е вiн, i навiть не в бою, а коли тоii сповняв на конi образливий для нього танок. Лаврiновi стугонiло серце й тiло обсипало жаром. Вiн не мiг взяти до тями, як те сталося, що обiрвав життя в отому, завиненому в бiле, тiлi. Адже не сподiвався, що дострiлить туди. Вiн чомусь аж злякався свого пострiлу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловiк жив, щось робив, приїхав сюди... А чого приїхав? По його, Лаврiиове, життя? Чи по життя отих жiнок i дiтей, що позабивалися по норах? Зринула думка - як про це розкаже Килiянi. Вiн тепер майже все розказував Їй у думцi. I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками. Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотiв, легурно, дiловито пiдвiв рушницю, почав продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi. - Не кепський пострiл, - мовив хтось iз заздрiстю. - Хiба то вiн, то я стрiляв, - пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися. Зненацька турки - все вiйсько - попадали на колiна. Саме настав час третьої молитви. Дiставали з-за пазух священнi камiнцi, клали шаблi i творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i шепотiли слова молитви так тихо, що їх чув лише вiтер i той, кому вони призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила їхнi серця дужче, нiж гарматнi випали. Вона свiдчила про єдинодушнiсть ворога, а також про те, що на свiтi є iнший бог, який допомагає вороговi. Нечутно шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч рук, вимагаючи смертi тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах. Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли на колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв, якi щось дзьобають на землi. Либонь, то молилися високi турецькi воєначальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, i один найменший. Тi намети давно тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них. - То намети султановi, - пояснив Кайдан. - Султановi? - не повiрив Марко. - Аж чотири? Для чого йому стiльки? - Отой маленький - нужник, - показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали. - Чого зуби показуєте? - обурився Кайдан. - У кущi султан бiгати боїться. Та й не звик, там пiддуває. Козаки хоч i смiялися, але вiрили. Кайдан їх трохи розвеселив. Опiвднi турецькi пiхотинцi - секбани - знову приступали пiвнiчний вал. Йшли густими рядами, над якими майорiли розгорнутi прапори, були нещаднi й лютi, спiвали фатiху - першу суру корану, глухо гримiли барабани й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспiвали сурми. Козаки та ополченцi стали за частокiл. Кричали й тi, й тi - однi, щоб залякати, iншi, щоб збадьоритися, погрозливi погуки i музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернутi кожна до свого бога, проте боги були нiмi й байдужi, зайнятi своїми небесними справами. Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою - засипали рiв. Кiлька чоловiк на валу не витримали й дочасно почали стрiльбу. Анастас Дмитрiєв пiднiс угору шаблю, й стрiльба вщухла. Сам вiн дивився у вузенький пролом, його лiва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотiли. Мабуть, ротмiстр рахував кроки. Тодi враз вимахнув шаблею, гримнули затиннi пищалi, рушницi, й мовби ураган промчав по переднiх рядах туркiв. Упало кiлька прапорiв, секбани розладнали стрiй i, переступаючи через мертвих, побiгли до валу. Бралися по соломi та гноївцi, грузли в муляцi, кидали вгору мотузки i витягували один одного - цiлими вервечками - пiд самий вал. Лаврiн дивився вниз у якомусь подивi чи зацiпенiннi. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогiв. Турки йшли з поля рядами - у довгих синiх каптанах iз заткнутими за пояси полами, бiлих шапках, на яких щось поблискувало (пiзнiше довiдався - дзеркальця), швидше й швидше, миготiли взутi в червонi та жовтi черевики ноги, грiзнiше й грiзнiше зводилися шаблi, сокири, алебарди. Стояв дзвiн, ляскiт, миготiли обличчя - сотнi, тисячi облич; вiн не мiг зупинитись на жодному i вже не почував страху, тiльки якусь сторопiлiсть. Турки комашилися дiловито, навчено, однi падали на колiна, iншi сунули драбини по їхнiх спинах, ще iншi пiдпирали драбини рогачиками. Їх роздiляло п'ятдесят чи, може, трохи бiльше косових сажнiв... Турки дивилися вгору - бiлi плями облич i чорнi цiвки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його... щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврiн вiдчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося вiдчуття небезпеки, всерединi мовби щось натяглеся, тремтiло, застерiгало. Кинув оком лiворуч - запорожцi дiловито зводили рушницi, вицiлювали, стрiляли. Лаврiновi стало соромно, адже й вiн тримав рушницю, ще й був гарним стрiльцем, але