передзвiн повисав у повiтрi, мiднi луни розкочувалися далеко по околицях. Майдан клекотiв, вирував, однi продавали, iншi купували, а були й такi, котрi продавали та купували витрiшки, й тинялося чимало кобзарiв та лiрникiв, старих i молодих, слiпих i видющих, спiвали на рiзнi лади, чимало пiсень я знав i бачив, що мiг би проспiвати краще за багатьох кобзарiв, одну пiсню - про козака, який спить при долинi й не бачить, що до нього наближаються татари, але те бачить дiвчина й будить його,- запам'ятав. Вийшло з шинку троє пiдпилих козакiв, замовили музик, вшкварили посеред майдану "горлицю" - ходили навприсядки, хоч це в них кепсько виходило - через хмiль, котрий вступив їм до нiг. Хвицяли один одного, чудопалили. Надто вихилявся, мартоплясив один, маленький i нiкчемний, прищуватий, з кислими очима козачок, мабуть, саме через те й шкварчав вишкварком - хотiв, щоб мали його за вдатного, гуляй-вiтра козака. А на ньому й зброя копiйчана, i одяг лихий, i чоботи дранi, i кiнь його шельваг, уземок стояв бiля конов'язi, похиливши облiзлу голову, а поруч гризли конов'язь два добрi румаки. Козачок же хотiв видаватися козарлюгою. А може, подумав я, вiн i справдi такий, бо чого йому журитися, має службу, має товаришiв. Може, має й дiвчину... I я позаздрив йому. Менi вже двадцять два роки, на цей вiк парубки женяться, заводять сiм'ю, молодi богослови закiнчують Академiю, дiти старшини вертаються до батькiв та отримують у полках вiйськову службу. На парафiю я не заздрився, i вiйськова служба мене не вабила. I все ж почував якусь свою незвершенiсть, чогось менi хотiлося, кудись поривалася душа. Я знав: будь-яке хотiння, прагнення - це зваба, вони - супроти Бога; але ж маю розум, маю якийсь хист, i все це гине, марнується. Прийшов на подвiр'я, де зупинилися, розв'язав мiшок, вийняв кобзу i, не соромлячись незнайомих людей, заспiвав: Гей, на бiду, на горе Козак уродився... У пiснi мовилося про те, що запопали козака ляшки-ляхи, забили його в кайдани, вкинули в темну яму... Не ставав я до бою з ляхами, не хапали вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став менi увесь свiт, моя недоля повисла на моїх руках не згiрше кайданiв. Я таки справдi уродився на бiду та горе, й було в мене з тим козаком багато спiльного: Ой, приїжджає жовнiр, Став його питати: "Чи є в тебе, козаченьку, Отець, рiдна мати?" - "Ой, є в мене родина - Уся Україна, Та доведеться сiромасi Без помочi погибати..." Та збиралися люди Й молодi молодицi: "Визволь, Боже, сiромаху З темної темницiї" Прилинула Галя З темними бровами, Обiйняла козачецька Та й поцiлувала. Прилинула друга - Ця вже не такая, Ця обняла козаченька Та й плакати стала. I я заплакав при тих словах й думав про те, що немає в мене нi неньки, нi батька й нiкому мене обняти, приголубити, пожалiти. Нiхто до мене не пiдiйшов, одначе нiхто й не посмiявся надi мною, i я грав довго. Як задзвонили до вечiрнi, я пiшов до церкви при дiвочому монастирi. Мабуть, мене вела туди якась вiща сила, а може, повела думка про черницю Улиту, я не забував i про неї. ...У церквi свiчок, аж миготять, й черниць, неначе галок у полi на покинутому току. Здебiльшого молоденькi, смиренно понахиляли голови, шепочуть молитви. Об чiм вони моляться? Кожна об своїм? Тодi для чого йшли в монастир? А помiж ними миряни, здебiльшого жiнки. Чомусь згадалася розповiдь одного козака у походi до Валдаю про те, як його товариш, багатий i не зовсiм молодий козак, нагледiв у церквi молоденьку черничку, котра йому вельми сподобалася, й черничка помiтила його, й перемовилися вони поглядами, вiн дожидався її в монастирському саду, вона вийшла й пiшла з ним, бо монастир їй остирився, й багатий козак одкупився од iгуменi, сливе викупив черничку, й вони повiнчалися i жили щасно. Невiдь чого спливло таке на думку, i я аж подосадував на себе та перехрестився. У церквi iконостас - рiзьблений i позолочений, iкони в рясно вишитих рушниках, панiкадило срiбне й багато iкон у золотому та срiбному окладi, мальованi добрими майстрами. Я не стiльки молився, скiльки роззирався, хоч i знав, що це негарно. А потiм заспiвав хор, голоси все молодi, шовковi, й чомусь стислося менi серце, й безмiрна втома оповила мене. Мало б бути навпаки: спiв пiдносить людину, кличе до Бога, а я аж зiгнувся, аж хитався, пiдняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотiв вийти, повернув голову, i в цю мить злiва, у лiвому притворi, побачив... її. Так, допiру я себе обманював, я i йшов сюди, бо сподiвався побачити її саме тут, у дiвочому монастирi, пригадавши, що в Глуховi вона ходила на молитву до дiвочого монастиря. Як загадав: якщо побачу її тут - вона мене не забула. Мене обсипало жаром, серце застукотiло швидко-швидко, в очах замиготiли свiчки, i я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором i страх охопили мене, я жадiбно впився очима й щось шепотiв, але то не була молитва. Уляна стояла в уборi, який так личив їй,- червоне з чорним,- червона хустка i кожушок з опушкою, обшитий темно-синiм сукном, лице їй змарнiло й видовжилося, пiд очима залягли тiнi. Тепер вона була ще бiльше схожа на казкову царицю. Дiвчина, котра прийшла з нею й стояла позаду, подала їй запалену свiчу, Уляна ввiткнула її в ставник перед Дiвою Марiєю й хрестилася довго та щиро, довше, нiж звичайно хрестяться поважнi полковницi. Вона не була поважною i не була звичайною, вона була схожа на черницю й чорнiша за будь-яку з них, i її молитва була не просто молитвою, а молитвою за когось. "Боже, допоможи менi й заступи мене",прошепотiв я. Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив у куток, де стара черниця продавала свiчки, хотiв купити свiчку й пiдiйти до Уляни, i в цю мить почув скрик, я не бачив, хто закричав, i навiть не впiзнав по голосу, але зрозумiв одразу, що то - вона, повернувся, але на тому мiсцi, де вона стояла, мелькали тiльки чорнi хустки та бiлi плями облич, далi гурт черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але, поки продерся, черницi вже пiдсаджували Уляну в маленькi, вкритi килимом сани. Поруч сiла дiвчина, яка супроводжувала її, ззаду на полозки скочив козак, кучер вiдпустив вiжки. Я прихилився до холодної стiни. Загрiб жменею снiгу й притулив до обличчя. Воно палало, снiг теплими струмочками розтiкався мiж пальцями. Хотiв осудити себе й не мiг, хотiв проклясти й не проклинав. "Я злякав її". Каяття перекраяло серце. Але водночас жаска, ворохобна, пекельно-радiсна хвиля здiйнялася в моїх грудях. Не гадав i не думав, що стiльки в менi жаги, злостi, мстивостi, радостi. Кохання вже давно не шматувало мою душу, одначе не вмерло й спалахнуло, неначе присипаний попелом жар пiд вiтром. Я хворiв Уляною, неначе невигойною раною. (Диво, але тепер, пiсля тривалого часу, пiсля її одруження, я називав її в мислях не Улясею, а Уляною, сам не вiдаю чому. Кохання мого не поменшало, але щось не давало менi вимовити це iм'я, як вимовляв ранiше. Тiльки iнодi, iскрою вiд багаття, пролiтало в думцi - "Улясю"). Нинi для мене важило тiльки одне - пам'ятає, любить. Хоч... важило для чого? Для самолюбства, для самовтiхи?.. Можливо, й так... Я знав, що тепер можу жити спокiйно, хоч мало б бути навпаки. У цю мить слiпi старчихи на папертi заспiвали "Святу п'ятницю", i я зiйшов униз, до бузкових кущiв. Вони стояли в колючому iнеї, який творив з них дивний чар, а з високої берези вiтер обвiвав iнiй просто на мене. Я прийшов на кватирю, й Семен не впiзнав мене. - Ти, бува, не випив? - запитав. А я походжав по хатi та посмiхався, а тодi взяв кобзу й заграв нi сiло нi впало: "Ой Романе, Романоньку, Чи маєш ти родиноньку?" - "Ой маю я родиноньку, Одну сестру Оленоньку" - "Ой Романе, Романочку, Продай сестру Оленочку, Дам я срiбла не вагою, Дам я злота не лiчбою..." ...Iде Роман додомоньку, Спустив на дiл головоньку, Вийшла сестра Оленочка, Питається вона його: "Ой братчику, Романочку, Де ти того коня взяв?, - "Менi турчин дарував". Виливши в пiснi жар душi, я зажурився. Вiдчув велику втому, ще й подивування, що не такий, яким вважав себе донедавна. Проте ще раз сказав собi: доля не з'єднала нас, але любитиму я Уляну до загину, й це не грiх перед Творцем. Я бiльше не прагнув побачити її й з двору не ходив. * * * Вiд Нiжина до Бутiвки ми добиралися три тижнi. Коли лишалося вже зовсiм недалеко, верст, може, десять, перед Городнею, сотенним мiстечком, нас захопила хурделиця, та така що ми ледве добилися до мiстечка, й снiги накрили нас там на цiлих п'ять днiв. Таких снiгiв я ще не бачив нiколи. Вони лежали вище тинiв, врiвень з стрiхами, в садках, верболозах стримiли з-пiд бiлої бинди лише верхнi патички. До колодязiв, до хлiвiв люди пробивали довгi вузькi лази й не їздили по вулицях майже тиждень, поки снiги не затужавiли. Потiм ми викопували сани з-пiд снiгу, витягали їх на вулицю й виводили, виволiкали туди коней i їхали обережно, бо то той то iнший кiнь провалювався по черево. Сидячи в Городнi, я думав про те, як житиму й що робитиму далi. Я вже знав, що Бутiвка - село невелике, там маленька дерев'яна церквиця, й священиковi не потрiбнi в нiй нiякi пiдпомiчники. Селяни не можуть прохарчувати попа та дяка. I писаря в селi немає, вiйт сам справляє писарськi обов'язки, яких кiт наплакав. Я вперше чомусь гiрко задумався над бiднiстю, над власною бiднiстю й бiднiстю взагалi. Вже самими думками про статок порушував Божу заповiдь ("Легше верблюдовi пролiзти у вушко голки, анiж багатому попасти в рай"), ще зовсiм недавнечко я пiдносився над захланнiстю, репаним багатством, зневажав грошi, тепер же мовби щось одмiнилося в менi, бiднiсть пропiкала як вогонь. Я вже шкодував, що не вiдстояв свою частку вiтцiвщини. Я почав напитувати в Городнi якоїсь служби й таки напитав - пiддячого в Миколаївськiй городнянськiй церквi. Тихим зимовим ранком ми добулися до Бутiвки, поминули село i в'їхали на панське