ми, гейби п'янi. Пiд ними росли ситi трави, здавалося, тiльки доторкнися - з них так i бризне зелена юшка. Над плавнями кружляли орли та пiдорли, їхнi гнiзда чорнiли на вершечках вiкових дубiв.Ночами на тих дубах гули пугачi, вони гнiздилися по дуплах. Туркотiла над головою горлиця, десь далеко шкварчала сиворакша. Птаства тут - гибiль i звiра теж, тiльки в цих нетрях важко його добувати. На самому вершечку дуба на сухiй гiлцi сидiв орел. Вiн був старий, такий старий, що майже не мiг стиснути кiгтями гiлку й боявся впасти. Й злiтав уже не пружно, а намагався вхопити крильми вiтер та полинути на його потоках. Тодi, розпростерти на струменях крила, здавався могутнiм i грiзним, й:качинi та гусячi зграї, вабачивши його, шугали в очерет. А насправдi вiн був кволий, i болiли йому всi кiстки, й болiли рани. Найдужче допiкають двi, - одна вiд посланого людиною вогню, а друга вiд вовчих зубiв - добивав на снiгу вовка, й той у передсмертнiй агонiї вгородив йому в бiк iкло. Повiки самi напливали орловi на очi, й охоплював примарний, старечий сон. Йому то плив перед зором осiннiй вигорiлий степ, то змигувала в хмарi блискавиця, то синьою стрiчкою перетинав шлях Днiпро. Орловi ячали лебедi, але вiн не полював їх уже навiть увi снi. Видива з лебедями - снiговиця бiлого пiр'я i гаряча кров - бачив уже нiби чужими очима, й хтось iнший тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам вiн уже давно полював маленьких, кволих козенят, жирних лисок, не гребував i дохлятиною. Крiзь липкi жовтавi щiлини очей орел бачив унизу човна i двох людей у ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотiв злетiти, але важко йому було зриватися з вершечка дуба, i вiн залишився на мiсцi. Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди. Сiрко справдi приклав до губiв пальця, не дозволивши Мiюському пугукнути i злякати орла. Човен тихо проплинув попiд дубом. Зненацька закучерявлена з обох бокiв вербами протока круто повернула праворуч, вони випливли на довге озеро. Пiшли краєм озера, понад очеретом. Вiн стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь у темних його нетрях голосно квоктала чомга, хрипiли лиски - в очеретi їх видавали бiлi носики, попискували курочки. Вони не дуже боялися, то та, то iнша перебiгала од куща до куща, навiть гребли по лататтю лапами, зовсiм як їхнi домашнi родичi. Десь далеко, либонь на сусiдньому плесi, загелготiли гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на островi впало дерево, на мить птаство вмовкло, а потiм розгомонiлося знову. Високо над плавнями бусол нiс у дзьобi змiю. Вона звивалася, а вiн дужо i радiсно махав крильми, бо ж був гарним батьком - роздобув своїм бусленятам вечерю. Вже почувався свiжий подих Днiпра, його бiлих вод, що перекипiли на порогах, далi вони течуть вiльно й тихо, розливаються по рiчкових запливах i рукавах, миють шовковi трави й очерети. Вода - як сльоза: вертаючись iз далеких походiв, козаки п'ють її пригорщами, хмiлiють, змивають з чола i з пам'ятi все лихе, наповнюються новою снагою. Сiрко й далi сидiв незрушно, але тепер Мiюський гаразд бачив, що то зовсiм не байдужiсть, його обличя одмiнилося, стало тонше, чутливiше. Ледь розширились нiздрi прямого, з невеликою горбинкою носа, крiзь бронзову засмагу на щоках проступили рум'янцi, очi стали гострiшi. Певно, вони схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск води. Проте Мiюський не мiг розгадати, чи отаман дивиться тiльки на плавнi, чи крiзь них ще на щось. Зненацька Сiрко ворухнувся, склав трубочкою губи, i з них злетiв тихий переливчатий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет аж загудiв - вiдгукнулися десятки голосiв, а одна птаха навiть виплила на чистоводдя, та, забачивши човна, шаснула назад. А Сiрко вже свистiв по-куличиному, далi проквилив чаєчкою, - його обличчя свiтилося хлоп'ячим завзятттям, очi сяяли задьористо й радiсно. Вiн ще раз прокричав чаєчкою, а тодi стулив губи, й над плесом пролунав грiзний поклик кiбця. Плавнi шелеснули i вмовкли. - Го-го-го-го, - засмiявся отаман i чомусь знiяковiв, насунув на лоба шапку, махнув рукою, мовляв, греби, чого став. Мiюський налiг на весла. Отаман був Мiюському загадкою, котру хотiв розгадати, але не для того, щоб покористатись, а стати в добрiй пригодi. Та й не просто було покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожцi люблять Сiрка, як не любили жодного iншого отамана. За що люблять? Адже норову крутого, не потурає нiкому... Трясе їх, як чорт суху грушу. Але й собi - також... Безкорисливий i справедливий. Не зажив на своєму урядi жодної копiйки. Ще й не журиться тим. Ота його крута дума, ота нахмаренiсть - то дума не за себе. Вiн, може, й радий би позбутися тих думок, та не може. Душа кошового присохла струпами, але пiд тiєю шкарубкiстю лежала така любов, доброта та щирiсть, що тому, хто до неї добувався, вистачало її на все життя. I упертостi, i життєвої снаги там теж