Їхали до Чернiгова на возi, що його тягла поганенька конячка, й на пiску вставали, а в одному мiсцi навiть пiдпирали воза. Хлопцi довгий час мовчали, одначе пiсля того, як я дограв їм на кобзi, розбалакалися й оповiли, за вiщо мене взято. Отець Єлисей вiдгадав: люди добряче побили сотника Скафарiя ("в нього такi садна, що й через мiсяць не зможе появити на люди свого виду") й погромили садибу, побили все в хатi, ще й хтось пiд ту хугу забрав грошей сорок талярiв. Сотник дознав про привiдцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернiгiв до полкової канцелярiї. Хлопцi дивилися на мене спiвчутливо, але менi все було байдуже, нiщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзi, а в березовому лiску, на галявинi, пiдхопився й побiг, хлопцi посхоплювалися з воза, а я вiдбiг на кiльканадцять сажнiв, зiрвав жовтеньку квiточку, понюхав i вернувся назад. Мої вартiвничi засоромилися й похнюпили голови. А я й собi похилив голову, й печаль поволi заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в лiс, як вона рвала маленькi синенькi, схожi на вiстря стрiл, квiточки, i як лоскотала ними менi шию, i яка була весела, жагучо-красива й ласкава. У Чернiговi мене посадовили до цюпи при полковiй канцелярiї. Спочатку я сидiв у напiвтемнiй кам'яницi сам, потiм туди закинули ще двоє козакiв - вони не казали, за вiщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали пiдозрiливе. Я також до них у товариство не набивався, чорнi думки з'їдали менi серце. У цюпi не боявся нiчого, бо ж знав: досить менi покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не мiг вирiшити: сидiти тут, чи згоряти в соромi перед очима полковника? Краще сидiти тут. Дiстав з торби кобзу й заграв "Запорожцi у неволi". Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача... Заплющив очi, й задзвенiли на моїх руках залiза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мiй голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашарудiло на той бiк дверей, затупотiли кроки, хтось на когось цитькнув,- мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нiкого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який i старцю кланявся,- Iван Сулима. А далi заспiвав "Жалувався лиман морю", "Пiсню про Нечая", "Зажурилась Україна", аж поки моя душа не зiрвалася з защiпок остаточно, й тодi я заспiвав "Да нiхто сього не знав". Це була пiсня нова, її недавно почув i запам'ятав, вона могла вельми зашкодити менi, адже йшлося в нiй про людину менi близьку, про людину, в чиїй волi перебував нинi. В пiснi згадувався не тiльки вiн, Павло Полуботок, а й iнший чоловiк, чиє iм'я заборонялося вимовляти навiть пошепки. Я ж спiвав на весь голос: Да нiхто сього не знав, Як Мазепа свiт змiняв, Тiльки його зазнав Кочубей да Iскра, Написали письмо знишка; А воронiзький секретар Поважний ходить, Да поважний ходить, Да стиха говорить. А Полуботок написав, Да по поштi й послав: "Не велю ж тобi, куме-брате, Да й вiри доняти, Да велю ж тобi, куме-брате, З плiч голову зняти". Не все, не все я розумiв у тiй пiснi, менi здавалося, що Полуботок у нiй радить воронiзькому секретаревi стяти голови Кочубеєвi та Iскрi, отже, Полуботок пособляв Мазепi. I я про це виспiвував у цюпi. Прорвалася гребля моєї душi, я повстав проти свiту, в такий спосiб виказував свої кривди всiм i Полуботковi також. За вiщо йому - не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпi при його канцелярiї i мене приволокли сюди його козаки. Я втомився вiд голодних блукань, вiд голодної волi, але в моїй душi народилася i якась гординя - самогординя зневаженої людини. Не знаю, чи Полуботковi доповiли про моє виспiвування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до свiтлицi. Полковник сидiв за столом i щось писав. У синьому жупанi з шовковим шнуром, китаєвому поясi з китицею, як завше, охайний, защiпнутий на всi гаплики, на всi гудзики, з обличчям, з якого не можна було нiчого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а вiн мовби не помiчав мене. Врештi пiдвiв голову: - Чого це ти розспiвався? - запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня.- Де вхопив таку пiсню? - Один кобзар у Козельцi спiвав... - Дурна пiсня. Не писав я нiколи нiчого воронiзькому секретаревi... Не спiвай її бiльше. Спiвай про козакiв, про Нечая, про Сагайдачного... Про Вдовиченка спiвай. Я мовчав. Полковник пiдвiвся, тепер його голову й плечi обливали потоки свiтла, якi лилися у двоє венецiйських вiкон з лiвого боку. Навiть те свiтло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камiнне - суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто-небудь вельми розвеселив. На стiнi за спиною Полуботка висiли двi iкони - Iсуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стiнi праворуч двi картини - "Тайна вечеря" i "Плач невольникiв". - Ну що, находився, нагулявся? - мовив полковник.- Скуштував Милорадовичевого хлiба? - Звiдки знаєте, де я був? - подивував. - Знаю. Спочатку ти був згубився... Ну та... Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось дiла. Пiдеш до канцелярiї... Вiн не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про неї все. - Твої права на вiтцiвщину... - Не хочу...- вихопився. - Прав не хочеш? Чи суду? - I того, й того. - Гаразд, спробуємо залагодити без суду. Але мусиш знати... Тестамент твого батька не зовсiм опертий на право. Його можна захитати. Батько пiдписав його при одруженнi, так зажадала Варка, твоя мачуха. Iнакше, сказала, не вийде замiж. У тестаментi написано, що маєтностi на дiтей, якi будуть. Тодi їх ще не було. Й немає нiде такого, нi в яких статутах, нi в яких законах... - Не треба менi нiчого... - Це зараз. А замаєш власнi дiти... - Я вже не женюся. - Сього нiхто не знає. Ну та гаразд... Ще матимемо час... Твоє лiжко стоїть, де й стояло... - Я хотiв би жити в куренi. Полуботок ледь нахмурив брови. - Що ж, живи. Звiдти ближче до канцелярiї. Але моєї хати не перележиш i не пересидиш...- I раптом, вперше, з зiтханням: - Ой, Iване, Iване. Який же ти схожий на матiр. Неземна вона була... I в тебе вклала чимало своєї нiжностi. А ти - козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такi настали. Либонь, находився, надивився. Сiдай, розказуй, що бачив, що чув. Ми гомонiли до самого вечора. А коли Полуботок пiдвiвся, то мовив: - Чимало ти побачив... I розуму трохи набрався. Одначе... Дивися на свiт не з пiднебесся, а з землi. Ще, може, доведеться сьорбнути ковток лиха всiм разом. - Чому всiм разом? - не зрозумiв я. - Побачиш,- загадково й похмуро кинув полковник i для чогось пiдняв та знову поставив важкий, мiдний, у виглядi гармати каламар. I раптом: - Дiяння римськi знаєш? А якi великi дiяння вершилися в нашому краї? - Ну, якi... Мономахи... Бориса та Глiба. - Вчився ти в колегiї Петра Могили... Коли вiн помер? Я знизав плечима. - Помер вiн року Божого тисяча шiстсот сорок сьомого вiд рiздва Христового. Через рiк вийшов на бойне поле Богдан Хмельницький. Затям, Iване: треба знати дiяння антецесорiв наших. Добрi й лихi. Всi. I з них черпати мудрiсть собi. Я дам тобi одну кроничку, почитаєш. Помiркуєш. Вiн ще раз зупинив мене, вже аж бiля порога. - I все-таки... Чого нацькував городнян на сотника? - Бо вiн побив отця Єлисея... - Хм... Вигадав хитро... ...Я намагався мiркувати. З недавнього часу менi почало здаватися, що облаштований Богом свiт хтось переiнакшує по-своєму, та ще й не в злагодi з Божими заповiдями. Побiля великих лиходiїв крутяться себелюбцi, здирники, негiдники, часом у ошатнiй одежi, пiд захистом закону. В Святому письмi сказано, що Бог - у кожнiй людинi... Отже вiн i в Кiцешу-волошину, i в Милорадовичу?.. Немає в свiтi правди, немає добра, не рiвнi мiж собою не тiльки окремi люди, а й цiлi народи. Ось i ми: одежа в нас своя, пiснi i звичаї свої, поважаємо доброчиннiсть, закони антецесорiв наших поважаємо (хоч i не вельми їх знаємо, правду сказав Павло Полуботок), а нам хочуть нав'язати чужi закони та чужi порядки. Ми тут, на рiднiй землi, покликали на помiч сусiднє плем'я, а воно, замiсть помочi, хоче пiдiгнути нас пiд себе. Воно саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той один, найвищий! Невже i в ньому Бог? Мало б бути так, адже вiн помазаник Божий. Але хiба Бог може проливати кривавицю? Помислив так i злякався, а думки й далi стримiли в головi, неначе розпеченi цвяхи. Згадував книгу Корба, й вона ставала менi пiдпорою. Є розумнi люди, якi пишуть книжки, i в тих книжках ганьблять нечестивi дiяння кривавих можновладцiв. Мандруючи в думках далi за Корбом, я прийшов до думки, що цар Петро - потурмак i Божого в ньому немає нiчого. Й намагався вiдгадати: в одне мислю з полковником чи насупротив i чого вiн завше такий хмарний, такий задуманий? Вельможний, багатий, у славi, а на душi - кайдани. Чую брязкiт, здогадуюся про них. Одначе в який бiк течуть тi думки, де те гирло, в яке вони впадають? Того не знаю. Та либонь, те не має мене обходити. Маю власнi болi, власнi незлагоди. Я був, неначе щепа, висмикнута з землi й повернута на старе мiсце. Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч тi самi, а корiння вростає важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед, що вже не зустрiну, не побачу нiчого цiкавого, достойного своїх мук, захоплень i страждань. Люди навигадували безлiч казок про безсмертя, але якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, вiн би збожеволiв вiд того. Отак важко вростав я в старе нове життя, вертався до себе колишнього й не мiг вернутися. * * * Надворi стояла суша, сонце грiло, неначе влiтi, хоч була тiльки середина квiтня. В недiлю я прийшов до Полуботкового дому над Стрижнем, на подвiр'ї жид Юдко випрягав рябу кобильчину - вiн веде з паном полковником гешефт оддавна: возить раки, рибу, сiль, а бере хлiб, капусту, масло, птицю. Юдка покликали до челядницької поснiдати, i я також зайшов туди послухати Юдка. В