авле...- вперше назвав так. - Навiщо ж на рокову, сину,- сказав Полуботок, i те "сину" сльозою одiзвалося в моєму серцi.- Ти ще маєш одружитися, народити дiти... Виростити козаками, справжнiми українськими козаками. Але вiдданi, щирi козаки нам потрiбнi й зараз. Якщо хочеш прислужитися... - Сповню будь-яке велiння! Жертовний вогонь горiв у моєму серцi. Я весь палав, як у горнi, я горiв любов'ю до моєї вiтчизни, до люду свого приниженого, i в синiх вимрiях бачив себе в подвизi, в смертельному бою. Я сказав собi, що боротимуся до кiнця й погину за правду. - Не треба... так запальне. Може, й на те прийде час. Але зараз... Ми мусимо громадою, всiм народом обстояти свої права та вольностi. Якщо обстанемо себе всi гуртом, не можуть не сповнити нашої волi.- I, повернувшись рiзко, на закаблуках: - Тримати язика на припонi вмiєш?.. - Умру... Полуботок наморщив чоло. - Не треба вмирати. Справа проста. Поїдеш до полковника прилуцького Галагана й покличеш його сюди. Скажеш йому, але тiльки йому, особисто, щоб не гаючись правував до Глухова: "Потрiбно погомонiти об тiй самiй матерiї". Тiльки оце, й нiчого бiльше. Вiн сам знає, об якiй матерiї рiч. На шляху зворотнiм заїдеш до Якова в Лубни... Щось вiн давно виду свого сюди не являє. Я помiркував i пригадав, що од самого Рiздва не бачив Якова, а отже, й Оленки. Диво, чого їх немає? Ранiше вiн наїздив кожнi два-три тижнi. "Батечку, батечку",- так i дзвенiв його голос, i вертiвся бiля Полуботка, а тому це вельми подобалося. Не любив Полуботок крутiжу, не любив людей суєтних, влазливих, а от Якiв Маркович полонив його душу. - Вiн менi також потрiбен в тiй самiй справi,- немов виправдовуючись, мовив гетьман. Я вклонився й вийшов. - Вiзьми з собою когось з козакiв.- Цi слова наздогнали мене вже за порогом. Я взяв з собою Милю. Їхав, i було менi весело й сумно воднораз. Сумно, що настали на Українi такi труднi часи, й радiсно, що таки не пропав, що ось граю добрим конем, в добрiй одежi. На менi жупан синiй сукняний з опушкою внизу, чоботи козловi,- й сповняю пильну справу, а основне, що знаю, для чого живу й чого хочу. Спали веснянi води, рiки входили в береги, хоч подекуди повiнь позносила мiстки, доводилося переправлятися глибокими бродами, й дороги ще не попросихали. Миля весело посмiхався, либонь, вiн був створений для мандрiв, для життя безпечного, безмрiйного - для дороги i всiляких пригод. Хоч того разу особливих пригод нам не трапилося. Я вирiшив заїхати в село, звiдки пiшли мої предки, зiзнаюся: менi трохи хотiлося похизуватися перед сiльчанами, якi колись вiдступилися вiд мого батька... Їхали мимо хутора, в якому менi подавала напитися красуня-дiвчина, котра так байдуже, так холодно дивилася на мене, я завернув на хутiр, i ми напоїли конi з коритчатка, прибитого до колодязя, й напилися самi, нам подав вiдро та питуна батько тiєї дiвчини, вiн дуже постарiв, я запитав, де його дочка, й вiн вiдказав, що замужем у сусiдньому селi. Їхав через знайомий пастiвних з двома могилами - ляською i козацькою,- кажуть, тут колись вiдбулася битва; мимо хреста, пiд яким лежали давнi гарячi коханцi, потятi ревнивим мужем. Все було знайоме й незнайоме, серце стискалося, але стискалося в якiйсь пустцi. I розвiялося моє бажання величатися перед сулимiвцями. Я поминув село. Пiд самими Прилуками минули обоз воловий, який вiз деревину. Миля запитав у одного гайдая, чий це обоз i куди вiн правує, гайдай вiдказав, що обоз - пана полковника прилуцького, правує до Удаю, де пан полковник хоче поставити млин лоцiйний, великий. Пана полковника ми здибали на березi Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрiвало сонце, й пiдбита песцями лямпарова вильчура та червоний шовковий жупан пана полковника лежали на колодi, вiн був у льнянiй сорочцi, пiджупаннику, без шапки, жваво, навiть весело вiддавав якiсь велiння, вимахував руками, щось мiряв кроками. Мабуть, мiряв свiй майбутнiй лоцiйний млин, який збирався спустити на воду цiєї весни. З себе пан Галаган тiлистий, дорiдний, здавалося, велике черево тiльки й втримує тугий шовковий пояс. А сорочка аж репалася на його плечах. Пiдстаркуватий пан Галаган - дотепний, охочий до всiляких жартiв i кабешiв, жартiв грубих, а то й жорстоких, безжурний i безмрiйний. "Була б тiльки чарка, а до чарки дiвка". Мрiє тiльки бiдняк, багатому це нi до чого, у нього є багатство. Галаган бравував своєю неосвiченiстю: "Ми люди простi, по колегiях не вчилися",- похвалявся високим протегуванням: "нас цар жалує своїми милостями". Тi милостi проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку надав Галаган москалям по зруйнуванню Запорозької Сiчi, колиски нашої слави та вольностi. Каяттям Галаган не переймався й далi жив весело. Надто полюбляв заявитися до якогось свого приятеля, теж пана, у якого зiбралися гостi, в дранiй свитi, постолах, пiдмальовував фарбою твар, мiняв голос. Здiйнявши шапку-бирку, доповiдав "своєму пановi": "Здохлу свиню