естили щ раз у православну вiру), лазило в густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того, як ковил iз роси. А може, воно вслухалося в iнше: в тихий рокiт бандур, чистий церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та маєво бойових корогов? Хто зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви бiля багаття, баскi конi, пальованi ясними фарбами картини в церквi та на дверях куренiв. Вiн i сам ясний лицем i щедрий помислами. Сорочка на Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а темно-руса чуприна - розчесана, кунтуш - охайний. I при тому не скупердяй, не труситься нi над шелягом, нi над алтином. Найбiльше кошовому подобався отой його порух головою - ледь вловний, нiби аж погордливий, од якого темно-русий чуб спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i справдi гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю вловить неправди, стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно - й не руш. - Ти хоч чуєш? - з серцем обiзветься кошовий. Мовчить. - Чуєш, питаю? - Та чую. Й по тому. Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий. Все заховано всерединi, взято на мiцнi защiпки. Щоправда, не тiльки Лаврiн такий I де вони набираються свавiльностi, - мiркував отаман Наче ж три має їх на наструнених вiжках, а от же!.. А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед отаманами, - враз звiльнився думкою. - Гнутимуться перед отаманами, гнутимуться й перед панами. Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не сказав стiльки слiв наперекiр, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав бiля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт. Втiшався ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи, хоч, прости господи, iнодi й кортiло потягти батожильном по спинi. Службу свою Лаврiн справляв нi добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до неї. То правда, служба ця не вельми в пошанi у козакiв, i Лаврiн потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, мiсце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди. Лаврiн же давно проситься в степову сторожу. А отамановi шкода його вiдпускати. Ще й через те, що якийсь вiн нiби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн - немов розумна доросла дитина з нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами. Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн все - чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине. Не вельми говiркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i власне життя, бачив, де проїхав уповнi, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврiн немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хто зна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То бiльше останнiм часом з Лаврiном коїлося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла, а куди й чого - розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може, то грає хмiль молодостi? Тодi нехай їде в степи, там той хмiль або переграє в мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злостi, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обiйде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в походi тараню - Лаврiн тiльки стрiпне чубом i дивиться кудись поверх голiв, немов те й не про нього. Затiють козаки бiйку - обiйде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокiя Сироватки, поблiдне, мов стiна, хапається за шаблю. Звичайно, Мокiй того не знає. I з чого така приязнь? З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестiй i гармата. Сонце перехопилося через палiсад, облило свiтлом дерев'яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць якої виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до утренi припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди; молодi ж козаки на поповi докори казали, що боговi бiльше в помiч їхнi шаблi, анiж молитви. Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх Сiрко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що їх дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана, бойового бича - цьому ось стрiла випила око i в другому потьмарився зiр. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрiй нiмих карбiв далеких битв, злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Iшов повiльно, дивився старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого не просили й нiчим не докоряли. Сказати правду, якщо Сiрко й почував десь невпевненiсть, то посеред цього лаштунку. Вiн не мiг їм нiчого дати, а отож i всi слова були б облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв й не мiг одвернути тих, якi насувалися. Може, отi прийдешнi битви й були йому якимось виправданням перед увiччями, що їх оцi люди дiстали в сiчах минулих. Вiн, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його в рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Iнакше-бо сiчовики прийняли їх марно. Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй знає замiри, не гоже мiняти їх на порозi божого дому. То тiльки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своєму бокунi - одгородженому бiля клiросу для кошового мiсцi, а мiж козакiв посеред церкви. Службу правив iєромонах, йому допомагав голосовий пiп. Молитва не лягала отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори. I все його дратувало. Не любив нинiшнього iєромонаха - той недишкретно просто в церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював ладаном, що аж запорожцi мовби стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсiм не хотiв займатися школою, поклавши всi справи на уставщикiв. Сiрко велiв написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що бог не завжди вибирає собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була трохи лячна, але вiн не проганяв її. Снiдав отаман у своєму Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi, й iрклiївцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з досвiтку бiлувала їх за курiнною скарбницею. Шкуринський курiнь - новий, ще не закублений горобцями, яких на Сiчi гибiль i якi й пострiлiв не бояться, - не з лiси, а з плах, на сволоцi ще не затерлись карби майстрiв: "Благословiнням Отця, дозволом Сина i помiччю Святого Духа збудовано цей курiнь року божого 1671". Стiни в куренi дерев'янi, вимитi, стеля-побiлена, прикрашена голубою мережкою по краях. Цiєї весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осiнь i зиму - п'ять разiв стрiляла гармата, яка стоїть посеред майдану, три козачi душi просто з куреня забрав бог. Сволок - мережаний, одвiрки рiзьбленi. Не покутi, в кутку, божниця - образи на двох довгих полицях, помiж ними кiлька дорогих, мальованих на кипарисi та жерстi грецькими та київськими майстрами. Перед образами - непогасна лампада. Пахло ладаном, свiжим хлiбом, супокiй i затишок огортали того, хто переступав порiг. Почуття затишку не руйнувала навiть густо розвiшана на стiнах зброя. В куренi стояло гудiння, неначе у вулику. Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з кутка в куток, i однак у цьому снуваннi й гудiннi був певний лад, як у тiй же дуплянцi, здавалося б, лад у безладдi, та iнакше й бути не могло, iнакше б така кiлькiсть людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тiльки найнеобхiднiше, сiдали у певному мiсцi, не заступали нi дверей, нi вiкон, тут iснували непомiтнi для стороннього ока особлива сув'язь, особливий стрiй, заснований на повазi до найстарших, до порубаних та покалiчених, а також до курiнного отамана. Бiля причiлкового вiкна пощипував струни бандури молоденький, неначе котиком вилизаний козачок - зализана наперед, на самi очi, чуприна, вуса-п'явочки, сливе дiвочi брiвки: Пливе човен, води повен, - коли б не схитнувся, Пiшов козак в Запорожжя - коли б не вернувся. А на рiчцi та на кладцi дiвка плаття прала, Вона тому козаковi три дорiженьки вказала. Козак нiкого не помiчав, думав щось своє, в своє життя дивився, й курiнний двiчi кахикнув, а тодi повiв бровою - козак повiсив бандуру на стiну. Справного курiнного обрало собi товариство. Вiн сидiв на покутi, сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасiчника. Тiльки на облисiлiй головi волосся не вистачало на оселедця, накручував його з-понад вуха. Чисто виголена голова блищала, як мiдна таця. По праву руку курiнного сидiли суддя, писар та осавул, високий таранькуватий кухар їв з одних ваганiв iз отаманом, стоячи. Снiдали щербою та коржами-загребами, одначе варив щербу кухар не так, якi iншi: риб'яча юшка крута, а борошна тiль-тiль. У куренi панувала шаноблива мовчанка. Тiльки зрiдка обiзветься хтось стиха до сусiди або попросить щось подати. У шибку вiкна бився й басовито гудiв джмiль: видно, щойно пробудився, очманiв од повiтря, пахощiв вербових сережок i залетiв сюди. Запорожцi осмiхалися. Сiрко, як те й належало, сидiв серед козакiв. За козацьким законом має кошовий (як i вся iнша старшина) обiдати в тому куренi, в якому ходив, доки його не обрали на отамана, й сидiти таки на тому самому мiсцi, де сидiв ранiше. Дозволялося ходити в гостi в iнший курiнь раз на тиждень, а також на свята. Мешкати кошовому теж дозволялося тiльки в своєму куренi - для Сiрка зробили виняток за його заслуги перед товариством i з великої довiри. Козаки поглядали на Сiрка шанобливо, але в жодних очах не було запобiгання та улесливостi. Улесливiсть на Сiчi мала цiну вельми низьку. Бiля Сiрка примостився ченець-заброда з далекого волинського монастиря, догiдливими, сливово теплими очима поглядав на отамана. Сьогоднi ченець таки не дав хука, як першого дня. Аби по обiдi хто кинув на тацю за нього плату, нашилив оком козака й присiв бiля нього. На козаковi черкеска з галуном, боброва шапка, шовковий пояс, за яким пара шкоцьких, з ольстри, пiстолiв, на перев'язi шита золотом по оксамиту лядунка, а того й не гадки, що в кишенях у козака ляський вiтер доганяє донського. Довелося ченцевi з любовi до ближнього кинути башлик за обох. Ту притичину згадували за снiданком, намагалися увести ченця в оману й сьогоднi. Сiрко й собi вклюнувся у гру, аж на мент забув, яка вiдчайна гра чекала попереду. Але ченець тiльки посмiхався багатозначно в руду бороду - мовляв, знаю, який бiдака сидить бiля мене, i молотив ложкою, аж трiщало за вухами. Впали на тацю два грошi - Сiрко кинув за себе й за ченця, брязкiт металу вмить змiв з душi сонячну лагiднiсть. Метал - завше тривога. Козаки дякували отамановi та кухаревi за хлiб-сiль, йшли надвiр палити люльки. Сiрко дiстав i свою муругу од диму зiнькiвку. Якийсь час стояв на широкiм млиновому каменi, що лежав бiля порога. Камiнь врiс у землю, зверху його вже