, - подумав я. - Десять лiт лежав би на березi свого Дикого Устя, їв консервованi бички, аби тiльки... Аби тiльки не починати цiєї розмови". Я проковтнув клубочок у горлi й, поспiшаючи докiнчити цю балачку, сказав: - Та нi... Син у мене поступає до медичного iнституту. Хоче... по моїй лiнiї. Останнi слова "хоче по моїй лiнiї" прозвучали не гордовито, як то бувало вдома, коли хто-небудь запитував, куди поступає син, а чомусь жалюгiдно. - Може, Черкаський ще пам'ятає мене? Я працював у його семiнарi... По пiдшлунковiй. Але... скiльки їх, таких, як я, стукалися в його дверi. Микола рвучко пiдвiвся, закрокував по кабiнету, перетинаючи навкiс розкiшну килимову дорiжку. Один раз вiн об неї спiткнувся, дорiжка загорнулася, футбольним ударом блискучого коричневого черевика Микола розправив її. - Я спробую, - по довгiй мовчанцi, вiд якої менi натекло повнi груди холоду, сказав вiн. - Але ти, Вiкторе, зрозумiй... Я певний: ти не схожий на деяких провiнцiалiв, якi думають, що заступник мiнiстра... це хтось такий... ну як апостол Петро бiля райських врат. Знаєш, скiльки отуто, в Києвi, отаких, як я, начальникiв?.. В ешелон не вбереш, i в усiх сини, дочки, племiнники. I пiв-еше-лона вищих. А потiм таких, якi крiзь стiни проходять. Як Фантомаси. Якби це я просив ректора за свого сина чи дочку... Може, трохи й зважив... А так, хто ти менi. I ще одне - я не контактую з ним. Нi, ми нiколи не сварилися. Просто поїзди нашi - на рiзних магiстралях. Вiн пильно подивився на мене, чи я все зрозумiв, чи не образився. Я зрозумiв, не образився. - Спасибi. - За що там спасибi. - Вiн знову сiв. - Ну, розкажи трохи про себе. В тебе один син? Каву замовити? - Не треба. Я її майже не п'ю. А син це в мене менший. Я коротко розповiв Миколi про свою родину. Диво, я не почував на нього за те, колишнє, анi крихти злостi чи навiть досади, й подумав, що це роки розчинили їх. А може, це я такий безхарактерний? Адже збирався нагадати за будь-яких обставин. Бодай жартома. А тепер ось не хочеться. - Ех, - потягнувся в крiслi Микола. - Лiта - як дикi конi. Вже синiв женимо. А давно... самi були дурнi й дикi... Вiн подивився на мене й швидко вiдвiв очi, в яких майнули, схожi на крильця бiлих метеликiв, вогники. Я зрозумiв, що Микола пам'ятає все: i про буряки, i про крос, i не вибачається, бо це було б нерозумно. Я пiдвiвся, мiцно потис йому руку. Затримався ще на мить у дверях: - Як ти думаєш, варто менi самому пiти до Черкаського? Микола на хвилю замислився. - Мабуть, варто. Живий чоловiк... вiн якось впливає особливо. Я це по собi знаю. Ну... бо i є живий чоловiк. Я повернувся в готель близько дванадцятої години. Ми з Едиком волокли угору свої важкi валiзи (бiля лiфта товклися iноземцi, бородатий лiфтер у лiвреї навiть не дивився в наш бiк), а назустрiч нам волокли валiзи ще два Едики i два Вiктори Iвановичi, вони неначе випiрнали з голубої темряви старовинних дзеркал на стiнi. Всi шестеро почувалися в цьому домi трохи незатишно. Поминаючи на наступному поверсi велетенське дзеркало, я оглянувся, аби ще раз упевнитися в своїй думцi, одначе зрозумiв, що помилився: високий бiлявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав нiскiлечки не знiчено. Навпаки, вiн навiть на мить притишив ходу i обмiнявся усмiшкою iз своїм двiйником. Я розгадав ту усмiшку, i тиха радiсть ворухнулася менi в грудях. Син вдоволений собою, але не самомилується, отже, й не збирається прожити таким собi метеликом на квiтках i збирати з них нектар. На квiтках жiночої краси насамперед. Вiн не вдовольниться тим нектаром, вiн хоче ще чогось од життя, од свiту, бо розумiє, що в наш час досягти, чогось лише красивою зовнiшнiстю неможливо; вiн вчитиметься серйозно, спробує зажити значнiшого. А хiба можуть батьки не радiти з того? Я навiть пiдморгнув змовницьки: "Знай наших" - зрозумiла рiч, не бiлявому широкоплечому юнаковi, а середньої статури чоловiковi з трикутним обличчям. Ну, не зовсiм трикутним, одначе, якщо визначати його геометрiю, то до цiєї примiтивної фiгури воно найближче. До того ж тесане прямими лiнiями i жорстке: високий i великий лоб, сухi щоки, твердi прямi губи, сухе, гостре пiдборiддя - воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в мене майже металевий бас, усi, хто чує, хто бачить мене вперше, мало мене знає, вважають, що я дуже крутий, непохитної вдачi чоловiк. Я ж рiдко користуюся в життi цими "дарами природи", колись хотiв за своїм зовнiшнiм образом та подобою перекувати душу - з того нiчого не вийшло. Номер виявився розкiшним, на двi кiмнати - вiтальня i спальня, з ванною, холодильником, телевiзором i телефоном. Швидко розпакувалися, я вмився й перемiнив сорочку. Ми з Едиком збиралися до iнституту. Вiн - переписати розклад екзаменiв та консультацiй, я - буцiм так, знiчев'я, супроводжувати його й поблукати стежками молодостi. В останню мить, трохи повагавшись, дiстав з чемодана й почепив на лацкан пiджака два