я вже закопав" або "Нужник почистив", пани за столом бридилися, кривилися, а господар на їхнє обурення звертався до "наймита": "Чарку вип'єш?" - "А чого ж",- вiдказував той i сiдав до столу. Деякi гостi пiдводилися i йшли, деякi починали проганяти нахабного "наймита", а кiнчалося все реготом, коли Галаган скидав з себе наймитську машкару, втирався i всi впiзнавали його. Уславився пан Галаган i iншими витiвками, але уславився також й своєю хитрiстю. Але й йому не велося, як хотiлося. Здобувшись на високий уряд, шпарко вклюнувся в торговельнi справи - вклав туди все своє багатство,- його обози ходили у Гданськ, Вiльно, Кенiгсберг i навiть у далеку Австрiю та Францiю. Його купцi продавали полтавськi тютюни, сало, шкiру, мед, вiск, привозили золоте шитво, сукна, вина, родзинки та всiлякий iнший крам. Одначе Петро заборонив купувати сукна та нитки за кордоном, українцi мусили купувати поганi московськi сукна, нитки та панчохи, а потiм було поставлено на кордонi розорнi для українських купцiв митницi, далi вiдмiненi українськi пашпорти, й мусили купцi видобувати тi пашпорти за великi грошi в київського губернатора, а по тому й українськi обози зовсiм перестали випускати через захiднi кордони, мусили бони волоктися в далекий Архангельськ. Й знову ж таки платити великi мита на росiйському кордонi. Поляки, нiмцi та французи посилали до царя депутацiї, аби вiдмiнив укази на заборону торгiвлi з Україною, але цар стояв непохитно. З Україною торгiвлi не мало бути. Й захирiла велика торгiвля, лишилася дрiбна в самiй Українi, й настав розор для колись багатих купцiв, хухом пiшли їхнi добра. Галагановi - насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж свої воли, й тютюни вiн бiльше не садив. I буркотiв невдоволено на тi царськi заборони, й казав Полуботковi, що мають домагатися вiдмiни їх. Миля лишився з кiньми неподалiк вiд кринички, а я, переступаючи через колоддя, пiшов до полковника. - Спасе Бог вашу вельможнiсть,- привiтався й зачекав, поки Галаган закiнчить розмову з старшим майстром. Коли той пiшов, я ступив ще два кроки вперед. - Я до вашої вельможностi вiд пана гетьмана. Галаган простягнув руку: - Давай цидулу. - Цидули немає. Велено сказати вам, аби ви їхали до Глухова, бо потрiбно погомонiти об тiй самiй матерiї. Я бачив, як розгубився Галаган. - О якiй матерiї? - запитав, але по очах було видко, що вiдає, о якiй, а запитує, аби оговтатись. - Об тiй самiй,- ще раз притиснув я. - Не вiдаю, про що йдеться.- I вдав надмiрну заклопотанiсть, а вид вiдвертав i нервово м'яв у руках матерчаний сажень.- Не до гомiнок менi зараз, бачиш же - млин лоцiйний будую i церкву також. Поїду - все розладнається, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то дiло. Богу угодне, обiтницю я дав...- Галаган ухопився за церкву й тепер затулявся нею i вiд мене, i вiд Полуботка, i вiд усього свiту. - Гетьман велiв,- сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений. - Менi велить Бог,- так само одвертаючи вид, одказав Галаган.- Вiн над нами всiма. - Воля ваша,- мовив i пiшов. Галаган дрiботiв поруч мене, i його великий живiт тремтiв, неначе холодець. Либонь, почував сором, страх (навiяний з пiвночi страх був бiльший), намагався хоч якось затушкувати свою вiдмову, запобiгав передi мною. Вiн i далi говорив щось про церкву, про пожежу, яка пожерла стару церкву, але я мовчав. Ми пiдiйшли до криницi в пониззi помiж кущiв верболозу, де стояли нашi конi та сидiв на теслицi, покладенiй на два обаполи. Миля. Бiля його нiг стояв цебер з водою. - Як водиця? - запитав Галаган. - Хороша вода. Холодна - зуби ломить,- вiдказав Пилип. - Знаменита криниця. Скорикова називається. Стояв тут хутiр запорожця Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим знався. Бачили його в тiй непевнiй кумпанiї. I все бiля цiєї криницi. Й свiтилося на днi. Скарб вiн у нiй заховав. I тодi мiй батько з сусiдом Уласом вирiшили той скарб видобути. Улас лишився нагорi, а батько почав пiрнати. За третiм разом ухопив чобiт i вивергнувся з ним нагору. А той чобiт повен червiнцiв. Вiн борсається в водi й гукає до Уласа: "Тримай" Та в ту мить чобiт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло, як завирувало! Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Вилiз, а Улас - бух йому в ноги. "Прости,- каже,- брате, прости. Хотiв убити тебе за тi грошi, вже й сокиру вхопив. Убив би неодмiнно, якби чобiт не порвався. Прости! Бог вiдвернув вiд того". Потiм скiльки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало їх джерело... Чи сила нечиста... А криницю ми освятили, й смачнiшої води немає в жоднiй волостi. Я мовчав. Галаган у обмiн на свою вiдмову дарував нам баєчку. - Не раджу бiльше нiкому про це розповiдати,- сказав я. - Чому? - здивувався Галаган. - Нещодавно був царський указ, у якому записано, "не проявляет ли кто для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?" Дуже грiзний указ. Полковник розгубився. - Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було... - Ну що, поїхали, Пилипе,- взяв я у Милi повiддя свого коня. - Куди ж ви,- насправжки заклопотався Галаган.