челядницькiй пiд усiма лавами сидiли в кучках на яйцях кури, качки та гуси i дзьобали всiх, хто сiдав на лави. Юдко смiшно випростовував ноги й вдавано охкав та сердився. Юдко - жид розумний, дотепний i новин має повен мiх. Як воно все те вмiщається в жовтiй, схожiй на гусяче яйце Юдковiй головi, хтозна, але Юдковi вiстi правдивiшi за тi, якi привозять у поштових саквах стойчики. Юдко розповiв, що цар вiдпочиває на водах, а з Києва вiд князя Трубецького їде обер-фiскал з наказом видати тридцять тисяч московських четвертей борошна, що на Вкраїну йде велике московське вiйсько, його веде князь Меншиков, i стане воно новим постоєм - ротами, й на кожного драгуна в селi мають платити по шiсть золотих на порцiю та рацiю, себто на прожиття та одяг, стануть тi драгуни в Нiжинi, Гадячi, Стародубi й по багатьох менших мiстах та по селах, i то для нього, Юдка, розор, а ще вiд князя Трубецького є промеморiя - ловити козакiв, якi не пiшли пiд Дербент та копати канал помiж Волгою i Доном, i промеморiя та дуже строга, втеклих козакiв каратимуть канчуками прилюдно, й тих, якi не помруть, забиватимуть у колодки та вiдправлятимуть у Архангельськ, ловити втеклих посилатимуть солдатiв i наших козакiв. Ми слухали Юдка, вiрили й не вiрили. Одначе все, що вiн провiстив, не забарилося збутися. Пройшли через Чернiгiв роти (Меншиков осiв у Глуховi, до нас не приїздив), i прийшов указ на житнiй побор i промеморiя ловити утеклих. Та промеморiя мала прямий стосунок до мене, в одну з команд, яка їхала на лови втiкачiв, на ревiзiї та iншi факцiї, було вписано й мене. Команда їхала в Городню. Довiдавшись про те, я хотiв вiдпроситися, але потiм передумав. Чого менi боятися, кого соромитися, я нiкого не вбив, нiчого не вкрав... Провiдаю отця Єлисея, погомоню з ним. Та й матиму над собою не кого-небудь, а Борзакiвського. Команда була в тридцять козакiв на чолi з пiдосавулом Ситником, одначе всi свої повелiння той узгоджував з Борзакiвським. А Борзакiвський оддав повелiння на лови таке: - Ловiть, козаки, та не шпарко... Себто, щоб не попiдвереджувалися, не попсували здоров'я, воно знадобиться для пильнiших справ... Сам Борзакiвський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до обiду, а потiм одягав сукняний жупан з опушкою внизу, вiрменську, на чотири рiжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком кирею - красень i чепурун,- сiдав на широку лавочку пiд парканом вiйта, у якого й кватирував, стромляв у зуби люльку, й пахучий димок вiд гiшпанського тютюну плутався у вiттi старої шовковицi, що росла по той бiк паркану. А викуривши, йшов до двору снiдати. Щоправда, ловити втеклих козакiв у Городнi було кому: там стояли двi роти. Але й драгуни не поривалися в лiси та на болото - промисел той небезпечний, волiли сидiти в корчмi при гарнецевi горiлки або полювати на гарненьких молодичок, коли тi мандрували вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо виїздили в якiсь села, то лише великими командами, ходили на лови по двоє, по троє не важилися. По селах, а частiше в лiсах, окрiм "дербентських" та "валдайських" втiкачiв, тулялося чимало всiлякого розбiйницького люду, iнодi селяни самi вiдлякували солдатiв, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки, аби вiдлякати постiй, перейменували своє село на Бандитiвку. Почувши таку назву, солдати оминали те село десятою дорогою. I появилися також Розбишiвка, Гострi Ножi, Троє Вбитих... Отож, за перший тиждень було спiймано тiльки одного втеклого козака, та й то через те, що п'яничка й сховку шукав у своїй сiльськiй корчмi. На подив, саме я вистежив справжнього втiкача, хоч i не збирався його ловити. Я жив у отця Єлисея в старiй хатi над рiчкою. Отець Єлисей, дарма що битий, як i ранiше, настановляв своїх мирян на путь iстини словом гострим, правдивим, виказував паствi усi її грiхи, а пiсля служби... шив чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого ремесла сина, в нього просто свербiли руки до шила та дратви. Я любив погомонiти з отцем Єлисеєм про справи духовнi та свiтськi, але так само любив доброї вечiрньої години сiсти при водi, послухати її тихий плескiт, послухати соловейка. Витьохкує соловейко, й кумкають у водi жаби, далi зриваються на рипiння, на скрекiт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах лящить, соловейко вмовкає, чи то образившись, чи втративши надiю перемогти жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всi враз, мовби за чиєюсь командою, й тодi розпочинає соловейко: "Тiох, тiур, тьох-тьох-тьох". Млiють пiд мiсяцем верби, куняють верболози над рiчкою, а за ними, по тiм боцi, хилитається, неначе примара, одинока постать у бiлому. Й чути шерхiт коси. Менi у вдивовижу, що хтось косить уночi, але яке маю до того дiло: хоче чоловiк, то й косить. ...