вистачає. Мiюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його царським посланцям, ще й звелiв до лiта внести за нього з кошової скарбницi плату за їжу в курiнь, а з того, як той клопотався за простих козакiв, з того, як слухав увечерi, сидячи на призьбi, кобзаря, як зараз щиро, майже дитинно вдивлявся у плавнi. Отаман справдi любив плавнi. Тут розкошувала його душа. Любив мандрувати по рiчках, безконечних протоках i єриках, нiхто краще за нього не знав їх. Здебiльшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену глухомань, вiднаходити новi, ранiше не баченi куточки. Був непосидючий, в куренi та канцелярiї нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звiдти. В отамановiй головi завжди крутилися всiлякi химерiї. Вiн часто наштовхувався на усталенi звичаї, якi хоч i поважав, але часом проламувався й крiзь них. Загадував плести велетенськi, котрi б порятували Сiч од голоду, сiтi, ставити на човнах не по однiй, а по двi щогли, навiть був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай пiдпливати до ланцюгiв, якими турки перегороджували Днiпро, й розклепувати їх. Той човен робили з двох, покладених один на одного, мiцно припасованих i засмолених, знизу чiпляли мiшки з пiском, човен весь ховався пiд водою, зверху стримiло тiльки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тiльки гребти на такому човнi було важко. Човни на два стерна - теж його придумка, проте не теперiшня - давня. Скiльки тих справ переробив за вiк! Скiльки сiч перейшов! Клопотався запорозькими справами, а життя, всi його радощi i присмаки залишав на потiм. I ось воно проминуло, як ота бiла квiтка в потiчку. Проминуло не почавшись? Зберуться увечерi в куренi козаки, й почнуть деякi вихвалятися, скiльки зачерпнули жменями зерен iз золотого засiву життя, майне i йому в головi чорна думка, але й щезне одразу. Хiба в тому суть твого, чоловiче, буття? Хiба його можна вимiряти цеберками медiв, якi спив, казанами кашi, м'якими пуховиками i пухкими молодицями? Не понесемо на той свiт iз собою медiв i не поволочимо пуховикiв. Правду каже iєромонах - щастя в тобi. Воно в божiй красi, в оцих плавнях, високому небi, гострому помаху шаблi, в голубiй ясi перемоги. В думцi про те, що прожив чесно, звершив для товариства, для рiдного краю все, що мiг. А хiба звершив усе? Хiба на таке сподiвався? Але цур йому. Тим ще матиме час каратися. Новий клопiт сушить голову. Отамана непокоїло, чи скiнчили теслi роботу, думка про те перебила всi iншi, вiн став нетерпеливитись, Мiюський завважив це й погнав дубiвку швидше. Широкою й глибокою протокою увiйшли в озеро, з другого кiнця якого бiлiв широкий доплив. Понад лiвим краєм озера стiною стояв очерет, а понад правим тягнувся високий, сухий острiв. Вподовж усього острова стояли прип'ятi до вкопаних у землю колод човни - прудкi стерни й ще бiльшi, з крутими, вигнутими боками та невисокими щоглами - думбаси. їх було багато й здебiльшого новi - бiлiли свiжоструганим деревом та поблискували смолою. Мiюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в озеро саме заходив один такий човен - опачини дружно лягали на воду, вiн плив швидко, та враз всi опачиыи, що були по лiвому боцi, впали в воду, а тi, що з правого, зависли у повiтрi - човен крутнувся на мiсцi й кормою посунув до очерету. Запорожцi опробовували човен на хiд. Коли думбас пiдiйшов ближче, Мiюський налiчив на ньому двадцять чотири веслярi. На думбасi сидiло два керманичi - на гузi та на провi, той, що на гузi, - головний, вiн кермував деменом, а той, що на провi, - довгим загрiбним веслом. Запорожцi на думбасi помiтили отамана, вирiшили привiтати його - розiгнали човен, пройшли, пiднявши вгору весла, повз маленьку дубiвку, й вона загойдалася на високiй хвилi. А на березi теж юрмилися запорожцi, здебiльшого голi до пояса, обкуренi димом, замазюканi в смолу, й лунав стукiт сокир та довбешок, дзвенiло залiзо, й трiщало дерево. Мiюський знайшов щiлину мiж двох стернiв i спрямував дубiвку до причалу - високої лiсяної запрути у водi, на яку од берега були покладенi важкi липовi верхняки. Отаман вiтався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Мiюський пiшов берегом. Повсюди горами бiлiли трiски, валялися важкi дубовi бруси, необтесанi й необкорованi колоди, теслицi, чорнiли якiсь рогачики та важкi, обплетенi лозою "кобили". Од них до води падали гiнкi сосни - тут i там лежали потертi, мовби погризенi зубами, сосновi кругляки та всiляке дрюччя. Либонь, на тих "кобилах" i майстрували човни. В самому кiнцi на передостаннiй iз них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, i не збиралися добудовувати - не видно було нi загнаних у дерево сокир, нi свiжих дощок - либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули. Донського отаманця змагала цiкавiсть, - сам майстрував на Мiюсi човни, тiльки меншi, - залiз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з ребра на ребро, як бiлка. Помостiв