхнiх очей, слина тягнеться з ротiв i висить, неначе пасма бабиного лiта. Не їдять воли й не п'ють, навiть якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми пiд мажами спраглi, зморенi, сумнi. Не спiває жайвiр, полишили широку долину бугай i деркач, подалися шукати кращого мiсця. Мовчить, розсихається чумацька порадниця - кобза, скривилася на нiй кобилка, трiснув спiдняк, пообвисали струни. А потiм пiшов дощ. Йде день, i два, й три, й тиждень, i другий... Намокли чумацькi киреї, намокла, вся одежа, воложиться сiль у мажах, хоч i вкрита з усiх бокiв. Холодно й незатишно чумакам. Прiють у волiв шиї, вкриваються кривавими виразками... I знову засяяло сонце. За кiлька днiв пiднялися трави, а з ними вилiзла з землi саранча. I цiлi хмари її летять з пiвдня, закривають сонце й падають на свiже зело, й воли не хочуть ступати по ворухкому, смердючому килиму, товщиною в чотири дюйми, палять чумаки порох, курять сiрку - не допомагає нiчого. Слава Богу, поминули цю гидь. Попереду Самара, маже чумак дьогтем сорочку вiд чуми та гадини, дiстає з дна мажi рушницю та шаблю - проти розбiйної ватаги, проти татар, коша, який складає свої неправi домагання, востаннє гаряче молиться чумак у церквi, щоб уберегли святi його й скотину вiд морового повiтря, а вже попереду Кiнськi Води, сорочку вiн просто втоплює в дьоготь й знову молиться до прихиленої до пiдтоки iконки з парсуною святого Миколи, щоб не взяв смертної плати за проїзд, i щоб не гнули великої плати татарськi диздарi, iмани, каймакани, i щоб сiль сiла добре, й щоб не поламалися мажi... Чумаку доводиться молитись багато, а часу має обмаль. Чотири рази - двiчi туди й двiчi назад - проїхали ми того ранку повз Перекопську вежу. Мали пригоди малi, бiльшi й великi. Як верталися першого разу, пропала в одного чумака свита, а в нiй тхорик з грiшми. Ватаг учинив трус - перегортали сiль у возах, потратили чотири дорогi погожi днi i знайшли пропажу в одному з Яцькових возiв. Мав ватаг судити парубка, який зiзнався, що хотiв женитися i вкрав тi грошi на весiлля, бо ж бiдний; i до чого б ватаг не присудив, той присуд сповнили б чумаки, але наш добрий ватаг не захотiв класти на душу грiх, узяв паляницю хлiба та дрiбку солi й сказав: - Нехай тебе святi хлiб та сiль судять. Оддай грошi та йди вiд нас. Яцько кинувся цiлувати ватаговi руку - бо ж боявся, що пропаде сам у степу, й той махнув рукою: - Їдь назирцi. Але хiба йтиме восьмеро волiв осiбно вiд тих, з якими звиклися за довгу дорогу? Тож i їхав Яцько в хвостi валки. I помер зненацька, легкою смертю,- увечерi заснув пiд возом i вже не встав,старий чумак Забiла, помер у татарському степу, бiля самого соляного озера (натягався цебрiв, набовтався в солонiй водi), й стояла спека страшенна, й нiчого не лишалося, як поховати чумака в степу, в чужiй сторонi, й довелося менi самому вiдспiвувати покiйника, кропити святою водою, пляшечку якої мав ватаг, читати в степу пiд палючим сонцем "Святий Боже..." Може, це й грiх, але що було робити? Й зайняли одного разу волохи на своїх отавах дванадцятеро наших волiв, i прийшли ми до їхньої слободи, й стали вони з рушницями та сокирами супроти нас, а ми з рушницями та шаблями супроти них, й, може б, полягли там усi, та наш мудрий ватаг, кинувши рушницю, пiшов до волохiв голiруч, й торгувався довго, соромив i присягався, й виторгував волiв за двадцять чотири шаги, хоч спочатку волохи правили по два срiбнi таляри за вола. А як вернулись ми в Комишню за другим разом, то виявилося, що всi воли, яких погоняв Миля, вже не Панчуковi, а Котовi. Панчук засперечався в шинку з Котом, у кого в кишенi бiльше грошей, заклалися на воли та мажi, й Панчук програв, i мусив вiддавати, й засумував-затужив, i повiсився в клунi на бантинi. Люди вмовляли Кота повернути сиротам воли, але Кiт не повернув. I втретє пiшли ми в дорогу в однiй зв'язцi з Милею - на Дiн,- i я якось пожартував