лоди, але ми не збагнемо, що спонукає її закипiти цвiтом. Зате можемо заплакати вiд її дотикiв до нашої душi, в спогляданнi її, в бажаннi осягнути її ми вiдчуваємо життя. Вiдчуваємо втрату хвилин. Ми знаємо: кожен отакий вечiр вже не повториться. I тут людська недосконалiсть жахається сама себе. Скiльки загублено отаких вечорiв! Скiльки їх вкрадено одне в одного! "Чому це так? - розмiрковував Холод. - От i сьогоднi..." Вони думали про одне й те ж. Принаймнi обом перед очима ще зеленiв френч i шварготiв невдоволений голос. Олександр Кiндратович звiльна поворушив паличкою жар, запитав стомлено: - Ти не знаєш, хто оцей чоловiк, що вудив бiля нас? - А дiдько... Я тiльки знаю, - Холод вiв далi нитку своїх думок, - що вiн вкрав у нас кiлька годин спокою. - Це так. Уяви собi: скiльки отаких годин вiн забрав у своїх пiдлеглих за життя. I, певно, не вiдчуває того. Якби за кожну годину вiдкладати хоч по порошинi, а потiм жбурнути йому на голову, гуля б набiгла завбiльшки з кулак. Для Холода такi розмови с Бiланом - старi, а водночас i новi. Та й про що мали говорити? їхня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа Гордiйовича Бiлан до кiнця й до цього дня. Це - нiби не одна, а двi людини. На трибунi Бiлан не скаже й половини того, що ось тут, бiля багаття. Там вiн гукне до совiстi, розпалиться, навiть кулаком гримне - "ех", - захищаючи те, над чим посмiється потiм за чаркою горiлки. I важко сказати, де вiн щирiший, вiдвертiший. Зненацька лугову тишу прорiзав не звичний людському вуховi свердляче-тугий посвист реактивного лiтака. Лiтак пролетiв високо, вони шукали й не могли знайти вогника. Мабуть, загубився в палахкотливiм зореграї. Мiсяць вже скотився до обрiю, повис над ним, лискучий, холодний, мов грудка радiю. Вогонь догорав, але нi Холод, нi Бiлан бiльше не пiдкладали хмизу. Темiнь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали в пiтьмi коники, тонко, однотонне, здавалося, весь простiр зiткано з їхнiх струн. I Холодовi чомусь захотiлося обiрвати тi струнки. - Ти скiльки платиш домашнiй робiтницi? Запитання таке нагле, таке дивне, що Бiлан аж сiв, поглянув здивовано. - Ну, п'ятнадцять карбованцiв. Та харчi, та одяг. Я знаю, до чого ти... Але врахуй її освiту й мою, i працю, i нервову напругу. - Бачиш, ти вже стверджуєш свою вищiсть. Отак от. Ми iнодi любимо народ, але лаємо на базарi Iвана за цiну на картоплю, шофера таксi, що не зупинився, прибиральницю, що не вимила попiльницю. Олександр Кiндратович пiдчепив закарлюкою казанка, пiшов до рiчки. Прокiп Гордiйович пiдвiвся й собi. Вiн зрозумiв, чого так раптово обiрвав розмову Бiлан. Але якщо вже Олександр... Прокiп Гордiйович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав думку, яка вироїлася в останнi днi, по одвi-динах першого хiрургiчного вiддiлення. Перекидав, та так i не осмiлився виказати її. Либонь, тому, що вiдчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. I обпекти не одну, а багато душ. Але ж... Але ж вiн не має права затоптати її. Вкладалися на нiч бiля машини. Бiлан - на гумовiм надувнiм матрацi. Холод - на складеному вчетверо брезентовi. Обоє не спали. Слухали, як хлюпотiла рiка, як квилив кулик на далекiм озерi. I така була в тому криковi туга, такий розпач, аж холодно ставало на серцi. Темiнь. Луг. Чорна вода. I - сумний крик. Десь там, пiд його маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на котру не ступить людська нога. Там - застояна вода i птича самотнiсть. Чого вiн тужить? Може, оплакує тих, вбитих за день? Там бахкали пострiли. А може, сумує по недосконалостi свого пташиного життя, страшиться чогось? Ось, знову, - кi-i-i. Щось давнє, дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей. Трагiчне, неначе зла доля. В тому тужному i дикому, як одвiчне прокляття, криковi, - i засторога, i жаль, i сумне сподiвання. В одному криковi маленької пташки кулика. Той крик скалатнув Холодовi серце. I вiн сказав те, про що думав весь день. - Сашко, - звiвся на лiктi. - Ти не спиш? Не можу я... Ти пробач... Що отак... В лузi... На нiч. Мабуть, це дико. Але... Облиш ти операцiї на серцi... Облиш... "Кi-i-i", - долинуло з лугу, з пiтьми. - Ти... Жартуєш?.. Бiланiв голос тремтiв, мов далекий куликiв крик. I крик, i голос гострими колючками впиналися Холодовi в серце, лишалися там. "Нащо тобi, нащо? - штрикала настирлива, отруйна думка. - Скажи, пожартував. I вип'єте завтра по чарцi в добрiй згодi, сядете ладком, посмiєтеся з недотепного жарту". Вiн струснув головою, немов виривався з цупких тенет, сiв. Холод вiдчував: тепер отой плач поженеться за ним, куди б вiн не йшов, про що б не думав. Вiн весь час буде нагадувати йому: - Я вже кiлька днiв караюсь тим... Не готовий ти до них. Бiлан все ще не мiг осягти почутого. Осягти до кiнця, повiрити в таке. Як це?.. Чому? Хто говорить? Прокiп? Прокiп, якому вiддає любов i спiвчуття... I може... - трохи заздрить. Заздрить? Чому там заздрити? На