на кормi та носi не було, й добре видко все черево корабля: важке, суцiльне, з липи дно, нижнi облавки з дубових дощок, верхнi - iз соснових, i дубовi ребра, й дубовий брус - з двох деревин, скрiплених посерединi, бiля щогли. Пахло свiжими стружками, смолою, гiрким людським потом. Мiюський лазив довго: довидивлявся, як щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався вiдгадати, що то за залiзнi гаки вподовж бортiв, бо розпитати не було кого. Всi корабели зiбралися по той бiк причалу довкола отамана бiля купи велетенських кiтвиць, якi стояли стiйма. Там точилася якась розмова, вельми голосна i, як видалося Мiюському, гаряча. Гомiн наростав з хвилi на хвилю, й злiтали важкi, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як шаблею, й це занепокоїло Мiюського. "Що воно може бути? - подумав. - Адже то не мирна балачка", Набачився на Дону й на Сiчi отаких кгвалтових кругiв, де розривають на грудях кунтушi, де в помiч слову стають кулаки, а то й шаблi та сокири. Мiюський пiшов до гурту, котрий фурiював, - там зiбралося кiлька сот пар личакiв та чобiт i тепер важко тупотiли, перемiшували iз землею давно витолочену траву. Одначе вар'ювали не всi запорожцi, чимало їх, здебiльшого тi, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрi тихенько вiдходили до човнiв, поралися бiля них. Колотилися здебiльшого майстровики, нетяги, голоколiнчики, тi, хто став до працi за плату, хто не йшов у похiд. Не всiм вистачало на човнах мiсця, не всi й волiли нести свої голови пiд кулi. Мiюський давно збагнув, що й на Сiчi, як i скрiзь, хоч тут i бiльше волi, бiда бiду доганяє. Тому, в кого десять пар волiв, сюди втiкати нiчого, вiн не покине свої десятини, оратиме до сьомого поту, адже втiкає безземельна сiрома, всiлякий ремiсничий люд, що розорився. Але їдуть сюди й броварники, крамарi - ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають козакiв до нитки, на тому багатiють. Чимало скипається всiляких веремiй, заколотiв, але такої, як оце, колотнечi Мiюський ще не бачив, стояв спантеличений i приголомшений. Й не тому, що боявся, - задьористий вдачею, першим кидався на чужi кулаки, туди, де пила мед весела вiдвага, але тут злиднi пили сирiвець, i те було сумно. - Плати, отамане, як обiцяв, - гукнув через голови Явдоким Верша, довговидий, чубатий запорожець. - Бо ж не випустимо звiдси. Сiрко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати сiчовикiв поглядом. - Я не кую грошi. Вiйськова Скарбниця порожня. - За що ж годували отут комарiв? За що хекали сокирами од зорi до зорi! За твоє ласкаве "дякую"? Але ним ми не прокормимось, - юртували козаки. - Повернемося з походу - сплатимо сповна. - А як не повернетесь? - вигукнув Верша. Сiрко, либонь, тiльки й чекав на тi слова. Очi йому спалахнули, лiва брова круто зломилася, й вiн пiрвав козака за сорочку. - То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти погрожуєш порубати менi думбаси та стерни? А тодi прийдуть турки й порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу її я. Вiн одiпхнув од себе невдатного запорожця, хотiв пройти далi, але сiчовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярi, коли хочуть явити непослух дячковi. Й тодi Сiрко, зметикувавши, що так просто йому не викрутитись, метнув зором по натовпi й, нашиливши оком одного горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього. - Не маєте встиду... Вiдаєте самi, куди важимося. За море, в грабськi землi, до турецької столицi. Ось ти, Феодосiю, пiдеш на першого стерна - розривати ланцюги пiд Кизикерменом? Йди, там мiсця стане. Й на розвiдних човнах теж! Козак лупав бiлими, майже безбарвними повiками. Знав, бiдолаха, що то таке - рвати ланцюги, котрими перегороджено Днiпро. Там кожен сажень води пiд прицiлом гармати, турки стрiляють наослiп й разять геть-чисто всiх. Рiдко коли вдається розклепати ланцюги й цiлими прослизнути далi. - Чого лупаєш вирлами? - не давав сiчовиковi отямитись отаман. - Язик у тебе гострий, як шабля, а шабля - як язик. Чи тут усi такi? Гей, хто охочий на першого стерна, одходьте до того дуба... Поки запорожцi, обамбуренi, приголомшенi словами кошового, м'яли ханьки, Сiрко пiшов просто на Явдокима Вершу, й той вiдступив, за ним розступилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив рушницю, яка стояла тут же, бiля дерева, й звiв курок. - Не пiдходь, отамане, не пiдходь! - закричав несамовито, i бiлки його очей виверталися, й було видно, що ладний на все. - Уб'ю! - Убивай, убивай, гаде, - скипiв i собi Сiрко й пiшов просто на Вершу, на чорну цiвку рушницi, що ледь погойдувалась у руках козака. - Не пiдходь, уб'ю! - ще раз закричав Верша й якось дивно верескнув, вiдскочив убiк, в очерет. Сам ховався в зелених хащах, звiдтам стримiло тiльки довге коване дуло. - Не дурiй, Явдокиме, - суворо, але вже трохи спокiйнiше сказав Сiрко. - Ну ж бо, не дурiй. Я не боюся твого стрiлу, ось моє серце. Але ж за тиждень похiд. I