не такий, як iншi парубки? Не горланю пiсень, не лiзу нахраписте до дiвчат? Я всього соромлюся. Й себе самого також. Менi й гарно в цiй вечоровiй синявi, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкi тiнi сягнули через плiт, одна затрималася й завила. Тiчка! Зашумiло над головою - з сосни посипався снiг. Тiльки тут, на Глухiвщинi, сосни ростуть на подвiр'ях. I сосновi та ялиновi лiси стоять стiною. Глухi, погрозливi, моторошнi. Менi тоскно, i згадую мандри, згадую степ, марево над ним... Сьогоднi до канцелярiї пiд'їхав у мальованих глабцях Якiв Маркович, їхав удвох iз Оленкою, без кучера,- правив сам. Забiг до канцелярiї, аби списали копiю з якогось паперу, а я пiдiйшов до саней. Я знаю, що Оленка часто бачиться з Уляною, гостюють одна в одної... I хочеться менi запитати.... Не одважуюся. Пара сiрих у яблуках коней ледве стояли на мiсцi, забирали на себе вiжки, й Оленка щосили напинала їх. Була в сiрiй вовнянiй хустцi, критому зеленим сукном кожушку, розчервонiла, весела й трохи вiдчайна. - Сiдай, Iване, сюди, бери вiжки, втiкаймо в поле. Або на i край свiту. Чи в тебе вже є з ким утiкати? Конi рвуть у неї з рук вiжки... Взяв за гнуздечки конi. - Не хочеш? Тодi я пущу їх, i вони розтопчуть тебе.- Регочеться. Я стою, менi кортить запитати про Уляну, треба б мовби помiж iншим. Спаленiю, розхвилююся, виставлю себе перед Оленкою дурнем. Вона ж, напевно, все знає... Не знає тiльки, що хворiю Уляною й досi. До козиркiв пiдходить джинджуристий майор у плащi з чорним хутряним комiром, вiтається з Оленкою. Один з тих майорiв, якi допомагають бригадировi. Либонь, знайомий з нею. I вже зовсiм це не той майор, що засiдає в колегiї. Дзигорить, жартує, округлює очi - розповiдає щось страшне й веселе, бо Оленка спочатку теж округлює очi, а далi обоє регочуть. Конi крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене бiлою парою. Мене починає розбирати злiсть: служка я їм з Яковом?.. Але повiддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабцiв i погладжує медвежу повсть, яка лежить на колiнах у Оленки. З канцелярiї виходить Якiв. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрiбну копiю взяв. Либонь, ще на якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботкiв зять, множить. Умiє! Вiн стоїть бiля дверей i не спускається по сходах. Вiн бачить Оленку й майора i не поспiшає до них. Бачить, як заграє до його дружини майор, i не ображається. Мав би пiдбiгти, потурити того вiд саней,- адже майор залицяється вiдверто та нахабно,- принаймнi сiсти в сани й поїхати. А вiн стоїть. Переминається з ноги на ногу. Мене поймає дедалi бiльше образа. За нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпiв би. А Якiв терпить. Чому? Неприємна думка роїться в моїй головi: або вiн боїться майора, або той потрiбний йому. А може... Що? Бачить щось наперед? Такої спритностi не чекав вiд власної мислi. Вiдпускаю гнуздечки, ступаю вбiк, тихо цокаю язиком. Конi рвуть з копита, майор вiдлiтає. Оленка пiдхоплює вiжки, але зупинити конi вже не може. Сани зникають у завулку, Якiв бiжить навздогiн. Увечерi я розповiв про все Iльковi. - Так Маркович нiчого майоровi й не сказав? - допитувався той.- А що вiн взагалi про всiх цих майорiв каже? Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцiм Якiв про цих майорiв i тих, хто над нами, шемряє погане. Подумав i засоромився: адже Iлько може передати ще комусь, а той ще... Гидко. До того ж i неправда. Просто менi образливо за нього. - Полетiла пташка,- мовив Iлько.- Гарна в тебе двоюрiдна! А ми... Ходiмо сьогоднi в гостi до двох перепiлочок. Годi тобi киснути. Козак ти чи не козак? - Та козак... осьде матня...- Грубо бравую навмисне. Вечiр вже не синiй, а чорний. Великi чорнi тучi козацькими шапками стоять на овидi й сунуть на нас. Знову буде снiговиця. Жiночки виявилися замашними, жвавими, веселими, ще й схожими одна на одну. Може, вони були сестрами? Я так i не змiг довiдатися, як i того, хто вони: вдови, старi дiвки, адже кожнiй десь пiд тридцять. Жили в старiй хатi, бiля якої не було нi обори, нi хлiва, нi бодай комiрчини. Нас чекали; мабуть, Iлько попередив про наш прихiд, бо на лавi на чистому рушниковi лежали полiпленi вареники. Одна з молодиць затопила в лежанцi огудинням, поставила до вогню макiтерку. - То - моя,- прошепотiв менi на вухо Iлько.- Мокриною її звати. А твоя - Ївга. Менi стало соромно, Iлько дiлив жiнок, як овечок на торзi. Зварилися вареники. Iлько дiстав з кишенi карафку з пiнною Молодицi спочатку комизилися, а тодi випили по чарцi, й балачка побiгла, як вогонь по сухому хмизу. Iлько розповiв, як у їхньому селi силою вiнчали дяка, й той утiк, удавши в церквi, що нестерпно хоче до вiтру, не може втриматися, а одна з молодиць повiдала, як її подруга загубила в лузi коралове намисто i як незнайомий козак допомагав їй шукати, згадували iншi веселi пригоди, а тим часом надворi загудiло, завихрило - знову знялася хуртовина, хуга. - Ну, тепер ми додому дороги не знайдемо,- сказав Iлько,- доведеться ночувати. - Я тебе проведу,- зареготiла Мокрина. - А як заблудимося обоє? - Разом - не страшно. Я паленiв, але... вирiшив залишитися. А тут i Iлько шепоче на вухо: - Прикинься п'яним, щоб, значся, не вигнали. Я не можу... Вже один раз прикидався... Я не знаю, як то прикидатися п'яним й дурникувато посмiхався i вимахував руками. Випили ще по однiй. - Люблю хугу,- сказала Мокрина.