? - повторив запитання. - Ми всi, тi, хто з нашого класу, в скверi зiбралися. Хто куди подав документи, де який конкурс... Не зглядiлись, як i дванадцять. - Хлопець розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька. Прокiп Гордiйович бачив, що син хоче щось сказати, але назустрiч його словам не поспiшав. Вiн не сварив сина й за пiзнiй прихiд додому. Холод взагалi намагався не надокучати йому мораллю, багато чого пробачав. Пробачав за правдивiсть. Ще жодного разу син не поступився правдою перед власними дрiбними життєвими вигодами. - Тату, ти багато зробив за свiй вiк операцiй? - якось непевно мовив Олег. Батька здивувало i навiть трохи спантеличило таке запитання. - Чи багато? Не рахував. Хiба що приблизно... - Ти й директора iнституту оперував? - запитував Олег далi, не чекаючи на вiдповiдь. - Ну... - I вiн... тобто поважає тебе? Олег схилився над сковорiдкою, буцiм розглядав щось на нiй. - Я його поважаю, то, либонь, i вiн мене, - знизав плечима батько. - А що? В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабiнету, теж якесь несмiливе. - Та... Кажуть, на екзаменах рiжуть, навiть коли вiдповiси на всi запитання. Може... Щоб, якщо на всi запитання... Тобто не я, а Лiля... Пiд батьковим здивованим i трохи iронiчним поглядом син затнувся, зiщулився. Вiн навiть втягнув у плечi голову, неначе чекав удару. Але удару не сталося. Професор повернувся i, широко ступаючи, пiшов з кухнi. Причинивши за собою дверi, довго мiряв з кутка в куток кабiнет. Глибока затяжка - вiсiм крокiв у один кiнець, знову затяжка - вiсiм в протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусiднiй кiмнатi свiтло, але незабаром i згасло. Олег лiг спати. "От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч i не з розрахунку, не для власної користi... То й що? Хiба це виправдання... Чекай, - зблиснув iнший здогад. - В iнститутi можуть i так, без прохання. Кому не вiдомо там прiзвище?" Медичний iнститут мав дослiдною базою їхню лiкарню. I вiн, i iншi професори лiкарнi вели викладацьку роботу. Хвилину повагавшись. Холод пiдiйшов до телефону, зняв з важеля трубку. Прокiп Гордiйович знав, що Скирда, директор iнституту, має звичку працювати вночi. - Степане Митрофановичу? - покликав, зачувши коротке, невдоволене "слухаю". - Не спиш? Ти тiльки не здивуй. Це Холод... Нi, нi, не в лiкарських... Мiй син поступає в iнститут... До нас. Вiн i Бiланова. То щоб... Нi, навпаки. Нiяких полегшень. Поступить - нехай, не поступить-теж не зле... Так. I не збирався. Бiланова? Менi здається, дiвчина розсудлива, йде туди за серцем. А там - хто його знає... От i добре. Все гаразд... Лягаю спати. Однотонне гудiла трубка, але професор ще довго не вiшав її. Йому аж жарко стало по цiй розмовi. От ще одна грань, по котрiй пройшов сьогоднi. Але пройшов рiвно i не почував нi болю, нi каяття. Хоч... Звiдки знати. Iнодi вони приходять значно пiзнiше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою. Те, що рана, котру нанесло йому життя сьогоднi в клiнiцi, не мине без слiду - напевне. А подряпина... Ну, це Вже буде видно. Вiн повiсив трубку на важiль. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Телефон торохтiв, аж луна жахалася по кiмнатi. Оцi настiннi коробки-телефони - мають щось вiд сварливих жiнок. Лементують, коли заманеться їм, а якшо ж потрiбно поговорити тобi, вони уперто нiмують. Прокiп Гордiйович вiдкинув простирадло, почалапав босими ногами в дальнiй кут кабiнету. Дзвонив Бiлан. - Спиш? Вилежуєшся. А мене в п'ять розбуркали. Спасибi за статтю. За яку? Ти ще, мабуть, не прочумався. За ту, що ви з кореспондентом... В сьогоднiшнiм номерi. Ще не дивився? Хороша стаття, може, тiльки отого, про село не треба було. Мабуть, незабаром я вас таки турну з гори. А як себе на новiй посадi головою почуваєш? Ще не почуваєш? Час би, сьогоднi, здається, пiвмiсяця, так би мовити, канiкулярний термiн... - Твоя правда. Думаю об'їхати клiнiки, - нарештi втиснувся в Бiланову мову Прокiп Гордiйович. - Може, з тебе почати? Ти не заперечуєш? - Чого ж, приходь. В мене сьогоднi операцiйний день. Сам ворожитиму. Ворожiння складненьке. Тяжчий випадок, нiж отой... Ну, всiх гараздiв. Прокiп Гордiйович просто так, в трусах i майцi, почалапав у коридор. Прислухався, чи немає нiкого на площадцi сходiв, i, вхопивши на цвяшку ключа, вигулькнув за дверi, до поштової скриньки. За хвилину вiн уже сидiв по-турецькому в лiжку, тримаючи на колiнах газету. Ось i стаття. "Ми довiрили йому нашi серця". В центральнiй газетi. Пiд нею аж три пiдписи: директора лiкарнi, його i ще чийсь, не вiдомий йому. В статтi розповiдалося про новий метод операцiй на серцi члена-кореспондента медичних наук, депутата Верховної Ради республiки професора Бiлана. На чотирьох газетних колонках списано коротко все життя Олександра Кiндратовича. Детально ж - лише про операцiї на серцi: думки колег, розповiдi хворих; далi-широкий промiнь в майбутнє, i, вже як висновок: в республiцi