шуби, триухи, гостроверхi горностаєвi шапки й облiзлi овечi, й обличчя перекошенi, зляканi, зяпали розтуленi роти, в блискучих очах - вiдсвiти пожежi. Ми тиснулися наперед, а назустрiч виривалися iншi люди, розкучманi, розкуйовдженi, розшарпанi, з похмурими обличчями, й мовчки чалапали геть. Їх хапали за поли, розпитували, що саме горить, але вони не вiдповiдали. Врештi вдалося зупинити хмiльного (не встиг прочуматися) купчика, який з реготом розповiв, що то цар утнув штуку - завтра перше квiтня й вiн наказав привезти кiлька розiбраних хат, скласти на купу та пiдпалити. Купчику не вiрили, якийсь офiцер схопив його за петельки, спробував тягнути до полiцiйної управи, але купчик вiдбивався, божився, що сказав правду, врештi, ту його розповiдь пiдтвердило ще кiлька чоловiк. Люди помалу розходилися. Гомонiли мiж собою стиха. - Дотепний у нас цар,- бубонiв позаду мене шепелявий голос.- Весело живемо. У жоднiм государствi немає таких веселощiв. - Еге ж, весело всiм. I нам, i панам. - Слава Богу, що їм також. На тому тижнi по Невi бояр тягали мотузками з однiєї ополонки до iншої... - Якова Пушкiна цар посадив на курячi яйця й сказав: висидиш курчата - лишу живим, не висидиш... I раптом: - Ой, на ногу наступив!.. - Не роззявляй рота... Не ходи в лаптях... - Так уся ж Московiя в лаптях... Цар взув... - Що, що?!. - А те... - Та я тебе... Ей, солдат!.. Щось крякнуло, хряснуло, почувся стогiн, далi тупiт нiг. Я також кинувся навтьоки. Подалi од грiха! З свiдка легко перетворитися у винуватця. "Тi, що не донесли, тi, якi не хапали крамольника, несуть однакову кару з крамольниками",проголошує царський указ. Государство з донощикiв! * * * ...Минув тиждень, як я прибув до Пiтера, одначе тiльки й довiдався, що Полуботок та iншi старшини знаходяться в пiдземеллях Петропавловської фортецi, спочатку вони сидiли по одному, далi - по четверо, тепер їх знову розвели по одному. Матвiй вiддано чекав на свого пана, проте нiчого про його долю не знав, та й боялися люди говорити про в'язнiв, тримали язики на припонi. Ходив я по набережнiй, дивився здалеку на фортецю, а вона стояла похмура, сiра, куталася в тумани, неначе в дрантя. Високо в небо зводилися башта з флюгером-корабликом i церковна дзвiниця, тiльки найбiльший богохульник, пiдлий узурпатор мiг додуматися до такого, аби поставити при катiвнi церкву з дзвiницею. Там стогони катованих заглушають святу молитву, там не можна замолити кров, бо тече вона щодня iз ран, завданих знаряддями ката. Найбiльший кат сидить у палацi, меншi сповняють його хижу волю. Моє серце стискалося, квилило й плакало, адже там, за сiрими стiнами, капала на кам'яну пiдлогу кров найправеднiшої, найсвiтлiшої людини моєї землi. Гетьман прийшов у це. мiсто, аби за всiх сказати правду, захистити всiх моїх землякiв. Я шукав хiдникiв до тiєї фортецi, шукав хiдникiв до душ людей, якi мали до цiєї фортецi доступ. Деякi можна було вiдiмкнути золотим ключиком, i тодi я вiдважився на вiдчайний крок. Я знав, що не побачу гетьмана скоро, зболiлим серцем вгадував, що, либонь, не побачу його вже нiколи й не зможу повернути йому коштовного перстня, й... продав його. Продав за чималi грошi, й посипав перед собою стежку золотим пiском, i пройшов по тiй стежцi чималеньку путь. Спочатку мене вiв один фендрик - служка найнижчого, чотирнадцятого, розряду, чоловiчок у сiрячинi, з-пiд якої виглядали дранi чоботи, далi тримався за каптан пiддячого Юстиць-колегiї, i врештi випала менi "честь" частувати нотарiя Розискної колегiї, котру майже всi в мiстi називали по-старому - Таємною канцелярiєю. Це був гiркий п'яниця, пропияка, й тримали його на службi, бо таких людей на тодiшнiх пiтерських службах було багато, сам цар показував приклад на тiй хмiльнiй путi. Ледве вiн починав п'янiти (тодi в нього по обличчю розповзалися червонi плями), як ставав надзвичайно пiдозрiливим, неговiрким, тiльки шикав, прикладав до вуст пальця, недовiрливо поглядав на тих, що сидiли за сусiднiми столами або заходили до питейного дому, й так само пiдозрiло дивився на мене. I щоразу перепитував, мовби вперше бачив, хто я такий i чого тут сиджу. I я вдавав безжурного бражника, гультiпаку, хихотiв або починав тихенько мугикати якусь пiсеньку. Я