їх харчах i в своїй одежi. Всiм тим заправляли серби та москалi, й приступитися до них нiхто не мiг. Вiдчайдушний опiр вчинив Милорадовичу козак Балясний iз Веприка, котрий мав селiтровий заводик i варив селiтру. Милорадовичева Уляна забажала придбати той заводик, звичайно ж, за безцiнь - "сама варитиму селiтру", одначе Балясний затявся. Пiшов пiд киї, але не скорився, писав на всi боки скарги, й тодi його, буцiм за те, що не вклонився полковнику, вхопили й на свято Зiшестя Святого Духа оповили ланцюгами та прикували до гармати. Морили на гарматi спрагою, оправлявся просто на гармату, одначе не здавався. Тодi його посадовили на незасiдлану, страшенно худу, гостроверху коняку, й сам Милорадович гнав ту коняку поперед себе тридцять верст i пригнав на свiй хутiр, де Балясного було посаджено в iндичник пiд варту. Про все це розповiв Савичу син Балясного. Савич не знав, що робити, й послав козака до Полуботка. Полуботок наказав Балясного звiльнити й, аби Милорадович не вчинив над ним якогось нового злого вчинку, привезти в Глухiв. На той час сам Милорадович повернувся в Гадяч. Савич показав йому листа вiд Полуботка. Сербин звився, ляснув нагайкою по столу, аж продiрявив бiлий убрус. Савич знизав плечима й мовив: - Чини, як знаєш. Тiльки скажу тобi, Полуботок - не Скоропадський. Милорадович стояв посеред свiтлицi - темний лицем, лиса голова виблискувала, неначе кована з мiдi, очi налилися червiнню. Вiн нiчого не сказав, одягнув шапку й вийшов. Ще раз вимахнув нагайкою, й високий, у пiвтора людськi зрости, кущ конопель упав, перерiзаний навпiл, жовтий димок закурiв з них, вiтер понiс його просто до мене - я стояв пiд вишнею i голосно чхнув. Милорадович повернув голову в мiй бiк, бiлки його очей зблиснули, й вiн подався за ворота. Того вечора Балясного було звiльнено. Ми ж проваландалися в Гадячi ще кiлька днiв, нiякого слiдства Савич бiльше не чинив, кiлька разiв зустрiчався з Милорадовичем, а про що гомонiли - не вiдаю. Щоправда, i в гостину до гадяцького полковника Савич не ходив, може, той не запрошував, а може, генеральний суддя не захотiв. Вiн уже натомився, умлiвав вiд спекоти - був це дуже тiлистий, неначе з пшеничного тiста вилiплений, чоловiк,- раз по раз утирався велетенською шовковою хусткою, тратив час на килимi пiд грушею за кухлем холодного узвару й вимiрковував спосiб скорше вернутися в Глухiв. Бiля обережного, нерiшучого Скоропадського i сам став обережним, хоч душею вболiвав за козацьку справу. Либонь, у його жилах гомонiла справжня козацька кров, напоєна полиновим запахом Дикого поля, яке вздовж i впоперек об'їздили його предки, любив козацьку пiсню, розповiдi про минувшину, аж трохи загорявся вiд них, але надто багато додалося до тiєї кровi солодких наливок та густих заморських вин, кров пригускла. Тепер бiля Полуботка та кров зануртувала швидше. Повернувшись до Глухова, Полуботковi склав звiт про Милорадовича правдивий. Полуботок закликав гадяцького полковника до Глухова. Проте Милорадович у Глухiв не поспiшав, натомiсть його обоз торував путь до пiвнiчної столицi, в палубах високих возiв погойдувалися барила з анисiвкою, вишнiвкою, горiлку везли в дарунок царевi (Петро дарунки любив). Старший команди вiз у скриньцi листа, в якому гадяцький полковник нагадував Петровi про свої заслуги перед iмперiєю та ускаржувався на причiпки нового уряду, а також ще одного листа-подяку царевi вiд гадяцьких козакiв та мiщан за "присилку до них такого зацного кавалiра". Пiдписи вибивав киями. I коли "гадяцький кавалiр" приїхав до Глухова, то на столi перед Полуботком вже лежало цареве послання, в якому було сказано: "Оного гадяцького полковника всiляко шанувати i всiляке належне шанування вiддавати". Указ прийшов на гетьманську канцелярiю, а сам Милорадович отримав орден на стрiчцi. Два тижнi пиячив з тiєї радостi гадяцький полковник, напившись роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чiпляв через плече стрiчку з орденом i вигукував у дзеркало до власного вiдображення: "Хто ти такий?" I сам вiдповiдав: "Ясновельможний пан полковник, його царської величностi кавалiр". Одного разу його служник Самiйло залiз у димар, i, коли Милорадович запитав до дзеркала: "Хто ти такий", Самiйло прогундосив з грубки: "Волоський вар'ят i дурень царя небесного". Милорадович упав з переляку, а отямившись, пiдiйшов до вiкна, Семен саме вилазив з димаря, полковник ухопив рушницю й застрiлив його. Ще й сам подав позов, буцiм Семен хотiв його пограбувати, й склав на мертвого Семена неславу. Челядники, котрих привiв у свiдки, потвердили, буцiм Семен лазив у грубку для грабунку. Тими пиятиками, вбивством Семена i судом над ним, вже мертвим, вкинув Гадяч у неймовiрний переляк. ...