- Реве, вiє, тут теплот, затишно, а я думаю про поле - як же там нинi страшно... i - Страшно... Так страшно,- раптом мовила Ївга.- Я пам'ятаю... Сидiла бiля вiкна до ранку... Петра чекала. Серце так болiло... А потiм нiби здерев'янiло. Замело його. Через тиждень знайшли по голоблi, до полудрабка прив'язанiй. А ми ж тiльки двi недiлi як повiнчалися... I Ївга заплакала. Я перестав удавати п'яного й почав прощатися. Iлько шкандибав за мною в бiлiй завiї й лаявся. * * * Хуртовини котилися над мiстом одна за одною. А в мiстi двi важкi хмари повисли одна супроти одної. Перша на радному майданi, друга на Веригiнi. Генеральна канцелярiя та Малоросiйська колегiя. Яка яку скурає. За колегiєю - iнша сила, ще бiльша, цар iз вiйськом, за канцелярiєю - окремi старшини, однi - мiцно, iншi хитю-хитю туди-сюди. Колегiя й далi посилає канцелярiї накази як пiдвладнiй. Канцелярiя не бере їх до уваги. А колегiя натискає, погрожує, залякує. Точиться вiйна унiверсалiв з указами та промеморїями. Полуботок вiдає: поступиться- все загине. Тим часом попiдводила голови усiляка нечисть: доносять, нашiптують, пишуть, хочуть погрiти руки, щось ухопити собi чужою цiною. За доноси платять грiшми, маєтками, урядами. Колегiя закликає писати, доповiдати, доносити, скаржитись. Канцелярiя нiчого такого робити не може, та й немає того у її звичаях. Вона береться тiльки через Сенат. Мчать у Москву та Санктпiтербурх, мiняючи на станцiях конi, гiнцi. Повезли ще одне клопотання, де повiдано про злиднi народу, запустiння в полках, про розор, який iде вiд постою росiйського вiйська. У вiдповiдь з пiвнiчної столицi указ про вiдпровадження двох нових партiй козакiв - на Ладогу та Терек. Полетiв по заснiженiй .дорозi гонець, повiз листа, у якому сказано, що в цi походи нiкого посилати, перераховано, у якому полку скiльки лишилося козакiв. Москва та Пiтер у те не вiрять. Ще один гонець мете снiгами - гетьман просить хоча б вiдкласти тi походи до весни - аби по теплу, по травах iти, iнакше погинуть козаки. Москва зловороже мовчить. Роз'їхалися по полках з колегiї кур'єри з указами збирати податки "з усiх безобхiдно державських i старшинських пожиткiв на користь колегiї, нiкого не минаючи, нiкого не милуючи". Пiший гонець понiс в колегiю унiверсал з канцелярiї: за яким правом, по якому закону такий указ? Вiн неправий, i козаки його виконувати не будуть. Закутаний у ведмежi кожухи, погнав у Пiтер Вельямiнов. Погнав скаржитися царевi на недобрих, непокiрних українцiв. У Москвi Андрiй Борзакiвський, Петро Войцехович, покликанi по почепськiй справi, намагаються довiдатися, якi розмови точаться в Сенатi про Україну, яка павутина плететься. I помирає раптово Андрiй Борзакiвський, племiнник гетьмана, а вiдтак, двадцятого лютого, зять Петро Войцехович. Вiн устиг написати листа прощального й закiнчив життя з великою рефлекцiєю, споглядаючи Богоматiр i розмiрковуючи про радiсть вiчну та царство небесне. Його тiло привезли й поховали в Седневi. Обидвi смертi загадковi, таємничi, застрашливi. Говорять про них тiльки пошепки. Отримавши звiстку про смерть Войцеховича, гетьман два днi не виходив з хати. I стояв по Українi плач - виряджали козакiв у Ладозький похiд. Козаки збиралися в дорогу, а до пiвнiчної столицi мчав на змилених конях ще один гонець, якого там назвали "втретє впертим", з листом переконливим, що у опрiч, лиха, погибелi козакам, розору, з того походу не буде нiчого. Похiд таки вiдмiнили, козаки верталися вже з дороги. Але то було єдине й останнє тепло, яким повiяло з пiвнiчної столицi. Та й те з смородом. Указ про вiдмiну походу послано в колегiю, а вже звiдти, копiєю, гетьману. Аби ще раз принизити, аби вказати, що гетьманському правлiнню настав кiнець, що колегiя - понад гетьманом. Полуботок одписав царевi: пишiть менi, а не в колегiю, я грамотний, вмiю читати. Все те - перетрактацiї, навалу царя й спротив гетьмана - не сховати вiд людей. Надто вiд старшини. I хиляться сивi, чорнявi, русявi голови - думають. Все вельми складно й надто просто. Так просто... аж холоне пiд серцем. У казцi перед лицарем завше стелються три шляхи - а тут лише два. На той ступити не хочеться, не дозволяє совiсть, на другий - страшно. Й шукають похиленi голови третього шляху, шукають. Третьої дороги шукають всi одвiку. Ще од часiв грека Перiкла або й ранiше. Аби якось перехитрувати всiх, аби й совiсть не продали i статку не позбутися. Вдають з себе хворих, посилаються на хвороби