народився ще один центр сердечної хiрургiї. В кiнцi, натяком, про лабораторну роботу професора. Либонь, там вiн теж стоїть на рубежi великого вiдкриття. Тiльки тепер Прокiп Гордiйович пригадав обличчя, котре стояло за третiм пiдписом. Так, приходив до нього чоловiк. Вiн навiть не вiдрекомендувався кореспондентом. Сказав - "з писучої братiї". Розпитував Прокопа Гордiйо-вича за Сашкове дитинство, студентську кiмнату, про їхню дружбу. Власне, все в статтi - нiби й правда. Сашко вiддавна плекає мрiю про свiй iнститут. За тим жартом - "Турну вас, посяду гору" - його справжнi сподiвання. Вiн хоче, щоб йому вiддали пiд iнститут будинок над урвищем, де тепер мiстяться хiрургiчнi вiддiлення. I вiдкриття... Мрiю про нього колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лiкарiв нашого вiку хоч у снi не звершив її. Вбити страшну, невiдворотну хворобу, що косить людей, мов траву. Хворобу, якої не вiiдно, яка без пiтьми. Тодi їм здалося: вони здерли з неї маскувальну сiтку, побачили її. Та по якомусь часовi Прокiп Гордiиович упевнився, - вхопили лише її тiнь. I Сашко, i вiн стрiляли наослiп. Змiнювали структурну формулу речовини, вводили натомiсть одного елемента iнший i випробовували нову сполуку на тваринах. Згодом Холод довiдався, що так чинять не самi вони, в такий спосiб шукають цiлi iнститути. I нiхто не знає достеменно природи хвороби, її таємничої схованки. Тодi вiн поклав край пошукам. Робив iнше, хоч i не раз вертався думкою до їхньої спiльної роботи, читав усе, написане i видрукуване про хворобу. Холод знав: Бiлан не вiдступився назовсiм, вiн працював наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Iнодi Олександр на довгий час замикав ту лабораторiю. Але ось уже поспiль три роки хоч на кiлька хвилин у крайньому пiдвальному вiкнi засвiчується лампа денного свiтла. Може, вiн знайшов щось нове? Отож i про це в статтi справедливо. Однак у Прокопа Гордiйовича в грудях не вiдтавала до кiнця крижина невдоволення. "Чи не заздрiсть це говорить у тобi?"-запитав себе зненацька. Поспiхом пiдняв газету, яку допiру кинув на пiдлогу, поклав на стiл. Ще раз поглянув на неї i приклав зверху журналами та книгами. Одразу ж i посмiхнувся. "Мабуть, отак, - подумав, - втiкає вiд звабливого мiсця злодiй". За пiвгодини Холод виходив з квартири. Чисто виголений, в охайнiм свiтло-сiрiм костюмi, бiлiм капроновiм капелюсi. В дверях пiд'їзду мало не зiткнувся з двома чоловiками, котрi уважно розглядали табличку над входом. - О! - гукнув один, у пропаленiм на грудях светрi, поправляючи пiд пахвою замотану в ганчiрку пилку. - Здрастуйте. А ми вас шукаємо. Вже й там були, i там, - вказав пучкою на сусiднi параднi. - Пам'ятаю, що три, а чи двадцять три, чи тридцять три... - Чому ж тут шукаєте, а не в лiкарнi? -Прокiп Гордiйович пригадує обох: вiн оперував їх кiлька тижнiв тому. Але чого вони прийшли додому?.. - Та ви ж казали - паркан... - Паркан? - вже вдруге сьогоднi здивувався Холод. -Який паркан? - Ми й самi оце... Нiби городська кватиря... - Говорив тiльки той, що з пилкою. Другий, чорний, низенький, мов запечений корж, чоловiчок стояв поруч нього i побожними очима дивився на професора. - Гвiздкiв ми своїх принесли... Тесля ще раз оглянувся. Вiн таки справдi був вельми здивований. Адже пам'ятав усе добре, хоч i лежав на операцiйному столi. Тяжко йому було. Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманiла наморочилась голова. I страх гадюкою звивався по серцi. Але тесля чув. Чув усе. Професор запитував когось, хто вчора їздив на Подiл, чи виконав його замовлення, чи купив гвiздкiв. I той вiдказав - забув. Професор сердився, буркотiв, адже вiн давно збирався поремонтувати паркан бiля садиби. А зараз у нього на столi - Тихiн. Вiн, кажуть, гарний тесля. За тиждень випишеться з лiкарнi i перемонтує паркан. Хiба, може, не захоче... Отодi Тихiн вперше повiрив, що житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тiльки встати, а вiн би тодi хоч i всю лiкарню парканом обгородив. В пiсляоперацiйнiй палатi Тихiн розгомонiвся з Iваном: Iван теж тесля. Професор, коли оперував його, теж говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справдi великий, роботи стане на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей збирався зварювати професоровi моторного човна. А потiм, мабуть, за клопотами професор забув згодити теслiв. А може, так i не дiстав гвiздкiв. - Так ми з своїми гвiздками... Але Iван вже збагнув усе. Вiн бачив, як покусував нижню губу професор,-вловив хитрi смiшинки в куточках його очей i смикнув Тихона за рукав. - Ходiмо. В головi в нас гвiздки. Пробачте, Прокопе Гордiйовичу, ми не гвiздки... Пам'ять гарну про вас... Спасибi. Теслi пiшли. Ще довго оглядалися. Аж ген, за кiоском, розреготалися. Холодовi теж смiшно i водночас легко, нiби знайшов щось, чого й не сподiвався знайти, нiби зробив вiдкриття, над яким мучився довго. I, мабуть, вiд того ранок смiявся йому, мов сонячний зайчик безжурнiй