Милорадович зайшов до свiтлицi сягнистою ходою, шабля летiла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила i шугає з височинi, закаблуками стукотiв, неначе ступав по гайку власного будинку. В свiтлицi найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися бiля вiкон, якi виходили на ганок, чекали. Сподiвалися, що почуємо крик, сварку, погрози... Милорадович вийшов тихо, ледь зiгнувшись, ступав м'яко, шаблю в надiлках тримав у лiвiй руцi. Вже зiйшовши з ганку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повiльно пiшов з двору. Що то за розмова вiдбулася в них з Полуботком, про що гомонiли - невiдомо, Полуботок пiсля того покликав мене й звелiв переписати якийсь папiру i був такий, як i завше - спокiйний, розважливий. По тому на довгий час лихi чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, затаївся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернiгiвський полковник, може, й прохукав у душу дiрку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив корiння в цю землю, i брати твої також, не забивайте давнього пагiння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всi ми дiти його. Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо пiзнiше, коли мав можливiсть люто помститися, продати, не помотався; не пiдтримав, не став на його сторону - чужоземна кров заговорила,- але й з арканом не кинувся. Одначе я забiг трохи наперед. Вiд Скоропадського надходили вiстi часто i все втiшнiї: цар дуже ласкавий до гетьмана, на банкетах садовить тiльки поруч себе, приймає Скоропадського то в Кремлi, то в Нiмецькiй слободi, сенатори, всi синодальнi поспiшають наввипередки, аби засвiдчити українському гетьману свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузiна, того самого, про якого ходила чутка, буцiмто хочуть його настановити замiсть Скоропадського, пишно вiдзначали рiчницю Нiштадтського миру, псковський архiєпископ - синодальний вiце-президент - майже щодня навiдує гетьмана, руку цiлує, сват Петро Андрiйович Толстой не знає, де посадовити й чим пригощати високого родича. I сам пан гетьман майже щодня приймає гостей високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кiлька куф горiлки, то круп всiляких, сушнi i всього iншого. Цар поїхав на води до Алонца, лiкувати мiхур сечовий, а гетьману наказав чекати на нього. Дочекався. Знову цар возив його з одного банкету на iнший. I мчали в Москву, й летiли з Москви козаки вiстовi, глухiвський ратушний пiдписар Савка, машталiр гетьманського двору Григорiй Заєць, Якiв Маркевич, старший канцелярист гетьманської канцелярiї Григорiй Тимошiвський, один раз возив припаси сам генеральний бунчужний Якiв Лизогуб. З часом добрi вiстi чи то почали губитися в дорозi, чи то нiчого було передавати, натомiсть з'явилися неприємнi, тривожнi. Надiйшла промеморiя, щоб прядиво з України везли тiльки в росiйськi мiста, i ще одна, котрою заборонялося на Українi робити смолу та поташ (а де їх взяти?), далi - указ, за яким у Глуховi розташовувалися ще два росiйськi полки. Не встигли отямитись вiд тих промеморiй, як надiйшов царський указ - вiдправити десять тисяч козакiв на Ладогу та десять тисяч на Терек, на тому указi Скоропадський прописав, якому полку куди йти: на Ладогу Чернiгiвському на чолi з полковим суддею Василем Томарою та полку Полтавському на чолi з наказним полковником Iваном Черняком, на Терек - полкам Миргородському, Прилуцькому i Київському. Й ще один указ: скласти по всiй Українi присягу про престолонаслiдування - престол наслiдує особа, на яку вкаже iмператор в своєму тестаментi. Такого не було нiколи в жоднiй країнi. Полуботок на те сказав: - Напишемо цидулу, старшина пiдпише. Нехай там як собi хочуть: нам вiд того нi солодко нi гiрко. На указ про посилку козакiв на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що це зробити майже неможливо - настало морове повiтря, хвороба викосить козакiв у дорозi, до того ж, нинi ще трава не пiднялася й води високi, потрiбно чекати просухи та пашi. Пiдписар ратушний глухiвський Савка повiз того листа в Сенат i ще одного, таємно, Скоропадському, в якому Полуботок натискав на гетьмана, аби той не пiддавався, аби одбивався, бо такими посилками людей i постоями вигубимо Україну до решти й не буде нам прощення нi вiд люду нинiшнього, нi вiд дiтей та внукiв наших. У листi до Скоропадського перераховувалися всi постої, указувалося, скiльки в якому полку лишилося козакiв, i розповiдалося, як вони обшарпалися та озлиденiли. Полковник пiдказував гетьману, аби писав царевi листа особисто й водночас заручився пiдтримкою всiх значних людей у Москвi - сенаторiв, губернаторiв, генералiв, зичливих гетьману, а також тих, якi мають на Українi маєтностi, i вони також убожiють вiд постоїв та поборiв. Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, якi були з ним у Москвi, написали царевi промеморiю з шести пунктiв. У промеморiї насамперед вказали на те, що за останнi роки Україна оскудiла й виснажилася до краю, козакiв та посполитих лишилося мало, але й з них третину щорiчно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, пiд Царицин та в Кримськi степи, а їхнi жiнки мусять годувати драгунiв, котрi стоять по їхнiх хатах постоями, i мусять тi жiнки забезпечувати росiйське вiйсько та форпости пiдводами (а то ще пiдводи драгуни беруть силою), i навiть прогонiв їм не платять, чого немає нiде в царствi Московському. Якщо ж хто намагається пiдводу не дати, того забивають у залiза й завдають до секвестру. Поскаржитися немає кому, бо московитськi коменданти вiд українцiв скарг не приймають, а спiйманi самоправцi-солдати до українського суду не йдуть. Київський губернатор i глухiвський комендант пишуть свої промеморiї, наперекiр тим, що їх видає полкова старшина. Та ще в полках Стародубському та Переяславському давно немає полковникiв i немає дозволу обрати нових. Далi в промеморй писалося, що в Стародубський та Чернiгiвський полки набiгло дуже багато розкольникiв, i коменданти їм потурають. Водночас з українських полкiв слобiдськi бригадири забирають людей та садовлять на свої землi, нахапали тих земель хтозна-скiльки й розоряють виводом полки українськi. Гетьман просив вiдмiнити побори та дозволити й далi вести судовi справи за законами i звичаями предкiв. Листа переписали по-московському й вiддали в царську канцелярiю. Вiдповiдi довелося чекати довго. Вводячи новi побори, вiдмiняючи козацькi вольностi, цар щоразу посилався на Переяславськi статтi, пiдписанi Олексiєм Михайловичем та Богданом Хмельницьким, нахабно перебрiхуючи їх та тлумачачи пункти на свiй розсуд i вигоду. Цього разу вiн знову посилався на них i перекручував їх: "А в статтях i чолобитних як гетьмана Богдана Хмельницького, так i iнших по ньому будучих гетьманах написано iменно: перше - в яких великих мiстах будуть нашi воєводи, в тих мiстах для судiв i розправи будуть урядники козачi, й судитися по тих правах, одначе якщо хтось того суду не визнає i захоче свою справу перенести до воєводи, то воєводi розправу чинити на власний розсуд, для чого й судцю мати, який тi справи вершитиме правдою без тяганини, i все те на користь народу малоросiйського; друге - в тих пунктах написано, щоб у малоросiйських мiстах нашi урядники були достойнi, вони будуть пiдданими управлять i доходи всiлякi грошовi та хлiбнi забирати та вiддавати в нашу казну. Одначе онеє було упущено, невiдомо для чого, й чинилося супроти договору Богдана Хмельницького. Тож нинi ми указали чинити все, як визначено в згаданих Хмельницького договорах, де саме й написано, щоб бути пiд великоросiйським судом i управлiнням, щоби всьому малоросiйському народу всi неправi суди та всiлякi обтяженостi припиненi були". Цар перебрiхував й перекручував, бо знав - заперечити не одважаться. Скоропадський розгубився. Знову помчав гонець до Глухова; стривожений i стурбований не менше за гетьмана, Полуботок вiдшукав чорновi аркушi статтей Богданових, написав листа, в якому радив Скоропадському не пiддаватися. Поки складали нового листа царевi, гетьман їздив за пiдмогою та порадою до графа Федора Апраксiна, до графа Петра Толстого та до Павла Ягужинського, генерал-прокурора, показував їм статтi Хмельницького та грамоти самого Петра, одну року тисяча сiмсот шостого, другу писану пiзнiше, з Амстердама, де стверджувалися всi права козацькi - вольностi, суди i все iнше. Гетьман переконував, що новий царський указ розорить Україну до решти й нiкому буде поле орати, нiкому захищати Україну вiд турка та татарина. Толстой говорив ухильно, а Апраксiн та Ягужинський радили гетьману вiдстоювати свої права. Через Ягужинського Скоропадський перепровадив чолобитну царевi. В нiй писалося: "Предки Вашої iмператорської величностi указали на користь Малоросiї бути своєму суду. За Богдана Хмельницького, коли Мала Росiя пiд Богом бережену предкiв Ваших вiчної пам'ятi достойних державу пiддалася, й за iнших гетьманiв, таких суддiв i хлiбних та грошових поборiв в казну не було, оскiльки вiн, Богдан Хмельницький, при своїх правах i порядках, зi всiм малоросiйським обох сторiн Днiпра народом в особливiм респектi i милостивiй протекцiї їх величностi був утриманий, але вже пiсля смертi Богдана Хмельницького в написаних ним статтях вiдмiна учинилися за гетьманiв непостiйних - сина його Юрiя, а пiсля нього й Брюховецького, i тодi в нових договорах i про побори їм було запропоновано; одначе пiсля зради Брюховецького, коли великий государ, цар i великий князь Олексiй Михайлович, блаженної i достохвальної пам'ятi батько Вашої величностi в колишню свою милiсть Малу Росiю прийняв, тодi Юрiя i Брюховецького статтi волею Його iмператорської величностi були вiдставленi, i встановленi давнiшi статтi Богдана Хмельницького, пiдтвердженi за Дем'яна Многогрiшного та Iвана Самойловича, до мого уряду гетьманського цi статтi непорушне дотримувалися, i Вашою iмператорською величнiстю при настановленнi мене на той уряд тi права та вольностi свято утвердженi були. I нинi вiд усього малоросiйського народу мого, з дiтьми й нащадками, просимо попереднi нашi права i порядки нам