яку гору зiйшов вiн, i на якiй стоїть Холод! Вiн любить Прокопа. За його непокраяну на закамарочки душу, за правдивiсть i тактовнiсть. Прокiп не вмiє отак, знiчев'я... Тодi чому ж? Помилка? Помилка! А може... Крихiтка отого... Бо сам же не робить... Що б там не було, але це не тiльки нечемно, а й жорстоко. Пекуча, гаряча скалка затерпла в грудях, i вiн почував, що її вже не зламати, не вийняти. Вона увiткнулася пiд далi носитиме її, як декотрi серце, перетяла життя. Вiн i пораненi в вiйну осколки. - Я не готовий? Я вже три роки... Просто ти не розумiєш... - Три роки... Я знаю, ти майже вiдступився вiд iнших операцiй. Переклав у руки помiчникiв. I все ж... Твiй метод... Може, вiн i хороший. Але ж... Та що там. Технiчно, практично не готовий до них. Ти поглянь, у Колосова... В Ломадзе... Штучне серце... Охолодження... Апарат для зшивання судин. Цiлi технiчнi лабораторiї. Iнститути серця, якi скiнчили самi 1 через якi пройшли десятки помiчникiв. Вiд лiкарiв до операцiйних сестер. I в них ще багато недосконалого. Ти ж - сам... - В мене лише одна операцiя з летальнiстю... - Сашко... Я бачив... Ти - ножицями... Порок. Зашив... Вдалося тобi. Але людина стала калiкою. А позавчора?.. Ти не знайшов навiть серцевої сорочки. Холод вмовк. Стало тихо й незатишно на широкому лузi. Тиша вповзала за комiр, студенила пiд серцем. I все ж Прокiп Гордiйович почував себе так, немов виплив з виру. - Я завжди вiрив у тебе. I зараз вiрю. Ти ще зробиш. Тiльки послухай... Хлюпала в берег рiка, цупко шелестiв очерет. - Сашко! Заскрипiла гума, затрiщало сухе галуззя. Чорний силует перекреслив небо. Важкi кроки вiддавалися Холоду аж десь на днi душi. Вiн чекав, що Бiлан заперечуватиме, сердитиметься, що в них буде довга розмова, в якiй скресне вся правда. Навiть нехай би сварка. "Може, я не так? - подумав стривожено. - Якось би делiкатнiше. Або хоч жартом приступити. "Розiб'ю я, Сашко, дощечку для твого iнституту". "Нi, тодi було б гiрше. Олександр теж одбувся 6 жартом. Звичайно, йому тяжко. Стiльки працi, стiльки мрiй!" Тоненьким гарячим струмiнцем цiдився в душу жаль. Холоду до болю стало шкода Олександра Кiндратовича, життєлюбного, вдатного на вигадки "Гаргантюа", з яким пройшов крiзь стiльки рокiв. Уява вимальовувала скривджене, з пiдтискненими губами Бiланове обличчя, вiн поквапливо пiдвiвся i пiшов до рiчки. Олександр Кiндратович сидiв на кручi, звiсивши над водою ноги. - Хочеш рогатого вивудити?-пiдштовхнув лiктем, обiйняв за плечi. - Сашко. Я щиро... Ти не гнiвайся на мене. Ти ж подолаєш... Вiзьмись тiльки. Придбай апаратуру, приготуйся гарно. Щоб все... Ну, скажи щось... Але вiдповiддю йому була глуха мовчанка. Бiлан сидiв непорушне, втупивши ч морок погляд. Звiдти, з днiпрових плес, повiяв терпкий вiтер, залоскотав розхристанi Холодовi груди, скуйовдив чуб. Прокiп Гордiйович прийняв руку. На далекiм озерi востаннє крикнув кулик. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три схiдцi. Злiсть клекотiла йому в грудях, вiн поспiшав, щоб вихлюпнути її, i тодi... Олег ще не знав, що буде тодi. Вбiжить до себе в кiмнату, впаде на лiжко... Нi, вiн не заплаче. I до кiмнати не побiжить. Кресоне батька крижаним поглядом i вийде. Але спочатку викаже все. Як жив, -у хлопцiв: велосипеди, м'ячi i навiть цигарки, а в нього - на футбол i цукерки не завжди є грошi. Батьку просто байдуже, як вiн живе. Олег зупинився бiля дверей, перечекав мить. Вiн мусить скрижанити батька своїм холодним спокоєм. - ...Здрастуй, батьку... Йому здавалося, нiби говорить спокiйно. Але Холод одразу ж помiтив i вишневий багрянець на щоцi сина, i нервове здвигування брiв, i пал очей. - Щось сталося?-потривожено звiвся з стiльця. - Нi, нiчого. Сталося так, як ти хотiв. Зрiзали... - Я хотiв? - Зрiзали... й мене, й Лiлю... Кажуть, не лiтературна iнтонацiя. - Образа палила Олеговi горло, голос його упав до хрипоти. - В Лiлi - не лiтературна iнтонацiя! Та й куди нас - до консерваторiї приймають чи до медичного iнституту? Знайшли зачiпку... - Ти щось... Лiля... За Лiлю я взагалi нiчого. - А хто ж, хто ж, - вигукнув Олег. Його голос злетiв i розбився на найвищiй нотi. - Може, не ти дзвонив директоровi? Я знаю... Знаю... Весь час менi неправду... I за маму... За все. Ти навiть про вiйну не так... Не був ти на фронтi. Того в тебе й орденiв нема. Ти в полонi сидiв. Останнi слова боляче вкололи Прокопа Гордiйовича в серце. "Хто це йому?" - подумав. - Сядь... Сюди сядь. Слухай. Несамохiть скоряючись батьковому голосу, Олег присiв на стiльця. - Так... Я був у полонi. I орденiв у мене немає. Медаль "За перемогу над Нiмеччиною". Ну, "Знак Пошани", торiк, ти знаєш. Так от... Потрапив я до полону... I навiть не поранений, не контужений... Як у книжках. Бо то - всього лиш мiзернi десятки тисяч. А таких, як я, - мiльйони. Вiн говорив i бачив, що слова його пролiтають повз сина, не зачiпають за душу, за серце. Але як йому розказати... Як повести туди, куди