шого з сiчових молодикiв. У нього ж бо друзi - в кожному куренi, вiн умiє ввiйти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався з ним. Але вмiє Марко й пустити про кого-небудь турусу, та так, що всi в те повiрять, i розповзеться та чутка по Сiчi, мов короста, налипне на небораку - не одмиєшся. Кiлька разiв на тому ловився, курiнний погрожував одлучити його од людської честi, одначе прощав за веселiсть i шпетнiсть. Так само прощав i Лаврiн. Марко має свою гординю - Султана. Приїхав на ньому торiк з ярмарку, казав - вимiняв у циган, але тому нiхто не йняв вiри. Бо де б знайшовся такий дурний цигащ що обмiняв би стрункого ара-баша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далi росла погано, а весною, коли кiнь линяв, на животi в нього проглядала лиса, нiби вибрита, шкiра. А в Султана тонкi, сухi ноги, тонкий храп, чутливi вуха, вiн так i рве з рук повiддя, так i грає пiд вершником. Лаврiн помiтив, що од того ярмарку щось змiнилося в товаришевi, одначе що саме - вловити не мiг, а сам Марко нiчого не розповiдав. Низенький Ногаєць поглядав зi свого громака на Лаврiна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврiнового Коршака, але той, норовистий i злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхнi конi - нi. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврiновi довелося торкнути свого коня острогами, щоб не вiдстати. Вони наздогнали загiн i збочили лiворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висiла в повiтрi. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Днiпром то збiгала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зеленi плавнi й сiро-жовте зарiччя. Обiч гостинця - могили й могили, давнi, порослi колючими бур'янами, обпаленi сонцем. Нiхто не вiдав, чиїми кiстками так густо встелено той шлях. З могил злiтали степовi орли й, кружляючи, вiдлiтали в степ. Ой там, в степу, при дорозi, Шумлять-гудуть дрiбнi лози. Ой там молод козак блудить, Пiд ним сивий коник нудить, - виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не вельми гарним, зате дужим. Спiв вплiтався в степ, линув над кушпелею, i козаки слухали не перебиваючiї. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ пахтiв торiшнiми полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство тут заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не їхньої, а багатьох поколiнь. Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшеницi i дiти. їхали тюпака i риссю - коней не морили, бо дорога далека. Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад Днiпром далi, на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавнi, в обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки, пустельне о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всiх, глибоко позасовувавшiї у великi дерев'янi стремена ноги, важко погойдувався у сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий - у пiвлiктя вуса, волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, - насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан - високий i дебелий, i кiнь пiд ним важкий: копита - як чавунцi, ще й трохи кумедний, чорно-гнiдий, а на черевi - бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь теж дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент прив'язав до хвоста бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою на холцi, замахав хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу, довго не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати його ратищем, але тiльки збив з Маркової голови шапку, але той упiймав її на лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову налягла на плечi. Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а половина команди. Конi йшли ступою. Хуркнула з трави хохiтва, прудко замахала крилами, аж зарябiло в очах, блиснула чорно-бiлим намистом на шиї, -то був самець у розпалi шлюбного шалу, - i впала в трави. Шукай - i з собаками не знайдеш. Козаки провели її полiт сонними очима. Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примiтна лише козакам звивиста стрiчка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нiр. Лаврiн i Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козакiв доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавуловi очей. Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чекає на нього. Й усмiхався сам до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн дивився на дiвчину у власнiй уявi, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горiло тiло й було йому соромно та солодко. Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався в цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину. Лаврiн часто розказував про неї, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А може, то вже були й не Лаврiновi руки? Не Лаврiновi пальцi? Й не Коршак, а Султан нiс її через Суху Тьму? Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночi й мчав її та Марка веселим ярмарком. "Щасний Лаврiн", - думав Марко. Бажав товаришевi долi й зi страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шулiка дзьобав йому в самiсiньке серце. Невiдь-чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати йому всiм, навiть життям. Й тодi ж прокрадалася думка: чи ж усiм? Ранiше сонце свiтило їм однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим мчати на виручку. I тодi Лаврiн променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не перед кожним курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi. Лаврiн - збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався i трохи пiдносився над ним у думках. Разом росли. разом тинялися бiля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками - їх записали до куренiв i почали навчати бойвої козацької справи. Лаврiновi допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи нiчого не споживав сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило - взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тiєю службою. Й не зажив там надiї на який iнший уряд. Навiть має серед старшини немало вороженькiв. Марко сам такий: прив'яжи до верби - одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба догодити - повеселити курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по-циганськи. Й тобi дадуть пусту, пустять вишкребти казана. Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда є зовсiм не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство i певнiсть, що дiйшов, зросту й сили - бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко, такої певностi не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому iншому Лаврiн - неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким словом, вiн гидливий, i над тим Марко часто кепкував; з сором'язливостi й ота Перехрестова погорда. Вiн зодягався в неї, як.у сталеву кольчугу. Найкраще їм бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кiлька днiв десь на недалекому островi. Збирали чаїнi та качинi яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету, запливали в очеретянi нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те - в доброму змаганнi, в щирiй приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужiсть - випробовували себе. I мрiяли. Про чати на Козацькому Полi, про походи на Крим. Звiсно - в однiй командi. Там, серед плавнiв, Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi, чiпкi й гiнкi - в одну мить могли в-идряпатися на височезне дерево, пiрнути в воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'їсти по сирiй рибинi. Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн був трохи iншою, анiж Марко, часточкою. Лаврiн жив з ними одним життям i любив їх споглядати. Вiн любив їхню сумовиту красу - чомусь з усього найсумовитiшу. Його тривожив дощ у плавнях, лiлеї в затишку, осiннi верби, що тихо ронять на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижнi чаклунськi кола, й вiдтавав душею бiля диких каченят - малесеньких, пухнастих грудочок, що, смiшно хилитаючись, бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнкiв нiкому. Бо Марко вже й так пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi вимаже сажею вуха чи й просто вiзьме на висмiхи. Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбоєї душi, стндався його, бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та ружi? То з руки тiльки дiвчатам, а якщо вже щось малювати, то конi та думбаси, пiвонiї ж та пiвники тiльки так, для забавки. Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й зовсiм не вертався на Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн - найближчий Маркiв товариш, але Марко й з iншими молодиками водив дружбу. Здебiльшого Лаврiн не мiг прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у вiйськових вправах спритнiший, i грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i кунтуш, розстебнута на всi застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли перечiпається, тiльки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнiї рiки, а обдурити його в справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам здивується власнiй наївностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зачаїлася жарина недовiри, вiд якої зайнялася iнша жарина - хитростi. Либонь, їх i закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попiд руками, або хапати через голови. Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому дивитися чистими очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху - i всiх iнших. I почував маленьку зверхнiсть над ними. Й над Лаврiном також. Тонко пiдмiчав людськi вади i вмiв їх лицедiйськи передавати. Багато знав про потаємний свiт людської душi й просто про свiт, найперше про Сiч - що i в якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi, звiдкiля прибули посли i хто їх приймав у вiйськовiй канцелярiї. Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi перегони, всiлякi змаги. Серед сiчових молодикiв iснувало запекле суперництво - скочити на необ'їждженого коня, переплисти Днiпро на порогах, схопитись "навхрест" або "попiдсилу". Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володiв неперевершеним умiнням звести в герцi-задирачцi iнших, Лаврiн волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися їхнiй дружбi, але їм до того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й Марко мовби вiддаленiв, але тiльки ледь-ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест гаряче й захоплено розповiв Марковi про Килiяну. Марко зрадiв щастю товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно. ... Марко клiпнув очима, оглянувся. Хiба вiн не радий Лаврiновому коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна? Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь-чий гандж. Коли допiкав кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного - й щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так тонко сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужої мислi, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посмiх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурнiший не тiльки за осавула свого куреня, а й за курiнного. З порадами ж не поспiшав, тримав їх при собi. Нелегке то було життя, але сподiвався на якийсь неймовiрний талан, сподiвався, що виб'ється нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрiї уже й дивився з тiєї гори на iнших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврiновi. А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв покинути кошового, пiти в курiнь. Простим козаком. Всi попереднi джури - хорунжими, осавулами, декотрi мають свої зимiвники. Випросили виморенi чи вигубленi татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля нього, либонь, покористається й вiн. Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого-небудь гнiву. Перехрест має заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру. Доля несподiвано розiслала перед Лаврiном бiлий сувiй, а Марко залишився на чорному тирлi. Й було йому сумно та скрушно. Й хотiлося зробити щось таке... Чимось здивувати всiх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно знає, що свiт - вiн недобрий i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога бiльше куделi, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою впiймати все, що трапиться. Неждано-негадано Лаврiновi, який нiчим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу крайку, Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з тої хвилини, як вiн дiзнався про Лаврiнове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим i дратiвливим, все бiле й зелене в серцi перецвiлося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насмiх, захоплення - в заздрiсть, заздрiсть - в обмову. Це помiчав сам i не мiг нiчого з собою вдiяти. Бажання похизуватися, здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi. Проте нинi степ, далека мандрiвка i якесь неясне вiдчуття, якесь сподiвання навiяли йому в груди колишньої легкостi та веселостi. - Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, - почав Марко плести кошi. - Вона була завбiльшки з коня. Як побiгла, аж земля задвигтiла. Пiд'їхали, а там двадцятеро яєць. I кожне завбiльшки з цебер... - Дрохва по двадцятеро яєць не несе, - сказав Кайдан. - Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн ще сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому - давай пiдсиплемо. - Ну? - недовiрливо закопилив губи Кайдан. - Пiд кого б то?.. - Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана Кирила. Спить вiн без просипу, може, й висидить. Козаки реготiли, Кайдан також. Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшої, як з криницi Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем i дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика - сажнiв по двадцять у кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний, дубовий, о дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi залiзом. Бiля валу - височенна "фiгура", а на вершечку вплетений лозовий кiш, з якого зорить у степ козак. Кiлька роз'їздiв пильнують понад Сiрим i Мрячним байраками. Всього в залозi стоять постоєм сiмдесят два козаки. Залога затiсна для такої кiлькостi людей, - частина з них ночує на другому поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), -через те в стiнi валу викопано двi чималi землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi, дозорцi довго не хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками, частували холодною юшкою з карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сiдлати конi. Незабаром залога i "фiгура" згинули в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i так рiк у рiк - столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв, як почало свiтити сонце. I той самий каня висiв над степом, i той самий байбак свистiв бiля нори. Нудно козаковi в степу. Майнув на обрiї табунець сайгакiв i розтанув у травах. Вiковiчнi трави котили вдалеч вiковiчнi хвилi, й пахло од них старими медами. Вiтер пiднiмав хмари жовто-зеленого пилку, й тодi затуманювалося сонце, а конi пирхали й збивалися з кроку. Доцвiтали дрок, горицвiт, дев'ясил, буркун i медунка, всi вони пахли медами й цвiли жовто-Майже всi квiти в степу величаються тою барвою, тiльки катран та га'лючник додають бiлої, а шавлiя - синьо-фiолетової. I вiд того i в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина. На обрiї стояли високi, схожi на козацькi шапки, хмари, ще й кучеряво-бiлi, козаки їхали на захiд, хмари-шапки пливли на схiд. Козаки проводжали їх очима. Любить козак степ! Вiн i сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, - квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й ширяють там пiдорлики, i чаєчка в'ється в мислях, спогадає вiн їх i осягне до кiнця свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому селi чи слободi (рiдко кому з них таке випадає), i затужить його душа, й рвонеться - вже вiльна, без тiла - понад долинами i вибалками, квiтами i травами, i оселиться десь на високiй могилi. Зустрiчатиме й проводжатиме козацькi чати, але вже мовчки. Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами день спадав на землю жовто-сiрою iмлою. Двоє пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не вичахле небо - облiтали перед сном свої володiння. Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце. Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в криницi була чорна, застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, -к iнь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по-собачому пiдiбгавши ноги. Так качався тiльки вiн; Султан - важко перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. Є серед них такi, що нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврiн легко укоськував найхарапудистiшого румака. Козаки казали, що Лаврiн знає таке слово, й вiн того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненiсть, якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi. Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна, а Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свiжої. На трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш й одразу ж по вечерi вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь. Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли в безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього? Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки. Копi паслися тут же, в долинцi, iнодi чулося важке гупання - кiнь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зiтхання. На пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах. Лаврiн пiшов до нього. То був Кайдан. - Йди спати, - сказав Лаврiн. - Менi однаково не спиться. - Мед-пиво сниться? - Кайдан тихенько засмiявся. - Чи болить щось? - Нiчого не болить. - Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi. Кайдан поспiшливо, - боявся, щоб Лаврiн не передумав, - почимчикував до стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на нього, чи сам умiв чаруватися - лежав безшелесне й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квiтка, тiльки зорi не спали, стерегли в травах вiчнiсть. I зблискував над обрiєм серпик мiсяця, здавалося, хтось збирається вижати степ i не одважується. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi озера або моря. Зорi, й трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон. Одначе спало не все. Майнула проти зiр тiнь i пропливла бiля самих Лаврiнових нiг - пролетiла степова сова. Нез'ясненна тривога оповила Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало - не тiльки омрiяну зустрiч вiщувало воно, а й щось незнане, невiдоме. Життя - то i є невiдомiсть. Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ i зорi, зорi, й степ, i сон, який панував тут од першого дня сотворiння свiту. Бездонна нiч, i вiн посеред неї... I свiт... Що ж таке свiт?.. Який же вiн дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать сотворив ти... Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душi не було жодної брудної пяти. Не покривджу сиротину, допоможу калiцi. Не даватиму попуску собi. Бридуватнму поганим словом. Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той берег, од якого одштовхується i з яким прощається, вiн прощається з легковажнiстю i безжурнiстю, вступає в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке теж прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i суворiший, просив у неба благословення, а воно мовчало. В ту мить йому захотiлося покинути все й пiти, загубитися в цьому безконечному степу. Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого? I що це з тобою дiється? Наслання? Мана? Чи це зорi зваблюють у солодку й тривожну невiдомiсть? Вони купалися в росяних травах i свiтили йому в обличчя, їхнє сяйво було живе й неживе, примарне i хистке. I знову тривога забринiла в серцi, й вiн здригнувся, струснув головою, пiшов униз. Щось воно вiщувало йому: велику радiсть або велике лихо. По той бiк балки запiдпадьомкав перепел. Лаврiн зупинився. Чомусь оглянувся назад. I враз у його думцi все постало зовсiм по-iншому. Широкий степ, широкий свiт... А козаковi мовби й немає в ньому мiсця. Ранiше про це не думав. Сiч - мати... Як у пiснi. Вона - його колиска i його хата... Сiчовий курiнь - Лаврiнова хата. Iншої домiвки не знав... А десь же вона була... Звiдкiлясь почалося i його життя... i були в нього батько та матч, а може, й брати та сестри, дядьки та тiтки... рiд, родина... Чи стане йому родиною Брус? I чи то його мiсце в широкому свiтi? Задумався парубок. У задумi обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася по його лискучiй од мiсячного сяйва щоцi. Мiсяць гойдався над обрiєм, наче срiбне стремено. Хоч Лаврiн не спав усю нiч, одначе вранцi почувався бадьорим, тiльки ще самотнiшим, їхав занурений у думки, трохи вiдставши од ватаги Сонце сходило з-за хмари червоним колом, а потiм бризнуло косим промiнням, i засвiтилися в одну мить, степлiли роси. Жайвiр потянув у небо тонку струну, i вона задзвенiла, наче кобза. Їхали до полудня, пiдпасали конi, й знову їхали, i вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашiло, як розпечена пательня, i лише за полудень спека почала спадати. Несподiвано праворуч заманячив табун коней, i осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, - вони тут були особливо буйнi, але й м'якi - мiтлиця та тонконiг, конi йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашинi та байбачi нори, сторожко схропували. Бiля табуна закрутилися на конях верхiвцi, двоє поїхало назустрiч. Певно, впiзнали запорожцiв. Один iз них, що на сухореброму темно-гнiдому румаковi, був хазяїном табуна Гнилкою. Гнилка - похмурий, трохи недовiрливий чоловiк з побитим: ряботинням обличчям, уїдливою усмiшечкою в куточках губiв i з вiчною насторогою i погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими, робочими, звиклими i до цiпа, й до шаблi руками, ще недавно був не хазяїном, а спiвволодарем табуна й хутора. Вiн мав свою частку в таборi i хуторi, а належали вони козаку Носу. Гнилка - хазяїн запопадливий, смiливий i вмiлий. Землi тут - скiльки кiнь копитом вiдмiряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звiра - аби стачило куль i пороху, трави - можна викласти стiг до неба. Тiльки не лiнуйся й не давай лiнуватися iншим, i Гнилка не лiнувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебiльшого то були аргатали. Всенький рiк, од талих вод до перших снiгопадiв, вони в степах при табунах. Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузiвками, сьоголiтешнiми лошатами й телятами. З року в рiк Гнилчина частка в Носа бiльшала, врештi вiн вiдкупив у нього весь табун - двiстi п'ятдесят корiв i бичкiв - i хутiр. Кошевi Гнилка платить димове i вiйськове, а також перетримує козакiв, якi їдуть у дозори або караули. I татарському азi платить дещицю, й ближнi татарськi кошi не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку вiдсидку вiд малочисельної розбiйної ватаги має Гнилка бiля ворiт хати рублену башту на вiсiм бiйничок, а в баштi маленьку гарматку. Запорожцi гордують домовитими козаками, називають їх гнiздю-ками, сиднями, а в душi не одному розтiкається заздрiсть, коли дивляться на ситi, наче вилитi, корови й прудконогi конi. Корови всi коричневої мастi, вони дикiшi, нiж тi, якi господарi тримають по селах, а конi й геть дикi: побачивши незнайомих вершникiв, витрiщились на них, наче на диво, а тодi буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заiржав, пирхнув i повiв табун у степ, хвилюючи жостiр i тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, i убранство його проти козацького просто-таки нужденне. На ньому полотняна, промаслена од нужi сорочка, шкiрянi штани-мешини, яловi чоботи, витертi в травах до червоного, та ще ремiнний гаман, а в ньому - кремiнь i трут, ремiнний черес з швайкою i кресалом - все, як i в iнших аргаталiв. Хiба що рушниця та шабля кращi. Гнилка знає степ, як свою п'ятiрню, всi горби i видолинки, рiчки та байраки, впаде десь билиночка, i вiн знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, i угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й сiчовики чи не найдужче поважають таких людей. Вiн пройде по степу вночi iз зав'язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очi сльозилися й хворобливо блищали. Гнилка передав табун своєму пiдпомiчниковi, а сам iз козаками поїхав до хутора. Хутiр - чималенький, проте ставлений не мiцно: хата, два хлiви, стайня на двадцятеро коней, двi кошари - все обнесене тином й навiть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворiтьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палiсадом. Хата - крита очеретом, а поверху очерету - землею, там уже порiс бур'янець. Проте є в нього й критi сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, i смушки, все те поховано в бочках у великiй ямi пiд долiвкою - льоховi. Й нинi Гнилка найбiльше думав про них. I про корови та конi. Вiн був похмурий i дратiвливий. Саме бiля нього Лаврiн вiдчув, саме вiдчув, а не зрозумiв, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, i щомитi за лiсяною огорожею зимiвника може спалахнути жорстоке татарське "алла", й звiдти полетять свистючi татарськi стрiли. Гнилка казав, що дозорцi помiтили вже давно, як малi татарськi кошi потяглися до великих i татарськi чамбули стали заїжджати далi, вони озлiшали й посмiливiшали. Гнилка збирався залишити зимiвник й податися кудись на Слобожанщину. Вiн бачив попереду збитки, а може, й розор, i вiд того ним заволодiли ще бiльше похмурiсть i смуток. Та й усiх козакiв оповив смуток. Здавалося, один Марко не помiчав того, баляндрасив, i смiявся, й навiть кепкував з тих, що гомонiли про близьке татарське нашестя. Пого мовби пiдносило щось, гiрке й веселе воднораз, вiн чомусь почувався, як зайшлий смiливий чоловiк на чужiй пожежi, ходив околясом, кепкував, пiджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими i довгими, наче штилi, рогами бугая, що ходив у мiцнiй загорожi, той ревнув, недобре подивився на козака, кiлька разiв кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собi на спину, а тодi буцнув крутим лобом з кучериками бiля рогiв, аж затрiщало вiр'я, i Марко ушився пiд регiт козакiв. Вечеряли в дворi бiля призьби на широкому ряднi. В казанi парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колiн. Раптом вигукнув, неначе уражений гедзем: "Аркань, Прокопе, жеребця, аркань". Побачивши розсмiянi очi, заклiпав повiками, знiяковiв, виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далi очi йому заплющувалися i голова хилилася на груди. I знову: "Варко, Варко, вижени з клунi кури". Лаврiн подумав: який то важкий лантух - Гнилчине багатство. Якщо збiжжя не придавить до землi, то висиплеться через дiрку. Марко хотiв пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замiсть галушки жабу, але Лаврiн не дав. Гнилка небавом тут же, бiля призьби, й заснув. Уранцi Марко таки викинув фортеля, який ледве не обiйшовся йому