подвiр'я, яке розташувалося на невисокiм горбi над широкою долиною. За долиною чорнiв лiс, туди вела дорога на село Жабчичi. Село й долина - присипанi снiгами, холодними, як смуток. Грива осок та очеретiв за селом свiдчила, що там протiкає невелика рiчечка, десь вона повертає в село, посеред села - висока гребля. В селi - всього двi вулицi - хрестом - та кiлька провулкiв. Панська садиба не багата й не бiдна, Бутович ставив її бiля хутора, й сюди, на скуплю, лiт двадцять тому посадовив людей. Вже пiднялися тополi, обступили з чотирьох бокiв подвiр'я та сад, на подвiр'ї хлiви, клунi, льодовня й двi хати - одна панська, на двi половини, й друга для челядi, також на двi половини - чоловiчу та жiночу. Я переночував у селi, а ранком попрощався з Семеном та подякував йому, пiшов у Городню. ...Поки що роботи в мене було небагато. Допомагав у церквi дяковi та паламаревi, спiвав на криласi, й голос та спiв мiй сподобалися мирянам та панотцевi. I панотець менi сподобався вельми, простотою та щирiстю, казаннями своїми, розумом, здобутим з житейських криниць. Одначе вiн мав i кiлька книжок, надто справила на мене велике враження книга Данила Братковського "Свiт, розглянутий по частинах", i я був подивований, що ранiше не читав її, а вийшла друком, що було видно з вiршiв, давненько. Хоч йшлося в нiй про Польщу, кривди шляхти над хлопами, але поет тужив над всiєю нашою вiтцiвщиною, над усiм краєм i по той, i по сей бiк Днiпра, обстоював людину просту, згорьовану, й закликав до злагоди, до одної хати всiх: голодних i сирiт, здорових i хворих, ошатних i голих, та раяв, як зробити, щоб всi мали однаково, несли один i той же тягар. З одного боку, це було, як у Божих заповiдях, з iншого - трохи не так, цей Данило Братковський не тiльки просив не кривдити хлопа, а й пiдказував хлоповi, щоб боронився й допинався справедливостi. Чи такою мусить бути справедливiсть, мiркував я, адже в свiтi одвiку iснують багатi та бiднi й кожен бiдний хоче стати багатим, i, якщо може, стає, й майже нiхто з них не думає про рай, про оте вушко голки, в яке пролiзе верблюд. I чомусь великi багатiї, великi пани здебiльшого є людьми не нашими, зайшлими, вони пiдгортають пiд себе наше добро й не люблять нас. Отцю Єлисею я прислуговував у церквi та на требах i допомагав удома, був вiн чоловiком вельми правдивим, непримирливим, одначе мав добру душу й служив прикладом мирянам, брав з них помiрно, хоч мав чималу сiм'ю, й освiтлював свiтлом своєї душi мою путь у чорних безнадiйних нетрях життя. Вiдправивши службу, вiн шевцював, обшивав сiм'ю та родичiв й не соромився того. Коли я вперше застав його за цiєю роботою, вiн помiтив мiй здивований погляд i мовив: - Чого, отроче, сторопiв? Вiтець небесний заповiв усiм нам працю, в нiй немає нi грiха, нi сорому. Вiн сам трудився шiсть днiв, творив усе своїми руками в потi чола, зрошуймо свої чола потом i ми. - Сан ваш... "Я iстинна виноградна лоза, а батько мiй виноградар". Вiн ходив помежи людьми й не шкодував нiг своїх, й мив ноги учням своїм та витирав їх полотняною шматиною. Нiяка робота не ганьбить людину, її ганьблять ледарство, невiгластво, лжа. - А що пiдносить? - Правдивiсть, любов i вiра. Вiра - найдуждче. - Але й любов? - I любов також. Якщо вона чиста й безкорислива. Але найпаче - вiра. Вона - шлях до iстини. Мабуть, я грiшив своїми запитаннями, але не мiг стриматися: - Iстина, а для чого? - Вона дарує людям свободу. - Але ж,- одважився заперечити,- в нашому краї дуже багато людей. I стає їх день од дня бiльше й бiльше. Як же нам усiм замати її, свободу? - Через iстину й вiру. Ми слабкi в вiрi i ще не спiзнали iстини. Немає серед нас такої людини, яка б показала шлях до неї. Бодай цiною власного життя. Пам'ятаєш, що сказав Каяфа: "Помiркуйте, що краще: щоб одна людина померла за народ чи щоб увесь народ загинув?" Дратва мелькала в сухеньких попових руках, я дивився на них, немов заворожений. - А для чого помирати? - запитав тихо. Єлисей послинив дратву, прошилив її в дiрку й сказав: "Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо помре, то принесе багато нових зерен". Сказано про iнше, але годиться й пiд сю рiч. Помре одна - народ житиме. Тодi не збагнув переiнакшеної отцем Єлисеєм сутi цих євангельських слiв, збагнув її значно пiзнiше. ...