нше, нiж нечистого. На цiй стiнi того бачать дуже часто. У рiзнiй вiн буває подобi - то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при боцi i зi списом на плечi. Походжає, зирить у степ. А перехрести його праведною рукою - враз обернеться в крука й полетить з крекотом понад лиманом. Про всяк випадок Сироватка перехрестив мiсце, звiдки пугикав сич (самого його не бачив), й потягнув далi. Нарештi добувся до води й зачаївся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь i ляк, що обiйняв бiля городища. Роззирався на всi боки. Темiнь стояла й чорне безгомiння. На притемненiй водi виблискували зорi, але їхнє свiтло не сягало вглиб, а мовби одбивалося од поверхнi. Вода була тепла - Сироватка почував те лицем. Тут i там на нiй з'являлися маленькi кола - розходилися тихо, без сплеску - риба ловила мiтлицю, що сiдала на плесо. Найбiльше тих кiл - у лiву од Сироватки руку, пiд ситнягами, що стали стiною бiля берега. Проплив попiд кугою вуж, його не було видно, тiльки по водi пролягла темна змiйка, просвистiли над головою качинi крила, i почувся сплеск i майже водночас голосне, сполохане "ках". Не випускав з уваги жодного сплеску, жодного повiву вiтру. Дозорець мусить бути пильним i завбачливим. Пригадалося, як рокiв шiсть тому толочили козаки траву понад Днiстром; Сiрко заїхав у очерет i побачив купу колод. Ясна рiч, колоди - для мосту, для великої переправи, бо незначнi рiчки татари переходять бродом. Отак було викрито басурманський намiр на широко задуману вiйну. Мокiй Сироватка сидiв на невеликому мисику пiд вербами, що розбрелися по березi од нього в правий бiк, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островiв. На плесах i далi лежала тиша. Тнули комарi. Сироватка терпiв i вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що вiн тут побачить! Татарського шайтана на городищi! Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свiй вибулькне з води, Мокiю мало радостi. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пiшла й примовка - чорти навкулачки б'ються. А ще сiчовi дiди розповiдають: ховався якось в озерi, в очеретi, вiд татарви козак, а неподалiк вiд нього виплив з-пiд води нечистий, пройняло його холодом у ямi - й чхнув на все плесо. "На здоров'я!" - сказав козак, i тодi рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволiк за собою до сомiв. Пiдвела козака власна делiкатнiсть. Пiдводить увесь вiк. Те Мокiй затямив гаразд. I через те сидить над темною водою тихо, безшелесне. Все-таки невiдомо, який дiдько мотається в цих очеретяних нетрях. I через те страшно Мокiєвi. Можуть i русалки знайти його мiж оцього каряччя, вже напевне подумають, що пiдглядає за ними. Для русалок, правда, вiн застарий, а там - нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в куренi, де комарiв видавив завидна, де прохолода, де вистелене свiжою травою ложе. I враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тiнь, яка швидко посувалася од однiєї темної купи до другої. В наступну мить тiнь трапила в розруб мiж вербами, й Мокiй розпiзнав чiткi обриси галери. Вона пливла по темнiй водi в лiву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по нiй чаром. Коли порiвнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили iскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тiльки тепер помiтив, що острiв значно довший, нiж був ранiше. Й кущi лiворуч теж вельми далеко забрели в воду. Одлетiли останнi сумнiви: в лиманi ховалася турецька ескадра. РОЗДiЛ ВОСЬМИЙ Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лiсом. Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю. - Дивiться, дивiться, намети ставлять! - Ще одного бунчука ввiткнули. А то що над наметом? Якiсь ганчiрки. - Крила орлячi. Щоб, значця, нас накрить. I над верхiвцями також. - Ой людоньки, що ж воно буде! На вал вийшло кiлька вiдчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дняконша у квiтчастiй хустцi, йшла смiливо, моторно, мабуть, щоб додати бадьоростi козакам, подивилася з-пiд тонкої бiлої руки й помертвiла. Вершники з орлиними крилами пролетiли крiзь неї, i осипався веселий цвiт з серця дияконшi, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвiти! Турки i татари стояли за якихось двiстi сажнiв, витрiщилися на жiнок, загаласували, залементували. Допiру татари бавилися - стрiляли з лукiв гусей на Сiль-ницi, хоч не могли їх дiстати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо ширились, пружно опускали тятиви. Гуси гелготiли, лiтали, їм не було куди вирватися iз смертельного кiльця. Лише двоє бiлих, б'ючи крилами по водi, полетiли в бiк болота, татари стяли сiрого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жiнок. Бiлi плями облич, чорнi вирви очей. Якийсь татарин заверещав тонко, як