дорогим коштом. Гнилчиха - дебела, товстонога молодиця - бiгла з дiйницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечерi, як обiцялася. - То я задурно дав тобi плахту! - Марко казав голосно, аби чув чоловiк, котрий обтiсував бiля хлiва новий дишель до котиги - величезної гарби. Гнилка витрiщив вирла, збуряковiв на рябому виду, з дишлем у руках пiшов на жiнку й на Марка. Запорожцi одняли в Гнилки дишель, але скiльки не розраювали, гнiздюк не йняв вiри, що то був жарт. Сiкався до жiнки, вигукував, що бiльше не пiдпустить до ворiт жодного сiчовика. Прийшов осавул, пан Амбросiй, послухав, узяв когось iз козакiв з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тiльки встиг покласти басаман на крижi Султану та довго скородив моркву навздогiн Марковi. Лаврiн наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далi самi. Лаврiновi туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив'язав жарт. Марко ж смiявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам i веселощам до кiнця. Вони були неначе чорна нитка п'блакитному шитвi, що прялась у майбуть i туманила Марковi день. Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потiшити i себе, й Лаврiна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони мiст через невеличку рiчечку Соб, i Марко з коня побачив у очеретi якогось чоловiка. Дiйшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидiв старшина й рахував вози, верхiвцiв i пiшакiв, якi добувалися по його мосту на той бiк. Увечерi вiн звiрить свою лiчбу з лiчбою мостового i таким робом дiзнається, чи обманює його мостовий. Марко стиснув острогами коня й погнав по греблi, гукаючи: "Татари, татари в степу!" Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрiд добувся на греблю, по якiй дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регiт стояв на греблi. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Смiявся мостовий, смiявся Лаврiн, що їхав назирцi, тiльки Марко сидiв на коневi незворушно й, здавалося, не помiчав нiчого, а якщо й помiчав, то воно його мало обходило. Такий штиб його жартiв. * * * Дорога кривуляла лiсом, з правого боку синiли ялини та сосни, з лiвого тягнувся мiшаний лiс: дуб, клен, береза, iнодi грабина або осичина. В понизов'ях - вiльха та верболози. Лiс - мовчазний, глухий. Прокопитили мiсток - товстi плахи ув'язанi лозою, проїхали ще з пiвсотнi сажнiв, i Лаврiн повернув коня лiворуч, просто в струмок, що плюскотiв у травi. Цю путь проїхав сотнi разiв, нехай тiльки в думцi, але заблудитись не мiг. Дорогу йому розказав Брус, а потiм Килiяна. Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гiлками, схожими на розчепiренi пальцi. Тут вони знову взяли в лiву руку. У травi виднiлась ледь помiтна колiя, яку можна було вiдшукати, тiльки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тодi покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сiрiли тi руїни. Не було нi стiн, нi стовпiв, тiльки купи камiння, порослого бур'яном, та неглибокi ями. За монастирищем колiя вповзла на стару гребельку, насипану мiж двох ставкiв, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Вiдтак поминули нешироку стiну лiсу, а далi вiдкрилася долинка, оточена з усiх бокiв горбами. По схилi горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтiла огорожа з очерету. Хата стояла мiж лiсом i садом, притiнена осокорами. Вiкна обмальованi по бiлiй глинi жовтими пiвонiями та червоними ружами, вiд того в Лаврiновiм серцi теж зацвiли пiвонiї. Бiля хати - клуня, два хлiви, двi комори, ще якiсь будiвельки - мабуть, погрiбник i льодовня. Обiйстя огороджене воринням, зчорнiлим, але ще мiцним. Од подвiр'я кривуляла в долину стежечка. Пiрнала в густий кущ калини, а там - до криницi. Мабуть, звiдти починався й струмок, його позначала густа, яро-зелена гривка осоки. Запорожцi не могли одвести од тої божої краси очей. I водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такiй глухоманi. Та ще й сховав тут красу - Килiяну. А може, через неї й осiвся тут? З подвiр'я вибiгли двi здоровеннi курти - вiвчарки з короткими, поодрубуваними для злостi хвостами, обпали козакiв. Курти були злi як гаспиди, їхнi очi з чорними пучками шерстi над ними горiли жаринами, з пащек текла слина. Такi можуть i на смерть загризти. Вони не лементували, а коротко, хрипко погавкували, норовили стрибнути на груди. Запорожцi посiдали в сiдла, конi пряли вухами, переступали ногами, а Лаврiнiв Коршак вищирив зуби й поривався вкусити курту. Вiн тремтiв i дрiбно