Настала весна, тепла i дружна, снiг станув швидко, розлившись синiми водами по долинах i видолинках, сонце пливло вгору та вгору, на Теплого Олексiя прилетiв перший бузько, походжав по полю, неначе дбайливий господар - чи все тут гаразд. Вечорами на колодках почали збиратися дiвчата, виспiвували сливе до ранку. Я допiзна порався в церковному садку, палив листя, слухав пересвист качачих крил у пiтьмi над головою, слухав дiвочий спiв, котрий тривожив мене i ятрив серце споминами. На Юрiїв день, як i годиться, городняни вийшли на свої ниви з хлiбом, салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем Єлисеєм обходили нивки, кропили їх свяченою водою, пiд густою-прегустою грушкою витинали троїстi музики, жiнки й чоловiки частувалися, дiти качалися по житу. Майорiли на вiтрi хустки, плахти, вiтер розсипав по горбах музику, але справжнiх веселощiв не було. З Бутiвки також вийшли два гурти людей - селяни та Милорадовичева челядь, i там заторохтiв бубон, задзвенiли цимбали й верескнула скрипка, неначе кидала комусь виклик. Городнянський бубон задзвонив усiма брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали свої нивки, сходилися всi до одного гурту. Я вже знав, що помiж городнянцями та бутiвчанами панує ворожнеча, й тi i тi займають скотину iншої сторони, б'ються помiж собою пастушки, минулого року бутiвчани забили на смерть у своєму лiсi городнянського порубщика. - Коли б не сталося бiйки,- стурбовано мовив отець Єлисей. - За вiщо? - запитав я. - Бо Бутович поселив своїх людей на городнянських землях. На пiсках - невдобiях. Поставив городнянськiй громадi три кухви горiлки... Я застерiгав - не послухалися. "Нащо нам той пiсок". А як зародив вiн - бутiвчани троє лiт тирлували там худобу,- кинулися однiмати, та пiзно. До того ж нi в яких наших книгах та земля не значиться, а вписана в Бутовичевi пожитковi книги. Сього року ярина зiйшла особливо гарно. Ой, коли б таки не зчинилася шванка. Шванка таки зчинилася. Отець Єлисей утихомирював мирян, проте дiсталося й йому та ще й вiд своїх, бо нагадав їм про тi три кухви горiлки, вiн устиг вихопитися на коня, але роз'ярiлi та захмелiлi городняни стягли Єлисея з коня й потовкли його добряче, кiлька разiв копнули ногою, набили на потилицi гулю, а що я кинувся його обороняти, то дiсталося й менi. Врештi отцю Єлисею вдалося зiп'ястися на ноги, вiн зiрвав з себе хрест i пригрозив прокляттям. Городняни ще кiлька днiв бунтували проти свого попа, не пускали в череду двi поповi корови та вiвцi, i в недiлю на службi отець Єлисей виголосив проповiдь. Такої проповiдi менi бiльше не довелося чути нiколи: - Слава в вишнiх Богу i мир на землi! Якого немає i якого ви не хочете. З'єдную скорботи вашi, якщо вони у вас iстиннi, з своїми молитвами й молю Господа, щоб вiн простив вас дурних. Скажiть, кого недостойного я зневажив, кого образив? Кому принiс зло, за кого не молився щиро? Кому, в чому, що в моїх силах, вiдмовив? Моя душа опечалена, моє серце оповите скорботою. Ви не християни, а лютi собаки, якi кусають руку, котра несе їм їсти. Де ваш розум? Де ваша совiсть? Я не буду накликати на вашi дурнi голови нещастя, я проситиму Всевишнього, аби вiн помилував вас i замiнив у ваших головах трухлi клепки на цiлi, вибрав з ваших сердець злобу й впустив туди хоч трохи свiтла. Багато я мiг би ще сказати вам, але ви ще не здатнi всього збагнути. Коли ж прийде дух iстини, вiн не лише звiстує вам про майбутнiсть, а й вiдкриє вам правду у всiй повнотi, й тим уславить мене, бо звiстує вам те, що сприйме вiд мене. Миряни слухали понуро i так само понуро розiйшлися по домiвках. Вони не розкаювалися в своїй яростi проти отця Єлисея, не приймали його казання. Я бачив це по їхнiх очах i розумiв, що вони не втихомиряться, що лемiшка заварюється крута. В четверту по Великодню недiлю, на святого Георгiя Побiдоносця, отець Єлисей був битий знову. Вiдправивши утреню та прочитавши проповiдь "Про розслаблення", належну цьому дневi, запросив до себе на братську учту кiлька значних глухiвських козакiв, i випили всi по чарцi, й виникла помiж отцем Єлисеєм та сотником Скафарiєм свара, свара - нiзащо. Скафарiй розповiв, як вiн сотникував ще в Старих Санжарах, то сталося там таке чудо-лихо, зайшлий маляр намалював нечистого, та так намалював, що наступного дня з церкви пропало все золото - нечистий його забрав. Отець Єлисей мовив, що нiякий намальований дiдько забрати золото не може, забрав його маляр, Скафарiй не погодився, стояв на своєму, отець Єлисей пiшов на мирову, запропонував випити, але сотник чарки не взяв. - Ти сучий сину, попе,- гукнув вiн.- Ти сам чортом ставлений у попи. А мене сам цар настановив на уряд. - Я не бачив нi того, нi того, вони менi однаковi,- вiдказав пiп.- У мене свої владики, а над усiма ними владики небеснi, тебе цар настановив, а в нас свої звичаї, закони та права, й папери у нас на те є. - А куди ти подiв папери на городнянську землю? - в'їдливо запитав Скафарiй.- I це ти царя з чортом зрiвняв.