- їдьте на мiй двiр. Вiдпочинете самi, конi вiдпочинуть. I... той... дулiвки скуштуєте. - Тiсний ваш двiр, пане полковнику, i гiрка дулiвка. Галаган насупився. Ясна рiч, виглядало кепсько: канцелярист грубiянив полковнику. А тут ще Миля розтулив рот i прорiк: - Корова реве, ведмiдь реве, а хто кого дере, i чорт не розбере. Вiн часто казав приказки, якi не стосувалися нi до чого. Скаже, а воно тулиться, як горбатий до стiни. А може, цього разу приказка таки була до дiла? Бо й Галаган почервонiв. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не склеїлося з паном полковником. * * * Довго я не спав сеї ночi. Лежав i думав. Чудно думав. Про себе, про Галагана, про всiх iнших, якi не їдуть у Глухiв на гетьманiв поклик. Про всiх нас. Либонь, ми втратили себе, розвiяли серед цих розкiшних лук, гречаних полiв, садiв, якi цвiтуть так, як цвiли перед грiхопадiнням людським. Ми мовби й не завойованi, але й не вiльнi. При нас наша зброя, з нами наша молитва, але зброю ми виймаємо за чужою командою i молимося за здоров'я чужих державцiв. Ми п'ємо студену джерельну воду i вдихаємо п'янкий запах бузку, й не помiчаємо, що тi запахи отруєнi чужим порохом. Почуваємо, що щось не так, та нам чогось не вистачає до великої смiливостi, великої самопожертви. До того ж знаємо, що можемо померти за найменшої провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безлiч дрiбних страхiв, дрiбних справ поглинають нас без решти. Ми заспокоюємо себе, кажемо, що живемо за законами батькiв, за договорами, якi уклали нашi визначнi антецесори, й волимо не помiчати, що давно не дотримуємося тих законiв, а договори сповiдаємо, як того вимагають нашi поневолювачi. Мали б помолитися своєму Боговi, поскаржитися, попросити, щоб укрiпив наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими кривдниками (їх називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це дуже тяжко - один Бог, i хтозна за кого вiн. А ще тяжче, що один державець, i дехто вiрить, що вiн наш, наш по справедливостi, посланий нам Всевишнiм, i щиро хилиться перед ним. I всi ми неначе заблудилися в лiсi, у власному лiсi, й не знаємо, як з нього вийти i навiть з якого боку сходить сонце. У суботу ми в'їжджали в Лубни. При самому в'їздi трапилася пригодонька: вiдстала й почала хляботiти пiдкова на правiй переднiй нозi мого коня, вiн закульгав, ми запитали, де кузня, й пiд'їхали до неї. Але коваля не було, пiшов у мiсто, його довелося довго чекати. Я сидiв у темнiй приземкуватiй хатi, розмовляв з дiдом, який вигрiвав на лежанцi костi, в мене на колiнах лежав попелястий кiт i стиха мурликав. Приходили мiщани - той жало на сапi одтягти, той чаплiю полагодити, приїхав i Марковичiв челядник, привiз пiвв'язки залiза на лемешi, розпитався в мене, хто я й звiдки, та й поїхав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жiнка й сказала, що коваль лежить у корчмi п'яний. Тодi Миля сам узяв молоток та вухналi й пiдкував коня. Милю я залишив у корчмi, а сам потрюхикав до полковницького двору. Багатий то був двiр i чепурний, хлiви та клунi, погреби i льодовнi критi гонтом, а будинок i флiгель - черепицею, скрiзь порозбивано квiтники й бiлiли посипанi пiском дорiжки. Багатий господар полковник Андрiй Маркович. I крутий вельми. Почуває силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно одягнув йому на шию голубу стрiчку. Скуплював багатства владною, дужою рукою, одбирав землi в козакiв та посполитих, ставив млини на рiках та горбах, рубав лiс понад Сулою та продавав на слободи. Челядник провiв мене до свiтлицi, й там я зустрiв Оленку. Була чи то розгублена, чи то розхвильована, поправляла на головi бiлий серпанок, який носила замiсть очiпка, кутала плечi в зелену квiтчасту хустку, хоч було зовсiм не холодно. - Сiдай, Iване,- запросила трохи розгублено. Я сiв на оббиту зеленим сукном лаву. I всi iншi лави були пооббиванi зеленим та синiм судном, i стояли фотелi з високими стiнками, й стiл на лев'ячих лапах, i двi шафи з горiзьбою. Й скрiзь на стiнах - зброя, вiд лукiв i кольчуг стародавнiх до булдимок та карабiнiв найновiших. Здавалося, тут мешкають щонайзаповзятливiшi вояки. Щоправда, полковник Андрiй - козацюра справжнiй, вiн i нинi у Терськiм походi, а Якiв нюхав пороховий дим тiльки на полюваннi, хоч нинi виконує уряд наказного полковника. Що то значить мати багатих i вельможних родичiв. Так дорiкнув йому в мислях за зброю i одразу подумав, що й сам син предкiв славетних, а жодного разу не стрiлив по ворогу. На лавi поруч мене теж чомусь лежали двi шаблi та ронди. - Збирався Якiв одвезти до золотаря, та от така недоля - занедужав,- бiдкнулася Оленка.