сь влип, а я не влип. На ж тобi пiвталяра за таку гарну розповiдь та принеси хорошої горiлки по два ока на кожного. Я не знав, що нам робити далi з Милею, й запитав Борзакiвського, й той вiдказав: - Заберемо з собою, а там побачимо. Пилипа Милю ми з Борзакiвським влаштували сторожем на глухiвському обiйстi Полуботка. Вмовляти гетьмана довелось недовго, на той час вiн був пiднесений i розхмарений, що траплялося з ним надзвичайно рiдко. I всi старшини й писарi в Генеральнiй канцелярiї трiумфували: з Сенату надiйшла реляцiя, в якiй колегiї велiли указiв бiльше не писати, а тiльки промеморiї i листи, й тi з поштивiстю та ввiчливiстю, щоб колегiя приймала скарги тiльки по апеляцiях, а всi iншi справи правили суди українськi, як те й ранiше велося, й щоби поборами не обкладали всiх пiдряд, а тiльки тих, хто спроможний сплатити без шкоди для власного господарства. Бог вiдає, що сприяло такому вирiшенню справи: зичливiсть деяких сенаторiв до України, де побували самi й де їх приймали шанобливо та хлiбосольно, й бачили вони й українських давнинах, правах та звичаях запоруку доброго ладу та статку, й потайки не хотiли, аби цар дотирав усе добре, а чи сприяли незлагоди помiж сенаторами, казали, добряче натиснув Меншиков, боявся, що колегiя, прибравши все до своїх рук, прибере i його почепськi нечеснi набутки, так чи так, але трiумф стався. I вже тi, що боялися пiдписувати листа в Сенат, бiгли до гетьмана й запевняли, що на той час не могли приїхати в Глухiв - були недужi, у вiд'їздах, обламалися в дорозi, i вже тi, що пiдписали, заламували шапки, ось ми, мовляв, якi, нiчого не боїмося, важили життям, i вже генеральнi старшини чаркувалися, а канцеляристи пили в шинку, i радiсть робила гiрку горiлку солодкою, а меди мiцнiшими. Я не пив горiлки, не пив i медiв. Я помолився Богу й подумав про те, що стояв тодi в сторонi, та мене й не кликали до тих паперiв (хто я такий, молодший канцелярист) i не запитували моєї думки, але якби покликали, якби запитали, як би вчинив? Звичайно, ниньки знаю, на чийому боцi справедливiсть i перевага, цар - великий i грiзний, але й вiн пiд Богом, i оце його повелiння неправедне. Але знав я й те, що праведний шлях крутий i тернистий, здебiльшого закiнчується прiрвою. Я оддавна впевняв себе, що живу в єднаннi з Богом i в крутий час Вiн мене порятує. Нi, не порятує. Може, винагородить там, на небi. Якщо не забуде. Нас багато. Свiт великий, широкий, вiн квiтуватиме, а мене не буде. Я є, i мене немає. Нi, таки є. I є для чогось... Для чого? Для чого всi ми? Рятуватися? Тобто рятувати себе, а все нехай гине? Чому воно має гинути? Чим воно гiрше за те, що є в наших сусiдiв? Воно не гiрше, а в дечому й краще. Я завжди думав, що шлях людський - шлях вдосконалення. Вдосконалення самого себе. I ось тепер запитую для чого вдосконалення? Для радостi душi? Але ж сього мало. Я - тiльки порошина в свiтi, у якому добро i зло, й часом вони невiддiльнi. Отож вiдвiвати зло вiд добра й нищити його? Працювати на добро. Нинi я знаю, де воно i яке воно. Мої очi отверзлися, мiй розум ясно показує, де правда. Але, може, менi не втручатися нi в що, може, то не моя справа? Вчора я зайшов до Борзакiвського, не застав його вдома, а в хатi було повно люду, за столом сидiв мандрiвний чернець у чорному шовковому пiдряснику, без камiлавки, але в скуфейцi, вiн проповiдував слово Боже й розказував про вiдьом та упирiв, а також про те, що чимало монастирiв на Московщинi спорожнiло, бо оскудiли вельми, побори накладено на святих отцiв великi, й що багато церков там стоїть безголосих - дзвони познiмали й попереливали на гармати, а на новi немає грошей, i натякав, що те саме чекає й нашi святi обителi. Авжеж, подумав я, iнакше й бути не може, цар церкву пiдломив пiд себе, зробив своїм оруддям. Нашi попи служать чужiй владi, чужим порядкам, а отже, йдуть супроти того, що передали нам нашi предки, нашi батьки. I ось ми спiваємо молитви, якi нам укажуть, i навiть славимо Бога не по-нашому. (Вперше зароїлася в моїй головi така думка, i я здивувався їй). "Шануй вiтця свого i матiр свою..." Чужою мовою шепочемо, й чийого ж тодi вiтця кличемо шанувати? Моя мати i мiй вiтець сею мовою не говорили. Виходить, я кличу шанувати чужих вiтцiв i чужих матерiв? Тобто мовби моїх, а мовби й не моїх. Влучивши зручний момент, коли люди загомонiли помiж собою, я нахилився до ченця й сказав: - Святий отче, не кажiть, що ви чернець. I знiмiть пiдрясника та скуфейку, помiняйте на iншу одiж. З Пiтера привезено царського указа виловлювати бродячих ченцiв та брати їх до в'язницi. Новий указ усi сповняють пильно. Завтра по мiсту пiдуть солдати ловити таких, як ви. Справдi, надiйшов такий указ, iз завтрашнього дня вiн брався до виконання. Отож я переступив межу ще вчора, вчора я вже став на прю, не помiтивши того. Якась невiдома сила вирiшила це в менi. I я пiднiсся духом. I всi в мiстi були пiднесенi, мовби одмолодiли. Декотрi старшини вимагали покарати тих, хто не пiдписав до Сенату лист, з'явилися й всiлякi нашiптувачi, одначе гетьман до розправи не допустив. - Ся путь безконечна,- сказав вiн,- i немає на нiй нi переможцiв, нi переможених, їхнiй злочин - тiльки перед своєю совiстю. Ми всi винуватi. Славу дiдiв забули. Гордiсть втратили. Ходимо, поопускавши голови. Шаги мiднi на землi шукаємо. - Правда, правда,- загомонiли старшини. ...