лишити. Вашої iмператорської величностi вiрний i пiдданий раб зi всiм малоросiйським вiйськом i поспiльством пiдписав рукою власною Iван Скоропадський, травня 3, року 1722". Лист до царя повiз реєнт вiйськової канцелярiї Дмитро Володкiвський. Як вертався з Преображенського назад, його нагнав царський бомбардир i сповiстав, що увечерi цар "зволить вiдвiдати" гетьмана. Цар знову, як i торiк, цiлував гетьмана в голову, й банкетували, i вели вченi бесiди про Бога та Божу благодать, про всiлякi iншi високi речi, а також про туркiв, шведiв, Мазепу. Про листа - анiчичирк. Мовби й не було його зовсiм. Цар i далi волочив за собою старого гетьмана по банкетних залах, плавали вони також на галерi повз Кремль i стрiляли з гармат, гасали на конях по Преображенському, пили в князiв i генералiв, i скрiзь Петро демонстрував свою приязнь до гетьмана. Вiдтак вiд'їхав до Коломни, а гетьмановi, котрий збирався в дорогу, прислав останнiй пошанiвок, останню милiсть - указ, у якому писалося, що вiднинi на Українi всi справи вершитиме не вiн, гетьман, а Малоросiйська колегiя: "Колегiя при вас, замiсть того, як постановлено з Хмельницьким, щоб верхнiй апеляцiї бути у воєвод великоросiйських". Це був смертний присуд Українi, кiнець усiх її вольностей, свобод, чим жила й квiтувала стiльки лiт. Петро сповнив свiй давнiй ниций замiр. Старий гетьман прочитав указ, i йому потемнiло в очах. Вiн похитнувся, вхопився за серце й повалився на руки старшин. Скоропадський вже не очуняв. Лежав, втупивши очi в стелю, в кутиках його очей закам'янiло по сльозi. Так його й везли на Україну - лежачого, обмертвiлого, байдужого до всього на свiтi. При ньому сидiв молодий канцелярист, гiлочкою вiдгонив мух вiд обличчя. У Глухiв приїхали двадцять другого червня, бiля мiських ворiт гетьмана, немов у наругу, зустрiчали Скорняков-Писарєв i генерал Бельцер, старшина товпилася оддалiк. Либонь, царськi круки волiли на власнi очi пересвiдчитись, що гетьман пряде на тонке, що нiчого вiн вже вдiяти не може. I всi вони хотiли швидше доповiсти про те царевi. Тиждень лежав Скоропадський у малих нових будинках свого маєтку. Двадцять дев'ятого справили у Соборнiй церквi молебень на його одужання. Гетьмана принесли на ношах, ношi поставили навпроти царських врат. Соборний пiп правив молебень, пiвча спiвала жалiбно, Скоропадський лежав, i його погляд уже належав потойбiчним сферам, його обличчя страшенно зжовкло, нiс вигострився, на чолi срiблився пiт. Таке обличчя буває тiльки в людей, до яких у серце влетiла смерть. Хтозна, про що думав гетьман, либонь, одне було вочевидь: життя йому стало осоружним, воно втратило для нього смисл, прогiркло й проржавiло - адже саме за його гетьманування Україна переставала бути Україною. Вiн знав: коли б його не повалила на лiжко недуга, вiн також нiчого не зробив би, сприйняв би Малоросiйську колегiю в покорi, сливе, це було його останнє каяття. Вдавала заклопотанiсть, то схилялася над гетьманом, поправити лiжника, то випростовувалася дорiдним станом гетьманша, й телiпався в неї на шиї на шовковiй шворцi подарований царицею портрет оної, гетьманша почепила його, аби всi бачили, що не тiльки гетьман, а й вона перебуває у високiй монаршiй милостi, тож нехай нiхто не думає, що у випадку чого вдасться покривдити її. Вона здавалася високою-високою, на її головi майже на сажень височiв парчевий, обшитий перлами надочiпник. Гетьманша скошувала колись знадливi, гемонсько гарнi, а тепер пригаслi очi, намагалася запам'ятати, в кого який вираз обличчя, хто сумує насправжки, а хто нудиться позiхаючи, в кого незабаром шукатиме прихильностi, а кого обiйде десятою дорогою. Першого липня Полуботок, а з ним i я та Борзакiвський приїхали до Глухова. Полковник був у селi Гамалiївцi, там його й застала звiстка про повернення гетьмана. Вiн пiшов до нової гетьманової хати, яка ще виблискувала закипiлою живицею, ми лишилися на подвiр'ї. Побрязкував позолоченим кiльцем прив'язаний до конов'язi Полуботкiв кiнь, скажене кричали сойки на тополi, що росла в кiнцi двору, мовби вiщували бiду. Одначе всi знали про неї й без вiщування. Полуботок винiс з гетьманської свiтлицi засмуту справжню, не вдавану, задуму глибоку. Мовчазний, значливий стояв посеред двору. До нього не зважувалися пiдiйти. Цвiли мальви, заглядали великими здивованими очима до свiтлицi гетьмана. Його не турбували болi, але життя вибiгало з нього, неначе вода з пробитого кулею вiдра. Метушилися лiкар драгунського полку Адам та анатомiст Полторацький, намагалися влити срiбною ложечкою гетьману в рота якiсь краплi, але вiн не мiг розтулити зуби. А розтуливши, прохрипiв: - Тестамент! Принесли тестамент, складений заздалегiдь, одразу по поверненнi з Москви, в ньому Скоропадський заповiдав дружинi та дiтям своє власне майно, публiкував вiйськовий скарб, а також що кому лишає пiсля себе; в тiм тестаментi просив царя утвердити гетьманом Павла Полуботка. Либонь, на