близьких, намагаються пересидiти круту годину в якомусь сховковi. Декому вдається. Але людське око зiрке, воно бачить все. Одначе є й такi добродiї, для котрих все визначено од самого початку. Це тi, котрi народилися без совiстi або загубили її. Користують першою лiпшою можливiстю, щоб пожакувати. Або й потоптати всiх. Новгород-Сiверський сотник Федiр Лисовський, призначений царськими указами спочатку на гадяцького протопопа, а далi на сотника, не сповняв гетьманських велiнь. Я перечитав усi скарги, написанi на Лисовського, всi справи, сам побував у Новгородi-Сiверському при суддi Остапенку, якого Полуботок послав розiбрати складений на сотника позов, й дивувався й торопiв з усього, що побачив. Лисовський усiм казав, що вiн тут не просто сотник, а "ради всех управлений и наблюдения и преследования измены". Його боялися, як скаженого пса, а вiн чинив, що хотiв, бо знав - його можна абшидувати тiльки за царевим указом. Мав природу непогамовну, й висiло на ньому грiхiв бiльше, нiж горшкiв на тину в доброї господинi. Й чого там тiльки не було, яким тiльки промислом не займався Лисовський за свiй вiк. Крав конi, грошi, навiть iкони - якось покрав i заховав у гнiй,- робив з котельником фальшивi копiйки, промишляв баришництвом, брагарством, перепродував крадене. Служив у чернiгiвського полкового осавула Красовського челядником i вкрав у нього скриньку з грiшми, й був присуджений за те до повiшення, випiрнув у Москвi, й спiвав у церковному хорi, якимось чином прислужився царевi, й осiдлав у Гадячi протопопського фотеля. Посипалися вiд гадячан скарги, Скоропадський i Чарниш наказали укласти вивiд, але київський губернатор послав свого дошуканця - полковника Вестова, й той чинив слiдство на користь Лисовського, скарг вiд людей не приймав, кажучи: "немає указу приймати скарги на протопопа", й склав у Пiтер визвiток такий, що опинився Лисовський на Новгород-Сiверському сотенному урядi. I тут дав собi повну волю. У Сенат написав, що буде царю вiрно служити, "бунтiвникiв усмирятиму, жеби народ в градi не пiдбурювали". Почав вельми швидко багатiти, взяв двоє сiл на корогву, посiв у мiстi двiр торговий, обiклав митом перевози через Десну й риболовнi єзi на нiй, ярмарковi комори, сiльськi отамани збирали йому на ралець. Одначе непогамованiй природi Лисовського того було мало. Хтось не так вклонився, хтось iз бунчукових на весiллi сiв на стiлець, на який збирався сiсти сотник, i вже Лисовський хапається за пiстоля, i вже сотницькi гайдуки тягнуть невдаху за чуба. Новгород-Сiверський поставлений бiля кордону московського, втiкачi звiдти валом валять iз-за убогостi тамтешньої, вiн їх приймає й примушує робити на себе. Тi ж, втеклi, а також посполитi новгород-сiверськi, майстрували башту велику оборонну, а потiм виявилося, що то не башта, а комора пана сотника з лазнею та погребом, а башту вимурували поруч, i не оборонну, а до в'язання тюремного. Ми їхали по кiлькох скаргах: господаря заїжджого двору, в якому помер подорожнiй, а Лисовський почав вимагати вiд господаря двiстi золотих, погрожуючи покласти на нього ту смерть способом насильницьким - удушенням. З переляжу, з очману господар дав сто золотих i "облiк" ще на сто - бiльше не мав,по кiлькох днях Лисовський почав вимагати по "облiку", погрожував поличкувати стома березинами, якщо той зволiкатиме. Корчмар трохи оговтався, та й не було в нього таких грошей, i його син припровадив скаргу до гетьманської канцелярiї. Друга скарга була вiд козака Околота про те, що Лисовський забрав його дерево, яке лежало на березi Десни. Але найповажнiшим у канцелярiї вважали третiй позов - Палажки Улезкiвни, яка "з кривавими слiзьми била чолом пану гетьману", бо "сотник Лисовський одружився на дiвцi Оксанi, але ранiше мав шлюб зi мною, Палажкою Улезкiвною, та втiк з хутора, забравши сорок карбованцiв грошей, конi, корови i все майно", вона, Палажка Улезкiвна, не знала, куди подiвся її чоловiк, i аж тепер, через п'ятнадцять рокiв, заманячив вiн на сотницькому панствi в Новгородi-Сiверському. Гарне мiсто Новгород-Сiверський. Напрочуд гарне. Я дивився на нього з найвищого чопика, стоячи бiля монастирської стiни, й не мiг вiдвести очей. Бiлим шовковим поясом Десни обвинута гора, а по нiй хатки, будинки, церкви дерев'янi й кам'янi, помiж ними дерева в iнеї, все мовби вирiзане майстром з одного великого шматка дерева. Над димарями в'ються димки - жiнки варять вечерю. Тихо бемкає малий монастирський дзвiн. I здається, немає на землi затишнiшого куточка, а всiм людям тут живеться щасно. Одначе привезенi нами в шкiрянiй торбi папери свiдчили, що це не так. З Лисовським ми не мали способу зустрiтися чотири днi. Вiн мовби був у мiстi, i його не було, його бачили то тут, то там, i нiхто не мiг сказати, де вiн нинi. Лисовський знав про наш приїзд i уникав нас. Менi вельми кортiло бачити таку вперту людину. Я ненавидiв Лисовського, неначе свого власного