дитинi. Плескали в зеленi долонi каштани, тополi спиналися навшпиньки - котра вища. Двiрники вже змили з асфальту вчорашнi слiди, та пiшоходи поспiшали веселими вулицями, карбували новi. I все - умитий ранок, каштановий передзвiн, сонячнi зайчики на вiтринах - сповнило Холода нiжнiстю, що йому жагуче захотiлося зробити щось таке, в чому б вiн розчинився весь, без решти. I водночас - думка про те, що хоч i легко змитислiди людей, але люди прийдуть знову i знову полишать їх. Холод аж осмiхнувся своїй сентиментальностi. А може, й не сентиментальнiсть це? Прокопу Гордiйовичу здається, що вiн прожив дивне, незбагненне життя. Певнiше, не одне життя, а двоє. Щось велике, радiсне, не знане ранiше вiдкрилося йому враз, вiдкрилося пiзно, коли вже одiрвав вiд календаря життя бiльше тридцяти новорiчних листочкiв. Оце нове ввiйшло в нього i працею, i вiрою в себе, i шумом лiсу, i спiвом соловейка. Увiйшло i залишилося. От соловейко... Скiльки вiн переслухав їх за дитячих лiт! А не чув жодного. Може, то суворе життя так порубцювало душу, що її не торкався той спiв. I навiть пiзнiше, в пору кохання, тiльки вдавав, що слухає його. Тепер же... Кожного весняного вечора вiн виходить в садок бiля лiкарнi i стоїть там довгими годинами. Соловей б'є пiснею по не вiдчутнiй ранiше струнi в душi. Прокiп Гордiйович навiть не знав, що вона в нього є, та струна, не знав, що має такий скарб. I як не дивуватися цiй пташцi? Сiренькiй, непримiтнiй. Схожiй на маленьку, як ми її звемо, звичайну людину. Звiдки видобуває такi звуки! Що кличе її? Певно ж, кличе щось велике, всесильне, красиве. Могла ж дрiмати десь у кущах або набивати живiт всiлякими комашками та черв'яками. Як деякi... птахи... I люди. А вона - спiває. Але лишилося в ньому щось i вiд того, колишнього, Холода; мабуть, поклали на душу карб i всi злигоднi дитячого та воєнного життя, бо був у глибинi її ще й трiшки скептиком. Ось уже дорога береться пiд гору. Професор пiшов не навпрошки, а звивистим, далеким узвозом. Тут мiсто i село сплелися в мiцнi обiйми. Тихi садки, хатки пiд бляшаними покрiвлями, i навiть буслове гнiздо на старому колесi на осокорi. Тiльки вже колесо не з воза, - автомобiльне, i заводськi гудки врiвень з ним, i пальцi телеантен. Може, тому професору найбiльше й подобається це мiсце. I дiти тут бавляться на вулицi, як у селi. Ось вони облiпили колоду, неначе горобенята з гнiзда, зазирають через паркан. Вiн високий, i ворота оббитi бляхою. Неначе фортеця. Мабуть, нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили дiти? Он вони вiдбiгли... Цiкаво. Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхнi дошки паркана. I враз... Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподiванки вiн ледве не впав навзнаки, стрибнув на землю, i тiльки поминувши два чи три двори, зупинився. Аж тодi оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка, блищали злi очицi. - Я покажу, де вони спiють. Я покажу, - шамотiв старечий голос. Прокiп Гордiйович поглянув на руки, на яких вже понабiгали червоненькi пухирцi, i зрозумiв усе - кропива. "Став жертвою чужого зазiхання на приватну власнiсть". Хлопчики реготали, аж по землi повзали... Прокiп Гордiйович поправив капелюха, нахмурив грiзно брови, та враз не витримав, засмiявся й собi. Регiт позад нього не вщухав, доки вiн не завернув за дальнiй рiг вулицi. Хлопчаки забавлялись безплатним атракцiоном. Ось вже й кiнець узвозу. Холод зупинився, щоб вiддихатись. Звiдси видно все мiсто. Щедро залите сонцем, закучерявлене садами, воно нiби дихає одними велетенськими грудьми. Десь поза твоєю волею думка розкрилюється, лине над ним. I здається, що розкинь руки, вiдштовхнись, то й сам легко перелетиш аж ген на золоту софiївську баню. Поруч з цим, на якому стоїть вiн, ще горб. Кажуть, з того горба завойовники дивились на Київ, перш нiж грабувати мiсто. Звiдти вони кидали погрози, бойовi поклики до свого вiйська. Щоправда, Київ знає й iнших войовникiв, тих, якi вповзали тихо, мов чума. Цi зазiхали на бiльшi скарби, намагалися пограбувати мову, пiсню, дитячу колиску. Горби одвiчнi... Й скарби цi одвiчнi... Прокопу Гордiйовичу здається, що й вiн одвiку ходить по цих горбах, що вiн ще не звершив того, що судилося йому, судилося його люду. Професор на хвилину зайшов до себе i, запитавши чергового лiкаря, чи нiчого не трапилося, пiднявся на поверх вище. Олександр Кiндратович був уже в операцiйнiй. Треба було спочатку поговорити з ним, але чи варт турбувати його. Оцi останнi хвилини перед операцiєю... В життi людини вони важать найбiльше. Останнi хвилини перед битвою, останнi хвилини перед стартом, останнi хвилини перед пуском гiдростанцiї. Холод завжди волiв побути в цi хвилини на самотi. Ще раз обдумати план операцiї, пригадати подiбнi випадки. Зiбрати, зсотати в одне увагу, волю. I отак перед кожною операцiєю. Комусь, може, це й дивно? Вiн i сам заздрив тим, для кого операцiя - просто чергова година працi... Пiдкликавши