То косив Федосiй Сопiлка, найкращий городнянський косар, i викосив за нiч усi молоденькi жита на Зарiччi. Два роки тому Федосiй з'їхав з глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе пiдряд. Таке було його божевiлля, косарське, й, коли починали пiдводитися жита та iнше збiжжя, його замикали в коморi. Цiєї ночi Федосiй якось вилiз з комори i знайшов косу. Вранцi господарi йойкали на городах i кляли Федосiя, а вiн стояв з косою бiля свого двору й гордовито посмiхався: покласти за нiч стiльки покосiв не змiг би нiхто. ...Сидячи при мiсяцi на вербовому пеньковi бiля рiчки, помiтив я одного разу, як з пiд густого вербового шатрища за сотню крокiв вiд мене випiрнув маленький човник i, швидко перетнувши плесо, шаснув у заростi очерету на островi. Я пильно вдивлявся, але нiчого не побачив, не почув - навiть кочетки не скрипнули,- а по якомусь часовi човник вирнув з темної болотяної шалини й швидко поправував пiд ту саму вербу. Наступної ночi я знову спостерiгав за човником, а ще через нiч, зборений цiкавiстю, по тому, як човник вiдплив, перемiнив мiсце на ближче. У ту мить, як човняр пiдпливав пiд вербове шатрище й мiсяць освiтив його обличчя, побачив я в зачудуваннi, що то дiвчина, ще й, як видалося менi, вельми гарна. В човнi не було нi ятерiв, нiякого iншого рибальського справунку, а тiльки кошик. Передi мною вiдтулився крайок чужої таємницi, одначе якої я ще не знав. Можна було довiдатися - схопити дiвчину або ранком разом з козаками поплисти на острiв. Одначе я не зробив нi того, нi другого. Либонь, саме через те, що таємничим човнярем була дiвчина. Тривога пойняла мене. Я вирiшив порадитися з отцем Єлисеєм. Наша розмова, як i в давнiшi часи, розпочалася зi сфер високих, не зовсiм мирських, i, хоч як би те було дивно комусь, слова, котрi бiльше личили отцевi Єлисеєвi, казав я, а тi, що мав вимовити отрок Iван,- отець Єлисей. Ми спогадали моє життя в Городнi й кривди, якi нам довелося спiзнати разом, i я сказав: -- Почуваю в серцi ненависть i скруху, долаю їх, i майже подолав. Господь рече: люби ближнього, яким би вiн не був, наша вiра - це прощення. - А як не стає терпцю? - запитав отець Єлисей i поправив свiчу, при котрiй сидiли. - Прощай без кiнця. Iншого немає. Iнакше ти замiниш прощення помстою. Помста ж - безгранична. Зло породжує зло. I люди вiчно будуть жити в злi. Божественне - це перемога духа над тлiнню, добра над злом. - Але ж люди живуть стражданнями, вони убогi й нещаснi... - Треба вознестися над цим... Адже там... Йогомосць узяв гребiнь, почесав ним тiм'я, зiтхнув: - Увесь вiк я намагаюся примирити людей з Богом. I це менi не вдалося. Я кажу їм тiльки правду, якою б гiркою вона не була. Я вчу їх жити а вони за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсiм. - Це не Божа заповiдь,- несмiливо мовив я. Отець Єлисей раптом зблиснув очима, повернув голову до iкони "Зняття Iсуса з хреста", сказав: - Бог зробив для мене багато, але й я для нього зробив немало. Iнодi менi здається, що я зробив для нього бiльше... - Вiн привiв нас у свiт... - Мене народила мати, з Його благословiння... Я ж увесь вiк вчу дурнiв розуму, пiдлих страхаю Ним i примушую ставати добрiшими, розкаюватись. Хоч це рiдко вдається. Я вчу людей не тiльки прощати, а й захищатися правдою. Я викриваю всiх отих... здирникiв, убивць. На старiсть вони стають дуже богомiльнi, плачуть над своєю пропащою долею, ще й вважають, що їх обдурило життя та злi люди. Вони розповiдають сльозливi байки, в яких самi - жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе i не прощати кривди. - Навiть на сповiдi? - Ну... Яка кривда... Кривди, як i лиха, рiзнi. У одного лихо - не зiйшов часник на грядцi, здохла качка, а в iншого-смерть брата, матерi або, як оце нинi, похiд Дербентський. Як можу благословляти на цей похiд козакiв, коли то погибельне для них i не в нашу користь. Я знаю всiх утеклих городнянських козакiв. Знаю навiть, де хто з них ховається. Але не викажу нiзащо. - Єпископи кажуть, що то грiх перед царем,- мовив я обережно.- Цар - Божий помазаник... - Хiба ми знаємо, що таке справжнiй грiх? I чи може один грiх затулити iнший? Ось ти розповiдав про скарання в столицi людей. Та ще й невинних... I вважаєш, що можна такий грiх замолити в Бога? - Не можна,- млiючи в душi, промовив. - От бачиш. Царi й князi... їх багато. Сутнiсть їхня - одна. Я слухав, i щось отерпало в менi, щось вмирало i щось народжувалося. Власне, те почалося ще ранiше, а тепер поплинуло лавою. Днi i ночi думав над тим, що бачив у Пiтерi, перетруював у думках i не мiг виважити з душi все, що вклалося туди з малих лiт, бо ж вважав, що чинитиму проти Божої волi. Я опирався, я мучився, я розiп'яв себе на власних думках, наче на хрестi. - Вночi хтось човником їздить на острiв,- сказав зненацька.