навiть думка не хоче вертатися? Хiба Олег збагне... Для нього отой день, 22 червня, - звичайна календарна дата. Iсторична дата, яку зазубрював у школi серед десяткiв iнших. А вiн. Холод, колишнiй вiйськовий лiкар, хотiв би її забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив Прокiп Гордiйович, - сквер, посеред нього - календар з квiтiв... I те число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висiяним з траурних квiтiв. Назавжди. I не лише для тих, хто вже не бачив наступних листкiв календаря. Для декого, хто й сьогоднi стукотить черевиками повз викладенi з квiтiв календарнi числа, воно спинилося на тiй. їхнє життя - по той бiк дати. I посмiшка, й цiлунок. I пiсня. Отой "недальний бой" гримiтиме їм до могили. Як розповiсти все це синовi? Як йому розказати, що таке стотисячний котел, що таке лiс, де людей бiльше, нiж дерев, а чагарники по узлiссi викошенi кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що таке остання обойма патронiв. Як розказати... Мабуть, це не легше, нiж вiдповiдати на питання отого слiдчого: "Чому не застрелився?" Для нього, Холода, це питання було дивовижним. I не тому, що вiн особисто не мiг цього зробити. Дивним по iншому: що той зважився таке запитувати. Адже-як не розумiє - на таке вiдповiсти неможливо. Холод би спробував вiдповiсти... За всiх. Коли б мiг... Коли б мiг вiн, звичайний смертний чоловiк, пiдняти на своїй руцi всю планету, покрутити її перед очима слiдчого, як глобус. Тiльки - живу. Щоб бризнула росою, тьохнула солов'їним щебетом, покликала тривожним шепотом з жасминових кущiв. Озвалася всiм тим, що не створив вiн, що лежало поза ним i водночас було живою суттю, частинкою котрої почуває себе. Суттю, за котру тiльки мусить боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далi поблискувала росами, щоб їх еє топтав вцвяхований ворожий чобiт. I поки є на це хоч надiя, доти iснує, живе ця суть. Ця часточка може знищити себе лише тодi, коли її iснування стає загрозливим для сусiднiх. Нi, всього цього не пояснити, навiть виписавши з усiх книг, - од найдревнiшого манускрипта до найновiшої, ще з запахом фарби, - наймудрiшi повчання. Якби вiн мав хист i списав свою розповiдь в трагiчнiй i хвилюючiй повiстi, може б, син i збагнув. Але Холод розповiдав сухо й коротко. - Евакуювали ми госпiталь, їхали повз наше мiсто. Я... Тобто... Менi треба було заїхати в справах. Довелося заночувати в мiстi. Пiшов у мiсцевий госпiталь. А там... Там не виявилось жодного лiкаря... Всi вони... Два днi ми влаштовували поранених на попутнi машини. Траплялися вони рiдко, бо госпiталь мiстився далеко вiд дороги. Ранком третього дня я вийшов з барака, а в дворi - нiмцi. Вони теж побачили мене. Першої митi я скочив назад, защiпнув дверi... До речi, я не мiг застрелитись, мiй пiстолет лишився в сусiднiй кiмнатi. Я мiг повiситись... В оцьому другому госпiталi служив санiтаром дядько Шах. Вдвох ми й пройшли полон. Семеро нас втекло з табору пiд Краковом. З того дня - воювали разом. Пiсля трьох мiсяцiв госпiтальної койки став я до хiрургiчного столу. В тому ж таки госпiталi. Потiм мене поранило знову. Я видужував удома. Мене доглядала твоя мама. Дев'ятого травня сорок п'ятого року почалася перевiрка, як i за яких обставин потрапив до полону, що робив там. Твоя мама вiдмовилась од мене, як вiд непевної людини, вона залишила квартиру i виїхала. "Щоправда, не сама, а з директором фабрики, тебе при-поручила тiтцi Килинi, моїй двоюрiднiй сестрi". Ти жив у тiтки Килини. Холод вже розповiдав не стiльки Олегу, як собi. Спомини гострими колючками витикались з серця i, коли ламав, вiддавались болем. Але тiльки йому. Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й так, а може, й нi. Старшi взагалi часто навiть iграшковий пiстолетик називають гарматою. Його власна кривда видавалась не меншою, а бiльшою. - I що ж тепер робити менi? - Працювати. Як iншi. - Помiчником до дядька Шаха чи на Київ-Товарний цеглу вантажити? Прокiп Гордiйович вiдчув, як у його грудях теж загоряється злiсть. Намагався пригасити її, але кожне синове слово - мов сухий вiхоть до вогнища. - А хоч i вантажником. В наш час, коли нам були потрiбнi грошi, ми йшли на лiсопильню й вантажили колоди. За цi ж грошi купували дiвчатам морозиво. I не ховали од них мозолiв. Правда, тодi людина взагалi шанувалася по мозолях. Що бiльшi мозолi, то й шана бiльша. А ви мозолi за ганьбу маєте. Он пiд парканом - купа смiття, вже два роки перестрибуєте через неї до волейбольного майданчика. I нiхто навiть не спробував взяти ношi й лопату. Як же - сором. А вже пiдмести вулицю... Камiнь котиться з гори, вибиває десять. Одна думка зрушує iншу. "Справдi, чому нашi дiти соромляться прибрати смiття? Чому ми почали лякати людину мiтлою та лопатою? I чому декотрi мiряють людську душу грiшми?" - Ми самi спiзнали хугу i кутали вас од морозiв. Ми затуляли вас од вiтру, не давали порошинi впасти над вашi голови. - Розумiв, що