останньому прузi Скоропадський розумiв: якщо ще хтось зможе опиратися навальнiй i пiдлiй, нелюдськiй налозi царя, то тiльки Полуботок. Гетьманiв пiдпис ствердили Савич, Жураковський, Андрiй Маркевич, останнiй, верткий i пронозливий, встиг пiдсунути пiд кволу, майже мертву руку гетьмана другу грамотку, якою лубенському полковнику даровано село Згурiвку та хутiр Куренський. Скоропадський, певно, не вiдав, що пiдписує. Гетьман вiдiйшов о шостiй годинi. Ховали його з пишнотою i скорботою, бо ж розумiли, що ховають Україну. Не був гетьман їй справжнiм захисником та оборонцем, але любив її щирою любов'ю. Вiдспiвали його в церквi Святого Миколи - гетьманша зiмлiла бiля труни,- винесли нари з труною на соборний майдан, дужi козаки пiдняли на руках, аби востаннє побачив свою столицю, i вдарили на валу гармати, й фуркнули бiлi голуби з церковних бань, i посипалися в садах раннi грушi. I голуби, й грушi, i мальви за плотом - все те для гетьмана вже за межею. Любив вiн i мальви, й грушi в угорському винi, i маєво корогов козацьких, гуркiт литаврiв. У Глуховi замайорiли для нього гетьманськi хоругви, тут прогуркотiли литаври. Шiстнадцять лiт тому. Тут все починалося, й здавалося, не буде йому кiнця. На цьому самому майданi, нехай i не вольними голосами, а по царевому велiнню, проголосили його гетьманом України. На цьому самому мiсцi, де стоять мари, стояв стiл, i дяк Родостанов читав грамоту на гетьманство, а князь Федiр Долгорукий дав йому в руки клейноди. Скоропадський склав присягу, i так само гримiли гармати, i вiйсько йшло святковим кроком. Щоправда, людей на майданi тодi було небагато. На цьому ж майданi цар вустами Феофана Прокоповича прокляв антецесора Скоропадського - гетьмана Мазепу. I горiли тодi чорнi свiчки вздовж стiн соборної Троїцької церкви, й одiтi в чорне попи,- їх, пригрозивши смертною карою, зiгнали зi всiєї України,- кричали анахтему Мазепi, далi було повiшено на шибеницi опудало Мазепи, єпископ бив опудало жезлом у груда. Меншиков i Головкiн шматували грамоти на гетьманство та стрiчку ордена Андрiя Первозванного, яким був нагороджений гетьман, шматували люто, один перед одним, виявляючи свою рабську запопадливiсть, й штовхали ногами повiдрубуванi козачi голови - Чечеля, Герцика. А чорнi свiчки чадiли, а труби ревли гнусаво, й кров парувала на заковзаному пiдошвами льодку. Скоропадський розумiв, що та кров - українська, й труби ревуть чорно не во славу її, одначе й iнше почуття проймало його - вознесiння, возвеличення; iнакше б вiн не став гетьманом, iнакше б його не настановили на цей високий уряд. Навiть помри Мазепа, козаки своєю волею обрали б Полуботка, йому вiддавали найвищi почестi, його шанували найдужче, й треба вiддати належне Скоропадському - не став ворогом чернiгiвському полковнику, не намагався згладити його з свiту,- навпаки, тримався з ним рiвно, навiть запобiгав, рахувався з його думкою. Адже знав - то думка за ввесь народ. Ще й сам, коли по Мазепi зайшло на вибори гетьмана, радив до обрання молодого й валечного Полуботка, за що чернiгiвський полковник, жодного разу не сказавши того вголос, носив у серцi вдячнiсть. Чорнi мари вiд'їхали в Гамалiївку - сiльце панi гетьманшi. Перед труною несли два прапори: бiлий та жовтий, i бунчук, i булаву золоту в самоцвiтах на оксамитових подушках. За труною йшли родичi й генеральна старшина. Я шукав очима Уляну, знав, що це негарно - дивитися на неї при трунi батька, й шукав,- i нарештi побачив: вона ступала помiж якихось тiток у чорному, також убрана у все чорне, менi заболiло серце, я пожалiв її... I пожалiв себе. I зрозумiв, що не байдужа менi її доля, не байдужа вона сама. Толстой ступав у самому кiнцi старшинського гурту. За старшиною - полк при зброї - сотня за сотнею; йшли глухiвськi школи та цехи, їхав конюший в чорному одiяннi, вели коней верхових в позолочених рондах i одного окремо - пiд чорною попоною. Шестеро коней пiд чорними попонами везли воза з вкритими килимом марами, на яких стояла оббита чорним оксамитом труна. Плакали срiбнi литаври, з яких аж до землi звiшувалися шитi золотом по зеленому оксамиту чепраки. Плакала генеральна старшина, плакали полковники, адже ховали хоч i не валечного, але доброго, м'якосердого чоловiка, й лякала їх грiзна невiдомiсть попереду. Мовби на пiдтвердження цього, пiд самою Гамалiївкою вдарила гроза з громовицею та градом, блискавицi шугали понад самими головами людей, харапудилися конi, верещали жiнки. Труну накрили вiком, i великi бiлi градини барабанили по нiй. Все це - в чистому полi, й блискавиця мелькала, наче небесна коса, прихиляючи смертних людей до самої землi. Жiнки, малеча кинулися пiд верби, чоловiки вели далi траурне шестя, стьобанi дощем, битi громом, паленi блискавицями. Гетьмана поховали в церквi жiночого монастиря. * * * Справивши поминки, старшина написала царевi листа, в якому просила дозволу обрати нового гетьмана, листа повiз царю пiд Дербент Ханенко, але з вiдповiддю не повернувся, його затримано там до кiнця лiтньої вiйськової кампанiї. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський. Написали також унiверсал до народу, в якому оповiщали про трагiчну подiю i велiли всiм жити в спокої та покорi владi. Коли справа дiйшла до пiдписування унiверсалу, першому подали перо Полуботку, й вiн поклав пiдпис - "чернiгiвський полковник". Старшина просила, аби вiн пiдписався "наказний гетьман". Полуботок вiдмовився. Серед старшини сталося замiшання. Нiхто не знав - справдi Полуботок не хоче того звання чи набиває собi цiну. Либонь, справдi. Доки вiн заступав гетьмана, який найдовався в Москвi, то була одна.. справа... Але тепер... Це означатиме-ступити крок до справжнього гетьманського уряду. А якщо той уряд не збудеться? А основне: нинi такий непевний час. Непевнiший нiж будь-коли. Упасти ганчiркою до нiг президента Малоросiйської колегiї - ганьба на всi вiки. Стати супроти - можна втратити життя. Це розумiли всi, а найперше Данило Апостол, так би мовити, другий найбiльший пошукувач булави. Прагнув її спрагло, жаско, до болю. В'їдався в неї своїм єдиним оком, аж сльоза викочувалася на щоку. I тут, на радi, були в нього прихильники, готовi закричати по першому покиву: "Апостоловi булаву! Валечний козак!, Одначе бачили, як одводить погляд Апостол, мовчали. Мовчанка буває грiзнiшою за гарматнi стрiли. Похилили старшини голови, думали. Думали водне: доля велить їм змагатися за права та вольносi свого народу, а зробити нинi це може тiльки одна людина - чернiгiвський полковник. Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед одного, а стримано, настiйливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував власну долю й долю України. Мабуть, жодну битву не обмислював так. На обличчi - анi риски, з якої б угадати, про що думає. Зосереджений, владний, розсудливий. Якщо брав щось на свої плечi, то вже не скидав з них навiть порошини. Але тут - вантаж особливий. - Не прагну я цього уряду,- мовив. - Знаємо, розумiємо,- заговорили старшини.- Але розмисли i уваж: немає нiкого iншого, кому можна дати до рук булаву. Iстину речемо. - А вiдаєте, нащо її даєте? - Нараз пiдвiв голову, намагаючись заглянути кожному в очi.- На яку факцiю? Тiльки троє чи четверо вiдвели очi. - Вiдаємо. Стоятимемо в пiдмогу. Сповнимо всi твої велiння, - Вiрю, й через це сповняю ваше прохання,- сказав по довгому розмислу.- Тiльки ж... Щоб у помiч стояли твердо. Будете стояти в помiч? Iнакше... Вiдаю, не принесе ся булава нинi нiкому нi шани, нi маєтностей, нi задоволення... А принесе... клопiт великий, а може, й щось гiрше. - Будемо стояти в помiч,- загули старшини. Не було по тому банкету нi великого, нi малого. Мовчки розiйшлися старшини по домiвках та по заїжджих дворах, корчмах, де хто став постоєм, понесли в серцях велику тривогу. Старшина написала в Сенат про свiй вибiр. Сенат вибiр старшини ствердив указом. Вiд царя звiсток не було. Приїхав звiдти значковий товариш Дем'яненко, вiн про ту справу не знав, а оповiв, що помiж Тереком i Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом. Добували ту землю полки Миргородський, Прилуцький i Київський, i лишилося там козакiв менше половини, назвав також глухiвчан, хто погинув у тих спекотних степах. I стояли плач та лемент по мiсту, й вiдспiвували у церквi Святого Миколи тих побитих, несли мари порожнi, чорним сукном засланi, а на марах вiнки барвiнковi - за кожного убiенного по вiнковi. У церквi читали требник, читали так, немов мертвий лежить тут, на марах, тiльки не читали молитви на вiдпуск грiхiв. Настали жаркi лiтнi днi. В мiстi панувала притлумленiсть, яка iнколи змiнювалась спалахами чи то одчаю, чи то радостi. Щось нез'ясненне, невидиме витало над мiстом, над усiма головами, щось визрiвало, чи то в небi, чи то на землi, а що, ми не знали. Одначе по кiлькох днях надiйшли певнi вiдомостi про Малоросiйську колегiю та про те, для яких справ та колегiя укладена. Привiз їх срiбнянський сотник Антон Троцина, котрий колись був пiвчим у царiвни Софiї Олексiївни, вiв перший голос, мав вельми компанiйську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далi пропив голос i вернувся на Україну. Обережний Скоропадський частенько посилав його в Москву та Пiтер, буцiм за якимось припасом, насправдi ж вивiдати, смаленим чи жареним пахне в пiвнiчних столицях i в який бiк повалує дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок весело та легко й привозив найточнiшi вiстi. Нинi вiн привiз їх з власного ранкору, й були вони вкрай невтiшнi. Префект колегiї генерал Вельямiнов уже виїхав на Україну, їде вiн з повноважними iнструкцiями царя. У тих iнструкцiях найперше указано, що колегiю запроваджено для управлiння судiв, i якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд, вiйськову канцелярiю, на ратушнi суди, то одразу брати позов до дiла в колегiю i самим рiшення чинити по своєму