- I вхопив отця Єлисея за бороду, почав тузувати, товкти головою об стiл, наледве його вiдняли в роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко та Носко Парасченко. Вони вивели сотника на вулицю, а отець Єлисей кричав з ганку, що вiн завдасть до секвестру Скафарiя, є в нього такi папери, що тiльки вiн їх покаже, й того вiзьмуть в тюремне в'язання. Скафарiй вирвався й побiг назад, але отець Єлисей устиг замкнути дверi. - Ти верни громадi папери на землю,- ревiв Скафарiй. Отець Єлисей вiдтулив сiнешнi дверi i зсукав дулю: - Ось тобi i твоїй громадi. То був вельми необачний вчинок, який незабаром призвiв до великого лиха. Наступного дня з Бутiвки охляп на конi прибiг хлопець i передав менi Семенове прохання приїхати до нього. Я трохи повагався, бо ж розумiв, що якшання з бутiвчанами може викликати в городнян пiдозру й до мене (що й справдилося), але згадав усе добро, що зробив менi Семен, вибрався на коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутiвку. - Я оце вдався до тебе,- сказав Семен,- бо панi папiр прислала, але писано так, що важко розiбрати. Спробуй прочитати. Я знав, що Семен має малу грамоту, але ж листи читати вмiє, i здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати. - "Семене, слуго наш, вiстимо стало менi, що городняни дуже потискують наших бутiвських людей на їхнiх полях, потому крiпко тобi наказую не вступати городнянам i по возможностi одбиваться од них. Якщо трапиться, що нашi застануть на своїх полях городнян, наказую грабувати їхнiх коней i волiв, при тому роби так: якщо городняни заграблять у бутiвчан десять коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарствi кукiбнiше, греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрiвля не протiкала. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсiм мало осталося, й то, конєшно, од твоєї недбайливостi: як приженуть їх з поля, то ви зганяєте їх в одну кучу й при тому свинi їдять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар попався, так накажи вiйту, аби знайшов хорошого за цiну, яку й люди платять". Семен почухав бороду й сказав чи то менi, чи то сам собi: - "Чутно тут нам..." За триста верст чутно. Хто ж це так голосно гомонить панi у вуха? Ну, було таке один раз, з'їли четверо поросят... Й ще одне задавили. Ти тiєї чутки не ширив? - Бог з вами.- Я перехрестився. - Вiрю. Ти хлопець щирий. А що там у Городнi? Яким духом городняни дишуть? "То ось для чого прикликав мене Семен",- подумав i сказав, що соромив їх у церквi батюшка Єлисей в своєму казаннi, а бiльше нiчого не знаю. - Той Єлисей сам така зараза...- буркнув Семен i знову в роздум самому собi: - Не вгомоняться вони. А ти,- вже до мене,- якщо почуєш чи побачиш щось таке - одразу до мене... Або шепни Скафарiю... Семен ладнав мене в нашiптувачi, й менi стало прикро. Нiколи не був довiдником - нi в семiнарiї, нi в колегiї, не буду й тепер. Мав би залишити свої думки при собi, одначе не стримався: - Так вони й скажуть менi. Та й теє... Негарно це... - А в моїх санях їздити гарно? I хлiб мiй кутуляти? - Я вiдпрацьовував. - Хиндю ти вiдпрацьовував. Я повернувся й вийшов з хати. Не збирався ставати Семеновим нашiптувачем i брав до серця клопоти городнян. Лежало мiстечко Городня на московськiм шляху, й общiпували його всi, хто хотiв, ще й всiм воно чомусь здавалося нiчиїм, полишеним Господом i державцями. Мiстечко справдi розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих людей, серед них чимало до ката спритних, якi почали пiдгинати iнших, оббирати їх, i врештi старожитнi городняни, колишнi реєстровики, залишилися без землi, деякi з них самi опинилися в пiдсусiдках i тепер охкали, та було пiзно. Кинулися вiдвойовувати землю у бутiвчан, на яку були так необачно махнули рукою - самi супiски та болото,- а тi тепер не поступалися. Семен боявся, що гнiв городнянської громади справується на Бутiвку, й зокрема на нього, але вiн несподiвано справувався в iнший бiк. Мене мучили темнi сни, наснилася Уляся в трунi, i я пробудився в сльозах, а пробудившись, вже не мiг заснути, й ледве засiрiло, пiшов до церкви прибирати, й поприбирав скрiзь та приготував усе до служби, а потiм сiв бiля дверей у лiвому притворi, крiпко задумався над своїм життям. Все менi було байдуже, якби мiг, залiз би в якусь шпарину i вже не вилiз з неї, не хотiлося навiть молитися, темнi лики святих були похмурi i здавалися менi втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбi з стихiями життя, згубив надiю на Нього, адже вважав, що в найбiльшiй скрутi Вiн менi завжди прийде на помiч, бо ж вiрую щиро й нiчого лихого не вчинив, а все, що роблю, тiльки во славу Його. Вiн на помiч не прийшов. Я не маю права дорiкати Йому, але й життя менi остирилося. I раптом я зауважив, що в церквi стоїть якийсь гомiн. Служба ж мала розпочатися тiльки увечерi. Я здивувався, став вглядатися в сутiнь, яка завжди стояла в церквi, й побачив людей, якi йшли до вiвтаря й щось гукали та вимахували руками. Я поволi пiдвiвся, обтрусився, якусь мить постояв бiля стiни й наблизився до натовпу. Одначе спершу роззирнувся, подивився в темнi, захвойданi дощами, запиленi вузенькi вiконця церквицi, й по тому, звiдки падало свiтло, визначив, що вже полудень. Отак довго я спав! Мимоволi почав прислухатися та приглядатися. Довго не мiг нiчого второпати. Натовп вирував - самi чоловiки,- посерединi стояв отець Єлисей, зяпав ротом, щось говорив, але його не слухали. До його блiдого, якось дивно, вниз i вбiк, витягненого обличчя