Та й поприкушували язики. Бо вже через два тижнi прийшов у Глухiв царський указ, одразу в колегiю i в гетьманську канцелярiю, де було написано, що гетьман не може нiчого чинити, не погодивши з колегiєю, i що "...кожен може являтись прямо в колегiю, не боячись козацької старшини". I самiй старшинi дали пристрашку. Другого вересня прийшла звiстка з далекої Ладоги, що на каналi помер Iван Черняк, наказний полковник полтавський, а небавом ще одна - кiлька стародубських козакiв поскаржилися в Пiтер на свого наказного полковника Журавського, й звiдти, з Пiтера, прийшов указ: зичимо покiйнику на небi вiчного упокоєння, в обох полках обрати полковникiв iз москалiв, яких - буде указано осiбно. Отак i Журавський нiби опинився в покiйниках. Той указ вкинув усiх у тяжкi роздуми. Навiть я, дрiбний канцелярист гетьманської канцелярiї, стояв при мiсяцi пiд тополями й думав: на велику веремiю заходить, великий вогонь розгоряється, багато людей згорить на ньому. Можна й собi пообпалювати крильця. А свiт такий гарний, такий ясний. Дозрiвають у садах яблука, мiсяць срiблом землю заливає... Дихай, радуйся, живи. Не радується! Для чого жити? Протирати штани в канцелярiї, дивитися, як занепадає свiт, у якому нашi предки жили по власнiй волi?.. А вже увечерi кiлька канцеляристiв, i я з ними, сидiли на валу й ласували кавунами, якими нас пригощав Миля. Кавуни були великi, темно-рябi, хтось висловив здогад, що вони з-за Есманi, з Веригiна. Я захвилювався й запитав Милю, чи то правда, що кавуни з Веригiна, i в кого вiн їх купив. - Та що я такий дурний, щоб купувати,- здивувася Миля. - То ти, виходить, украв? - Хiба то крадiжка, набрати кавунiв,- аж обурився Миля.- Одвiку їх крадуть... беруть тобто. - Впiймають на греблi з кавунами, кинуть пiд млинове колесо,- сказав Iлько. - А я не ходжу через греблю. Я човником... Як воно часто ведеться, розмова розпочалася з житейських клопотiв, а доскочила до справ великих. Чомусь згадали Мазепу, маленький червононосий канцелярист Рукавиця мовив, що од Мазепи пiшло все лихо, з ним погодився iнший канцелярист, Кирило Копил, який сказав, що Мазепа перехитрував сам себе. Ховався й ховався з своїми намiрами, поки Петро не розтягнув усiх козакiв українських, тих пiд Ревель, тих на Ладогу, тих ще кудись, i лишився гетьман зi жменькою вiйська, та й те нiчого не знало, аж поки Мазепа не привiв його до Десни та не сказав, що йдуть до Карла. - Старий вiн був уже для такого дiла,- мовив Рукавиця.- В цьому вся причина. - Може, й правда,- погодився Копил.- Коли б на його мiсцi був Орлик... Смiливий чоловiк i розуму великого. "Видячи Москву, обставлену многими силами i укрiплену на морi та на землi, всiм стає страшно й небезпечно, всi мають з'єднатися у союз вiйськовий",прочитав по пам'ятi з Орликового унiверсала.- Про те ж i король Карло писав: "Звернiть погляди на катiвськi пристрої, в Москвi заведенi, подивiться на народи, державi Московськiй пiдкоренi, й страшнi знаки тиранства постануть перед вами... Кому вiра, свобода вiтчизни, жон i дiтей життя дороге, тi проти своїх гонителiв, злобителiв i утискувачiв повстануть". Канцеляристи загомонiли, декотрi - обережно, застережливо, а декотрi й гаряче, бо вже випили трохи. Вiд Полтавської баталiї минуло тринадцять лiт, про неї, про шведчину знали в основному з оповiдей старших, тi подiї хвилювали багатьох козакiв, вони перегравали їх по-своєму i тлумачили також. Про Мазепу гомонiли старi й малi, i то по-рiзному, тобто гомонiли люди простi, старшинам i урядовцям до тих розмов було зась, хiба що в колi тiсному, де довiряли один одному. Про Орлика ж спогадувати було небезпечно взагалi. Запеклий, смiливий, розумний, освiчений - знав латину, грецьку, французьку, нiмецьку, польську, шведську й ще кiлька мов i розсилав на тих мовах реляцiї до королiв та султанiв, зумiв подвигнути на вiйну проти Росiї туркiв, i тi оточили росiйське вiйсько понад Прутом, i вже цар готувався здатися в полон з усiм вiйськом, проте вдалося пiдкупити вiзиря, котрий командував вiйськами i якому пiзнiше це коштувало в Стамбулi голови. I сам Орлик зiбрав чимало вiйська з тих, хто встиг проскочити з Мазепою пiд Переволочною на той бiк Днiпра, покликав запорожцiв, повiв на Україну, дiйшов до Бiлої Церкви, та, як вже те бувало не раз, зрадили його невiрнi спiльники - татари й мусив вiдступати. Тепер Орлик десь ховався, по його слiдах гнали царськi хорти-посiпаки, Петро наказав виловити Орлика, чого б це не коштувало, Орлик вважався найбiльшим державним злочинцем. А тут, пiдiгрiтi горiлкою, хлопцi