значки: Заслуженого лiкаря республiки та депутата облради. Ректора цими значками не здивуєш, але його секретарка, може, буде привiтнiшою. Чiпляючи значки, я нiяковiв, як хлопчик, i боявся, що Едик гмикне або й прямо обсмiє мене, але син удав, що нiчого не помiтив. Тролейбус мчав нас Хрещатиком, площею Перемоги, Брест-Литовським проспектом. Вiн котився через мою молодiсть у майбутнє мого сина. Я буваю в Києвi часто, i мої вiдчуття юностi пригасли, але присутнiсть сина, те, що вiн робить першi кроки по моїх слiдах, обвiяла їх, наче пригаслий жар, свiжим вiтром, здмухнула попiл, i вони заяснiли знову. Звичайно, тодiшнi стежки були трохи iншi, i слiди теж, я ступаю в них пам'яттю, i менi щемить пiд серцем. Я вдивляюся в дерева, в будинки, в людей: тi самi вони чи не тi? Вдивляюся, зiтхаю - мандрiвка по стежинах юностi не наливає серце радiстю, в перетлiлому багаттi не спечеш навiть картоплини. Старi тополi на бульварi зрубали й посадили новi. Мiсто в чомусь змiнилося, а в чому саме, я не можу збагнути. Ну, новi масиви, новi вулицi - так це скрiзь. Ще зовсiм недавно мене, як i багатьох iнших людей, захоплювали повi геометричнi форми будинкiв, їхня висота, збiльшення кiлькостi поверхiв вважали майже вивищенням самого людського духу, його генiя, але з недавнiх часiв це перестало захоплювати навiть таких провiнцiалiв, як я, бо всi ми зрозумiли - в цьому планi попереду перспективи безмежнi, лiнiї i форми будинкiв вдосконалити легше, нiж звичайну усмiшку, зигзаги карниза можна мiняти безконечно, а кривизна ластiвчиного крила - одна-бдина па вiки вiчнi, i те, що їх, ластiвок, значно поменшало в мiстi, моя увага зафiксувала сумно, i я подумав: а що, як вони зникнуть, як зникли десятки видiв iнших птахiв? Який майстер їх витворить заново? Немає такого майстра. Майже всi мислителi i поети сходяться на тому: людство iснує задля краси. Вона врятує всiх нас. Ми й творимо її... Геометричну, сiру, бетонну. А вiковiчна - зелена й голуба - поволi зникає. Як же її нам врятувати? I що робити, щоб примножити красу справжню? Щоб гармонiя людської душi не вiдставала так круто вiд гармонiї технiчного прогресу! Ще я помiтив, що помiнялося щось в самих людях, а в який бiк - збагнути не можу. Звичайно ж, їх стало бiльше, на Хрещатику так ледве можна протовпитись, колись i Хрещатик був порожнiй, по ньому проходили дiловим кроком, ну хiба що в недiлю ввечерi тротуари заливав молодий гемiн. Публiка стала ошатнiшою, її хода - повiльнiшою, i в очах побiльшало лiнивого лiтепла. А може, менi те тiльки здається? Пересохле колесо спогадiв скрипiло, перетертий пiсок присипав слiд. Ось i будинок, де я здавав документи. Приймальна комiсiя тодi працювала на бульварi Шевченка. Отам, просто пiд дверима, сидiли ми з Грицьком Смолою i чекали, коли вiдчинять iнститут. Ми приїхали дуже рано й не знали, куди подiтися. Сьогоднi мене смiшили нашi посиденьки пiд дверима: можна було перечекати на вокзалi або принаймнi в скверi, а ми притулилися бiля стiни, попiдкладавши пiд себе: я - фанерного чемодана, а Грицько - батькового солдатського мiшка, i куняли. Розiгрiтих од ходи (йшли од вокзалу пiшки), нас почала проймати ранкова вiльгiсть, i ми поодягали фуфайки. Нарештi з'явилася прибиральниця. Вона побачила нас i сказала, що до iнституту заходити ще рано. Потiм повз нас пройшло двi якiсь жiнки, а потiм... потiм над i перед нами зупинився високий худий чоловiк у зеленому капелюсi й бiлому, навiть трохи жовтому дорогому костюмi та червоному з жовтими метеликами галстуцi. Вiн подивився на нас, на вашi фуфайки, на вашi сiльськi, пошитi дядьком Ринджи-глом чоботи, i сказав м'яким, трохи простудженим голосом: - Ви, хлопцi, заблудилися. Вам - не сюди. Сiдайте на десятий номер трамвая i їдьте в Голосiєво, у ветеринарний iнститут. Сказав - i пiшов. Хто вiн такий, чого зупинився бiля нас, чого винiс нам такий присуд, я не знаю й сьогоднi. Одначе його слова приголомшили нас. Вимовленi м'яко, порадливо, вони стривожили, налякали, знищили нас. Мабуть, отакий чоловiк, у такому капелюсi, з таким галстуком - знає все. - Я ж казав... Я ж казав, - засовався Грицько. Вiн справдi щось таке мимрив - мовляв, може, поступатимемо у ветеринарний або в сiльськогосподарський iнститут. А зараз вiн спанiкував, налякав i мене, й ми потелiпалися на вулицю Саксаганського, де ходив десятий номер трамвая. Я таки вернувся на бульвар Шевченка, а Грицько закiнчив ветеринарний iнститут i тепер працює на Волинi директором вiдгодiвельного пункту. Отут, на бульварi Шевченка, я тодi прокрутився цiлий день, бо папiрець на мiсце в гуртожитку дали аж увечерi. На отiй (мабуть, їх перемiнилося вже кiлька "поколiнь") лавочцi пiд тополею. В обiд купив у хлiбному, тепер там ювелiрний магазин, за тридцять копiйок булку з повидлом, ум'яв її, й аж злякався: якщо з першого дня так шикуватиму грiшми, то не дотягну й до кiнця екзаменiв. Iншi тепер тополi, iншi лавочки, i зовсiм iншi