розповiдав йому, буцiм служив дячком у Глуховi й за хороший голос мене взяли до Москви, до Троїцької церкви, та я почав пити, й мене вигнали з церкви, й втекла од мене жiнка... Оце, про жiнку, нотарiй любив слухати найдужче й тодi смiявся дрiбним смiшком, затуляючи долонею рота. Коли ж переступав межу, починав затинатися, язик йому заплiтався, й вiн вибалакував чимало такого, про що тверезим або й напiдпитку навiть не заїкався. Тiльки треба було не сполохати його, не насторожити, вчасно зупинитися... Вiн мене й пiдозрював, i довiряв менi. Звичайно, якби я мав великi грошi, мiг би за них купити будь-якi таємницi. Все тодi в Пiтерi продавалося. I що дужче цар за це карав, то дужче розквiтало хабарництво. Адже й карав вiн найперше хабарникiв невдатних, та ще тих, якi вельми забагатiли на хабарництвi, бо ж одбирав їхнi грошi i їхнє майно. Траплялося, й не раз, що карали людей зовсiм безневинних, їхня провина полягала в тому, що були багатi. На власнi очi бачив страту найбiльшого допильновувача порядку, того, хто сам карав iнших за хабарi - обер-фiскала Нестерова. Всi тодi казали, що Нестеров - чоловiк вдачi крутої, недобрий, одначе чесний. Та й не так помирають хабарники, не так. Його катували на тому боцi Неви, проти бiржi. Там стояла височенна шибениця, а пiд нею - ешафот, i чотири височеннi тичини з колесами, спицi на яких були на пiваршина окованi залiзом. По тому, як прочитали присуд, Нестеров - дорiдний, високий, сивочолий -повернувся обличчям до церкви при Петропавловськiй фортецi (а в менi думка гострим ножем: там, у фортецi, гетьман), вклонився тричi, перехрестився, далi повернувся до вiкон Ревiзiон-колегiї i вклонився ще раз. У одному з вiкон стояв цар i дивився, як завершувалося життя одного з найдовiренiших його слуг, найвiрнiшого помiчника, сливе друга. А iншi помiчники повклякали за спиною в царя, й мусили тамувати дрожi тiла, й знали, що кожен може опинитися на тому мiсцi, де стоїть Нестеров. Нестерова колесували заживо; вiдрубали одну руку й одну ногу, далi другу руку й другу ногу. Обер-фiскал не втратив свiдомостi, лежав i дивився в небо. До нього пiдiйшов пiп i пiднiс до вуст хреста: зiзнайся! Нестеров похитав головою - зiзнаватися менi немає в чому. Далi з Ревiзiон-колегiї вибiг майор i вiд царського iменi просив зiзнатися: за це Нестерову виявлять, царську милiсть i одразу вiдрубають голову. Скривавлений обрубок так само похитав головою, безкровнi вуста прошепотiли: "Не винуватий я". До плахи волокли його по калюжах й кинули обличчям в криваву калюжу (вже було закатовано кiлька його помiчникiв). "Не винуватий я",- востаннє прошепотiли спеченi вуста Нестерова. Це був найближчий царiв пiдручний. То ж на яку милiсть могли сподiватися українськi старшини, український гетьман, ненависнi царевi вже тiльки за те, що домагаються своїх прав та своєї правди! Гетьман i нинi на всiх допитах казав твердо: "Немає нiчого в переяславських статтях про побори з українцiв, а про давнини нашi указано, щоб "пани воєводи до жодних порадкiв полкових i градських стосунку не мали", щоб лишався люд український при своїх правах i порядках, i ти, царю, тi права нашi пiдтвердив, власною рукою розписався, договiр з Скоропадським укладаючи". Цар шаленiв, цар тупотiв пудовими ботфортами, вимагаючи вiд гетьмана самообмови. - Хто тобi дав право встановлювати свiй суд, коли було вказано, що вищим судом є суд колегiї! - Бог-вседержитель дав менi таке право. Я обновив суд, щоб кожен мiг у ньому вiльно позиватися, й не моя вина, що люди йшли шукати правди в нашого суду, а не в колегiї. Бо ж наш суд правий, а колегiя судила, як їй вигiдно. - Для чого привiз бланкети чистi, старшинами пiдписанi? Щоб написати все з власного злого розуму та умислу? - Чолобитнi нашi, пiдписанi старшиною, писанi нашою мовою, i мали переписати їх на бланкети мовою вашою, московською. Адже ви мови нашої не знаєте... Для того й бланкети, на яких старшини приклали руки... - Лаговича послав для злого наущення... - Ти послав Рум'янцева, мусив i я когось послати, аби декотрi старшини з страху не вiдмовилися вiд власних слiв. - Яких це власних слiв? - Правдивих. - Тiльки для того посилав? А ми ось зараз довiдаємося... Увели