регламенту. Далi Петро наказав, щоб включили в розкладку на постiй росiйського вiйська двори всiх українцiв - у мiстах i селах, слободах i хуторах, аж до гетьманського включно, i монастирi також, i збором грошовим та iншим вiднинi вiдати назначеним колегiєю людям, а збiр той має йти не на українське вiйсько, увесь, без решти, в царську скарбницю. Майже одночасно надiйшла з Пiтера промеморiя про ту колегiю, писана на Полуботка. "Понєже сього iюля 11 дня по донесеннi вашому iз Глухова вiсть учинилася, що сього iюля, З дня, вiрний нам пiдданий гетьман Iван Iллiч Скоропадський волею Божою помер. Наша iмператорська величнiсть вказав Малою Росiєю до обрання другого гетьмана вiдати i управлiння нею чинити за законами малоросiйського народу, вам, пiдданому нашому полковнику i генеральнiй старшинi всiй, одначе в усiх справах i рiшеннях, стосовних Малої Росiї, мати зношення й повiдомляти повноваженого для охорони народу малоросiйського бригадира нашого Вельямiнова i як ви сiю Нашої iмператорської величностi грамоту отримаєте, то вам чинити по вищенаписаному указу, i в якому числi грамота отримана буде, про те нам в урядовий Сенат писати, i Нашої iмператорської величностi бригадиру Вельямiнову те саме буде указано. Писано в Москвi, лiта 1722, iюля 11 дня. Кавалер граф Головкiн, граф Брюс, граф Iван Мусiн-Пушкiн, барон Петро Шафiров князь Григорiй Долгоруков, граф Андрiй Матвеєв князь Дмитро Голiцин, обер-секретар Iван Позняков". Мiцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричi - в полки, й собi копiю вчинив. Переписував її з iншими канцеляристами, бо надiслана була в усi полки. Кажуть: просiть, i вам воздасться. Я не просив а воздалося: стараннями своїми, акуратнiстю, звернув я на себе увагу старших канцеляристiв i самого управителя канцелярiї, й менi давали переписувати набiло важливi папери, а також давали деякi справи до розгляду. Вiстимо всiм: менше будеш знати, краще будеш спати, одначе загомонiли всi про ту грамотку, тулили її в одне з оповiддю Троцини м не могли стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж. правда. Тулила тi двi звiстки й купка канцеляристiв у садку бiля одноповерхового будиночка на Дергачiвськiй вулицi. У тому будиночку жив полковник Полуботок, i там часто збиралися тi, хто приїхав з полковником з Чернiгова. Тулив тi половинки докупи й я i не мiг стулити. У мене не було нi землi, нi волiв, якi мiг би обiкласти податками цар, але щось у менi гiрко ображалося на тi штаби, якi збирався запровадити приїжджий генерал, щось опиралося. Я не все розумiв i просив Господа, аби очистив мою душу i осiнив мене, послав розумiння того, що вiдбувалося. Й просив не полишати наш край. Вiн розiп'явся на хрестi за всiх, а найперше за нас, покiрних йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гiршi за iншi народи, думав, чому маємо увесь вiк коритися комусь i виконувати велiння чужих державцiв? Чому це чужий чобiт має заносити в нашу хату свiй бруд? Ми всi народженi рiвними перед Ним, i маємо жити, як рiвнi. У цi днi у нас, канцеляристiв, було дуже багато клопоту. Ще тодi, як Скоропадський їздив до Москви i його заступав Полуботок, почав вiн наводити лад у судах наших. Вони, на мiй розмисл, праведнi, й судили в них по справедливостi, одначе, як це буває скрiзь, деякi судцi вели тi справи лiнькувато, через пень колоду, а траплялися й такi, що обходили закони кривими стежками. Полуботок видав унiверсал, за яким суди мали провадитеся в певнi днi тижня: понедiлок, середу та п'ятницю, аби всi люди наперед знали про це, аби не дармували часу. На полковому судi вводилася в обов'язок присутнiсть полковнику, суддi, обозному, писарю, двом осавулам, двом хорунжим, значковим товаришам; рiшення суду стверджувалося притискам печатi. Й увiв до Генерального суду четверо асесорiв - Пiроцького, Тарасевича, Уманця та Чуйкевича,- асесорами призначалися по черзi бунчуковi товаришi, й тепер суд мiг брати до розгляду значно бiльше справ, нiж ранiше, а також проводити розгляд скарг, якщо генеральний суддя у вiд'їздi або хворий. Посполитим надавалося право позову козакiв i старшин, простим безмаєтним людям - маєтних, суд став вiдкритим для всiх. Тiльки нинi, по лiтах, дiйшов я повного розумiння, що такого суду нi до того, нi пiсля не було бiльше нiде в свiти По сотенних мiстечках i селах також мали засiдати в судах по кiлька осiб, й обов'язково сотник, отаман або бурмiстр, й судили лише в урядових мiсцях, а не вдома в урядовцiв або в шинку. Суддям вводилося в обов'язок стежити, щоби державцi не вигадували нових поборiв й вдовольнилися тим датком, який встановлено за попереднiх гетьманiв. Ми переписували унiверсал i разом з стойчиками розвозили по полках та сотнях. I чинив полковник суд сам, справедливо та по закону, iншим у приклад. I списав я з його слiв унiверсал до всiх, кому про те вiдати належить: полковникам, сотникам i отаманам, вiйтам, а також хто торговим