у дорозi, що тепер Пилип мiй слуга, бо якщо покiйний Панчук програв свої воли та мажi Котовi, то з ними програв i погонича. Одначе не пiшли на добро Панчуковi воли й Котовi. Бог любить правду й карає за злi вчинки. Верталися ми з Дону, й на самому пограниччi, в слободi Овдiївцi, нас зупинила карантинна команда. Й не давали нам пропуску довго, до самої зими - тримали в чумному карантинi. Не везли ми з собою зарази, нiхто з нас не помер вiд чуми, але вона лютувала неподалiк, у тих мiсцях, якi ми поминули, й нас не вiдпускали. Окрiм нас, в карантинi застряла татарська купецька валка, а також київський купець Бринза з обозом, з тим обозом поверталася з полону дружина київського бурмiстра. Бринза викупив її в якогось перса за чималi грошi, щоб повернути чоловiковi, i, як розповiдали його хурщики, жив з нею. Важке й голодне було те карантинне сидiння. Зкуксуватiлися бички (сiно дороге й погане), поохлявали ми, проїдали свої й хазяйськi грошi. Велетенськi осетри, яких везли з Дону, спаскудилися, й довелось викидати їх у рiчку. Доймали нас i осiннi сльоти, доймала нудьга - в маленькiй слободi одна корчма, й замiсть церкви - капличка. Ми стояли за корчмою, пiд горою; татари поставили свої намети в степу. Розрадою для мене була кобза та розповiдi старих чумакiв, а також розмови про те, як жили в нашому краї люди недавно, що дiялося на нашiй землi. Нас здружили три довгi мандрiвки, пригоди та лиха, яких зазнали разом, й ще тiснiше збило в один гурт карантинне сидiння, й не було помiж нас пiдступiв, чвар, i гомонiли ми про все - про польську неволю й про Хмеля, про Дорошенка та Самойловича, а чи не найбiльше про Мазепу та Орлика, який ще нещодавно блукав у татарських степах i появлявся то пiд Уманню, то пiд Ладижином, а то аж пiд Києвом. Осмiлiли чумаки, забули, що за одне слово про Мазепу або Орлика можна потрапити до льохiв, дверi яких замикалися на велетенськi замки. Нi, не всi вони були за Мазепу та Орлика, а особливо Орлика... Але всi журилися, що пропала Сiч, що розорили її московськi солдати. Чумаки пишалися Запорожжям, мали його за святиню. - Хiба тепер козаки,- бубонiв дiд Шатило.- Ото були козаки. Трапезунда сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулi. - Чого ж москалям поступилися? Чого навiть справжньої волейної потреби не дали? - пiд'юджував хтось. - Бо не захотiли проливати християнську кров. Мали це за великий грiх. - А москалi пролили. Грiха не побоялися. Ще я любив блукати в степу. Дикий вiн був сеї пори, пустельний, хапав тугою за серце. Сiрий, столочений до кореня, тiльки полини та зчорнiлi кiнськi щавлi гойдалися пiд повiвами вiтру, по долинах вигиналися лисячими спинами рудi осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовванiла на овидi, чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав кари. Випурхували з-пiд нiг курiпки, польовi горобцi розсипались вбоки сiрими грудками, й кружляли в небi, ганяючись один за одним, два круки. I ганялися в моїй головi одна за одною невеселi думки. В Божих заповiдях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають, чому не бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по однiй щоцi, пiдстав другу. Нiхто не пiдставляє. Бо й надто важко жити цими заповiдями. Запорожцi не вiдповiли на замах шаблi й погинули, а iншi були змушенi втiкати в далекi краї, в Олешки, до бусурманiв. Чому вони втекли, чому не стали до останнього смертельного бою? Донедавна менi здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що вельми мало. В колегiї та Академiї ми були обплетенi Арiстотелевими та Платоновими логiзмами, зануренi в богословськi мудростi. А чи треба кому тi логiзми - не знали й не цiкавилися. Один з наших колишнiх колегiантiв, Феофан Прокопович, сягнув високих щаблiв, вславляв сильних свiту сього й учив того нас. Чумаки ж навчали iншого. I була iншою їхня правда. I я розгубився. А запитання били просто менi в серце, в мозок, i я не знаходив на них вiдповiдi. ...