цього говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. - Отуди б вас усiх. В окопи... Де страх, де вошi, де м'ялиця з сухарiв. Тодi б спiзнали... Олег пiдвiвся, тремтячими руками вiдставив стiльця. - Ти так... Нiби в вiйнi ваша заслуга. Неначе ви її розпочали, щоб вигартувати себе в отаких от... - Ти... ти... - Червона пелена гнiву застелила Холодовi очi, стиснула пальцi в кулаки... - Отак з батьком... Слизняк... - А ти... Перемiщена особа. Либонь, то не вiн, то долоня сама вимахнулася в повiтрi I вкипiла синовi в щоку. Олег похлипнувся, якось дивно iкнув, вхопився за щоку обома руками. Першої митi хлопець навiть нестямився. Страх, великий, не знаний ранiше, паралiзував його. Вiн i далi володiв ним, штовхав до дверей. Спиною вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його, пролилася сльозами. Олег повернувся i вибiг а кiмнати. Але куди йому було бiгти? В дворi, на вулицi - люди. I тут, на сходах, могли здибатись знайомi. Олег зiйшов на перший поверх i сховався, мов маленький хлопчик, в куток за дверi. Стояв, схлипував, ятрився обра" аою, карався думкою. Нащо подав документи до медiнституту? Нехай би Лiля сама. Тодi б такого не сталося. А тепер... Ой, як же вона... Мабуть, зболiла душею... Лiля така нiжна, така чутлива. Вiн мусить її знайти. Вiн їй скаже... Олег вибiг з парадного. На вулицi вже снувались сутiнки, в вiкнах будинкiв горiло свiтло. Але в Бiланiв - темiнь. Лiля, мабуть, з туги блукає десь в самотинi. Вона, звичайно, повертатиметься звiдти... Аiлю зустрiв бiля скверу. Дiвчина була не сама. Поруч йшов не знайомий Олеговi невисокий чорнявий хлопець, несмiливо тримав її пiд руку, нiс Лiлину червоненьку, в бiлу горошинку сумочку. Дiвчина не бачила Олега. - Лi... - покликав несмiливо. Вiн зараз навiть не образився на неї за сумочку. Хоч то - його подарунок. Лiля оглянулась, щось сказала хлопцевi, i той неохоче пiшов уперед. - Ну? - Лiлинi брiвки суворо зкриленi, в зiницях спалахують i гаснуть синi вогники. - Я... Я нiчого... Знаєш... - Знаю... Ти справдi нездатний зробити нiчого хорошого. - Нi ж... Нiчого... От слово... - I там нiчого, й тут нiчого. Бiльше не ходи за мною... Коли отакий... земноводний. Те слово впало на Олега, мов нагла сокира. Вiн аж вiдхитнувся, штовхнув спиною прохожого. Вже не чув, як сварився той. Олег iшов навмання: прохiдними дворами, завулками, глухими вуличками. Образливе слово гналося за ним, мов лютий пес. Вiд нього втекти немога, немога сховатися. Нi, вiн уже не карався думками. Образа, гнiв, - все перегорiло в душi. Тепер там - лише холодний попiл. А те слово - мов присуд. Та ще десь, глибоко-глибоко, на самому днi, тлiла жарина: "Вони пошкодують. Вони зрозумiють..." Олег бачив, як ридає Лiля, як вона притискує у вiдчаї до грудей червоненьку сумочку. Вона не вiдходить од вiкна, дивиться на вулицю. I в лад його думкам невiдомий голос нашiптував божевiльно-розпачливого, красивого вiрша: Ти iще наплачешся в тривозi I навиглядаєшся вночi. Олег бачив i батька, котрий схилився над столом, обхопивши в розпуцi сиву голову. Нехай плачуть. Нехай караються! Так воно й мусить бути. Йому нема за чим вертатися. Там, позаду, - друзки розбитого щастя, порожнеча, сум. Олег запитував, що зробив би вiн, його герой. Мартин Iден. Але вiдповiдi шукати було не треба. Iден давав її своїм вчинком. Вiн знав, куди прокласти свiй останнiй путь. I все ж Олег здивувався, коли опинився на рiчковiй пристанi. Ще вчора домовлялися вони з Лiлею: складуть завтра останнiй екзамен i прийдуть сюди. Поїдуть кудись далеко-далеко i повернуться аж другого дня. Вони вже зiбрали й грошi. Додому подзвонять за кiлька хвилин до вiдходу пароплава. Тiльки скажуть i повiсять трубку. Нехай потiм сварять; один раз можна перетерпiти. Всю нiч сидiтимуть на палубi. I там вiн... Нi, Олег скаже їй все вiршем: Смiються, плачуть солов'ї... - Вам куди?.. Просто над вiконечком каси - табличка розпису руху пароплавiв. Олег порахував грошi, назвав пристань. Далi хлопець вже не думав, вiн просто скорився графiку. Чекав у залi разом з iншими пасажирами, йшов по сходах, вiдшукував мiсце. Знову чекав, безмрiйно втупившись у бiлу стiну пристанi. Кинувся, аж коли над головою прощально, безнадiйно закричав гудок. Той крик знову перекраяв його серце... "Вони сидять... Нiчого не знають". Пекучий жаль, жаль до самого себе стиснув його серце. I вже не вiдпускав бiльше. Олеговi чомусь стало шкода i всiх оцих людей: бабусю з плетеним кошиком, дядькiв, котрi просто на палубi розпили чвертку i тепер зажурено дивилися кудись угору, на вершечок щогли, дiвчат, якi вели бiля борту лiтературний диспут. Колись би вiн неодмiнно вхопився за ниточку їхньої розмови, затягнув її у вузол знайомства. Тепер же... "Вони нiчого не знають". Ось уже розтанули в сумнiй, журнiй далечинi вогники мiста. З лугу, з пiтьми непомiтно пiдкрався, вибурхнув вiтер. Прапор над головою вдарив пострiлом. Один по одному пiдводились