- Жiнка. - Дiвчина. Ганна Легейдина, нареченому їсти возить. Утiк вiн з пiвдороги, з степiв донських. Любляться вони. А повiнчати я їх боюся,- похилив голову пiп, немовби вибачаючись передi мною: мовляв, отакий я - язиком, а отакий - на дiлi. Я не осуджував його, бо й сам ще нiкого не заступив грудьми. Одначе поклав собi, що намагатимусь жити iншим законом, справедливим. Христос сам розiп'явся за iнших, вiн не скорився Пiлатовi, не вимолював у нього життя. Я передумував своє життя, життя людей, з якими зустрiчався, бачив себе в минулому, немовби в двох образах: отак на кипарисi проглядає крiзь один, свiжонамальований образ iнший, давнiй - iншого святого, iнше обличчя. Ми молимося цьому, другому, святому, хоч пам'ятаємо, що там є ще одна парсуна. Безгрiшним був тiльки Христос, це знають всi, одначе не з однаковим сумлiнням дивляться на це: однi хочуть наслiдувати його, також бути безгрiшними, iншi грiшать без страху та совiстi - мовляв, все одно всi в грiхах, а бiльше чи менше, те не має значення; як на мене нинiшнього, потурати кривдникам, людожерам людським - потурати грiховi. Забiгаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городнi з отцем Єлисеєм, багато разiв продовжували в Чернiговi, єгомосць таки зайшов у повний розмир з мирянами й мусив вибиратися з парафiї, я порекомендував його Полуботку, й полковник погодився взяти отця Єлисея домашнiм духiвником при каплицi над Стрижнем. Поки я виважував у головi свої новi думки, а в серцi вiдчай i страх, наш пiдосавул сказав, що за день ми обшукаємо село, всi хащi й поїдемо додому. Я страшенно стривожився, не знав, що менi робити з утiкачем на островi, адже вже мовби почувався його спiльником, спiльником тiєї дiвчини... Цар забрав у мене любов, тепер вiн хоче забрати її в оцього хлопця та дiвчини. Якщо вiн забере її - буде вчинено велику кривду, якщо ж я не допущу до того - стану супроти царя... Я вельми подосадував на себе i на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той бiк, навiть у справах, якi мене не стосуються, чому не можу махнути рукою i жити тiльки власними клопотами? Одначе щось пiдказувало менi: рятуючи чужу любов, я рятую i власну, нехай i занапащену, рятую себе самого i саму правду. Проболiвши душею день, увечерi таки пiшов у береги, але ледве не вскочив у халепу: нiч була темна, я чекав пiд вербою дiвчину, й щойно вона ступила з човна, схопив її за руку. Вона вирвалася, кинулася тiкати - мовчки, без крику,я побiг за нею, гукаючи, щоб зупинилася, вона заплуталася в бур'янi i впала, я впав поруч неї й знову вхопив її за руку, вона виривалася, я ледве вгамував її, промовляючи: "З нами хресна сила, я свiй, ти не бiйся". Й коли вона трохи заспокоїлася, я сказав, аби верталася й попередила нареченого, що завтра буде облава в селi, нехай утiкає в поле або в лiс, а наступної ночi вернеться на острiв. Дiвчина, мабуть, не вельми вiрила менi - в темрявi я бачив тiльки її блискучi очi,- я перехрестився й забожився, що кажу правду. Повернувшись до хати, я помолився содiяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував у грудях твердий пружок, котрий появився невiдь звiдки. У менi мовби щось проростало, пробуджувалося, я прислухався з недовiрою. Вже коли поверталися до Чернiгова, розповiв про втеклого козака та дiвчину Борзакiвському, а також про те, що попередив їх (мабуть, хотiв раз i назавжди вивiрити Борзакiвського), а той, вислухавши мене, добряче вибанiтував. - Зробив - мовчи. Нiхто того не знає. Хочеш, щоб похвалив? А якщо я розкажу ще комусь? Живи сам по собi... Ми їхали поруч, гнiдий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, i я ледве втримував його й подумав, що навiть у цьому покусуваннi є якийсь знак. I я раптом розсердився й сказав: - Я не хочу жити собi. Але не хочу жити й для iнших. - Отакої,- здивувався Борзакiвський.- I в поле не їдь, i дома не лишайся... - Я так сказав, бо... нiби проснувся. Пiсля Пiтера й пiсля того, що побачив удома. Ми оце їздили на лови... самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самi себе? Хiба гiршi за iнших? - Всiлякi... - Так, а серед нас запроданцi, що зреклися роду свого, батькiв своїх, дiдiв своїх, шабель своїх, звичаїв своїх, коней своїх... - Це вже ти заскочив... Коней не зрiкається нiхто. I волiв, i упругiв... - Це я знаю. Свiт корчиться в злобi, зажерливостi, люди множаться й народжують грiшникiв - все гiрших та гiрших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самi недобрi та лукавi. Свiт занурений у розбiй, захланнiсть, загарбництво - чужих земель, чужого добра, чужої мудростi,- я це бачу... - Iване, не говори, наче пiп на проповiдi,- попросив Борзакiвський. - Я увесь вiк читаю собi проповiдi. Кажу до того, що ми, менi здається, не гiршi за iнших людей, за всiх, яких бачив: татар, нiмцiв, полякiв, московитiв. Ми й трудящi, i грамотнi, принаймнi, грамотнiшi за московитiв, й мусимо зрiкатися самi себе, своїх добр, своїх антецесорiв... Ось i оцi лови... - Ти зробив на копiєчку, а похваляєшся на таляр,- перепинив мене Борзакiвський.