вступники. Одягнутi в джинси, спортивного покрою костюми, моднi сукнi, й чемодани залишають на вокзалi в автоматичнiй камерi схову. Тiльки гудуть так само, як i колись, i в очах полохливi, сповненi надiї i безнадiї вогники. Я побачив, як принишк, знiтився, неначе аж поменшав зростом, Едик, як вiн несамохiть подався до мене, i в мене жалем i любов'ю стиснулося серце. Чомусь спливло на пам'ять село, запряжена у воза кобила, великий лошак, що плентається за возом, дуже часто вiдстає, а то й зупиняється зовсiм, задере свою лошачу галову й дивиться кудись, i їздовому доводиться зiскакувати iз воза та пiдганяти його батогом, так само отой лошак, нажаханий собаками або iншими лошаками, тиснеться до матерi, аж вивертає голоблi воза. В iнститутському коридорi ми з Едиком загубили один одного. Загубили за моїм умисним намiром, я просто ледь вiдстав i повернув у бiчний коридор. Я не хотiв, щоб Едик знав, куди я йду, не хотiв каламутити йому душу, я навiть боявся, що вiн запротестує чи, може збунтується й зовсiм прожене мене, а то й не захоче складати екзамени. Адже я... я вчив його жити чесно. Я намагався не брехати, не обманювати - навiть у таких дрiбницях, як куди пiшов, коли буду вдома, з ким зустрiчався. Я це робив навмисно, можливо, це пе справжня, золотої проби чеснiсть, мабуть, на моїй дутi такої проби немає. О, душа - вона гнучка i в'юнка, вона хитра, хитрiша за нас (як у отих анекдотах про внутрiшнiй голос), тобто за те, що з нас виховували, що в пас вкладали, хтозна - звiдки воно береться, якими вiтрами його туди навiває, але вона завжди знає, у який бiк у даний момент їй вигiдно хитнутися, щоб краще було її оболонцi з носом i вухами, ще й хитнутися так, аби того нiхто не помiтив, - де пролетiти тiнню, де пробiгти зигзагом, а де проперти навпрошки, виставляючи напоказ свої доброчинностi. Ой, як важко вхопити її за вуха, як важко повернути на пряму стежку - "Дурень, дурень, це ж для тебе, для твого благополуччя", - як важко її присоромити, скiльки кiлометрiв обмильної фiлософiї намотується довкола неї? Тисячi, мiльйони, вона може обманути увесь космос, бо вiн - один, i вона - одна, вона зникне, вiн залишиться _й забуде про неї, i вона повсякчас пам'ятає про те. Не забувають того тiльки iншi душi, що смiються, плачуть, корчаться вiд болю поруч неї, та й то не завжди. Але душi рiднi... вони вловлюють неправду на стокiлометровiй вiдстанi. Я з усiх сил намагався не пускати свою душу в глухi закапелки, де б її могли знайти мої сини i поглузувати з неї, проте й не виставляв її перед ними напоказ, мабуть, через те, що знав: особливих доброчипностей там немає. Просто я вiдав одне: тiльки особистий приклад має вагу, вiд президента до голови родини, якщо той або той не живе за нормами, якi встановив i сповiдає вголос, самi норми не мають жодної ваги. Лiкаревi втриматися на натягнутiй власними руками линвi особливо важко. Професiя привчила його казати не всю правду хворому, втаювати щось вiд вищих iнстанцiй, аби вибити трохи бiльше лiкiв, дихальних апаратiв, простирадл, вимагає не нести сум'яття i чужих болей у власний дiм, не заздрити людям iнших професiй, жертвувати своїм часом, не брати хабарiв. О, скiльки i в якiй формi намагаються їх пiдсунути! Iнодi навiть важко розпiзнати, хабар це чи щирий дарунок друга. Я дозволяю брати подарунки тiльки няням i санiтаркам, тим, у кого дуже низька зарплатня. Лiкарiв за хабарi я проганяю з роботи. Про все це я думав, сидячи на потертому шкiряному диванi у довгiй вузькiй приймальнi ректора iнституту. Я не мiг не думати про це... Бо, власне, хiба мiй недавнiй вiзит до Миколи, оцi мої значки, оця книжечка про сарцево-судиннi хвороби, яку я хочу подарувати Черкаському, - не хабар?.. Мабуть, не хабар, проте... Проте я не можу вiдмовитися вiд боротьби за власного сина. Я знаю все... Нi, таки не все. А може - окремi випадки, вiдхилення вiд норми, екзаменацiйну патологiю. Але вони страшнi. Я випадково бачив список вступникiв в одного знайомого декана, а там проти прiзвищ крапочки, наче муха наслiдила: креатура ректора, проректора i значно вищих... i жодного мiсця для чесного конкурсу. Я майже не вiрю в отi фантастичних цифр хабарi грiшми, дачами, машинами, але в останнi роки принаймнi в нашому мiстi люди переплелися так тiсно, особливо в окремих пластах. I чи ж справедливо тодi на широкiй iнститутськiй лавi сидiтиме якийсь тупий, як дiдiвський валянок, бовтюх у американських джинсах, а мiй розумний, начитаний, розважливий син носитиме цеглу на будiвництвi нового корпусу iнституту! Ось чому я одягнув значки, ось чому сиджу отут i терпляче чекаю, коли мене пропустять до ректора. Я знаю, що оцiєю моєю фiлософiєю людей не нагодуєш, люди волiють їсти хлiб з чистого зерна, але знайдiть менi в моєму становищi лiпшу! I все одно вогонь сорому спопеляє мене. В моїй душi все перемлiло, як перемлiває в занадто натопленiй печi борщ. Я ладен зiрватися з цього проклятого дивана