замiсть того, щоб стрiляти, виважував щось у своєму серцi. Козаки насамперед вицiлювали тих, що перли нагору драбини. Лаврiн стрiляв без пiдсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живiт, тицьнувся в землю високий пничар, i йому самому чомусь гаряче запекло в животi, нiби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинiв (та ще рiв глибиною десять аршинiв), але турки облiпили їх, як мурашня. В ровах вибухали пороховi мiни, на голови нападникiв падали труби з нафтою, змочене в нафтi палаюче ганчiр'я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лiзли у вогонь. Бiля Лаврiна до стiни прилипло двi драбини, одна лiворуч, куцiша, друга праворуч - довга-предовга, вистромилась свiжоструганими, на яких закипiлась живиця, щаблями за палi. Поки що тiльки четверо чи п'ятеpo туркiв долiзли до половини драбини - їх змiтали фланговим вогнем iз земляного бастiону. Але зненацька вогонь правого бастiону вщух - запорожцi, що обороняли його, самi взялися за шаблi, по драбинах до них полiзли секбани. А тут, де оборонявся Лаврiн, просто перед ним над гостряками паль уже бiлiла шапка iз золотою парчевою смугою, бiлим тюрбаном i слiпучим мiдним чи й золотим значком - якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався iнший - маленький турок в жовтiм убраннi. По лiвiй драбинi теж пiднiмалося кiлька чоловiк, гримали в руках i зубах оголенi шаблi та ятагани. Пiднiмалися легко - навченi братися по драбинах. - Гей, берись! - пролунало позаду в Лаврiна. Вiн оглянувся - козак Кайдан пiдважив плечем один кiнець колоди, кликав на помiч. Одразу метнулося кiлька чоловiк, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокiл. Тим часом на драбинi праворуч турок вихопив iз зубiв шаблю й зiп'явся на повен зрiст. Та козаки врештi перепхнули обидва кiнцi колоди, i вона загуркотiла, збиваючи секбанiв одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє туркiв з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапцi з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивiй смушевiй шапцi, замiрився на Кайдана, коли вiн був нагнувся за iншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплiшований до землi, розрубаний шаблею майже навпiл. То був чийсь страшний удар - не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча. Обiч нього лежали мертвi козаки. На мить Лаврiновi здалося, що отой маленький - Марко. Вiн пiдбiг, нагнувся, легко перекинув тiло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрiшнiм тремтiнням вiдсмикнув руку: "Не Марко". Поруч лежав дебелий козак, йому вiдiрвало ядром ногу, кров цебенiла зi страшної рани, а вiн припав до фляжки, пив горiлку. Переборовшiї страх i нудотну млiсть, Лаврiн присiв, щоб перев'язати козаковi рану, але той рiшуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Вiн знав, що зараз сп'янiє i спливе кров'ю, засне й не прокинеться. А по драбинах бiгли новi нападники. То там, то там перехоплювалися через частокiл, безстрашно кидалися на запорозькi шаблi. Тому, хто перший проб'ється в козацький стан i укрiпиться там, обiцяно сто золотих екю i десять бранок. Люто боронилися запорожцi. Вже полiг козак Шабалда, а козак Кремiнь сидiв, тримаючись руками за голий жиавiт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розiрвалися одразу двi гранати, вибили з грудей серце, й воно димiло на чорнiй землi, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврiновi з того бою. -Не дивися, снитиметься вночi, - на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезнi ночви зi свинцем. Лаврiн на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свiдомiстю одразу, але звiдки вiн i що то таке, збагнуїи не мiг. Та зненацька заморока спала, й вiн почув, що ген у лузi, далеко-далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навiжена - хто зна, але кувала, й спiв її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврiн навiть не встиг здумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак ("не йому!"), а мимо бiгли запорожцi та городовики, й Лаврiн подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кiлька нападникiв, їх рубали бердишами ладижинцi. Кайдан вискочив на палiсад i шмагав бичем, мов молотник цiпом. Велика, чорна, їжаста куля свистiла й гула, и турки летiли вниз, мов снопи околоту. "Хрясь, хрясь" - лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипiння. Кайдановi на живiт зсунувся пороховий рiг, що висiв на тонкому ремiнному перев'язi, заважав, Кайдан рвонув перев'язь, пожбурив порохiвницю вниз i молотив знову. Його обличчя спотворили гнiв i запал. Воно було страшне. Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврiновi в груди. Вiн вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собi вилiз на частокiл, правою ногою вперся в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по чорнiй, круто зiгнутiй спинi турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальцiв i, блиснувши на сонцi, полетiла в рiв. Турок позадкував по драбинi, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився свiт, вiдтак i сам крутнувся й шугнув головою вниз. Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого не боїться й не боятиметься нiколи. Вiн цього не думав - думати не було коли, тiльки почував у душi вiдвагу, пив її, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм витає в бою, понад боєм. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи. Бердиш свистiв у руках, як хворостина. Лаврiна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, вiн би i його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз вiдчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокiл, але зiрвався з драбини. Метнулася кудись убiк земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усерединi й розсипалось на червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей трiск - останнє, що пам'ятав. Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, - тiльки чомусь не пам'ятав падiння, - страх обсипав холодом тiло. "Турки. Полон". Розплющив очi й побачив над собою закiптюжене, вiд того ще грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана. - Живий! - не стiльки почув (у головi стояв дзвiн), як вiдгадав з поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв. - Неначе живий. - Турки тобi пiдмостили постiль, - повiв рукою Кайдан. Тiльки тепер Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч нього з-пiд уламкiв воза стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях - то обвис мертвий турок, а далi трупи чорнiли купами. - Одбилися ми, - пiдвiв голову Кайдан. - Ти рачкувати зможеш? Цiле все? - Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за одну, а далi за другу ногу:- Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не менi, а туркам! Тобi таки просто по-диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав... Мабуть, змалку виливки пив... Бачиш оту драбину? Бiжи до неї собачою риссю i вмах - на вал. Поки її нашi не скинули й поки турки не очухалися. Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам лiз по драбинi, як ведмiдь. - Нехай турки надивляються на онеє мiсце, - сказав, коли Лаврiн спробував поквапити. - Може, подумають, що i в нас є гармати. Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся, аби нiхто не побачив слiз, що набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не дивився. Всi погляди були зверненi на бойовище. Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупiв, козаки й турки - вперемiж. Туркiв кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком пiд чиїмось новiсiньким - ще не прив'яла лоза - тином. Там уже голосили жiнки - впiзнавали своїх чоловiкiв. I не вгавав на соборнiй церквi дзвiн, бив i бив на сполох. Врештi Анастасу Дмитрiєву урвався терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав: - Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не додає вiн бойного духу, а одбирає. Незабаром церковнi дзвони замовкли. А в турецькому таборi вчинилася метушня - до спагiїв[6] пiд'їхали вищi воєначальники, а може, й сам вiзир - довга варяниця вершникiв на бiлих конях прозмiїла через табiр, покрутилась на одному мiсцi i вже тiснiшим гуртом од'їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу. А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно-схiдного рогу фортецi турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими, мов казан, тимпанами, сурмачi засурмили, довбишi вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска вийшло двi шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Однi казали - поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi - промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан. I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених- ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних спи ною до спини дiдiв у бiлих сорочках. Тодi звiдкiлясь узявся голий до половини, пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на помiст, щось закричав i, махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову загуркотiли тимпани, i четверо катових поплiчникiв витягли на помiст хлопця та дiвчину. На валу зашепотiли, що то брат i сестра. Дiвчина голосила, рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал i щось гукав. Але за лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було видно - кликав не до покори. Знову голий до пояса мiстр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм тiлом, й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла, кат вiдтинав їй голову на помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то вже були не вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв. Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв фортецi, намагалися залякати їх. Й справдi, жахними були їхнi дiяння. Коли катовi помiчники заволокли на помiст ще двох хлопчикiв i двоє дiвчаток i кат, не поспiшаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з дна душi, зiтхання та болiсний стогiн порушували її. Й вже невiдомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий сiчовик похилив голову, ще хтось прикрив очi рукою. - Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, - прошепотiв Кайдан благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило, перекосило. - Вдаримо, пане отаман, - просили козаки. - А що, пане полковнику, - обiзвався Сава. - Вони не сподiваються нашої налоги. Гадають, ми поламанi приступом. - Можемо полягти даремно, - в непевностi сказав Мурашко. Вiн стояв спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася. - Я посадовлю своїх на коней, i наскочимо з брами, - запропонував Анастас Дмитрiєв. - А ви - з валу. По драбинах, по колодах... Вмить добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi. - Пане Анастасе, на вашу голову, - застерiг Мурашко. - Що там уже нашi голови, - махнув рукою Дмитрiєв i крутою стежкою швидко пiшов з валу. Його шабля метлялася на довгiй перев'язi i гнула-збивала бур'ян. - Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, - мовив до Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготувалися до випору. До нiг, пiд частокiл, клали довгi тичини, принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три. Знак, що Дмитрiєв з комонниками вже стоїть бiля ворiт, подав з осокора ладижинський мiщанин на прiзвисько Цуцик. Ледве вiн вимахнув шапкою, всi заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрi просто стрибали на купи гною та соломи, насипанi турками в рiв. Сутичка була коротка: з шанцiв їх зустрiли рiденькою стрiльбою, випалило кiлька гармат - гармашi та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще ранiше поприковували ланцюгами до стовпiв усi гармати. Козаки рвали гармати бал емез та колонборни й трохи меншi - шахане, але нiчого не могли вдiяти. Тiльки в одного сiчовика був з собою молоток та свинець, вiн збив кiлька метникiв-прицiлiв та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землi, а тим часом iншi шарпали лозову заплiтку шанцiв, руйнували вал. Треба було поспiшати, бо з хвилi на хвилю могла налетiти татарська кiннота й одiтнути їх од мiста. Похапали кинутi турками прапори - їх було не мало, аж тридцять сiм, зiбрали зброю, декiлька чоловiк котили бочки з порохом, тягли двi гармати шахане, якi їм вдалося вирвати зi стовпами, подалися до валу. Пiзно ввечерi ховали перших убитих. Накрапав дощик, в попа на лисинi поблискували краплi, вiн читав молитву швидко, дивився кудись угору. Нефарбованi труни двома рядами бiлiли перед ним; Лаврiн i Марко стояли по той бiк могили. Лаврiн теж дивився кудись угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя убитих, неначе вони могли вiдкрити йому щось таке, не знане досi, й мiнився на виду. Важкi вiка сховали їх од нього, вiн повернувся й пiшов у темну сутiнь вулички. Лаврiн ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон - на Сiчi здебiльшого ховали старих дiдiв, вiн їх майже не знав, i були тi люди для нього десь там, за далекою межею, за глухою стiною, просто вони вже оджили своє (сам же почувався майже безсмертним) , а тут падали поруч такi ж, як i сам, молодi парубки та чоловiки. Й невiдомо, хто поляже завтра. Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохiть, уже вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе покривдженi дiти, пiд густе шатрище в'язовника в темну каламуть вулички. III Султан копнув ногою, й легенький горiховий столик на низеньких нiжках полетiв шкереберть. Забряжчали золотi тацi, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне.печиво, пахучi жолудi, персики в меду, солодощi з амброю, пирiжки з фiалками та гiацинтом. Нечестивi собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, пiдсовують чашi з мускатним вином, а вiсiм тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смертi. З кожного вийшла кров i душа, душа полетiла за морськi надра в рiднi краї, а кров угноїла чужу землю. Вiн витрачає силу бiля цього нiкчемного мiстечка; ще тиждень облоги, й йому вже не буде з ким iти на Київ i далi, на пiвнiчну столицю. Вiн стає посмiховиськом в очах усього свiту. А стамбульськi кравцi вже шиють трiумфальний каптан з вiдкидними рукавами для цiлування. Так, султан уже давно збагнув, що похiд не буде трiумфальний, як те пророкував вiзир Мустафа. "Одкладемо, - сказав той, - розор Римської держави до iншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас". Одначе воювати королiвства Римської держави почесно й вигiдно для скарбницi, а воювати оцi Ладижини, про якi не чули в жоднiй столицi свiту, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання пiдмова, на яку дався султан. Далi вiзир нехай воює з чорними джинами на островi Родос, куди його повезе галера одразу по закiнченнi цiєї вiйни. Султан прибув з-пiд Кам'янця учора ввечерi. Приступало ж козацькi мiста вiйсько пiд рукою сердара[7] Мустафи-пашi. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойн'й досвiд, а тому, що так нараяв великий вiзир - Ахмед-паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудростi великого вiзира Кепрюлю, який радив йому й зовсiм не переходити днiстрових вод. Зупинитися у повойованiй Молдовi, де мають багато палацiв, котрi, може, й поступаються стамбульським, але теж гарнi. Звiдти до козацьких мiст - палицею кинути, вiн завжди може приїхати на трiумф. Зринала думка - чи таки не вернутись у Фракiю. Але воднораз в душi запалала злiсть. Сiм днiв згаяв Мустафа пiд цiєю нiкчемною фортецею. Султан далi не мiг всидiти в Кам'янцi. Три служки в синiх халатах, чашнiгiри, тихi й непомiтнi, немов летючi мишi, збирали розкиданi солодощi. Всi наче змовилися ("вони й справдi у змовi!"), намагаються вiдвернути його погляди вiд мiста. Позавчора пiд Кам'янцем влаштували полювання, i вiн гасав помiж жовтоголових соняхiв, арабаш зламав ногу, а вiн вполював... порося. Повелитель правовiрних, великий мисливець вполював гидотне порося! Хiба для таких ловiв приїхав сюди вiн, Магомет Четвертий, охоронець вiри й воїн, що має несхибний удар i хоробре серце! Он лежать його меч i лук, повсякчас нагадуючи, що вiн мужнiй воїн i великий полководець. У той же час з гiркотою, навiть з огидою зiзнавався собi, що похiд утомив його, що, позбавлений розкошiв i втiх палацу: мудрих бесiд високих учених - мудерiв (адже вельми любить помiркувати про вади та дивацтва iнших народiв), заспокiйливого спiву фонтанiв, магiчних танцiв єгипетських танцiвниць, - втрачає звичну рiвновагу, що невдачi вiйська пiд Кошицею й Бершаддю похитнули його вiру. Злiсний голос нашiптував з-поза спини: "Ти - кепський воїн, ти звiрився на своїх полководцiв, аби потiм всю провину скласти на них". Нi, вiн хотiв кермувати вiйськом сам, а вони вiдвертали його вiд того... Це вони затримали його в Кам'янцi. Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета Четвертого. Вiн покладе цьому край, погромить варварське мiсто, хоч як мiцно воно сидить на скелi i страшенно важке для здобуття, й пiде далi, i звiстка про його перемоги струсне свiт. Цей похiд вiн обмислив з усiх бокiв. Ось-ось має пiдiйти йому на помiч нова, свiжа хвиля. Вiйсько припливе на галерах по Днiпру, воно добре озброєне, має хороше спорядження. Воїни не втомленi довгою сухопутною дорогою, вiн поставить їх наперед, i тутешнi простори скоряться їм. Треба тiльки швидше зламати це мiсто. Падишах бiльше не буде звiрятися на свого сердара; вiддасть повелiння на штурм сам. На один переможний штурм, а тодi вернеться в Кам'янець. Секбанбашам[8] сьогоднi вже посланi накази, на яких вiдтиснуто печать брильянтовою тугрою, аби завтра були готовi виступити в похiд далi. Сьогоднi Ладижин впаде попелом в рiку Аксу - Вода Буг. Й тодi вiн вернеться в Адрiанополь - Едiрне. Й там йому справлять трiумф. Подiбний до тих, якi справляли римським цезарям, коли тi повойовували варварiв. У мечетях мулли прославлять його iм'я. Поети складуть на його честь оди. Вiн знудьгував за ними. Нашмаганi батогами, вони спiвали про його безсмертя, щастя жити в iмперiї Османiв, тепер же, мабуть, спiвають про очi коханої i схiд сонця, якого нiколи не бачать, бо пiзно встають. Вiн навчить їх спiвати про Марсове поле! Низько зiгнувшись, ввiйшов начальник похiдних султанських покоїв i доповiв, що ага Гаси - начальник яничарського корпусу - чекає милостивого падишахового дозволу ввiйти в намет. Султан ворухнув пальцем, чашнiгiри зникли, немов їх i не було, охорона вiдступила на крок пiд чорний шовк запони, задки виплив i начальник покоїв. Майже одразу по тому до намету вступив яничарський ага. Вже не молодий, аскетичної статури, вузьколобий, вилицюватий, улесливий i непокiрний воднораз. Та непокiрнiсть примазана лестивiстю, мов Солячка медом. Яничари - найвiрнiшi й найнепевнiшi падишаховi слуги. Бо вiдають - трон стоїть на їхнiх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними. Надто багато вони забрали собi волi. Яничарський ага опустився на колiна, одначе в очах страху не мав. - Повелителю мiй, нехай буде непереможна твоя боротьба за вiру. Хвала аллалу, що перед тим, як