завiдуючого, пiшли по вiддiленню. Той iшов попереду, завбачливо вiдчиняв дперi; високий, худий, вiн гнувся, немов лозина пiд вiтром. Холод аж осмiхнувся в думцi. Адже пам'ятав, як стримано вiтався той ранiше. Отаку, подумав, має силу в людськiй уявi посада. Кiлька слiв перед прiзвищем, табличка на дверях здатнi знести людину до хмар або втопити в багнюку. Вiдправний пункт ревiзiйної подорожi, як i звичайно, - прийомне вiддiлення. Саме там розпочинається боротьба. Боротьба в серцi людини. Люта, нещадна. Там чатують на хворого двоє: Вiра i Зневiра. "Не наш", - карбує, як присуд, слова Зневiра. "Наш, паш, ми швидко вилiкуємо його", - рiшуче вiдповiдає Вiра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий. I вже з тiєю вирушає в мандри. Холод, не вибираючи, взяв з стосика iсторiю хвороби. Першу, яка трапила. Звичайно, це лише папiрець. Але це й дисертацiя, по якiй видно, на що здатний дисертант, це повiсть людського життя, а вiд того, як її поведено вiд перших сторiнок, важить i те, як скiнчиться вона. Приймаючи на роботу лiкаря. Холод обов'язково, нiби так, випадково, мовляв, - усi зараз зайнятi, - дає заповнити iсторiю хвороби. Ця повiсть - часто трагiчна - нiким не прочитана. Пiдпишуть її внизу автори - лiкарi, здадуть у архiв. Лежатиме вона в архiвi довгих двадцять п'ять рокiв, забута, нiкому не потрiбна. А десь там, у життi, ще довго блукатиме по хатi пам'ять про людину, людина говоритиме, сiдатиме за робочий стiл, пеститиме по голiвцi своїх дiтей. Розпочавши цю повiсть, лiкар мусить вiддати її героєвi своє серце, щоб ця повiсть не мала трагiчного кiнця. ..."Нiс. З правої нiздрi - кровотеча. Лiва нiздря... Колись була травма носа... Вже зроблено припiкання азотнокислим срiблом..." Професор читав, хотiв уявити людину й не мiг. Мабуть, вiд того прокинулось колюче невдоволення, потирав долонею пiдборiддя, глухо покашлював. За спиною, затамувавши подих, стояв помiчник чергового хiрурга, молодий хлопець з чепурним обличчям. Прокiп Гордiйович пiдвiвся з стiльця. - Перший дiагноз мусить ставити черговий хiрург. I, до речi, хворий - це не тiльки нiс. Це - людина. В яку палату його покладено? В сьому? Ходiмо. В сьомiй палатi, окрiм цього хворого, ще четверо. Двоє з них - вже третiй день. I ще жодного не навiдав лiкар, який має лiкувати хворого далi. - Чому? - Холод запитав уже за дверима. Завiдуючий вiддiленням дивився на нього запобiгливими, втомленими очима. - Збираємо аналiзи... - Але ви полишили людей наодинцi з своїми страхами i болями. Ви вiддали їх хворобам. Професор iшов по вiддiленню, i невдоволення росло. В палатах зустрiчали його глухота, в'ялiсть i втома. Всiлякi недогляди, дрiбницi. Але вiн знав, скiльки вони важать. Дерево, яке не в змозi розхитати найбiльша буря, легко вiдточує шашiль. "Дуже вже вони користають Сашкову доброту. Сашковi треба на якийсь час покласти скальпеля i взяти батiг". - А що це? - зупинився навпроти темного кутка, вказав на величезну картонну паку. - Апарат. Цей, як його... Бюлау, основного обмiну. Розпакували, покрутили i... - завiдуючий зробив рух, нiби вкладав пакунка. Холод не розпитував, чого Бюлау тут. Апарат цей - надзвичайно дорогий, але й вельми складний. Професор пригадав, як морокував над його освоєнням. Клопотався з мiсяць. Вiн iщов далi, але думка його ще довго лишалася там, бiля апарата. Допiру вiн зiткнувся лице в лице з найбiльшим лихом сучасної медицини. Всього людства. Оце його справжнiй глухий кут. Засоби протилюдськi ростуть в кiлька разiв швидше, нiж тi, що служать людям. Житнiй колосок проростає, як проростав двадцять вiкiв тому. Щоправда, вiн посiв з своїми братами бiльшi площi, але сила, яка його спопеляє, сучасна руйнiвна сила зростає день вiд дня в сотнi, в тисячi разiв. Людина сьогоднi натискає своєю могутньою рукою на важелi i кнопки приладiв, що керують найскладнiшими апаратами за тисячi кiлометрiв, але воднораз вона дуже часто не має на кисневiм балонi в лiкарнi звичайного штуцера, котрими регулюють подачу повiтря продавцi газова-ної води на вулицях. Холод пригадує, як йому довелося на лiкарнянiй койцi вмовляти одного з директорiв заводiв, щоб поставили в його вiддiленнi штуцери. В цьому глухому кутi в медицинi є й своє найтемнiше мiсце. Лiкарi не в спромозi оволодiти тим, що є. Приспiв час внести змiни i в навчальний процес, їх треба вчити практичної фiзики, механiки, основ конструювання. Але їхня професiя й так складна. Досконало можна вивчити лише одну галузь. I от - знову протирiччя. Заглиблюючись, ми вузько спецiалiзуємось, подрiбнюємо нашi знання. Так, нам i треба глибше врiзатися нашою спецiальнiстю, але ми часто похлинаємось вiд того, що захоплюємо тiльки один, тонюсiнький вертикальний пласт, - що нам бракує iнших знань. Коли ми йдемо тiльки в глибину, то дрiбнiємо й духовно. Леонардо i Копернiк, люди непокраяних душ, осягали все. Але хiба можна осягти все тепер? Звичайно ж, нi. Тому й мусять прийти лiкарям у помiч сучаснi