Мiркуєш справедливо, й домiркувався до чогось, мiркуй i далi, але тримай все те при собi. Хiба знаєш мiру своєї душi? Вiзьмуть на квестiю... й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Iване, вельми наївний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикидаєшся таким, це, до речi, вигiдно, за це тобi прощають твої незугарностi, але до певної межi. Не вскоч у халепу й не введи в неї нiкого. Зрештою, ну... менi здається, є ще люди, якi мiркують так само, як ти, але що вони можуть удiяти? Отож? Читав книгу Корба?.. Але Корб далеко, у Вiднi, його й цар не дiстане. А тут... Нинi вивiдникiв усiляких розвелося... Он навiть твiй Вурчик розвiсив вуха та слухає,- жартом скiнчив розмову Борзакiвський. На ту мить Борзакiвський трохи впав у моїх очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був вiн надто закоржавiлий i пiдкепковував часто надi мною, зате ходив направцi. - Свiт стоїть на брехнi та силi,- казав вiн.- Смерть чигає на тебе на кожному кроцi. Вiрити не можна нiкому. А жити потрiбно так, щоб самому бути зверху, а iншi - насподi. Я не вмiв так жити. Я хотiв вiрити. Але в Рубцевих словах почувалася грiзна сила, закрайками душi я здогадувався, що вони сливе правдивi, й сам Рубець викликав у мене повагу. * * * Ми вернулися в мiсто. Воно потроху вiдбудовувалося пiсля пожежi, в ньому скрiзь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якiсь стовпи,- здавалося, це мурахи трудяться над своїм поруйнованим гнiздом. Весна була напрочуд тепла, а далi пiшли дощi, йшли i в травнi, i в червнi, трави стояли рутв'яно-зеленi, плодовi дерева важко хилили безплiднi, з засохлим цвiтом вiти, скрiзь гнало бур'янища, вiдомо ж бо, що бур'ян не росте так нiде, як на попелищах. З густими дощами, з дрiбною мчижкою в людськi серця падав новий неспокiй: що ж воно буде, чи не згноять дощi хлiба та городину? А тут ще постої, побори,- люди ходили чорнi, усмiшки зникли з облич. На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросiйським нарiччям церковнi книги. Лаврська друкарня пiдпадала пiд нагляд присланих з Москви ченцiв. Лаврськi ченцi сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тiльки розводив руками. Вiн переживав i вболiвав, але влада його танула, збiгала, як вода з пробитого водяного дзигаря, її лишилося тiль-тiль на денцi. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звичаєм сотникiв, присилали папери на утвердження тих виборiв, але гетьман пiдписувати їх боявся. Лише iнодi одважувався прошепотiти: "Нехай сотникує. Якщо того... нiхто не напише доноса,. Київськi ченцi царському указу не скорялися довго, тодi було покликано до Пiтера київського митрополита, а з ним архiмандрита Печорського. Митрополит помер у дорозi, чи то вiд дум важких, чи то вiд тягару на душi, чи й бозна вiд чого. У гетьмана на душi стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце пiдказувало йому тяжкi перемiни, молив Бога, аби те сталося хоч пiзнiше, вже пiсля його смертi. I в нас, у Чернiговi, й на хуторi над Стрижнем клубочили тi ж тумани, заволокли обрiй. Нiхто не знав, що воно там, за ними. На хуторi розгодинювалося лише тодi, коли туди приїжджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять - Якiв Маркевич. Вiн влiтав, як шура-бура, розкутурхував усiх, вiд сторожа до полковника, розбурхував, розсмiював i реготiвся сам, веселився, неначе хлопчик. I не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радiв кожному його приїздовi. Та що там я,- занурений у думи суворий полковник яснiв лицем i вiдмахувався широкою немов праник, долонею тiльки для годиться. - Татуню, татуню (так вiн називав Полуботка), ви тiльки подивiться, яку я люльку купив для вас у вiрменина. В цiлому свiтi немає такої люльки. А як вона вiдчиняється? Секрет! Ось пиптик - натиснули, i вже! Не гасне на найбiльшому вiтрi, тютюн не розсипається. А вам, мамуню, привiз птушок заморських i насiння нiмецкої цибулi... А вам, хлопцi, гарнець горiлки. Рум'янолиций, чорновусий, чорнобровий, волоокий, i очi тi оливою облитi, крутився на всi боки, роздавав подарунки, не забуваючи при тому нiкого. Навiть мене - привiз новеньку бандуру, веркiївську, з козаком Мамаєм. Хоч не раз менi ставало тяжко дивитися на тотiї веселощi, то бiльше, саме на їхньому з Оленкою весiллi спалахнуло по-справжньому наше з Уляною кохання, весiльнi скрипки закрутили нас у тому вихорi. А ще ж вiн був трохи схожий на Уляну... - Не кисни, Iване, проквасиш молодiї лiта. Молодiсть - вона одна, й життя одне, не встигнеш зоглядiтись, а вже вус посивiв. Лiтай, поки лiтається, пий, поки п'ється... Розуму не пропивай i дiло своє знай. Ех-ма, щастя-долi чортма. Це - коли її не шукаєш. Удар, Iване, "Журавля", покажемо їм, Оленко, як у Лубнах танцюють! I лiтала Оленка з Яковом у парi по кленових мостинах у кунтушi бiлоносовому, спiдницi атласнiй, запасцi темного штофу, майорiла шовкова намiтка, миготiли жовтi козловi чоботи... I щось миготiло в моїй головi й тонко, неначе молодий льодок, потьохкувало в серцi, а тисячi голосiв чорними ангелами кричали, що те миготiння грiшне й дивитися менi в той бiк не треба. Навiдомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи вiдала, як глибоко розпанахане моє серце, може, й справдi вважала, що ми з Уляною побiгали, погралися та й забули про все. Вона своє щастя в Якововi знайшла i розповiдала про своє щастя, чомусь мене обрала для своїх сповiдань. Саме мене чомусь дуже часто обирали жiнки та дiвчата, аби подiлитися своїми таємницями. Вони дiлилися зi мною, неначе з святим, але я вiдчував, що, коли б зробив бодай несмiливий крок, вони могли б не тiльки роздiлити зi мною старi грiхи, а й сотворити новi. Вiд того менi ставало жаско. Чому так, не знав. Чим саме навертав їх на те, може, тим, що вони якось знали, вiдчували, що я дiвич, i душа моя не пом'ята, й серце моє чисте. Всi на свiтi прагнуть чистого, щоби... забруднити його. I потiм яких тiльки див не творить цей свiт. Як тiльки не переплутує, не перекуйовджує всi нитки! Бо одного разу менi приснилося... приснилося ясно та гаряче, що я согрiшив з Оленкою... I той грiх став вiдомий, i мене потягнули до колода дубової, бiля якої стояв високий, худий, жилавий мiстр з чорним ощиреним ротом i широченною шаблею в руцi. Диво, я не злякався, я йшов на страту хоч iз мукою, але й з почуттям, що кара справедлива, я тiльки боявся, аби про мiй грiх не довiдалася Уляся. Отакий дивний i страшний сон менi приснився. Якось нас iз Оленкою побачив бiля перелазу Якiв i жартiвливо покивав пальцем: - Оленко, не зажартовуй з Iваном. Бачиш, як вiн почервонiв. Iван ще малий. Але Якiв був не тiльки мартоплясом, жартiвником. Вiн мав зiрке око й добре розумiвся на тому, що дiялося довкола. Московити потискали козакiв, й про те гомонiли всi, проте гомонiли обачно, з осторогою оглядаючись. Iнодi хтось i вирветься поперед iнших з гострим словом - гурт сам по собi, мовчазний, пiд'юджує, пiдштовхує,- й принишкне, примовкне. Та не такий був Якiв, Одного разу за широким столом пiдняв чару й сказав: - Вип'ємо, братцi, щоб воля не захирiла, щоб були ми господарями у власнiй хатi й щоб спини нашi не гнулися. Земля наша нiким нам не дарована, давнини нашi - од предкiв, ми зумiємо оборонити їх, бо шаблi нашi не тупiшi за шаблi наших сусiдiв. Я бачив, як здригнули Полуботковi брови, як вiн прояснiв чолом, а далi нахмурився: радiв за свого зятя, пишався ним i боявся за нього. Мабуть, вони мали мiж собою балачку, й не одну, бо далi на людях Якiв не висловлював отако прямо своїх думок, плiв мову тонко та хитро, так що жодного кiнчика не було видно, але всi здогадувалися, куди веде та мережка, А нам - Борзакiвському, менi, Биковському - казав: - Ось вже скiльки часу ми йдемо спиною наперед. Перед нашим носом вимахують києм, i ми вiдступаємо, вiдступаємо. Мо', пора зупинитись? Бо так можна i в урвище впасти. Я тратився й малiв, тратився перед такою вiдвагою, малiв перед таким валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа має Оленка i як менi далеко до його чеснот, до його вiдваги, до його вмiння розвеселити, пiднести людей, та ще в такий сумний час. * * * Уже кiлька мiсяцiв я обтираю лiктi за широким кленовим столом полкової канцелярiї. Поки що ходжу в копiїстах, пiдписках, суддя обiцяє (чи страхає) незабаром покласти на мене першу справу. Мешкаю у великiй хатi разом з iншими неодруженими канцеляристами, менi призначено жупан та чоботи на рiк. При хатi, де ми живемо, сад та город, одначе вельми запущений, город канцеляристи весною засадили, одначе не пололи, ходили туди тiльки по часник та цибулю, мак зарiс бур'яном, гарбузи поплелися по деревах i тинах, подерлися навiть на хату. Малина та порiчки в саду давно здичавiли, тiльки сливи, теж напiвдикi, ронили в траву синi, продовгуватi плоди. Я любив ту глушину, залазив у чагарi, лежав, пiдклавши пiд голову свитку. Я вже багато чого вмiв, багато знав з того, що робилося в полку i в краї, знав навiть деякi таємницi. В полку глухо гомонiли, що наступає кiнець усiм вольностям, усiм давнинам, якими жив наш люд. Вольностi нашi вкорочували, наглядачiв на Україну присилали все лютiших i лютiших, називалися вони обер-фiскалами. Такого-сякого стольника Андрiя Iзмайлова, котрий був настановлений при гетьманi для нагляду, замiнили Федором Протасьєвим, чоловiком ницим, пiдлим, ще й драпiжним. Не кращим був i Дмитро Голiцин, який сидiв у Києвi. За чималий хабар нашим людям вдалося прочитати листа, надiсланого Голiциним канцлеру Головкiну. "Для нашої безпечностi,- писав вiн,- на Українi треба насамперед посiяти ворожнечу мiж полковниками й гетьманом... Коли народ дiзнається, що гетьман такої влади, як Мазепа, не матиме, то сподiваюся, що будуть приходити з доносами... Як ранiше я вам писав, так i тепер повторюю: треба, щоб у всiх кiстах полковниками були люди, якi не згоднi з гетьманом, коли вони будуть не згоднi, то всi їхнi дiла будуть нам вiдкритi". I хоч гетьман, будучи в Москвi, просив, аби чужинських полковникiв на Україну не присилали, на його прохання не зважали, й за останнiй рiк сiло на полковництва два москалi. Якщо якийсь полковничий уряд звiльнявся, з Москви