померти, менi довелося ще раз побачити падишаха. -Аллах премудрий i всюдисущий, вiн оберiгає правовiрних синiв своїх. Але звiдки ти, яничаре агаси, знаєш, що вiн кличе тебе на Марсове поле? - Бо хто ж, окрiм хоробрих яничарiв, може розгризти цього горiха? - запитав, дивлячись просто в обличчя падишаховi. Магомет скипiв од такого зухвальства, його очi позлiшали, тонкi губи мiцно зцiпилися. - Ти нюхаєш фiмiам, який ще не воскурили. Яничар вiдверто глузливими очима подивився в протилежний бiк намету, де з срiбної, у виглядi пави з розпущеним хвостом, курильницi струменiв тонкий аромат. Легкий синiй димок вився i вдень, i вночi, султан намагався загасити ладаном, миррою бдилi запахи цього краю, степу, кiнської збруї i спiтнiлих у бою тiл. Вдавав iз себе воїна, а сам не виходив iз наметiв, набитих шовковими подушками i золотими цяцьками. Справжнiй же воїн, нехай вiн i монаршого достоїнства, однаково легко ловить запахи i мирта, i полину. Юлiй Цезар, коли воював варварiв, жив, як простий воїн. Легкi сiрi птицi пролетiли в очах яничарського аги. Магомет помiтив i перейняв їх. Гнiв переповнив його серце, воно кам'янiло злобою. Ага Гаси забув, де випустив своїх птиць. Тут, у чужоземнiй сторонi, юточенi ордою, спахiями, воїнами джебелiх[9] та малоазiйською кiннотою, яничари не страшнi султану. Вiн пiдвiвся, важким поглядом притиснув агу до килима. - Вiтер перемоги вiє в наш бiк. Горе тобi, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вiтер у полi. А вловиш - вибереш найкоштовнiшу шаблю з мого арсеналу. Яничар поблiд, стиснув зуби, аби не видати дрожу, що враз почав ним тiпати. Мозок закипав ненавистю, серце - страхом, й вiд того йому стало зимно. Зрозумiв, що життя його повисло на кiнчику меча. - Рокую всiх невiрних переможному мечу, - мовив, упершись поглядом у килим. - Ми скинемо їхнi тiла з просторiв всесвiту. Я полечу попереду сам, наче птиця саламандра, - i пiдвiв голову. - Накажи, о великий, нагодувати яничарiв. Ми вже бiльше тижня не маємо нiякої здобичi. Воїни охляли на пшонi. - Я повелю зварити їм овечий кебаб. А всiх алай-беїв дарую яствами зi свого столу, - сказав, ворухнув пальцем i в цю мить наштовхнувся на сповненi вовчої ненавистi, глибокi пам'яттю очi яничара. "Якщо вiн повернеться з цього бою живий, - подумав, - то буде звинувачений у зрадi". - Щедрiсть падишаха не має меж, - вклонився ага Гаси i вийшов з намету. Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стримiла в серцi, мов нiж, вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за другим кiльцем алай-чаушiв - збройної охорони султана - й оглянувся на велетенський голубий намет з довгим трикутним зеленим прапором зверху. "Клянусь аллахом, - прошепотiв, - якщо я здобуду перемогу i залишусь живий, цей намет накриє твоє тiло". Тiльки за третiм разом утрапив ногою в стремено. Тонконогий кiнь китайської породи, що бiгав, мов стрибунець, тiльки скоком, рвонувся й, осаджений незвично мiцним притиском, закрутився на мiсцi. ...Падишах спостерiгав атаку яничарiв у розсувну пiдзорну трубу. Бачив, як вони шикувалися по ортах та алаях - загонах i полках, як вийшли вперед алай-беї, як воїни творили молитву. Тисячi маленьких комашок, що мають прїiнести нектар слави в його вулик. Ця думка на мить заволодiла Магометом, вiн розчулився i вибачив яничарам їхнi свавiльства. Ага Гаси стояв на чолi першого алаю. Ледве скiнчилася молитва, ступив крок уперед i скинув одяг. Залишився в бiлiй шовковiй талiсманнiй сорочцi, списанiй од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися до голого тiла. Зняли синi, фессалiйсько-го сукна, каптани, бiлi повстянi шапки, сорочки, штани, залишилися в бiлих полотняних панчохах та черевиках. Алай-беї взяли з рук служникiв металевi опанчi, одягли їх на голi рамена. Заграли дев'я-титрубнi яничарськi оркестри, тримаючи чiткого строю, що навiть довгi драбини не ламали його, навпаки, ще бiльше окреслювали алаї по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири - прапороносцi - несли знамена. З пiвдороги алай-беї вiдступили, сховалися посеред воїнiв, - не вiдступав лише а: а Гаси, - наперед вийшли воїни-велетнi з палицями, в довгих кол,.