недорiзане порося, дияконша вхопилася однiєю рукою за серце, другою за частокiл, мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одiж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський свiт повис над їхнiм Ладижином, над купкою оборонцiв; ойкнула, похитнулася, її пiдтримали iншi молодицi. А з турецько-татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав: - Козаки, складайте оружжя, виходьте всi у степ. Великий вiзир обiцяє усiм свободу. - Вiзир - вiслюк, - гукнув у вiдповiдь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, - i слово його осляче. - А iнакше скураємо i голови понабиваємо соломою, - страхав татарiн, спинаючись на вербовий пеньок. - Твоя вже й так соломою набита. - I жiнок ваших... Оту он пишну... Молодицi, пiдтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пiшли з валу. Назустрiч їм з широкої вулицi за церквою вибiгло з десяток козакiв з фузiями та списами в руках, потиснули людей, заволали: - Одступiть! Дайте дорогу! - З дороги, з дороги геть! Слiдом за ними з вулицi рядами повалили комоннi козаки. В густiй тiснявi конi задирали морди, басували копитами, дзвенiли стремена, миготiли червонi, синi шлики шапок. Списи стояли, як лiс. Вершники дивилися тiльки вперед - щоб не зiткнутись, не зачепитись, їхнi обличчя були суворi й чимось схожi одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковiсiнький карб. Переднi вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю,, заднi натискали, переднi - стримували натовп. Те, що вони дивилися тiльки вперед i пiд ноги, налякало мiщан. - Вони лишають нас, а самi втiкають, - закричав хтось з середини натовпу тонким голосом. Йому вiдповiв старий, у прим'ятiй сукнянiй шапцi козак, з тих, що прокладали кiннотi дорогу: - Вони їдуть захищати твоє життя, дурню. Те, що козаки були без торокiв, саквiв, трохи заспокоїло, але зродило iншу тривогу: чи вiдiб'ють супостата? Часом перший бiй важить найбiльше - наляканий ворог може одступити назовсiм. - Дивися, й нашi там, - гукнув до Марка Лаврiн. Вiн рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдiяти пiший, та ще й майже голiруч. Їхнi конi лишилися далеко, та й не протолочаться вони крiзь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробiгли з пiвсотнi сажнiв вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилiзли на тин, з тину - на хлiв й знову побачили горб, а на ньому синi та червонi намети й татарву бiля них. Козацька кiннота просувалася по вибалках, вiд ворога її приховували пагорби. Гарно їхали козаки, Лаврiн аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди конi. - Кайдан, Кайдан ондечки, - чомусь пошепки мовив Ногаєць. Справдi, узвозом, трохи збоку од iнших, мчав Кайданiв важкий кiнь з бiлою плямою на животi. Дорога бралася вгору, конi ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак переднi вершники вже сягнули половини гори, сховалися за лiском, що посiв схил зж до верху. Лаврiн i Марко не бачили, звiдки козаки заскочили басурманiв, - якийсь час вершникiв зовсiм не було видно, - а тiльки заметушилися й стали кудись пропадати турки i татари - неначе провалювалися пiд землю. А ще за хвилю поселеному прузi горба промчав козак, вiн вимахував шаблею, i хоч звiдси вона здавалася срiбною соломиною, одначе з-пiд неї падали зрубанi бунчуки. А потiм i сам якось дивно хитнувся на правий бiк, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втiкали вниз, у хащi, козаки стрiляли з коней, iншi спiшувалися й теж котилися по схилу навздогiнцi. Падали пiдрубанi намети, осiдали, мов дивовижнi птицi, до землi. Оддалеку все це скидалося на гру, на iграшковий бiй, який показують у вертепi, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в мiсто, не долiтав запах кровi й не вiдчувалося маєва крил смертi, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радiстю й хоробрiстю. - От шкода, що нам не вдалося, - сказав Марко й торкнувся гiлки з яблуками-зеленцями. З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячiлi, розпашiлi. Попереду на сiрому в яблуках дончаковi їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчi застигла гримаса болю. Вiн загубив шапку, чи її збили в сутичцi, чорне крило чуба спадало на чоло, по скронi стiкала тоненька цiвочка кровi. За ним везли сiм захоплених у ворога прапорiв, далi гнали полон - кiлька десяткiв туркiв та татар, що були змушенi бiгти, аби не наколотися на наставленi iззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тiльки двоє йшло збоку, лiтнiй турок в єпанчi та зовсiм молодий татарин у дорогому вбраннi. Татарин дивився вiдверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полонi, а сам гнав полоном усiх цих людей. Ладижчан опанувала радiсть. Вона була п'янка без вина, а багатi мiщани, шинкарi