- Кашель у нього, магнезiю приймає. Мене пойняла досада. Хоч i не був у тому винуватий, але не виконав Полуботкового доручення: не поїхав у Глухiв Галаган i тепер ось не поїде Якiв. Оленка, либонь, вловила розгубленiсть на моєму обличчi. - Був лiкар солдатський, i наш цирулик... Вiск з живицею та здором на яйцях замiшанi давали i мед з цибулею - а кашель не проходить. В сусiднiй кiмнатi забухикало, i вона повела очима. - Чуєш. Так бiдолашний мучиться... Я не знав, що сказати. - Зайди на хвильку.- Оленка прочинила дверi спальної кiмнати. Я переступив порiг. Скрiзь бiло, рожево, бiло-бiлi лiжка тонкої, химерної рiзьби, бiлi фiранки на вiкнах, бiла серпанкова завiска на iконах у кутку, бiлi подушки й простирадла купою на одному лiжку, а на другому з-пiд бiлої ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильцi лiжка - халат бухарський рожевий, пiдбитий зайцем. - Спасе Бог,- привiтався я. - I тебе також,- прохрипiв Якiв.- Днина гожа... А я оце лежу. З чим завiтав? - Прислав пан полковник. Сподiвався побачити тебе, щоб погомонiти об тiй самiй матерiї. Якововi очi стрибнули горобцями. - Куди менi... Хiба що на смерть. - Бачу, бачу,- мовив я. - Як там... батечко? - насилу ковтаючи слова, мовив Якiв.- Ломить мене... Й сон морить. - Здоровi пан гетьман. Приїдеш, як одужаєш. Одужуй швидше. Я задки вийшов з спальної кiмнати. - Купив Якiв спальню бiлу за двадцять тисяч i ось тепер валяється на тих лiжках,нi сiло нi впало мовила Оленка, мабуть, таки хотiла похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила досада. Перед ким вона хизується? - Мабуть, ти втомився з дороги i зголоднiв,- сказала Оленка.- Заночуєш у нас? - Либонь, що так,- вiдказав.- Але я не сам. Зi мною козак, товариш мiй, вiн у корчмi лишився. Я приведу його. Вiд Милi пахло вином, але вiн не був п'яний. Мабуть, ще не встиг напитися. Одначе дознав багато чого. - Шинкарка крадене переховує. Хотiла мене женить на наймичцi,- сказав, ледве ми вийшли з корчми. - Отако швидко! - здивувався я. - А чого валасатися,- засмiявся Миля.- Тiльки ряба дуже, ще й кривонога. На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На баштi стримiло кiлька драгунiв, одягнених у чудернацькi чужоземнi капелюхи. - Драгуни людей палицями луплять, а добродiйний зять нашого гетьмана дивиться на те та вино з поручиком п'є i родзинками закусює. - Не бридь ледачого, Пилипе,- суворо сказав я. - Та ще сьогоднi пив. З поручиком Сибiрського полку. В тiй самiй корчмi... - Брешеш! - гримнув я.- Пан Якiв лежить хворий. - Вiн ще сьогоднi з конюхами лошака-стрижака вчив,- зупинився посеред дороги Миля.-Там, у корчмi, його старший конюх i куренчикiв двоє. Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засмiявся. - Од чого б це вiн мiг заслабнути так одразу? - Пошкрiб величезною п'ятiрнею потилицю. Я вже знав, чого заслаб Якiв. I чому не навiдувався в Глухiв, i чому не слав своєму тестю подарункiв - птушок - тетерукiв та рябчикiв, запольованих у власних лiсах. У моєму серцi клекотiв гнiв. Ми зайшли в двiр. Челядниця покликала мене до господи, Милю - до челядницької. - Сподiваюся, горiлки менi дадуть? - мовив Миля. - Дадуть,- запевнила челядниця. Спершу я взагалi хотiв не йти на полковницький двiр, але потiм мене пойняло дивне почуття. З тої митi, як довiдався про Яковове боягузтво, ба - зраду, перестав поважати його, знав, що вже нiколи не знiяковiю перед ним, не позаздрю йому. Та й хотiлося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толстi з Марковичами вельми. Мабуть, за тi кiлька хвилин я дуже одмiнився, це помiтила й Оленка. - Щось з тобою, Iване, сталося? - сказала.- Якийсь ти... Ну, не розберу який. - Такий, як i був. Хвороби мене не беруть, i магнезiю менi не доводиться пити. Оленка почервонiла до кiнчика носа. Обiдали ми в нарiжнiй кiмнатi, i хоч за стiною покашлював Якiв, почувався вiльно, невимушене, в менi справдi щось одмiнилося, я мовби викупався в живiй водi й став зовсiм iншим. Я не боявся нiкого, насамперед самого себе, всiх отих засторог, якi зринали невiдь з чого, а найперше вiд думок про всiлякi темнi сили. I коли Оленка повела оповiдь про двох лубенських упирiв - живого та мертвого,- один з яких, мертвий, п'є людську кров, я запитав: - Де вiн? - Живе десь там, пiд старими млинами... Для чого ти запитуєш? - Щоб побити його. Звичайно, я не збирався ставати на бiй з упирями, бо, опрiч всього, знав, що їх немає, вони - суть вигадка темних людей, але коли б довелося виказати свою хоробрiсть, пiшов би вночi до тих млинiв. Оленка сполотнiла й пильно подивилася на мене. Ми обiдали довго й пили вино волоське, й на моє прохання стоянець того вина Оленка послала Милi. Аж у кiнцi обiду я повiдав Оленцi, що її батька, пана гетьмана, покликано в Пiтербурх, i це її вельми стривожило та налякало. Я заспокоював її й пообiцяв, що обов'язково поїду з паном гетьманом до пiвнiчної столицi й надсилатиму їй звiдти вiстi. Вперше ми розмовляли.