ли з ради. В одному з вершникiв упiзнали гетьмана. Виговський i його охоронцi злетiли на горб сажнiв за триста вiд Матвiя та Харка й кинулися дорогою вниз. I саме тодi Матвiй помiтив ще трьох вершникiв. Котрi перебралися через рiчку й тепер летiли путiвцем навперейми Виговському. Бита дорога, що нею мчав гетьман, далеко в окiл оббiгала велике, заросле ситнягом та очеретом болото й повертала лiворуч, там у неї вливався путiвець. Матвiй зрозумiв - за гетьманом iде погоня. Щось у ньому шарпнулося, й зiв'яло, й звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою хвилею, зануртувало. Всiм був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в сотню, але за проступок великий, за який можна й на горло скарати, й навiть тодi його прикрила гетьманська долоня. То невже вiн покине свого добродiйника в таку круту годину! - Харку, то харцизяки. Переймемо їх! Веселун Харко з усмiшкою пiд пшеничними вусами, вiдчаюка й зiрвиголова - йому б тiльки летiти навперегонки з вiтром, втiкати або доганяти, - першим зiрвав коня. Але Зiрка швидко обiгнала темно-гнiдого Харкового бахмета. Вона нiколи не звивалася, не збивалася з кроку, йшла рiвно, витягнувшись у струну, й тiльки похропувала та притискала до шиї вуха. Вони летiли по стернi, й конi глухо били копитами в прибиту дощами землю, стернями, немов утiкаючи вiд них, бiг вихор, крутив сухий бур'ян, стемнiлу житню солому, а потiм, неначе злякавшись вершникiв, рiзко метнувся праворуч; попереду, обкопане канавою, зеленiло старе хуторище, де буйно проростали лопухи та кропива, i хмiль пообплiтав замшавiлi вишнi та сливи. Тi троє пiзно побачили перейми, повернули, стовпилися, й переплуталися стременами, Матвiй обiйшов їх ззаду й на всьому скаку рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув кобилу - з шаблi на штани й на сiдло текла кров - i побачив перед собою тiльки одного вершника: Харко й ще один лежали на стернi, їхнi конi, покусуючи один одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвiя, був... Сидiр. Мiдна тарiль обличчя, дiрка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Вiн перший кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж хребта коня, Матвiй ледве встиг зрушити з мiсця Зiрку i заскочити злiва. З цього боку не з руки рубатися i йому, але й супротивнику теж, саме такого бою вчив його колись на Сiчi старий запорожець Грива. I все ж Сидiр випередив його. Замахнувся з-за плеча, й Матвiй поставив цапки Зiрку та вiдхилився в лiвий бiк i назад, шабля змигнула перед його очима i з свистом розiтнула повiтря. Сидiр ледве втримав її в руцi. Й одразу ж вимахнув удруге, але цей удар Матвiй вiдбив легко. Вони ширмували запекло, люто, Сидiр покусував губи, зiницi його очей стали бiлими - там кипiла лють. Їхнi конi звiрiли й кусалися. Матвiй шаблював обачно, наполегливо, рубався, неначе робив якусь роботу - молотив або косив. Шаблювання - справа пекельна, за короткий час вони повтомлювалися обоє, надто вхоркався Сидiр. Його помах ставав усе коротшим i коротшим, удар - слабкiшим. Врештi, при спавши ворога заморочливим ширмуванням, вловивши мить, Матвiй пiдкинув своєю шаблею Сидорову й коротко потяв його в плече. - Оце тобi за твою Москву, - вихекнув гаряче. Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею i Сидiр. Зiрка ступила два кроки, страшно захропла, у неї в горлi забулькало, вона тицьнула вперед i почала хилитися на правий бiк. Матвiй висмикнув ноги з стремен i впав у стерню. Й одразу пiдхопився, остерiгаючись удару ззаду, крутнувся на мiсцi i заспокоївся. Сидiр лежав у стернi долiлиць, намагався пiдвестися, лiвою рукою затискав розрубане плече. В цю мить Матвiй почув тупiт, вiн оглянувся й побачив далеко на стернi гурт верхiвцiв, котрi мчали сюди. То летiла пiдмога його ворогам. Згинцi, втягуючи голову в плечi, побiг до хуторища й, розiрвавши хмелеву, з коричневими, вже присохлими мачками, запону, впав за кущ здичавiлої малини. Вiн чув, як басували конi, скрипiли