трусив холкою. - Дунаю, Вовкулако, пiшли геть, - нараз пролунало. Козаки оглянулися й побачили за кущем лiщини Дороша Бруса, що стояв з мушкетом у руках. Дознав, що до нього хтось їде, вийшов назустрiч. Привiтався нi холодно, нi радо - тiльки черкнув по Марковi поглядом. Прикладом мушкета позаганяв собак, зачинив у погрiбнику. Тодi повернувся до кущiв малини й порiчок, що пiдступали просто до лiсу, гукнув: - Це свої, виходьте! З лiсу вийшло двоє старих - дiд та баба, мабуть, челядники, - i Килiяна. Марко, як побачив її, в першу мить розгубився. Вона була зовсiм не така, як вималювала уява. Нижча зростом, - то Лаврiновi видалася високою, - струнка й гнучка, як лозинка. Личко в Килiяни невелике, з гостреньким пiдборiддям, смагляве, а очi чорно-синi, але не холоднi, в них так i стрибали гарячi iскорки. Туга чорна коса спадала по грудях нижче пояса. Килiянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дiвчина чомусь спершу на нього, а вже тодi на Лаврiна. Й зайнялась рум'янцями, й ледь-ледь усмiхнулася кутиками губ. Вони були в неї особливо принаднi: темно-вишневi, владнi, примхливi й нервовi. Навiть недосвiдчений у дiвочих чарах Марко вiдчув це, йому неймовiрно, до смертi захотiлося бодай пальчиком доторкнутися до цих красивих i небезпечних губ. Марко гребонув п'ятiрнею чорний, з пiдлизом з лiвого боку чуб, i йому на якийсь час одiбрало мову. Й нагло, страшно i приголомшливо майнуло в думцi, що вiн мiг би вбити Лаврiна. Несосвiтенна, дурна й дика думка, навiяна нечистим, Марко аж стенувся, аж озирнувся, чи не помiтив чого Лаврiн, а тодi сплюнув пiд ноги. Лаврiн теж довго мовчав. В його душi щось затремтiло, спалахнуло яскравим свiтлом, i вiн увесь заяснiв вiд щастя. Воно виповнило його всього, що усмiхався трохи аж причмелено. I вже по тому pняв шапку, стрiпнув чубом i тихо сказав: - Добридень, Килiяно. - Добридень, - стримано вiдказала вона. Козаки поставили у стайню коней, умилися з дороги; господарi одразу запросили їх до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою, Килiяна розстелила перед козаками рушники та поклала кленовi мальованi ложки. Горiлкою Дорош гостей не частував i вiд ставив убiк пугар, що його дiстав з торок Ногаєць, а принiс iз льоху барильце березового, настояного на ячменi соку. Сiк був рiзкий i трохи хмiльний. Килiяна сидiла поруч батька, навпроти козакiв, ловила скрадливi Лаврiновi погляди, i те не могло сховатись нi од кого. Й така була гарна, що Марко не мiг одвести од неї очей. На головi вже не коса, а дрiбушечки - кiлька маленьких кiсок, перев'язаних червоними стрiчечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковiшою, та й вона сама не ховала тiєї перемiни, промовляла всiм своїм виглядом: "Ось я, яка!" Вона була як погода напровеснi: мiнялась щохвилини.. В очах у дiвчини грали блискiтки. Вона кидала їх Лавриновi. Декiлька їх потайки од усiх упiймав Марко. Аби привернути увагу дiвчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречанi вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й вiн умовк. Килiяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очi так i сяяли радiстю. А Марко боявся пiдвести очi: вперше в життi вiн тратився, вперше в життi почував свою незугарнiсть. По обiдi Брус показував господарство: простору хату на два ганки з прохiдними сiньми, в яких в'язками висiли вовчi та лисячi шкури, вовна в мiшках i пряжа, свiтличку i кiмнату, в кiмнатi на стiнах висiли килими й ведмежi шкури, поверх них зброя - шаблi, кинджали, ятагани, два напiвпанцири, списи, мушкети; в свiтличцi стеля була побiлена крейдою з чорними мережками по краях, на прикрашенiй рушниками внутрiшнiй стiнi висiло гнiздо ремеза - на щастя. В хатi - простi лави, стiл i дорогi пiдсвiчники, дорога скриня i навiть комод iз рiзьбою. Пробiгла Килiяна, на мить зупинилася бiля вправленого в мiдний обiд люстерка, звiдти на неї глянула вродлива смаглявка - лишилась задоволена, майнула надвiр. Дорош теж повiв гостей на подвiр'я - показати обiйстя. Найбiльше вiн кохався в пасiцi, вона стояла в саду на горбi, обнесена очеретом. У саду набирали соку раннi грушi, ще зовсiм зеленi, а вже гнули долу вiття. Бiля плоту росли мальви, ясна рiч - насадила Килiяна, вони дивилися на козакiв великими, здивованими, але теплими дiвочими очима. Посеред пасiки бiлiла капличка з образами святих Зосима i Саватiя, на багатьох дуплянках теж намальованi образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволi. Картини мальованi погано, й Лаврiн подумав, що намалюв