хто поведе козакiв, ти? Отакий дурний i варйований? Отож-бо виходь. А що Верша не виходив, вiн гримнув: - Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забоїшся, а я як стрельну, то й iскри з твоїх очей посиплються. - I вiн просто за дуло рушницi потягнув Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сiркових грудей. Явдоким тремтiв, наче в пропасницi, i покiрно йшов за кошовим. Сiрко виволiк його на берег, Явдокимовi руки розтулилися самi, й вiн випустив рушницю. Сiрко поставив її до дерева. Всi знiчено мовчали. - Отож воно й є... - мовив отаман скорiше сумно, нiж переможно. Допiру в його очах трiпотiло щось схоже до кпину, але, прогiрклий наскрiзь, кпин згас, й одразу згас запал боротьби, натомiсть у душу напливли сором, досада i злiсть - уже хтозна на кого. У похмурiй мовчанцi, в супроводi одного лише цехмiстра корабельних майстрiв Сiрко простував уподовж берега. Вiн недовго оглядав човни, наказав веслярам переганяти їх до Сiчi. По тому сидiв на березi, бiля самої води, обхопивши руками колiна. Гнiв одлетiв, лишилися досада й сум. Не раз йому доводилося ставати супроти козакiв, навiть завертати їх пiд час втечi на бойове поле, погрожувати смертю, одначе й тодi почував за собою правду. Вiн не боявся людського тлуму, не боявся лихих слiв, але боявся неправди. А зараз зачерпнув її ковшем з чорного казана. Й пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морськi човни. То було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботi, а по тому закручували веселi грища, й полохали птаство дружним спiвом, i пили оковиту, й реготiлися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а пилки, як скрипки. Й забандюрилася тодi Сiрковi химерiя - збудувати човен потайний, щоб плавав вiн пiд водою, а над водою стримiло тiльки жлукто, крiзь яке спостерiгав би дозорець. Над тим довго потiшалися, реготали, а далi пiшло на суперечку, молодi козаки звалили два дуби, обтесали, приладнали один на другий, приправили дубове жлукто-лаз. А щоб човен не виринав, знизу прив'язали мiшки з пiском. Весла вставили в дiрки й запакували щiлини змащеним жиром клоччям. Човен спустили на озеро, туди сiли козаки... Вiн перекинувся донизу жлуктом за другою спробою. Козаки над силу витягли дубове доробало, обрiзавши косою мiшки з пiском. Одначе тодi нiхто не сердився, не поклав осуги на отамана. А його придумка пiзнiше сповнилася по-iншому. Вони просто перекидали човна й притоплювали його грузилами. Дихаючи тим повiтрям, що в човнi, йшли по груди у водi. А потiм враз виринали перед носом туркiв. Так розклепували ланцюги, якими погани перетинали Днiпро бiля Кизикермена, так знiмали сторожу бiля фортець понад рiчками. Хтось сiв у травi поруч Сiрка. Отаман скосив очi. То був Верша. Козак помонявся трохи й дiстав кисет. Вдався до звичайного козацького способу примирення, тiльки вельми незугарне й наївно погойдував кисетом козак. Сiрко трохи поморив Вершу, а тодi набив люльку з його кисета. Клацнуло по кременю кругле, iз завивинами кресало. Солодко зачадiв трут. Посидiли, покурили, пiдвелися. - Брате мiй, брате, - мовив Сiрко - чи ж моя вина, що немає в нас талану? Помахом руки Сiрко пiдкликав Мiюського, той пiдiгнав дубiвку до крайнього, не викiнченого думбаса, й там отаман ступив у неї. Вiн сидiв як хмара. Не дивився на сiчовикiв, що, злi й присоромленi, мовчки стояли на березi, не дивився й на Мiюського. Дубiвка швидко йшла по рiчцi, лишаючи за собою пiнявий слiд. Отаман мовчав. А тодi вийняв люльку, постукав нею об нiс човна, почав натоптувати тютюном. - Добре тому чортовi в дудку грати, сидячи в очеретi, - мовив чи то до Мiюськго, чи сам до себе i покошлав брову. - Одну зламає - другу вирiже. Мiюський нiчого не збагнув, а Сiрко не розтовкмачував. Показував, куди правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом - по великих рiчках, течiя тут була млява, й Мiюський швидко гнав дубiвку. Сiрко сидiв нахмарений, Мiюському видалося, що отаман одразу постарiв лiт на десять. Допiру перед корабелами стояв палкий та дужий козак, що йому руки грали м'язами, очi жахтiли рiшучiстю, а зараз плечi зсутулились, зiр пригас, глибше прокреслились риски на чолi та щоках. Перед Мiюським сидiв сливе старий чоловiк, згноблений життям, обкладений клопотами. Йому аж шкода стало отамана. - З лиха, мабуть, вони... - наважився обiзватись. - Лiпше було б, якби iз розкошiв, - зiтхнув кошовий. I зажурився насправжки, знав-бо гаразд: найбiльший його статок на цьому свiтi - справедливiсть. I знав також: не богом вона дана, не в колисцi наспiвана - пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не покривити душею, що б тобi не загрожувало i якi б ваби перед тобою не поставали. Здається, просто - ох не просто. Iнодi душа аж стенається, так хочеться їй пiрнути в якусь щiлинку. Бодай на мить. Надто в дрiбному. "Це ж для тебе, для тебе, - нашiптує вона. - Для твоїх гараздiв. Забудь про все. Спочинь". I доводиться проганяти