пасажири, ховалися в теплому черевi пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побiгли дiвчата, притримуючи руками краї квiтчастих суконьок. Лишилися тiльки дядьки. Позастiбали щiльнiше ватянки, поклали пiд голови клунки, вклалися на нiч. Олег теж застебнув верхнi гудзики тенiски, оглянувся на дядькiв. Нi, вони йому на завадi не стануть. Обережно переступив через поручнi, тримаючись за них, спустився позаду палуби вниз. Там стояла темiнь. В блiденькому променi лiхтаря гадючився ланцюг, сiрiли якiсь ящики, горбився брезент. Олег над силу одривав вiд помосту ноги. Здавалося, їх притягували знизу невидимi велетенськi магнiти. Ось i корма. Намацав її руками, зiперся грудьми. Вода плескала поруч. Помiст пiд ногами тут здригав вiдчутнiше, нiж на палубi. То, мабуть, його тремтiння передалося Олеговi. Вчепiрившись руками в мокру дошку, з жахом вслухався в моторошний плескiт. Вiн все наростав, свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець вiдхилився, у одчаї вiдступив на крок. I враз... Пронизливе, верескливе жiноче "ой" аж пiдкинуло його вгору. Лопiтли-во зашарудiв брезент, щось чорне викучмилось з-пiд нього. - Якого тут... - прогудiв басовитий, грiзний голос. Наляканим котеням, вмах, Олег видряпався нагору. Кiлькома стрибками перебiг палубу, простукотiв по сходах униз i опам'ятався аж у коридорi. Оглянувся, чи нiхто не помiтив його переляку, i заспокiйливо прихилився до стiни. Тут, внизу, рiвне гудiння моторiв, дрiмотна теплiнь, сон. Попiд стiнами машинного вiддiлення - мiшки з картоплею i яблуками, на них сплять колгоспники. Кiлька чоловiк лежить просто на теплiй вичовганiй ногами металевiй пiдлозi. Олег спробував вiдшукати мiсце й собi. Спустився до третього класу, але й там на всiх поличках - людськi тiла, а дух стояв такий, що вiд нього тенькало в скронi. Хлопець пiднявся вище. Олег пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Днiпру, їхали в першiм класi, а там скрiзь - килими, дзеркала, м'якi тапчани, навiть у коридорi. Вiн тодi бiгав i вниз, але чомусь не бачив оцих людей в коридорi i не пам'ятає, тiсно чи просторо було в третьому класi. Можна б i зараз пiднятись у перший клас, лягти десь на тапчанi... А проженуть? Вже лiпше тут. Врештi, знайшовши в куточку мiсце, Олег присiв навпочiпки. Лягти не зважився, - боявся замарати бiлу шовкову тенiску та новi штани. Але ноги швидко затерпли, тодi хлопець згадав, що в кишенi у нього - загорнутi в газету документи. Йому повернули їх в iнститутi. Розмотав газету, пiдiслав i вже сiв, випроставши ноги. Так почувалося зовсiм зручно. Тепло, затишно. Хлипав по кутках сон, заколисаний рiвним гудiнням машин, хлюпала вода за бортом. Плескiт води нагадав Олегу те, що допiру сталося на кормi. Вiн нiби ще раз почув верескливе "ой" i басовите "якого тут" i аж осмiхнувся. Осмiхнувся i сам нестямився з подиву. Що може посмiхатися, може хоч на мить прихилитись думкою до чогось iншого. Але так воно було. I хлопець мусив признатися собi в тому. Згоряючи з сорому, признався вже i в iншому: вiн би нiколи не зважився на оте, страшне, це була ,гра з самим собою, з своїм безволлям i безсиллям. Ранiше, розмовляючи в думках з вичитаними з книжок героями, почував себе смiливим, сильним. А насправдi вiн ось такий: безвольний, нiкчемний, самозакоханий. Вiн хогiн зробити те з помсти. Але й помста теж вигадана. Олег не може, не має сили зненавидiти Лiлю, вирвати її з серця. Йому здавалося, вона житиме в ньому довго-довго, може, й усе життя. В його душi Лiля обiйметься з тихим смутком, але не з ненавистю. Якщо ж його самого зараз стане на щось, то лише на одне: не вертатися бiльше назад. Вернутися може лише по колючках-образах, на якi ступав, втiкаючи сюди. Йому хочеться повернутись. Але не так... Щоб трiщали колючки пiд ногами... Щоб їх визбирали тi, хто попiдкладав. Щоправда, Олег i зараз не знав, ким i як саме хотiв би повернутися. Ранiше, "там", вiн жив чеканням, сподiванням чогось. З року в рiк, з дня на день йому здавалося, - ось-ось має щось статися, це "щось" призначено тiльки для нього, тiльки йому. Хлопець не вiдав, що молодiсть взагалi прагне "чогось". Осмисленi бажання - напiвбажання, вони не ховають в собi незвiданостi таємницi i солодощiв тривоги. Приїхати б у рiдне мiсто космонавтом, всесвiтньовiдо-мим вченим, полководцем. Його власна постать двоїться, троїться, розпливається в маревi. Зате вiн бачить iнших. Тих, хто стрiчає його. Гримить мiднодзвонний марш, дощем падають квiти. Вона стоїть в натовпi, теж тримає букет. Вона боїться звести на нього очi, не осмiлюється подати квiти. Його машина порiвнялась з нею, вiн бачить її, бачить сповненi безнадiєю очi, i... - наказує загальмувати. Вiдтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого, глибокого сну. День Олег протинявся по палубi, нiч знову проспав у кутку, а тим часом пароплав намотав на лопатi вiдстань, на яку в хлопця вистачило грошей. Олег зiйшов на берег