Лаговича, вимореного, скатованого, вiн похитнувся, й двоє солдатiв ухопили його пiд руки. Дивився гейби божевiльними очима i схитував ствердно головою на всi запитання. Й коли обiзвався до нього Полуботок, вiн i на його запитання ствердно хитнув головою. Лаговича вивели. I привели Жураковського, вiн тримався мужньо, достойно, й сказав, що не шкодує на коломацькi листи, бо не стало життя в краї, задушили побори i козакiв, i старшин, i посполитих. Генеральний осавул, котрий горою нависав над столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, якi стояли обiч нього, видавалися недорослими школярами. Писаря Савича цар запитав, чи знає той про потаємнi замисли гетьмана. Савич скосив очi на Полуботка, далi на царя й мовив тихо: - Не скажу, вашмось... Царiв кулак повалив його на пiдлогу. - Скажеш, собако! Скажеш! Савича пiдвели, вiн зяпав ротом. На мить в очах сяйнув гнiв i погас. Володковськшi, який допомагав Розискнiй комiсiї й був присутнiй при всiх допитах, осмiлився зауважити: - Ваша величнiсть... Не скажу - це по-українськи - не знаю. - Брешеш... - Запитайте ще когось... - Не в нього ж запитувати,-бликнув очима на Полуботка. I послав перевiрити, чи правду сказав Володковський. Офiцери перевiрили й доповiли царевi: Володковський сказав правду: "не скажу" по-їхньому, малоросiйському, означає "не знаю". За "турботи" по виясненню iстини з Савича стягнули сiмдесят карбованцiв. Одначе не всi трималися так, як Жураковський, i навiть, як Савич. Переляканi Гречаний, Левенець i Мануйлович пiдписували всi свiдчення, якi їм пiдсовував Рум'янцев. Фельдкур'єри притьма мчали тi папери в Пiтер. Й гадом звивався Петро Валькевич, колишнiй слуга гетьманський, не тiльки стверджував все, чого вiд нього домагалися царськi посiпаки, а ще й прибрiхував, вигадував на всю силу свого хитрого, верткого, не малого розуму... Скажений вдачею, лукавий, винахiдливий, вiн не тiльки псевдосвiдчив, що чолобитна була пiдроблена, що всiм старшинам були посланi "научительнi" листи, а й нiбито на власнi очi бачив у гетьмана листи вiд Орлика й навiть вiд Карла. Не важило, що не мiг виповiсти змiст тих листiв, а чи назвати бодай когось, хто тi листи доправив, царевi було досить цього. Запопадливiстю, шаленством Валькевич так сподобався царевi, що той взяв його на службу до власної канцелярiї. Цар запитував Полуботка, вiд кого вiн довiдався про поїздку Рум'янцева на Україну, але Полуботок на те вiдказав: - Твої слуги, царю, в них i запитуй. Я не знаю, але коли б навiть знав, однаково не сказав би. - Ще скажеш. - Не скажу. Вiдаю, яким способом тут добувають свiдчень... Навiть у варварському Римi не знали таких способiв... Одначе людина, якщо за нею стоїть правда, дужча вiд розпеченого залiза. - Вважаєш, за тобою правда? - Свята правда й вiчний Божий закон. Понад нього немає нiчого. Знову стояли один насупроти одного - грiзний, скажений цар i спокiйний, нескорений гетьман. Цар репався вiд непогамованого гнiву. Либонь, Полуботок був першою людиною, яку не мiг зломити. I десь у глибинi його пранцюватого, гнилого єства спалахували iскри подиву та пошани, але вони не могли розгорiтися в свiтлий вогонь. Цар шкодував, що немає в нього пiд рукою жодного такого пiдпомiчника, шкодував, що Полуботок не з ним: i ярився гнiвом. Вiн вже знав, що живого Полуботка на волю не випустить, бо той не скориться i невiдомо, якi сили може зiбрати собi в помiч. Вдень Петро чинив вивiд українським старшинам, ходив дивитися, як конають на палях його пiдпомiчнi слуги, а увечерi виточував з велетенської кiстки лампаду, аби повiсити її перед iконою Христа. Дивовижна несув'язь цього свiту - найбiльшi грiшники найдужче намагаються догодити Боговi. З тими своїми нещирими дарами мають прийти й на Страшний суд. Допiкав Полуботку та iншим старшинам президент Таємної канцелярiї дрiб'язковий, уїдливий, нишковий генерал Ушаков, з обличчям вузьким i довгим, схожим на лисяче. Вважав себе великим вивiдником, звивав хитромудрi петлi, розставляв сильця, намагався загнати в них Полуботка й принести царевi в зубах здобич. Заходив то з того, то з iншого боку, випитуючи, в якому часi до арешту була написана чорнова промеморiя, що її гетьман вiдiслав на Україну, та хто її писав. Те йому було потрiбно, аби потягнути з бiдолахи жили, добитися обмови всiх, кого хотiли обмовити. Полуботок вiдповiдав, що промеморiю писано з його слiв, а хто саме писав, не пам'ятає, а коли б i пам'ятав, однаково не сказав би. Ушаков свистiв крiзь дiрявий переднiй зуб свої запитання, й здавалося, що вiн сичить. ...