розбалакалися, розсмiливились, казали про нього похвальнi слова. Я намагався їх погамувати, переводив розмову на iнше, але вони верталися на те саме тирло. А там же тiльки чорна збита земля, що з того можна взяти собi на зажиток! Мазепи немає, Карла також, а Орлик вiється по свiту. Менi самому було цiкаво все те, й холодив серце страх. Розiйшлися, бо почав накрапати дощ. А вранцi, ледве повставали, прийшли до нашого куреня капiтан з двома солдатами й повели Кирила Копила з собою. Ми кинулися до гетьмана, але його не було - вiд'їхав до Чернiгова. Савич й слухати не хотiв про те, щоб заступитися за свого канцеляриста, ледве вмовили його написати цидулу. Її понiс у колегiю Борзакiвський. Йому вдалося домовитися тiльки про те, що при вивiдних розмовах буде присутнiй глухiвський сотник Мануйлович. Того ж дня почали по одному викликати тих, хто вчора увечерi був на валу при крамольнiй розмовi. Першим покликали канцеляриста Василя Пастуха, вiн повернувся пом'ятий, а трохи веселий. Розповiв, що дiзнання веде якийсь майор, але при тому присутнiй сам прокурор колегiї Михайло Хрущов, напосiлися вони на нього вельми, але вiн обвiв їх довкола пальця, сказавши, що був п'яний i нiчого не пам'ятає. Я пригадав, як мався вчора Пастух, вiн справдi здебiльшого мовчав, пив горiлку та їв кавуни. Одначе що буде з iншими? Й що казати менi? Також видавати себе за п'яного? Але в те нiхто не повiрить, всi знають, що я не п'ю. Сказати правду? Те супротивне моїй совiстi, всьому, чим жив, про що думав останнiм часом. Посвiдчити, що нiчого такого не говорили, в те не повiрять, вони звiдкiлясь вже знають правду. Моє чоло оросили липкi краплi поту. Все на свiтi надто просто й непросто. Iснують тiльки двi сторони - чорне й бiле, добро i зло, любов - ненависть, життя й смерть, правда та неправда. Цей вибiр куций i здебiльшого страшний. I страшний нинi час. На який би край я не став, вiн смертельно небезпечний для мене. Або запроданець, або в'язень! Я - помiж двох каменiв, i вони зiтруть мене на борошно. I ось я вже йду слiдом за солдатом. I такий я маленький-маленький, i тiнь моя коротенька, не бiльше кроку. Солдат понурий i злий, i тiнь його довга, рушниця телiпається за плечима й хляпають прибитi пилюкою чоботи. Йдемо мiстом, i всi зустрiчнi проводжають, мене хто подивованим, хто спiвчутливим поглядом, йдемо довгою греблею, у водi схлюпує риба, чорна лиска попливла в очерет i потягла за собою вервечку каченят, десь iволга п'є тягучий осiннiй сiк пiзнiх вишень i давиться ним, виспiвує коротко, кiркiтливо, на Веригiнi в присохлому листi сито виблискують велетенськi кавуни на баштанах. Життя тече, життя вирує... Таким воно буде й без мене. Стрибають горобцi на дорозi, й стрибають горобцями мої думки, шукають викруту. А його ж немає... Чорне або бiле. Добро або зло. Горобцi пiд решетом, i страшно... Неймовiрно страшно. Всi йдуть по своїй волi, а я йду за солдатом. Ще нещодавно я був присутнiй на квестiї i впевнив себе, що витримаю й сам будь-якi випробування. Витримаю в iм'я добра та справедливостi. В iм'я мого люду, в iм'я України. Але виявляється, що справедливiсть є мала i велика. Велика, це загинути за Україну, загинути на велелюддi, красиво й почесно. Але здебiльшого маємо причетнiсть до справедливостi малої. Коли людина поступається по дрiбочцi, по цяточцi, коли щоденнi вигоди штовхають її до тих поступок, i вона ледве чи й помiчає те. А якщо i помiчає, то: ну що залежить вiд отакої дрiбницi. Звiсно, вона розумiє, що вчинила нечесно, але вчинок той такий маленький... А за нього можна понести велику кару. Як оце ниньки. Ну, посвiдчу я на користь Кирила Копила, п'янички i перелюбника, захланного чоловiчка... I мене самого вiзьмуть до тюремного ув'язнення. Й кому буде з того печаль? Хто згадає про мене? Заб'ють канчуками, згноять у ямi. I то нiзащо. За п'яничку Кирила Копила!.. Посвiдчу на користь тих, хто допитує Кирила, на користi, колегiї... Про те знатимуть всi. Й цуратимуться мене. Показуватимуть пальцями. Я не зможу бiльше працювати в Генеральнiй канцелярiї. А основне, я не зможу поважати себе А ще таке: "Люби, Боже, правду". А правда така, що гiрша неправди. Почувався щиглем, загнаним в сильця. Я боявся сказати щось таке, об чiм шкодуватиму довго, можливо, все життя. Я боявся не сказати нiчого... бо теж можу шкодувати, вже не на волi, а за гратами. Серде моє тiпалося й тремтiло, i в головi гуло, як у порожньому коминi. Менi здавалося, вивiдники все розумiють, про все здогадуються, бачать мене наскрiзь. Одначе людина не щиголь, її розум верткий i хитрий, вiн прагне отiєї середини, якої здебiльшого немає i яку iнодi вдається знайти. Я знайшов її вже на порозi кам'яницi, до якої мене привели. Кам'яниця колись була коморою, в нiй зберiгали щось цiнне, бо дверi - оббитi залiзом i вiкна вгорi маленькi, загратованi. Пiд стiною стояв стiл, за ним сидiли тiлистий прокурор Хрущов, майор з хвацькими вусиками та гострими бровами i вiйськовий писар, а