пiзнього ранку другого дня. Вночi погода перемiнилася. Сонця було не видно, його сховали бруднувато-сизi, сльозливi хмари. Певно, хмари проплакали над цим мiстом всю минулу нiч. Асфальт був мокрим, тут i там блищали калюжi. Мокре, перемерзле за нiч незнайоме мiсто щулилось пiд колючими повiвами вiтру, погукувало простудженими голосами заводських гудкiв. Будинки горнулись один до одного, сiрi, непривiтнi. Легко одягненi пасажири - нiхто не сподiвався влiтку на таку холодiнь - розбiглися вiд пароплава за одну мить. Олег теж не довго розглядався на привокзальнiй площi, - вiтер нецеремонно залiз йому пiд тенiску, шарудiв там холодною п'ятiрнею, загнав у зал для чекань. Там хлопець просидiв увесь день. Шкодував, що так рано зiйшов на берег. На пароплавi нiхто не запитував квиткiв, i можна б було проїхати ще двiстi кiлометрiв. А звiдти - палицею докинути до Патютiв, села, в якому живе Олегова тiтка. Напочатку вiн не припускав навiть думки заявитися до неї. Але тепер... Ще ранком, вигрiбши з кишенi мiдяки, купив двiстi грамiв дешевого печива. Печиво розтануло в ротi, залишивши солодкувате, дратiвливе вiдчуття, їсти хотiлося чимдалi бiльше. Врештi Олег зважився. Праву кишеню його штанiв вiдтягував нiж. Складаний нiж на шiсть лез, батькiв подарунок. Потерпаючи душею вiд свого першого комерцiйного заходу, пiдiйшов до чистильника взуття, похмурого дядька з щiткастими вусами, запитав ламким голосом: - Ви не купите? Той мовчки повипробував одне по одному леза, пiдкинув ножа на долонi. - Руб. - Вiн... чотири карбованцi. Чистильник простягнув ножа назад. - Ну гаразд... Давайте. Вперше Олег вибирав їжу не до смаку, а щоб було бiльше i ситнiшої. Вiн пообiдав лiверною ковбасою з хлiбом. На вечiр трохи випогодилося, i хлопець блукав по мiсту. Нi, до цього мiста вiн би не прирiс душею нiколи. Нiч вiн прокуняв на лавцi в залi чекання. А ранок знову зустрiв його сiрою безнадiєю. Хлопець тiльки тепер збагнув, якою самотньою може бути в гомiнкому свiтi людина. Десь тут, поруч, i лихi, й добрi серця, душi камiннi i нiжнi. Але кожне з цих людей живе своїми радощами й турботами. Не вийдеш же, не гукнеш до них: "Поможiть! Пробi! Я втiк вiд батька... В мене немає грошей. В отакого здорового, рукатого, мiцного". Вiн навiть поглянув на свої руки, мов на дивину. Сидiв на старiм дерев'янiм мiстку бiля вантажної пристанi, довгою лозиною перепиняв листочки, палички, котрi плинули мимо нього. Течiя тут була повiльна, спокiйна, але далi вона наштовхувалась на крутий берег, шаленiла, закручувала воду в тугу лiйку. Олеговi сплило на думку, що отак i його спокiйна життєва течiя наштовхнулась на кручу, закипiла, запiнилась, помчала. Йому вже нiколи не поплисти проти води, не пристати до рiдного берега. Зненацька, несподiвана й дужа, лягла йому на плече рука. - Клює? Олег злякано оглянувся. В нього за спиною стояв високий бiлобровий хлопець в бушлатi рiчкового матроса, в кашкетi з кокардою-крабом. Хлопець - старший за нього, смаглявий, веселоокий. Олег пiдняв лозину. - Це я так... В мене й вудки немає. - Я можу дати, - матрос сiв поруч. - Хочеш, махнемо разом по рибу, ох i мiсце знаю. - Я тут... випадково. - Та й я ненадовго засiв. Я сам з Києва. - З Києва? - не знати чому зрадiв Олег. - I я. На Богуна... - Майже сусiди. Червоноармiйська... Ти ж як тут? - Та... В гостi... А тiтка на курорт виїхала... - Олег густо почервонiв: вiн i сам бачив, яка нехитра його брехня. Але, не знати для чого, низав до неї й другу. - Ще обiкрали дорогою. - I таке буває? Мда-а. Влип ти. -Матрос зиркнув на годинника, пiдвiвся. - Треба щось придумати. Ходiмо пошамаємо, бо менi за годину на вахту. Тебе, землячок, як звати? - Я їсти не пiду. В мене... - Юринда. Ходiмо. Називай мене Джон... Це так нашi моряки... - Олег. Обiдали в чайнiй. Поки офiцiантка замовляла страви, Джон кудись ходив. Повернувшись, дiстав з кишенi пляшку, одним невловимим рухом зчиркнув металевого ковпачка. Наливав пiд столом навпомацки. - Дми. - Та... Стiльки... Олег вже знав смак горiлки. Кiлька разiв, на свято, на iменини в своїх однокласникiв i однокласниць, перш нiж сiсти за столи i розлити в склянки ситро, хлопцi збиралися у темнiм чуланi, i пластмасова чарка прудко оббiгала тiсний круг. Але пили вони бiльше для того, щоб дихнути горiлчаним духом в обличчя комусь з дiвчат, викликати в них подив i переляк. Олег же пив ще й тому, щоб не смiялися хлопцi. А зараз?.. У чайнiй, вдень... Але вiн уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати? Олег перехилив склянку. Збуряковiв, на очах проступили сльози, але Джон швиденько налив води, i вiн погасив вогняний клубок, що застряв у горлi. А потiм кутуляв ковбасу, наштрикуючи виделкою одразу по кiлька кружалець. В головi снувався туман, але було йому легко, Джон такий хороший хлопець, а в Олега ще не було справжнього друга... А iм'я яке в нього - Джон. "Джон - пiрат iз "Голландця" - приплелося звiдкись з книги. Хмiльнi слова