чугах, зiмкнули передню лаву. їм поставлять драбини, вони кинуться першi. Якийсь квадранс яничари йшли моьчки, а далi закричали, заволали, й крики тi злiтали до трьох небесних сфер. Кяфiри мали б умерти вiд того крику, як умирали й падали зi стiн оборонцi Вiдня, Семиграда, Нейхейзеля, Брюна, Ольмюца. Проте вони не падали, метушилися на валу, за їхнiми спинами курiли чорнi дими, над головами майорiли бiлi знамена з червоними хрестами. То був пекельний приступ. Голi, чорнi яничари лiзли, як чорти з пекла, зблискували на сонцi шаблi, зблискували голi, пiтнi тiла, на мiсце одного вбитого одразу ставало троє живих. Звiддалiк вони скидалися на вервечки мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорнi цiвки смоли, падало колоддя, камiння, горщики з нафтою, вимахували келепи й бойовi палицi. Султан то дивився в трубу, то кидав погляд на великий круглий дзигар, що стояв бiля нiг. Вже пiвтори години грав Марсiв кривавий танець, уже не одна сотня добiрних султанових воїв спила нектар з чашi смертi. "О великий володарю небесних сил, - прошепотiв Магомет до аллаха, - якщо ти не допомагаєш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам". Саме тодi яничарам вдалося зачепитися за лiвий бастiон, осiдлати вал до Бугу. Замайорiли їхнi знамена та кривавi алеми - значки полкiв, й почали яничари метати з валу в мiсто гук, од якого знялися голуби й закружляли над мечетями невiрних. Аж сюди, на горб, долiтали тi переможнi погуки, а також гуркiт тулумбасiв i вищання флейт, вони мали паралiзувати невiрних, вибити з їхнiх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас, перейшов у глухе ревисько.Там знову заклекотiв бiй. Знову ангел смертi Азраїл збирав свiй кривавий урожай. Козаки ударили злiва, й прийшла їм пiдмога з мiста. Магомет бачив, як козаки гуртами бiгли через майдан. Вони збили яничарiв з валу, й ще густiше полилася смола, змоченi в нафтi вiхтi горiли на голих iiлах чорним вогнем. Марно галасували чаушi, вимахували шаблями алай-беї, марно переривалися пiд стiнами оркестри - яничари вiдступали. Останнiм залишив поле бою ага Гаси, вiн iшов з низько опущеною головою, не ховався од куль, - диво, чому жодна не зачепила? Може, його оберiгали написанi на сорочцi слова пророка? Яничарського агу скарали на тому ж помостi, де вчора рубали голови невiрним, щоб заляканi обложених, тiльки перенесли помiст у лiс i заслали дорогим перським килимом. * * * Наступного дня вранцi турки мiста не приступали. Спантеличенi, дивилися на вал, де на пiвнiчно-захiдному земляному бастiонi височiла зелена корогва з образом пресвятої богородицi, а в обидва боки од неї полоскалося на вiтрi вiсiм рiзнобарвних прапорiв та значкiв iз хрестами. Вчора нi корогви, нi значкiв не було. Покликали козакiв Могилiзського полку полковника Гоголя, який передався басурманам i ходив у султановому обозi, й тi сказали, що то маєва - запорозькi. Вони впiзнали корогву, називали по значках куренi, котрi виставили їх на виклик вороговi, тiльки не могли дiйти розгаду, яким способом прорвалися в мiсто новi запорозькi загони. Декотрi доходили думки, що частина куренiв просто була приховалася, а тепер стала до бою. Так чи iнак, а тiльки в таборi обложникiв тi запорозькi стяги викликали чимале замiшання. Їх споглядав хан, споглядав сераскер вiзир Мустафа, видивлявся в трубу султан, вони довго радилися й поклали: перш нiж розпочинати новий приступ, провести пильну розвiдку та дознати доконечно, через якi ворота чи потаємний хiд ввiйшли до фортецi запорожцi. Сiчовики теж видивлялися новi прапори. Вони ходили по валу юрмами, й вiд того здавалося, що їх справдi побiльшало. Помiж них штовхався й Лаврiн з Ногайцем та Кайданом. Лаврiн удавав байдужiсть, а груди йому розпирала радiсть, i зухвалiсть, i трiшки навiть гордiсть - адже це майорiли стяги, намальованi його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова - зараз уже й не пам'ятає достеменно чия, але образ богородицi, й гармати, i стрiли, й хрести у зiрках малював у притворi церкви вiн. Списав їх з пам'ятi, й запорожцi казали, що його богородиця достотно така, як на справдешнiй хоругвi в сiчовiй церквi. I в зiрках, у стрiлах не помилився анi разу. Допомагали йому Марко та Кайдан, Марко фарбував камковi полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазiєю обложенi здобули пiвдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастiонi, поставили новi палi замiсть обвалених, наносили колоддя та камiння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломi в саду за церквою - камiннi пласти тут випирали iз землi, пiдступали до самого чорнозему, на них стояла фортеця, церква й iншi будiвлi. Камiннi брили лежали на валу купами. Їхнi гострi гранi поблискували, як леза сокир. Намальованi Лаврiном прапори пiднесли бойнiй дух. У стомлених серцях оборонцiв- заполум'янiла вiра, що їх на поталу не вiддадуть. Зiркiше вглядалися у пiвнiчний бiк, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманськi полки, не гойдається степ од ходи сердюкiв? Та дорога з опiвнiчного боку була пустельна. Турки грали сурмами приступ аж надвечiр, i знову вiдступили до шанцiв. Вночi вони спробували вчинити два пiдкопи, але оборонцi їхнiй задум розгадали. Козаки заздалегiдь розставили попiд валом тимпани, насипали на них проса, що вiд ударiв сокирянок пiд землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих мiсцях провели контрмiни й вигребли порох з пiдкопiв. Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини мiста. Цей ворог був незримий, але так само страшний. Одвiчний супутник обложених, хапав за горло одразу всiх. Мiсто не мало запасiв, прохарчувати двi тисячi вiйська та кiлька тисяч бiженцiв не могло. Вижали на городах жито, варили iз стеблом, та i його вистачило ненадовго. Вижали траву, пообчухрували листя - дерева стояли голi, немов ранньої осенi. Останньої ночi було кимось покрадено просо з барабанiв. Почалися грабунки в мiстi. Виламано вiкна в кiлькох крамничках бiля базару, але нiчого їстiвного там не знайшли. Обивателi замикали ворота не тiльки на нiч, а й удень, але й усидiти не могли - страх заповзав в усi шпарки, хотiлося знати, що ж там за взятими на шпуги вiконницями. Бiля колодязiв стояли величезнi черги, вночi воду носили з Бугу. Днi були жаркi, в мiстi стояв сморiд. Вулички вражали пустельнiстю, вряди-годи по них прошмигував чернець у довгiй рясi - бiг кудись прочитати канон на iсход чиєїсь душi. За голодом прийшов iнший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог - чутки, лихi вiщування. Являлися чорнi знамення, вiщi знаки, й все те клалося на одне: гетьманове вiйсько на помiч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Днiпро. Ладижинцi ж, чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхнi голови впадуть страхiтливi кари. На те показували прикмети: зiрка впала у вир на Бузi, i вишня зацвiла посеред лiта. Кайдан намагався всiх запевнити, що вишня зацвiла од пожеж - перегрiлася земля, але йому не йняли вiри. Пiп двiчi окропив її свяченою водою, проте цвiт не обсипався. ...У вiйтовiй хатi зiбралася на раду козацька та городова старшина. Хата у вiйта багата, на сiм свiтлиць i покоїв; у чотирьох свiтлицях- печi iз зелених кахель, два поставцi, лави, обкладенi зеленим сукном, килими, покривала, шовковi завiски. Старий вiйт дивився на все вiдсутнiм поглядом - дочка iз зятем жили в Переяславi, власне життя добiгало краю; весь статок уже був нiби не його, нi за чим не шкодував i нi од чого не мав радостi. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати через лавникiв на цей сумний круг старшин. Схилився на кiстляву руку, жував сухими, поморщеними губами, нiби хотiв щось сказати, але якщо й казав, то тiльки самому собi. Городова старшина загомонiла, тiльки-но сiли за довгий липовий стiл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кiнця. - Дасть бог, i одiб'ємось, - сказав бурмiстр, рудобородий дядько у венетiйському зеленому каптанi, оперезанiм козацькою шаблею. Усi погляди зверненi на Мурашка, котрий сидiв край столу, зiгнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарнi думи, тиснув тягар, що завдав собi на плечi. Гаряча вiдвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарськi ташi, перегорiли на попiл i чорною осугою осiли на душу. В нiй усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна вiдповiдальнiсть гнула до землi. Не був боягузом i мiг сам пiти на ворожi списи й померти, але не мiг бачити стражденних, спрямованих на нього поглядiв жiнок та дiтей. Вони вiрили в нього, як у спасителя. А вiн уже не вiрив нi в що i найперше - в гетьмана. Якби збирався дати вороговi бiй пiд Ладижином, уже прийшов би, принаймнi подав би якимсь чином звiстку. Ночами полковника мучили змори, жахався у снi, а ось уже третю добу зовсiм не мiг склепити повiки. Був бридкий сам собi. Йому здавалося, кривавi потоки, що червонять Сiльницю та Буг, течуть через його нерозважливiсть. У мiстi лютував голод, хати бiля валу були переповненi пораненими, якi мерли, мов мухи. За кiлька днiв ладижинський цвинтар вирiс удвоє. Приймав усе те, як покуту за якiсь грiхи й боявся бiльшого лиха. Серце провiщало бiду од самого початку, вiн тодi хотiв од'їхати звiдси, даремно ладижинцi не випустили його. Вiн би забрав з собою провину за вбивство ханського фа-мiльянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер мiщани прирiкають своєю затятiстю на смерть i себе, й своїх жiнок та дiтей, i його козакiв. Кожнiй людинi вiдведена мiра страждань, покути за вчинки - його переповнилася вщерть. - Ми затягуємо зашморг на власнiй шиї, - пiдвiв полковник голову, й очi йому заблищали, - та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обiцяв милосердя - приймiмо його жадання, поки не пiзно. - Хiба ти не знаєш султанового милосердя! - суворо грюкнув об пiдлогу шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горiли осуд i гнiв. - I коли б хто з нас важився до тої згоди... - нервово вийняв з-за пояса похiднiй пiрнач, поклав на стiл i одразу ж прийняв його. - Я важуся, я, - закричав Мурашко, - i пошлю зараз