кривдника. Либонь, ми б ще довго ганялися за ним, якби не його розперезанiсть та непогамованiсть... Опiвночi Лисовський з кiлькома горiлчаними братами пiшки поверталися з гостини, нiч була темна, у них погас лiхтар, i вони почали грюкати в дверi школи. Побудили школярiв, дяка та кухарiв, тi довго не могли очуматися зi сну. Лисовський та братчики пiдганяли їх штурханами, школярi - серед них було кiлька чималих парубiйкiв, шкiльних виросткiв,- розсердилися, далi осатанiли, зчинилася бiйка, гармидер. На той лемент позбiгалися люди, прибiгли й ми, бо ночували неподалiк. Нашi козаки запопали Лисовського й одвели в гренадерський караул та вiддали офiцеру, аби тримав там рiзуна, бандюгу Лисовського. Одначе офiцер вiдпустив Лисовського, i той доночовував удома. Тодi суддя пiшов до полковника, нiмця, й розповiв йому, що ми чинимо дiзнання за велiнням гетьмана, а також генерала Вельямiнова, показав гетьманський унiверсал. Полковник послав солдатiв, Лисовського знову припровадили в караул. Вiн був пом'ятий, пошарпаний, мало що тямив з похмiлля, белькотiв щось незрозумiле. Покликали цилурика, той оглянув сотника - в того була розбита голова, кiлька синцiв та саден помiтили й на тiлi. Либонь, школярi тямилися не тiльки на шкiльнiй науцi. Лише через тиждень почали складати дiзнання, опитали кiлька десяткiв людей, списали багато паперу й, забравши сотенну корогву, поїхали додому. Лисовського лишили в караулi до остаточного розпорядження з Глухова. Суддя захворiв у дорозi простудною хворобою, i ми залишили його в Чернiговi. Складати звiт гетьману довелося менi. Був пiзнiй час, i я не хотiв турбувати гетьмана, лишень повiдомив маршалка дому про свiй приїзд та про хворобу суддi, але невдовзi мене було покликано до гетьманської свiтлицi. У чорному пiдсвiчнику горiло три свiчi, бiля них сидiло двоє: гетьман i отець Єлисей. Гетьман у тi днi говiв, отож проводив вечори в товариствi святих отцiв, намагався не гнiватися, й не перейматися клопiтними справами. Я увiйшов посерединi розмови, й вони не обiрвали її, розмовляли й далi, мовби й не бачили мене, не зважали на мене. Я лишився при одвiрку. - Ти хочеш перемогти зло добром? I вважаєш, що це можна? - запитав єгомосць. Аби я не знав його, то вельми б подивувався, адже не випадало священиковi казати таке. Господь же перемiг! Менi аж крутнулися на язицi тi слова, ледве втримав їх. Але замiсть мене їх проказав Полуботок. - А ще, ще хто? - долягав непогамовний отець Єлисей, i його довга вузенька борiдка тiпнулася туди-сюди. Вiн нахилився вперед, i його тiнь iз скарлюченими, худими руками, кiбцюватим носом на худому обличчi видалася менi тiнню птаха. Не подобу святого отця нагадувала вона, скорше диявола, i я присоромив себе та прочитав першi рядки вечiрньої молитви. Але все одно пхалася до голови думка, що, либонь, не втримається єгомосць на цьому мiсцi. -Хто ще? Назови!-прискiпувався отець Єлисей.- Вiн же все робить не добром, а злом! Та ще й яким злом. Ступає по християнських трупах, заливає кров'ю свої i чужi землi. Тепер вже "вiн" було iнше, я зрозумiв, про кого мовиться, й проковтнув боязкий клубок у горлi. Нинi боявся не стiльки за себе, скiльки за тих, що розмовляли. - Я чиню не добром i не злом, а правдою,- вiдказав Полуботок.- Законом. Законом наших предкiв i законом, який написали та пiдписали нашi антецесори... - Вiн топче ногами той закон... i всi закони. Його закон - сила. Вiйсько. Держава. - Правдиво. Сила, держава. В iм'я її...-беззаконня. - Але ж i ти - в iм'я її. Iншої, своєї... Чи не так? Чи не програли ми все тим законництвом? Я хотiв сказати, що ми чистi перед Богом, не сказав. Отець Єлисей мовби читав мої думки. - I ось ми всi - раби... Не тiльки царя небесного, а й земного. "Iвашко Брюховецький..." Iвашко!.. Там всi Iвашки,-й зареготав по-гемонськи, аж менi мороз побiг по плечах. - Не всяка держава-беззаконня,-захищався Полуботок. - Iншої я не знаю. Iнших не було. Од часiв Iрода i до часiв нинiшнiх...- Жорстко стулив сухi губи. - Творити її потрiбно справедливу. В iм'я людей... - Вiн теж - в iм'я людей. Своїх... - Нi... не в iм'я людей. Ти сам сказав: там люди - нiщо, iвашки. Раби. В iм'я... самої держави... iдола... Вона поглинає їх усiх... I поглине. Жорстокiстю й безсердечнiстю. Це переходить у всiх... У кров... Як гiрчак земляний у все, що на нiй росте. Й чим далi, тим бiльше. - Виходить, всi вони не винуватi? - Не знаю. Це вельми складно... I винуватi й не винуватi. Самi не живуть, не вмiють жити, й iншим не дають. I якщо не захистимося, станемо, як вони. Тобто не такими... В латках, у нуждi. Та ще й приниженi. Вони ж, найрабiшi раби, возвеличуватимуться над нами, не тямлячи власного рабства. Се - страшно. - То про який закон рiч?-знову скрючилася на стiнi кажаном тiнь.