трохи збоку, на ослонцi без спинки - сотник Мануйлович, який вдавав байдужiсть, але тiльки вдавав, у його очах присипанi сiрим попелом байдужостi тлiли iскри. Вiн перший i розкаже про мене все. Я став посеред кам'яницi, розглядався. Розглядався навмисно довго, трохи вiдкривши рота. - Ти будеш канцелярист Iван? - запитав майор, перед тим заглянувши до паперу, який лежав перед ним. Я не вiдгукнувся, розглядався далi. Якiсь гаки попiд стiною, либонь, на них вiшали копченi окiсти, в стелi - дiри. - Ти єсть Iван Сулима? - вже голоснiше запитав майор. - Га, що? - сказав я i подивився на майора. Той зглянувся з прокурором. - Ти що, погано чуєш? - обiзвався Хрущов. - Еге ж, прийшов оце,- вiдказав я. Прокурор i майор зглянулися знову. - Вiн глухий? - запитав прокурор Мануйловича. Той знизав плечима. - Здається, трохи недочуває. - Нащо ж його тримають у канцелярiї? - Пише справно. I грамоту знає. Майор пiдвiвся й пiдiйшов до мене. - Що ти чув учора на валу? - гарикнув просто менi в обличчя. Я витрiщив очi. - На валу! - прогримiв майор. - Кавуни їв. Солодкi,- голосно, вельми голосно вiдказав я. Тепер ми кричали обоє. Майор допитувався, про що гомонiли канцеляристи на валу, а я плiв йому, що на думку збiгало. Врештi майор утомився, пiдiйшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на ньому: "Про що учора ввечерi розмовляли канцеляристи? Що казав про Орлика Копил? Вiн читав якогось листа?" Я покрутив головою i написав: "Паперу в Копилових руках я не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись упав з коня". Я бачив, як осмiхався Мануйлович. Либонь, йому подобалося, як я воджу по пустирях вивiдникiв. Вони ж ще трохи поморочилися зi мною й вiдпустили. Хоч майор i висловив сумнiв: - Цей хлопець зупиняв усiх iнших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже, вiн чув. - Може, щось i чув. Через те й застерiгав. Вiн i зараз дещо чує. Я йшов через греблю з Веригiна, i вже веселiше цвiрiнчали горобцi, й iволга мовчала, а на осокорi щебетали дрозди. Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповiв усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля - сьомий. Хтось iз семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось iз п'яти. Думав i думав, до розлому в головi, й нi до чого не мiг додуматися. Всi, кого допитувано, пiшли стежкою, яку вказав Пастух: були п'янi, нiчого не пам'ятаємо. Дознання обiрвалося раптово: хтось вночi вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворi колегiї, i Копил утiк. Якийсь зичливець допомiг йому втекти, бо й обох вартових було пiдпоєно, вони спали на соломi бiля погреба. - Якi смiливцi,- казав менi Iлько.- Там же стiльки сторожi. I Копил також... Хто б мiг подумати... Миршавий, нiкчемний. Куди вiн мiг податися? - Звiдки я знаю. - Може, й справдi мав вiд Орлика якийсь знак? То такий чоловiк... - Який?.. - Славний. Хiба не так? Я чомусь промовчав. З Чернiгова приїхав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль i холодок зимовий. А тим часом з колегiї летiли листи густiше, нiж листя з осiннiх берiз. Колегiя виставляла себе захисником усiх покривджених i пiд'юджувала козакiв та селян подавати скарги на старшину. Вельямiнов дiяв пiдступно, йому найперше було потрiбно сколупнути весь нинiшнiй український уряд i посадити на його мiсце своїх урядовцiв. I вже в селi Погребах побито старосту, i вже старшину Данила Забiлу натовп тягнув по вулицi за волосся. Ся остання новина розвеселила всiх у Глуховi. Данило Забiла - чоловiк ворохобний, вiдчайдушний i вельми лихий, вiн писав доноси ще на покiйного Скоропадського, оббрiхував його тяжко, буцiмто гетьман якшається з Орликом та Карлом, буцiмто звиває кубло зради, буцiмто лютує i немилосердно карає людей. Все те було неправдою, i ось врештi покарали самого Забiлу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити українську старшину, прибрати її до рук. Полуботок видав унiверсал, аби люди на московськi пiд'юдливi поклики не пiддавалися, сидiли тихо, працювали, землi один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всi незлагоди є закон, потрiбно звертатися до суду, до Генеральної канцелярiї, а не до колегiї. Кiлька чоловiк вже наступного дня забрали позови з колегiї. Вельямiнов знесамовитiв, примчав з Веригiна. Кипiв i бризкав пiною кричав i погрожував. Його прозорi, нiби налитi голубою водою, очi посатанiли. Важко було збагнути, що це за чоловiк. Чи є в нього душа i, якщо є, що в тiй душi. Людського закону там не було. Бога й поготiв. Вiн скрипiв, жахтiв, а гетьман сидiв на фотелi спокiйний. Кiлька старшин горбилися пiд стiною на лавi: - Без вiдома колегiї унiверсалiв не посилати! Нiяких повелiнь, якi супротивнi повелiнням колегiї, також! Iнакше... - Я наказний гетьман, i це ствердив сам цар. Вище гетьмана на Українi нiколи нiкого не було. До того ж, я знаю тутешнiй люд i звичаї набагато лiпше за вас, бо тут народився i прожив життя. - Я бригадир i президент,- заревiв Вельямiнов.