ту ману. Весь вiк проганяти. I ось щойно вiн переступив той невидимий пружок. То вiн гримав не на Вершу, а на власну совiсть. Трохи розхмарився, коли зустрiли рибалок. Тi саме тягли невiд, двоє йшло попiд берегом, по груди у водi, троє вели друге крило невода човном: двоє гребли, один тримав сiть. Там же, на березi, й солили рибу саламуром iз липового цебра, складали в низенькi, широкi дубовi бочки. Мiюський бачив, як у крило бiля берега зблиснула бiлим животом величезна рибина, як похитнулися рибалки, котрi брели у водi, як затремтiла сiть. Либонь, те бачив i отаман, бо подав знак. Рибалки на човнi щосили запрацювали веслами, однак вiн ледве посувався, Сiрковi й Мiюському довелося чекати довго. Всiх чекало розчарування - в матнi тiпали хвостами золотавi лящi, великi, як вагани, трiпотiло всiляке iнше риб'я, зiпало ротами кiлька щук, одна - двохаршинна, а тiєї рибини - бiлуги чи, може, севрюги - не було, встигла втекти. - Тепер вона вам знакомита - впiзнаєте, - спробував пожартувати Мiюський. - Взяток i без неї чималенький. - З таким взятком заробимо на волоки до постолiв, - сказав маленький одноокий дiдок, цiляючи важким товкачем по головi найбiльшу щуку. Вода йому збiгала з мокрої одежi, дiдок вибивав халяндри. Мiюський втямив: у тутешнiх рибалок тi ж клопоти, що й у них на Дону: сiль пожирає увесь зарiбок. А ще ж, мабуть, треба заплатити за мережу i десятинне в кошову скарбницю... "Недарма кажуть: добре там, де нас немає". - Чиї човен i мережа? - запитав Сiрко. - Гуковi, - похмуро кинув рудобровий, коротконогий дядько, викручуючи штани. "До лиха спритний канцелярист цей Гук, - подумав Сiрко. - Швидко зiб'є статок. А з вигляду - баляндрас, ферт". Сiрко з Мiюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекi горби по той бiк долини. В сiрому небi густо в'южило вороння, летiло на острови на ночiвлю. Всi птахи вмовкли, з гущавини долiтала тiльки меланхолiйна пiсня дрозда. Човна прип'яли на Скарбнiй., навпроти прорубаних у палiсадi хвiрток од нижнiх куренiв. Сiч ще гуляла, толочила гомоном вечiр, сюди, до рiчки, той гомiн спадав приглушеними сплесками. Кошовий зняв з голови важку, оторочену по низу кабаргою шапку, подав Мiюському. - На. Заслужив. Гарно провiз. Наче графа. - Дорогувата плата, - зам'явся Мiюський. - Нiчого. Носи на здоров'я. У мене є iнша. Шапка була гарна, але великувата. "Пiдкладу вербового прутика, вимощу вовною",подумав Мiюський. Вiн подякував i пiшов. Ступав легко, здавалося, йшов не по пiску, а по мощенiй колодами вулицi. У хвiртцi на мить затримався, поправив на головi шапку, зник. Сiрковi чомусь здалося, нiби Мiюський хотiв вернутися й щось сказати, та передумав. А що вiн мiг сказати? Ще раз попроситися в похiд? Одначе, хоч отаман йому нiчого не обiцяв, обоє знали, що на думбаса Сiрко його вiзьме. Отаман розумiв: рiшенець його не простий i може завдати немало клопоту. Адже в боярських грамотах Мiюський записаний "вором", приказнi люди вимагали видати його, а вiн натомiсть вписує його в запорожцi. Допiру Мiюський був просто зайшлим чоловiком, а тепер стає козаком Вiйська Запорозького. Бажання Мiюського отамановi зрозумiле: вiн врештi хоче прибитися до твердого берега, хоч воднораз, як i сам кошовий, не бажає розголошувати те. Й сподiвається, що залишиться невпiзнаний. Недарма зголив бороду й голову, залишивши оселедця. Його й справдi нелегко впiзнати. Сiрковi Мiюський подобався прямотою, нелукавством, хоробрiстю та розумом. Проте вiн ще не вирiшив, куди вписати колишнього донського прибульця. По вiд'їздi Лаврiна отаман ще й досi не мав джури. Щоправда, Мiюський не пiдходив на джуру не тiльки вiком, а й через те, що не випадало йому вертiтися перед очима заїжджого люду. Краще нехай iде в курiнь або в зимiвник. Мимовiльна згадка про Лаврiна ще дужче засмутила отамана. Вiн уже знав, що Лаврiн не поїхав до дядька - про те доповiв посланець з Тавинської чати, а куди подiвся, не мiг допитатись нi в кого. Найпевнiше - пристав до козакiв Сави й залишився в Ладижинi. Там зараз -- пекло. Шкодував, що вiдпустив джуру. Тепер бачив, що в поспiшливiм i раптовiм вiд'їздi Лаврiна щось крилося. Лаврiн останнiм часом був якийсь метушливий. Щось Сiрковi натякав про Лаврiна й невисокий, чорнявий козак з Медведiвського куреня, якого не раз бачив з Лаврiном. Того вечора вiн приходив до Перехреста й, не заставши, - отаман послав Лаврiна дубом на острiв, - присiв бiля кошового на призьбi. I все ходив словесними околясами довкола Лаврiна, котрому "пороблено, тiльки не на зле, а на добре, а може, й на зле, пороблено чарами, од яких нема одвороту", все ждав, що отаман кине йому кладку, а вiн перебiжить по нiй. Отаман знав таких людей, якi мимовiльно, а може, й не мимовiльно поспiшають звiльнити душу од таємниць, котрi їм - немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самi. Їм легшає од того, вони нiби прислуговуються тому, кому переповiдають чужу таємницю. Не любив того отаман i