- Такий закон визнавати не можна. Потяти його... Полуботок раптом пiдвiвся, полум'я свiчок тiпнулося, одна з них погасла. Вiн важко ступив вiд столу на середину свiтлицi, круто повернувся: - Не гнiви мене, попе. Потяти - чим? Немає в нас такої сили. Була один раз - при Богдановi, втратили. Розсмикали її далi... Згадай Виговського, згадай Дорошенка. Який муж був! Як любив її, Україну! А всi, всi проти нього - й турки, й татари, i ляхи, i москалi. Одiб'ється вiд одного, з iнших сторiн налягають. Дешевою кров'ю хочуть посiсти нашi землi. Неначе змовилися, неначе нечиста сила їх водить. Жодної години перепочинку. Тiльки... щоб пiд себе... Собаки...скреготнув зубами. - Були шведи... - Безумно смiливий, авантюрний королик... Дав пiд Лiсною побити корпус, який iшов до нього. Коб з'єднався з ним, ударив на царя - пiр'я б з нього посипалося. А вiн - через усю Польщу та Україну... Стратив сили. Жменька воякiв лишилася. Мазепа ж... Перехитрував себе i всiх нас. Дав розтягти власне вiйсько. Звитягу давно втратив... Мав би ранiше звернутися до вiйська. Ми нiчого не знали... Петро укази слав, а вiн у мовчанку грався. Вiйсько тратилося, нiчого не розумiло. Вiдтодi немає у нас справжнього вiйська. В кожному мiстечку - гарнiзон московський...- Полуботок глибоко зiтхнув i знову сiв...- Не можна... Нiяк не можна... Море кровi... Даремно... Не маю на те Божої волi. Маємо домагатися наших законних прав... Вiдкрито. Чесно. Не таячи за спиною ножа.- Ще раз зiтхнув.- Ми хилимося й хилимося, а вони далi нас гнуть i гнуть. Але... Мовчи, попе. Ти вже й так зламав тишу в моїй душi. I святiсть порушив. Не гоже менi так гнiватися перед причастям, не буде менi добра... Що там у Сiверську, Iване? - звернувся до мене й покивом голови попрощався з отцем Єлисеєм. Я розповiв, i також покивом голови гетьман вiдпустив мене. Вийшов на подвiр'я, й здалося менi, мовби за хатою щось гупнуло. Сторожкiсть, котра не полишала мене останнiм часом, пiдштовхнула, й ледве я ступнув за рiг, як од вiкна, неначе снiп з воза, обвалилася, а далi шелехнула в снiг i подерлася до приметеного снiгом тину та перевалилася через нього довгопола постать. Майнули поли, майнула бiла пляма обличчя. Я аж присiв - менi перехопило подих. Постать видалася знайомою Що робив тут цей чоловiк? Для чого зазирав у вiкно? Ясна рiч, для чого. Неспасенним ремеслом бавиться... Ми вже всi знали, що за паном гетьманом пильно наглядають з колегiї. Чорнi тiнi скрадаються поза тинами, скачуть верхiвцi, буцiмто в своїх справах, у тi мiста й села, куди їде вiн. Але ця постатьi.. Нi, не може бути,- розмiрковував. Привидiлося, приверзлося. То хтось iнший... Цур - навести пiдозру да свого товариша. Гетьману скажу, що хтось був пiд вiкном, але ману наводити не буду. Я йшов до свого куреня й часто оглядався на одинокий вогник у вiкнi гетьманового будинку. Либонь вiн горiтиме до пiзньої ночi. I ранiше бачив той вогник. Бувало, погаснуть усi вогнi й свiтиться лише два. Один - у вiкнi Полуботка, другий - у вiкнi Вельямiнова. Тi вогнi неначе змагалися, який якого пересвiтить. Бiля одного, скинувши перуку, ниже на папiр доноснi слова драпiжний генерал, вимiрковує, як краще, пiдступнiше провести отой указ царя, "про який не тiльки старшинi, а й своїм колегiантам об'явити не можу", як посварити старшину з своїм людом, як обiбрати й уярмити той люд. Старається, сопе, скрапує чорнило з пера, скрапує з простудженого носа капка, лоскоче пiр'їною пiдборiддя й заплющує в солодкому мареннi про новi чини, новi маєтностi очi. I не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить, пiдперши голову руками, думає, як захиститися вiд тiєї напастi, як не дати, щоб понищили останнi вольностi та права народу, врятувати вiд крiпацького хомута український люд. Нинi Вельямiнова немає - подався до пiвнiчної столицi з наклепами, пiдказками царевi - видивився багато, намiркував пiдступiв також. Але сьогоднiшньої опiвнiчної пори блимає ще один вогник. У приземкуватiй хатi козака Ясочки народилася дитина. Вiльний чи раб? Те ще невiдомо. * * * Вiддзвенiли струмки, пiд вiкном куреня, бiля якого було моє мiсце, гострими шаблями рвонулися вгору пiвники, виткнулися тендiтнi, кволi, буряково-рожевi стебельця пiвонiй. Пiвники та пiвонiї посадив хтось з канцеляристiв, але не зiзнається в тому, i ми не знаємо, чиї вони, в чию честь квiтують. Повiнь велика було того року, вона застала нас з Iльком та Пилипом Милею в селi Гейманiвка на Удаї. То було рiдне Iлькове село, й вiн запросив нас на Великдень у гостину. Повiнь прийшла нагально, рiчка Удай, на якiй стояло село, розлилася в одну нiч, вiдiтнула нам шляхи вiд'їзду. Кущi, дерева, здавалося, бродили в водi, водяна гладiнь зливалася на овидi з небом, лишивши незайманим лише горб, на якому злякано тулилися одна до одної хати. Ми не могли виїхати, бо повiнь знесла мiсток на греблi, а приїхали вiзком канцелярiї, якого не хотiли кидати. Та й не вельми поспiшали. Було хороше, хоч трохи й незвично серед цих водяних просторiв; надто нам подобалося їздити човном у лiс, висаджуватися на високих сухих горбах, полювати зайцiв та кiз, а також ставити крильчаки та вершi. ...