- А ти що таке передi мною? Нiщо! Ось я вас зiгну так, що й iншi трiснуть. Государ наказав перемiнити вашi давнини й робити по-своєму. Я дивився на президента колегiї. Я розгадав його. Вiн тiльки вдавав лютiсть, злiсть. Насправдi ж нiчого того не було. Це був млинок, змайстрований i виставлений на вiтер дужою, пiдступною рукою. Не перший i не останнiй. Вiн - негiдник, але таким його пустив у свiт творець, не той, що на небi, а той, що на землi. - Пане бригадир. Де вчилися такої вшетечностi? Хто вашi батьки? - запитав Полуботок. - А що тобi до того? - спантеличився Вельямiнов. - Нiчого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших вiком. Навiть школяр те знає. А потiм... Шкода вас. Отако напнетеся... Погляньте, як посинiли... Удар може вхопити... Троє штаб-офiцерiв, якi стояли за спиною бригадира, поопускали погляди. Вельямiнов налився бурякове й заревiв уже зовсiм не до речi: - Я вам указ! - Тiльки неправа людина може кричати. Ви не поважаєте наших законiв i не поважаєте своїх. Менi соромно таке слухати. Мав вас за просвiщенну людину, а ви маєтеся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся самi, не соромте честi мундиру свого. Йдiть звiдси добром. Про все я повiдаю його величностi. I, зрештою, готовий будь-якої хвилини, хоч i зараз, задовольнити ваш афект лицарським звичаєм, який i ми, козаки, знаємо. Вельямiнов удав, що не почув останнiх слiв. Полуботок вiдав: все, що чинить Вельямiнов, то за таємним велiнням царя, яке бригадир i виконує. Це не людина, а державний батiг, i вiн не зупиниться. Наступає тяжкий час лютого двобою з стодужим змiєм, яким є росiйська державнiсть. Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому стислося, i, щоб хоч на мить вiдволiктися вiд тих думок, не датися на пiдмову царського посiпаки, адже вiн пащекував ще й для того, аби викликати його на сварку, аби Полуботок необачно сказав щось у бiк царя, Москви, пiдвiвся й подивився на євангельську картину, на якiй двоє сiячiв сiяли зерна. За ними йшли бiлi птахи й клювали тi зерна. - Ми люди мирнi,- мовив гетьман, звертаючись поглядом до штаб-офiцерiв.- Ми ратаї, тiльки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми завше захищаємось, а не нападаємо. Така нам випала доля. Ми сiємо зерна для всiх, хто йде до нас з миром. I для птахiв небесних також. I живемо в злагодi з Богом та законом, який є Божим, праведним. Подумайте об сiм. Я бачив, як по тiй розмовi гетьман вийшов на подвiр'я, пройшов на вал i став пiд кленом. Я бачив, як приклав вiн до серця руку й зiтхнув. Вiн звик ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то тiльки закладатися, а не нападити. Важкi це змаги, i - нiякої свiтлини попереду. Вiн обвiв поглядом хати i сади на передмiстi, рiчку й зарiччя, темний лiс на овидi. О, як вiн любив цей свiй край, о, як бажав йому добра, хотiв його захистити. Вiддавав йому в офiру всi свої сили й життя. * * * Бiй розпочався лютий, жорстокий, нещадний. Не свистiли шаблi, не гримали гармати, але втрати були не меншi, нiж в найкривавiшiй битвi. Хиталася пiд ногами твердь, але це помiчали не всi. То бiльше, по тiй стрiчi Вельямiнов зрозумiв, що програє у словеснiй змазi, та й iншi факцiї вимагали обачностi, обережностi. Нiштадтський мир, день ангела Катерини, Петрової жiнки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто вдавав, що святкує. Старшина знала, що в Пiтерi буде вiдомо, як справляли день ангела царицi, отож гримали гармати й хитрий Троцина орацiю тримав, у якiй порiвнював царицю з орлицею, а її чоловiка з орлом, котрi сидять на високому пiднебесному сiдалi й оглядають свої володiння. Так дожили до Рiздва Христового. У перший день свiтлого Рiздва зiбралася старшина в Генеральнiй канцелярiї i пiшли всi до церкви. День був морозяний, сiялася легенька пороша, посипала червонi та зеленi верхи шапок, кожухи, сукнами критi. Панував настрiй урочистий, святковий, дзвони дзвонили по всiх церквах. Менi здалося, що вони дзвонять не в одне, перемовляються потаємно мiж собою - Миколаївська тут, у мiстi, i Богородицi Рiздва на Веригiнi, в цiй старшина слухає службу, там - Вельямiнов з штаб-офiцерами. А Бог один i Рiздво одне на всiх! По тому старшина ненадовго зайшла до Савича й вiддала там пошанiвок вину угорському та кримському, i старший канцелярист Матвiй Себастiанович мав переру латиною, яку всi слухали з увагою та достойнiстю. Далi старшина нанесла вiзит Полуботку, i в шумнiй тiснявi Троцина говорив орацiю, аплiкуючи гетьманове правлiння до новонародженого од колiна Навинового Христа Господнього, по тому всi пiшли до гетьманшi, яка частувала старшин улюбленим напоєм покiйного - вином французьким, настояним на грушах-дулях. Туди прийшов i Вельямiнов з прокурорами, й знову Себастiанович мав переру латиною, й московити не зрозумiли жодного слова, бо латини не знали. Москва i Пiтер були напакованi iноземцями, i вся та випадкова мiшанина мов тiльки поглиблювала одвiчну московитську