В тi страшнi днi Полуботок довiдався, що у Якова народився син, перший його онук (до цього все були дiвчатка), й усмiхався просвiтлено, а Ушаков думав, що гетьман смiється з нього, i аж корчився зi злоби. * * * Уже протягли вiд України в холодну далечiнь iржавi струни журавлi, одквiтували сади, пташки вивели пташенята, а Розискна колегiя все ще вела слiдство. Проривалися з-за стiн Петропавловської фортецi якiсь чутки, i знову западала глуха нiмотнiсть, здавалося, все там мертве, вже й немає нiкого та нiчого й тiльки червоно-бiлий прапор трiпотить на шпилi, та кожної чверть години куранти вигравали чужоземного канта. Менi день починався з того, що я виходив на подвiр'я й дивився на той шпиль i слухав тоненьке, немов комарине, дзижчання, вигравання курантiв. Як я ненавидiв той прапор i тi куранти! А днi повзли, волохатi й одноманiтнi, як гусiнь у запущеному саду. Людська душа звикає до всього, либонь, i в моїй душi все поросло мохом та глухою кропивою. Навiть злiсть, розпач, який охоплював мене напочатку, порiс тим зелом. Бо що я мiг вдiяти, чим допомогти в'язням? Молитвою? Але я... не вiрив навiть у молитву. Куди вона подiлася, куди витекла з мене гаряча, сповнена вiри, надiї! Бог є любов! Либонь, вiн ставав ненавистю. До ворогiв моїх, до цього, такого розпланованого, такого чистого мiста, в якому царським указом заборонялося, аби на вулицях "нiякого скаредства та мертвечини не валялося". Тi вулицi були рiвнi й чистi, й обiч них зеленiли квiтники та садочки, я пiдмiтав їх разом з полоненими шведами й садив молодi деревця, доглядав за ними, заробляючи на життя. Кiлька разiв наймав човника та, вдаючи з себе рибалку, пропливав бiля заклятого острова, один раз навiть пристав до берега, але вiд стiни в мiй бiк побiгло двоє солдатiв з рушницями, i я вiдплив на бистрiнь. Я пережив у Пiтерi двi повiнi й молив Бога, аби вiн змив водою в море це прокляте мiсто. Одна повiнь, вже восени, була особливо великою. Люди почали тривожитись ще звечора, коли вода на мiрних стовпах сягнула небезпечної бiлої риски. Всю нiч ревiв вiтер, бушувала буря, а на ранок канали здулися, й вода пiшла на вулицi. Я бачив, як впав у нашому дворi паркан, як ошалiло мчали вулицею конi, як якийсь чоловiк по колiна в водi пiдвiв пiд вiкно будинку, що навпроти нашої корчми, коня, i як з вiкна з криком вихопилася жiнка, впала коневi на спину, й чоловiк повiв коня уподовж вулицi. А в нас у корчмi вода залила пiдвали, а далi здулася, трiснула пiдперта нею знизу пiдлога, й половий, молодий хлопець Архип, посковзнувся i впав у залитий водою погрiб, й ми наледве витягли його. Трохи далi за нами жив якийсь значний пан, там увесь час стояла паровиця коней, запряжених у ридван, а коли вода сягнула коням до животiв, ридван вiд'їхав, натомiсть пригнали великого човна. Той пан чомусь не хотiв лишати домiвку й сидiв там, аж поки вода не почала спадати. Й по вулицях, по каналах, по Невi пливло безлiч усiлякого колоддя, деревин, плах iз розвалених водою хат, i ми виловлювали все те й складали в себе на подвiр'ї. Так що, хоч господар i потерпiв вiд повенi - залляло пiдвали та зiрвало пiдлогу, але надолужив на дармовому паливi. Я дивувався, як можуть жити в цьому мiстi люди: в постiйному страховi повеней, кари за содiянi грiхи, в голодi та холодi. Але вони мусили жити, бо жили їхнi пани, а панам наказав триматися цього мiсця цар. Може, царi на те й посланi Богом, аби випробовувати нас? Царi не бачать людських слiз i живуть за зовсiм iншими законами, нiж простi смертнi, хоч самi теж смертнi й помирають так само в муках. Сливе, вони не хочуть розумiти, що смертнi? Не знав того й Петро, i лютував, i розважався нечестиво за кiлька мiсяцiв до власної смертi. Найдужче менi запам'яталися блазнiвськi похорони карлика. Спочатку на вулицi появилося тридцятеро крихiтних хлопчикiв - пiвчих, за ними пiп-карлик в церковнiм уборi, за попом - маленькi сани з труною, в