й мерщiй вибiгти за дверi, але якась владна, незрозумiла сила тримає мене на мiсцi. I тримає вже пiвтори години на диванi секретарка ректора. Проте вона не спровадила мене, як iнших пошукувачiв щастя для власних дiтей, зовсiм: "У справах вступу ректор iю приймає", її похитнули мої значки. Немає на свiтi чутливiшого створiння, як секретарка начальника. Вона гаразд знає, кого допускати до кабiнету, а кого нi, - з ким матиме халепу її начальник; що кому вiдповiсти по телефону; вона точно вловлює мiру терпiння вiдвiдувача, його темперамент, амбiтнiсть, схильнiсть до скандалiв i, мов хороший провiзор, виважує все те до мiкрона на своїх терезах. I вже на вiдповiдь летить люб'язна усмiшка, грiзно хмуряться брiвки, вдають заклопотанiсть пiдведенi французькими тiнями очi. Секретарчипе "заходьте" пролунало, коли мене вже можiїа було виносити на ношах. Але я таки зайшов до кабiнету, й привiтався, i пробубонiв щось про семiнар, який вiв Григорiй Григорович. Там, у приймальнi, це вийшло в мене значно краще. А вдома - то й зовсiм гарно. Григорiй Григорович вiв у нас семiнар дуже молодим - аспiрантом другого року навчання, вiв нi гарно, нi погано, вiн нас боявся дуїкчо, нiж ми його, пильно готувався, намагався справити враження на наших дiвчат, а наш курс, наша група славилася красунями на весь iнститут. Вiн навiть трохи закохався в одну iз них - Марiю, але нiчого з того не вийшло, мабуть, Григорiй Григорович не насмiлився освiдчитись студентцi, аби часом не попсувати свою наукову кар'єру. Звичайно, я не збирався нагадувати йому про все те, а тiльки хотiв сказати, що назавжди запам'ятав його деякi поради, i легенько пожартувати щодо Марiї, мовляв, i я отримав вiд неї гарбуза, отже, ми майже родичi. На репетицiї все було добре, а прем'єра провалилася. Я аж упрiв, я сердився на себе, бо все-таки хоч трохи поважав себе, нiколи не пiдлагоджувався пiд начальство, не лестив йому, а тут заговорив на заднiх лапках й, усвiдомлюючи все це, "валився" далi, для чогось поклав на стiл свою нещасну книженцiю, яка ранiше теж досить гармонiйно вписувалася в план вiдвiдин ректора - мала засвiдчити деякi успiхи учня Григорiя Григоровича. Мабуть, ректор звик до таких вiдвiдин. Нi, є речi, до яких не можна звикнути. Важкий, крутолобий, вiн не дивився на мене, а я не дивився па нього. - Нехай складає екзамени, - сказав ректор.- Гарно складає. Такого самого я мiг би побажати i його дiтям. А що вiн ще мiг сказати? Щоправда, прiзвище моє в настiльний календарик записав. Я вийшов з кабiнету i витер рукавом пiт, що котився по обличчю. Менi здалося, що на мою душу налипло жабуриння i я вже нiколи не обберу його. Едик чекав мене в готелi. Аркушик iз розкладом екзаменiв та консультацiй лежав посеред столу. Пробiг його очима. Перший екзамен - хiмiя. В понедiлок. Терпка, холодна хвиля прокотилася вiд мозку до серця. Вона в одну мить змила гарячу хвилю сорому, ганьби, яку принiс iз кабiнету ректора. Проте намагався не видати свого хвилювання. Я запропонував Едиковi пiти кудись пообiдати, але вiн сказав, що вже пообiдав, що маминi котлети ще не зiпсувалися, їх можна їсти. "Маминi котлети", цi слова упали менi на душу м'якими сумними котиками, їй там ще важче. Я в клопотах, так би мовити, - "в бою", а їй лишилася вiчна прерогатива матерiв - чекати. Вбити в горло котлету я не змiг. Зненацька задзвонив телефон. Я пiдняв трубку. - Добрий день, - прогудiв у трубку м'який бас.- Це Аркадiй Васильович. Перепрошую, що не зустрiв вас на вокзалi. Несподiваний аврал. - Нiчого, ми не маленькi, - сказав я щось не зовсiм виразне i тактовне. - Як ви влаштувалися? - Все гаразд. Велике спасибi. Справжнiй палац. Не знаю, як це вам вдалося. - Менi вдається все. Я зрозумiв, що чоловiк усмiхається, усмiхнувся й собi. Це вийшло мимоволi. - Ну, тодi вiдпочивайте. Я прийду увечерi.- В трубцi сухо клацнуло й почулося коротке: пi-пi-пi. Якусь мить я стояв з трубкою в руках. Може, вiн i не прийде, цей невiдомий Аркадiй Васильович. Але тепер, пiсля двох майже безрезультатних вiзитiв, я хотiв, щоб вiн прийшов. Я не вельми сподiвався на його допомогу, а все ж хотiлося бодай поговорити з кимось, хто добре обiзнаний на iнститутських справах, розпитати, який нинi конкурс, який прохiдний бал, на що найбiльше звертають увагу. Розмова розмовою, але - пробi! - хiмiя. Це ж просто наслання господнє, а не вчителька хiмiї, яку два роки тому прислали в школу, де вчився Едик. Вiдома рiч, як нинiшнi школярi вчать всi предмети, коли я порiвнюю нашi знання iз знаннями Едика та його товаришiв, навiть медалiстiв, менi стає сумно. Звичайно ж, в цiлому вони освiче-нiшi, нiж були ми, а точнiше - напханi iнформацiєю, але конкретних знань у них обмаль. А хiмiчка виявилася чи то дурепою, чи злочинне непiдготовленою. Вона їх зовсiм не вчила основи основ - валентностi. Учнi ще сяк-так могли розказати про властивостi азоту чи амiаку, перерахувати компоненти, якi входять до сплаву