електронiка, кiбернетика, механiка. Вони вже йдуть, але ж вельми дрiбнi поки що їхнi кроки. Отак розмiрковуючи, плутаючи думками. Холод прочинив дверi передоперацiйної. Поглянув у внутрiшнє вiкно i пiшов далi, ступаючи на носки. Думки шугнули прiч, немов розбилися о скам'янiлi обличчя. Сьогоднi в операцiйнiй, окрiм тих, що бiля столу, ще чоловiк десять в лiкарських халатах. Це вперше Бiлан запросив на операцiю колег. До цього оперував за зачиненими дверима. В Олександра Кiндратовича чоло i лисина рясно зрошенi краплинами поту. Пiт заливає очi, i сестра витирає його хусточкою. Рухи в Бiлана - поривнi, швидкi, в очах-вогненна напруга. Вiн, коли оперує, взагалi неначе перероджується. На обличчi з'являється вольовитiсть, голос гримить металевим дзвоном. Професор квапить асистентiв, люто сварить операцiйну сестру, тримає на напнутих невидимих вiжках весь персонал операцiйної. Але сьогоднi... Що це з ним? Холод бачив: нервово тремтiли Бiлановi руки. Рухи їх непевнi. Ось знову... Холоду здалося, мовби нiж пройшов по його власному серцю. Воно стиснулось, вiдтак безголосо скрикнуло на всю операцiйну. - Осушiть... Голку... - Бiлан зроняв слова коротко, крiзь стиснутi зуби. Великою силою Холод розчавив у собi крик. Олександр знає сам. Мусить знати! Мовчати! Сухо, погрозливо клацали вмикачi. Беззвучно падали в пробiрцi апарата червонi крапельки. Шалено металася по екрану свiтла крива людського життя. Червоний спалах. Ще спалах. Iскра. Темiнь. - Все, - голосне, злякане, з дна душi. Це промовив лiкар, котрий стояв поруч Прокопа Гордiйовича. Холод мiцно взяв його за руку вище лiктя, видихнув шепiт у саме вухо: - Тихо, ви. Людина живе. Вона чує. - I пiдштовхнув лiкаря до дверей. - Вийдiть... На мить Бiланове обличчя закам'янiло. Здавалося, вiд напруги ось-ось закипить пiт на його чолi. Та все це - лиш мить. В наступну вiн одним невловимим рухом здер в рук гумовi рукавички, занурив пальцi в йод. Далi вiн ловив порске серце оголеними руками. З ним, невидимi, ловили ще два десятки рук. Хвилина. Друга. Третя. I враз... Несмiливо, сполохано стрибнув по екрану свiтлий вайчик. Побiг, покреслив бiлу лiнiю. ...Вони сидiли вдвох у кабiнетi Бiлана. Олександр Кiндратович жадiбно смоктав цигарку, втомлено вiдкинувшись на спинку дивана. На його обличчi блiдими багрянцями погасав недавнiй страх. Та Олександр Кiндратович намагався приховати його, жартував: - Так ти вже обiйшов? Iнкогнiто, значить, без мене. Пiдкопуєшся. - Пiд таку брилу пiдкопаєшся. Бiлан вдоволено засмiявся. I вже без усмiху: - Ну, й як? - Все добре. Звичайно... Дещо... В кожного своє. - Холод дивився у вiкно на двiйко ластiвок, що дрiмали в гнiздi. Вони вилiпили його на карнизi, над балконом. Вiн дивився на них щоразу, коли приходив у цей кабiнет. Вони - завжди отак, вдвох, тихi, голубливi. А поруч - ще одне гнiздо. Цi завше сваряться. Щебечуть, вимахують крильцями. А потiм, примирившись, зриваються i шугають у небi. Черкають крильми хмар, стрiмко, каменем линуть униз. Прокiп Гордiйович так i не мiг пристати до одної думки: котрi з них щасливiшi? Вiн дивився на ластiвок, а говорив про сьогоднiшнiй обхiд. Слово за словом виповiв усе. Опрiч того, що зринуло раптово, що мусив сказати на кiнець. Олександр Кiндратович слухав не перепиняючи. Неквапливо пiдвiвся, поклав цигарку, пересiв у крiсло. - Мабуть, так. Твоя правда. Тiльки... Все це - дрiбницi. Для цього є завiдуючий вiддiленням. Лiкарi. Розумiєш... - Вони нiколи не ховалися своїми думками по темних кутках. Хiба що тодi, коли розмова зачiпала iнтимнi сторони життя. На тiй темi обоє почували нiяковiсть, але водночас кожен зокрема шанупав у товаришевi таку делiкатнiсть. Та ще обминали розмовами стежку, котра веде до високої i химерної гори, що її честолюбивi люди називають славою. Стежка та дуже вузька, по нiй призначено йти тiльки поодинцi. Вони обов гаразд розумiли це. I то бiльший подив викликали сьогоднi в Холода Бiлановi слова. - Я поставив собi вищу мету. А от тебе не розумiю. Чому вiдступив вiд серця? Скiльки вже було зроблено! Невже не хочеш знову лiкувати його? Ти ж знаєш: справжнiй хiрург сьогоднi той, хто оперує на серцi. "Видно, немало вiн пережив у операцiйнiй, коли покликав собi це в оправдання", - подумав Холод. I вголос: - Я вже тобi казав. Його треба брати не голими руками. Тому й вiдступився. Поки що. Але вже скоро... Я часто буваю на операцiях у Колосова. Радив би й тобi... - Колосов, Колосовi Треба добирати свого методу. Тiльки тодi - визнання. Та й... Ти гадаєш, Колосов - такий уже колос, - посмiхнувся власному каламбуру. - Ми разом морокуємо... Вiн вельми цiкавився й твоїми спробами. От ходiмо завтра... Бiлан посмiхнувся Холоду спiвчутливою посмiшкою. - Значить, пiд високу руку Колосова! Нам чорна робота, йому - слава. Не розумiю. Прокопе, прикидаєшся ти трохи чи й справдi... Бачиш, я вже маю дещо своє... - От саме тому й приходь до гурту. Час вимагає з'єднати всi оцi "дещо". То колись вченi ховалися по