якi запряжено шестеро крихiтних коней у чорних попонах. За саньми - карло, царський фаворит з маршальським жезлом, за ним - попарно кiльканадцять карликiв, i ще один карло з жезлом, за яким, також попарно, карлицi. З бокiв марширували солдати з смолоскипами - велетнi-гвардiйцi, а також чорнi велети-гайдуки. Замикали шестя iмператор з Меншиковим, одягненi в звичайне, не жалобне убрання, про щось перемовлялися, цар посмiхався, Меншиков реготiвся. Либонь, смiялися вони з власної вигадки, з оцих похорон. Так i йшли вiд iмператорського дому до прошпекту, а там на карликiв уже чекали велетенськi сани. Гвардiйцi хапали карликiв i з реготом кидали в них. Надвечiр цар давав жалiбний обiд, на який з усього мiста сходилися маленькi, не вище двох аршин, люди. Обiд був багатий, довкола саду, в якому вiдбувалася жалiбна учта, товпився голодний люд всiлякого зросту, вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами. У кiнцi червня вiдзначали "прославлену вiкторiю". Бiля Троїцької церкви поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязi, в якому був пiд час бою- зеленому каптанi з червоними вiдворотами, зелених панчохах, старому капелюсi, з списом у руцi. I банкетували в Лiтньому саду, i фейєрверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть. З не меншою пишнiстю перевозили з Володимирського монастиря до Олександрiвського мощi святого Олександра Невського. Вiд гирла рiки Iжори до Пiтера труну везли на яхтi, i цар сам кермував, й грали вiйськовi музики, стрiляли гармати, йшли строєм солдати, юрби народу стояли на набережнiй i дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпi й думав про виверти долi: цей самий святий Олександр Невський не вибував з ханського намету, лизав ханськi шкiрянi личаки, зводив наклепи на iнших князiв, своїх сусiдiв, i з ханськими вiйськами побивав їх; скiльки вiн побив, понищив естiв, литовцiв, тверцiв, рязанцiв i новгородцiв - не злiчити. Ще й помер у ханському наметi, обiжравшись браги. Отакий святий! Увесь слов'янський свiт гинув вiд татар: впали Київ, Галич, Чернiгiв, Любеч, i вивищилася на татарах Москва. Спритнi московськi князi отримували вiд ханiв ярлики на володiння слов'янським свiтом i отримували в пiдмогу татарськi ножi та стрiли. Татарське загарбництво ввiйшло в їхню кров, вона шугала по жилах i гнала їх на завоювання сибiрських народiв. На силi, на ненавистi замiшаний пiдмурiвок цiєї держави, на них i тримається. Тут нiколи нiчого не було з любовi. Анi дрiбки любовi! Тiльки ненависть. Тут батько вмертвляє сина, жона мужа. Ще й похваляється цим на весь свiт. Як вони всi ненавидять один одного! I яку велику, чорну силу таїть ненависть. Чи держава й мусить триматися на тому? Влада - це страх. Ненависть, наказ, смерть - i потiм осанна. Тому, хто наказав убивати. Тому, хто вбив, найбiльше пустив у свiт сирiт i вдiв. Пам'ятайте про нього! Дивiться, ось його грiб, оббитий золотом та срiблом. Ось церква на його честь... На честь Олександра Невського! Невже Бог справдi впустив його в сади свої? Нi. Валасається в пеклi, а оцi ось люди творять з нього святого й вiддають почестi, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святi! Не може такого бути! Вiн зробив немало для Московiї, але й понищив московитiв без лiку. Вiн лютий i скажений, недобрий та пихатий, хоч умiє вдавати з себе простого та зичливого чоловiка. Вчинить маленьке благо, i його лакизи кричать на весь свiт, ставлять "доброчинностi" свого пана. Найпаче Прокопович, лакиза понад лакиз, вiтiйствує на площах i в церквах, i немає тих медоточивих слiв, якими б не помастив Iрода-царя. Кiлька днi тому, прошкуючи по вулицi, наштовхнувся цар на матроса, у хатi якого вчинилася радiсть - народився довгожданий син, i цар зайшов до хати, i подарував породiллi карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породiллю, аби упевнитися - в бразi немає отрути. Й скiльки було вточено словесної браги царськими пiдбрехачами! До яких тiльки найславетнiших дiянь прирiвнювали вчинок царя! I знову чи не найдужче вiтiйствував наш земляк Феофан! Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих пiдземеллях конали безневиннi люди, i їхнi стогони не сягали його вух. Не сягали навiть тодi, коли вiн сам спускався в пiдземелля. Нi, не мучило його сумлiння, не збирався шукати правди - не мiг примиритися з тим, що живе на свiтi муж, який не зiгнувся, не впав навколiшки, не вимолює собi того, що дано Богом усiм - життя. ...Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого пiдземелля. Догоряв останнiй великий свiтильник української свободи. Про що думав гетьман у тi хвилини? Се вiдомо тiльки Господу, а бiльше нiкому. Можемо лишень сказати напевно одне - про Україну. Спершу цар послав до льоху лiкаря - щоби скаламутив душу гетьмановi, поманив примарою життя. А далi вiн сам i вiзьме ту душу в свої жменi. Вiн умiв те робити. Немало людей обманув обiцянками. ...Зайшов з лiхтарем солдат з сторожi, за ним - лiкар з скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дiстав з скриньки нiмецьке причандалля: шнiпер, ножицi, катедр, поставив у рядок кiлька пляшечок з лiками. Полуботок повiв очима, але не ворухнувся, навiть кайдани не брязнули. - Ось.... Поставимо тебе на ноги... їхня величнiсть повелiв... Милостi його незмiрнi... Каже: верни до життя чернiгiвського полковника... Вiн нам потрiбний... - Кому? - враз пролунав тихий голос.- Даремно клопочешся, лiкарю. Нащо менi життя, якщо не можу бути корисним вiтчизнi! Нехай вiн спершу поверне її... Але вiн не поверне.- Й замовк. Байдуже вiдвернувся до стiни. Анi iскри зацiкавленостi у вченому ескулапi. Лiкар зрозумiв, що Полуботок його лiки вживати не буде. Склав причандалля й мовчки вийшов за дверi. По хвилi увiйшов цар. Знову ж таки, лише Бог-всевидець знає, про що вони говорили, одначе останнi слова гетьмана вилетiли з пiдземелля на Божий свiт. Бiля напiввiдчинених дверей стояло кiлька гвардiйських офiцерiв, аби кинутися на поклик царя, йому на допомогу (Петро боявся Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом до стiни). Вони й винесли Полуботковi слова на волю: - Вiрю безсумнiвно, що за безневинне страждання моє i ближнiх будемо судитися в спiльного й нелицемiрного суддi нашого всемогущого Бога. Незабаром станемо перед ним, i Петро з Павлом справедливо розсудять нас. Петро з Павлом... Двоє найбiльших святих. I вiдповiдно - один з найбiльших грiшникiв i один з найбiльших праведникiв. Петра тi слова струснули, наче трухлу грушу. Проте вiн був не з тих людей, котрi вiдступають з порожнiми руками. Сховав свiй гнiв i сказав удавано спiвчутливо: - Не знаю, на чиєму боцi правда, i, мабуть, вже й не дiзнаю її. Та нехай. Ти чоловiк мужнiй i вже одним тим заслужив прощення. Менi такi слуги дуже потрiбнi. Немає в мене їх... Я прощу тобi твою непокору, твiй непослух й випущу тебе звiдси... Й ти побачиш Неву та сонце - зараз воно сяє у небi,- й побачиш свiй край, своїх рiдних, топтатимеш трави, скiльки - знає лише Бог. Ось тобi моє царське слово. Але скажи... Багато про те балакають, багато ходить всiляких чуток... Ти - маєтний чоловiк. Де твоє золото? Де твiй скарб? Його не знайшли... Зiзнайся й одразу вийдеш на волю. Цар нахилив смолоскип, який тримав у руцi. В ту мить брязнули кайдани, хоч постать у кутку навiть не ворухнулася. Цар вiдсахнувся. Пролунав сухий, спокiйний голос: - Вiн тут. - Де? - мимохiть вигукнув цар. - Тут,- Довга суха рука показала на серце.- Тут вiн, зi мною, найбiльший мiй скарб - Україна. За неї приймаю муки, за неї прийму й смерть. Сього скарбу нi ти, нi твої посiпаки нинiшнi та прийдешнi не заберуть нiколи. Смолоскип зашипiв - цар, сам того не помiчаючи, притулив його до стiни. Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню перед себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у стiну, смолоскип погас. Цар вибiг у дверi, за якими стояла варта. Навстрiч йому кинувся комендант фортецi, вони зiштовхнулися, цар вiдкинув його вiд себе, процiдив крiзь запiненi люттю губи: - Немає пощади! - Й рубонув рукою повiтря. Гетьман Павло Полуботок загинув вiсiмнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церквi Святого Самсона Странноприїмця. Нiкого з наших на тих похоронах не було, нiкого туди не пустили, аж через два тижнi менi вдалося постояти в жалобi бiля його могили пiд стiною монастиря та взяти з неї жменю землi, аби привезти її на Україну. За ту жменю землi, себто за те, що ченцi пустили мене в