заскорузлiсть та неграмотнiсть. Українцi, приїхавши в Москву пiдписувати укладену в Переяславi угоду, не знайшли там освiчених людей, на всю Московiю була одна друкарня, та й та майже перестала друкувати, i всi священнi книги переписували вiд руки напiвграмотнi дячки, й допереписувалися, що з тих книг не розумiли нiчого не тiльки миряни, а й самi священики. Й тодi було закликано з Київської Академiї тридцять академiстiв з Єпифанiєм Словинецьким на чолi, й вони переклали з грецьких оригiналiв Євангелiє i псалтир, i канонiк, i всi iншi священнi книги, фундували друкарню та видали тi книги, а також багато iнших - математику та астрономiю, i космогонiю, i Фукiдiдову iсторiю, i житiє Олександра Македонського, й багато-багато iнших. I приїхав туди ще один київський академiст - Симеон Полоцький та заснував школу, й спорудив комедiйнi хоромини, у яких лицедiяв свої ж драми з життя священного, й почав учити московитiв римованого вiршування, бо вони такого не знали й не вмiли. Цар Олексiй та патрiарх Никон благоволiли до киян, одначе знайшлося чимало темних людей, якi почали гукати, що українцi навчають їх латинської схизми, богопротивної Арiстотелевої науки, закликали молитися по-старому, хреститися двома перстами (пам'ятали Бога-вiтця та Бога-сина, а Бога-духа забули), й стався там розкол церковний, i зазнали кияни чимало кривд, одначе, й пiсля повергнення їхнього найбiльшого заступника Никона, цар Олексiй не велiв проганяти українських академiстiв, а запросив з Києва ще кiльканадцятеро. I так - донинi. Стефан Яворський береже патрiарший престол, Феофан Прокопович навчає княжат та укладає план Пiтербурської академiї, цар вельми полюбляє погомонiти з київськими вченими академiстами i... хоче затоптати землю, в якiй вони виросли й звiдки наука розпросторюється по всiй землi слов'янськiй. Московитам ще потрiбно довго пнутись, аби науку творити вiд себе. Одначе це - до слова. Того першого дня Рiздва 1723 року Полуботок з Вельямiновим вiзитами не обмiнялися. Проте третього дня гетьман прийняв запрошення президента колегiї i був у нього на iменинах. Там i сподибав звiстку, що цар вернувся з Астраханi в Москву. Кажуть, що люди найдужче веселяться у великому щастi та перед великим лихом. То, мабуть, правда. Ще нiколи не справляли глухiвчани так бучно Рiздва, ще нiколи не бачили глухiвськi вулички запряжених у глабцi коней в таких дорогих рондах, стрiчках - хоч куди тут їздити - найдальшi гостини - за верству. I весiлля бучнi та голоснi, i Водохрище на шостий день на льоду, куди вийшло самих попiв у золотих ризах душ сто, i хрест з льоду сажнiв три заввишки, й престол, i сотня глухiвська з двохсот козакiв пройшла трiумфальною ходою по льоду, а що вже люду - не протовпитись. Не було там тiльки Полуботка. Вiн сидiв удома, й до нього заходили то Борзакiвський, то Жураковський, то Войцехович - його зять, сотник седнiвський,то Iван Добронизький - сотник переяславський - сестринець. Все - люди вiрнi, такi, що вмiють пильнувати таємницi. Гетьман радився з ними, кого послати до Москви. Намiтили двадцять чотири особи: Василя Кочубея (сина Кочубея, страченого Мазепою), Андрiя Миклашевського, Петра Кулябку, Степана Гамалiю, iнших двадцятеро, й написали їм листи з проханням негайно прибути до гетьманської столицi. Й приготували листа царевi, його складали довго, переписували кiлька разiв: просили елекцii - виборiв гетьмана, голосами вiльними, за давнiм правом. Полуботок здогадувався, що цар вiдтягує вибори з певною метою, має якийсь потаємний замисел, вiдав i те, що його цар до булави не допустить, й мав те за марницю, волiв, аби обрали будь-кого, але таки обрали. Про елекцiю просили i в листi до Меншикова, одначе Борзакiвський, котрий мав його вручити свiтлiйшому, спочатку повинен був розвiдати, яким духом дихає князь. Поспiшали - царя легше досягти в Москвi, й там бiльше людей, зичливих українськiй справi, в Пiтерi Петро мається особливо запекло, незгiдливе й уперто. Може, то так дiють на нього невськi тумани, може, почуваеться там занадто впевнено, може, щось iнше розпалює i дратує його. Поки укладали посольство до Москви, поки умовляли старшин на ту факцiю, з Москви надiйшов указ про настановлення ще трьох московських комендантiв в українських мiстах: Богданова в Чернiговi, Яковлєва в Переяславi i Пашкова в Стародубi. Вражений тим указом, Полуботок написав царевi, що це небачене попрання наших вольностей, законiв i пунктiв Хмельницького, адже за пунктами комендант мав бути тiльки в Києвi, вже потiм, по Полтавськiй битвi, цар домiгся, щоб такий комендант сидiв у Полтавi, тепер понаставляли комендантiв скрiзь, i всiм їм ставилося в обов'язок не тiльки займатися гарнiзонними справами, а й втручатися в справи полковi. Гаразд пам'ятаю гетьмана в тi днi. Вiн часто вiд'їздив - у полки та сотнi,- стемнiв лицем, чоло перерiзали глибокi зморшки. Я тодi ще не все розумiв, молодiсть має той триб, що шукає собi кого наслiдувати. Таким