сiдла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все дужче й дужче вростав у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з клекотом голос: - Вiн там, у малинi. I коли затрiщали кущi та замелькали шаблi, той самий голос прохрипiв: - Це тобi за Варшаву! Iван Виговський утiк до Бiлої Церкви й ще якийсь час намагався перепиняти супротивнi вiтри. До нього прибiгло трохи козакiв i приїхав турецький посол, який пропонував захист та протекцiю Порти, але гетьман вiдкинув тi домагання. У Бзинi, бiля Бiлої Церкви, зiбралася нова рада, така ж розвихрена, гамiрна й шабльована, як i в Германiвцi. Вона проголосила гетьманом Юрiя Хмельницького, й Виговський, поступаючись посланiй до нього депутацiї, передав через свого брата Данила булаву та бунчук Юрiю Хмельницькому. За кiлька днiв Гуляницький i Дорошенко допровадили з Чигирина, де вона сидiла пiд вартою, дружину гетьмана Олену. 19 березня 1664 року Iвана Виговського розстрiляли поляки, звинувативши його в зрадi. Довiдавшись про це, впала на пiдлогу й померла з розпуки Олена, обох поховано в Манявському скитi. Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькi, зичливi йому, але котрi не захотiли перейнятися його борiннями, присутнi на радi старшини, що їх усiх винесла на найвищий гребiнь страшна братовбивча вiйна опiсля Виговського. Безвольного й нiкчемного Юрiя Хмельниченка, якого, неначе пiр'їну, пiдхоплювали й несли в свiй стан то лядський вiтер, то вiтер-москаль, то знову лядський, а тодi закрутив жаркий, спопеляючий турчак, покориставши славне iм'я його батька, турки задушили його на мосту в Кам'янцi-Подiльському й тiло кинули у воду. З московської намови та потурання були безславно порубанi кривими козацькими шаблями на Нiжинськiй чорнiй радi славолюбний Золотаренко та пихатий Сомко; хижий i пiдлий Цюцюра сконав у Сибiру. Сибiрськi вiтри замели слiд за саньми нелукавого, але котрий був дався на московськi пiдмови, а потiм гiрко розкаявся, Многогрiшного та за саньми до згину вiрного Москвi нерозумного Самойловича. У московському засланнi доживав останнi роки славний i звитяжний Дорошенко. Погинули, ледве доторкнувшись пальцями до гетьманської булави, власне, не лишивши по собi нiякого слiду, Суховiй, Дрозденко, Опара, яких i лiтописцi вписали лише одним рядком до своїх лiтописiв. У шмат часу пiсля Богданової смертi, менший нiж у два десятилiття, напакувалося стiльки ворохобних, куцих розумом, непостiйних гетьманiв, стiльки пiдступiв, зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило Україну, надломило її звитяжний дух i потьмарило - в сумну пам'ять i засторогу всiм нам - її славу, написану шаблями Байди Вишневецького, Петра Сагайдачного, Остряницi, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Богуна, Кривоноса, Нечая та тисяч i тисяч безiменних, але не менше дорогих нам простих звитяжцiв Вiйська Запорозького. З того постала Велика Руїна, пiсля якої Україна вже не змогла розправити рамена аж по сьогоднi. Україна не простила своїм нерозумним гетьманам, не простила їхнiх грiхiв, немудростi їхньої, дрiбнотi, славолюбства, але й не прокляла по-справжньому на вiки вiчнi, в тому й лихо наше, що ми не вмiємо проклинати, до все високе й дрiбне залишається без достатньої уваги на узбiччi нашого кривавого шляху. На тому шляху ми здебiльшого тiльки боронилися, чужоземнi завойовники ж випробовували шаблi на наших шиях i кулi на наших грудях. Ми й нинi не спромоглися на ярiсть, на ненависть, яка породжує пекельну енергiю, на спалах, на палке самоствердження, на розумнi жертви в iм'я визволення. Жертви ми проносимо безкiнечно. I якби всi муки, увесь бiль, всю безнадiю, якi витерпiли українцi, перелити в пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б i або заповажало нас, або назавжди вiдвернулося вiд нас. Iм'ям, пам'яттю кращих синiв, оборонцiв рiдного краю, ми пiдняли над нашими головами прострiленiй багато разiв козацький прапор i плекаємо надiю на повернення колишньої слави. 1993 [1] Для загального добра (латин.)._