сталi, але зовсiм не внали валентностi. А як можна йти складати у вуз екзамени, не знаючи валентностi речовин, як можна розв'язати хоч одну задачу? Я спохопився тiльки пiсля того, коли довiдався, що Едик поступатиме до медичного вузу. Два з половиною мiсяцi я клюю, гризу, точу, як миша, з ним валентнiсть i розв'язую задачки. Я давно забув властивостi усiх хiмiчних речовин, але закони валентностей пам'ятаю гаразд. У нас був дуже суворий, сердитий, рябий хiмiк, який половину кожного уроку вiдводив рiвнянням на валентнiсть. Два з половиною мiсяцi я шарпаю пiдручники з хiмiї, я майже повнiстю поновив свої знання, й часом менi здається, що змiг би вiдповiсти на вступному екзаменi. Едиковi ж вправи на валентнiсть давалися дуже важко, це для нього було схоластикою, щось схоже на азбуку Морзе. Я наледве перемiг оте його окостенiння, викликане двома роками неправильного навчання. Менi не вдалося захопити Едика хiмiєю, але рiвняння й задачки вiн уже розгризає не гiрше за мене. Ну, може, трохи гiрше. Я сiдаю за стiл. Едик покiрно сiдає поруч. Починаємо вергати важкi брили хiмiчних сполук. Працюємо кiлька годин. Пропоную зробити перерву i пiти пообiдати-повечеряти, але Едик знову вiдмовляється. Я хапаю портфель i вибiгаю з готелю, на щастя, гастроном - поруч. Купив хлiба, ковбаси, смаженого хека, огiркiв, помiдорiв, а потiм зайшов до горiлчаного вiддiлу i взяв пляшку коньяку, пляшку горiлки та пляшку сухого вина. Я не знаю, для чого беру те все... Не знаю i знаю. Те потаємне знання, як струмiнець диму в пiтьмi ночi, воно таке ж неприємне, як струмiнець диму з пожежi. Але ж... iснує звичайна людська гостиннiсть. Чаю я взяв у чергової на поверсi. Звертатися до когось з проханнями - для мене мука, менi здається, що люди роблять тi послуги неохоче, що я одiрвав їх од якоїсь важливої справи, крiм того, я не знаю, як розраховуватись. Здається, незручно навiть запитувати, скiльки коштує чай. Ну, скажiмо, по п'ятнадцять копiйок склянка. Класти такiй солiднiй жiнцi на столик тридцять копiйок... П'ятдесят? Карбованець? Класти i йти геть? А якщо вона скаже: то лише жебракам лишають срiбляники... Одного разу так менi сказала продавщиця. Чекати здачi? А вона видає комусь ключi. Й, очевидно, думає, чого ти тут стримиш. З-за своїх двадцяти копiйок? Знаходжу компромiсний варiант - беру ще три пачки печива, двi пачки вафель, кладу три карбованцi i йду в номер. Зате чаюємо з Едиком весело, я розповiдаю йому, як неотесаним селюком приїхав до Києва, як з такими ж селюками пiшли до ресторану, щоб довiдатися, що це таке, як поодягали складенi пирiжками-пiлотками бiлi салфетки, якi стояли перед нами на тарiлках, нас спровокували бiлi кокошники на головах у офiцiанток. Едик регоче, аж розхлюпує на спортивнi штани чай. Звичайно, я прибрiхую, ми тих салфеток не одягали, тiльки не знали, що з ними робити, але менi гарно вiд Едикового смiху. Ми почали прибирати на столi, як раптом пролунаїi стукiт у дверi. Не вимогливий, але й не вельми скромний. До кiмнати вступив незнайомий, велетенської статури, схожий на орангутанга чоловiк. Схожим на орангутанга робила його не тiльки статура, а й довгi, по-м'авп'ячому (коли мавпа стає на заднi лапи), опущенi вниз руки, й зсутуленi плечi, тiльки голова в нього не мавп'яча - велика, кругла, з кошлатою гривою волосся. Саме так - не кучерi, а чорнi великi ковтюхи. Я подумав, що коли б цей чоловiк зупинив мене увечерi десь на темнiй алеї парку, я почувався б кепсько. - Добрий день, Аркадiй Васильович, - простягнув вiн велику смагляву руку. - Хлiб-сiль. Так ось вiн який, мiфiчний Аркадiй Васильович. Я привiтався з ним i чомусь трохи розгубився. На столi ще лежали хлiб, огiрки, помiдори, ковбаса, стояли чистi, щойно помитi склянки. - Просимо до столу. Сiсти бiльше було нiкуди - на обох крiслах лежали нашi з Едиком речi, Аркадiй Васильович сiв на стiлець бiля столу. - Ми оце по-холостяцьки, - пробелькотiв я, гарячково виробляючи лiнiю поведiнки з цим не знайомим менi чоловiком. З ним потрiбно поговорити, й, очевидно, не в присутностi Едика. I, мабуть, слiд пригостити чаркою. Власне, до цього й готувався, купуючи коньяк, горiлку й вино. Я тiльки не знав, як це зробити. Я нiколи не вмiю робити таких речей, дiловi зустрiчi за чаркою розмелюють менi душу, вивертають печiнку i роблять з мене несусвiтного дурня. Щиро переконаний: так само, як я, почуваються на подiбних учтах й iншi люди. То тiльки в кiно все дуже просто: приходить до бiзнесмена бiзнесмен, один бiзнесмен дiстає пляшку вина (коньяку, джину) й вони спокiйно та просто обговорюють, що їм потрiбно купити, продати, пiдпалити нафтосховище або вбити конкурента. Так чи так, але Едика потрiбно кудись спровадити. Я повернувся спиною до Аркадiя Васильовича й, нiяковiючи, а вiд цього напускаючи на себе дiловито-суворого вигляду, пiдморгнув Еди-ковi. Той витрiщив на мене очi. - Може б, ти прогулявся перед сном, - сказав я. Едик знизав плечима. - Куди я пiду? - Ну, гаразд, - по-батькiвськи дружньо, а насправдi фальшиво сказав я, - ходи до спальнi та поштудiюй ще якiснi реакцiї. Едик забрав книжки, почовгав до спальнi. Я щiльнiше причинив за ним дверi. Аркадiй Васильович провiв Едика довгим поглядом. - По-моєму, гарний хлопець. - Та нiби, - скромно опустив я очi. - Намагалися з дружиною тримати... до речi, вона передавала вам вiтання... ну, не зовсiм у шорах... Та вiн, по правдi, нiколи й не робив спроби зiрватися з припону. Не п'є, не курить. Бувало, не виженеш з хати. Увесь день з книжкою на канапi.