монастир i показали могилу, я вiддав їм всi, якi заробив за лiто, грошi. Гетьман не помилився, коли сказав царевi, що незабаром вони обоє стануть перед престолом Господнiм на останнiй ралець. Цар сконав двадцять восьмого сiчня 1725 року. Помирав вiн тяжко, страшно, либонь, тi муки були посланi йому у вiдплату за смерть Полуботка. Вiн репався вiд сечi та вiд калу, якi не йшли з нього, й шаленiв з лютi, гамселив лiкарiв, котрi не могли нiчого зробити, й голосив, завивав, кричав так, що жахалися не тiльки слуги в будинку, а й люди, якi випадково трапилися на вулицi. Його допiкали кольки й печiя, i вiн скручувався в клубок, неначе гад. Сподiваючись спокутувати свої нелюдськi грiхи, наказав випустити з в'язниць всiх розбiйникiв, зарiзяк, але не велiв випускати українських невiльникiв. Розбiйники пiшли з ножами чинити свою чорну справу, життя царевi вони не доточили. * * * Зi смертю гетьмана закрився свiтлий зшиток мого життя. Воно втратило для мене сенс, свiт спорожнiв i потьмянiв. Я видавався собi горошиною, загубленою на битому шляху. Шляхом йшли тисячi людей, i всiм їм було байдуже до мене, а горошинi байдуже до них. У свiтi дуже мало любовi i дуже багато ненавистi. Я ще мав у серцi трохи любовi, але не знав, кому її вiддати. Кого любити, що любити... Мою бiдну нещасну землю, але ж моя любов не порятує її. Його любов могла порятувати. I ту любов убито... Вбито за любов до вiтчизни. Славна смерть... Якщо вона взагалi буває славною. Лишатися далi в Пiтерi менi було нiчого. Ще донедавна я чогось чекав... Сподiвався, що вiдчиняться дверi темницi i вийде Вiн. Ледь усмiхнений, суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподiвався з малою надiєю. Люди завжди чекають. I живуть чеканням. Воно - смисл нашого життя. Людина вмирає, коли перестає чекати. Менi не було кого чекати. I я вернувся на Україну. Пам'ятаю: останньою думкою при прощаннi з пiвнiчною столицею було: нам сюди дорога заказана на вiки вiкiв. Тiльки найостаннiший дурень приїде сюди з надiєю в серцi. Якби я мiг, написав би молитву i змусив вивчити її всiх наших дiтей: нiколи, нi за якого випадку не вiрте москалевi. Хто повiрить, вже тiльки тим занапащає Україну. Москаль перехитрує обов'язково, й одурить, i уярмить. То його життя, його сутнiсть. Тим вiн i дужий - пiдступнiстю та нещаднiстю. По всiх наших кордонах мусять стояти залiзнi стовпи з написом: "Не вiрте москалевi". У Глухiв менi з'являтися не можна було, допинатися вiтцiвщини й поготiв. Я пiшов на польську сторону, кiлька рокiв тинявся по монастирях, навчав дiтей по монастирських та братських школах, далi мене взяв один пан вчити його власних дiтей, я пожив у пана два роки, а потiм одружився на вдовi, у якої було двоє дiтей - син та дочка. З удовою прожив одинадцять рокiв, поки не дiйшов зросту її син, мiй пасинок, та не привiв у хату злющу-презлющу невiстку. Кажуть, що всi дiвчата хорошi, й невiдомо, звiдки беруться злi свекрухи, то не зовсiм правда, либонь, на цiй дiвцi вже тодi лежав карб злючої свекрухи. Я вернувся на лiвий берег, пiшов у Мгарський монастир, але чернецтва не прийняв, чому - то моя й Богова вiчна таємниця, спочатку допомагав у школi, а далi став монастирським пасiчником. Пасiчникую й досi. На старiсть людина живе споминами. Молодими споминами. Ще раз перебанкетовує в мислях на банкетi життя, одначе трунок той, неначе розведене вино. I тiльки один спомин не перекис, не згiрк, грiє серце i кров i хвилює, як i в тi давнi днi - спомин про Улясю. Немає її давно, рiвно тридцять лiт прожила на свiтi, померла молодою й лишилася молодою для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий i сивий, i досi мрiю та марю нею, з бiлої челядi сниться менi вона одна. I приходить до мене на розмову мiй гетьман, але то вже й не спомин, то дума всього мого життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли... Трапляється, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя по-iншому. Мiг же я залишитись у Академiї, стати вченою людиною, може, навiть стовпом науки або церкви. Мiг упросити батька, аби лишив при собi, не одсилав до Полуботка. Мiг не закохатися в Уляну. Мабуть, не мiг. Та й то був би не я. Було б не моє життя. Отже, нарiкати на долю нема