Ми, козаки, люди праведнi, бо не важилися на чуже, не воювали iншi народи, не намагалися взяти їх у приневолю, це, за Божими заповiдями,- наш скарб, який... потягнув на дно наш човен. Нашi сусiди не зважали на тi заповiдi - горнули пiд себе, не зупиняючись нi перед чим. I ось владарюють. Добрiсть, працьовитiсть, смиреннiсть - вони мало чого вартi. Скiльки й свiту - виживали тi, хто нападав, а не оборонявся. Тi ж святi отцi славлять царевi походи, кроплять свяченою водою цареву зброю. Мусять славити? Аж тепер менi пригадалося, що й самої нашої церкви не минула та скруха. Отцi славили, славили, а їх потискали, потискали, силомiць хилили й хилять пiд патрiарха. До нас глухо докочувався гомiн лаврських ченцiв, нарiкання й невдоволення, тiльки ми не розумiли того. Хiба не однаково, з чиїх вуст слово кличе Спаса? А може, й не однаково? Стояв у полi бiля чорного, ошмаленого вербового окоренка й думав. I окоренок, чорний огарок, пронизував мої думки. Колись то була розкiшна, росохата верба, вона росла й шумiла, веселила степ, й звивало в її вiттi гнiздечка птаство, й давала вона прохолоду всiм, хто зупинявся пiд зеленим шатром. А потiм хтось принiс вогонь i в годину знищив усе вiд кореня до верхiвки. Й стоїть темний, обвуглений пень, вiдлякує звiрину й птаство, всi люди, мовби у якiйсь провинi, вiдвертають вiд нього погляди. Вiн устиг кинути порiст, в травi чорнiє кiлька молодих пагонiв, але чи дадуть їм розвинутися, чи не зчешуть при самiй землi? Однiєї ночi в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися, стовпилися на краю таборища, за мажами. Лементували в татарському станi. Там лунали вигуки, зойки, вiдтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла мiсячна нiч, i ми бачили верхiвки татарських наметiв - їхнiй табiр розташувався на горбi - й кiлька прапорцiв темнiло над ними. Почувся тупiт, в степ полетiли швидкi тiнi - мчали вершники або розбiгалися конi. А потiм вiд наметiв щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало, по тому скочило на ноги й побiгло. То бiг татарин. Вiн закричав, спочатку по-татарськи, а потiм i по-нашому: - Харциз рiже. Рятуйте... Ще кiлька постатей метнулося вiд татарського табору, одна впала й лишилася лежати на пiвдорозi мiж таборами. Татарин, який прибiг першим, був закривавлений, iнший тримався обома руками за живiт, i всi вони кричали, що на них напали розбiйники, та просили захисту. Бахнув на горi пострiл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття. Волосся в мене на воловi поспиналося. Нас було дуже мало - четверо чи п'ятеро чумакiв, здебiльшого молодих, решта ночували в слободi по хатах, й ми тулилися один до одного, збилися в тiсний гурт. Було дуже страшно. Лише один чумак не вiдступив. То був Пилип Миля. Вiн стояв попереду нас, розкарячивши ноги, здавалося. Миля врiс у землю. Та враз темна Милина постать схитнулася, Пилип ступив до возiв, узяв жердину й похилитав нагору. Нiхто його не зупинив, нiхто не пiшов за ним, лише я ступив кiлька крокiв, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я - горiв один з татарських наметiв. Цiєї митi вистачило, щоб щось зупинило мене, вiдiтнуло вiд Милi, який швидко вiддалявся. А потiм бiля наших нiг упав ще один татарин, вiн качався по землi й болiсно скиглив - конав. Нам стало неймовiрно страшно, й ми вiдступили ще далi, за вози, й туди збiгалися татари, якi зацiлiли. Вигуки на горi лунали ще якийсь час, а потiм голоси почали затихати. Й знову знявся тупiт, i летючi тiнi всотувалися в безмежний простiр ночi. Аж тодi пiдiйшли солдати карантинної команди й куценькою лавою, виставивши поперед себе рушницi, посунули до татарського стану. Ми пiшли за ними. Назустрiч солдатам вийшла важка, освiтлена догоряючою пожежею постать, солдати звели рушницi, а ми закричали, щоб вони не стрiляли, бо