тяглися вузлуватi чорнi руки, гачкастi пальцi були схожi на кiгтi, деякi дiткалися попової голови, деякi шарпали одяг. Отець Єлисей був одягнений у домашнє, стояв зiгнутий, розгублений i знiчений. Я все ще не мiг нiчого розчовпати, не мiг зрозумiти, чому цi люди такi злi, чого хочуть вiд отця Єлисея, чому дозволяють собi такi невшетечнi вчинки в найсвятiшому мiсцi - в церквi й чому такий зляканий, безпомiчний пiп, котрий здебiльшого вмiє знайти замашне слово, усмирити, прилякати мирян: "Не Божi ви творiння, а жалюгiднi тварi, молiться, грiшники, просiть мене, щоб молився за вас, бо покину вас я i Вiн покине вас". Нинi вони не боялися попа, а вiн боявся їх. - Вiддай добром, лiпше буде! - Все 'дно знайдемо! - Й тодi закопаємо тебе пiд дзвiницею! - Вiддавай, бо порiшимо,- лунало з усiх бокiв. - Люди добрi, миряни,- пiдвiв руку, неначе для благословення, отець Єлисей, i на мить всi притихли.- Немає в мене нiяких паперiв. Не ховав я ваших вольностей i прав, не ховав паперiв на землю, яку захопили бутiвцi. Всi козаки в компутнi списки вписанi. Кого немає, хто випав - питайте в уряду. А в мене немає нiчого. - Брешеш, як пес собi в бороду,- верескнув тонким голосом рудий-прерудий, тонкий i перехняблений на лiвий бiк чоловiк, що стояв бiля попа. Вiн верховодив натовпом. - Вони ще од гетьмана Хмеля, гетьман Мазепа потвердив їх. - Вони завше в церквi були,- прогув густий басюра.- Ти їх затахлював, царський брехуне. Оддай добром. Завирувало знову. Що сталося в мiстечку, хто зворохобив цих людей (зворохобило, як я втямив пiзнiше, саме життя), я не знав, не розумiв та й не намагався зрозумiти. - Шукайте, вони десь тут,- прокалатало, як дзвiн.- Пiп похвалявся перед Скафарiєм, що вони в нього. Половина людей заметалася по церквi, iншi побiгли до комор, полiзли на дзвiницю. З скринi в лiвому притворi полетiли на пiдлогу старi богослужбовi книги, iншi папери, кiлька чоловiк порпалися в них, жбурляли пiд ноги, в повiтрi кружляли одiрванi аркушi. Хтось помiтив мене, гукнув: - Ось пiддяченя, може, воно знає. - Добре менi пiддяченя, у нього вже матня по землi волочиться. Кажуть, воно з Семеном приїхало i в Бутiвку швендяє... Рудий дядько хотiв ухопити мене рукою за пiдборiддя, але я, не знаю, як те сталося, раптом озвiрився, скрипнув зубами, й вiн вiдскочив. - Кусається, гадюка. Тягнiть його сюди. Мене заштовхали, i я опинився бiля отця Єлисея. Я не злякався, навпаки, якийсь їдкий холодок пробiг по грудях, я набурмосився. Цей мiй грiзний, непоступливий вигляд зупинив людей. - Нiчого я не знаю. Й знати не хочу,- рiшуче мовив.- Ви тут свої й розбирайтеся. Звiдки менi знати, хто ви такi й ким були, де вашi майна? Я з iнших країв. - Ти терся в церквi, може, знаєш? - мовив хтось примирливо. - Який дурень показав би менi тотi папери. Я сказав щось не вельми розумне, не вигiдне для отця Єлисея, зрозумiв це й замовк. У церквi гуляла паперова вiхола. Але то лiтали сторiнки з старих требникiв, псалтирiв, свiтських книг; грамот люди не знайшли. Вони нишпорили навiть в олтарi, знехтувавши страх Господнiй. I ставали все лютiшi та лютiшi, одчайнiшi, а декотрi аж веселi вiд одчайностi. Я подумав, що такi люди найнебезпечнiшi. - Вiн заховав їх удома,- нараз пролунало пiд високим склепiнням i вiдбилося кiлька разiв: "-ома, -ома, -ома". Люди посунули з церкви. Нас потягли за поли, били в плечi Надворi я роздивився, що людей небагато, чоловiк тридцять, то в церквi менi видалося, що їх багато. Городня - мiстечко маленьке, з пiвсотнi дворiв, бiльша половина селян мали орну землю, лiс i левади, а дехто - тiльки городи, наймитували в багатших та на млинах, займалися шевством, колiсництвом та бондарством - це тi, чиї землi посiли люди Бутовича. Але всi були роз'ятренi, рiшучi, всiх вела одна сила i одна пристрасть. Я не вiдав, що це таке, яка це сила, бо вiдав тiльки силу слова - друкованого та мовленого. Багатьох iз них я вже знав, то були сумирнi шевцi, винокури, бондарi, плугатарi, добрi та лагiднi, покiрнi всiляким урядовцям, нинi ж були рiшучi, не схожi на самих себе. Я подумав: як то люди вiдмiнюються вкупi, стають зовсiм iншими, це вже не одна людина, а чотириногий звiр, який не сприймає людського слова й не пiдкоряється нi людським, нi Божим законам, їх усiх обiймає одне почуття, i вже щось iнше пов'язує в один ланцюг, в одну гирю, якась надiя, якась думка чи й не думка, не надiя, а лютiсть i страх, котрi роблять людину безрозсудною. Миготiли шапки, свити та кунтушi, кожушанки, сипалися прокляття та погрози. Вар'яти кричали, сичали, свистiли, гакали. Перейшли по греблi через Чебриж, над яким стояло попове обiйстя, благенькi ворота трiснули, й натовп ввалився на подвiр'я. Валував пес, розлiталися кури, теля з переляку перестрибнуло через тинок i дринзало в городi. З хати полетiли подушки, книги, всiляке начиння, за кiлька хвилин вишкребли все i стояли ще дужче розлюченi та розгубленi. Низенький, натоптуватий