- Я розхвалював свiй "товар", а те, що Аркадiй Васильович мiг не повiрити у його високу кондицiйнiсть, мабуть, усi батьки отако вихваляють при вступi дiтей, вирiшив мазнути сiрiшою фарбою, яка б правдивiше вiдтiнила ту, яскраву.- Щоправда, до роботи не шпаркий. Мав свої хатнi обов'язки, але виконував їх пiд недремним материним оком. Щоб взятися самому - того нема. Але в порiвняннi зi старшим... З тим я мав мороку. Одiрвиголова, хулiган. I на батькiвськi збори мене викликали, й до директора школи, i в мiлiцiю... На мiлiцiї я прикусив язика. Навiщо приплiв її сюди? Та й у мiлiцiю мене не викликали жодного разу. I завжди Я отако - розкочегарю вогнище, а потiм стає соромно. Нiколи не мав мiри. Як оце зараз. "Вiдтiнив". - Менi здається, ми були трохи не такi, - сказав я уже значно стриманiше. - Людей, як i художнi твори, потрiбно розглядати в контекстi iсторiї, - сказав Аркадiй Васильович i посмiхнувся. Усмiшка в нього м'яка i якась дитинно чиста. За такою усмiшкою деяких людей можна уявити дiтьми. Оте дитяче лежить так близько, що проступає назовнi й пiдкоряв людину. Усмiшка в одну мить перемiнила i все враження про гостя, враження мiшкуватостi, неповороткостi, вуглуватостi. Вiн навiть зростом видався меншим. - Тодi був один час, тепер - iнший. А ми iнодi, в думках переносимо себе, тодiшнiх, iз кирзовими чобiтьми i чунями, вiнегретом i цигарками "Сєвєр", вальсами i Ворвулввим, у нашi днi. А хлопець справляє гарне враження. Сестра менi про нього трохи розповiдала. "Сестра"... Ага, це ж Любина подруга... - Так що ми не знаємо, якими б ми були, якби нас перемiстили з минулого часу в теперiшнiй. Я охоче погодився з ним. Надто мене зворушило прiзвище Ворвулєва, який колись прийшов до нас у iнститут i, трохи поспiвавши, несподiвано розговорився й пробалакав допiзна. Потiм ми провели його додому, й далi я ходив на всi його концерти, на всi опери, у яких вiн спiвав. I - боже мiй - сьогоднi його не чути зовсiм. Гримiв же, був знаменитiстю. А найдивнiше, що я теж рiшуче забув про нього, i якби не Аркадiй Васильович, то, мабуть, i не згадав би. - Нас колише той самий спомин. Давайте, мабуть, наллємо в цi чарки... та вип'ємо за спомин. А окрiм того, суха... - я ледве не сказав: "ложка рот дере", й знову вчасно стримався, згадавши, що далi в Сковороди йдуть слова про грiх та про хабарi, - розмова, вона... ну, е суха. Ви коли закiнчували iнститут? - В шiстдесятому. - О, хлопчак. Я в п'ятдесят восьмому. Що будете пити? - Питець з мене кепський, - вдруге усмiхнувся Арка-дiй Васильович, i знову та усмiшка м'яко осяяла його повне, в чорнiй куделi волосся обличчя.- Якщо можна - трохи сухого вина. Знижена кислотнiсть. - А в мене навпаки...- Я налив собi в склянку горiлки.- Приїхав оце i наче знову вернувся в молодiсть... Хоч перепусток туди й немає. Не така вона в нас була, як у нинiшньої молодi... Щоправда, поступити у вуз тодi було легше. - В медичний, мабуть, нi, - заперечив Аркадiй Васильович.- На фiлологiю, фiлософiю - легше. Тодi було важко поступити в харчовий iнститут, iнститут легкої промисловостi. I зараз нiби вернулися тi часи... На якомусь iншому витковi. Знаєте, якi конкурси цього року в фiнансово-економiчнi вузи? Дванадцять чоловiк на мiсце. Я несподiвано для себе свиснув. - А па деякi факультети полiтехнiчного - нiкому сiдати за парти складати екзамени. - А у ваш... у наш iнститут? - обережно запитав я. - Остаточно визначити дуже важко. В середньому - близько трьох чоловiк. Але врахуйте демобiлiзованих, п'ятипроцентникiв, пiдготовчу групу. От i вийде для таких, як ваш син, чоловiк по десять. Я зiтхнув. - Не хвилюйтеся, - заспокоїв Аркадiй Васильович.