з нею про гетьманський уряд, московськi постої та Московiю, про те, що чекає в найближчий час наш край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстоює її батько, бо я вже здогадувався, що Якiв туманить їй голову брехнею. Я сказав Оленцi, що пан Полуботок супротивиться Малоросiйськiй колегiї, бо ж вона хоче понищити нашi давнини, нашi вольностi, що цар хоче прибрати всю Україну до рук i завести в нiй панщину. Вже й судити самi себе не можемо, й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати свої, й тiльки тi, якi нестеменно московськi, он i всiх спудеїв правобережних з Київської Академiї, у якiй i я мав честь навчатися, вигнано, з тисячi спудеїв лишилося сто шiстдесят один, нових спудеїв з правого берега Днiпра до Академiї не приймають, i вже над нашим вiйськом у походах настановляють тiльки московських начальникiв, i що всi нашi звичаї цар хоче перемiнити на нiмецькi та московськi. Цар намагається забрати з гетьманових рук всю владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади немає, побiжать з доносами один на одного до московських урядовцiв, що вже й почалося. Отож гетьман опирається щосили, розсилає свої унiверсали й велить розбирати справи тiльки своїм судам. Поки Петро не мав такої, як нинi, сили перед Полтавою, та й пiсля неї, обiцявся тримати український народ у милостях, яких "не має жоден народ у свiтi", саме так сказав, i обiцявся, що воєводи "не будуть iнтересуватися до українського населення, вiйсько матиме над собою своїх проводирiв i без великої потреби їх не посилатимуть у походи". А тепер он щороку десятками тисяч женуть козакiв на Ладогу, пiд Дербент, де вони гинуть, як мухи. - Ти сама поглянь, як зубожiв, як оскудiв люд наш, як його розорюють московськi постої i побори непосильнi, подивися, скiльки в нас калiк i старцiв... Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як горохом... Оленка слухала, i її очi поймалися смутком. - Я нiколи не думала про таке, i Якiв менi нiчого не розказував. Все про птушок своїх, та про зайцiв, та про свиней поросних. Вчора водив мене їх оглядати, й тавра свої ставив на свинячих вухах... А ти, Iване, такий розумний.- I раптом вона заплакала: - Ой, таточку мiй, таточку. Боюся я за нього. - Йому iншої путi немає,- сказав суворо.- I менi теж. А ти... нiчого такого Якову не кажи... - Вiн - муж мiй... - I однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринцiв побивав. I в походах вiн увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Якiв... Хiба випадково вiн захворiв, довiдавшись, що я приїхав од пана Полуботка? Вiн вiдає про все. - А я думаю, чому ми в Глухiв перестали їздити... Все в Нiжин та Нiжин. Той Толстой такий потурмак... - А Уляна?..- запитав, млiючи в душi. - Змарнiла. Богомiльна стала.- I враз звела на мене очi.- Я все знаю, Iване... Але ж ти, мабуть, вже забув?.. Слухав, як б'ється в грудях серце, як шугає у вухах кров. - А якщо не забув? - Воля Божа... звершилася. - Хiба Божа? Царева... - В церквi... - Не треба, Оленко. Я все розумiю... Оленка вiдпила маленький ковточок вина. - Тобi потрiбно закохатися... Клин клином... - У серце клин не вбивають. - А добра чому свої не вимагаєш? - Спочатку не хотiв. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне... Наступного дня ми вiд'їжджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у поводi коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу близкiсть, нас пов'язували тi самi думки, та сама таємниця. Ця ниточка, тонка, невидима нiкому, була мiцна, як сталевий ланцюг. - Я знаю, що в батька пильна охорона,- сказала на прощання Оленка,- сердюки там усiлякi й iншi козаки, але... але пообiцяй менi бути при ньому й охороняти особисто. Я пообiцяв. Мiй кiнь з мiсця взяв скоком. * * * Сам не вiдаю, чому не розповiв гетьмановi правду про Якова, сказав, що вiн хворий. А про Галагана розповiв. Гетьман мовчав, тiльки низько схилив голову. У моїй головi роїлися думки про те, що не варто було кликати Галагана, погромника Сiчi, одначе не сказав нiчого. Кликали всiх. Я, Борзакiвський, Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довiрений канцелярист Iван Романович,- всi ми два тижнi не злазили з коней. Гетьман хотiв, щоб чолобитну царевi пiдписала вся генеральна старшина i всi полковники, сподiвався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну депутацiю. Одначе чимало старшин не приїхало, вигадували всiлякi вiдмови, прикидалися, як i Якiв Маркович, хворими. Галагана Полуботок таки вимусив приїхати ("сим унiверсалом ознаменую i грiзно наказую"), пославшись на те, буцiм на того є дуже поважна скарга; Галаган приїхав, але, довiдавшись, що скарги немає, одразу й ударився навтьоки. Загубився десь пiд Чернiговом Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир i вiдгородився монастирською стiною, не приїхав i київський полковник Ганський i ще чимало. За декого пiдписувалися - хто смiливiший - наказнi, суддi, значковi та бунчуковi. I думав я... Що ж страхає, що гне в дугу цих мужiв зацних... Адже чимало їх прославилися на полях ратних, вiдомi своїми подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полi бранi подвиг видимий усiм i смерть швидка; а тут, пiд теплим лiжником, вiч-на-вiч з своїми думками та сумнiвами, важко виборювати себе в себе ж таки, по крихiтцi, по дрiбочцi витискати з серця страх. А ще ж поруч жiнка та дiти й добра, якi не охота втратити. I шепчуть у вуха двi сторони, одна, що все це справа ризику гiдна, й iнша - справа ця бiльшою мiрою сумнiвна, нiж здобутня. I якось так воно ведеться, що той, другий голос чутнiший та переконливiший. А тим часом ладнали вози, рахували грошi на проїзди та прожиття, писали подорожнi. З Пiтера повернувся Вельямiнов, вiн тi подорожнi охоче пiдписував. Був веселий, навiть привiтний. Цар схвалив усi його дiяння, вiдкритi й потаємнi, пiдлi, пiдступнi - як пiдтяти пiд корiнь козацьке врядування. Гаятися далi не можна було. Полуботок доручив Жураковському зiбрати пiдписи ще на однiй чолобитнiй - вiйськовiй,- її вiн приєднає до цiєї, що бере з собою, i разом подасть царевi. Замiсть себе залишив Василя Жураковського та Якова Лизогуба. ...I вже стоять у дворi гетьманської канцелярiї вози високi, ошинованi, налагодженi в дорогу, i вже в комору складають усiлякi дорожнi припаси, i вже бiля возiв походжає десятеро добрих хлопцiв-компанiйцiв, тих-таки, котрi видiленi в охорону. Якось, коли до вiд'їзду в Пiтербурх лишалося п'ять чи шiсть днiв, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав гетьман, я зайшов до нього. Вiн щось писав за столом, повернув голову, мовив: - Заходь. Розповiдай. Гетьман за звичкою крокував по кiмнатi, й наприкiнцi розмови я ступив до нього, опинився бiля столу й, вже прощаючись, несамохiть поглянув на стiл. Там лежали розкиданi папери, а також окрема купка паперiв, на першiй сторiнцi горiшнього аркуша великими лiтерами було написано слово: "Тестамент". У мене щось тенькнуло в душi, i я вийшов. Згадую про ту купку паперiв не випадково, адже зацiлiв тiльки кiнець тестамента, й потiм стiльки було розмов про гетьманськi скарби, буцiмто вивезенi за границю в далекi Англiю або Бельгiю, стiльки вигадано небилиць, а достеменної правди не знає нiхто. Не знаю її й маю деякi здогади, про них оповiм пiзнiше, а тут тiльки скажу, що в тому тестаментi - це певно - йшлося про власнi, Полуботковi, добра. Вони були великi - Петро, не дозволивши тисяча сiмсот восьмого року обрати його гетьманом, намагався задобрити чернiгiвського полковника ланами й маєтками, та й сам полковник побiльшив свої маєтностi, йому велося й малося, i били в стiйлах важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та вiвцi, й не послiд, а добiрне зерно мололи вiтряки та водянi млини. Проте добутих з тих маєткiв золотих не вистачило б навiть присипати днища дiжок, про якi йшло стiльки поголосу. Одначе... Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею завжди володiв гетьман, тiльки вiн знав скiльки там грошей, тiльки вiн давав одвiт, куди їх витрачає. Пiсля смертi Скоропадського вона перейшла до Полуботка. Окрiм нього та генерального казначея, до неї нiхто не заглядав. Генеральний казначей понiс таємницю в могилу. А я... Нi про те я таки оповiм потiм. Бо навiть сказати напевно, чи мав вiн такий замисл, чи мiг його мати, нiхто не може. Знаю одне гетьман розумiв, а може, й передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям i тими ж таки добрами, якими йому, вже мертвому, дорiкають царськi посiпаки. Бач, не _дiсталися їм! Гетьмана щось вело - велике й офiрне, що я й осягти тодi не мiг, та й нинi не осягаю вповнi. Все його життя, всi його помисли були вiдданi одному - вiтчизнi, задля неї жив, боровся, страждав. Й не те, щоб не любив життя, його розкошi, нинi я знаю, що на старiсть людинi не хочеться розлучатися з життям дужче, нiж за молодостi, одначе жертвував усiм. То ж чи не мiг вiн пожертвувати талярами та дукатами? Всi тi днi вiн про щось глибоко думав, але, як i завше, був спокiйний, розважливий, намагався все залагодити, все передбачити. Видiв його роз'ятреним тiльки раз, коли втiк Лизогуб. - Пси смердючi. Вони думають, що та булава потрiбна менi,- грюкнув кулаком по столу.- Вона потрiбна Українi. Та й те ще: нинi вона така гаряча, що тому, хто її вiзьме, обпалить i серце й душу. Якщо та душа жива. Її менi не дадуть. Не собi й прошу. Це - останнє, що ще є в України. Полуботок, Чарниш i Савич лаштувалися їхати в Пiтер, а вся iнша генеральна старшина готувалася до походу в татарськi степи. Такий прийшов указ вiд царя. Полуботка забирали з України, аби не заважав заводити московськi порядки на Українi, вiйсько виводили в степи, аби козаки не збунтувалися. Старшим над вiйськом назначався князь Дмитро Голiцин. Востаннє вiрнi гетьмановi старшини зiбралися в нього дванадцятого червня. Полуботок зробив настанови й повiдав усiм, в яку сторону хилиться чорна вiха. Хилиться вона на крiпацтво всiм посполитим, на новi страшнi побори, на втрату всiх вольностей, на те, аби посварити старшину з