дядько, на назвисько Хряпа, тусав отця Єлисея в потилицю, а той стояв, зiгнувшись, притиснувши руки до живота. Верховодив рудий дядько, наймення якого я не знав, вiн перший закричав: - Омана. Тут грамоти не може бути. Вона в церквi. Нас знову потягли до церкви. Роз'ятренi люди знову шукали по притворах, в олтарi, в ризницi, на якийсь час вони навiть забули про нас, одначе втекти не можна було - в дверях стояло двоє чи троє дядькiв, один - з кiлком, виламаним з тину. Отець Єлисей трохи очуняв, заспокоївся, вiн тихо мовив до мене: - Принеси непомiтно облаченiє. Мене нiхто не пильнував, я принiс пiдризник, поручi та пояс, ризи i єпiтрахиль. Єлисей почав облачатися, хтось iз дядькiв хотiв завадити, але я заступив попа, вiн уже одягнув ризи, пiдризник накинув пiдсподом, я допомiг одягнути поверх риз єпiтрахиль. - Якщо зможеш, удар до вечернi,- знову попросив отець Єлисей. Я полiз на дзвiницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й пройшов у ризницю та взяв кадило. В церквi сутенiло й вже горiло кiлька свiчок, хтось засвiтив їх, од однiєї я запалив кадило та роздмухав його. Коли я пiдiйшов до отця Єлисея, вiн уже служив вечерню. Дядьки спантеличено оглядалися, тепер нiхто не одважувався пiдступити до отця Єлисея; люди розумiли, що їх ошукано, але не могли нiчого вдiяти. Зiрвати з священика ризи, перервати святу молитву - то непрощенний грiх. - Нехай одслужить,- сказав рудий.- А тодi... Що буде тодi, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо. Що то була за служба Божа - не переповiсти. Отець Єлисей служив вечерню, я пiдспiвував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про те, що служба незабаром має закiнчитися. Либонь, про те ж думав i отець Єлисей; скiнчивши вечiрнi молитви, вiн почав спiвати тропарi, неначе це був Свiтлий понедiлок, мабуть, вони йому найперше спливли на пам'ять. Впала нiч, ми були втомленi до краю, виморенi, але не спиняли спiву нi на хвилину. Далi були акафiсти Спасителю i Божiй Матерi, молитви до святого причастя, євангельськi спiви; отець Єлисей починав хрипiти, спiв пiдхоплював я. Люди виходили й заходили, кiлькоро навiть сiло в порозi, всi вони слухали молитви без належної поваги, скорше навiть зi злiстю, одначе не перепиняли нас. А ми спiвали й спiвали, i святi, здавалося менi, повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас... Я ще сяк так тримався, отець Єлисей похитувався i врештi притулився спиною до горiзьби олтаря. Ми дотрималися до свiтанку й розпочали вiдправу, я знову вдарив у дзвони, але нiхто з мирян, окрiм наших нерозумних кривдникiв, не прийшов, мабуть, у мiстечку всi знали, що дiється в церквi. Я злiз з дзвiницi й вийшов надвiр. Найдужче мене вразило, що двоє молодих парубкiв на церковнiм тинку гойдалися на дошцi в переваги. Ще троє сидiли на церковних сходах, снiдали. Хто їм принiс снiданок - не знаю, либонь, жiнки, отже, вони також пiдтримували своїх чоловiкiв. У воротях стояв з дубиною караульний дядько, дрiмав. Я подумав, що можу нинi легко втекти, попiд бузковими кущами обiйду церкву, а там перелiзу через тин та й вийду в береги. Одначе покинути отця Єлисея не мiг. Й не мав великого страху, вiн мовби обвiявся, облущився з моєї душi, я бачив убозтво цього свiту, його криваву ярiсть, його жадобу й зносився над ним. Розтоптано, вбито щось бiльше за мене, чому маю тремтiти за своє життя? Одначе отець Єлисей стратив усi сили. Вiн почав оповзати, я пiдтримував його, але i в мене не надовго вистачило снаги. Врештi вiн умовк зовсiм i сiв. Я взяв з його рук проскуру, розламав її й роздав антидор - без боязнi вкладав у шершавi, вузлуватi, небезпечнi бунтiвницькi руки шматочки святого хлiба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа. - Тепер, отче, кажи, де нашi вольничi грамоти, де грамоти на землю пiд Бутiвкою? - Не знаю, миряни, не бачив я їх нiколи,- прошелестiв отець Єлисей так тихо, що його ледве почули.- Може, й не було їх... - Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде лихо. - Нехай уже як буде,- похилив голову отець Єлисей. Двоє дядькiв - рудий та ще один, високий, обiрваний- пiдхопили його пiд руки й потягли з церкви. - На бутiвську землю його. Нехай поїсть її... Наб'ємо йому нею живота,- гукали вони. Верховодив рудий, усi iншi слухалися його. Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стiну. Вiн сунув по вулицi, тягнучи отця Єлисея та штурхаючи мене. Присягаюся хрестом - я не боявся вельми тих штурханiв, хоч i розумiв, що справа йде до лихого кiнця. Люди не вгомоняться, вони не пiдуть нi з чим, вони вважають, що ми обманюємо їх. Я й сьогоднi не знаю, звiдки вони взяли, що в попа мають бути якiсь грамоти на їхнi вольностi та землю (i що вони зберiгаються в церквi, бо отец Єлисей менi сказав, що нiколи тих паперiв у його церквi не було). Мабуть, гнутi нуждою та кривдами, втративши грунти пiд Бутiвкою, котрi цього року зародили, вони повстали з розпуки й не знали, в який бiк спрямувати гнiв, спрямували його на попа. Знову по вутлiй греблi, що її кожної весни проривала вода i її гатили, перейшли рiчку, на нiй водяний млин молов вiчне, як свiт, зерно, лопатi тихо, навiть як здалося менi, урочисто, горнули воду, дорога повертала на Червiнщину, мимо ярмаркової площi (чотири рази на рiк ярмарки!), мимо двору Хвоща - колишнього першого городнянського займанщика. На тому дворищi Хвощiв уже не було, перевелися, порядкували далекi їхнi родичi, нащадки, порядкував там Скафарiй, а подвiр'я й далi називалося Хвощове. Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленiв дедалi дужче, люди в дворах поховалися, виглядали у вiкна, з-за дверей та причiлкiв, одначе нiхто не став у помiч своєму духiвниковi. Зупинилися у перелiску, звiдкiлясь взялася сокира, її ввiгнали в пеньок, отця Єлисея повалили на колiна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на землi бiля пенька. Я подумав, що викруту нам немає, натовп прирiк нас на смерть, вiн ще не знає того сам, але смерть вже стоїть за нашими плечима, i вже не влестити цих людей, не напоумити - не зупинити. Зло - воно всесильне, якого б образу чи подоби не прибрало, добро нiколи не володiло свiтом, як i доброчиннi люди також, доброчиннiсть i не може привести їх до влади, всi володарi були жорстокi й користали товпу, i всi бунти також закiнчувалися кров'ю i витискали з себе нагору найжорстокiших людей, люди чомусь найдужче запам'ятовують жорстокостi, переповiдають про них з осудом, але й з якимось захопленням, немовби аж затамованою заздрiстю, що не їм вдалося пролити стiльки кровi, що вони не спроможнi на таке. А те добро, бiльше чи менше, яке творили поодинокi можновладцi, зовсiм забуте, i забутi їхнi iмена. Ми пам'ятаємо тiльки одного праведника, який робив добро та кликав до нього - Iсуса Христа, молимося за нього, клянемося його iм'ям, але нiхто не живе так, як заповiв вiн. Хiба що тi, що не можуть самi вчинити кривд. Усi хочуть слави, всi хочуть, щоб їхнi iмена пам'ятали нащадки, а до того шлях один - насильство та кров. Обiцянки тими людьми добра для iнших - то лише шлях до кровi. Люди вдихають той запах одвiку, вiн оп'яняє їх, їм здається, що то запах свободи. Що бiльше кровi, то бiльше свободи! Iнших шляхiв, окрiм насильства, люди не знають. Навiть отакi - забитi та темнi. Ну як менi зупинити їх? Якими словами? Сказати, що я знаю вас добрими батьками за святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут немає батькiв, мирян, землеробiв. Тут - юрма. Один клич, одне слово отамана, призвiдцi - i смерть. Я не хотiв умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотiв i шукав якогось викруту. I таки знайшов його. - Миряни! - вигукнув, i натовп зупинився.- Каюся перед вами. Не хотiв казати... Бо ж не моя це справа... Але коли вже так... Грамота в Скафарiя, сотника вашого. Вiн родак Хвоща, а Хвощ перший осiвся на цих землях, ще перед Хмельницьким, вашi дiди знають про це. Вiн був шляхтич i отримав грамоту вiд короля. Її пiдтвердив Хмельницький. Скафарiй навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнiв... Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витрiщилися незмигнi очi. Й ще однi - лiворуч, клiпали повiками: клiп-клiп, клiп-клiп. А потiм по натовпу покотилося глухе зiтхання, чимось схоже на луну в колодязi, коли туди кинути камiнчика. Я його кинув. Я розбудив луну - думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарiй- Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик! Крик, вигуки, прокляття - натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготiли - не здавитися. Ми лишилися самi. Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарiя, якому помщався за Єлисеєвi кривди та за те, що вiн у потаємнiй спiлцi з Семеном i Бутовичами. Я запитав отця Єлисея, як вiн почувається й куди його вiдвести, вiдвiв на Козюрiвку до мельника, якого пiп колись зарятував, захистив вiд наклепу, завiв до хати, а сам залiз у ожеред торiшньої соломи, що лежав пiд повiткою, й заснув мертвецьким сном. Частина четверта. При чорнiй свiчi Там мене й злапали козаки, присланi аж з Чернiгова, невiдь, як вони мене знайшли. Я не вiдбивався й не просився, був добре виспаний i бадьорий, навiть вiдчайдушний, безстрашний. Хтозна-як i вiд чого так сталося, але розiрвалися линви, якi в'язали мою душу, розкувалась вона, вивiльнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуватi хлопцi з непомiрне великими, мабуть, дiдiвськими, шаблюками, подумали й погодилися... Я не знав, за вiщо мене беруть пiд арешт, хотiв запитати, чи не знає про це отець Єлисей, i вiн сказав, що, мабуть, через сотника Скафарiя, його селяни добряче побили, кiлькоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. I порадив, що та як казати, й пообiцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козакiв, щоб провели мене до мого мешкання, i я взяв торбу з кобзою та пожитки.