прогнав козака. А тепер шкодував. Принаймнi знав би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведiвському куренi, але не знайшов, вiн теж щез. Може, поїхав з Лаврiном? Отаман почувався самотнiм. Серед тисяч людей - тiльки погукай - кожен охоче прийде викурити з кошовим люльку. Є серед них i скоробрехи, й хитробрехи, а є й поважнi, такi, що побували за морями та океанами, на горах i в долах, а може, i в самому пеклi, їх цiкаво послухати, з ними цiкаво погомонiти. Й однак жоден з них не годен замiнити йому Лаврiна. Щирий i допитливий, як дитина, джура не раз змушував i кошового лазити п'ятiрнею до потилицi в пошуках нехибної думки, пояснення вчинку, якого, здавалося б, i пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповiдаючи йому свої крутi гори, по-iншому бачив їх сам, й здавалися вони йому не такими осоружними та крутими. Вiн немовби розпочинав з ним друге життя. Одначе якими дорогами не ходили вдвох, Сiрко рiдко коли завертав на ту, що вела до рiдної Мерефи, власної молодостi, залицяння, одруження, родинного життя. Й не через те, що на Запорожжi те не дуже шанувалося. Просто жалiв Лаврiнове сирiтство. Гартував з нього воїна, бо рiдному краєвi потрiбнi не тiльки хлiбороби, але й воїни. А тепер часто думав, що саме в тому не мав правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Україну тiльки звiдси, iз Запорогiв, а не повсюдно, не з кожного кутика її. З Мерефи, Ладижина, Нiжина. I не тiльки вони, а й дiти, внуки, правнуки їхнi. Ось де та причина, що їхня земля увесь вiк не може захиститися од ворога. Ця думка спала отамановi зовсiм недавно, не дає йому жити. Йому її вистачить на весь вiк, що лишився. Але зараз отаман клопотався iншим. Чому не наблизив Лаврiна до свого серця настiльки, аби той одкрився йому у всьому? I в останньому своєму замiрi. Хоч який може бути замiр у Лаврiна, парубiйка, котрий, опрiч цеберки з водою, сирна в куренi та канцелярської призьби, не знав нiчого? Яку мiг мати таїну? Й що несосвiтеннiшими видавалися йому такi запитання, то бiльше турбувався Лаврiновою долею. I знову думав про те, що вельми схожий Лаврiн на його молодшого сина, на Романа. Часом дивився на Лаврiна, а бачив Романа: та ж довiрлива яснiсть очей, таке ж гордовите чоло, та ж вiдкритiсть душi й готовнiсть прислужитися товариству. Сiрко не тiльки не натiшився сином, вiн жодного разу не прихилив його голову до своїх грудей, адже був i другий син i було щось iнше, бiльше, в iм'я чого вважав, не мав права на нiжнiсть. На неї мало право серце, це вiн зрозумiв потiм, вже коли Романа не стало. I ось тепер все оживало в Лаврiновi. Оживало, й тривожилася душа, бо пам'ятав: в любовi до Романа було i якесь гiрке передбачення. Йому щось мовби пiдказувало, що син буде з ним недовго. Це саме вiдчуття, ця сама сива пасмуга лежала на душi, коли нещодавно дивився на Лаврiна. Вiн вiдхрещувався од неї, намагався не вiрити своїм передчуттям i не мiг одкараскатися. Вiн тодi думав ще й про те; що всi вони стоять на такому прузi, на такiм життєвiм валу, де можуть погинути щомитi, через те в його голову завiюються такi думки, а серце йому пiдказувало - не про всiх так боляче i так вiщо думає. I тепер вiн не тiльки нудьгував за Лаврiном, я й страждав. Спогадав джуру, й не хотiлося нiкуди йти. Його нiби виштовхувало щось з гомону, крикiв, подзвону чарок. Не цурався зовсiм чарки, - його срiбного, з позолотою келишка, сiм лiт тому придбаного у Козловi, не заснувало павутиння: часом запече пiд серцем, запалає вогонь у грудях - сама рука потягнеться до нього, - просто хотiлося тишi, хотiлося на самотi попрощатися з тим, чого не треба виносити на люди, що приросло до серця. Й треба ще раз перебрести думкою рiчки, якi потiм долати човнами. Сiчовики п'ють, хто гiрко, хто солодко, i для кожного з них визначенi днi походу, мовби вже кимось примiрянi, обмисленi. Вiн знав, чому запорожцi почуваються так, та iнакше й не могло бути - на те й отаман, щоб мислити за всiх. А в його головi думки вибухають, як пороховi мiни: й те не так, i те треба перемiнити. Вислати дозори берегом чи водою? Йти човнам усiм разом чи роздiлитися на кiлька партiй? Промайнув кажан, як чорна думка, сховався в тiнi башти. Нiч стояла тепла, ясна, небо нiби засiяне золотими вухналями, понад Днiприщем сивiли верби, з-за яких сходив мiсяць. Мiсячна дорiжка прослалася в турецьку сторону. Старi сiчовики кажуть, що опiвночi, коли всi сплять, тiєю дорiжкою ходить чорт. Од крам-базару долiтало ледь чутне дудонiння - то б'є в барабан запорожець Вус. Вiн гвалтує тишу денно i нощно, барабан замовкає тiльки тодi, коли навiжений Вус спить. По той бiк Скарбної й понад Чортомлнком верби зводились, як чорнi кучугури. Там заливалися солов'ї. Водилося їх у зелених прибережних нетрях гибiль. Сiрко пройшов лiворуч - за крайньою хвiрткою пiд палiсадом лежала купа колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присiсти, але почув приглушений