Дерева поклали на воду хисткi тiнi, наш човен перетинає їх, угорi вiльгло шелестить олешина й чорнильнi сережки падають на тихе плесо. По плесу, по таємничiй веснянiй водi розлилася душа, й бачиш, що вона також безмежна й нiжна. Весна усмiхається, весна зiтхає на повнi груди. Одного разу ми знайшли чужого крильчака, мабуть, господар забув, де його поставив. У крильчаку була дохла аршинна щука та кiлька краснопiрок, такої великої щуки я бiльше нiколи не бачив, мабуть, вона хотiла накинутися на краснопiрок, якi вже були в крильчаковi, й влетiла туди сама. Я уявив, який страх вона викликала в тих малих рибок, як вони металися, а подiтися було нiкуди. А потiм щука здохла вiд голоду. Й не поласувала рибками. Здихала, а їх не поковтала. Чому? Страх має бiльшу силу, нiж голод? Дивнi загадки ставить перед нами життя. Борсаючись з крильчаком, у якому була щука, я вибовтнувся з човна. Гойданув його вельми, проте Миля та Iлько не повипадали, бо Миля встиг ухопитися за дерево. Я опинився попiдруки в студенiй водi, яка вогнем ошпарила менi тiло, Iлько та Пилип втягли мене в човен i притьма погнали до села. Гребли поперемiнно, а потiм Миля посадовив мене на весла i змусив гребти. Я добовтався до берега, випустив весла й подибцяв до хати, бо бiгти не мав сили. В хатi Миля стягнув з мене увесь одяг, i я переодягнувся в сухе - смертну одiж Iлькового дiда, яка дiдовi не пригодилася, бо втопився в Удаї i тiла не знайшли. Матня волочилася по землi, а рукава кунтуша були короткi. Миля примусив мене випити пiвкорця горiлки, сипонувши туди пiвжменi пороху. Опекло всерединi, я чув, як бiжить по жилах вогонь, як розсипається в животi жар. Здавалося, порох спалахнув. Мiй одяг викрутили й повiсили на тин, чоботи засунули за заслiнку. Пiсля обiду Миля лiг спати, Iлько пiшов у гостi, а я якийсь час сновигав по двору без дiла, а тодi й собi вклався на лавi, пiдславши пiд голову Iлькiв кунтушик. Перед очима все ще гойдалися води, гойдалися дерева, синьо цвiв ряст на пiскуватому згiрку, й те гойдання не заколисувало, а розколисувало. Перекинувся на другий бiк, i здалося менi, що щось прошелестiло пiд щокою. Муляв рубчик. Лапнув рукою й намацав розпорiх, посунув руку - намацав щось цупке, гладеньке. Пiдвiв голову й побачив у кунтушику кишеню, але не там, де вона мала бути, а в пiдкладцi з лiвого боку, майже в полi. Це мене вельми здивувало. Не стямився, як у пальцях опинився згорнутий вчетверо аркушик голубого паперу. Нiчого не розумiючи й без докорiв сумлiння - адже i в мислi не клалося про якiсь таємницi,- розгорнув, почав читати. Читав i нiчого не мiг втямити. "Гамалiя, Терський похiд..." "Полковник. 26. У мiсяць - 4. Обозний писар 14". "Глух. 7 гетьманiв". А далi прочитав таке: "Писан лист до пана обозного полку Прилуцького з предложенiєм, що поневаж по трикратнiм писанiї полковник тамошнiй для обачення не хотiв приїхать, того ради послали туди в Прилуку Фiлiпа Борзакiвського, аби там якось зробили общеє намєрєнiє подати чолобитну всiєю старшиною полку Прилуцького, на котрiй мають вони всi, вбачивши в тому пользу, руки пiдписати". Що довше вчитувався в цидулу, то бiльшi мене поймали сумнiви. Щось пiдказувало, що це не звичайна цидула. Я не осягав усього, не розумiв, для чого вона написана, але тямив, що тут - таємниця. I то не проста. Чомусь менi майнуло Iлькове обличчя пiд гетьманськими вiкнами. Майнуло й пропало. Одначе тривога ходила в менi, як звiр у лiсi. Я розбудив Милю. - Потрiбно поговорити,- прошепотiв на вухо. Велике, кругле, як дiжа, Милине обличчя, м'яте зi сну, було сердите й спантеличене. Вiн лупав обпаленими повiками, плямкав губами. - Тебе що, курка гедзнула чи зовсiм скапустився! - Ходiмо, ходiм,- потягнув за полу. Озираючись, неначе злодiй, повiв Милю в клуню, стали за дверима, лишивши чималу щiлину, щоб видно було подвiр'я. Простягнув Милi папiр. - Читай. Вiн читав, знизував плечима. - Що це таке? До чого? - Не знаю. Знайшов у Iлька в кишенi. Потайнiй. - У потайнiй? - Так. - А що означають цi значки? "Полковник -26..." - Полковник отримує таку платню... - Хто цього не знає... - У нас знають всi. Писано для когось iншого. А може...- завагався.- А оце: "Гамалiя, Терський похiд..." Гамалiя вiдмовився йти в похiд... Сього ще майже нiхто не знає. Проситься в гетьмана, аби послав когось iншого. - А хто такий Глух? - Се просто чудасiя, та й годi. Глух - дiд столiтнiй iз села Кнути. Туди приїхав сотник Шишкевич, особисто царем призначений, i почав налягати, чого податки не зiбранi. Глух отаманував у селi, тепер отаманує його син, Василь. Василя не було вдома. Глух сказав, що про такi податки нiколи не чував за свiй довгий вiк. Шишкевич почав гримати на дiда, погрожував. А дiд тодi йому: "Я перебув дев'ять сотникiв i знав сiм гетьманiв..." -"Мене, десятого, не перебудеш,- Шишкевич йому.