поспiльством. Цар удає себе його захисником, насправдi ж чорна хмара нависла над всiм українським людом. Тiльки нерозумнi голови можуть нинi затiвати сварки, маєтну тяганину, позови. Пильнуйте, сказав, аби нiде не було нiяких зловживань, пильнуйте закону та звичаїв наших. З пiвнiчної столицi їдуть новi й новi ревiзори та комiсари, збирачi податкiв з вiдставних ундерiв, не пускайте їх у полки та сотнi без наших осавулiв, i значкових та бунчукових. Ще раз наказав Жураковському та Лизогубу, щоби були зiбранi пiдписи пiд чолобитними вiд усього вiйська. I якщо доведеться вийти в похiд вiйськовий, то всi справи чинити розважливо, порадившись з канцелярiєю, завжди бути тверезими й жодним непотребством не займатися. Вiн уже про щось здогадувався, про що ми всi й гадки не мали. Розiйшлися всi, лишився з найвiрнiшими - Жураковським, Савичем, Ханенком та Биковським. Савич - вiдданий своєму шуряку душею i не меншою мiрою Українi, тiльки трохи полохливий, розуму ж в'юнкого, спритного (всi дивувалися, як у такому важкому тiлi вживається такий швидкий i гострий розум) - незабаром вийшов до окремої свiтлицi i саморуч писав якiсь листи. ЧАСТИНА П'ЯТА. СМЕРТЬ i БЕЗСМЕРТЯ В серединi Петрового посту, тринадцятого червня, ми виїхали з Глухова. Дехто намагався вiдговорити гетьмана, аби не вирушав у дорогу сього непевного дня, одначе Полуботок на те не зважив, у прикмети не вiрив. З гетьманом їхали Савич, Чарниш з синами Iваном та Петром, Чернiгiвського полку писар Iван Янушкевич, гадяцький полковий суддя Григорiй Грабянка, наказний полковник переяславський Iван Данилович, наказний стародубський Петро Корецький, вiйськовий товариш Косович, бунчуковий товариш Володковський, канцеляристи Ханенко, Романович, Биковський, я, пiп Василь Петров та ще кiлька чоловiк, а також по кiлька челядникiв гетьмана, Чарниша, Савича - всього шiстдесят сiм чоловiк. Та охорона. Їхали без особливих пригод, тiльки, коли переправлялися через Десну, надто перевантажили пором, i вiн почав тонути, четверо коней зiрвалося, один втонув, троє випливло, адже стояли бiля возiв випряженi, пором, який уже допливав до берега, пiдхопили руками дядьки та допомогли причалити. Якось ночували в лiсi, i вночi лiс сповнився пересвистом, ми всi не спали, тримали напоготовi зброю, але на нас не напали. Бiля Орла вдарилися навпрошки й заблудили, проблукали в пущах цiлий день та нiч, i аж наступного ранку побачили чоловiка, який притьма вiд нас утiкав, його впiймали, то був бортник, котрий зоддалiк прийняв нас за розбiйникiв, вiн i вивiв обоз на битий шлях. Два тижнi перепочивали в Москвi, а далi рушили на Пiтер i приїхали туди третього серпня. Санктпiтербурх вирiс i погарнiшав. Побiльшало будинкiв кам'яних, кiлькаповерхових - дерев'янi швидко псувалися, цар наказав мурувати новi тiльки з каменю, настала заборона по всiй Росiї на будiвництво з каменю, хто не хотiв зводити в Пiтерi нових кам'яниць, тому розбирали покрiвлю. З'явилося й кiлька вулиць, мощених каменем, але по слободах стояли дерев'янi хати й навiть хижi, а бiля них - купи гною, який дощами змивало в канали та Неву. На Васильєвському островi й нинi величався над iншими палацами палац Меншикова з садом, вiн поступався хiба що царському саду, де порскали водою фонтани й сидiли в клiтках небаченi в наших краях птахи та звiрi. Вночi в царському саду горiли олiйнi лiхтарi на стовпах i подекуди на вулицях також. На Невi - кораблi плавали й прапорцями рiзнокольоровими один одного вiтали й цiлi обози корабельнi, це вельми цiкаво й приємно для ока. Церкви вигравали золотоголовими банями, а вечорами вогнi, фейєрверками званi, бiля палацiв пускано. Одначе побiльшало й нестаткiв. На вулицях люду харпацького повно, та такого, що готовi, або вбити тебе, або продати дитину за кусень хлiба. Хлiб доправляли з Прусiї та Данцига, але хiба можна його накупитися на стiльки ротiв, до того ж карбованець росiйський схуд у п'ять разiв, за один старий давали п'ять нових. Люди їли капусту гнилу та рибу, од якої сморiд стояв страшенний. Замученi поборами, службою у вiйську пiшому та морському, люди знаходили собi iншу службу - розбiйну. Довколишнi лiси були переповненi прибишами, яких ловили i вiшали на деревах понад дорогами. I скрiзь того бiдного мужика тицяли носом: i ореш не так, i вiвцi пасеш не так, i хату фундуєш не так, i бороду носиш, а треба, щоб був безбородий, i щодень, щогодини: грошi, грошi, грошi - плати в царську скарбницю. Не так чхнув, не так почухався - плати. Людей натикалося в Пiтер сила-силенна, одначе вiк їх був короткий. Казали, люду двадцять п'ять тисяч статi чоловiчої, а лежало в землицi, по якiй ступали живi, вже сто. Менше як за двадцять лiт! Расея-а-а! Така вона споконвiкiв. Людину тут не шанують, не тiльки просту, а й панiв, i всi разом топлять лихо в горiлцi. Хто в аглицькiй, а хто в своїй, гiркiй, з пригарою. I кожна пиятика, навiть у князiвських палатах, закiнчувалася бiйками, князi та бояри хапали