надходило повiдомлення, щоб полковника там не обирали, бо "определение учинитца вскоре". Скоропадський покiрно чекав "определения". Нинiшнiй гетьман,- говорили на Українi,- людина сумирна, постояти за Україну не iме; хто не нападе - всi деруть, коли б дiждатися, щоб гетьманом був чернiгiвський полковник... Не так давно вiн за Україну стояв i москалям її розоряти не давав; в його полку без його розпорядження москалi нiчого не беруть. Се була правда. Москалi у нас стояли гарнiзонами в кiлькох мiстечках, у селах постоїв було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих куренях, збудованих для них. Усi апеляцiї, якi виникали помiж офiцерами та мiсцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутностi обох сторiн, численних свiдкiв, i чинив по-справедливостi. Суворий та мовчазний, вiв справу так, що справедливiсть ставала очевидною всiм. Либонь, i в нашому полку були зброднi та донощики, й вони доносили, але чомусь апеляцiй з Пiтера до нас не поступало. Одначе незабаром полковниковi довелося приймати апеляцiї зi всiєї України. На початку того таки тисяча сiмсот двадцять другого року гетьмана Iвана Скоропадського знову було покликано до Москви й затримано там надовго, вiд'їжджаючи, гетьман залишив замiсть себе чернiгiвського полковника. Полуботок i далi жив у Чернiговi, до Глухова наїздив, отож i бiльшiсть справ розглядалися в нашiй канцелярiї. Прибували справи новi, й випливали старi, Скоропадський був чоловiком, який не любив нiяких турбацiй, всi тi справи, покрутившись мiсяць-другий, лягали на спочинок на дно велетенських скринь. Тепер їх витягали звiдти й розглядали заново. Менi вельми запам'яталася одна, оскiльки розпочалася вона при менi, коли я ще мешкав у Комишнi, одразу по замiнi Чарниша Милорадовичем. Саме по тiй апеляцiї менi разом з Борзакiвським довелося їхати до Гадяча при генеральному судцi Савичу. Надiйшло кiлька скарг з Котельви, що Милорадович хоче силомiць узяти її собi в пiдданство. Котельва - мiстечко козацьке, пiд Милорадовичеву руку хилитися не хотiло, вчинило вiдчайдушний опiр його спробам посiсти поля та луки котельв'ян, тодi гадяцький полковник вдався до розору Котельви. Милорадовичевi слуги вирубували лiси довкола Котельви, руйнували греблi та палили млини, сам полковник влаштовував на котельв'янських полях полювання; ганяв з чамбуками, з тренбами, прапорами та бубнами, ловчi витоптали хлiби й городину, перебили безлiч гусей та свиней i захопили чимало коней. Ускаржилися на Милорадовича Ярема Короткий та Луцик Бакуменко. Другою скаргою була скарга сотника Iвана Пирятинського. Його хорт обiгнав на полюваннi хортiв Милорадовича, сотник пiднiс Милорадовичу впольованого його хортом зайця, а полковник почав бити олов'яною фляшкою сотника по головi. Сотник сказав, що напише гетьману, Милорадович вiдповiв - пиши, я тим папiрцем онеє мiсце пiдiтру. Людей тягли до квестiї за найменшу провину й без оної; хтось купив горiлку не в його крамницi, хтось не хотiв уступити млина, на когось донесли, що "казав проти македонського кавалiра сарказми", таких карали особливо тяжко, пiдвiшували за руки до сволока й били так, що крiзь одяг проступала кров. "Дам фiскалам по триста київ,- похвалявся Милорадович,- одiб'ю шкуру од кiсток, вже нiкуди не поїдуть зi скаргами". Глухiвськi канцеляристи розповiдали, що Скоропадський бубонiв при нечисленних свiдках: "Затурбував нас своїми строгостями полковник, одбирає собi всi доходи, ратушi в полку запустiли, управлiння вiддав на вiдкуп слугам своїм", одначе всi скарги складав до судової скринi, ходу їм не давав, пам'ятаючи цареву промеморiю про те, що "Милорадович верность мне свою показал". Ми приїхали до Гадяча. Полковник був у вiд'їздi, й Савич, вiдаючи, з ким має справу, слiдства не вчиняв, одначе люди провiдали про те, що приїхав генеральний писар, й смiливiшi потягнулися зi скаргами. Я записував скарги, й не одна сльоза впала менi з очей на папiр. На власнi очi бачив, як полковничi слуги хапали на базарi людей i завдавали до цюпи, тримаючи їх там, поки не вiдкупляться. Козакам i посполитим ускаржуватися не було куди: Милорадович знищив ратушнi суди й зробив судилищем свiй дiм. Там правили його жiнка, брати, син, полковниковi прикажчики. Не тiльки посполитi, а й козаки платили полковнику чинш i ясенщину - вiд коня i вола по дванадцять .шагiв i по четверику вiвса й вiдбували всiляке послушенство - косили сiно, орали, молотили, рубали дрова, топили печi, стерегли двiр, козацькi вдови бiлили йому хати, й мусили купляти тiльки його горiлку. Милорадович ще в Сербiї розпочав займатися всiляким гендлем, тепер розгорнувся в двi руки. Пiдряди на горiлку брав по кiлька тисяч вiдер i прикупляв та перепродував шовк, його служники гнали в Крим табуни скоту - по двiстi й бiльше штук, а звiдти везли вино, шовк, сап'ян, воли переганяли в Шльонськ та Пiтер - по п'ятсот, шiстсот голiв за один раз, i все то була дармова праця - люди працювали на сво