прикладом ставав менi наказний гетьман. Вiн бачив далi всiх нас, розумiв усе глибше за нас. Пам'ятаю вечiр у канцелярiї, вже майже всi розiйшлися, нас лишилося чоловiк сiм. I тодi зайшов гетьман. Втомлений, мовчазний. Сiв на стiлець, простягнув до грубки, до вогню великi руки, звиклi й до чепiг, i до шаблi, дивився у вогонь нездвижним поглядом. Щось важко думав. На дворi лютувала завiя, торигала вiконницями, била у вiкна сухим снiгом, завивала, гудiла. Гарно в таку погоду бiля вогню й страшно в полi чи в лiсi. Хтось iз нас запитав, чи немає вiстей iз Москви, й зненацька в гетьмана мовби щось зсунулося з душi, й вiн сказав: - Яких вiстей чекаєте? Добрих? А хто їх подасть? Не потрiбнi ми нiкому нi нинi, нi прiсно, нi вовiки вiкiв. Мабуть, з немилостi Бог оселив нас на такому велелюдному перехрестi. А на перехрестi - он якi вiтри гудуть. Чуєте,- схитнув головою в бiк вiкна.- То одна буря котить нас, то iнша. Ми порiзненi й не можемо взятися за руки. Нас купляють, нас продають... Ми брязкотимо шаблями, кидаємося в кривавий вир i... потикаємо один одного. Нашi прапори порванi в ганчiр'я, над нами чужi руки зводять чужi прапори. Ми завжди перед кимось винуватi. Чужинцi їдять наш хлiб i дорiкають нам, що вiн не такий смачний, як їм би хотiлося. Ми безсилi й убогi, кожен з нас стає багатим i сильним тiльки тодi, коли служить дужому можновладному чужинцю. Ми боїмося подати один одному руку, боїмося щиро поговорити один з одним.- Вiн зiтхнув.- Може, й правильно робимо. Учiться, хлопцi, цiєї науки. Вона проста, нагрiє та нагодує. Бо iнакше можете вскочити в халепу. Скрiзь є вуха, скрiзь є пильне око... Не звiряйте один одному помислiв. Не любiть один одного й нiкого в свiтi не любiть. Нi батька, нi неньки. Бо можуть i їх взяти в заставу, примусити вiдректися вiд вас. Легко вiдрiкатися не люблячи. Не любiть край свiй. Вiн гарний гаями i полями своїми, але зганьблений, вiн тричi политий кров'ю батькiв ваших, i ви їсте кров їхню, яка проросла в жито. Любiть тiльки самих себе... Полуботкiв голос затремтiв. Я ще нiколи не бачив його таким. У мене на душi бринiли сльози. Не знаю, що спонукало гетьмана отако вiдкрити душу - якась велика невдача, чиясь незгода, чиясь зрада, бо пощо говорив нам таке! А може, що молодi, хотiв, аби запам'ятали тi слова, передали внукам, та й вiрив нам, а ми були готовi офiрувати йому всiм, навiть життям. Я кажу ми, маючи на увазi Борзакiвського, Биковського, Рубця, Добронизького, Войцеховича. Себе я туди не долучаю. Я на той час мало знав валечних справ i знав багато ницих - обманiв, кривд, я мало знав правдивих, гiдних шани людей, i бiльше - дрiбних, багатих статком i малих душею. Я спiзнав пронизливих вiтрiв на перехрестях i дуже мало затишку. Донедавна гадав, що оце писарське мiсце - зручне, затишне, бiльшого я не хотiв. i не думав про власне прийдешнє, й не до кiнця переймався тим, що казав Полуботок. Вбуравлений в свої лиха, я й на свiт дивився крiзь ту малу, проверчену лихим свердлом дiрку, i якщо з'являлися мрiї, то вельми непевнi. То марилися менi мандри в далекi землi, то затишне мiсце на безлюддi над рiчкою... Списанi на шкурi кривди болiли, але то, здебiльшого, були тiльки мої кривди, я їх гоїв отрутою власного серця. Пам'ятаю, я тодi сказав: - Виходить, ваша вельможнiсть, ми i нашi душi - в руках важких i темних сил? Ми залежимо тiльки вiд них та вiд припадку долi? Полуботок пiдвiв голову: - Я того не сказав. Багато залежить вiд нас. I ми повиннi боротися... з припадками долi. Ми пливемо по рiчцi бурхливiй i каламутнiй... Але весла в наших руках, їх не можна випускати до самого кiнця. Гетьман пiдвiвся, застiбнув гаплики на киреї. Був спокiйний, зосереджений, можливо, трохи шкодував на свiй порив. А може, й не шкодував, може, навмисне сказав нам те, про що думав день i нiч. Вiн прочинив дверi й ступив у бiлу каламуть завiрюхи. На Рiздвянi святки в Глухiв приїжджав Толстой з Уляною. Але я її не бачив. Загубилася вона десь у тiй завiї, заметiлi, та не загубилася Уляся в моєму серцi. I в думках моїх. Думав про неї знову багато. Я взагалi надто багато розмiрковую i скорше керуюся в життi думками, а не сердечними спонуками, хоч сердечнi спонуки - то спонуки Божi, а розум може ходити й диявольськими стежками. I вчинкiв усiляких злих запобiгаю розумом, частiше покладаюся на нього. Менi соромно за це, соромно, що не знаю, яка то є душа, осяяна Божим промiнням, котра сама по собi летить на добро i так само сама по собi вiдчуває кривду. Перш нiж щось вчинити, я кажу собi, що то буде по совiстi чи не по совiстi, вибираю стежку правдиву, але вибираю розумом. А є в свiтi люди, i я бачив таких, якi, неначе святi, живуть єдино праведним Божим законом, вони спрямованi на добро, як соняшник на сонце. А я он спрямований i на щось iнше, мене дедалi дужче закручує у свiй вир життя мирське, клопiтке, та ще й таке, яке понад мої сили, яким верховодять сили iншi, але земнi, а не небеснi. I думаю iнодi