гомiн, зупинився. Запорожцi прийшли послухати солов'їв. То були здебiльшого лiтнi люди, упокоренi долi й боговi. А солов'ї спiвали. Ох i витинали вони сеї ночi! Вже й весна минула, а вони все не вгамовуються. "Тихо-цить, тихо-цить", - розпочинав один i одразу ж швидко-швидко, аж ледве можна було вловити паузи: "фiть-фiть-фiть", а тодi нiби оддалеки-далеки: "Тьох. Тьох. Тьох". Другий, дзвiнкий, високоголосий, мовби у тонкi тривожнi литаври бив: "тьох-тьох-тьох-дiнь, тьох-дiнь", а десь поряд обзивався третiй - млосно, рознiжено: "тi-ох, тi-ох, тi-ох". "Тiур, тiур, тiур - лясь-лясь-лясь", - намагався перекричати їх молодий, запальний, недосвiдчений. - Твiй - зовсiм наче бурсак-п'яничка, - сказав козак, i Сiрко по голосу впiзнав, що то Загубиколесо. - Зате голосний, - заперечив хтось, а хто - отаман розпiзнати не змiг. - А твiй - як проханий панич... - Зате ж ну тобi цехмiстр. За всiх умiє. А "дячок" i оцих трьох колiн не вхопив: i козак швидко засвистiв. Загубиколесо вмiв передражнювати "чужих" солов'їв, та так вдало, що тi, спантеличенi чи ображенi, замовкали. Коли ж усi спiви зливалися водне - в трiск i свист, ляскiт i дзенькiт й починало наморочитись у головi, Загубиколесо спиняв їх лютим розбiйним посвистом. Солов'ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскiтливий. Обманювався своїм спiвом, гадав, вiн приємний солов'їхам. Будив їх од солодкої дрiмоти, дратував. Й тодi, обурений, встиджений за весь солов'їний рiд, вступав старий, досвiдчений спiвак: "йох-йох-йох - фюiть-фюiть, сюрр, тiнь-тiнь-тiнь". По ньому настроювались на спiв iншi. Сiрко подумав, що це слухають солов'їв тi, хто не дослухав їх за молодостi. Або й зовсiм нiколи не чули того спiву. Хiба чує коли солов'я наймит - загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов'ї - то кохання. Чимало запорожцiв його не знали. Отако й звiковували - не паленi солодкою пристрастю, не обцiлованi, не милованi. Лихо прогнало з дому, а тут уже нiкому було пробудити серця. I все ж Сiрко, бувши коханим колись i сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видавалося, що те незапалене паливо так i залишилось й згорить уже в могилi. Може, через те на запорозькому кладовищi цвiтуть такi буйнi червонi маки? Ту таїну знав лише бог. Козаки про кохання говорити не любили. Рiдко вдавалося й кошовому добутися пiд броню безжурностi та кпину. На все життя запам'яталося, як страшно водив у снi рукою по бiлявих дитячих голiвках старий нешлюбний козак Суд, як пестив своїх дiтей, котрих нiколи не мав. Вiн так i помер, не почувши слова "тату". Самi козаки знали одну матiр - вiтчизну i одну колиску - струганi на островi думбаси та стерни, яких ще називають чайками. Й то неправда, що всi вони - женоненависники, потурмаки. Сняться їм весною голубi сни, сняться бiлi руки та високi перса, буває, жага доводить козака до сказу, й кидає вiн Сiч, товариство та йде в слободу, хоч i знає, що чекає там на нього сириця, кийове карання й вiчна неволя. Може, й Лаврiновi приснився голубий сон? - зненацька подумав отаман. Гарно спiвали солов'ї. Мабуть, нiде не було таких спiвакiв, як на Запорожжi. Тут дзвенiли шаблi, тут гуляла воля, i все те перейняли в свої хорали мастакуватi птахи. Аби не заважати козакам. Сiрко не пiшов до них, сiв просто на ще не вичахлий пiсок. Срiбно зблискувала проти мiсяця вода, вона була м'яка i тепла - це вiдчувалося на вiдстанi. Рiчки текли вспак, несли свої темнi води повiльно й тихо, мiсяць купався у водi, вечiр був м'який i лагiдний. Такий, як i вчора. Всi вечори iншi, хоч i здаються однаковими; просто ми однаковi у тих вечорах. Схилився на лiкоть, розпростав ноги - вiдпочивав. Йому болiв лiвий бiк, болiв давно, часом затерпав так, що не вiдчував його зовсiм. Дивився, як сходить за Днiпром мiсяць, слухав солов'їв чи й не слухав, бо думки пiшли кудись, як пiхота на приступ. Спочатку вернулися до того, що сталося ниньки на островi. Не мав на майстрових козакiв образи, почувався винуватим сам, хоч i не мiг нiчим зарадити нi їм, нi собi. Й втiк од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на першу ночiвлю? А далi думка перебiгла: де зустрiнуть туркiв i що робитимуть, скуравши ворога на водi, - попливуть назад чи пiдуть на Буг? Мабуть, пiдуть на Буг. Спалять мости пiд Сороками... Мости треба спалити ще до бою. От коли б Самойлович ударив на той час. Кiш послав йому респонс, в якому розкриває свої замiри. А може, замiри коша спiвпадають iз замiрами гетьмана? Може, через те й одступив од Ладижина, аби приготуватися до великої волейної потреби? Одначе ж... лишив пiд басурманином цiлий край. Лишив мiста i села на поталу вороговi. В Ладижинi застряв i Сава. Не вирватися вже запорожцям iз Ладижина. I немає в Сiрка сили, щоб стати в полi проти турка. Нема кого послати на пiдмогу. Та й не можуть запорожцi пiти пiд Ладижиi:, коли по Днiпру пливе до Сiчi ворожа ескадра. Спочатку треба зустрiти її. А тодi зайти вороговi в спину. Може, й