викотили з пiдвалiв бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки, нашi заступники, крiпiть побiду мiцним трунком. Сiчовикiв здоровив штофом наказний полковник Мурашко. Високий, худий, вузькоплечий, ходив помiж запорожцiв, був з усiма запанiбрата. Очi йому блищали, лiва щока сiпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки не посипалися скалки. Мурашка пiдносила звитяга й гнiтила вiдвiчальнiсть: з усiх гетьманських полкiв тiльки його лишився на Правобережжi, вiн один стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвiдний промисел, тепер не мав од нього нiякого ордонанса й мусив чинити все на власний розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, пiд Черкасами, гетьман i боярин кують побiдного меча, плетуть хитрi сiтi, аби одразу виловити все велике i мале риб'я. Готувалися ж до вiйни i на вiйну йшли. I царське велiння було - перейняти ворога. Вражий турчин веде вiйну поза будь-якими законами, палить мiста i села, бере в полон малi дiти. Мурашкова душа горiла ненавистю. Просто з майдану пiшов до надворiтньої брами, де тримали полонених. Вирiшив дознати, для кого ставили намети: для калги-солтана, для хана чи самого султана, скiльки в султана вiйська й куди воно йде. Серед полонених було двоє значних: один - мурза Iсмаїл - трохи пом'ятий i посiчений у бою, в нього на щоцi, нижче вуха, висiв клапоть шкiри, й скрапувала на свiтло-жовтий бухарський шовк темно-вишнева кров, права рука висiла, як плiть, - про другого ж поки що достеменно нiчого не знали, одначе всi казали, що то ханський син. Надто розкiшний одяг, золота звiзда на чалмi, два перснi ка лiвiй руцi - татарин роду високого й мусить знати багато. Козацтво гуляло, клялося мiщанам заступити Ладижин од самого шайтана. Мiщани не шкодували солодких медiв i солодких слiв. - Ти, полковнику, входищ в гiсторiю, - белькотiв Мурашковi п'яний осавул з бiльмами на очах. - Я сам впишу тебе в неї. Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав. Славно пили захисники Ладижина. Одначе похмiлля було гiрке. Ранком по мiсту поповзли чутки, що вчора увечерi на суворiй квестiї хмiльний полковник Мурашко обухом сокири забив ханського сина. Той не хотiв давати о собi жодного виводу, обiзвав Мурашка коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою карою, наказував скоритись, поки не пiзно, зустрiти падишаха на колiнах та просити прощення. Мурашко в запалi сягнув його обухом сокири. А вранцi хмiль розвiявся, прийшов тверезий розмисел, страх, i полковник порiшив утекти з мiста. Сховався в замкових палатах, нiкого до себе не пускав, вимiрковував шлях до втечi. То молився, то проклинав долю, що закинула його сюди. Порожня палата - тiльки камiнна лава та дубова скриня - вiдлунювала його кроки, i Мурашко щулився, немов з холоду, до болю стискав сплетенi за спиною в мiцний замок руки. У вiкна-бiйницi було видно Буг, татарськi дозори на горбi, табуни коней, що паслися на долинi. З цього боку iнкурсiй можна було не боятися, але й до втечi звiдси шлях був негожий. Схлюпувала, мов схлипувала, у темному кам'яному колодязi вода, чмокала простудними губами й вимагала жертви. Казали, що колишнiй комендант фортецi чинив у цiй залi допити, трупи кидали в колодязь, i Буг нiс їх до моря. Мурашко розумiв - убiєнних буде багато. "Треба прорубуватися на волю". Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому той маленький, ще й чужий - правобiчний - Ладижин у його великiй вiйнi. Кинув їх , як принаду... I чекає, поки турки скупляться геть-чисто всi бiля мiста, й тодi вiн ударить. Але поi;а вдарить, турки можуть скурати мiсто. I ханенка йому не подарують. Тягнутимуть жили iз живого. Кров холонула вiд тої думки. Серед запорожцiв теж пройшло збурення, однi вимагали йти з гетьманцями, iншi - лишитися в Ладижинi. В гетьмана вони i не вiрили. Ходили од двору до двору по своїх Гiостоях-консистенцiях, вже Доходило до сварки й кулакiв. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче - нехай лишається, хто не хоче - йде. Лаврiновi довелося вперше виважувати в серцi власну долю. Хоч який малий мав досвiд, але й вiн пiдказував: йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бiй ластiвки з вороном. Одначе й ластiвцi не випадає втiкати з-пiд своєї стрiхи... А потiм до тих думок долучилася думка про Килiяну, тiльки й вона була немов стулена з двох: залишиться в мiстi - буде ближче до Килiяни (хоч яка то близькiсть, коли помiж ним i нею - вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинцi тим часом посядуть все Подiлля... Вiн почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тодi, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврiновi спом'янувся кошовий, запальний i правдивий ватаг. "Як би ти вчинив, батьку?" - запитав i