грiшно: може, добре, що в мене немає нiкого - нi за кого не в одвiтi. Iнодi вiдчуваю, що має менi випасти в життi щось таке, що не убезпечило б вiд лиха тих, хто був би зi мною. Душа моя щось знає, щось бачить слiпо. Увечерi, в куточку, прихилившись до мене головою, Iлько шепоче: - Знову стає на завiрюху. Треба її пересидiти десь... Кажу тобi, бо люблю, як брата. Оглянься... Помiркуй. На те саме заходить... Виговський, Брюховецький, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа... Де вони всi? Декого навiть нiзащо, як Самойловича i Многогрiшного... I скiлькох потягли з собою... Низками, гирями...I ще тихiше: - Нинi шукають охочих везти в Москву папери... Небезпечнi вельми... Можна з ними там, у Москвi, й голову залишити... Я ковтаю давку слину страху, зiщулююся пiд лiжником. - Так от... Гетьмани попереднi... Чого вони досягли? Нiчого. Бо й не можна. Бо - сила. Страшна сила. Сам i бачиш... Одних полкiв скiльки стоїть... Я також люблю нашу i вiтцiвщину. Ой, як люблю. I бачу - ти йдеш на кличi... Я й сам... Але ж - сила. Тiльки тобi зiзнаюся... Про що вам гетьман казав?.. Я вдав, що сплю. У тi днi Полуботок шукав людей, котрi повезуть у Москву листа. Не просто було їх знайти. Стояла важка зима, дорога до Москви далека, не кожен зважиться на таку путь. Й не кожен зважиться заявитися з таким листом перед грiзнi очi, царя. Вiдомо бо: найперше рубають голови вiсникам, найперше їх кидають за грати. Бо вони найбiльше знають, можуть розказати. Я багато думав у тi днi... Моє життя в моїй уявi то набувало поважної значимостi, то малiло безкiнечно. Кожному дороге власне життя. Воно одне, твоє... Й муки страшать. Свiт складний, але небезпеку всi бачать i вгадують найперше, бо вона проста й видима. "Ну чого варте таке твоє життя, кому воно потрiбне,- нашiптує голос.- Злети орлом... Подивися хоч раз з високостi". А iнший голос свiдчить, що крил тих у тебе немає, що є страх i бажання жити далi - пташкою, комашкою, їсти гречанi коржi, грiти бiля вогню руки, гомонiти в доброму товариствi, мрiяти на нiч... Отакi, здебiльшого, ми всi. Хить туди, хить сюди. Заяснiє, i вже ми пiдводимо голови, випинаємо груди. Присмеркне, й поприсiдали, змалiли. I все-таки сяє щось попереду. Й кличе, i веде. Й ти розумiєш, що воно велике-велике, що за нього поклали життя тисячi валечних козакiв, поклали не здригнувшись. Стати б таким! Страшно. А може, й вони вагалися? А може, й вони душили страх у собi? З двадцяти чотирьох намiчених Полуботком старшин, котрi мали пiдписати листа i повезти до Москви, пiдписало тiльки шестеро. Посилалися на завiрюху, непроїжджi дороги, декотрi вiдмовчувалися. Повезли листа Андрiй Борзакiвський - Пилипiв брат, також вiйськовий канцелярист, Iван Добронизький, Петро Войцехович, Василь Кочубей, Григорiй Грабянка, Iван Холодович та вже навздогiн погнав Оникiєнко, з якимось потаємним велiнням. Я узнав об тiм того самого дня, коли пересягнув пруг у власнiй душi i також запропонував свої послуги. Мiй рiшинець виявився запiзнiлим. Українськi посланцi затрималися в Москвi. Вони подали через Сенат лист царю, а також листи Меншикову та Феофану Прокоповичу. Меншиков на той час сам виплутувався з почепської справи. Дяка Лосєва, який проводив межування на користь князя, закували в колодки, цар, як уже мовилося i погримав i на Меншикова та й простив його за великi заслуги перед Московiєю. Феофан Прокопович, мудрець i книжник, мудрував, але в iнший бiк. То вельми сумно, що немало землякiв наших, серед них i стовпи науки церковної та свiтської, дбають не на користь вiтчизни, а на власну, й та їхня власна персона є їм такою дорогою, як майже персона самого Бога. Про це, про вчителя мого колишнього Феофана Прокоповича, який промiняв милу нашу вiтчизну на жирнi московськi ковбаси, оповiм пiзнiше. Тi люди вивищуються на брехнi й готовi запродати самого Бога, аби ступити на один щабель вище. Я знав людей, котрi вчиняли великi святотатства для того, щоб допомогти iншим людям, i певний, що Бог на тому свiтi простив їм їхнi грiхи. Лiтом судили судом церковним одного бродячого ченця, котрий таємно урiзав шматочок риз святого в Київських печерах i зцiляв ними хворих. Його святотатний вчинок одкрився, вiн не одпирався й не просив помилувати, але святий суд помилував, бо ж не для себе робив те, зцiляв, а грошей не брав, i суд наказав йому одмолювати свiй грiх у схимi сорок днiв та ночей. А яким чином здобуду царство небесне я? Тихим життям, покорою...Покорою кому? Царевi чи Полуботковi? Адже нинi знаю: це - не одне i те ж. Рiзняться вони один вiд одного, яко тьма од свiтла. * * * Я вперше побачив, що вечори синi. Синi дерева, синя долина, синiй снiг. Найдивнiше - синiй снiг. Вечори приходять з чорних глухiвських лiсiв, але не чорнi, а синi. Тiнi вiд дерев лякливi, тремтливi, падають пiд ноги й тремтять. I чомусь стає на душi тоскно. Парубоцька пiсня побрела на Веригiн, а я самотнiй, з своїми думками й синiм снiгом. Чому я такий? Чому