Лаврiн поїхав iз Савою? - знову зринає думка. Адже виїжджав iз Савиною командою. А в Тавинськiй залозi його не бачили. Од згадки про Лаврiна Сiрковi мовби гарячий струмiнець пробiг пiд серцем. Пiшов хлопець, понiс з собою часточку його. Сiркової, радостi. Чи не останню? Погинули рiднi сини, лишилася в роду тiльки бiла челядь, й нiкому передати шаблю. I шаблю, i самопали, i люльку. Що вiн може передати в спадок дочкам? Хiба що ненависть... Ненависть до ворогiв отчого краю i любов до цiєї стражденної землi. Це єдине, що може передати їм... I вони збережуть їх. Дочки вмiють берегти спадок батькiв. Незгiрш, нiж сини. Якщо вони справжнi дочки своїх батькiв. I передадуть у спадок своїм дiтям. З чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цiй землi чорнобровi й кароокi парубки та дiвчата, нiякими кiньми, нiякими возами не столочити її шовкової трави. Йому запахи волi передав батько. А батьковi - дiд з бабою, котрi втекли од пана в степи й осiлися над рiчкою Мжею. Випалили у степу бур'ян, викопали землянку, не побоялися нi звiра, нi злого татарина. Волю вони цiнували дужче, нiж власне життя. Перед вела баба. А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в отчому краї. Потоптали, згодували чужинцi своїми кiньми, розтягли по своїх стодолах. Може, й вiн дурить себе весь вiк? Тодi для чого оця фортеця, отi налаштованi в дорогу думбаси та стерни? Для чого весь вiк мiряв веслами Днiпро, кiнськими копитами Дике Поле? Чиїм велiнням сорок лiт не випускав з рук шаблi? Був пронизаний всiма вiтрами, шмаганий дощами, стрiляний - рубаний по всiх сторонах... Що здобув? Склали голови сини, посивiла од горя їхня мати, в страховi за батька живуть дочки. Повiв за собою братiв, зятiв, односельцiв, кликав усiх, кого мiг. Для чого? Вже сивi тумани обклали голову, старiсть стоїть за плечима, як старець iз торбою... Боже праведний, чому не любиш її, як я... Мою нещасну сторону! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед iншими племенами? Хiба люд мiй не робочий, чи мало пролив кровi на свої поля?! А може, мало? Мало тобi, рiдне поле, кровi моїх синiв?. Може, тобi ще треба моєї кровi? То скажи, як пролити її, щоб уже довiку було вiльне? Я готовий, боже, битися шаблею i з твоїми апостолами, аби це була остання битва на цьому полi! Моя душа хоче супокою, тiло спочинку. Але, мабуть, вона не матиме його й на тому свiтi, пориватиметься сюди. Сiрко важко похилив, голову. З лiтами її все частiше захмарювало тими думками. Вони - мов кулi у зраненому тiлi. Не мiг через них знайти спокою, тихого життя. Оце: нащо жив, що содiяв, - усе частiше ставало перед ним. Бо ж оддавна розмислював своє життя не ях споживання пшона i обшмульгання кармазинових, у п'ятнадцять лiктiв, шароварiв. Давно, ще коли був живий Хмiль, зароїлися йому в голову тривожнi думки й уже не одступалися. Якби жив для кармазинiв, мiг наскладати їх повну клуню, упокорився б, догоджав якомусь володаревi, оддав би йому в услугування душу й шаблю. За такий удар споконвiку платять дорого! Заморськими винами, пампушками в меду, солодкими жiнками. Бери все, оддай нам тiльки солю! I оддають, i сплять у пуховиках, i чорнобровi челядницi стелять постелi. I обертають вiльних козакiв у наймитiв. I гребуть пiд себе, i багатiють. За багатство можуть продати душу. А вiн виступав проти всiх державцiв, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тiй кип'ячцi. Й через те не мав спокою нiде. Ранiше, бувало, поривався душею до бога, хотiв i його звар'ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це iншi народи можуть жити самi по собi, обробляти рiдне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом i велiв йому жити своїм. Сiрко кидався то в один бiк, то в iнший, шукав правди, та не собi, а для всiх. Наслухався слiв хитрих, облесливих, а ще слiв мовби й вiдвертих, у якi вiрив i той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що однi слова - для одних, iншi - для iнших, а часом обдурював i сам себе. Бачив правду на годину i правду до крутого моменту, бачив правду подiлену й подрiбнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у життi шабля, вона одна давала вiдповiдь певно, лише на неї звiрявся. На неї покладався. Це була важка розрада - не-страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, i щоб рубали водне. Бо навiть тут, на Сiчi, є люди пронозливi та хитрi, користолюбивi й нишковi. Щоправда, їх небагато. На Сiчi нiкуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. I сакви, i зброя, i Душа. Великий, важкий, кований мiддю мiсяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто-зелене свiтло залляло Сiч, рiчку, висвiтлило постатi козакiв на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового на березi Скарбної. Отаман не побачив, як зiйшов мiсяць. Сидiв, заплющивши очi, i йому чомусь здалося, що плавнi перед ним лежать чорнi, вигорiлi. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по доли