- Все буде гаразд. Багато одсiється уже на перших екзаменах. Важливо пройти марафон рiвно. До речi, який у нього середнiй бал? Бо може статися таке, що матиме вагу й атестат. Проте, сподiваюся, до цього не дiйде. - Чотири з половиною. - Нормально, нормально. Менi здалося, що Аркадiй Васильович розчарований. А може, тiльки здалося. Я долив у склянки. - Хвилююся, як... як наречена перед першою шлюбною нiччю, - чомусь знову зморозив я. Бо справдi, розмова про наступнi екзамени мене страшенно схвилювала. Нiколи не думав, що вийду з рiвноваги. Адже я - лiтня людина, лiкар... Бачив i горе, й смертi. I сам не по чистому полю пробiг. Але скiльки разiв намагався заспокоїти себе: ну це ж не катастрофа, не хвороба, не якесь лихо - нiчого не виходило. - Хвилююся, як пацiєнт перед важкою операцiєю, - виправився я. - I, може, через те... переступаю межу. Ходив сьогоднi до ректора, але вiн нiчого не пообiцяв. Оце сиджу й згадую своїх однокашникiв. Чи, бува, який не приймає екзамени... Аркадiй Васильович одпив пiвковтка. Вiн менi подобався все дужче й дужче. - Зайвих... болiльникiв не треба, - тихо мовив вiн. - Вони галасують, заважають один одному... Це впадає у очi начальству. Покладiться... на долю i трохи на мене. Все буде гаразд. Я стримано подякував Аркадiю Васильовичу i вирiшив перевести розмову на iнше. Поговорили про iнститут, згадали студентськi роки, вiн - свої, я - свої, всiлякi придибенцiї i химернi iсторiї. Вiн пiшов, пообiцявши навiдатися завтра. Я мив склянки й уникав Едикового погляду. Потiм ми дивилися по телевiзору другий тайм гри "Шахтар" - "Динамо" Тбiлiсi й лягли спати. День третiй Коли почув її голос, розхвилювався, як хлопчик. Я чомусь особливо хвилююся, коли розмовляю з нею по телефону. Мабуть, це рудимент ще з тих часiв, коли упадав за нею, писав їй смiшнi, наївнi, як у всiх закоханих, листи й дзвонив по телефону. Я бачу, як вона стоїть бiля телефону в квiтчастому халатику, обiперлася плечем на лутку, й менi хочеться заглянути їй у очi. Мабуть, на все життя накрила нас гiлляста яблуня антонiвка. Вона простерла вiти аж у нашi днi, як тодi простягала над лавочкою, укопаною пiд парканом. Я проводжав Любу, сiли на лавочцi... Верталися з кiнотеатру парочки, розмовляли, вишiптували свої таємницi, а ми сидiли й слухали, i Люба пирскала в кулак. Яблуня щойно одцвiла, ледве зав'язалися маленькi яблучка. Двi чи три зорi прозирали крiзь вiття. I - соловейко в берегах. А пiд ногами цвiт, i вiтер доносить запах розквiтлого бузку. Скажiть, чи змогли б ви не закохатися такої пори на все життя в молоду гарну дiвчину! Вранцi я просто iз номера подзвонив Любi. Розповiв про готель, в якому живемо, про iнститут, про конкурс, вона запитала, чи був Аркадiй Васильович i що вiн сказав, я вiдповiдав їй напiвнатяками, й менi було трохи смiшно, бо ми розмовляли неначе двоє шпигунiв або змовникiв. Люба знову порадила менi триматися Аркадiя Васильовича, передала по дротах поцiлунок i вiтання Едиковi. Я запитав його, чи вiн не хоче поговорити з матiр'ю, Едик знизав плечима: "А про що ми з нею говоритимемо?" Увесь день ми з Едиком зубрили хiмiю. Я то ганяв його коло за колом, роздiл за роздiлом, то кидався напрямцi - через зелене поле, аби перевiрити його реакцiю на несподiванi запитання, то знову вертався до зораного лану. В обiд я витягнув його до їдальнi. Ми не дуже довго простояли в черзi, але що то була за їдальня! Ох, це громадське харчування! Салати взялися слиззю, мабуть, вони вже стоять на склянiм прилавку з тиждень, розсольник - хоч на собаку вилий, налисники порозлазилися, i сир у них такий кислий, що вiд нього зводило щелепи. А ще ж спека, а ще ж мухи, а ще ж бруднi столи, за якими важко знайти мiсце. Яке марнотратство часу та продуктiв. Та а _того сиру й з того борошна наша мама Люба приготувала б налисники, що до їдальнi збiглися б академiки i генерали. По обiдi я збiгав на базар i купив бiлого наливу, черешень та абрикосiв. Я не дуже люблю фрукти, але Едиковi потрiбнi вiтамiни. Черешнi вiн знищив за один присiст, а абрикоси та бiлий налив лишив на завтра. Щоправда, в недiлю менi знову довелося бiгти на базар: яблука та абрикоси увечерi з'їли гостi. Це були Аркадiй Васильович i ще якийсь маленький, чорненький лисуватий чоловiк, чоловiчок-черевань, чоловiчок-барильце - вiн i справдi був схожий на нього, тихий i скромний. Тихий, що ледве тягнув голосок, про нього забували навiть у такiй маленькiй компанiї, як наша. Вiн сукав у свiтi свою тоненьку ниточку, але, як я незабаром переконався, ниточку певну, вiн завжди намагався сховатися в тiнь, знав, коли треба вiдступити, зникнути зовсiм, а коли подати голосок. Здається, вiн усiх боїться, будь-хто може його образити чи й зовсiм згладити зi свiту, але не ображали, не згладжували, вiн i далi сукав свою ниточку й висукав трикiмнатну iзольовану квартиру в колишньому професорському будинку, й дачку над Десною, i сiренькi "Жигулi". Ледве гостi зайшли до кiмнати, Едик пiдхопився й пiшов до спальнi. На порозi вiн оглянувся, й ми зустрiлися з ним поглядом. Ми й далi були з ним у спiлцi, розумiли один одного з пiвпогляду, але менi здалося, що цього разу наша спiлка не зовсiм хороша. Мою душу обвiяло гiрким димком, щось я втрачаю у нiй, i, можливо, з власної вини. - Це - Євген Сидорович Онищенко, - вiдрекомендував менi маленького чорненького чоловiчка Роговий. - Вiн у курсi всiх справ на факультетi i в приймальнiй комiсiї. Вiн може проконсультувати вас... Ну, з усiх питань. Сьогоднi вiн залишить вам набiр можливих варiантiв задач i прикладiв з математики.. Це не тi самi задачi... Так би мовити, тi самi варiанти. В принципi. Тi, що