дружби самi просилися на язик, i вiн не стримував їх. - Чого ж... Ти, видать, теж кореш гарний... - вiдповiв Джон. - Ми ось махнемо разом. Я подав капiтану бума-женцiю, списуюсь з його корита. Остобiсiв - свиня i бухарик. Заживемо з тобою, як зяблики-чижики. Зяблики-чижики, видно, улюблена Джонова примовка. - Нам би, менi тобто, тiльки зараз видряпатись. Бачиш, згорiв у мене на роботi електромотор, тепер при рощотi той мопс вирахує з зарплати. Дулю на дорогу в кишеню ткне i тютюнцем присипле. - Ти ж, мабуть, ненавмисне, - пробивається крiзь хмiль в Олеговiй головi думка. I так йому шкода цього хорошого "кореша". Якби мiг чим допомогти... - Йому що... А не вистачить, може, й зовсiм - у рабство. Не вiдпустить, тобто до вiдробiтку. От коли б ти допомiг... - Я... Чим? Джон оглянувся, присунувся ближче разом з стiльцем. - Єсть один план. Дiльце не шухерне i калимне. На пристанi. Ми тут ненадовго... День, два, i - фюiть... Олег дивився в круглi, пташинi очi Джона, ловив у них неясну небезпеку для себе, вiдчував, як кожне Джонове слово зав'язує нового вузлика на якiйсь, не видимiй йому поки що, сiтi, i не знав, як уникнути її. Просто встати i пiти? - Яке дiльце? - запитав, хоч вже майже догадувався. Джон прихилився ще ближче. - Вiд пристанi вгору - сходи, вони огородженi металевими перилами. Бачив? От. Пiдходиш з того боку, од складiв, береш у якогось пiжона чемоданчика й рвеш кiгтi, тобто жмеш за пакгауз. Поки вiн гикне, поки перелiзе... Нi, нi, чемоданчика береш не ти, - притиснув рукою тремтяче Олегове колiно. - Ти тiльки кричатимеш. Неначе в тебе вже стирили чемодана. Та його ж i вкрали насправдi?-Джоновi очi дивилися непорушне, але в них гойдалися холоднi каламутнi хвилi. Навiть Олег, який у своєму життi ще не розгадав жодних очей, зрозумiв - хвилi тi топлять жорстоко i тихо, без плескоту. - До тебе прибiжить лягаш, а цього вiд їх тупостi й вимагається. Бо вiн з того боку стримить. Треба, щоб там його не було. Ну, складе актика... Бачиш, робота в тебе аристократична... Пс-с... - крутнув вiн бiлками, бо до них саме пiдiйшла офiцiантка. Джон розрахувався, вони вийшли на вулицю. - А шкуру - на двох. Страх вже майже зовсiм остудив Олеговi голову, вивiяв хмiль. Вiн стояв пiд акацiєю, обривав по одному дрiбнi жовтi листочки, кидав пiд ноги. Язик йому нiби скам'янiв, руки тремтiли. - Я... не зумiю... - врештi здобувся на мову. - Ще нiколи... - Кричати не зумiєш? Го-го! Мабуть же, в шкiльному драматичному гуртку грав? Ти й ножика спочатку не вмiв продати, а прикрутило... - Ножик... Мiй. - Олег дивився в непорушнi круглi Джоновi очi, очi нiчного птаха, i душа його звивалася в безжальних сталевих кiгтях страху. Ще мить, i вони роздавлять її. - Олеговi прикро i гидко за свiй страх, i нiчого не може з собою вдiяти. Врештi, зiбравши воєдино всю волю, рвонувся душею. - Не буду! Двоє чоловiкiв, що саме проходили неподалiк, подивились на них, зглянулись помiж собою i пiшли швидше. - Пс-с, - прошипiв Джон, - чикi-рiкi. З крапочкою. Не будеш! А за обiд менi заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, - смикнув за тенiску. Олег злякався. Як йому залишитися без тенiски? Тодi вiн не зможе навiть вийти на вулицю. - Я заплачу. Зароблю десь... - За одну нiч? Менi на ранок треба грошi. Хiба пiдеш наймешся до лягаша в помiч! Обгавкуватимеш. Тiльки це не легше. Ну, до завтра. Дивись же - о восьмiй ранку. На долар. Олег не встиг отямитись, як Джон тицьнув йому в долоню металевого карбованця, м'якою, скрадливою ходою почимчикував через площу. Хлопець дивився йому вслiд осклянiлими очима. Долоню йому пропiкав карбованець, страшна печатка майбутнього злочину, груди все так же стискувало холодне кiльце. Вiн не знав, як скинути його. "Долара" в цей вечiр хлопець на шамовку не потратив. I ще щось давило, пригнiчувало Олега. Вiн не стiльки дiйшов думкою, скiльки вiдчував, як в оцi кiлька днiв надкололось, надщербилось щось у його душi, тонке, красиве, вилiплене, виплекане ним ранiше. Вiн гадав - воно мiцне, справдешнє, а воно виявилось крихким, iграшковим. Всю нiч Олег кидався в примарнiм снi, пробуджувався через кожнi годину-пiвтори. Йому наснився мiлiцiонер - велетень, вiн стояв, розставивши ноги, а помiж них проходили пасажири. Мiлiцiонер тримав на руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: "Хочеш долар? Ну ж, не плач, не плач, а то вiддам он йому", - i вказував пучкою на величезне кругле пташине око, котре поблискувало на фронтонi вокзалу на тому мiсцi, де мав висiти годинник. А десь з опiвночi сон вiдлетiв геть. Мабуть, вiн полинув шукати затишнiшого мiсця, лiпшого притулку, де люди не жахатимуться самi й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й тому, що боявся, аби його не пробудила на виковзанiй пасажирами лавi фатальна восьма година. Вiн не збирався зустрiти її тут. I коли годинник на стiнi хрипко вiдрахував шiсть разiв, схопився з лави, вибiг з застояного електричного