- Київ скуштуєш. Доповiм президенту колегiї Малоросiйської..." -"Ось йому дуля",- дiд на те. Шишкевич поскаржився в гетьманську канцелярiю. Там реготiлися. Що з дiда взяти. Сто лiт йому. Ми помовчали, а потiм ще раз прочитали останнiй запис. Вiн турбував найдужче. Я пригадував... Писали в Прилуки i в iншi полки. I цi листи тримали в таємницi. Тi, хто їх возив повертали назад у руки Жураковському або Савичу, чи й самому Полуботку, й одразу тi листи палили в грубi. Отже, на папiр списана таємниця Генеральної канцелярiї. Для чого? Вiдповiдi не доводилося шукати. Мене аж затрусило з того здогаду. - Чого ти? - здивував Пилип. - Мабуть, од горiлки,- збрехав.- Страшно менi. - Нехай йому буде страшно,- похмуро мовив Миля.- Знав я колись потаємних вивiдникiв... Як служив у тому вiйську... дужому. А цей у своїх вивiдує та чужим продає... Мав би писати на власнiй шкурi... Я мовчав, не знав, що дiяти. За мене вирiшив Миля. - Не повинна така гадюка повзати помiж нас. Не можна допускати його в Глухiв. - Яким чином? Миля вирiшував усе швидко й просто. - А так. Може наробити бiди. Оце, що написав, передасть у колегiю. Та мало чого вiн ще знає! I що може вкоїти. Для таких людей кiнець один... Поїдемо завтра знову на розливи... Й вернемося без нього. Випаде з човна... Ти ж сьогоднi випав... Я жахнувся. - Цур тобi... Грiх такий на душу. - Його грiх бiльший у стократ,- суворо й переконано мовив Миля. Ми не дiйшли згоди. Я нервувався, я тратився... Як зустрiну Iлька, що скажу йому?.. Аби не бачити колишнього приятеля, одразу по тому, як вернулися до хати, розперезав куль околоту бiля печi й лiг. Сказав, що мене морозить, що хочу спати. Натягнув на голову кирею, скулився пiд нею. Не спав усю нiч. Не знав, що робити. Моя душа розривалася на дрiбнi шматочки. Гнiвався на Iлька, готовий був убити його й почував, що на таку помсту не здатен. Не знаходив викруту. Часом менi починало здаватися, що ми помилилися, я не вiрив, що серед нас мiг завестися отакий збродень. Ну через що став зброднем? З гнiву на когось, з перестраху, за грошi? Вiн кпить з усiх, ненавидить всiх iз-за своєї хвороби, з-за думок, що життя його коротке. Але хто в тому винуватий?.. Помщається за це свiтовi? Були не такi горопахи, не такi нещаснi, ще й вiддавали всю решту життя вiтчизнi. Звичайно, його потрiбно б скарати. Але я не зможу жити з таким грiхом. Перед свiтанком заснув, i снилися менi велетенськi човни, вони пливли, i я також плив, але в маленькому човнику й зовсiм у iнший бiк. Iлько встав рано, пiшов порати худобу, я пiдхопився також, насилу понатягував збучавiлi за нiч чоботи й подався за ним. Вiн саме закладав за драбини коням сiно. Я вхопив його за комiрець сiрої свити, мовив, вiдводячи очi вбiк: - Iльку, нам усiм вiдома твоя проклята таємна служба... Менi й iншим. Ти розумiєш, тобi туди вертатися зась. Я отримав наказ... Страшний наказ... Але вирiшив сказати тобi: утiкай свiт за очi. I не спробуй об'явити про те в колегiї. У нас там також є свої очi та вуха. Будеш знайдений на краю свiту. Я зневажаю тебе... Оце все надумав за нiч. Тiльки виповiв жужма. Нiколи бiльше я не бачив такого обличчя. Iлькове обличчя поблiдло, а далi попливло плямами, очi полетiли кудись углибiнь, губи скривилися й затремтiли. Далi його обличчя збуряковiло, очi налилися кров'ю. Я думав, Iлько вб'є мене. У його руках були вила, вони погрозливо нахилилися. Хрумтiли сiном конi, десь поряд мекали вiвцi. I важко, з сухотним посвистом дихав Iлько. Менi було й бридко, i лють поймала мене. Адже Iлько не знiтився, не заперечив, не просився й не каявся. Вiн i справдi був готовий штрикнути мене трiйчатами, навiть посунув на мене. Але я не вiдступив. I враз мовби щось засвiтилося у моїй душi. Мовби щось спало з неї, й стало менi легко та ясно. Щось таке вiдкрилося менi... Iлько - христопродавець. Вiн служить ворогам. А я шукав собi чогось... Опертя якогось... Щоб жити. Для чогось жити. Так от для чого: боронити вiтчизну. Вiд Iлька, вiд Лисовського, вiд Милорадовича, вiд усiх, хто за ними. Я ж там - далеко-далеко. Всi разом вони заподiяли менi багато зла. Й хочуть заподiяти всiм нам ще бiльше. Захотiлося вбити Iлька. I я не жахнувся цiєї думки. Як вiн мiг продатися? Нишпорити, пiдглядати за всiма нами? Й дiлити з нами хлiб, а зi мною ще й одну подушку. Я подивився на нього сповненим презирства поглядом i вийшов з хлiва. Пройшов у кiнець городу, став пiд вербою. Верба й лози вже викидали листочки. Повiнь спадала, по всьому розливу виднiли чорнi острiвцi. По водi скакали сонячнi зайчики - весна усмiхалася з-пiд молодих вiй. Я вагався, чи вчинив за Божими законами. Вперше сумнiвався в тому, чи правдиво сповняю Божi заповiдi, й подумав, що до сьогоднiшнього дня не так, як треба, бачив Бога. Я бачив себе лише в покорi. Так, Бог - це любов. Любов до ближнього, до працi, до науки, до правди i до вiтчизни. До вiтчизни - насамперед. I боротися за неї - праве дiло. Феофан Прокопович вчив нас любовi