чого. Вона поставила мене на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я прожив життя не марно, хоч i не звершив нiчого значного. Вернувшись на лiвий берег, одкопав на хуторищi напери, взятi Iльком у Михайлiвцi. Вони й нинi зi мною, читати менi стало важко, навiть через побiльшуване скло, одначе бiльшiсть iз них знаю напам'ять. Хотiв передати їх комусь з Полуботкових нащадкiв, тепер ось не знаю, що з ними робити. Може, доведеться спалити. Бо ж навiщо вони таким нащадкам, як оцi паничi... Та й паничi самi побояться тримати їх, спалять або покористають супроти справи, за яку загинув гетьман Полуботок. Нинi таких людцiв розвелося - гай-гай. Отсих паничiв нiякi папери, нiякi таємницi життя Павла Полуботка не цiкавлять, окрiм однiєї - таємницi гетьманського скарбу. Всi троє гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського) скарбниця i власна скарбниця Полуботка кудись зникли. Паничi довго ходили околясом, вивiдували, випитували в мене, що їм було потрiбно, й, врештi, не вивiдавши нiчого, переповiли менi казку (а чи й не казку) про те, як їздив тисяча сiмсот двадцятого року Полуботкiв син Якiв у личинi купця в Архангельськ двома палубними, запряженими четвериком коней, возами з двома молодими, пишно одягненими пiдпомiчниками, й найняли вони там англiйську шхуну, носили на неї на тичинах, на мiцних ремiнних петля, важкi барила, й та шхуна вночi пiд усiма вiтрилами вийшла в море, й перепливла його, й допливла до Лондона та пристала до берега. Шкiпер i один пiдпомiчник зiйшли на берег i незабаром вернулися з двома каретами. В однiй Якiв та шкiпер поїхали в Ост-Iндську компанiю, найбагатiшу в свiтi, й там Якiв уклав договiр про те, що за дорученням батька вiн вносить двiстi тисяч золотих карбованцiв з розрахунку приросту чотири карбованцi на сто. Тi грошi мiг узяти Павло Полуботок або його найближчi спадкоємцi. В угодi також було обумовлено, що грошi не пiдлягають "конфiскацiї за давнiстю". Якiв та шкiпер вернулися на шхуну й перевезли грошi. З шкiпером вони щедро розплатилися та порадили тримати язика на припонi. Але хто може втримати в собi таку таємницю! Паничi при менi рахували прирiст у чотири карбованцi на сотню - бiльше як за п'ятдесят рокiв - i нарахували велику суму. Вони допитувалися, що менi вiдомо про Якова i ту його мандрiвку до Архангельська. Я вiдказав, що все, що вони розповiли, схоже на байку, адже про якi гарячi конi та пишний одяг могло йтися тодi, коли подорож до Пiтера була подiбна до подорожi в пекло й прирiвнювалася до вiйни. Це тепер паничi гасають на перекладних - за тиждень вiд Глухова до Москви. Тодi конi в дорозi не мiняли, i путь та була неймовiрно важкою. Я промiряв її тричi. Анi мостiв, анi бродiв, хвороби та болячки, й стужа та спека, й розбiйники по лiсах. Хiба б довезли троє хлопцiв такий скарбi Та й не було, не могло бути в полковника Полуботка на той час таких грошей. I навiщо б вiн їх вiдправляв аж до Англiї? Тодi ще вiн сам сподiвався стати гетьманом. Паничi похнюпилися, а я сказав, що скарбом, i значним, Полуботок заволодiв пiзнiше, вже будучи гетьманом, i що скарб той кудись справдi подiвся, його не знайшли царськi конфiсканти й не здобули тодiшнi спадкоємцi - Полуботковi сини. Шкода, що їх вже немає в живих. Либонь, вони знали таємницю скарбу. Менi достеменно невiдомо, аби хтось iз них їздив за гряницю. Вже по тому, як цар ув'язнив Полуботка, ув'язнив вiн i його синiв. Одначе перед арештом Якiв кудись зникав надовго. Й ходила така чутка, що їздив вiн чи то до Англiї, чи то до Бельгiї й поклав у якийсь тамтешнiй банк чималi грошi, але тi грошi можна взяти лише тодi, коли Україна буде вiльною й матиме спосiб розпорядитися тим скарбом на власну користь. Це, останнє, я чув вiд людей. I дуже багато думав про волю та неволю, про долю неньки нашої, за яку поклав голову гетьман, менi хотiлося, аби хоч по краплi того бажання, тiєї жаги, нехай у далеких мислях, мрiях, зайнялося в грудях паничiв. Якщо така iскра горiтиме, вона перейде в дiти, у внуки, й пролетить через вiки, й спалахне зiркою на земному небозводi серед iнших зiрок. То i є найбiльший, справжнiй скарб гетьмана Полуботка, який вiн заповiв усiм нам. Понад той скарб - Україну - бiльшого немає.