то наш чоловiк - Пилип Миля. Солдати запалили кiлька смолоскипiв. У татарському таборi був погром. Один намет згорiв, ще один упав. Бiля нього долiлиць, розкинувши руки, лежав татарин, в його спинi стримiв спис. Ще кiлька татар було мертвих i кiлька поранених. Ми перев'язали поранених i забрали їх до свого табору. Татари не знали, хто на них напав: втеклi солдати - блукали бандами цiлi роти, а то й батальйони,- комишники, донцi... Прибишi звiдкiлясь дiзналися, що купцi багатi, при грошах. Хоч грошей їм вдалося взяти мало,- купцi тримали їх у скриньках, прикопаних у наметах. Похапали джiупехи - хутрянi кожухи, iнший одяг, захопили конi. Трохи коней розбiглося, татари виловлювали їх у степу. Наступного дня солдати забрали Милю та замкнули в ямi пiд вартiвнею. Ми кинулися його визволяти, розповiли, що вiн один пiшов захищати купцiв вiд розбiйникiв, покликали купцiв, i тi потвердили нашi свiдчення, одначе солдати не випустили Пилипа. Й того ж дня зняли карантин, i чумаки та татари почали лаштуватися в дорогу. Тодi ми зiбрали кiлька кiп грошей, татари теж не поскупилися, й вiднесли ундер-офiцеру, старшому над караулом, i вiн наказав випустити Милю. Ми помастили вози, повкладали в них все, яке лишилося, начиння, тiльки Милинi вози були немащенi, вiн стояв пiд корчмою й палив люльку. Я пiдiйшов до Пилипа, запитав, чого вiн не збирається в дорогу. Миля довго мовчав, дивився в степ, де бiля спаленої верби вихрило в небi гайвороння, його обличчя було суворе й непривiтне. Менi кольнуло в серце - тої непривiтностi я не заслужив. А може, й заслужив, адже не побiг за ним до татарського табору. - Я не вернуся на Україну,- сказав Пилип.- Не ведеться менi на нiй. Лихо ходить за мною по п'ятах. Може, воно вiдстане в чужих краях, втомиться й вiдстане. - А куди ж ти пiдеш? - запитав. - В степи до татар. Купцi пiдманюють... Я трохи знаю татарської мови. Принаймнi не буде гiрше, нiж удома. Бо... Й домiвки в мене немає. Я розхвилювався. Менi було шкода розлучатися з Милею. Й страхали мене степи, чужi люди, далека дорога. - А як же Улита? - запитав я. - Може, їй у монастирi краще,- мовив Пилип, мовив невпевнено.- Куди ми з нею подiнемося? Й нащо я їй такий... А ти - як хочеш. Вертайся. Цей великий, дужий, нестримний у гнiвi чоловiк нiколи не нав'язував своєї волi. I я, затуживши душею, попрощався з Милею. Милинi вози ми розподiлили помiж собою й рушили в дорогу. Наша зворотна путь була надзвичайно важка: випали снiги й воли насилу волокли важеннi мажi, врештi їх довелося покинути (щоб забрати весною), покласти всi пожитки на двоє саней. З волiв, якi лишилися, в дорозi здохло ще кiлька, й заробили ми, як Хома на вовнi. Добре, що хазяїни не велiли кинути нас до боргової ями - пожалiли, зважили на нашу недолю. * * * У Комишнi, та й не тiльки в Комишнi, а в усьому гадяцькому полку, ми знайшли одмiну - погане старе перемiнилося на ще гiрше. Милорадович узявся урядувати заповзятливо, скрiзь попризначав своїх людей, увiльнивши тих, якi були ранiше (тiльки Кiцеш поки що залишався без сотенного уряду, тому супротивився гетьман), позакривав ратушнi суди й зробив судилищем свiй полковий дiм, зиск од таких судiв мав величезний, бо й судовi наклади визначав сам. Ратушнi прибутки також збирала його челядь, комишнянцям призначено осенщини по дванадцять шагiв вiд вола та вiд коня й по четверику вiвса, з шевцiв, кравцiв - чобiтьми та кожухами. У Комишнi та iнших рангових селах полковник почав приводити в послушенство не тiльки посполитих, а й козакiв, вони орали полковникове поле, жали й молотили, косили сiно. Розрiсся, збагатiв Милорадовичiв господарчий двiр у Комишнi, там вже стояло двi хати, кiлька комор, кiлька стаєнь, хлiвiв, двi клунi. Козаки стерегли все те добро, доглядали худобу, козачi вдови бiлили хати, обпирали наймитiв, варили їм їжу, i все це за так. Тепер i шинкову горiлку комишнянцi купували