один одного за окупленi бороди, стягували з голiв перуки й плювали один одному в обличчя. Те не вiд добра: їхнє життя також не медами кроплене. Багатьох своїх знайомих та приятелiв не знайшли живими нашi старшини в столицi. Й деякi недруги завершили вiк пiд сокирою ката або на мотузку, з українських-таки ж конопель зсуканому. Проте невiдомо: чи вистачило б мотузкiв, якби вiшали всiх винуватих хоча б у хабарництвi. Цар наказав написати iменний указ: якщо хтось украде стiльки, що на тi грошi можна купити мотузок,- має бути повiшений. На що генерал-црокурор осмiлився зауважити: "Царю, невже ви хочете залишитись один, без пiдлеглих?" Цар розреготався. У Пiтерi не помирилося двоє найбiльших хабарникiв: пiдканцлер Шафiров та обер-прокурор Скорняков-Писарєв, кожному здавалося, що його недруг гребе бiльше. Скорняков-Писарєв не переставав нашiптувати царевi, аби не допускав до булави Полуботка, мовляв, вiн чоловiк не зовсiм совiсний, а сам крав казеннi грошi, аж поки не був викритий тим таки Шафiровим. В днi нашого приїзду Скорняков-Писарєв крокував журавлиною ходою на плацу - був розжалуваний у солдати, а Шафiров, полежавши на пласi, в яку катова сокира ввiгналася бiля самiсiнької його голови, поїхав у холодне сибiрське заслання. Пiд судом помер Курбатов, князь Гагарiн i обер-фiскал Нестеров скiнчили свої життя - один на шибеницi, другий на пласi. Особливо жахливою була смерть князя Гагарiна. Його повiсили перед вiкнами Юстиць-колегiї, i передсмертнi муки князя з волi царя спостерiгали всi його родичi. Довкола шибеницi стояв частокiл iз паль з понастромлюваними на них головами, помiж них на особливому ешафотi мрiла голова брата царицi-удови. Вiдтак тiло Гагарiна забрали вiд того добiрного товариства, перевезли в Росiйську слободу й, лишивши в споднях, почепили на простiй шибеницi, серед повiшеного "подлого" люду, потому перечiплювали з одної на iншу ще на три шибеницi, а вже аж тодi одвезли в Сибiр догнивати на шибеницi, витесанiй iз доброї сибiрської сосни. Сливе, вiн один у всiй державi не брав хабарiв, цар наполягав, аби князь зiзнався в хабарництвi, а вiн - рiшуче заперечував. За те й поплатився так жорстоко. То ж не дивно, що саме в день святого Петра вилiз на крамницю чернець, пiдняв на палицi клобук свiй i заволав на весь майдан, що антихрист явився, вiн буде печатати всiх i тiльки тим, кого запечатає, дасть хлiба. Чимало людей вiрили в пришестя антихриста. Чернець також сконав на шибеницi, та ще й, допитаний розпеченою шиною, назвав кiлька десяткiв чоловiк, всiх своїх знайомих, котрi, мовбито, думають так, як вiн. Багато чого довiдалися ми в Пiтерi в той рокований приїзд. Найперше вiд князя-папи, головного царського блазня, в дворi якого й оселилися, найнявши той двiр за двадцять шiсть карбованцiв - двi кам'янi палати та кiлька дерев'яних хат, по-тутешньому пiдклiтей. Сiни в тих пiдклiтях величезнi, а горницi - маленькi, та й не горницi то, а темнi, як нiч, комори, у них i справжнiх вiкон не було, а тiльки дiрки, котрi на нiч засувалися дощечками. В тiй темiнi челядники раз по раз розбивали лоби, й врештi купили на три копiйки по аркушу паперу, проолiїли його та повставляли замiсть дощечок. Доймали блощицi, й ми грiли в казанах воду та обливали кип'ячкою стiни. Конi одiгнали за слободу, там було дешевше утримати їх, а найняли двох їздових з чотирма кiньми, i їздили в своїх санях. Iнодi давав старшинам свiй виїзд князь-папа. Блазень, вiн таки блазень, плеска язиком, що спаде на думку, то кпить з когось, то гнiвається вдавано, то регочеться... а очi здебiльшого сумнi й розумнi. То вельми важка служба, бути блазнем, та ще при такому царевi, як Петро. Зовсiм недавно було справлено весiлля князя-папи - супроти його волi, рiк опирався Бутурлiн забаганцi Петра, одначе мусив скоритися. Одружували його на вдовi попереднього блазня - Микити Зотова. Чотири заїки запрошували гостей, всi запрошенi прибули до церкви Святої Тройцi в личинах, стрiляли гармати, трiпотiли прапори з двоголовими орлами. Вiнчали князя-папу в Троїцькiй церквi, потому цар i гостi вийшли з церкви й цар ударив у барабан, та так, що позаздрив би будь-який барабанщик. Либонь, вiн i народився для такого ремесла. Особливi маршали шикували гостей - понад тисячу чоловiк - i повели їх по площi, гостi крокували повiльно, величалися один перед одним личинами, цар, одягнений голландським матросом, гатив у барабан, перед ним iшли три сурмачi й сурмили безугавно, князь-кесар в золотiй коронi та зi скiпетром у руках плуганився за царем, а вже за ним - перси, китайцi, капуцини, домiнiканцi, стародавнi римляни - хто яку личину одягнув. Черiдкою дибали кардинали - молодi люди зi знатних родiв - гiркi п'яницi,- щойно помирав вiд горiлки один - на його мiсце цар призначав iншого, теж iз князiв та бояр. В оточеннi такого почту, а також свити з дванадцяти заїк, князь-папа їздив з вiзитами до вельмож, у вiзки були запряженi воли, осли, свинi, ведме