кабiнетах. Перше, тому, щоб не вкрали винаходу, - хоч, правда, таке й тепер трапляється, - i друге, наукових вiдомостей було обмаль. Чоловiк знав майже все, принаймнi в своїй парафiї... - Ти наче з трибуни... От плюнь менi в вiчi, не повiрю. що тебе спонукає тiльки загальна користь. А власний черв`ячок: слава, визнання - здох давно. Ну для чого лицемiрити? Тодi скажи, що ти бачиш? Оцим питанням Бiлан виштовхнув Холода за звичне, окреслене коло. Вiн вiдчував, що виводить товариша на хисткий плав, що чинить негаразд, але не вiдступався. - Правду скажи! Холод збагнув - хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна змага. "А справдi, що я бачу? Оте?.." Повагавшись мить, ступив на плав. - Ти, мабуть, не повiриш... Ну, як би тобi... Менi завжди в останню хвилину допомагали люди. Маленькi, як ми звикли називати, - звичайнi люди. Хоч звiдки знати, хто з нас звичайнiший. Так от: подихав я з голоду пiд Керчю, солдат розламав навпiл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав у сорок третьому в ямi за колючим дротом, один чоловiк пересунув мене на своє мiсце бiля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операцiйнiм столi людину, я бачу когось iз них. Я їм... Нехай це таки й високий штиль... Ще не вiддав за тепло, за хлiб, за життя. - Прокiп Гордiйович помовчав, запалив цигарку. - А визнання? Кому не кортить вхопити цього пирога. Я теж гризонув би його. Тiльки боюсь, щоб не попався гiркий шмат. Слава - любка вельми зваблива. Штовхає тебе в конфлiкт з переконаннями iнших людей, а часом i власними. Коли чоловiк чогось доп'яв, вже власна персона i життя видаються йому ой якими значимими. Коли б згинув вiн - свiт перевернувся б. А доля в його уявi - це дiвчинка на побiгеньках, секретарка. Може, вона й справдi секретарка. Бо сьогоднi ота свiчка, про яку оце ми, свiтить одному, а завтра iншому. А час приспiв такий, що свiчку вже треба замiнити прожектором. Та ще й таким, який би однаково освiтлював i трибуну, й зал. - То, може, я й хочу засвiтити його. Для себе i для iнших. Хiба не маю права? Права хоч помрiяти засвiтити. Як ото у когось з полководцiв: кожен солдат повинен носити в своїй похiднiй торбинi маршальський жезл. - Жезл... Менi здається, не треба про нього думати. Не дозволяти собi думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бiй. I вже iншi-тобi - жезл. Та й знову ж, хто зна, чи й вiн принесе щастя. Тимофiй, сторож, он каже: в мене щастя в мiтлi. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем i не робити нiкому капостей. А це таки щастя - не чинити зла. - Мало його вчинено. - Олександр Кiндратович встав, пройшов по кабiнету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з Холодом, вiн завше умисно дратує його, пiдкидає запитання, немов гарячi голки. Такi розмови ведуть не день i не два, з тих лiт, коли доля знову привела їх на один шлях. Колись, за студентських лiт, пригадує Бiлан, вони розмовляли, iнакше. Молодiсть не вмiє фiлософствувати не лише за браком знань, а й за браком часу. В неї його забирають любов, дружба, а все те, що сплило на думку у вiльну хвилину, одразу ж оголошується вiдкриттям. Щоправда, Холод i тодi був схильний до всяких мудрувань. Бiлановi чомусь здається, Що зараз той сушить собi голову якоюсь фiлософською проблемою, але криється з нею з непевностi чи побоюючись глузу. Олександровi Кiндратовичу спливають на згадку днi їхньої юностi, i йому знову кортить побiгти розмовою легко, прудко, як у тi днi. - Пам'ятаєш ювiлей академiка Беца? - сказав вiн. - Ми, аспiранти, проводили старого додому. I теж в отакiм планi заговорили. Пригадуєш, що Бец вiдповiв? "Ви думаєте, щастя-титули, посада, ступенi? Я б i'х вiддав усi оптом за першу шлюбну нiч". - Бiлан засмiявся, але якось невесело. Знову сiв на стiлець, запитав нiби байдуже, а насправдi неспокiйно: - От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим? - Часто. I зараз. Скажiмо, коли лягаю спати. Поки засну. - Жартуєш. А я справдi... По-твоєму, щастя iснує в чистому виглядi, як радiй? А я таки певен-воно в отiй свiчцi. Хоч, звичайно, кожна людина на якомусь вiдтинку шляху буває щасливою. А бiльше вона - нещасна. Нам завжди здається, що щастя приарканив собi iнший. В свiтi найчастiше справжнiм щасливцем почуває себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч i досягнув чогось, прагне бiльшого. Щастя - це лише вволене бажання. А тому, що немає межi бажанням, немає й щастя. Життя - довжелезна путь. Позначено на ньому лише кiнцевий пункт. Один до нього добувається поїздом, другий - возом, третiй iде пiшки. Та й у поїздi яке випаде мiсце: в м'якому, купейному чи безплацкартному вагонi. Отож всi й поспiшають захопити в м'якому. - А м'який заколихує на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли маєш сумнiви, коли щоразу починаєш, немов вiд початку. Не чим їхати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один весь вiк засiває ниву, чекає на врожай, другий жениться, третiй