будуть у бiлетах - схожi. Онищенко мовчки хитнув головою. Менi хотiлося запитати, де вони доп'яли цi задачi, але я не запитав. Натомiсть дiстав вино, коньяк, абрикоси та яблука. Вiд бутербродiв з ковбасою i сиром гостi вiдмовилися. Аркадiй Васильович пив мало. Так само мало пив Євген Сидорович. Тiльки я вихилив одразу пiвсклянки коньяку, я немов притлумлював щось у собi, припiкав його жаром алкоголю, й воно глухо вовтузилося та скiмлило, але голосу не подавало. Потому я випив ще пiвсклянки й розбалакався, переповiдав цiкавi, здебiльшого смiшнi iсторiї, якi стосувалися моєї роботи та життя нашого мiстечка. Я розповiв, як ми полювали з головою облвиконкому та його помiчником i як вискочила лисиця й побiгла на помiчника, а той почав гукати до голови - стрiляти йому чи не стрiляти, хотiв узгодити, бо нiчого не робив без узгодження, а лисиця майнула в ярок i втекла, i як обласний прокурор пустив по слiду собаку й собака таки вигнала лисицю на нас, i виходило, що я тiльки й полюю та вiдпочиваю з великим начальством, я намагався виглядати в очах моїх спiвбесiдникiв значною i веселою особою. Я називав iмена вiдомих людей, що жили в нашiй областi, переповiдав усiлякi пригоди з цими людьми, якi, може, з ними й траплялися, але не за моєї присутностi, бо декого з них я й бачив усього кiлька разiв, та й то за столом президiї, сам сидячи в залi. Я хотiв розвеселити моїх гостей, i розповiв, що ми недавно збудували для працiвникiв нашої лiкарнi будинок, i менi, як головлiкаревi, довелося його дiлити, й скiльки було чудес, i що довiдався про своїх колег. "Ходить один i ходить, а я йому пояснюю: на три чоловiки трикiмнатну квартиру не положено, його немає два тижнi, а тодi вiн прибiгає й очi в нього горять, як фари: "Давайте менi трикiмнатну квартиру, в мене завагiтнiла жiнка". - "Коли?" - "Вчора". - "Приводь на обстежеяня". I в трохи жартiвливiй формi похвалявся: у нас, мовляв, унiтази одчиняються на фотоелемент i замiсть вiшалок в коридорах поприбивали роги, одначе не сказав того, скiльки клопотiв вiн менi коштував, той будинок, якою цiною доводилося вибивати кожен кубометр цегли, кожну раму та кожну паркетину, скiльки годин провiв у приймальнi того ж голови облвиконкому i як вiн менi вичитував за порушення санiтарних норм у списках на квартири, скiльки було анонiмок i пояснювальних листiв, я навiть не сказав їм, що не взяв собi в тому будинку квартири, хоч мав на те право - сiм'я шiсть чоловiк, - а збудував для старшого сина кооперативну квартиру. Я хотiв виглядати у їхнiх очах значною особою. Я знову був огидний собi, але чого тiльки не зробиш для свого сина. Аркадiй Васильович усмiхався своєю м'якою усмiшкою, Онищенко сидiв, потупивши маленькi крапчастi очi у дзеркало в кутку, здавалося, вiн хотiв там щось видивитися або розглядав власну персону. А ще я думав... ще я думав, чим буду розраховуватися з цими людьми, надто ж з Аркадiєм Васильовичем, який не знати чому виявляв таку увагу i таку чуйнiсть. Гостi пiшли, я прибрав на столi, потiм ми з Едиком вчили хiмiю i лягли спати. Я щiльно завiсив вiкно важкою шторою, залишив лише маленьку щiлинку - щоб не проспати ранок, щiлина свiтилася тьмяно, тiльки вона, здавалося, зв'язувала нас iз свiтом. Ми були у ньому самi, вдвох, i я знав, що свiтовi немає до нас дiла, а нам до нього. Так менi подумалося, а потiм я пошкодував тiєю думкою, адже єдина опора людини у свiтi - в iншiй людинi, ми тих iнших людей часом обманюємо, ненавидимо, але лише для них живемо, ми їх любимо або принаймнi чимось зобов'язанi перед ними. Я люблю своїх старих батькiв, якi живуть у далекому селi, я їх люблю, хоч вони нiколи не знали, вивчив чи не вивчив я уроки, не допомагали вступати до iнституту, навiть не знали, в який iнститут я поїхав поступати, вони й грошей менi майже не надсилали, бо в них їх не було, але я їх однаково люблю, бо знаю, як вони мене чекають до себе в гостi, мене i моїх дiтей, хоч нiколи не виявляють уголос своєї великої радостi, такий уже був у нас у родинi суворий закрiй, який пiшов вiд закрою батькового батька i, мабуть, ще далi. Я не почуваю нi до матерi, нi до батька отiєї щемної любовi, яку почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим шкодуватиму потiм, я розумiю, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а не справжньої великої любовi, й менi соромно та боляче за це перед самим собою. Я двiчi забирав додому батька, фактично витягував з того свiту - один раз пiсля гнойового плевриту, другий - пiсля серцевого приступу, я сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневi подушки, готував їжу, тобто не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорiкнула менi на тiсняву, клопiт, навiть не подала вигляду, хоч i їй було не легко. Я люблю свою дружину, хоч знаю безлiч її недосконалостей, навiть бiльше нiж недосконалостей, я люблю своїх дiтей i готовий для них пожертвувати всiм, навiть життям. Так, так, думав