промислом займається, про те, що багато людей з закордону - Польщi, Литви та Московiї їдуть у мiста та села України, скуповують всiляку пашню на пiдряди й оную пашню вивозять за кордон, нашi ж обивателi й убогiї люди iз-за непомiрне зрослих цiн не можуть i для прожитку свого того хлiба докупитися, отож обози тi заграничнi не пускати а цiни на хлiб не пiднiмати. Оний указ було надiслано в полк Стародубський, а далi ще в кiлька полкiв. Й ще кiлькоро унiверсалiв видав Полуботок в тi днi, запобiгаючи лиховi, яке насувалося. * * * Двадцять першого липня до Глухова приїхав Вельямiнов. З прокурорами, охороною, писарями, податковими комiсарами. Шiсть офiцерiв - помiчникiв, шiсть майорiв iз росiйських полкiв, що стояли на Українi, також з'їхалися до Глухова. Пiд свою резиденцiю колегiя зайняла дiм купця Романенка на Веригiнi. Хоч про приїзд Вельямiнова вже знали, звiстка, що генерал пiд'їжджає до Сваркова, побiгла по гетьманськiй столицi, як вогонь по пороховiй трубцi. Полуботок на той час був у Савича, туди прийшли Чарниш, Жураковський, Лизогуб, Миклашевський, кiлька бунчукових, глухiвський сотник Мануйлович, а також Якiв Маркович, котрий часто гостював у тестя. Загомонiли, засперечалися: зустрiчати небажаного гостя чи не зустрiчати, бiльшiсть старшини стояли на тому - не зустрiчати. Якiв Маркович, чорнявий, верткий, хоч i наймолодший за вiком i чином, й, либонь, за козацькою регулою мав би сидiти в кутку, зблиснув волоокими, каштановими очима: - Не пустити його в Глухiв. Замкнути ворота й не пустити! Нехай ночує в полi. - Вiн об'їде довкола Глухова i переправиться через Есмань на човнi,- обiзвався Жураковський. - Нехай переправляється, нехай знає, як ми його чекаємо,- гарячкував Якiв. Але Полуботок розсудив iнакше. - Не гоже нам так чинити. Маємо доходити порозумiння. Не знаємо, який вiн чоловiк, їде за власною волею чи з принуки. Та й все таки - гiсть. Зустрiнуть його Савич, Жураковський, Мануйлович i бурмiстр наш. Зустрiчайте по чину, гостинно та без лакейства. Увечерi я молився в церквi, аби прийшов до злагоди той генерал з нашою старшиною. Молитва чомусь не йшла на душу, й заважав дячок, певно, вiн оддав у заставу псалтир, читав кафiсму по пам'ятi, збивався, мекав, бекав, псував святу молитву. Я вийшов на вулицю. Сонце сiдало за садками передмiстя, зелено-жовте, в коронi, в мiстi стояла вечорова тиша, либонь, нiчого в ньому не змiнилося. Я пройшов за браму аж до греблi, став на її краю. По той бiк бiлiли хати Веригiна, обсипанi золотом сонця, сяяли банi церкви Богородицi Рiздва. Хлюпотiв колесами млин, глухiвчани кажуть, що пiд ним живе песиголовець з одним оком, вночi вiн виходить на греблю й лякає запiзнiлих перехожих. Але нинi песиголовець, либонь, ще спав. Галасували хлопчаки, хльоскали батiжками з конопель, "пасли" жаб попiд греблею. Найменшенький, у великому, що раз по раз насовувався йому на лоба, брилику, фуркав хургалом з кiсток. Але щось менi вiщувало, що таких тихих днiв лишилося небагато. Повечерявши хлiбом та в'яленою чехонею, лiг спати. Наступного дня Полуботок пiшов привiтати Вельямiнова. Йому радили не йти, нехай Вельямiнов першим оддасть вiзиту, але гетьман на те вiдказав: - Ми люди не гордi. Та й, може, вiн не знає наших законiв гостинностi... I пiшов, узявши з собою Савича та Жураковського. Вельямiнов не вийшов нi до ворiт, нi навiть на порiг, чекав на гетьмана в просторiй свiтлицi, де ще висiли українськi образи, тiльки рушники з них вже були познiманi. В свiтлицi був i прокурор Хрущов, що приїхав з ним. Вельямiнов - чоловiк середнiх лiт, середнього зросту, з головою, посадженою просто на плечi, високим лобом, загнутим носом та важким, прямим пiдборiддям - те важке, нiби сокирою тесане, пiдборiддя робило його обличчя непривiтним, непривiтностi додавали й очi - круглi, наче гудзики, загнанi вглиб,- зустрiв козацьких старшин понуро. Сидiв за столом набурмосений, бундючний. Либонь, так порiшив од першого разу, од першої митi - стати над полковником, над гетьманом, над усiма, повелiвати, правити, примушувати. Не шукати злагоди, порозумiння, а наказувати. Холодно привiтався, покивом руки запросив сiдати. Хрущов, натоптуватий тiлистий чоловiк, поглянув на нього й також зiгнав з обличчя усмiшку. Полуботок запитав, як генераловi їхалося, як мається-здоровиться, Вельямiнов вiдповiв: "Харашо". Гетьман ще запитав, чи зручно їм на цьому обiйстi, чи не потребують чого. Вельямiнов знову вiдказав: "Харашо" ї "Нiчего не нужно". Неначе вiдрубав. Схитнув головою, i свiтла, в кудельках, перука скинулася двома хвостами на зеленому мундирi. Мовляв, ви - самi по собi, ми - самi по собi, що буде потрiбно - стребуємо. На таке старшини не сподiвалися. Пам'ятали, як гостинно їх приймали вельможi в Москвi - князi та графини Вельямiнов також сунувся в товпi вельмож, аби поручкатися з українським панством, не могли скласти з'яснення на те. Отже... розмир з першого кроку? Чому? Таке має п