до царя. Але цар не любить мою вiтчизну. Отже... Я не можу любити його. Але чому любить його Феофан? Як вiн може любити його? Бо має з того користь. Отже, то любов з користi. Значить - не любов. Iлько не прийшов до снiданку, не прийшов i до обiду. Його мати сказала, буцiм поплив човном до далеких родичiв, має їм у чомусь допомагати й повернеться аж через два тижнi. Миля спочатку подивував на те - як це Iлько поїхав, не оповiстивши нас, а потiм здогадався про все й сказав менi: - Якщо ти попадешся йому, вiн тебе не випустить. Дурний ти, Iване, за що й подобаєшся менi. По кiлькох днях ми поверталися в Глухiв. Їхали лiсами, луками, жовтими вiд квiтiв. Веснянi квiти - майже всi жовтi. Тiльки подекуди, помiж жовтого, синiли пiвники. Надзвичайно тендiтнi й нiжнi, вони й росли не купами, як жовтi, а поодинцi, помiж трав. Свiтило сонце. Щиглi посвистували на ще холодному вiттi. З лугових озерець парами зривалися качки. Десь гелготiли гуси й трубили лебедi. В лiсi цвiв сон. Снiг розтанув i скрiзь було видно купи лосиних, оленячих та козячих бурульок. З-пiд куща сухої нехворощi виповзла гадюка, засичала. Конi шарпнулися вбiк. Кажуть, о цiй порi гадюки лютi й страх якi отруйнi Миля обiперся на луку сiдла й раптом заспiвав: Тим трава зелена, що близько вода, Тим дiвка хороша, що ще й молода: Я пiдхопив, i ми повели пiсню вдвох: По травицi ходжу, та й не находжуся, Кого вiрно люблю - та й не налюблюся. Козаче, серденько, не ходи удень, Не ходи удень, не смiши людей, Ходи уночi при яснiй свiчi... Було весняно, легко на серцi. Одначе Глухiв звiяв з душi веснянi леготи. Все там було сповнене тривоги, настороги, якоїсь зачаєностi. Чогось чекали, щось мало статися. Вже й сталося, тiльки не знали достеменно, що саме. Привiяв вiтер-москаль чутки, що в Санкпiтербурху цар iз Вельямiновим плетуть на Україну чорнi сiтi. Що гетьмана козаки бiльше обирати не будуть, що права й вольностi у них одберуть i що весь люд український цар забирає в неволю. Чутки цi незабаром справдилися, вийшов новий царський указ, та такий страшний, немилосердний, що його й надсилали частинами, боялися, аби козаки не взялися за шаблi, аби не почалася нова Хмельниччина. За тим указом московським комiсари мали збирати податок з старшини, козакiв, посполитих, ченцiв, священикiв - з усiх, не милуючи й не обходячи нiкого. Тi комiсари складали також надвiрнi списки, за якими запроваджувалася панщина. На найвищий уряд настановлялася Малоросiйська колегiя, i тiльки через неї українцi мали право надсилати до столицi листи, чолобитнi, скарги, Генеральна канцелярiя втрачала будь-яку владу, указ забороняв їй писати унiверсали. Стосовно обрання нового гетьмана, Петро написав: "Понєже нам вiдомо, що вiд часу гетьмана Богдана Хмельницького й аж до Скоропадського всi гетьмани були зрадниками i якi бiди терпiла вiд того наша держава, а найбiльше сама Мала Росiя, i ще свiжа пам'ять про Мазепу, для того для обрання гетьмана дуже вiрного й вiдомого чоловiка шукати належить, до чого й прикладаємо всi старання, а поки такого знайдемо, нинi визначено уряд, щоб найбiльшу користь тому краю приносив i крiпка йому дана iнструкцiя, й зупинок в справах до виборiв не буде, i для того в цiй справi обридати не належить". Закiнчувався указ такими словами: "Оскiльки полковник Полуботок i старшина, не зважаючи на данi їм iнструкцiї, послали деякi укази, не радячись з президентом, велено для вiдповiдi бути тут полковнику Полуботку та з старшин Савичу i Чарнишу". Складено те все було на початку року, а передане через київського губернатора Дмитра Голiцина в травнi особливим кур'єром князем Енгеловичем i трималося у великiй таємницi. Але навiть вiтрянi хвороби не поширюються з такою швидкiстю, з якою розлетiвся по всiй Українi той грiзний указ. Либонь, то було вчинено навмисно, аби таємниця стала не таємницею. Ми, канцеляристи, шепотiлися по кутках, обговорювали його з усiх бокiв i не знаходили в ньому жодної свiтлини. Ще в бiльшому клопотi була старшина. Гетьмана рiдко бачили на людях, до гетьманської свiтлицi заходили то Журакiвський, то Савич, то Чарниш, лишалися там подовгу, щось обмiрковували. Через те я не наважувався потурбувати гетьмана своєю дрiбною справою, та якось, влучивши час, що вiн був сам, зайшов i розповiв про Iлька. Й навiть те, що Миля хотiв убити Iлька, а я випустив його. Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по свiтлицi. На стiнах свiтлицi висiли iкони, багато iкон, та кiлька картин. Гетьман зупинився бiля картини: "Iсус розмовляє з самаритянами". - Добре, що не взяв грiха на душу,- мовив, i по довгiй хвилi: - Певно, вiн не один. Ще є iншi... пiд ферулою тамтешнiх посiпак. Я гаряче заперечив: - Всi нашi хлопцi готовi вiддати життя за Україну. - I ти? - раптом запитав Полуботок. - Я - найперше! - вигукнув.- Я давно хотiв сказати... Тобто... Не знав. Був, як лепеха. Але тепер... Ступлю на рокову кладку... Вiрте, дядьку П