тiльки Милорадовичеву, а також горiлчанi ягоди й сир, який прокис, при тому куфу горiлки Милорадовичевi слуги продавали по двадцять карбованцiв, а купували в Глуховi по дванадцять. Крутилися довкола полковника самi лише серби та росiяни, i не стало чути в полковiй канцелярiї козачої мови, й мали козаки з того чимало лиха, бо московської не знали. Крутнулися комишнянцi туди, крутнулися сюди, та й притихли. I покликав полковник до зборнi найзначнiших козакiв, i мусили вони писати царевi листа в подяку "за присилку такого кавалера" та за своє щасливе життя, а далi Милорадович повiз того листа в Опiшню та Зiнькiв i сказав: "Пiдписуйте, комишнянцi вже пiдписали, i гадяцькi сотник та протопiп також поставили свої пiдписи та хрестики"; насправдi ж гадяцький протопiп прикласти руку вiдмовився, й тодi галиччю налетiли на протопопiв двiр серби й побрали та понищили все майно. На той лист прийшла од царя вiдповiдь, що "оного полковника шанувати й всiляке должне чинопочитання йому вiддавати", оскiльки його величнiсть особисто "пiзнав iскуство i вiрнiсть Милорадовича в вiйськових справах". Милорадовичу того всього виявилося мало, попросив канцлера Головкiна, щоб позолотив йому руку, але Головкiн вiдписав, як одрубав: "Маєш гадяцький полк, з нього й наживайся". Милорадович чинив те й без поради. Наживався вiн, наживалися два його рiднi брати, близькi та далекi родичi. Аби швидше постаткувати, переважити маєтностями старожитних українських полковникiв, улестив дочку генерального осавула Степана Бутовича Уляну й заслав старостiв, коли та ходила вже при надiї, на п'ятому мiсяцi. Був на той час вдiвцем, свою першу жiнку бив тиранське, небога померла вiд побоїв. А тут раптом взяла гору Уляна. Бо ж Милорадович боявся розмиру з генеральним осавулом, а також саме нею прилучався до українських старожитних родiв. Та й була то не жiнка, а чорт у спiдницi. Зростом вища за чоловiка, мала залiзнi кулаки, в її лементi безнадiйно тонув полковникiв бас. За Уляною Милорадович отримав село Бутiвку на Чернiгiвщинi, порядкувала там неподiльно сама полковничиха. Такими новинами зустрiла мене Комишня. Комишнянцi вже тужили за захланним, лиходiйним Чарнишем. Комишнянцi, пам'ятаючи мiй голос i мої старання на требах, запропонували менi йти до них у церкву дяком, а також дяком-уставщиком у школу (вони казали "паном дирехтором"), але я не погодився, начуваний про новi порядки. Проте все склалося само по собi менi на користь: на той час Уляна призначила Семена управителем в Бутiвку, й вiн почав лаштуватися в далеку дорогу. Я попросився в подорожнi, пообiцявши допомагати в дорозi. Я не збирався вертатися до Полуботка, але щось мене манило в тi краї. * * * Виїхали одразу пiсля Стрiтення, трьома саньми. Лежали глибокi снiги, оброслi iнеєм конi швидко втомлювалися, й ми часто вiдпочивали, їхали не через Ромни та Дмитрiвку, а через Прилуки, Нiжин, там дорога була краще наїжджена, та й Семен мав у Нiжинi щось пiдкупити. Я трохи повагався перед Нiжином - вступати менi туди чи нi, адже пам'ятав присуд - не з'являтися в мiстi,- але мене туди тягнуло непереможно, та й подумав, що впiзнати мене, та ще в зимовому уборi, просто неможливо. Пересиджу в корчмi, по вулицях не вештатимусь... У Нiжинi гудiв зимовий ярмарок. Й люду набилося без лiку. Ми наледве впросилися до якогось дядька на околицi мiста. Нiжинськi ярмарки знаменитi на всю Україну. Туди приїжджають купцi з Києва, Полтави, Чернiгова, Москви, з Гданська та Шльонська i навiть з Криму та Туреччини. Я подумав, що Толстой з дружиною в такий час з Нiжина нiкуди не поїдуть, отож, ризикну, поштовхаюся на ярмарку, по церквах, i десь то, може, побачу Улясю. Я до неї не пiдiйду, а тiльки подивлюся на неї здалеку. Моє серце вiдгадає, щаслива вона чи нi. Зупинившись посеред ярмаркового майдану, я нарахував чотирнадцять церков. Їх банi палали в променях зимового сонця, мелодiйний