присмерку в холодне, дзвiнке передрання. Гнаним пiдстреленим звiром кружляв по мiсту: глухими завулками, вуличками, обминаючи широкi проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих голочок, не давав уповiльнити ходу. "А що, коли пiти на залiзничний вокзал? - раптом зблиснуло в його головi. Вiн аж здивувався, чому не додумався до цього ранiше. - Звiдти й до тiтки можна доїхати. I, мабуть, легше, нiж пароплавом... А лiпше повантажу день-два на вокзалi, зароблю на дорогу". Зморений страхом, безсонням i холодом, Олег заснув, тiльки-но доторкнувся щокою до дубового поручня станцiйного ослона. Заходили й виходили пасажири, потiм їх випроводжали до сусiднього залу, - тут прибирали примiщення, - вiн не чув того. Добра тiтка з мiтлою, поторсавши його за руку, не стала добуджуватись. "Мабуть, студент. Бач, зморився, сердешний. Як там мiй?.." - зiтхнула i пiшла далi. ...Але вiд цього штурхана Олег пробудився враз. Потер забите мiсце, клiпнув повiками i... - вiдсахнувся. Перед ним м яко розхитувався взад-вперед на кривих ногах Джон. Вiн не погрожував, не стискував кулаки, але поглядом своїм щiльно притиснув хлопця до спинки ослона, нанизав на нього, немов на вила, Олегову душу. Олег трiпнувся, прошепотiв у вiдчаї лише пiвслова. - Та!.. - А чого не "ма?" Пiшли, зяблики-чижики, поговоримо. Джон не оглядався. Вiн був певен, що Олег iде за ним. Ступав м'яко, на п'яти, немов готувався розпочати веселий танок. * * * Сплять будинки, немов люди з розплющеними очима, сплять вулицi, вiльно розпластавшись помiж горбiв, сплять трамваї, дрiмає на однiй нозi старезний каштан у скверi, безсило зроняючи колючi плоди. Помiж холодних стiн - тисячi теплих зiтхань. Мiсто зiтхає мiльйонпогрудо, марить увi снi. Воно обсноване снами, мов одинока степова груша "бабиним лiтом": голубливими, болючими, звабливими. На високих пучках антен, на тонких дротах повисли марення iнших мiст, їхнi музичнi зiтхання. По замурованих в камiнь жилах ледь-ледь пульсує приснула кров. Десь далеко - тихе гудiння, металевий дзвякiт. В клiтини-комори мiста люди завозять їжу, мiсто прокинеться ранком, проковтне її, стурбовано побiжить в гомiнливий день. Прокiп Гордiйович ловить себе на отакiй лiкарськiй грубостi, вiдходить од вiкна. Так, кожна людина - це теж лише клiтина одного органiзму - людства. Але лiкар знає: коли болить одна клiтина, то треба прослухати весь органiзм. Все це так. Але це не приносить заспокоєння. Холод стомлено опускається в крiсло. Йому не спиться. Думка те й знай вертається туди, до перших синових гонiв, бреде полем, обминає засохлi будяки, вiдшукує зеленi обнiжки. Чомусь забулося все прикре, лишилося тiльки радiсне, веселе. ...Перше осмислене бажання, перше невдоволення, висловлене невiдомо де позиченим словом. Олежив вовтузиться пiд рукою, йому тiсно, вiн все не вмоститься. "Посунься, бюрократ". "Олежку, пiди вмийся. Цуня в тьотi й та чистiша за тебе". "А Цуня, тату, така чиста, як ти?" "Я тобi сказав - немає часу... Ти, врештi, вiдчепишся? Стань у куток". - "Бач, полагодити лiтака часу немає, а поставити в куток Олежика - є". "Ото твоя мама, хлопичку? - У мене немає мами. - А де ж вона? - Поїхала за море. В мене є тато. - Ти любиш свого тата? - Його всi люблять. Вiн начальник. Ви його теж полюбите". "А може, й це будяки, - думає Прокiп Гордiйович. - Може, ти просто не вмiв розпiзнати? Ти милувався, ти тiшився синовими вигадками i навiть бешкетами. Мовляв, нехай, дитинство буває тiльки раз. Але ж ти не вельми потурав йому? Ти вчив ставати грудьми проти вiтру, майже кожного дня нагадував йому, що в свiтi опрiч сонця є й хмари, є лiд. I отi злi слова - не його. I все ж ти несправедливий до нього. Ти нiколи не сказав йому всiєї правди. А чи мав право сказати її?" Ця думка стукає в серце, тривожить знову й знову. "Ти навiть не спромiгся знайти для сина розради, поговорити в тяжку для нього мить. Ти повинен написати йому. Звичайно, вiн поїхав до Килини. Отой хлопець з дев'ятого класу говорив, що бачив, як Олег брав у касi квитка. От ти вже й боїшся, що твiй син загубиться в широкiм свiтi. Не загубиться, не пропаде. Ще й прокладе свою, власну борозну, якщо вiн справжня людина". Прокiп Гордiйович нiколи не намагався нав'язати синовi свою волю. Хоч i був радий, коли синовi бажання збiгалися з його. Вiн пiдводив його до рiшень. Олеговi самому доведеться будувати життя. Краще або гiрше, нiж вiн. Тiльки не так само. Бо це - неможливо. Вiн, батько, сподiватиметься на краще. Бо кращає саме життя. "А може, Олег купував квитка в iнший кiнець? - несподiвано зринає новий здогад. - Може, вiн поїхав до матерi? Адже ж казав: "I про маму ти менi не так..." Туди теж можна добутися пароплавом. Завтра напишу i Килинi, i своїй колишнiй дружинi". РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Поїзд вже пiдбiгав до станцiї. Бiлан дiстав з полицi саквояж, попрощався з сусiдкою. Знайомство їхнє короткочасне, вагонне, а йому чом