лили по пугаревi пiнної й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скаженої, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша - високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн у посольськiй хатi, добивається, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiкає, й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра. - Гей, Ониську, - гукнув до корчмаря. - Горiлки послу його величностi. Аглицької. Вогнистої. Шинкар принiс пляшку жовтої аглицької горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити її. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз завiшених пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, своїми шаблями тобi горiлки, на них кров поганська") - гарну, тонку сигiзмундiвку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому її краю - хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш - просто з пляшки. - За здоров'я його королiвської величностi! - пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi. Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв - коронного i польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п'ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по-п'яному щиро й одурiло. - Ти Iван, я Iван... - п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiркової чари. - Iван, та не пан, - посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям. I майнуло рожевим птахом: "Ти Iван, я Iван..." Три Iвани зараз на Сiчi... Якби три Iвани... Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Iвани, добре було б жити в свiтi. - Король казав: ти пив з ним чару дружби, - белькотiв посол. - Миру! Тодi вiн був ще коронним. - Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий. - Нi хитрим, нi тихим нiколи не був. - Ага. Щось ти й тодi вчворив. - Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, - пiдморгнув козакам. Сiрко дивився на п'яного Завiшу, а краєм мислi, мов лезом гострої бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати - веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi її нинiшнi звитяги. Саме так закладається запорожець одразу на все - коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програвав надiю i щастя жити нею. Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодної. Козаки реготали, вони знали, що таке не вдається нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява - сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий - на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отаманової душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселої "Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшої розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував її з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не має права? А хто на те має право? Хiба можна наказати самому собi, своїй душi? Вона має свою волю й веде себе, як їй повелiв бог. Виходило, що вiн повелiв їй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своїми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Iнодi ж буває, що горе стає гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починає думати, нiби воно дає їй щось бiльше, якесь потаємне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це буває найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчає i читає усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншає справ i бiльшає слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та - листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував їх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя - то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, життєвi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергiї. Проте надпили життєлюбства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок. Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав її немало. I не тiльки тiєї, що в м'язах, а й тiєї, що в серцi. Вiн умiв скрутити все - пiдкову, повiддя норовистого коня, потаємний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. I робив усе не тiєю шаленою напругою, коли, буває, перекипає кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав її одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила - свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях - ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко-глибоко, здавалося, вiн сам приховує їх. Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить їх у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив їх! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн їх любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг їх у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам-базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з Вiйськової Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були. Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строї душi, веселим i гарячим, сповненим життєвої снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах - й, хоч не вiдали, яка-то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м'яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тiєї, яка не вичахає до смертi. I згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цiєї за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньої корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк - жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на свої постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок. - Не скажете, до Колобродiв далеко? - запитав. Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса. - Для кого далеко, для кого близько. Кайдан подумав: пуста вiдповiдь. - Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? - i звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодної мислi, а тiльки втiха вiд їжi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й знає набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще двоє козакiв i сiли поруч того, що їв, мабуть, вони допiру порали конi. - Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива, - гукнув перший запорожець i пояснив своїм товаришам:- У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити. Мабуть, нi корчмар, нi обоє запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу. По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав: - Так куди ти йдеш, хлопче? - До Колобродiв, - трохи нiтячись, вiдказав Кайдан. - Ти йдеш з Колобродiв. - Звiдки ви... - Пилюка на твоїх постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи. - Чому? - запитав Кайдан. - Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi. - Ну, так... - Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстоює, а сам ляхам служить. Кайдан знiчено дивився на свої постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман. - А де ж менi її шукати? - тихо мовив вiн. - На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш її саму, та вже хоч її подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся. Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем. Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй, схиленiй шиї Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками. - Комар присмоктався, - посмiхнувся Сiрко. - А-а, - протягнув Кайдан. - Я ж то чую, щось наче шилом штрикає. - Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман. - Го-го-го-го! - на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман - круто зломилися брови, ходили по обиччю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла наївна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитися, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела "Циганочка", за нею "Метелиця", й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезної, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо: - Кваша вернувся. - Де вiн? - запитав кошовий. В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм. - Тут, бiля шинку, - ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад. Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним. Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але своєю минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче педокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко-далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давнє, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли маєво весни - чи й не маєво, а спомин про неї. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли якоїсь хвилини, найчастiше саме пiзньої вечiрньої години, раптом схоплював її. Довкола - налитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним - посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки. Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з'явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. її не можна прикликати силою, вона з'являється тiльки сама, й то зовсiм несподiвано. Вона давно-давно не з'являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про неї. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов'язаного з тими днями. То свистiли її крила, то шумiла її весна. Вона не справдилася йому, як не справджується на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i якої слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду немає i немає довкруж нiяких таємниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони - у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства - дитини на руках, її першого осмисленого погляду, першого слова. I ще чогось - великого, незвiданого, що прийде, обов'язково прийде до тебе... Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що - бентега смертi в бою. Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все - шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна - видалися йому несправжнiми. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. I хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем їхнiх держателiв - "Семенiв", "Драганiв", "Лупалiв", а цей "При калинi". Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у по-жухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом. Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав: - Ну, розказуй, що там? - А що, - одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi великої, насунутої на очi кобки:- Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдпливає Дон кров'ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали. Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавнє вiдчуття вiдчайної веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше. На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж - тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по-iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм'яти її не мiг. Знав - вона розсмокчеться не одразу. - Цидулу прочитаємо на малому крузi, - сказав. У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч. * * * На Сiчi пахло весною i далекими походами. Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не стоїть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв оттоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло: воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд: кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, - вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, - i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати - хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту - не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по-дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, - про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блукає в таких нетрях, обiймається з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiшає бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними - скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi - вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, вiн їх не знав ранiше, в найкрутiших боях та небезпеках, котрих перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що крутiшим i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив. Вчорашнє шинкування не одгукнулося нiчим (тому порадiв: таки ще має силу), згадав про нього у зв'язку з надiєю, яку покладав на Квашине посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi приморозкового вечора. Знову напливали жалi, але вiн не пустив їх у серце. Мав iз чим змагатися й так. Це й сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота. Скiльки ж буде ударiв? За палiсадом, у грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi людцi розбрелися по куренях - справляють подвiйну службу: посольську й таємну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночовує в Уманському куренi. А в прикомiрку канцелярiї чипiє iз зашитими в тафту листами татарин. Сьогоднi слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати! А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiється: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти. "А так-таки й нiчого? А те, єдине, чого не покладеш у тороки й не змiряєш мiрою? Пiсля чого зникає все?" Та думка блискавкою пронизала мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Iрклiївський. Понад п'ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляє на Українi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипає то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне - який-небудь полковник, який-небудь авантюрний отаманець починає каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiєї веремiї. Обiцяє свободу краєвi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краї, не вмерла, не згас її дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають - тягнуться до щабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я. На тому подвiр'ї стоїть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певної смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об'їдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, їдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того... Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах...) появився отаман, подає клича! Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп'ясти все тiльки собi, є серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, але немає для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi - ополонки i сiтi з усiх сторiн. Та й мало їх таких, чистих серцем i помислами. Виговський, Брюховецький, Хмельниченко - хiба злiчити смерчi, що прокотилися Україною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять її то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст - чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чиєю волею, чиєю силою? Хто заступить поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину їхньої путi, путi найтяжчої, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра - велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий проймає одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм'я її треба жити далi та сповняти її всiєю рештою життя. I як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов своєю вiрою i надiєю крiзь них усiх - Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленавої пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить своє вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце. Сьогоднi розривають Україну чотири гетьмани. П'ятий, той же таки Хмельниченко, конає десь у турецькiй темницi. Либонь, султан тримає його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойдає над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька - може, й прибiжить хтось заслiплений на те маєво! Але для України досить i цих чотирьох. Всi овулом гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змагає жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховiєнко - добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпирає чиясь рука. Чиїх тiльки пiдкiв не вкарбувалося в український чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисараї. А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою якоїсь згоди. Обрати з-помiж себе одного. За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiненої рiки, стоїть Запорозька Сiч, але не просто стоїть, довкола неї чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона переймається звитягою i борiннями тих, хто обiцяє народу волю i Українi злуку. А на нiй, у її серцi, - вiн, божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надiї, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi - пориватися кудись, до ледве видимої таловини на обрiї, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi свiтлої барви ставало все менше й менше, а темної бiльше й бiльше, не складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв? Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чує й не бачить, що погибель iде всьому краєвi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецiєю. Два роки тому погромив Польшу. По дорозi, вистеленiй iконами, в'їхав у Кам'янець-Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами єфимок, а вся Польща щороку сплачує султановi по двадцять двi тисячi золотих. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край - Україна. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож їх треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум. що колись смiливий i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров'ю, немов живою монетою, купляє собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть. Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин. Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають їм солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю - й маєш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немає кiнця-краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те їм байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той-таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дає хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч - то поважна сила. Нею сподiвається здолати своїх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку. Честолюбство гетьманiв - незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна воєнна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацiї вiтчизни, стулити її якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового - та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть - давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада - це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирає сон i вкладає в голову думки, вiд яких скипається мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не має права помилятися. Бо коли бог покличе до себе, спитає за все. Це вже буде, мабуть, небавом... А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То єдина пристрасть, яка не згасає, а розгоряється з роками й заступає чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмається над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стає пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирає сили на кровi iнших. Таким людям починає здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода - вiтрило, з роками - кiтва. "Яка сила штовхає того хлопця? - зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. - Що привело сюди Симеона?" Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для України. Вiн, кошовий Запорозької Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд маєво його благенької непевної короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла? Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть. Одначе то лише краплина. Задля неї мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi своїм кошовим. Отаман помiтив, що вже змагається з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара. Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по-дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на до-лiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати їх, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi. "Що вiн знав у життi? - подумаз. - I що його чекає? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий..." Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов. У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав - тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як .верхнi - тi творять вузькi рiвнi вулицi, - а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбної. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м'якшi - веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, - скотину не загонили в теплi стiйла, - переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора їх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо-гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора - березень перехиляється в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлює кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивої каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стає справдi морем, а Пiдпiльна - найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирає увесь правий берег, все Козацьке Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу - й нi руш, неначе там його прип'яли вiжками. Синьо, прозоро... вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по то.ч бiк рiчки. Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, - перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняної синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таємницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку... Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше - вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки - верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика - пливли за течiєю, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував її то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, таїла щось у своїй глибинi. Вона завжди щось таїть у своїй вiчнiй глибинi. На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало двоє козакiв. Обоє молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi - тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря - на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по-весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступає. Бог - свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер. "Старiсть", - подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки-но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м'язах, бо завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов їй назустрiч, наперед спиваючи серцем i м'язами її шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од якої втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi. Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з їх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'є її всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть - звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, її ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав - не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й спокої. Пересiвав думкою слова, якi почує сьогоднi, намагався наперед струїти їх гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев'язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав - до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi: до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив. Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню - всiх їх прорубано до води вiсiм - ступив у неї в ту мить, коли з крайньої iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло спокоєм, по губах проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою, - груди йому грiла надiя - близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його. Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька - теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншої: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польської сторони з ляським католицьким хрестиком на шиї (через те й Перехрест, про всяк випадок хр