став мислено перед його очi. "Це наша земля..." "Козацьке Поле - теж наша земля". "Тут жiнки, дiти... Ви їли хлiб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхнi захисники. Нас у Сiчi теж нiхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всi в неволi". Лаврiн мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав i по якiй мiряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає: "Ну, як там було?" Й що вiн скаже? "Була втеча. Не я один утiк, а й такий-то, й такий..." - "А Кайдан, а Кремiнь, а Шабалда?.." Може, нiчого того й не запитає Сiрко, проте подумає про Лаврiна погано. Як же тодi матиметься вiн, Лаврiн? Вiн так гарно розмузикував бiля кошового про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очi зовсiм? Заховається десь до осенi й приїде на Брусiв хутiр? Але то - негаразд. Ницо й гидко. - Я нiкуди не поїду, - стрiпнувши чубом, сказав Лаврiн Марковi, що вже лаштувався в дорогу. Марко якусь мить тримав у руках тороки, вiдтак кинув пiд кущ. - Погинемо обоє, як собаки! Одначе з Ладижина не виїхав нiхто. Мiщани не випустили гетьманцiв. Озброєна варта стала бiля обох брам, зустрiла козакiв чорними цiвками рушниць. - Як зробив, так i одбувай, - гукали ладижинцi Мурашку. - Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство. А з бокiв лементували жiнки, обзивали козакiв боягузами i ланцями. Мiщани стояли, як стiна. Так стоятимуть вони i в бою. Їм вiдступати нiкуди. Тут їхнi жiнки, їхнi дiти, їхня вiтцiвщина. Людина вельми сильна вiтцiвщиною. Гетьманцi мусили повернути назад, чекати разом з усiма, яким боком повернеться до них круговерть долi. Десь по обiдi радились єдинокупно в ратушi - ладижинськнй уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербии, ротмiстр Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, донський осаул Амбросiй. Вирiшили взяти оборону Й стояти, доки не пiдiйде на помiч Самойлович. Не полишить гетьманi на загибель двi тисячi своїх козакiв, не оддасть на криваве розтерзання християнське мiсто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обiцявся на радi в Переяславi прийняти в оборону всi полки, якi схилили пiд його булаву прапори. Гетьман i воєвода чекають пiдмоги, аби дати генеральну битву. Ладижинцi спорядили за Днiпро посланцiв, наказали їм боршiй вести на помiч гетьманське вiйсько, розказати там, як легко збили козаки передовi ворожi залоги, якi певнi ладижинцi перемоги. Мурашко знову злетiв духом: ходив по валах, по фортецi, оглядав мiсто на оборону, вимахував замашною палицею-сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрiєв - воїн хоробрий i досвiдчений, сповнений якоїсь важкої рiшучостi й вiри. Колишнiй лисянський мешканець, одружений на лисянськiй мiщанцi, Дмитрiєв був грек родом, перейняв тутешнi мову й звичаї, доскочив у вiйську Самойловича ротмiстрського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзига, заглядав у всi щiлини, лазив по таких закомаринах, де вже й павутина перетлiла. Вилазив для ладижинцiв невтiшнi вiстi, сумний докiр: мiсто кепсько приготоване до оборони. Та це, либонь, вони знали й самi. Щоправда, вал мали мiцний. Засiяний просом та очеретом, вiн нiде не осунувся, але рiв був не очищений i в кiлькох мiсцях засипаний смiттям. Потрухла покрiвля в фортецi, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду - фортеця грiзна, мурована на скелi: двi круглi вежi i одна квадратова - найвища, чорнi бiйницi, червонi зубцi понад муром, але скiльки вона вмiстить людей, та й чи довго всидиш у нiй без провiанту. В мiстi - всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кiлька затинних пищалей, з десяток шмаговниць, три дев'ятиствольнi ожиги, в достатку рушниць i мушкетiв. Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всiх мiщан розчищати рiв та ремонтувати палiсад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла i полiзли на вал. Пiдправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному мiсцi виявилися трухлявi палi, й Мурашко наказав розвалити крайню вiд валу хату - її розiбрали. Жовта курява стояла на тому мiсцi, тягли новеньке дерево на вал; жалiбно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козакiв, а чоловiк сидiв мовчки на дровiтнi й дивився в землю. Запорожцi, яко великi мастаки на всiлякi вiйськовi мудрацiї, готували на оборону пiдступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько i великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її вiдiгнали рушничним вогнем. Власне, загроза штурму падала з пiвночi, од поля, з пiвдня мiсто взагалi було неприступне: драглистi бабла за Сiльницею стояли тому на завадi, iз заходу - Буг, зi сходу - Сiльниця, там лише зачистили вал, аби вiн спадав просто в воду. На полi ж за Барською брамою копали концi, розкидали "часник" для калiчення коней, старi колеса, верхiвки дерев, стромляли в землю шпицi та рогачки. До вечора пустили воду в рiв. Хотiли ще укрiпити бастiони, - їх було два, обидва од поля, - одначе не встигли. По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою водою вал, частокiл i тури, кропив козакiв, закликаючи їх на хоробрiсть, а в самого сiпалася лiва щока i неспокiйно бiгали очi, їх то приковував, то одштовхував ворожий табiр. Молитву вiн скiнчив поспiшливо, подався кропити мури фортецi, якi здавалися йому надiйнiшими. Настала нiч, а на ранок попiд мiстом вже густо скакали татарськi роз'їзди. Вороже вiйсько облягло Ладижин з усiх бокiв. Стояли на горах i долах, за Бугом i за Сiльницею, й не було їм лiчби, на зеленому прузi горба знову забовванiли схожi на вежi намети, дикi ногайцi приступили зовсiм близько. З валу було видно їхнi обличчя, й одяг, i зброю, вони купилися на вiддалi рушничного пострiлу, щось гукали, махали важкими залiзними й кизиловими булавами. Козаки й мiщани стояли на валу, татари й турки - перед валом, вони галасували, оборонцi мовчали, приголомшенi силою, котру вздрiли перед собою. Частокiл на валу сягав гостряками обооонцям по плечi - стрiляти з-за нього лiпше, нiж через бiйницi, й скидати з драбин ворогiв палицями, й стинати бичами та шаблями. Проте й ворогу такий частокiл доступнiший, хоча вiн на дуже великiй висотi й мiцно вгрунтований в землю. - Багатенько поганського люду зiбрав султан проти мене, - мовив Кайдан. - Начуваний про мої доблестi. Нiхто не засмiявся. Тисячi нещадних очей - їх не видно, тiльки чорнi вирви на плямах облич, вони пропiкали до кiсток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ьорога, який жадає твоєї погибелi, твоєї муки i якого не зласкавлять нiякi сили свiту. Здригає в страховi душа, моторошна вiдвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблi. А десь за спиною бринять, нсьаче з холоду, чиїсь губи: "Що то буде. Ой, що воно буде - така сила!" Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрiтися очима з т'г.i, хто шепоче сi моторошнi слова. кiсток. Страшно Над мiстом повисло безгомiння, й ворожi крики долiтали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена вiйськом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з-за гори, мов комашня, й тут же на очах тi комашини виростали в жукiв, далi - в горобцiв, ще далi - в крукiв, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорнi єгиптяни, сiрiйцi в бiлому вбраннi, араби на гарячих конях, румелiйцi, греки, арнаути й безлiч iнших куплiпих грiшми або приневолених мечем. Йшли пiхотинцi з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, i довгi вимпели звивалися пат, їхнiми головами, як зеленi змiї, та волочилися по землi, миготiли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причепленi до горбiв бубни й кричали теж; зовсiм близько, майже попiд самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд - i кiнь, i людина обвiшанi лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломi, на плечах, на списi - орлинi та совинi крила. Содом i Гоморра, вселенський потоп на маленьке мiстечко Ладижин. Ще попiд лiсом ставили гамети, ще вiйсько безщадно сунуло в усi боки, займало горби й пагорби, а тут i там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землi, їх насипали команди, либонь ще ранiше призначенi на те. Сливе й котки, й мотуззя було заготоване заздалегiдь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастiони гармати. Козаки нарахували вiсiмдесят гармат i мортир. Крута година настала для Ладижина. Не було в мiстi гармат, щоб ударити по бастiонах, - на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрiсгь розгадали, кинули до фортецi стрiлою цидулу знущальну. Страх i смуток обiйняли оборонцiв, котрi стояли на валу. А коли на землю опустилася нiч i вся долина запалала вогнями - тисячi багать, тисячi кострищ, коли загорiлася Слобода Ладижинська, тривога налила серця вiдчаєм по вiнця. Проте дерево згоряє, мiдь плавиться, криця гартується. Чимало душ та нiч вигартувала до одчайної рiшучостi. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрiєв за нiч перегомонiв з усiма своїми козаками. Кiлька чоловiк одправив у фортецю, буцiм мурувати якийсь пролом, насправдi ж спроваджував боягузiв. Мурашко розплановував, скiльки куди поставити козакiв, де напасти набої й оборонне спорядження - колоди, казани для смоли, барила та вiдра, камiння. Сотники i десяцькi роздавали торби з кулями та порохом. Коли турки почали облягати мiсто, Лаврiн i Марко стояли на валу бiля лiвого бастiону. Трималися за руки, як малi дiти, самi не помiчаючи того. Вони навiть свої торби з набоями повiсили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврiн дивився на туркiв i татар з цiкавiстю, перемiшаною зi страхом. Вперше бачив ворогiв так близько. - Будемо разом, - прошепотiв Марко. - Скрiзь. Присягаюся смертним часом - не полишу тебе нi в якiй бiдi. Його обличчя пашiло вогнем; гарячою, пронизливою довiрою i жертовнiстю горiло серце. - Я люблю тебе, як брата. В мене немає бiльше нiкого. Давно тобi хотiв сказати це, тiльки стидався. Лаврiн знiяковiв вiд тих слiв, i хоч його серце не оплавилося такою мiрою (надто грiзною була година, не можна себе вельми рознiжувати), одначе йому теж затеплiло в грудях - нарештi товариш признався в iстиннiй любовi й побратимствi. - Присягаюсь! - прошепотiв, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви, довкола якої згоряли на лету голуби. Й щось трiпотiло, гopiло в його душi: адже зовсiм недавно слухали з Килiяною у цiй церквi службу й удвох засвiчували одну свiчку, щоб прилiпити її на вершечку дуба. I Лазрiн, i Марко вiрили, що довiку, до останньої смертної хвилi будуть разом, вiддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тiльки дуже коротка. Думка про Килiяну не полишала Лаврiна. Шкодував, що не мав про неi нiякої згадки, окрiм недозрiлого калинового кетяга. Тихо вивiльнив, руку, дiстав з кишенi зiв'ялу гiлку, обiрвав з неї твердi калиновi ягоди й всипав у кисет. Зав'язав кисет i поклав знову до кишенi. Тепер його могли в нього взяти лише пiсля смертi. - Якщо зi мною щось станеться - одвезеш Килiянi кисета, вiн у мене осьдечки, - приклав до грудей руку.. - Скажеш їй... А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк. - Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог - обоє залишимося живi. А десь на вiстрi думки вертiлося, що тепер i Лаврiн не побачить Килiяни. Вiн жахнувся, гостро осудив себе й зрозумiв: подумав так тiльки через те, що Лаврiн не захотiв виїхати з мiста й вони обоє залишились тут. З сiльницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над мiстом, як бiле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежi до болота. Марко провiв птаха тужливим, заздрiсним поглядом, зiтхнув: - Вiн полетить, коли схоче. Йому що. - Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? - помiтив їхню товчiю Кайдан. Вiн називав їх Яремою та Хомою по пiснi, котру спiвали слiпi лiрники. Що Ярема та Хома - немов рiднi браття, Побралися за рученьки та й пiшли по шмаття... - Хто з нас Ярема, а хто Хома? - запитав Марко. - Немає одмiни, - одказав Кайдан, вдивляючись у пiтьму, що облягала долину. Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував їхнiй дружбi, а також тому, що Лаврiн завше iз захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцевi. Дрiбна та хитрiсть й захована глибоко. Марко вдачi веселої, але й ту веселiсть часом користає свiдомо. I жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можнiший i владнiший. Його жарт має мiрку, а вiдтак не раз - розрахунок. Терло їх з Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне. Й саме через те Кайдановi не сподобалось їхнє таємниче шепотiння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею i тiлом вiдданий товариству, Кайдан нiкого, навiть бога, нiколи не обтяжував нiякими проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не докучав i сам не любив клопiтливих докучливих людей. Хоч всi обов'язки сповняв рвiйно i покластися на нього можна було в усьому. * * * Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли їх - остерiгалися нiчного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборi перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню постатi. Двоє попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святi одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду. - Благословiть, отче, стати на супостата в оборону святої тройцi й матерi-вiтчизни. - Благословляю, - сказав пiп. - I йду разом з вами. Тут же, бiля церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один одному грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв. Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею старцi, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до ворiт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями i розгублено крутили головами. ...Iз-за зеленої щiтки лiсу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости. Оборонцi вiд них втрат майже не мали - жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв на валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у серцях. А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарської кiнноти, полетiла на Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося, вершники сподiваються розiгнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено їх по кiлька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i залякати оборонцiв. Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалiбним проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стрiл промчала над головами, немало їх ввiткнулося в частокiл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Тi козаки, котрi стояли бiля частоколу, вдарили з рушниць та гакiвниць, i кiлька десяткiв татар повалилося з коней. Чимало падало їх на "часниках" та рогатках... Декотрi намагались повзти, їх добивали з мушкетiв влучнi стрiльцi. Лаврiн теж стрiляв з фузiї, цiлячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здригає труп чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й помчав до своїх. Лаврiн стрельнув - осiчка. Поруч стрельнув ще хтось, i враз татарин крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, - мабуть, уже в смертельнiм туманi, - впав. Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели лозовi кошi, обкручували їх насмиканими з городiв зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрi кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i травою. Спочатку вони посунули їх тiльки лiвим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки гарби не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо посипалася земля. Турки перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрiльбу, але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули її в рiв i ще швидше замелькали лопати. Запорожцi казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пiзно - рiв було загачено. Вода спадала просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма гарбами. Це був перший пiший приступ: важкий, повiльний, навальний. Турки котили гарби й спiвали суру з корану, за їхнiми спинами ревли труби, й гримали гармати, й ревла татарва на конях. Козаки й мiщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на вал колоди, грiли смолу в чорних, прокопчених казанах, п'ятнадцятеро запорожцiв укручували смолою та клоччям начиненi порохом та сiркою гранати. Замурзанi в смолу та порох, були схожi на чортiв, котрi повилазили з пекла. Поскидавши кунтушi, у виломи частоколу ставали дужi козаки брали в руки гранати. Гарби хилиталися на копцях та рогачках, часом перекидалися, сунули помалу, п'ядь за п'яддю, турки втомилися їх перти, декотрi вигулькували й тодi падали, пiдтятi кулями. Червоно гримали гармати, дзизкотiла, торохтiла по палiсаду вивергнута фальконетами шрапнель, пiдтинаючи козакiв. Та ось, викреслюючи вогiїсинi дуги, в гарби полетiли гранати - смола на смолу, гарби палали, мов смолоскипи. Дув сухий пiвденний вiтер, чорний дим стелився просто на голови нападникiв. Вози обернулися для туркiв у пекло. Вони котили їх вперед, як власну погибель. Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та бастiонiв. А гранати летiли й летiли вже через гарби, бризкали вогненним порохом, i гримiли пострiли, й чорний пороховий дим домiшувався до смоляного, вкривав кiптявою бойовисько. Тi гранати розметали першу хвилю нападникiв, вони одступили, хоч в густому диму цього й не було видно; просто гарби перестали гойдатись й ущух рушничний вогонь по валу. Кiлька козакiв спустилися по линвах, пiдпалили гарби, що вцiлiли. Гарби згорiли вщент. Радiсть першої перемоги потьмарила неймовiрна звiстка з пiвденного валу: з мiста втiк полковник Войца Сербии з почтом. Утiк на очах оборонцiв - кiлькох сот мiщан i козакiв. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сiльницю й гайнули в очерети, а далi в лози, мабуть, домовилися заздалегiдь. З цього боку турки не приступали, тiльки на горбах од Слободи Ладижинської стояли заслони, але всi дивилися на пiвнiчний вал, де палав бiй. Мiщани та козаки з лютi та розпачу хотiли, аби Войцу Сербина викрили, зняли леменг i стрiльбу, проте татари так нiчого й не побачили. Войца Сербии утiк, i тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиходi, бо досвiдчений воїн Войца Сербии має оборону за марну. Й що є якийсь хiдник на волю. Не сьогоднi-завтра ту дiрку затулять... - Вночi повтiкає багато, - витер з обличчя полою кунтуша кiптяву Марко й глипнув на Лаврiна. Перехресту здалося, нiби Марко пiдштовхує його до якоїсь думки, до якогось рiшенця. - Не повтiкають. Анастас тiльки-но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту. Самому ж той лаз на волю теж свiтився в думцi. Адже ще мiг добутися до Килiяни. Що йому це чуже мiсто, чужi болi, чуже добро, в нього своя надiя... Й бачив Килiянину посмiшку, смiливi й жартiвливi вогники в очах. Та враз пригадалися iншi очi - жiнок, дiтей, коли тi проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руцi маленьку доньчину руцю й махала нею. "Перехрести, Катрусю, дядiв. Перехрести своєю безгрiшною руцею..." Двi думки схрестились, як двi шаблi. Ще нiколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще нiколи не обiймав думкою всiєї України. Й себе самого в нiй. Нi. Нiхто не принесе Сiрковi ганебної вiстi про козака Перехреста! I вiн круто нахмурив брови. - Нечестивий той шлях... I знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемiнилося. На Сiчi перед вiв вiн. А тут сталося якось так, що мимоволi ступав у Лаврiновi слiди, Лаврiнове "треба" звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнiшим, мудрiшим, хто знає божий i людський промисел, керується мiркуваннями вищими, отож на нього - хочеш не хочеш - доводиться покладатися. Коли вщухла стрiлянина й трохи влiгся дим, найсмiливiшi молодицi принесли козакам переобiдок i те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, пiджартовували, аби збадьорити жiноцтво. Жiнки зиркали в поле, де димiли головешки, валялися трупи, хрестилися. Лаврiновi не дiсталося гарячої страви, з ним подiлився своїм зажитком Марко. Сидiли на горiшнiй призьбi валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан. Кайдан свою мiру горiлки оддав Макусi. - Не вiдчую смаку, - сказав. - А скiльки треба, щоб вiдчув? - запитав Марко. - Не знаю... Кайдан - дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гнiздюком, i вiн долонею поперерубував усi жердини довкола його подвiр'я. Гнiздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем вiн переставляє як молодиця горщики. - А ти коли-небудь був п'яний? - допитував далi Марко. - Де б то стiльки взяти горiлки, - щиро потиснув плечима. Вiн поклав сало на хлiб, рiзав його на брусочки великим кривим ножем i ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовванiли намети. - I що воно султан їсть? - мовив з таким виглядом, неначе, не дiзнапши того, й на свiт дивитися не мiг. А нащо тобi? - запитав Лаврiн. - Таж цiкаво. Ну... сала вони не їдять. - Я чув, султан їсть тiльки солов'їнi кiбчики, - сказав Марко. - Та ну? Скiльки ж це треба солов'їв... А чим запиває? - Пiнною. - Бре. А хто знає, що п'є цар? Того не знав нiхто. - Ну, а якби перед ним поставити горiлку, мед i вино, що б вiн пив? - Смолу, - одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. - Розпатякався. Кайдан знизав плечима. - Ну чого ти сердишся? Таж цiкаво. Попоївши, помолився й лiг пiд палiсадом спати. Вiн спить за будь-якої нагоди, навiть гарматнi випали його не будять. - Збудите, коли турки будуть приступати, - тiльки й мовив. Дiзнавшись, що обложенi не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Iнодi хтось з них клав на тятиву стрiлу, пробiгав кiлька крокiв i метав її. Здебiльшого стрiли не долiтали. Он i зараз курдупель-татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, пiдбiг до валу, пустив стрiлу, вона застряла в частоколi, вiн вихопив з сагайдака i хотiв покласти другу. Тодi Марко пiдвiвся й пожбурив у його бiк недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сiпнувся ткати i впав. I так перестрашено, кумедно - на чотирьох - утiкав до свого стану, що козаки реготали до гикавки. По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнiв на баских конях, не доскакавши до стiн на вiддаль рушничного пострiлу, повернули коней i кроком поїхали вподовж стiн по ладижинських городах. Тонконогi арабашi грузли в чорноземi майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стiн, один навiть задер коневi хвоста, вимахували довгими списами - викликали на герць, їхнi конi тяглися до молодого проса, що було пiд копитами, бедуїни смикали за повiддя, вiд того погрозлива урочистiсть втрачалася. Козаки стискували зуби, тамуючи гнiв. Не одному кипiла кров, немало тут стояло звитяжцiв, що не раз самi накликали ворогiв, але зараз, приголомшенi несосвiтенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць - не герць, нiкому не йде до мислi легка, хоч i небезпечна, ба смертельна, втiха, та й не випустила б нiкого за ворота варта, аби не вломилися до фортецi вороги. Похмуро дивилися на три бiлi прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тiльки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальцi i свиснув так, що аж затанцювали пiд вершниками сполоханi конi. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом i покрутив рукою, немов пiднiмав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, пiд'їхали ближче. Ще кричали по-своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурiкав по-пiвнячи. Бедуїни пiдводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий пострiл, i середнiй вершник пiдскочив у сiдлi, пiдкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє iнших рвонули коней i немовби злетiли з мiсця, помчали до лiска. Козаки оглянулися й побачили Лаврiна. Вiн стояв з фузiєю в руках, блiдий, як полотно. По губах йому пробiг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив вiн, напевн