лежить на печi, поклавши ноги на комин. Коли б це з моєї волi, - казав вiн далi по паузi, - я звелiв би створити комiсiю, яка кожну робiтну людину хоч один раз приводила б до великої радостi. Комiсiя вивчала б людину i надiляла її радiстю. Одному, може, достатньо кiлькох рядкiв у газетi, а над щастям iншого, сливе, довелося б помiркувати. Але треба поставити людину на центр уваги. I побачити, що з неї буде. Вона неодмiнно мусить розкритися. - Вона й буває один раз посеред уваги. На весiллi. - Тодi вже двiчi. Ще на похоронi. Холод пiдвiвся, сховав до кишенi цигарки. Вiв словесну змагу з Бiланом, а сам ловив себе на тому, що в такий спосiб зволiкає неприємну розмову. А вона муляє, як гострий цвях у чоботi подорожнього. Вагання стомило Прокопа Гордiйовича. "Сашко знервований операцiєю. Потiм. Подивимося ще... А вiн i сам, либонь, почуває каяття. Недарма заговорив про таке", - знайшов заспокiйливе рiшення. - Забалакались ми, - мовив уголос. - Пiду я. - Може, ходiмо зi мною. В мене сьогоднi нiби маленький ювiлей - десята операцiя. Володя там буде... - Вже пообiцяв на iнше торжество. Мiсцевого значення. Iменини. - Клавинi? Холод ствердно хитнув головою. - Я вже й так припiзнився. А ще треба забiгти додому переодягтися. - Кудись в ресторан? - В "Поплавок", мабуть. На воду. - Ох, на воду, - пiдвiвся й собi Бiлан, звiльна взяв капелюха. - Коли ми з тобою виберемось на Днiпро? Мої вудки вже павуки обснували. Холод наморщив чоло, щось пригадуючи. - Може, в недiлю? Згода-злагода? - Коли б то цю злагоду та нiщо не перебило. * * * Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокiп Гордiйович вже давно звик до такої жiночої пунктуальностi, гортав у кутку журнали, перевiвши червоненьку стрiлку Клавиного будильника на п'ять подiлок вперед. - Вже вивiрений час, - сказав з посмiшкою. Холод не поспiшав i сам. Однак їх нiхто не чекає. Звичайно, мiг би згодитись на Бiланове запрошення, але Клава туди не пiде. I не тiльки тому, що їхнє право йти пiд руку не скрiплено загсiвською печаткою. Там збирається чоловiча компанiя з нудними, як на неї, лiкарняними розмовами i завеликою чаркою. Знайомство його з цiєю жiнкою склалося давно. Колись хотiли одружитись, але Клавi не давав розлучення чоловiк, артист, що за життя зiграв по-справжньому лише одну роль - гiркого п'яницi. А потiм... Потiм, коли чоловiк таки дав розлучення, вони обоє якось враз поглянули на дiтей, - у Клави росла дiвчинка, - i побачили, як далеко тi вiдсунули їхню молодiсть. За цей час обоє оббулися, обзвичаїлися i не почували незручностi такого становища. А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак - намагалися не помiчати. - Я зiбралася. Тої митi задзвонив будильник. Обоє засмiялися. В отакому жартiвливому настрої Прокiп Гордiйович прийшов i до ресторану. Дорогою смiшив Клаву, йому подобалося, як вона смiється, як заплющує очi, покусує повнi, ледь пiдфарбованi губи. Нi, Клава не була легкосмiшкою, i, може, тому, що йому нечасто вдавалося вивести з рiвноваги строгу "директоршу школи", вiн i докладав стiльки зусиль. - Бачиш, бульдог хазяїна повiв. - I було в тому обличчi щось справдi тупе, бульдоже, а натомiсть собака дивився осмисленими, розумними очима. - Пес за нього й дисертацiю на машинцi клацає. Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрiчних, але вiн так само кепкував з себе, i Кланi було весело. Обоє вже "настроїлись" на таку хвилю i почували, що вечiр їм спливе радiстю. Однак несподiвано помилились, їхнiй веселий настрiй розбився, тiльки-но вони переступили порiг ресторану. - О, Прокiп! Клава! До нас, -з-за частоколу пляшок вимахував до них рукою Бiлан. Опрiч нього за столом - Володька - заступник мiнiстра Володимир Володимирович Полив'яний i ще кiлька чоловiк. - Ми вже наловили карасiв. Клава мiцно стиснула Прокопа Гордiйовича за лiкоть, i вони пiшли далi. - Ми ще собi вловимо. - Ох, ти ж i iндивiдуалiст, - жартiвливо насварився пальцем Полив'яний. Нам на всiх хоч би одну жiночу посмiшку. Зачекай, прийдеш до мене просити грошей на свої трубочки-лампочки... Холод знизав плечима i не вiдповiв нiчого. Зараз вiн не мав образи на Полив'яного. То бiльше, в того вже хмiльно блищали очi. Але Сашко... Навiщо Сашко привiв їх сюди? Адже знав, куди пiдемо з Клавою. Звичайно, це вiн навмисне... Хотiв втягнути до свого веселого товариства. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ - Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, - сказав Холод, коли Бiлан витягнув третього в'язя. - Посадою керiвною їх пiдманюєш чи дармовий харч обiцяєш? В широких мисливських чоботях, величезнiм капелюсi, опасистий, натоптаний, Олександр Кiндратович справдi скидався на Гаргантюа. Вiн приклав палець до губiв, вiдтак вказав Холоду на поплавок: мовляв, мовчи, пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м'який i голубливий, отак упав би долiлиць у траву, безмрiйно лежав, слухав. Отави пахнуть п'янко, хоч i не так, як першi сiна. Вони - нiби друга чи третя любов. Червоненький, з веселим бiленьким обiдком Холодiв поплавок нiби вмерз у рiчкову блакить. В металевiй сiтцi Прокопа Гордiйовича вiльно гуляє два йоржi. Може б, i впiймав щось, коли б не принесло оцю придибу, оцього сизоокого. Мабуть, якийсь значний начальник. Про це засвiдчує старого керiвного крою зелений з вiдкладним комiром френч. Ще майже новий. Певно, пошив у старi часи i не встиг зносити. Тримав, тримав у шухлядi, але фасон не вертався, i вiн налагодив його на рибу. Начальник всiвся, нiби в себе в кабiнетi. Кидав у воду недокурки, тирликав пiсеньку, погукував на шофера. Той лiпив з глею та макухи болобанцi, заходив у воду, пускав їх на дно. На корм спливалася дрiбнота, за нею прийшов хижак. Окунь плескав пiд самим берегом, аж бризки летiли на блискучi начальницькi чоботи. Врештi той плюнув i, схопивши складного стiльця, поволiк свої дорогi снастi праворуч, пiд кущi, де вудило двоє хлопчакiв. На те мiсце, де на пiску лишилося чотири дiрки вiд складного стiльця, прийшов Бiлан. Прилаштував невелику латунну блешеньку, запустив пiд берег. Прокiп Гордiйович дивився з недовiрою. Вiн уже висьорбав не одну юшку з щук, спiйманих на спiнiнг, але вiкова селянська недовiрливiсть в ньому все не могла погодитися з тим, що риба хапає "залiзячку". Та ще, гемонська, як хапає. Бiлан виколупує паличкою гачок з пащеки окуня. Вiдтак знову ривок - червоноперий окунь стрибає на пiску. Поки Олександр Кiндратович носив окуня до своєї сiтки, в пiсок на старе мiсце знову ввiткнулися металевi нiжки стiльця. - На що вiн ловить? - запитав начальник голосом, немов Прокiп Гордiйович служиц у його вiдомствi, та ще й служив кепсько. - На живця, - вiдказав Холод, мiняючи горошину на гачку. - А в мене живця немає. Йорж один. На нього, звичайно, не клюне? - Може клюнути. - Холод говорив розважливо, навiть трохи запопадливо. - Якби його постригти... - Тобто як постригти? - Ну, обрiзати колючки... Вiн навiть сам не сподiвався... Ледве вгамував смiх, побачивши, як той ловив у сiтцi меткого йоржа, прикладав його спинкою до вудлища, ножем обрiзував пера. На якусь часину на березi запала тиша. Але ненадовго. За кiлька хвилин її порушило голосне сопiння, невдоволеие покашлювання. - Чого ж воно... Не бере. - Ви його постригли? - запитав Холод. - Постриг. - Та я забув... Його ще треба попудрити. Хлопчики пiд кущем залилися реготом, аж водяний лунь, що кружляв над водою, злякано сахнувся вбiк, швидко замахав незграбними крильми. Начальник, з вудлищем напереваги, повернувся до Холода. Але той ледве-ледве повiв у його бiк примруженими сталево-сiрими очима i вiдвернувся. Начальник втямив, що цього чоловiка криком не злякаєш. А може, не лише криком... Вiн либнув очима, висмикнув вудку, пiдтюпцем подався до машини. Шофер пiдiбрав сiтку, стiльця, торбину з привадою, побiг слiдом за ним. ...Давно вiтер замiв травами слiд по чорнiй машинi, давно, погойдуючи на плечах лiщиновими вудлищами, пiшли на село хлопчики. Вони лишилися самi. Самi на всю широку оболонь. Ось уже й вечiр кинув у рiчку ясно-червону дiжу, i хвилi покотили її далi, далi, пiд той берег. Причесав на нiч луг вiтер, прилiг зморено в лозах. - Знову юшку варитимемо поночi, - першим оглянувся на червоногрудий захiд Бiлан. - Збирай дрова. Швидко. Зварена Олександром Кiндратовичем юшка - дивина кулiнарiї. Ворожить вiн над нею довго, докладає спецiї, якi за все їхнє довге обопiльне рибальство Холод навiть не спромiгся запам'ятати. А може, ще й тому юшка така смачна, що допомагають її Олександровi Кiндратовичу варити i вечiрнiй луг, i високе небо, i стомлений вiтер, котрий облiтав за день усi лiси й поля. I пахне вона настояними чебрецями, вечiрнiм спокоєм, пiзнiм лiтом. Прокiп Гордiйовнч бiля вогнища - хлопчик на побiгеньках у буркотливого повара. I бiгає вiн радо, наперед смакуючи мiцну i духмяну щербу. Випита до дна чарка, з'їдена юшка. Лежали бiля багаття, слухали, як зiтхає рiчка. Нiч вже розпустила по плечах землi темну косу, брела лугом. Вилущився з хмарки мiсяць, покотився по небеснiй дорозi ясним покотьолом. Кресали з-пiд тупого обода iскри, розсипалися по небу мерехтливими зiрками. Тихий смуток оповивав душу. Смуток плинностi життя, побожний трепет душi перед вiчнiстю й гармонiєю, туга по власнiй недосконалостi, безсиллi осягнути до кiнця цю гармонiю. Прокiп Гордiйович пригадує, чим видавався йому свiт довгi роки. Букварем. I тiльки пiзнiше лiкар збагнув, що свiт - не буквар, а ще не написана енциклопедiя. Ми тiльки переписали окремi глави енциклопедiї, вловили кiлька акордiв свiтової гармонiї. А може, нам i не треба знати всiх глав? Може, в цьому й краса, що вiчно прагнемо прочитати їх? Либонь, так. Ми ледве вiдчуваємо вiдмiннiсть запаху квiтки в лузi i в петличцi модного пiджака, спiву соловейка на волi i в клiтцi, вишневої гiлки в саду i на веселiм святi. Нi, ми таки розумiємо: на святi гiлка веселить очi лише один день, а в саду вона ще зав'яже п