добряче злизали козацькi, здебiльшого кованi, чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину й шипiв на пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком. Отаман смалив люльку, слухав звичайнi, буденнi згуки життя. Сусiднi куренi вже поснiдали, кухарчуки скрипiли колодязними журавлями, мили казани, видзвонювали у них, мов у тулумбаси. Од крам-базару їм окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi, їх на Сiчi без одного сто, як ударять гуртом, гук котиться до Базавлука. ВiдЧортомлика в бiк Скарбної летiли чотири качки - три великi, крижнi, i одна чирка, летiли, неначе чотири стрiли, пущенi знизу вгору. Отже, прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали, зима стояла сирiтська, й не тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала. Кошовий не поспiшав. По дорозi ще заглянув до пушкарнi, котру сьогоднi мали перекривати. Пушкарi вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли гармати пiд стрiлою, пiд вовком, пiд змiєю, i маленькi мортирки, й затиннi пищалi. Кошовому здавалося, що чорнi жерла дивилися на нього голодними пащеками. Може, так подумалося, бо пороху лишилося з десять бочок, а свинцю на два випали. Сьогоднi мав змагатися й за них. По тiй думцi рiшуче вибив об мортиру люльку, пiшов вузькою, кривою вуличкою до сiчової канцелярiї. На нижнiй приступцi сходiв, схиливши на руках важку голову, сидiв отаманець Мiюський. Побачивши отамана, пiдвiвся, по його кругловидому, з невеличкою пiдстриженою борiдкою й такими ж невеликими щiточками-вусиками обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зiницях забiгали неспокiйнi бiлi вогники. Вони зринули поверх надiї i вже не згасали. Iван Мiюський - тiсно перетягнутий у тонкому станi чересом, запеклий чоловiчок з повними жару очима, з рiшуче стисненими губами, нижня губа бiльша, завжди вiдстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки хворобливими рум'янцями. Донський отаманець хотiв вичитати свою долю з присурмлених волохатими бровами очей кошового й, не вичитавши, зiтхнув. Приходив до кошового щодня, буцiмто знiчев'я, а насправдi - не прогавити змiни в його поведенцiї. Щоби, вловивши, кинути все й тiкати свiт за очi. Звичайно, кошовий мiг i сам подати знак до втечi. Адже Мiюський довiрився йому. Не приховував нiчого, не крився нi з чим. Хiба що... Але ж того Мiюський не мiг сказати. Бо тодi мусили витурити його звiдси. Все те зараз пробiгло в думцi Мiюського. Й вiн враз вiдчув, що не може погнати вперед думку, що вона нiби замерзла в мозку або її мiцно вхопила й тримає чиясь дужча думка. Адже так-таки нiчого й не приховав? А те, чиїм велiнням приїхали? Донського отаманця била тривога. Бачив на Сiрковому чолi тяжку задуму, бачив пригашенi вогники в очах i повертав те на себе. Либонь, Сiрко вже здогадався, до якої чорної прiрви штовхав його i все сiчове товариство Мiюський. Це вiн, Iван, отаманець з Мiюса, привiз на Запорожжя Симеона, сина московського самодержця Олексiя. Мiюський гаразд пам'ятає той день, коли вони з Симеоном, розпустивши по вiтру короговки, поїхали назустрiч кошовому, котрий вертався з-пiд Тягина. Мiюський, який правував на Сiч, тодi попрощався з життям i навiть прочитав молитву за спасiння власної душi. Одначе їх чекала мало сподiвана гостиннiсть. Кошовий зустрiв Симеона яко царевича. Видно, знав про нього. Зiйшов з коня, вклонився до землi й виявляв iншi почестi, як те й належало виявляти царському фамiльянту, наступнику престолу. Отаман слухав оповiдь Симеона з дитинним спiвчуттям, в його карих, ледь змружених очах свiтилася цiкавiсть, i Мiюський тодi подумав, що вiн буде крутити кошовим, як вiтер вiтряко-вими крильми. Але сталося не так. Кошовий був простий i довiрливий, але iз тiєю довiрливiстю линув не до всiх. Лукавство намацував одразу. Нахмарений i нахмурений, суворий, але не жорстокий, нiби й добрий душею, мiг спалахнути в один мент i тодi трощив i кромсав геть усе на путi. Гарячiшої людини Мiюському не доводилося стрiчати. А понад усе та його цiкавiсть була зовсiм не наївна. Вiдтодi в головi донського отамана грiшне перемiшалося з праведним, вiн силкувався розгадати замiри кошового щодо Симеона й не мiг. Все нiби промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон - царевич, котрий врятувався од смертi й боїться попасти в руки бояр. Вiн i далi виявляв Симеоновi ознаки найвищої шани, й дав грошей, i наказав зробити корогви царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його зроненими при тому словами: "Або ми, хлопцi, царської печатки не гожi викувати? Чи не маємо для того золотих єфимкiв?" I коли козаки забажали впевнитися, що в Симеона на тiлi справдi є царськi знаки, - червоний вiнець, орел i мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дяковi та трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини: "Дивiться добре, щоб побачили..." Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Мiюський ще ранiше бачив їх - не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча до плеча. Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав раду. Мiюського теж запросили на неї, а послiв не пустили. "Браття мої, отамани-молодцi, - сказав кошовий, - Вiйсько Запорозьке Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого i всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й нi перед ким не винуватий". Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якiй сидiли посли. Спочатку рубалися словами - посли обзивали Симеона сатанином, злодiєм, самозванцем, а вiн їх холопами й боярськими устiлками, а тодi взялися за шаблi. Посли та їхня челядь замкнулися в хатi, сiчовики почали розбирати покрiвлю. I вже коли посли попрощалися з бiлим свiтом, одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк. Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогоднi те послання мають прочитати. З тим має звершитися його, Мiюського, доля. В оцiй ось хатi на два димарi - вiйськовiй канцелярiї Вiйська Запорозького. Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка. Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цiєї митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отамановi чоло, он якi брижi набiгли на нього, он якi глибокi зморшки пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився дужче. I побачив гострi шпичаки в очах - кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе й грiзне. Мозок йому знову мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз має статися таке, що струсне його, Мiюського, до дна. Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця. - Скажи менi, отамане, що робив Симеон у Разiна? Мiюський втягнув голову в плечi, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохiть подивився вниз...Чоботи на ньому лихенькi, добрi були, та стопталися за зиму. Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди поведе правда? Може, Сiрко дiзнався все про царевича? В грудях спалахнула злiсть на кошового - боявся, що Сiрко прочитає її. Надсилу подавив її, мовив глухо: - Водив струги по Хвалинському морю. - Стеньчинi? - Стеньчинi. Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка - i перед царем, i перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав, що ниньки з Дону прибув Сiркiв посланець й з якими вiстями, вiн би, мабуть, i не пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би у степи. Проте кошовий йому цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам i сам мусив вибиратися на берег. Хто такий цей царевич - знав од самого початку. Проте сподiвався, що за ним стоїть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський, i в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку - отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона, але якихось певних обiцянок од донського кругу не давав. Виходило, не вiн його завiв на слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хто зна, чи так уже кепсько все склалося. Он як стараються посли - ледве на черевi не повзають. Вiн ще позмагається з ними за Симеона... А Мiюський... Отаманець переступив з ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало. Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi, але й не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн зовсiм опустив голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм запитав, збивши тим з пантелику Мiюського: - А великi струги були в Стеньки? - Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого. - На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата? - Фальконети, - вiдказав Мiюський, маючи оцю розмову за пiдступ; насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло, вельми кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором Минаєвим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити єдинокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся. I то був не єдиний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм їздив сам у Кузьмодем'янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч. .. Отож, якщо отаман ще раз запитає в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч i знає: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами. Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер зривав з трута м'якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав курiївську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк. Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе. - Нi нам, нi донцям немає волi. А ой як її треба! Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi дубовi дверi сховали постать кошового. А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати. Немає волi - то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно, як стояли ранiше. Немає волi - забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. I може бути запiзно. Кошовий повiсив шапку на дерев'яного тиблика бiля дверей, розгладив оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний i нiби трохiт iржавий - старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева й дзвiнкий - пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук - за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлев - важкий, тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, нiхто з козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук, що втiк за пороги од чийогось святенницького гнiву, - тонкий лицем, тонкий станом, ферт i чепурун, хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвiст: накручує його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi й стирчать убоки, пiдваксованi розведеною в олiї сажею, кунтуш на пiдписарю сукна лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з срiбними пiдковами та подзвоном - й сам вiн нiби не тутешнiй, нiби привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi - одне свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тiльки французьку горiлку, мускат та ромельськi вина й п'є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у будi старого сiчового пса Шайтана. Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий, любить законозистi слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний на латинi, польськiй i татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав вiн. Навiть вiйськову таємну канцелярiю часом довiряв пiдписарю. З цього й розпочали ранковi труди. Отаман пiдiйшов до великої кахляної печi й погрiв бiля неї руки - любив поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях, то в нього нiби забавка: поводить - i спокiйнiше стає на душi. Писар i пiдписар дивились на те поблажливо. Гук одiмкнув залiзну, з потайним замком скриню, дiстав з неї два скрученi в рурочку папери - похiднi журнали двох команд, доправленi сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв Кислякiвського та Мiнського куренiв мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першої команди повiдав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пiшла на Корабельну, друга - на Гнилий Єланець, i що вiн теж роздiлив свою команду на двi партiї. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортiло сказати свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам'ятi поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками. - Вони злучаться з Мертвими Водами, - таки не втерпiв пiдписар. - Не з бiса здогаду, - сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. - Куди намiряються пiти далi? I чого там крутяться? Наче навмисне в очi лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий Єланець i нiкуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, - сказав суворо й трохи роздратовано, бо помiтив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а вони - дзiнь, неначе цвяшком по лобi. - Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярiї. Калатаєш, як пес на ланцюзi. - В мене нема iнших, - ображено пiдтиснув губи Гук. - Надери лика й сплети постоли, - з серцем сказав Сiрко. - Що там далi, читай. Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками. Чаус, що доправив їх на Сiч, волiв, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами, клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напоєм були розведенi його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол, маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу вiдмiну - ну тобi диявол, недарма й наймення таке має - Чорт-хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей, пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль, меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати. - Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсiї на козакiв. Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них.безкорм'я i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати. Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи. Але дайте нам цього лiта пасовиська по Єланцю. Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь-кого. Сiчовики, якщо складали обiцянку, трималися її твердо. Траплялося, навiть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленої злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi - теж злостиво, але на обличчя тiєї посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадкової, яку хотiв прогнати й не мiг. - Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, - сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi - адже отаман вiдкривав таємницю вiйськової канцелярiї. - Але Сiрко удав, що не помiчає того погляду, провадив далi: - Не своєю лозою обплiвся гонець. Правує вiн не з Криму, а з бiлогородської орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приїхав i де взяв ханську печатку? В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував її i глипнув на нього вогнисто. Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко. "Хан зараз у ногайськiй ордi", - подумав, а вголос сказав: - Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, - кивнув товмачевi, - одколи це Гнила Лука стала татарською? Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав: - Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiєю прилякав. - До незгоди вiн не важився не через квестiю... - А з яких же респектiв i причин? - запитав Гук i посмiхнувся. Вiн завжди осмiхається так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблює. - Було, ледащо, повноважне на всi уступки, - сказав кошовий. - Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацiї. Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима. "А хан, може, й не в ногайського мурзи, - подумав знову. - Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип'ясти нас до ногайської орди... Задав же, клятої матерi, невiра, загадку". Одне було вочевидь - татари цього лiта вирушать великим походом. Хан нещодавно їздив у Адрiанополь, отож їх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею - шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаємно лаштує малi галери. I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце. Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам'ятав, одколи її горе стало його горем. Од тих днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не має сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось-ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи. Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi - усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива. - Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, - мовив. - Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку. Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доїдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м'яке обличчя, сiро-бiлi, безбарвнi очi, - на перший взiр здається, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще - гранично чесний. Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагається з пiдписарем? - Скажемо те, що намислили вчора. - Вчора - то не сьогоднi. - Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. - Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку. Пiдписаревi здалося, що настав мент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано-захоплено, багатозначно, хоч трохи й до-гiдливо: - Ох i гула вчора корчма "При калинi" над Чортомликом! Сiрко покошлав крутi брови. - Не за твоє пив, пiдписарю. Пильнуй свого. Гук хвацько крутнув вусики. - Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом. - Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. I того, рiдше заглядай у чарку, частiше - в папери. Гук знiтився - все в нього сьогоднi виходило не в лад. З-за свого столу пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, утаємничений у якiсь свої думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко: - Чеши. Отаман жартує. Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв-Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня. Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами - з одного боку сiчовики, з другого - посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярiї палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востаннє натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхає в зуби - який то козак без люльки. В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагає i козацька регула - звичай. А вiн на Сiчi - найповажнiша сила, на ньому засноване все її буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по-новому, неписанi - непоруигнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв - на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське "Уложенiє", i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто. Сонце свiтило в покутнє вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про неї, як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти її. Царевi посли - пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв та сотник стрiльцiв Василь Чадуєв були у важких ведмежих шубах - приїхали ще за морозiв i чи не знайшли на себе на крам-базарi справної одежi, чи не хотiли одягатись у козацьке - повпрi-вали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями, були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi бiля їхнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у їхнiй бiк - затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим пiдвiвся з широкої липової лави Щоголєв, високий, рокiв сорока чоловiк з широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн читав цареве послання, написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання було довге, Щоголєв не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свiдки. "Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, - читав Щоголєв, - в церквi архiстратига Михаїла, в присутностi його царської величностi, на яких похоронах були святiйший Iосиф, патрiарх Московський..." По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископiв живих та померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди. Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боїться вiйни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Україну не пiдуть. Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокiйнi слова, приготованi ранком. Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича. - Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, - мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацiї з сiчовою старшиною. - Ну й не вертайся, лишайся з нами, - понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. - Чоловiком станеш... Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. - А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний, сповнений власної гiдностi. Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими. Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. I те для сторонньої людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками? Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте... не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокої довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч є й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшої кривди. - Мiюського з товариством... - сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його. - їх тут нема. А коли б i були, ми все одно їх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'ятi. Втям, осавуле. Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського - небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше: - Ви мусите